АНТОНЮК ЗІНОВИЙ ПАВЛОВИЧ

 569418.04.2005

автор: В.Каплун. Переклад з російської В.Овсієнка.

24.12.1933, с. Деполтичі на Холмщині (тоді — Люблінське воєводство, Польша) — 28.04.2020, Київ.

Публіцист, перекладач, учасник українського національно-демократичного і правозахисного руху, співголова громадської ради Українсько-Американського бюро, член редколегії інформаційно-аналітичного бюлетня „Права людини в Україні“.

А. народився в сім’ї українських селян, яка від кінця 1939 року жила вже в Холмі і стала робітничою. Закінчивши 1944 р. початкову школу, що була при Холмській українській ґімназії, склав вступні іспити до ґімназії, проте з від’їздом викладацького складу далі на Захід ґімназія припинила своє існування. Наприкінці серпня Антонюки  переїжджають в Україну. Рік живуть у Луцьку, а з осени 1945 –  у Львові.

1952 А. закінчив Львівський технікум залізничного транспорту. 1953-58 навчався на механічному факультеті Львівського політехнічного інституту за фахом “економіка й організація виробництва“, а 1960-64 — в заочній аспірантурі того інституту. Відпрацювавши рік інженером-економістом на Львівському приладобудівному заводі, перейшов на роботу в науково-дослідний сектор Львівської Політехніки (1959-60). З травня 1960 у живе у Києві, до самого арешту 1972 працював на різних інженерних посадах у Всесоюзному науково-дослідному та проектно-конструкторському інституті з нафтопереробки і нафтохімії (НВО “МАСМА“).

1962 через А.ГОРСЬКУ познайомився з І.СВІТЛИЧНИМ, який справив на А. величезний вплив. «Отак я вперше зрозумів, — писав пізніше А., — що справжній, а не показний патріотизм завжди некрикливий, завжди серйозний і завжди громадянський, а не вузько етнічний». А. бере участь у тиражуванні й розповсюдженні самвидаву. Як член профкому інституту, А. сприяє регулярному проведенню в актовому залі інституту загальнокиївських вечорів молодої поезії. 1964 А. через парткоми свого інституту та Інституту історії Академії Наук ініціював створення при інституті, де працював, постійного історичного лекторію, яким керував відомий історик М.Брайчевський. На прохання І.СВІТЛИЧНОГО переклав з польської мови на українську декілька великих статей з історії польсько-українських стосунків. Арешти 1965 року серед української інтеліґенції, особливо перший арешт І.СВІТЛИЧНОГО, вразили А., але це стимулювало ще більшу громадську його активність. «Та головним був самвидав. Важливо було переконати начальство, що воно вибрало не тих, що самвидавська активність триває і без заарештованих».  А. був причетний до отримання із політзон інформації та подальшої її передачі разом з самвидавом за кордон,  у тому числі «Українського вісника», де все згодом публікувалося в українській та іншомовній періодиці, передавалося по радіо „Свобода”.

У січні 1972, під час широкомасштабних арештів української інтеліґенції, був заарештований і А.. Суд, формально відкритий, але фактично закритий для друзів, відбувся 8-15.08.1972. А. винуватили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). Вирок: 7 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.

Свій термін А. відбував у 35-й зоні пермських таборів. Бере активну участь у численних голодівках та інших акціях протесту і, найважливіше, стає однією з головних фіґур у забезпеченні нелеґальної передачі інформації на волю, – як і колись, до арешту, в отриманні “волею” інформації із зон, передруковуванні її та подальшій передачі. А. переписував дрібним скорописом більшість повідомлень про становище в таборі, протестні заяви ув’язнених та інші матеріали. Існує версія, що А.Д.САХАРОВ якось показав виготовлені А. «ксиви» іноземним  кореспондентам, ті опублікували копії, за якими в КГБ був ідентифікований виконавець. Хоча сам А. вважає, що його ”заклав” стукач із зони, бо були неодноразові – побудовані на точній інформації про час та спосіб виготовлення “ксив” – проте були спроби зловити його “на гарячому”. А. був засуджений на 3 р. тюремного ув’язнення у Владимирській тюрмі. У липні 1978, відбувши тюремне ув’язнення, А. знову прибув у 35-й табір, де в нього був діагностований туберкульоз. Медична комісія постановила відправити А. в спеціалізовану лікарню в Ленінград, однак цього ніколи не було зроблено.

А. – один з авторів (разом з Ю.ОРЛОВИМ, В.МАРЧЕНКОМ, П.Плумпою, М.Кийрендом) відомого документа Московської групи «Гельсінкі» «Про становище в’язнів у таборах СРСР» (1978).

18.01.1979 А. прибув на місце заслання — м. Бодайбо Іркутської обл. Приймаючи на роботу, медкомісія виявила в нього туберкульоз легень. З місцевого тубдиспансеру А. згодом послали в обласну лікарню для тривалого лікування, де його провідав засланець В.ЧОРНОВІЛ. Та коли А. відмовився виконати наполегливі «поради» лікарів не спілкуватися і не листуватися з деякими, – а якими – сам має здогадатися,  людьми, то його виписали й повернули в Бодайбо.

Зіновій Антонюк та Євген Сверстюк

Відбувши заслання, А. у грудні 1981 повернувся в Київ. Працював нормувальником на заводі «Червоний гумовик». У 1982 засуджений за сфабрикованою справою в „дармоїдстві” (ст. 214, ч. 1 КК УРСР) на 1 рік ув’язнення у зоні суворого режиму: 6 місяців відбув у Білій Церкві (35 зона) і 6 міс. у Харкові (43 зона). 1983-93 працював слюсарем на Київському ремонтному заводі електротранспорту ім. Ф.Дзержинського.

У 1990 А. обраний депутатом Київської міської ради. У 1992-96 —  член комісії з відновлення прав реабілітованих при Київській міськраді. З грудня 1992 по березень 2003 А. — співголова громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини; був членом редколегії інформаційно-аналітичного бюлетеня «Права людини в Україні»; експертом Міжнародного фонду «Відродження» за програмою «Громадянське суспільство». Автор численних статей з прав людини, з питань суспільної свідомості й духовної культури.

У «Спогадах про Івана Світличного» А. пише: «Україна важко усвідомлювала потребу вплетення своїх визвольних змагань у світовий контекст універсальної ідеї захисту прав людини... По собі знаю, що тільки зустріч з Іваном Світличним і Семеном Ґлузманом у 35-й зоні допомогла мені остаточно поставити крапки над „і” та одірватися від групової свідомости в сприйманні світу й вилікуватися від мислення в рамках етноґрафізму, що й досі дає мені постійне відчуття тих років як найкращих років мого життя... Та Україна ще й сьогодні погано засвоїла ідею самодостатности особи з притаманністю їй свободи безумовної, а також вартости свободи особи самої по собі, особи, що дотримується чітких моральних максим...».

Бібліографія:

I.

З.Антонюк. Правозахист в Україні. // Права людини в Україні, 1994, вип. 4.

З.Антонюк. Вступне слово на публічній процедурі розгляду питання про присудження премії ім. Валерія Марченка за 1993-1994 рік. // Права людини в Україні, 1994, вип. 10.

З.Антонюк. Релігія в суспільстві: можливості взаємного реформування через право відрізнятися, тобто зберігати індивідуальність? // Права людини в Україні, 1995, вип. 13.

З.Антонюк. Про чистоту і простоту. // Сучасність, 1996, №5. — C. 52-65.

З.Антонюк. Знати, щоб увласнити. // Права людини в Україні, 1996, вип. 16.

З.Антонюк, С.Глузман, М.Маринович. Листи з волі. – К.: Сфера, 1999.

З.Антонюк. «Як не я — тоді хто?»› // Доброокий. Спогади про Івана Світличного — К.: ЧАС, 1998. — C. 247-256.

З.Антонюк. Відповіді на опитування до 30-річчя Української Гельсінської Групи.

З.Антонюк. Конспект самоусвідомлення. Частина 1 – Київ, Харків: Дух і літера, 2007. – 472 с.; Частина 2, 2007. – 336 с.

З.Антонюк. Рефлексії ідентичності – Київ–Харків: Дух і Літера, 2007. – 272 с.

З.Антонюк. Рефлексії правозахисту. – Харків: Права людини, 2019. – 317 с.

II.

Хроника текущих событий.— Амстердам: Фонд имени Герцена, 1979, вип. 16-27.— С. 352; 354; 470-471; ХТС.— Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 28-31.— С. 23, 24; вип. 32.— С. 21, 83, 107; 1974, вип. 33.— С. 6, 21-22, 25-30, 40; 1975, вип. 34.— С. 32, 64; вип. 38.— С. 45-48, 53; 1976, вип. 39.— С. 25; вип. 40.— С. 6; 1977, вип. 42.— С. 14; вип. 44.— С. 59; вип. 45.— С. 34, 49; 1978, вип. 48.— С. 49, 50, 71; вип. 49.– С. 9; 1979, вип. 50. – С. 35; вип. 51.— С. 46, 63; вип. 52.— C. 32-34, 37, 51, 61, 73; 1980, вип. 53.— С. 101, 175; вип. 54.—С. 75; вип. 55.—  С. 33-34; 1981, вип. 57.— С. 89; вип. 61.— С. 83; 1983, вип. 63.— С. 209.

Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980: 1-25, 7-28; 1981: 1, 3, 4, 5; 1982: 5-44, 9-38; 1984: 3-1, 5-2, 5-28, 3-1, 5-2, 5-28; 1985: 5-26

Тернистий шлях З.Антонюка. // Українське слово, 1980.— 14 вересня.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь, 1995.— C. 117, 129, 155.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. — К., 1998.— С. 179, 180;

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й ко-лишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 46–49.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990; Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 57–57; 2-е вид.: 2012 р., – С. 63–64.

---

Володимир Каплун, Харківська правозахисна група