КАЛАПАЧ РОМАН СТЕПАНОВИЧ

 499808.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

КАЛАПАЧ РОМАН СТЕПАНОВИЧ (нар. 12.11.1954, м. Стебник Дрогобицького р-ну Львівської обл.).
Лідер юнацької патріотичної групи, підприємець, громадський діяч.
Родина брала участь у національно-визвольній боротьбі. Брат матері, Емілії Трач, загинув 1943 р. в УПА, її сестра Марія була ув’язнена за участь у підпіллі.
З дитинства Роман читав українські видання часів Польщі і цілком свідомо вже у 12-річному віці поширював листівки.
1970 р., навчаючись у 10 класі школи № 7, Роман згуртував з десяток юнаків, які готові були боротися за самостійну України. Найпершою метою поставили здобути вищу освіту. Наступного року до них приєдналися нові десятикласники.
Оскільки совєтська пропаганда оголосила національне питання раз і назавжди вирішеним, Роман під час одного зібрання запропонував друзям 1 травня 1972 р. підняти в Стебнику жовто-блакитні прапори, щоб продемонструвати, що є люди, які борються за самостійну Україну. На зібрані товариством гроші він купив у Львові жовту матерію, а блакитної до 1 травня так і не знайшов. Тоді Любомир СТАРОСОЛЬСЬКИЙ запропонував зняти прапори УРСР, щоб використати синю частину на український прапор, але це їм 6.05 не вдалося: на вулицях було забагато людей. Уночі проти 7.05 Роман із Зиновієм Дмитрівим таки зірвав два прапори.
Уночі проти 9.05 на горищі сусіда Петра Яруніва К. і СТАРОСОЛЬСЬКИЙ вручну пошили два українські прапори. Тієї ж ночі вивісили один прапор на балконі будинку культури “Шахтар”, другий – у центрі міста на клумбі, знявши там прапор Совєтського Союзу. Щоб держак щільно зайшов у металеву трубу, його обмотали мідним дротом.
Вранці наїхали кагебісти, міліція, але, побачивши дріт, побоялися знімати прапор, викликали саперів. До 14 години прапор приходило подивитися багато людей.
З будинку культури прапора ще вранці зняв директор, але побоявся будь-куди доповісти і сховав його під трибуну.
Дрогобицькі кагебісти під керівництвом Василя Задерея, а потім присланого з Києва майора КГБ Харитонова допитала кількасот колишніх політв’язнів, які мешкали в Стебнику, але не знайшли винуватців. Тим часом справа набула гучного розголосу. У будинку культури скликали збори, де громадян закликали сприяти виявленню “злочинців”. Тоді директор дістав з-під трибуни синьо-жовтий прапор…
На слід юнаків вийшли так. Десятикласник Володимир Пікас забув у школі зошита з записом хвиль зарубіжних радіостанцій. Директор школи Ісаак Камса відніс зошита в КГБ. Підозра впала на Любомира СТАРОСОЛЬСЬКОГО та Михайла Кулика. Їм виставили двійки з поведінки, не допустили до випускних екзаменів і виключили зі школи (тільки два вчителі були проти виключення).
Щоб відвести підозру від СТАРОСОЛЬСЬКОГО та Кулика, К. вирішив розклеїти листівки в Стебнику та Дрогобичі. Та його спільник сказав про це батькові. Той, сподіваючись на звільнення з кримінального ув’язнення свого старшого сина, видав КГБ наміри молодшого сина і його спільників.
У перші дні серпня юнаків почали викликати на допити в КГБ. СТАРОСОЛЬСЬКОГО затримали на 2 доби. К. тоді вже склав перший екзамен на юридичний факультет Львівського університету. Під час другого екзамену його викликали до приймальної комісії – і вивели звідти вже в наручниках, відвезли до КГБ. Допитували три дні, ночував він у готелі під охороною. Вважаючи, що юнаками керував хтось старший, їх відпустили під розписку про невиїзд, щоб простежити їхні зв’язки.
К. влаштувався робітником “Стебникпромбуду”. До ув’язнення був уже психологічно готовий, шкодував лише, що зарано попався. Заарештований 9.02. 1973 у Стебнику, відвезений до Львівського СІЗО.
Батько знайшов синові знаного адвоката, але той сказав: “Пане Калапач, якби ваш син, не дай Боже, вбив кого, украв щось, то я би його захищав, а в політичній справі я не допоможу нічого”.
18 і 19.02.1973 р. під приміщенням Львівського обласного суду стояло багато людей, але до зали впустили лише найближчих родичів. Прокурор Коломієць Б.І. вимагав засудити К. до 6 р. ув’язнення в таборах суворого режиму, СТАРОСОЛЬСЬКОГО – до 5 р. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”), а також за ст. 187-2 “наруга над державним прапором”. Адвокати А.А.Дятлова і М.В.Поліщук довели, що неповнолітні не можуть бути засуджені більше, як на 3 р.
Суд під головуванням Хомюка І.Ю. засудив К. до 3 р. ув’язнення в таборі суворого, а СТАРОСОЛЬСЬКОГО до 2 р. у таборі загального режиму за ч. 1 ст. 62, обом також присудив обом по 1 р. за ст. 187-2. З досягненням повноліття СТАРОСОЛЬСЬКОМУ Верховний Суд УРСР змінив режим на суворий. Зиновія Дмитріва, Петра Яруніва, Михайла Кулика допитали як свідків і віддали на поруки “трудовим колективам”.
У квітні 1973 р. К. етапом спроваджений у табір суворого режиму ВС-389/35, що на ст. Всехсвятська в Пермській обл. Тут він подружив зі старими повстанцями, особливо припав він до душі Степанові Ясницькому, Василеві ПІДГОРОДЕЦЬКОМУ. Був у добрих стосунках з Ігорем КАЛИНЦЕМ, Миколою ГОРБАЛЕМ, з Андрієм КОРОБАНЕМ. Доброзичливо до нього ставилися громади євреїв, литовців, російських демократів (зокрема, Володимир Буковський).
За тиждень вивчився на токаря, матеріальними умовами не переймався, адже принаймні хліба в зоні тоді вистачало. Вивчав німецьку мову.
Звільнився К. 9.02.1976. Офіційного адміннагляду не мав, хоч його постійно контролювали. 7 р. К. працював токарем на Калійному заводі в Стебнику.
На 24-му році одружився з Євгенією Яджак, з родини репресованих. Мають дочок Марію 1979 та Анну 1985 р.н.
З 1982 р. працював на руднику гірничим робітником, кріпильником, а з 1985 – у гірничо-рятувальному взводі Стебницького калійного заводу.
1982 р. вступив на заочне навчання у Криворізький технікум рудникової автоматики, який закінчив 1984 р. 1986 р. вступив на заочний відділ гірничого факультету Дрогобицького філіалу Дніпропетровського гірничого інституту, має фах гірничого інженера.
Член-засновник Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих (1989).
У центрі Стебника навесні 1992 р. відкрито пам’ятний знак з написом: “Тут 9 травня 1972 року було піднято національний прапор”, але без імен юнаків, бо вони не побажали себе увічнювати. Того ж року реабілітовані. На початку 90-х рр. була низка публікацій у місцевій пресі про героїчний вчинок юнаків, зокрема, в газеті “Франкова криниця”.
Міський голова Дрогобича Мирослав Глубіш запропонував К. створити перше приватне торговельно-виробниче підприємство. К. назвав його “Роксоляна”, з 1992 р. працює його директором. Сприяє діяльності багатьох українських організацій, провадить добродійні акції на користь дітей-сиріт, молодіжних патріотичних організацій.
2002 р. обраний депутатом Дрогобицької міської ради, працював секретарем комісії з питань приватизації, промисловості та інвестицій. 2006 р. обраний міським головою Стебника і працював ним до жовтня 2008 р.
Указом Президента України від 26.11.2005 нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня «за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України».

Бібліоґрафія:
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. – Київ, Либідь, 1995. – С. 142.
Пастух Роман. Стебницькі ломикамені // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич: видавнича фірма ”Відродження”, 1997. – С. 417 – 418; також с. 83.
Архів ХПГ: Інтерв’ю з Р.Калапачем, записане В.Овсієнком 2.02. 2000 р.; інтерв’ю з Л.Старосольським 28.01 2000 р.
Маців Віктор. З кредитом довіри. Роман Калапач вдихне у Стебник нове життя // Дрогобицький портал, 17.02.2006.
Роман Калапач – міський голова м. Стебник. http://who-is-who.com.ua/bookmaket/lvov/2/13.html

Підготував В.Овсієнко, Харківська правозахисна група, 8.07.2005; 21.07. 2009.

 Поділитися
MENU