АНДРУШКО ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ

 544008.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Аудио. Часть 1
Аудио. Часть 2

І н т е р в' ю   В. В. А н д р у ш к а

З виправленнями В.Андрушка від 13  березня 2005 року)

Василь Овсієнко: 18 липня 2000 року в приміщенні Республіканської Християнської партії на вулиці Петра Сагайдачного, 23, ведемо розмову з паном Володимиром Андрушком. Записує Василь Овсієнко.

Володимир Андрушко: Я, Володимир Андрушко, син Василя і Дарії Андрушків, народився в селі Саджавка Надвірнянського району, на межі Гуцульщини. Народився я 5 грудня 1929 року, але за документами, які тепер видані, в мене друга дата – 9 лютого 1930 року, бо так була видана метрика. Фактично ж я з 5 грудня 1929 року. Село моє над Прутом. Батьки мої – селяни. В цій місцевості вони були відомі українські патріоти. Мій батько народився в 1896 році в селі Саджавці, а моя мати 1894 року в Тернопільській області, в селі Озеряни Бережанського тоді повіту. Мати померла в 1967 році в Калуському районі, де і я жив, повернувшись із концтабору. А похована в Саджавці, де прожила довший час свого подружнього життя з моїм батьком. Її дівоче прізвище було Гуцуляк Дарія. А батько Василь, син Олексія. Батько мій під час війни еміґрував на Захід і помер у 1971 році у Сполучених Штатах Америки.

Я був один син у своїх батьків, і вже в перші післявоєнні роки у зв'язку з тим, що нас переслідували більшовицькі окупанти, які прийшли на зміну німецьким окупантам, ми змушені були залишити свою хату, повтікали від переслідування НКВД. Деякий час жили нелегально в Коломиї, в інших місцевостях. Пізніше я якось леґалізувався, закінчив у Коломиї середню школу. Початкову освіту я здобув у своєму селі, в Саджавці, а під час війни я навчався в Коломийській ґімназії – за німецької окупації була така ґімназія в Коломиї, щоправда, недовго, не цілий рік. Там я вперше мав безпосереднє відношення до національно-визвольного руху, належав до юнацької мережі ОУН

З приходом більшовиків ґімназія припинила своє існування, то вже в 1944 році я навчався в сьомому класі середньої школи № 2 в Коломиї, восьмий клас – у першій школі. У дев'ятий клас змушений був піти в село Корнич біля Коломиї, де директором був мій хрещений батько. А в десятий клас уже не було кому йти з тієї школи, бо частина учнів була заарештована, а частина пішла в підпілля. Мені пощастило 1948 року закінчити середню вечірню школу робітничої молоді в Коломиї.

З того часу я не мав можливості десь навчатися, треба було працювати. А в той час не вистачало вчителів, то я дістав роботу вчителя перших – четвертих класів у селі Великий Ключів тодішнього Печеніжинського району. Там я пропрацював десь три чи чотири місяці, і мене звільнили з роботи тому, що мені поставили питання так: або поступаєш у комсомол і будеш далі працювати, або ми тебе звільняємо з роботи. Я не хотів поступити в комсомол, хоч мав там зв'язок із підпіллям, яке дозволяло мені поступати, але мені важко було з тим змиритися, і я вирішив, що краще мені піти з роботи. Мене звільнили.

На другий рік я пішов в інший район, у Коломийський, і знову влаштувався вчителем початкових класів у селі Дебеславці. Там я був тісно зв'язаний з підпіллям. У комсомол мені довелося поступити у зв'язку з моєю нелегальною діяльністю, бо теж знімали з роботи. То був бурхливий період мого життя. Я там одного разу трохи не загинув.

В.О.: А в чому полягала та діяльність?

В.А.: Я вивішував жовто-блакитні прапори, розповсюджував листівки, спалив більшовицький клуб з бібліотекою, знищив колгоспну молотарку. Хотів ще й колгосп спалити, але мені не пощастило.

В.О.: Ви казали, що мало не загинули...

В.А.: То була така ситуація. Одного разу я домовився з повстанцями про зустріч. Ми зустрілися ввечері на полі й мали обговорити різні питання. Прийшов я. Була гарна дуже осінь. Теплий зоряний вечір. Їх було два, я третій. Вони, звичайно, озброєні, я без зброї. Вони сказали, що в селі нема оперативної групи НКВД, розвідка донесла, що безпечно. То ми себе безпечно й почували. Але оперативна група якраз ішла з іншого села через наше село і чисто випадково наткнулася на нас. Та ми побачили їх на мить скоріше. Один повстанець мав десятизарядний карабін, а другий звичайну ґвинтівку, кріс, а в оперативній групі НКВД було кілька автоматів, ручний кулемет. Вони нас зауважили, відкрили вогонь. Мені довелося бігти так метрів сто, та ще й під гору. Пам'ятаю, мені здавалося, що кожний мій крок – останній. Я біг, падав, зривався та ще падав під спалахи ракет... Мені пощастило, я все-таки втік. Моєму другові, правда, було гірше, його важко поранили, але якимось дивом і він теж відступив. Це було 1949 року, кінець вересня.

У мене було багато таких нелегальних пригод. Я часто перевозив літературу, зброю. Двічі мене ловили з літературою, але не дивилися, що там у мене в портфелі. Одного разу вели мене в НКВД – на базарі хтось видав, що я підозрілий. Мене завели просто до дверей і пішли, а я пішов далі – і так ніби на світ народився!

Нарешті в 1951 році я вже мав якісь документи, жив, можна сказати, леґально, і мені треба було йти в совєтську армію. А йти в совєтську армію – для мене було гірше, ніж іти в тюрму, я то дуже ненавидів. Я знав, що то не армія, а Золота Орда. Я не міг терпіти того гнету, тої наруги, хіба піти в підпілля. Але підпілля в 1951 році в нашому Коломийському районі вже кінчалось. 

Випадково дізнався, що в Чернівецькому університеті студентів в армію не беруть. Я поступив на українську філологію. Ще мав зв'язок із підпіллям, приносив туди літературу, листівки, а 23 травня 1952 року вночі вивісив національний прапор над Чернівецьким університетом.

В.О.: 23 травня – це якась дата?

В.А.: День героїв. То була подія, що стала відомою не лише в університеті, а й всіх Чернівцях, на Буковині, в Києві. Дуже шукали, хто це зробив, а я не лише в університеті прапор вивісив, а й у місті. Не знайшли мене, але запідозрили, що я неблагонадійний, бо встановили, що мій батько за кордоном. При вступі я, звичайно, те приховав. Тоді мене виключили без якихось конкретних звинувачень, як ненадійного, небажаного їм студента. Я вже був на другому курсі, навіть наприкінці другого курсу. Майже через рік до мене добралися. Я, звичайно, не признався. – "То скажи, хто це зробив?" Я казав, що як дізнаюся, то скажу (Сміється). – “Як твій батько за кордоном, такий подлєц, ізмєннік Родіни, а ти не хочеш нам допомогти, то забирай свої документи – і геть звідси!". Я розумів, що як не піду, то ще гірше буде. Забрав документи – мені видали матрикул, що я закінчив другий курс університету.

А коли 1953 року помер Сталін, то почалась деяка відлига. Вони були зайняті своїми справами, НКВД трохи ослабло, і мені пощастило ніби перевестися в Івано-Франківський педінститут, на третій курс. Я там ще доскладав якісь екзамени. Як не дивно, вони чомусь не поцікавилися в Чернівецькому університеті моєю характеристикою. Через два роки (тоді навчання в інституті тривало чотири роки, а не п'ять, як в університеті) я закінчив навчання і мене направили на роботу в Калуський район, у Підмихайлівську середню школу.

Це був 1955 рік. Та через деякий час мене арештували за мої інститутські справи. Була в нас група студентів, читали ми літературу. Конкретно вони про мене нічого не знали. Просто одного нашого товариша, якого запідозрили, що він намагався дістати друкарський шрифт, допитували і, мабуть, трохи набили: “Кого ти ще знаєш?” Ну, він сказав, що був там ще такий Андрушко, був Процюк – вони українські націоналісти. У нас несподівано зробили обшук – хоча я завжди сподівався обшуку, – але знайшли в мене декілька книжечок, виданих за часів Польщі, і кілька аркушів моїх записів, явно націоналістичного, антисовєтського змісту. Цього тоді вже було замало, щоб мене посадити, ніхто ж нічого довести не міг. Я казав, що книжки як ідеологічний працівник я маю право читати, бо повинен знати різну ідеологію, а мої записи (щось там було про суд) – то, кажу, такі мої міркування, я нікому не давав їх читати, ніхто в мене їх не бачив. Усе одно мене судили, дали мені п'ять років. Я був як ватажок банди, мого друга, вчителя Процюка Василя теж судили, дали йому чотири роки. Ще одного вчителя зняли з роботи і одного студента виключили з інституту.

Заарештували нас 29 жовтня 1959 року. Судив нас Станіславський – тоді ще Станіслав називався – обласний суд. Суд був у березні 1960 року, дати не пам'ятаю. Стаття в мене – “антирадянська агітація і пропаганда”. А ще в мене знайшли бікфордів шнур, електродетонатори, то дали статтю “зберігання зброї і вибухових речовин”.

В.О.: Це вже за новим Кодексом, статті 62, частина 1, і 222 – зберігання зброї, так?

В.А.: Так-так. Вона теж передбачала до п'яти років, за нею мені дали рік. Дуже мало в них було даних проти мене. Але вони мали дані, що я націоналістично, вороже настроєний, і цього було досить.

Я жив тоді і працював учителем української мови і літератури в селі Підмихайля Калуського району, жив зі своєю матір'ю, якраз одружився і прожив у цьому подружньому стані, може, днів з десять. Моя дружина була з цього села, вона навчалась тоді в Коломийському педучилищі, її ім'я – Магда Крушельницька. Пізніше я з нею розлучився. Є дочка – Леся Андрушко, тепер вона працює у Долинському районі Івано-Франківської області, у школі.

Неволю відбував у Мордовії. Був у кількох таборах. Був у третьому, це Барашево. Був у сьомому – Сосновка. Ще був у 11-му (Явас) і в 16-му. Усього в чотирьох таборах. Найбільше я пам'ятаю третій і сьомий. Був з Левком Лук'яненком, з моїм посправником Василем Процюком, з Христиничем зі Львівської області, з братами Долішніми з Івано-Франківської області (це з УПА) – Іваном і Юрком, з багатьма іншими.

В.О.: А які тоді були умови утримання в таборах?

В.А.: Спочатку, як я прийшов, були порівняно легкі. То якраз була “відлига” після Сталіна, так що я навіть був здивований, що режим не такий суворий та важкий, як я сподівався. Спочатку був на загальному режимі. Але поступово за п'ять років режим погіршувався. Перевели мене на посилений режим, а пізніше на суворий.

В.О.: Чи бували в той час якісь акції протесту в таборах?

В.А.: Були, але невеликі. То вже не можна було здійснювати такі акції протесту, як після смерті Сталіна. Але ми відмовлялися працювати, були акції непокори, за що, звичайно, карали штрафним ізолятором.

Звільнився я в 1964 році. Прийшов додому, ще застав свою хвору матір, хвору дружину. Я повернувся тоді в село Княжолука Долинського району Івано-Франківської області, де моя дружина працювала вчителькою. Це вже Бойківщина, село біля Карпат, гарне село. Роботи в школі мені не давали, я працював то на будівництві Долинського нафтоперегінного заводу, то на будівництві газо-бензинового заводу, то на будівництві Калуського калійного комбінату, то мене відправили на сірчаний комбінат у Львівську область. Нарешті мені пощастило влаштуватися на педагогічну роботу в Миколаївську область. То вже була осінь 1967 року. Уже почався навчальний рік, а в одній школі не було вчителя української мови. Хоч то була українська школа, то українська мова не викладалася. Тоді одна людина з Міністерства освіти, так би мовити, взяла мене на свою відповідальність. Я детально розповідаю про це у своїй книжці. Довго я там попрацювати не зміг, мене переслідували, я звідти втік у Житомирську область. Там повторилося те саме. Я перейшов у Хмельницьку – знову те саме. Кожного року я міняв роботу: з Хмельницької перейшов у Львівську – мене й там зняли. Нарешті влаштувався в Тернопільській області, де мене в 1981 році знову заарештували.

Арештували, точніше, не в Тернопільській області, а в Києві, куди я приїхав з листівками і де готував матеріал за кордон. Я раніше мав зв'язок із Лук'яненком і з Гельсінкською Групою, але не вступав до неї, бо я знав, що Гельсінкську Групу швидко ліквідують. Мені здавалось, що я сам протримаюсь довше. Але я протримався лише два роки довше. У Києві мене схопили на одній з вулиць, коли я розповсюджував свої листівки. Але в мене був складніший задум, вони того не встановили.

Листівка в мене була проста – конституція України (тоді якраз нову конституцію прийняли) дає Україні право виходу зі складу СРСР. Я склав таку листівку, що ми домагаємося виходу України зі складу СРСР із метою створення української незалежної держави. Ніби нічого антирадянського нема. Право – то право. Але, як і першого разу, важило не те, що я зробив, а хто я. Схопили мене, до речі, чисто випадково. Я ще й гасло вивісив: "Хай живе незалежна Україна!" на дорожньому знаку, як виїжджати з Києва в напрямку на Житомир. Це було 10 серпня 1981 року.

В.О.: А які у вас були зв'язки з Гельсінкською Групою?

В.А.: Я мав безпосередній зв'язок із Левком Лук'яненком, я переносив фотоплівки, матеріяли від Левка Лук'яненка до Оксани Яківни Мешко.

В.О.: А ви писали до інформбюлетеня Групи?

В.А.: Ні, не писав. Мене схопили в Ленінградському районі міста Києва. То була неділя. Привели мене в районний відділ міліції. Досить швидко зв'язалися з КГБ. Прийшли якісь два кагебістські типи: "Хто ви? Откуда?" По-перше, взяли в мене документи, встановили, звідки я і що. – "Розкажіть нам, хто це вас послав сюди, що ви можете сказати про таких, як ви?" Я сказав, що нічого їм розказувати не буду. Але в них уже, видно, була домовленість оформити мене не як політичного. У той час вони вже дуже не хотіли політичних процесів, вони старалися оформляти політичних як кримінальних злочинців. Я сказав, що нічого їм не скажу. – "О, ми знаємо, що ви нічого не скажете! Ну, якщо ви не знаєте, то хай вами займається міліція." – "Хай займається." – Вони пішли.

Прокурор Усатенко, маючи мої листівки, висуває проти мене звинувачення, що я хотів обікрасти магазин. Питаю: "А де ж той магазин, що я хотів обікрасти?" – "А ми вам потім покажемо." – "Сьогодні неділя, магазини зачинені, як я його міг обікрасти?" – "А ти, – каже, – ломиком мав двері виважити". –  "Так ломика ж нема?" – "Нічого, ми знайдемо!" – "А чому ви проти мене такі звинувачення фальшиві висуваєте?" Він думав-думав і каже: "Якби на те моя воля, я б тебе розстріляв." – "А за що?" Він знову він подумав і каже: "А там твої хлопці-бандерівці у Львівській області вбили двох моїх дядьків, десь у повоєнні роки". Мені було не до жартів, але я кажу: "Якщо ваші дядьки були такі, як ви, то добре зробили." – "Ти признайся, що хотів обікрасти магазин." – "Для чого, – кажу, – признатися?" – "Так треба для Батьківщини."

Я вже собі думаю: якщо дійсно признатися, то суд буде відкритий, прийдуть люди, я на суді скажу: "Послухайте, який я злодій? Де ж це правда?"  Дізнаються за кордоном, що я сиджу... Я ще не признавався, але вже думав: може, такий варіант обернеться, кінець-кінцем, проти них?

Ще одну статтю мені шили: що при затриманні я “особливо цинічно” хуліганив. Завезли мене в тюрму на Лук'янівці, все приходять і: признайся, признайся. Я думаю: "Що б таке їм зробити?" Але моя справа пішла у вищі інстанції, стала відома на Заході, і прокурор України зрозумів, що такий суд обернеться скандалом і конфузом, тому справу мою перекваліфікував на “антирадянську агітацію і пропаганду”. Нібито прокурор помилився, не знав, що я розповсюджував літературу, а хотів обікрасти магазин.

Тоді мене повезли в Тернопіль, передали в КГБ. Там порушили другу справу за антирадянську агітацію.

В.О.: А скільки часу тривало те лицедійство з криміналом?

В.А.: Десь місяців зо два. А коли за постановою прокурора республіки справу перекваліфікували, то я доводив, що домагався виходу України зі складу Радянського Союзу на основі Конституції. Я ж не закликав бити комуністів чи повалити радянську владу, а писав, що Україна має право і ми можемо з цього права скористатися. Але то все одно: “Буржуазний націоналіст, ти хотів підірвати дружбу народів”. Знайшли декілька фальшивих свідків, які говорили на мене всякі нелогічні і безґлузді дурниці та нісенітниці. Засудили мене знову на п'ять років ув'язнення і п'ять років заслання. Судив мене Тернопільський обласний суд у березні 1982 року. Слідство тривало довго, десь півроку. Працювала ціла слідча група, якою керував начальник слідчого відділу полковник Бедьовка.

Ніяких доказів не було. Лише отих кілька листівок, що біля мене знайшли. Нічого я їм не сказав. Не сказав навіть, де та машинка, на якій я друкував. Цікаво, до речі: їдучи в Київ, я мав таке відчуття, що мене впіймають. Тому машинку і ще якусь там літературу закопав у Теребовлі в лісі. Позначив місце. Сподівався, що повернусь і буду користуватися нею. Але мене схопили. "Хто друкував листівки?" – "Звичайно, я друкував". – "Де машинка?" Де машинка, я їм не сказав. Фотоапарат ішов по справі. У мене знайшли фотографії тієї місцевості, але вони не здогадалися, для чого я фотографував її: я готував матеріал за кордон передати. Не дав я їм фотоапарат. Фотоапарат я дав своєму другові. Коли повернувся, то він мені його повернув. А машинку – я позначив у лісі місце, де закопав її, але пройшли роки, поки я повернувся, то ліс так змінився, що я машинку не знайшов. Десь вона й тепер там. Хлопці кажуть, будемо шукати металошукачем. Я написав у Тернопільську службу безпеки, що я вам (а там ще є деякі мої колишні слідчі) тоді не сказав, де машинку заховав, а тепер скажу, тільки допоможіть мені її знайти. Мені дуже чемно відповіли, що такими справами не займаються, не мають такої можливості. Машинка там і залишилася.

В.О.: Отже, вам дали 5 років ув'язнення і 5 років заслання за ч. 1 ст. 62? А чому вас не визнали особливо небезпечним рецидивістом?

В.А.: Мені знову дали частину першу тому, що перша судимість уже була давно погашена. Та й не було в них на мене якихось конкретних матеріалів.

Завезли мене в Пермську область, у 35-й табір, це станція Всесвятська. Я там я відбув цих п'ять років суворого режиму. Там було важче, ніж у Мордовії. Карали за будь-що. Я, наприклад, деякий час працював на кухні, картоплю чистив. Одного разу картоплечисна машина зіпсувалася: щось там перегоріло. Вона від струму працювала. Мене звинуватили, що я її зіпсував. Кажу: "Як я її зіпсував?" – "Ти перевантажив її." Я кажу: "Я не міг її перевантажити, як не можна перевантажити оце горнятко водою, бо воно має свою норму, скільки можна там картоплі дати. Як там можна перевантажити?" Але однак перевантажив, знищив і мене – в ШІЗО. Відбув там два тижні. Або, наприклад, одного разу я сів на своє ліжко, то це теж було велике порушення. За те мене позбавили побачення з моїми родичами. Я не мав жодного побачення, бо “порушував режим”.

З ким я там був? Маю такі гарні, приємні враження. Українців у 35-й зоні було мало. Табір невеликий, нас було десь біля шістдесяти. Був Степан Хмара, Ігнатенко з Канева. Він за релігійні переконання. Я маю приємне враження про Натана Щеранського. Це дійсно єврейський патріот і чесна, порядна людина. У дуже гарних стосунках я був з психіатром Анатолієм Коряґіним з Харкова. Його раніше за мене звільнили, він виїхав у Швейцарію. Він писав до мене зі Швейцарії, я писав до нього, але з роками те все закінчилось. Зараз я навіть не знаю, де він, я втратив з ним зв'язок.

Там дуже стежили, щоб інформація не виходила. Не пропускали листи. Ні до мене не пропускали, ні від мене. Я знав, що мені багато людей писали, і я пробував писати, але мені казали: “Условности в тексте”. Побачень не мав. Там було заборонено цілий ряд продуктів: каву не можна було пити, цукор не можна було діставати, шоколад не можна. Можна було купити на п'ять карбованців продуктів у тому ларьку, але тільки при гарній поведінці і виконанні норми.

В.О.: А що ви там робили?

В.А.: Я робив дуже важко. На кухні я втратив нігті. Мені доводилося мити посуд, а там видавали для миття якісь хімікати, я пхав руку в ті хімікати і мені повністю роз'їло нігті. Мене потім звільнили з цієї роботи, бо я вже не міг працювати. Нігті мені досі не заросли. Є ще в мене й друга пам'ятка: на животі велика ґуля. Я кілька місяців перед арештом мав операцію в Теребовлянському районі. А коли мене привезли в зону, то мені довелось на тій кухні піднімати бачки з помиями, і в мене сталося розтягнення м'язів. У Мордовії мені робили операцію на ногах. Був у мене варикоз. Це була специфічна ситуація. Я прийшов у Мордовію учителем, до важкої праці не звик, бо доти мені не доводилося так важко працювати, а мене записали в бригаду, яка вантажила дерево на вагони. І все те вручну. Зима, сніги. Те дерево зривалося, одному моєму другові там поламало ноги. Я намагався якось вирватися з тієї бригади, та не було як. Але там на третьому таборі була центральна міжтабірна лікарня. І був там відомий лікар – Василь Кархут. Знаєте такого?

В.О.: Особисто не знаю, але від Олекси Тихого та інших чув про нього.

В.А.: З його допомогою треба було якось потрапити до лікарні. Але я був здоровий, нічого мені не бракувало. Хіба через операцію. Там був практикант, якого ми називали "Буґі-вуґі". Він робив операції. У мене був невеликий варикоз на ногах. Я погодився, хай мені роблять операцію, а вже потім буде видно – може, вже й не попаду в ту бригаду, хоч трохи відпочину в лікарні. Зробили мені операцію на обидві ноги. Але дуже швидко, буквально через тиждень після операцій, мене відправили назад у зону – і на роботу.

Я вже попав в іншу бригаду. Теж аварійна, теж важка праця. У зону привозили каміння, цемент, вапно, все це треба було розвантажували. Так що я виграв хіба тиждень. Але поступово все змінювалось, переводили мене в інші зони.

Влітку 1986 року повезли мене в заслання. Етап тривав досить довго, десь із місяць мене везли в Тюменську область. До речі, майже місяць протримали в тюрмі в Тюмені, чомусь у штрафному ізоляторі. Є там селище Нижня Тавда. Є і ріка Нижня Тавда. У тій Нижній Тавді був на засланні відомий київський психіатр, єврей Семен Ґлузман. Якраз його звільнили, а я прийшов на його місце.

В.О.: На тепленьке місце. Там уже готова мережа стукачів...

В.А.: Типова сибірська ріка, заболочена тайга кругом, можеш пройти тим болотом десятки кілометрів, страшні комарі. Сніги більші, ніж у Пермі.

Але вже почалася перестройка. Я почув, що з Пермських зон уже звільняють, що Степан Хмара вже вдома. А мене ще тримають. Нарешті й мене звільняють: “за хорошу працю і хорошу поведінку”.

В.О.: Це така типова тоді мотивація помилування.

В.А.: Так, помилування. Це було в кінці травні 1987 року. Виїхав я у червні, пробувши на  місяці приблизно рік.

В.О.: Що ж ви там робили?

В.А.: Я робив на дуже важкій роботі з дуже тяжкими людьми. На лісокомбінаті. Там дошки пиляти. Жити мене  помістили на квартирі в якоїсь старої бабусі.

В.О.: А у відпустку ви їздили?

В.А.: Та Боже борони. Ні-ні-ні, й мови не могло бути! Я не мав права виходити за межі селища.

Звільнили мене. Влітку 1987 року приїхав я в Коломию. Там жив мій дядько. Матері вже не було, батько помер у Сполучених Штатах.

Як помилуваний, я знову домагався педагогічної праці. Мені її не дають, знову для мене немає вакантного місця. Я ходив, ходив, писав у різні інстанції – райвно, облвно, в Міністерство освіти. Нарешті, написав про це Чорноволові в його "Український вісник". Він надрукував листа. Звертався й до Горбачова – Чорновіл і цього листа надрукував. І все нема мені вакантного місця. Нарешті в кінці 1988 року я написав в Організацію Об'єднаних Націй, у комісію прав людини, що я такий-то, тепер рівноправний громадянин, а проти мене далі застосовують різні репресії. Якщо ваша комісія захищає права людини, то захистіть і мої інтереси, тому що в нас чинять з такими людьми несправедливо. Через деякий час мене викликали в райвно. Я там побачив свого листа. "Товариш Андрушко, ви домагаєтесь роботи? Але нема вакантного місця. Як буде вакантне місце..." Вони не пропустили того листа за кордон. Але я наробив копій цього листа і роздав багатьом людям, мабуть, був цей лист і в Києві, хтось переслав його на радіо "Свобода". Увечері чую: передає "Свобода" мого листа українською мовою, а потім російською. Через декілька днів – уже почався навчальний рік – мене викликають у Коломийське райвно: "Товариш Андрушко, ми вам даємо працю". Я одержав працю в селі Сідлище Коломийського району, у неповній середній школі. Гарна така школа, маленьке село в лісі. Я рік працюю в цій школі. Учителі ставилися до мене добре. Вони вже, звичайно, знали, хто я, звідки недавно прибув. Але я вже віддаюся не стільки педагогіці, скільки громадським справам. Я – один з організаторів у нашій області Української Гельсінкської Спілки, до якої вступив 1988 року. Приїжджав до Києва на всі зібрання, був членом Координаційної Ради УГС.

Мене запрошують на Буковину, де я стаю головою обласної організації Української Республіканської партії. У Чернівці я перебрався з Івано-Франківської області в лютому 1990 року. Настає, так би мовити, наступний етап моєї діяльності. То був бурхливий час. Люди були дуже активні. Я жив тими подіями, робив, що міг. Десь були мої публікації в різних засобах інформації.

Але найпам'ятніше в той час для мене було те, коли я  підняв наш національний прапор над Чернівецьким університетом. Це було 3 листопада 1990 року. Це були роковини Буковинського Віча 1918 року, за якими Буковина приєднувалась до Української Народної Республіки. Вирішили саме в цей день підняти національний прапор над Чернівцями. З'їхалися тисячі людей. Коли почали готуватися, то я сказав, що ще за часів Сталіна піднімав прапор над університетом. То я вперше публічно про це признався. Тоді мені надали таку честь – тепер підняти прапор над університетом. Виліз на горище. З допомогою молодих хлопців закріпив прапор над будинком.

А через деякий час – я вже не пам'ятаю точної дати, через два-три місяці, постало питання про підняття національного прапора над Чернівецькою міською ратушею. Мене знову покликали, щоб я підняв. Там теж було багато тисяч людей, дали мені той прапор, я з ним високо поліз. Побачив унизу море людей! Це, мабуть, був один із найщасливіших днів у моєму житті. Я зрозумів, що мій прапор над Чернівецьким університетом і над Буковиною вже ніхто і ніколи не зніме.

Була ще одна цікава подія в моєму житті. 1 травня 1991 року я організував у Чернівцях антикомуністичну демонстрацію. Одна колона збиралася біля обкому, а ми зі своїми республіканцями та іншими людьми зробили символічну чорну домовину КПРС і СРСР та понесли її спочатку в обком партії. Нас не впустили. То пішли ми містом аж до моста на Пруті, а там скинули ту домовину з мосту в воду, а люди кидали в неї камінням і потопили. Після цього проти мене порушують кримінальну справу “за заявою трудящих про особливо цинічне хуліганство”, стаття 206, ведеться слідство!

В.О.: У чому ж полягало ваше “особливо цинічне хуліганство”?

В.А.: Я питав: "Що ж там таке було? Що я там – голий бігав чи якісь нецензурні слова викрикував?" – "Ні, ти не давав транспорту їхати, хуліганив по дорозі". Слідство зволікали, вони вже, правда, боялися його вести. Молодий слідчий вів. Я відмовився з ним говорити, але, кінець-кінцем, проголошення незалежності України – і з мене зняли обвинувачення. Поки що в українській державі в тюрмі я не сидів. Хоча мій друг Богдан Кравчук відсидів два роки. Це теж відомий у Республіканській партії діяч. За якимись брехливими, фальшивими звинуваченнями.

Узимку 1993 року поміняв квартиру і перебрався в місто Надвірна Івано-Франківської області, вулиця Ломоносова, будинок 16, квартира 14. (Тепер вулиця перейменована: Юлії Солдак, 1, кв. 14. – В.А.). Маю телефон: 2-70-10.

Займаюся переважно літературною працею. Минулого року вийшла моя книжка "Здобудеш Українську державу...". Вона публікувалась за кордоном, але не повністю. Є добрі відгуки про неї, ось у газеті "Шлях перемоги". Різні люди сприймають її по-різному. Книжка має почасти автобіографічний характер, але там я порушую й інші важливі питання. Це жанр есе.

Ось зовсім недавно в Чернівцях у Народному Домі ставилась моя п'єса "Нерозумні діти". З успіхом пройшла. Ставились мої п'єси на Івано-Франківщині, на Тернопільщині. Маю запрошення в Австралію. (Побував там 2000 року. – В.А.) Думаю, що ще поставлю й там. Я член редколегії журналу "Наша мета", який виходить в Австралії, в Аделаїді. Це орган Ліґи вільних українців. А раніше я на запрошення моїх земляків бував в Англії, Німеччині, Бельгії, кілька разів, у 1990, 1993, 1994 роках. Мав там публічні виступи, зокрема, в Манчестері. Там були про мене публікації.

У газетах "Самостійна Україна", «Шлях перемоги» 1991 або 1992 року та інших виданнях були мої публікації і про мене.

В.О.: Це коли Ігор Кравчук був редактором "Самостійної України"?

В.А.: Раніше. До речі, Ігор Кравчук – це мій учень. І Богдан Кравчук теж. Доля загнала мене на деякий час на Житомирщину, в їхнє село, там я з ними познайомився. А потім я їх направив навчатись у Чернівецький університет. До речі, їхня мати – колишній політичний в'язень. Вона з Верховини. А батько їхній з Житомирщини. Він загинув десь на Воркуті в шахті.

Я живу в українській державі і звинуватити мене в зрадництві не можна. Однак, є ще ворожі сили, які намагаються нашкодити мені. Років п'ять тому в Коломиї, колишній комуніст видрукував на комп'ютері (бо ніхто того видавати не хотів) брошуру, в якій помістив свої нібито твори. Переважно це плагіат. Раніше він видавав себе за народного поета. Прізвище його – Володимир Джигринюк. Походить він, до речі, з мого села, з дуже гарної родини, батько його був січовий стрілець. У народі, що яблуко від яблуні далеко не відкотиться, але в цьому випадку яблуко так далеко відкотилося, що його не тільки їсти не можна, а й гидко в руки брати. За часів більшовицької окупації він багато років писав паскудні віршики. А тепер він видає себе за українського патріота, навіть ніби учасника національно-визвольної боротьби. Разом з тим намагається шкодити таким людям, як я. Вже зараз трудно сказати, що я хуліган чи злодій, державний злочинець чи зрадник,  то вони компрометують мого батька, мою матір, моїх родичів, що, мовляв, у часи німецької окупації вони були колаборанти, співпрацювали з німецькими окупантами, що я походжу з родини зрадників. І що найстрашніше? Що суд в українській державі не захистив мене. Справу розглянув спочатку Коломийський міський суд, а потім касаційний суд в Івано-Франківську. І підтвердив, що я походжу із родини колаборантів. Це було 1999 року. Я передав справу в Європейський суд по правах людини, що в Страсбурзі, Франція. Отаке чиниться в наш час! Про цей суд був ряд публікацій, зокрема, в чернівецькій газеті "Час", писала Івано-Франківська обласна газета "Галичина", були матеріали за кордоном у журналі "Наша мета". Я зацікавлений, щоб громадськість дізналася про цю справу. Це суд, аналогічний до того, який відбувся в Києві у справі Слави Стецько, відносно Степана Бандери, її чоловіка Ярослава Стецька, яких комуніст Семененко звинувачував як колаборантів і зрадників. Ось моя скарга.

"СКАРГА.

Європейському суду з прав людини від громадянина України Андрушка Володимира Васильовича, який мешкає в місті Надвірній, вулиця Ломоносова, 16, помешкання 14, Івано-Франківська область.

Шановний суде!

Суд української держави, до якого я звернувся зі скаргою про образу моєї честі та гідності, порушив статтю шосту Конвенції про моє право на справедливий судовий розгляд. Суд свідомо несправедливо вирішив справу, компрометуючи моїх родичів, мене, українських патріотів. Касаційна моя скарга в обласному суді теж не була задоволена.

Виходячи з того, що справа в судах України не дістала справедливого вирішення, звертаюсь із скаргою до Вас.

Під час комуністичної окупації я боровся за незалежність мого народу, за що двічі був засуджений. Двічі реабілітувала мене українська держава, але сталося так, що в нашу державу перейшли й ті, які раніше мене переслідували, вороже ставилися до незалежності нашого народу. Колишні комуністичні функціонери в сучасній українській державі займають різні керівні посади і, де тільки можуть, шкодять нашій державі.

Я вважаю, що такими є й ті судді, які розглядали мою справу. Як видно з рішення Коломийського міського суду та ухвали Івано-Франківського обласного суду, суд погоджується з наклепником, що мої родичі під час німецької окупації були зрадниками, співпрацювали з фашистами.

Однак ці фальшиві звинувачення заперечують свідки та документи, видані українською державою, які стверджують, що мої родичі жодних злочинів не вчинили, а були українськими патріотами і боролись за незалежність України.

Ваш суд, зрозуміло, не має права покарати негідника-комуніста за його наклеп на чесних людей, але він має право сказати, що суд, який відбувся по моїй справі, несправедливий і порушує Конвенцію про права людини. Це мене і вимушує звернутись до Вас із своєю скаргою."

6 березня 2000 року.

Європейський суд з прав людини відмовився задовільнити мою скаргу.  

А ось скарга до Верховного Суду України. Опублікована вона в газеті "Час", яка видається в Чернівцях на Буковині, 17 березня 2000 року. Прочитаю лише кінець

"Дивні діла твої, Господи! І дивні діла коїть сьогодні наше правосуддя. Мене не дивує поведінка Симоненка і добре відомого в Коломиї негідника Джегренюка – такими вони були, такими вони є і такими вони будуть. Можна б навіть не звертати на них уваги, але страшно стає, коли в українській державі з ними солідаризується суд, страшно від того, що це не помилка суду, а свідома його фальш. Я не знаю, як ви вирішите мою скаргу – можливо, так як попередні суди, – але доведіть мені, що ті документи, які доводять невинність моїх родичів, неправдиві чи не мають прямого стосунку до справи. Доведіть, що Українська держава незаконно компенсувала мені батькове майно, яке раніше конфіскували комуністи. Назвіть хоч один гріх, злочин моєї матері, про що говорить наклепник. Можна поставити інші питання, але дайте відповідь хоч на ці.

І останнє. Цю справу я даю на ваш суд, на Європейський суд із прав людини та на суд громадськості. Бо те, що відбулось в Коломиї та Івано-Франківську – це не вирішення якогось особистого конфлікту між комуністом та українським патріотом, це політичний акт, яким завдано шкоди не тільки мені, а й іншим патріотам, очорнює ідею нашої незалежності. Це брудна вода на комуністичний млин, який готує отруйне мливо для нашого народу.

Сподіваюсь, що громадськість мене зрозуміє і підтримає".

Мій батько – політичний емігрант, який під час війни, 1944 року, як і багато наших людей, опинився на Заході. Він не був у повстанцях, але був з ними безпосередньо зв'язаний. Він був війтом, головою сільської громади. А тоді вся місцева адміністрація – були українські патріоти. Така була вказівка – ставити до влади наших людей: наша поліція, церковний комітет, церква, школа – це все були наші люди. Не так, як у часи більшовицької окупації, коли ставили до влади всяких негідників. Мій батько співпрацював з УПА, і раніше він був національно свідомою людиною. Моя мати раніше була головою Союзу українок у нашому селі. В нашій хаті колись була Ольга Кобилянська. Мати мене, пам'ятаю, малого з нею познайомила.

До речі, в моєму селі кілька місяців у 1920 році переховувався відомий військовик Юрко Тютюнник, який пізніше сформував у Польщі відділ і пішов під Базар. Переховувався він у нашого священика. Мій батько ще перед війною належав до церковного комітету. Церква в нас стара, під час Першої Світової війни була пошкоджена. Десь там бляха була пробита, протікало в банях на горищі. І треба було заткати ту дірку. Усі боялися туди лізти. Поліз мій батько, подивився, де воно там протікає, і побачив, що капає на якусь річ. Придивився – а то пачка банкнотів по тисячі гривень. Може, з п’ятсот тисяч, а може більше гривень Української Народної Республіки. Не знали, звідки вони там опинилися, ті гроші. Аж потім нагадали, що у священика переховувався Юрко Тютюнник, а як розпадалася Українська Народна Республіка, то сховав ті гроші в церкві на бані.

У моєму селі був Петро Франко, син Івана Франка, він часто приїздив до нашого священика. А з сусіднього села Ланчина відомий український письменник Юрій Шкрумеляк. Біля п'ятдесяти наших хлопців загинуло вже після Другої Світової війни в УПА. Та й чимало з моєї родини, моїх друзів і добре відомих мені людей, які мали великий вплив на мене. Я був свідком тої боротьби. Я в УПА не був, але я був близько до УПА і бачив цю надзвичайно героїчну боротьбу. Вважаю, що в історії нашого народу не було більш героїчної боротьби, більш самовідданої, ніж та, яку вела ОУН-УПА в часи Другої Світової війни і в перші роки після неї.

В.О.: Чи є у вас ваші вироки? Добре було б одержати їх копії.

В.А.: Я реабілітований, а самих вироків мені не давали.

В.О.: А ви знаєте, що можете звернутись до тих судів, які вас судили, щоб вам видали копії вироків? Там треба заплатити невелике мито. Ось сьогодні ми з вами ходили до могили Патріярха Володимира і зв'язку з річницею його смерти, проходили мимо пам'ятника Богданові Хмельницькому. Так от, Оксана Яківна Мешко, яку ми сьогодні гарно згадували, повернулася із заслання 1986 року, пішла в Київський суд, що на площі перед Богданом, та й хотіла взяти копію вироку. Дають, але треба сплатити мито. "А де платити?" Міліціонер каже: "Знаешь, бабушка, где Богдан стоит?" – "Знаю." – "Так он палкой показывает прямо на сберегательную кассу." До чого опустився Богдан! Він має палку, як міліціонер, і показує нею на ощадну касу! Це Оксана Яківна сама мені розказувала. Вона згадувала про вас дуже гарно.

В.А.: Я був один з перших, хто мав із нею контакт. Вона була особлива людина. Якось я прийшов до неї і кажу: "У Києві були розповсюджені листівки". Вона чула про це, але я не хотів казати, що це я їх розповсюджую. "Провокація!" – вперлася вона. Що їй доводити, що це не провокація... Думаю, якщо скажу, що то я розповсюджую, то вона скаже, що я провокатор. Так і розійшлися, але й пізніше в нас були гарні стосунки.

В.О.: Дякую.

Це був пан Володимир Андрушко. Записав 18 липня 2000 року в Києві Василь Овсієнко.

Книжка Володимира Андрушка називається "Здобудеш Українську державу...", місто Надвірна, 1998 рік. 132 сторінки.

  [Кінець запису]

Знаків 39.300.

Знімок:

Andrushko  Володимир АНДРУШКО

Знімок В.Овсієнка:

Andrushko1  Плівка 6343, кадр 8А. 18.07. 2000 р. Володимир АНДРУШКО біля Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві.