ВІТІВ ПЕТРО ІВАНОВИЧ

 213312.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Петро ВІТІВ, його брат Степан та мати Марія,

с. Росохач, 3 квітня 2000 року

В.Овсієнко: Тут, в обійсті Вітівих, іде будівництво, в якому бере участь багато родичів. Будь ласка, пане Петре, розкажіть про себе – коли родилися-хрестилися, про свою родину, а потім – як ви прийшли до організації.

Петро Вітів: Я народився в 1956 році, 15 липня. Та й ріс у селі, гонив корову пасти, ходив до школи, 1971 року скінчив 8 класів. Батько мій,  

Дивись також Інтервью Вiтiв П, Вiтiв С, Росохач, Винничук М, Сенькiв В

Іван Вітів, з 1916 року, був у 1939 році на польській війні, у 1941 році знов був узятий на війну, але повернувся. Нас у сім'ї було п'ятеро дітей. Найстарший Степан 1941 року, а так Василь 1943 року, а так сестра Ольга 1946 року і сестра Славка (Ярослава) 1949 року. Я – наймолодший. На той час вони всі одружилися, я лишився сам-один з батьками. Мама з 1924 року, ім'я Марія, з дому Ґрех.

Степан Вітів: То польське прізвище.

П.Вітів: Бо мамині батьки – тато був поляк, а мамина мама була українка. А мій тато також українець.

Ми дружили з Мармусами, бо, по-перше ми ще й родичі: мій батько і Мармусів батько – то собі двоюрідні брати. Хоч Володимир і Микола були старші, але ми дружили, разом ходили на село, а коли вже зачалася та організація, то в нас в отій коморі, що будемо розбирати, ми сходилися, там писали листівки.

В.Овсієнко: А як виникла думка створити організацію, від кого ви це почули?

П.Вітів: Найперше – то Мармус Володимир. Я з ним найбільше з цієї групи спілкувався. Ми разом гонили корови, а пізніше він у Львові робив, але ми спілкувалися – як родичі, хоч я був молодий проти нього. Я тоді мав 16 років, але був здоровий, так що мені тоді ніхто не давав 16 років, а мали за старшого. 

В.Овсієнко: Були події ще до встановлення прапорів – що пам'ятник пошкодили, червоні прапори позривали. Ви брали в тому участь?

П.Вітів: Як зривали прапори перед тими Жовтневими святами, я там не був, але пам'ятник – то ми з Володимиром Сеньківим побили. А потім ми прапори й листівки вивішували. Як усіх нас узяли – вперед Сапеляка Степана, а так Мармуса Володимира, Слободяна Миколу, по тому вже Миколу Мармуса, Петра Винничука, Андрія Кравця, то взяли й мене. Не пам'ятаю, якого числа* (*11 квітня. – В.О.).

С.Вітів: То було навесні 1973 року, тоді я будував хату і ти мені допомагав.

П.Вітів: Мене взяли вдома, вдосвіта. Ще ми спали, батько й мати були. Приїхали машиною, постукали в двері. "Хто? Що?" Показали папір. Я тоді не розумівся, що то за папір. Вони робили обшук, по хатах ходили і сказали, що беруть мене як учасника вивішення прапорів. Мама в плач... Усе обшукали. Були якісь патрони від рушниці, але вони їх не знайшли.

Повезли мене до Чорткова. У Чорткові протримали до вечора. Я відпирався, казав, що нічого не знаю, вони старші хлопці, я з ними не був, нічого не знаю. Мене протримали до вечора, а ввечері – в машину і в Тернопіль. У Тернополі протримали до ранку. По тому притиснули, мовляв, що ти, хлопчику, як тут є написано чорним на білому, що ти був там, ти був там, ти був там – чого відпираєшся?

Мене тримали під арештом тиждень, а по тому відпустили додому під розписку про невиїзд. Сказали, що аж на суд викличуть. Але приходить із сільської ради чергова, приносить повістку, що маєш з'явитись у КГБ на таку-то годину. Ну, то їду. І вони там до мене, що я не сказав ще за Сеньківа. Десь до обіду мене протримали і випустили на годину. Але чи вони спеціально так зробили, я не знаю. Іду на вокзал, думаю купити собі якийсь пиріжок. Аж навпроти йде Володимир Сеньків у воєнній формі. То я: "Здоров, Володя!" Та й перейшов через дорогу до нього. А він: "Ти чого тут?" – "А ти чого тут?" – "Та от щось мене викликали, не знаю чого". Я кажу: "Трохи погана справа..." Хоч він тоді, 21 січня, коли прапори вивішували, з нами не був, бо служив уже в армії.

Ми десь, може, з п'ять хвилин поговорили, аж тут з другого боку кагебісти – і мене за комір: що я з ним балакав? Кажу, що нічого, сказав, що така і така справа... Більше я його не бачив. Скільки мене викликали в Тернопіль, то не було ніякої очної ставки, тільки ото аж на суді я їх побачив.

Потім уже забрали мене в армію, так як звикло.

В.Овсієнко: Чекайте, на суді ви пройшли як свідок. А чи не виносив суд щодо вас якоїсь окремої ухвали? І ще скажіть: от ви хлопець 16 років – як ви сприйняли арешт, суд? Чи був якийсь страх? Чи ви усвідомлювали, на що йдете, беручи участь в організації – адже передбачалось, що за це може настати відповідальність?

П.Вітів: Зразу не було страху, я, навпаки, себе тішив, що мене прийняли в таку організацію, що я зі старшими хлопцями. А по тому, певно, що був страх. Та й після того. Як хлопців уже посудили, то в селі казали, що то ніби я їх здав, бо чого їх посудили, а я не сиджу? Знаєте, як то недобре таке слухати, що хтось тобі каже, навіть в очі, навіть старші: «О, ти їх здав, вони як вийдуть, тобі покажуть». Я кажу: «Що вони можуть мені показати? Я тут ні при чім». Слідчий казав, що якби я когось там набив, то посадили б у трудколонію. Ще я запам'ятав, що якби був повнолітній, то було б мені від 7 до 9 років. Бо я всюди брав участь і навіть ті прапори в Чорткові, як молодший, лазив і вішав.

В.Овсієнко: А розкажіть, як це ви зробили? 

П.Вітів: Ми порадилися наперед, як краще. Думали про машину – був у Мармуса колє?а, що їздив машинов, то щоб він нас завіз. Але була фест зима, то вирішили, що йдемо пішки. Так ми через ліс, через Берду, пішли до Чорткова і там почали згори листівки розклеювати, а пізніше прапори. Один прапор Мармус вивішував на кінотеатрі, а ми з Миколом так стояли. Якраз виходять із кіна люди. А зима сильна була – такий вітер, сніг, а ми з Миколом стоїмо й дивимося, як він вивісив і зліз звідти, чекаємо на нього. А дехто з тих, хто вийшов з кіна, помітили прапор, оглянулися, але ніхто не зупинявся, всі майже тікали. 

В.Овсієнко: Щоб не бути свідками!

П.Вітів: Ну, спудилися, і так скоро пішли. А тоді на лісгоспі, а так на педучилищі, та й ніби скінчили, бо то якраз у той бік, що нам краще додому йти. І ми знову через ліс пішли додому. Ясно, що вдома ніхто не знав, де я був – був у селі з хлопцями. Удома нічого не знали, аж поки не приїхали з КГБ. 

Коли всіх посудили, я лишився вдома, ще їздив на роботу з хлопами, бо від нас виїздили в східні області на роботи – треба з чогось жити. Але мене ще мучили: цілий час переслідували, цілий час викликали в КГБ. Хотіли знати, чи я спілкуюся, чи листуюся з хлопцями, хотіли ще щось вивідати.

А так я закінчив автошколу, забрали мене до армії. Служив вперед у Білій Церкві, а так за два тижні відправили у Житомир. Це 1974-76 роки. В армії ще з півроку все було тихо. А потім викликали в той "особый отдел". Так я прослужив півтора року, відправляють мене в Полтаву. Я вже був шофером і возив там командира, то був батальйон зв'язку. Часом викличуть у той "особый отдел", але щоб командирові не признаватися. Але я з ним їжджу кожен день, то кажу, що не знаю, чого вони хочуть. І по тому десь за два тижні каже: «Тебя срочно требуют отправить в Полтаву". Кажу, що я не знаю, чому і що. А там був майор, такий сивий, я його щось два рази видів, він мене викликав. То він із прапорщиком мене привіз на вокзал, я сів у поїзд, поїхав у Полтаву.

Приїжджаю в Полтаву – тиждень ніхто до мене не підходить і я ні до кого. Командир каже, що нам не треба ніяких солдатів, причому, каже, ти прослужив уже півтора року, що тобі? Я так проходив, кажу, майже тиждень. Там були хлопці зі Львівської області, я їм кажу: "Хлопці, я йду з вами в парк, може, дадуть мені там якусь машину, якусь роботу". Бо не знаю, що робити, ніхто мені ніякого наряду не дає. Йдуть у їдальню – я йду з ними, бо їсти хочу. Відтак минуло ще днів два, приходить той самий майор, що був у Житомирі, каже: «Он у той дім зайдеш о такій і такій годині». Прийшов я надвечір. Каже: «Ти спілкуєшся з тими хлопцями зі Львівської області?» – "Так, спілкуюся, бо мова однакова". Бо там-то трошки інакша мова. «Там до них приглянься, може, вивідаєш чогось». А там  фактично нічого не було. Ще до мене як мастили казарму, котрийсь там сказав, що треба було помастити на синьо-жовту – тілько всього. Ті хлопці вже пішли додому.

Я тих півроку мусив дослужити в Полтаві.

Як прийшов додому з війська, то зразу пішов на машину. Знову викликали і мене, і жінку в КГБ до Чорткова, щоби з ними якусь мати співпрацю, щоби щось вивідувати. Я все казав, що ні з ким не зв'язуюсь, нічого я не знаю, ні з ким не спілкуюся.

Ще коли я служив, мене відпустили були додому у відпустку, я тоді  одружився з Павлиною Синишин, зробили таку вечірку. Так що я заким прийшов з армії, то була вже дочка Марія, як і мама, 1975 року. 1977 року – друга дочка, Іванка. 1979 року – син Володимир, от уже рік тому вийшов із війська. Я його назвав на честь Мармуса Володимира, бо в нашій родині Володимира не було. Жінка хотіла назвати Антоном, а я кажу, що буде Володимир.

В.Овсієнко: А от коли вже впали ті залізні пута, чи ви брали участь у створенні громадських організацій, як-от «Меморіал», Рух, УГС, УРП?

П.Вітів: В УРП я трошки був із хлопцями, в Русі й «Меморіалі» не був. Це вже тепер ми більше спілкуємося. А то все не було часу, бо там, де живу зараз за зятя, я всю будову підніс, бо все старе було, валилось. Там жінка і теща, а тесть помер давно. Не було звідки взяти грошей, то трохи пошоферував у колгоспі, а так їздив на заробітки. Дещо там трохи відбудував, а тепер і тут, у  брата Степана, треба щось зробити, бо також валиться.

Тато помер уже рік тому, якраз на самий Великдень, 13 квітня. Я вранці навіть пішов до церкви, бо вже цілу ніч сиділи коло нього. Жінка пішла на годину борше. Тато каже, що йди й ти, може, довго не будеш, але заким я пішов до церкви, то тато помер, лише мама була коло нього. На річницю я на службу Божу даю.

В.Овсієнко: А от ви, старший брате Степане, як ви сприйняли ту справу, які тут у селі були розмови?

Степан Вітів: Я якраз будувався в 1973 році. То Петро ще був молодий, але допомагав мені коло хати – там фундамент заливати чи що. То приїхали, забирають його чи до Чорткова, чи в Тернопіль. А я там, у батьковій хаті, мав якісь меблі, шафу, бо будувався. Приходять і кажуть: «Ходіть відчините там свої меблі, що ви там маєте, ми подивимось». І показує ордер, що має право на обшук. Прийшов я, відчинив, вони подивилися. Правда, вони не знущалися: що взяли, там на місце клали, не викидали так, щоби зі злістю чи що. Але передивилися все, які там були лашки, чи якісь папери – все передивилися і одне за другим поскладали. "А що ви знаєте за брата?" Кажу: "А я що знаю? Нічого, ще молодий, 16 років, що він таке може розуміти?" – "Та вони щось розуміють. Бачимо, що будівництвом займаєтесь, то й не маєте часу. Але щось би ви сказали, чи мали вони якусь зброю чи листівки?" Кажу: "Я ніц не видів і нічого не знаю". – "І мати не знає, і батько не знає?" Кажу: "Та вони от жиють, то най вони вам розкажуть".

П.Вітів: А батьків теж викликали до Чорткова, і маму, і тата.

В.Овсієнко: А ото ви, Петре, ходили до лісу зі зброєю і вчилися стріляти. Вам подобалася ця справа?

П.Вітів: Та подобалася. Татові вже були сказали, що в мене є втинок. Втинок – це карабін, але обрізаний. Вони мене привезли з Тернополя "бобиком", якраз болото було, там є Грабська така, я там у рові тримав, і патрони. Але я патрони чогось був віддав братові.

С.Вітів: Я все забрав був до себе, закопав за потоком під скалу.

П.Вітів: А той втинок вони примусили показати. То вони мене привезли туди так, щоб люди менше виділи. Та зійшли туди з гори стежков, я там поліз у рів, а вони всі повитягали пістолети і полягали. Вони думали, що я, може, буду стріляв, а там не було патронів, лише сам обріз був. "А де патрони?" А я вже не міг сказати, що віддав братові. Кажу, що я висипав тако в потік, бо там потік – вода плине. Вони лазили, лазили, шукали, але як вони знайдуть, як там їх нема? Так я їм ті патрони не віддав, то десь, Степан каже, закопав їх. А той обріз забрали – і мене ще раз до Тернополя.

В.Овсієнко: А як батьки таку справу сприйняли? Тут у вас ще жива була пам'ять про збройну боротьбу, то, це, може, не було для них несподіваним, що син теж пішов таким шляхом?

П.Вітів: Ні, ні, ніхто нічого не мав проти.

В.Овсієнко: Батьки не докоряли?

С.Вітів: Ні, нікому – ні мені, ні братові, ні сестрам.

П.Вітів: Ні тато, ні мама ніколи мені не докоряли, чого ти там пішов...

В.Овсієнко: То сприймалося як належне, що треба чинити опір окупантам?

П.Вітів: Так, то треба було робити – і все. Та колись наш батько з Мармусовим батьком усе були разом.

В.Овсієнко: А що, вони брали участь у підпільному русі?

С.Вітів: Вони прямо участі не брали, але допомагали. Як десь треба було везти зброю чи що, то тато мав коня, і Василь Мармус, стрий наш, так само. Приїздять та й: "Ану, давай, поїхали". А тато мав доброго коня, і треба було везти на друге, на трете село, цілу ніч не спати. Так одну ніч, другу. Та колись треба і спати! А вдома діти є, і треба завтра йти чи орати, чи сіяти, чи сапати, а вони приходять і не дають спати, бо треба везти вночі, вдень не повезеш. Каже тато: "Більше я не поїду, хлопці, я вже негодний. Що хочете, або розстрілюйте, або що. Беріть коня, беріть віз, а я не поїду більше". І вже більше не їхав, дали спокій. Когось там іншого брали, але вже до тата не приходили.

А там ще забрали шинелю дідову, чоботи забрали. Була справа трохи нефайна, як то кажуть. Така була історія...

В.Овсієнко: А що в селі говорили про те, що сталося в Чорткові 1973 року? Яка про те слава пішла?

П.Вітів: Всілякі люди були: більшість хвалили: "О, це таке зробили!"

С.Вітів: А другі кажуть, що всіх би таких посадити, бо, мовляв, наробили гризоти в селі, на село біди накликали.  

П.Вітів: Я знаю багато таких хлопців, що були би теж пішли, тільки би їм сказати. 

В.Овсієнко: Дякую вам за розповідь.

С.Вітів: Тут усе, як то кажуть, від щирого серця. Як було, так було.

* * *

В.Овсієнко: Це ж ви мама Петра?

Марія Вітів: Так, так. Вітів Марія Петрівна. Я 24-го року.

В.Овсієнко: Я хочу спитати вас про справу 1973 року. Як то ви пережили, що сина були затримали? Чи було це для вас несподіваним?

М.П.Вітів: Наплакалася я... Це було несподіваним. Знаєте, він мамі не сказав, що вони зробили. Аж прийшли, ми спимо – він, чоловік і я. Інші діти вже подружені були. Нараз удосвіта згримали: "Ми робимо в вас ревізію". Та й туди, до другої хати, а там Степанова шафа в нас стояла замкнена. То мене під карабіном провадили до сина, аби прийшов і розіпнув шафу. 

А по тому у Великодню п'ятницю мене тримали п'ять годин у Чорткові: "Скажіть, а що вам син казав?" Кажу: "А ваша дитина, як іде на кіно, вам щось каже? То й мій син пішов на кіно і мені не казав нічого". Тоді далі: "А ви знаєте, хто ходив розбивати пам'ятник?" – "Ні, – кажу, – я ніц такого не знаю. Я вдома, двоє маленьких дітей, двоє внуків – ніц не знаю". То чоловіка тримали 20 хвилин, а мене п'ять годин у Великодню п'ятницю. Ну, кажи, кажи, кажи, кажи – так вже мене си, знаєте, причепив, що я вже далі не могла витримувати. Кажу: "Знаєш що, ти що хочеш? Бери мене забий – а я що знаю, як я ніц не знаю?" – "А ви не знали, що вони ходили чіпляти прапори?" Кажу: "Ні, мені ніхто не казав цього. Я звідки могла знати?".

В.Овсієнко: А після того, як Петра відпустили і суд відбувся, чи до вас приходили кагебісти, викликали?

М.П.Вітів: Ні, ні. Петра тєгали, а нас уже більше не чіпали. Його до Тернополя навозили, так що я наплакалася – я ж не знала, чи його відпустять. Якби був мав 18 років, то вони б його засудили, а він мав 16 років.

В.Овсієнко: Тут, у вашому краю, ще зовсім недавно перед тим бої були, повстанці були, так що й ці хлопці пішли тією ж дорогою, що й батьки. От уже маємо незалежну Україну. А то ж ми в постійному страху жили.

М.П.Вітів: І я кажу – ні, за москалів страшне було, не було права. А нині й діти до церкви йдуть, і ніхто вже си не боїть. Але пережили, я так пережила... Бо то, знаєте, молодий хлопака... Може, поснідаєте?

В.Овсієнко: Дякуємо, ми поснідали, а зараз підемо до Миколи Слободяна. Уже ми тут усіх обійшли, а ще треба буде поїхати до Володимира Сеньківа в Борщів.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 104 – 110.

 

Знімок:

Vitiv1  Петро ВІТІВ у юності.

  Знімки В.Овсієнка:

Vitiv  Фотоплівка 9770, кадр 35.  3.04. 2000 р. с. Росохач. Петро ВІТІВ.

Vitiv2  Фотоплівка 9770, кадр 36.  3.04. 2000 р. с. Росохач. Павлина – дружина Петра, Петро Вітів, мати Марія, брат Степан.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Єврейське питання в УРСР у добу «застою»: боротьба за право вшанування місць масової загибелі євреїв під час Другої світової війни. Кирило Каштанов

Інтерв’ю

СЕРГІЄНКО Олесь про Василя СТУСА

Праці дисидентів

МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ 1960-1963 рр. І ЇЇ РОЗГРОМ. ЗІНКЕВИЧ ОСИП

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Інтерв’ю

ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ЕТАПИ

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ДОЦЕНКО АНАТОЛІЙ. Овсієнко В.В.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Інтерв’ю

МАРИНОВИЧ МИРОСЛАВ ФРАНКОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

СОКУЛЬСЬКИЙ ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

Дисидентський рух на Україні (1954–1987). Євген Захаров

Інтерв’ю

ЗАВОЙСЬКИЙ ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU