КУРИЛО ВАСИЛЬ ОЛЕКСІЙОВИЧ

 532514.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю  В а с и л я  О л е к с і й о в и ч а    К У Р И Л А

Записав 20 січня 2000 року Василь Овсієнко в його домі в присутності дружини Надії.

Внесено їхні виправлення від 1.06. 2002.

 

  В.Курило: Я народився в карпатському краю, в селі Церківна, нині Болехівського району Івано-Франківської области, 2 квітня 1921 року.

  Мої любі Карпати, цей прекрасний ландшафт, який я ніколи не можу забути! Він мені дні і ночі перед очима, я в них сню... Коли я був у тюрмі, то все бачив їх у сні. Мене тішить, що я так люблю наші Карпати, де я ходив босими ногами, де я пас худобу, де збирав ягоди, гриби, де радів шуму лісів, де чув гуркіт тих бовкотів води, котра по каменях стрімко летіла, як водоспад! Оце все мене тішить донині! Це насолода, яка повинна наповняти серце кожного українця, котрий любить свою землю, свою Україну! Ось це насамперед я хочу сказати. А хто буде слухати або читати ці слова, хай зрозуміє, якою повинна бути любов до всього, що є рідне!

  Я народився ранньої весни 2 квітня на полі, де тато з мамою вийшли сіяти овес. Сіяв тато овес, а мама сиділа на межі. У неї були перейми, та вона терпляче чекала моменту, коли розлучиться з дитиною. Було дуже важко. Вона видушувала з себе цю маленьку крихіточку, яка мала принести їй радість. І не тільки мамі, не тільки родині, а й усій Україні, бо я працюю для України. Я підкладаю свою цигулочку під велику будову. А коли я народився, промені ясного сонечка обігріли моє маленьке тільце, освітили промінням місце, де я народився.

  Жайворонок піднімався вгору і грудкою падав униз. Здавалося, що він ось-ось розіб’ється, а він піднімався знов і весело співав над нами. Оце від малесенької дитини стало натхненням для мене. Бо я дуже люблю співати, дуже любив танцювати. Я дуже люблю все, пов’язане з моїми Карпатами, з моїми горами – прекрасними, зеленими, багатими! Коли ці смереки танцюють, як балерини, – так вони головами покивують під вітром, так прекрасно вони це демонструють! Я це бачу, я це розумію! А коли вийдеш на гору Русначку і бачиш з того каміння далечінь – оце наповняє моє серце!

  Коли я народився, тато взяв мене з мамою на фіру і повіз додому. Він був дуже твердого серця. Він не розумів болю, не розумів страждання, бо знав тільки одне: робота, робота, робота. Привізши, сказав: "Скоренько нагодуй його чимось і виходь знову: треба коней водити, треба волочити".

  Ось так перший мій подих і перший мій крик був відповіддю на жорстокість батька. Ось так почалося моє життя.

  Життя в Церківній було нелегким, тому що там кам’яниста і гнила земля, небагата земля, вона мало давала врожаю. Але в нас був багатющий ліс! Горіхи, яблука, вишні, черешні – все було в лісі! Були гриби, ягоди, малина, чорниці – що ти хотів! Хто хотів працювати, той усе мав усе з лісу.

  Нас було восьмеро дітей, і всі ми працювали. Але смерть бушує там, де є злидні. Вона забрала в мене дві сестрички і одного брата. Зосталося нас чотири брати і сестра. Нам було важко. Але мама працювала і все думала, як нам дати освіту, як нас вивчити, щоб ми були гідними людьми. Як нині пам’ятаю, мама все мріяла, щоб я був священиком. Як вона хотіла цього! Післала мене в ґімназію. Я вчився, доки польські канарки не розбили ґімназію, не побили до смерті її директора. Так закінчилася моя ґімназія.  

  В.Овсієнко: Якого року ви її закінчили?

  В.Курило: 1939 року. Я закінчив її з мукою.

 

ПІДПІЛЛЯ

  Досягнувши юнацьких літ, я включився у вир боротьби за волю України. Разом з такими ж молодими хлопцями, як Штурмак, Грицило, Гук, як мого стрия діти. Ми всі прагнули щось зробити для України. Пам’ятаю, коли я пішов у підпілля, так моя мама питається: "Коли ти повернешся додому?" А я кажу: "Мамочко, я не знаю, коли це буде. Але буде не скоро". Вона пішла, зібрала мені одяг, тобто сорочку, рушник, білизну, і каже: "На, сину, йди! Але щоб ти не зганьбив нашого роду, нашої сім’ї і нашого народу! Пам’ятай, це слова твоєї матері". Отак мене мама відправляла у підпілля. Вона любила свого сина – а син любив і матір-Україну, і свою рідну матір, яка народила мене там, у полі, під ясними променями сонця, на тій межі. Я дякую Богові, що допоміг мені все це зрозуміти. Я цим живу й донині.

  Я чимало пережив. Коли я був юнаком, мене вибрали були виховником молоді. Я виховував у національному дусі. Це ідеологія українського націоналізму. Це були сорок чотири правила, дванадцять прикмет характеру, це була молитва Мощака, молитва Ольжича. Я все це знав напам’ять – і донині пам’ятаю. Ось уже скоро вісімдесят років – а все донині снується в моїй голові, тому що я це люблю, тому що це моє, мого серця. Я думаю про це і радію цим.

  Отож коли я мав сімнадцятий рік, мені довелось йти в підпілля. Тоді якраз, коли “Польща впала – і нас роздавила”. Ми тоді опинилися під більшовизмом, під комуністичним імперіялізмом, який прийшов на зміну Польщі. З перших же днів почали вивозити людей, арештовувати і саджати в тюрми. У Церківній попали в тюрму Ужела Параня, Ужела Микола, Птах зі своєю сім’єю – це був лісничий.. Одразу видно було, чим пахне соціалізм, комунізм. Ми це пізнали відразу. Але не всі. Ось ми почали гуртуватися, радитися. У нас були хороші вчителі: Штурмак Гриньо, мій стрийко Курило Гриньо, Курило Іван, Гончарів, Грицило Гриньо. Вони дуже гарно нас виховували. Грицило був старший. Вони старалися, щоб ми зрозуміли глибину мудрості ідей українського націоналізму.

  Коли більшовики відійшли, на їхнє місце прийшла інша чума – коричнева. Це німецькі фашисти. Вони так само відразу почали показувати свої роги, що вони вміють. Почали висліджувати і розстрілювати. Ми, молоді хлопці, хто був у чомусь запримічений, змушені були йти в підпілля.

  Пішов і я в підпілля. Улітку 1942 року я опинився в селі Мізунь. Туди мене направив провід. Там я зв’язався з нашими керівниками і там я склав присягу на вірність Україні, на вірність своєму народові, на вірність ОУН-УПА. Я пішов працювати в редакцію. У те місце, звідки виходили слова заклику й запалу, звідки йшов голос: "Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!"

  Я працював разом з крайового провідника дружиною Олею, з поетом Олегом. Він так само з Карпат, як і я, “Орест” (такий був мій псевдонім). З бігом часу до нас приєднався і такий Мирон. Не знаю його прізвища, він під псевдонімом “Мирон”. Він був як гестапівець: прекрасно володів німецькою мовою, мав мундир СС, у якому втік звідти і прийшов працювати в ОУН. Він був прекрасний музикант, вчив і мене грати на скрипці. До нас приєднався ще такий Андрійко. Дуже веселий, хороший хлопець. Він був гуморист – і дуже ідейний чоловік. У нього не було й думки, щоб від чогось ухилитися, аби зберегти своє життя, щоб вижити. Ні! У нас був заклик: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї! Не дозволиш нікому сплямити ні слави, ні чести української нації! Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем у боротьбі за славу Володимирового  тризуба!" Це слова з Декалогу. Усі ці слова ми повторяли кожного ранку, коли ставали в шеренгу на руханку. Одні читали молитву Мощака, інші Декалог, молилися до Господа Бога, щоб благословив нас і нашу боротьбу за волю України. Ми не боролися мечами, не боролися стрілами – ми боролися двосічним мечем – словом правди.

  Ось так минали дні за днями. Ми жили в Мізуні на лісничівці. Дуже гарне місце – коло лісу, між горами. Дуже гарне, і майже безпечно виглядало для нас це місце. Але одного разу наш спокій порушив злий дух. З іншого боку, через двері ввійшов жебрак з простягнутою рукою. Але ця рука була ніжна, і обличчя в нього було виніжене. Він не просив хліба, він казав: "Дайте, що можете!" І оглядав, скільки нас. Він рахував, скільки в нас людей, скільки машин, що ми робимо. Коли ми сказали, що не маємо чого йому дати, він зачинив двері й пішов. Ми вже зрозуміли, що ця людина підіслана. Особливо Мирон – моментально зорієнтувався: одягнув нашвидку свою форму.

  В.Овсієнко: Гестапівську?

  В.Курило: Так, гестапівську, і побіг навперейми. Він мав з собою всі документи. Побіг напоперек, щоб вийти цьому жебракові на дорозі назустріч. Він біг, задихаючись, і скочив там, сказав потім, через пліт, думав, що порвав на собі все. Але щасливо перескочив. І зустрів того на дорозі, якраз на повороті. Кричить: "Хайль Гітлер!" Той відповідає: "Хайль!" Мирон питає: "Who in gen see? Куди ти йдеш? Хто ти такий?" Той: "А ти хто?" Мирон виймає документи й каже: "Я – гестапівець!" Він: "А я фольксдойч". Так вони порозумілися. Мирон відразу питає: "А що ти тут шукаєш?" – "Ось так і так, командування дало мені завдання знайти, де тут знаходиться гніздо бандитів. Їх треба розкрити, розбити, щоб тут не було ні лапи бандитської." – "Ось так! То ж прекрасно, то ми вдвох це зробимо! Ти голодний? Ходи, ми тебе нагодуємо". І повів до повітового провідника на псевдонім «Ростислав» (того ж Івана Хомина), який проживав у цьому селі. Іванова мама ледве не вмерла зі страху, коли побачила гестапівця на подвір’ї. Але Мирон моргнув до неї, щоб заспокоїлась, і велів: "Знайдіть півлітра горілки, зробіть там смажениці, бо ми дуже голодні, ми працювали цілу ніч!" А вона ж знала, де я працюю. Мама знала... Каже, що мама швидко приготувала.

  Тут відразу з’явився Іван: "Здоров, здоров!" Побачивши ту форму, він швидко зорієнтувався, бо був дуже розумною людиною, і крикнув: "Гальт!" Ми, каже Мирон, підхопилися, відсалютували, а Іван запитав, хто, що, куди, як. Він добре володів німецькою мовою. Тоді ж майже всі студенти були грамотні, розумні. Не те, що тепер – не знає навіть двох слів своєю рідною мовою. От він випитав і каже: "Ну, добре! Вип’ємо!" Налив, цокнулися, випили. А Мирон не пив, відразу кинувся в село Пшеничник. Там недалеко, за півтора кілометра, село, в якому квартирувала Служба безпеки. Доповів, що така-то й така-то справа. Вони бігом через ліс, через річку перескочили – і до хати. Ще той “жебрак” не встиг витерти свою бороду, як СБ було вже тут. Кажуть: "Ну, а тепер підете ще до нас. Ще в нас можна буде випити трохи. Ходімо до нас!" А Мирон каже: "Ну, добре, я ще маю тут одну справу, я вас дожену". Повернувся на місце праці, в нашу лісничівку, і регоче та тішиться. "Що сталося?" – "Та ось, так-то, так-то!"

  Оце й була наша робота, боротьба з ворогом! Це була дуже важка праця – ризикована в кожній хвилині. Забрали того “жебрака” туди, на Пшеничник. Я не знаю, що з ним сталося. Ну, ясно, що сталося.

  А ми змушені були негайно вибиратися з тієї лісничівки, хоч нам було дуже жаль. Перебралися ми в село Новоселиця. Це – міжріччя. Дуже красиве село: міжріччя, гора, майже золотиста гора, зелена вся. Коли ми виходили на цю гору вночі – хоч порадіти, подихати повітрям – ми не могли начудуватися цій красі. Коли бачиш усюди долиною світло в хатинках, а тут, нагорі, місяць світить, осяває гору – це була краса! А ще нам бракувало волі... Ось так ми почали працювати на новому місці.

  Нас було вже вісім чоловік. Кожен мав роботу. Я працював на циклостилі, потім перейшов друкувати на машинці. Там були дівчата, котрі теж друкували на машинці. Й інші хлопці робили на циклостилях. Матеріял привозив нам такий “Святослав”, з того ж Пшеничника, він був наш інтендант. Забезпечував папером, матрицями, корисом – усім, що було треба для друкарства. Валки, нові циклостилі – усе він десь діставав. А де – нас це не цікавило. Ми працювали. День і ніч, день і ніч працювали, бо треба було.

  Треба було посилати матеріяли на східні області України, у ліс для повстанців, роздавати в селах людям, щоб знали, що треба конспіруватись і як треба конспіруватись, щоб зберегти себе і свою рідню. Усе це й була боротьба. У неї включалися всі.

  А що нині? Коли мене вже вдруге заарештували, йшла моя дружина вулицею. Так її обходили, тікали від неї на другий бік вулиці, щоб не стрінутись. Бо ж ворог радянської влади, сидить у тюрмі! А вона, бідна, обливаючись слізьми, йшла додому, може, голодна і змучена. Ось так боролися й донині борються, на превеликий жаль... Але нічого – поміж цим народом є прекрасні люди, котрі повністю віддають себе боротьбі за волю України. Кладуть свою цигулочку під цю велику будівлю. Слава Богу, і ми дожили до цього.

  Розгорнулася велика боротьба проти німців. Був страшний бій під Бродами. Німці там зазнали поразки. Наступали на українських повстанців Ковпак, Медвєдєв та інші звірі та злодії. Тоді люди зрозуміли, що треба ще більше горнутися до Української Повстанської армії. Народ допомагав УПА всім. Хоч більшовики захлиналися криком, що народ її ненавидить і не допомагає, та все було якраз навпаки! Народ допомагав і хлібом, і сіллю, чим тільки міг, щоб тільки зміцнити Українську Повстанську армію, щоб зберегти цих героїв. Якщо попадав до кого поранений, то його доглядали, як малу дитину. Коли я був поранений, мною так само турбувалися. Черниця Августина, світлої пам’яти доктор Малиновський та інші, щоб мені скоро видужати.

  Але ворог не дрімав. Ворог слідкував за кожним моїм кроком. І мене нарешті вистежили. Коли мене перевезли зі шпиталю на Мойзлі, я там недовго затримався: мене там же й арештували. Арештував такий Фурманчук...

  Коли ми працювали в Новоселиці, то була об’ява, що артисти в Станиславові будуть ставити якусь драму. Тоді Олег – хоч ми просили, щоб не їхав, бо небезпечно, що це заборонено – таки не послухав нас, поїхав. І поїхав навіки, тому що то була провокація: замість вистави на сцені вже були виставлені кулемети, а навколо гестапо. У всіх вікнах були наставлені цівки автоматів, увесь народ був під прицілом, у тому числі й наш дорогий друг Олег. Гестапо пересортували всіх: хто наліво, хто направо. Олег попав у те число, котре належало розстріляти... Коли ми довідалися про це нещастя, то тяжко переживали, але не могли нічим допомогти йому. Його на третій день розстріляли. Він тримався гідно. Сказав: "Ви топчетеся по наших кістках, але настане час, що ми будемо топтатися по ваших кістках!" З цими словами загинув. Там, під єврейською божницею у Станиславові, загинуло разом з ним сімдесят шість чоловік.

  Це була страшна трагедія! Там загинуло багато підпільників, багато людей, котрі були неуважні до свого становища. Після цього приїхали з Карпат інструктори, провідники. Усе оглянули, що і як у нас, і сказали, що я відтепер відповідаю за технічний відділ пропаганди. Мене зробили шефом технічного відділу. Ну, що ж, нікуди не дінешся – наказ є наказ, його треба виконувати. Це була група друкарів і вояки, які нас охороняли.

  Але скоро нас перевели в село Тязів. Там знову трапився провокатор. Представився, ніби летун (пілот), ніби присланий Карпатським краєм готувати льотчиків. Але він прийшов з зовсім іншою метою. Його викрив окружний провідник Чорний. Він зразу зорієнтувався, що тут щось не те. Нас увечері відіслали в село Сілець, а самі чекали, що буде далі. Коли учули гуркіт машин, мотоциклів – моментально (це було літо) на животах виповзли в сад, у поля. Усе, хто що міг, тягнули з собою. І втекли з того місця. Коли німці наскочили на це місце – там уже нічого не було. Що було далі з тим летуномне знаю. Німці запалили хати, клуні. Але смертей не було, слава Богу. Тільки після цього з Сільця багатьох забрали в неволю, в Німеччину. А нас із Сільця перепровадили в Богородчанський район, у село Чорнолісці. У тих Чорнолісцях ми зустріли 1943 рік і зимували до приходу більшовиків. Отаборилися й почали працювати. Умови були тяжкі, але ми не звертали уваги на труднощі, на голод. Ми друкували літературу – всякі брошури, листівки, відозви. Усі працювали дні і ночі, щоб надолужити втрачене.

  Чорнолісці – дуже красиве село! І господарі ставилися до нас дуже гарно. Ми мали свою боївку, яка нас охороняла. Але вже ранньої весни 1944 року літали російські літаки і вишукували нас. Вишукували і німців. Німці давали їм відсіч. Були повітряні бої. Ми тоді все старанно замаскували. Припинилася робота. Надійшов наказ із Карпатського краю: нам маленькими групками перебиратися в Чорний ліс. Це вже був час, коли більшовики перейшли Дніпро і тиснули на німців. Німці похапцем тікали в Карпати.

  Коли ми виходячи з Чорнолісців, то німці, було, заштопорили нас, але ми якось щасливо, що ні одна людина не пропала, маскувалися, хто як міг. І дівчата, і хлопці-бойовики – всі ми, працівники, маскувалися, щоб не стратити жодної одиниці. Слава Богу, нам це вдалося. Ми ніколи не втрачали сили духу. Ми постійно ще до сходу сонця займалися фізкультурою, милися холодною водою, снігом, щоби загартувати своє здоров’я. Їсти було всяко: було, що голодні, коли інтенданти не доставили їжі, а було, що й ситі.

  Отож ми маленькими групами почали перебиратися в Карпати. Довелось мені перевдягнутися в маленького хлопчика, тому що я взагалі був худенький, малий, і голос у мене був писклявий. Я підкотив собі штанці, взяв дірявого капелюха на голову. Кур’єрка, яка мене перепроваджувала, взяла кошик, запхала там, що треба було, в куточок, і ми йдемо. Йдемо на село Звиняч. Через Звиняч треба було йти, через Ямницю і – на Чорний ліс. Коли ми йшли через поля, напроти нас вискакують мадяри у тих пір’ях (польова жандармерія): "Гальт! Гальт! Документ?" І як Господь Бог допомагав! Я підсвідомо запихаю руку в верхню кишеньку, витягаю звідти якийсь папірець (як він тільки в мене був?) і кажу: "Бітте, герр!" А він: "Гів мір!" А я кажу: "Нагайн! Документ! Документ я не маю права тобі давати в руки!" – Чому не мав права? Якби хотів, то він би взяв... Я йому показав. – "Абфарен!” Ви розумієте?

  В.Овсієнко: Що це значить – "Абфарен"?

  В.Курило: Йдіть! Абфарен! І ми йдемо. Дівчина поблідла, вона вже не може йти, напевно, в неї все мокре... Що ти думаєш – зброя, ще там щось! Ми пройшли попри них, вони так дивляться. А я собі свищу! О, як я свистав! Перейшли ми... Я хочу видіти, чи не йдуть вони за нами? Випускаю з кишені хусточку на землю і піднімаю її. Піднімаю і бачу, що вони, де стояли, там і стоять. Слава тобі, Господи! Я запхав хустинку в кишеню, ми – крок за кроком, крок за кроком... Більше нас ніхто ніде не зупиняв. Там усюди були мадяри.

  Приходимо в село Яблінка. Там уже було повідомлено і нас зустріли станичний і ще якісь люди, які нами заопікувалися. Але ми тільки двоє прийшли. А решта? Ми не знали. А нам кажуть пошепки: "Є вже тут ваші люди". Ми зупинилися в цій Яблінці.

  Що в тій Яблінці робиться? Там більшовики вже на носі, стріли летять понад селом, гримить артилерія – страшне діло! Три кілометри фронт! У нас з’явився провідник Польовий. Його до нас у технічний відділ пропаганди прислав Карпатський край. Документи показує, записку від Роберта. Усе було ніби правда. Та він починає випитувати: а звідки ти, а звідки той, а звідки той... Кажу: "Я нічого не знаю. У нас конспірація, і ви знаєте, що ніхто ніким не цікавиться. Я просто дивуюся, що ви цього не знаєте ще дотепер!" А він: "Та ось мені цікаво, я повинен знати свій народ, з яким я буду працювати". Так ми поговорили під вечір. Увечері він кудись зник. Через півгодини чи може через годину приходить із ним отакий, отака пика. Приходить і каже: "Я від’їжджаю за кордон. Ось ви приймаєте апарат, ви приймаєте людей, ви за нього відповідаєте". Оцей чоловік або, може, хтось інший прийде з таким псевдонімом до вас: "Пророк Мухамед, Варна, Здоровик, Квас, Тимченко. Ви йому відповісте: “22-222”. І з тим чоловіком можете говорити. Що він скаже, ви повинні робити". Тут уже не було й спомину, що він їде за кордон. Тут якісь сторонні люди. Мене це здивувало. Як так? Але весь наш апарат забункерований. Люди сидять десь там по стодолах і чекають Божого змилування: що буде далі? Тільки вони пішли, я моментально викликаю станичного і кажу... Я відразу відчув провокацію, тому що я вже був стріляний вовк, я знав, чим то пахнути може. Кажу: "Негайно шукайте фіри, вантажте весь інструмент, щоб жодного папірчика ніде не зосталось! Забирайте все, щоб не було ніяких слідів! Бункери поваліть! І звідси тікаємо. Серед дня, щоб об 11 чи о 12 годині нашого духу тут уже не було!" Так і сталося.

  Ми виїхали з Яблінки вночі. Куди їхати? На Грабівку? Їдемо через Угринів, через село, де народився Степан Бандера. Це під Калушем. І відразу пішли на Грабівку. Прийшли на Грабівку – і я зрадів, що там уже були знайомі. Пішов шукати зв’язку. Фіри заїхали в ліс, хлопці у стійки розставилися, а я пішов шукати зв’язку.

  І що? Як Господь поміг! Заходжу в одну хату, дивлюся – там блимає світло. Я постукав – там заворушилися, нарешті, відчиняє чоловік двері. Виявляється, це священика син. Він так само священик, на священика вчиться. Ми відразу впізнали один одного. Він питається: "Що сталося, що є?" Я кажу: "Хто тут є?" Каже: "Тут є Віра".

  Ця Віра – моя землячка, з села Витвиці Болехівського району. Вона давня підпільниця. Чекала в оцій Грабівці, доки її заберуть до лісу, до Гамалії. Вона каже: "Зараз я постараюся зв’язатися з Гамалією". Щось перемовилася з цим, як він називався, з Яром. Яр пішов. Повертається з хлопцями-повстанцями й каже: "Негайно розвантажте фіри. Людей відправте, хай вони за всяку ціну стараються ще до сходу сонця вирватися з лісу. Навантаж якоїсь трави: якщо більшовикам попадуться, то нехай кажуть, що вони ті, що були в Німеччині...

  В.Овсієнко: Остарбайтери?

  В.Курило: От-от. Так і сталося. Вони були старші люди, вміли себе засвідчити. Так вони поїхали. А ми, хлопці, забрали все, що було, на плечі: машини, все-все-все – і пішли. Там я вперше зустрівся з Гамалією, привітався. "Ну, як ти, сирото, дістався сюди?" Я йому розказав, він посміявся і каже: "Ой, жаль, що я не знав – я був би їм дорогу перерізав". Це був такий воїн – нещадний для більшовиків.

  Ось так ми опинилися в Чорному лісі. Там я познайомився і з Різуном, і з Хмарою. То були курінні. А Різун уже був провідник загону. Туди прийшли люди з Тязева, ми об’єдналися в єдину групу. Але прилетів літак десь на полонину, якісь старшини прибули (я їх не знаю), про щось радилися. Нарешті всі групи почали розходитись: одні пішли на схід, другі – на захід, хто куди.

  Ми зосталися з Гамалією. Він каже так: "Тепер ми будемо вашими охоронцями, а ви нашими помічниками". Так і було.

 

АРЕШТ

Якраз перед Різдвяними святами 1946 року я був тяжко хворий. Так усе це мене виснажило, що в мене туберкульоз легенів. Була там така Калина, фельдшер, вона виписала мені направлення. Вирішили завезти мене напівлегально на консультацію в Станиславів у шпиталь. Я дуже цього боявся. Але куди ти подінешся? Недуга не питає. З Боднарова вона везе мене поїздом у шпиталь на консультацію. І що стається? Цим потягом їхало декілька вагонів більшовиків-чубариків. Між селами Павелче  і Ямниця наскакують хлопці – почалася стрілянина. Хлопці так ловко стукнули більшовиків, що вони розсипалися. Тоді помалу відступили, з боєм. З боєм, але відступили. Там був перелісок, і вони подалися в цей перелісок. Я якось вискочив з вагона. Мені треба було сидіти в вагоні, а я вискочив... Знаєш, то ж таке, діє на психіку. І тоді я був поранений сліпою кулею в ліву ногу, в литку. Кістку, на щастя, не зачепило. І головою вдарився об якийсь предмет. І перелом руки. Руку мені супровідниця підв’язала, запхала мене у вагон. Поїзд недовго стояв, може, хвилин сорок. Рушив на Станиславів. Вона мене завезла вже не на консультацію, а відразу в шпиталь, вулиця Дзержинського, 114. Там був обласний шпиталь. Вона мене туди привезла і представила, що я бідний хлопчина з села Боднарова, попав у нещастя – перелом руки, побив собі голову. Почала плакати, і мене там прийняли.

  Прийняли в поліклініці – і відразу в операційну. Був такий доктор Хлюпін. Пам’ятаю, слава Богу, всі їхні імена. Він подивився й каже: "До доктора Білоносової – щоб вона зробила рентґен голови і руки". Тут швиденько зробили (усе то ввечері) – і він відразу взявся оперувати. Доктор Хлюпін мене оперував, але коло мене стояла сестра Августина, черниця, яка була родом з Боднарова. Вона все зрозуміла. Дуже розумна була, старша жіночка. Вона зрозуміла все, тільки так мене гладила: "Все буде добре!" Я нічого не пам’ятав, а вона все шепотіла: "Все буде добре!" І ось мені зробили операцію, наклали гіпс, голову забинтували, зробили пункцію. Це, загалом, було ризиковано робити, але я молодий, слава Богу, переніс щасливо.

  Переночував я ніч. Вранці мене завезли в якийсь напівпідвал. Приходить високий красивий чоловік у білому халаті, в шапочці: "Добрий день, герой!" – до мене і подає мені руку. Я здивувався: хто і що? – "Я – директор шпиталю, доктор Малиновський. Не бійтеся, – і так мене потискує за руку. – Не бійтеся". Він оглянув мене й каже: "Я за вами буду наглядати. Ця сестра буде вас курувати. Що буде треба, звертайтесь до неї, а вона вже буде знати, що робити". Так і було.

  Скільки я там лежав? Здається, три тижні. Голова трошки в мене скріпла, рука почала зростатись. Але ось так трималась – мене й арештували з такою рукою. Рана загоїлась швидко – то молоде, все прийшло на свої місця.

  Та одного разу, під вечір – рух. "Що таке, що таке?" – "Тут шукають якогось підпільника. Повстанця шукають". Прибігає сестра-господиня, така гарна, приходить ця ж сестра-черниця і кажуть: "Збирайтесь швиденько! Ми вас переводимо звідси. Вас шукають, – каже. – За вами шукають. Ми вас зараз відправимо". Мене відразу на другі двері, через городи, там уже стояла фіра. Мене на фіру – і повезли. Повезли на Майзлі, за місто. Таке передмістя. А там, не знати звідки, з’явилися студенти коло мене, з медінституту. Пам’ятаю, як нині: Волосявко, священика син, і Мороз.. І вони, ці хлопці, коло мене то-то, та як-то, що-то? Я їм нічого не розказував. Але вони бачили, що я не є хлопчик із села. Вони отак коло мене крутилися. Нарешті я запримітив, що під вікнами ходить зелена шапка.

  Коли я помітив це, то вже знав, що вже все – мені нема куди дітися. Я вже бачив, що оточений. Це було... Зараз вам скажу – 6 листопада, тому що 7 листопада я вже був арештований. Це 1946 року. І наскакує Фурманчук – кат українського народу, сам українець з Волині, волиняк. Наскакує зі своїми бойовиками – і мені: "Руки вверх!”  І шукають: “Де зброя? Як твій псевдонім? Де твоє начальство? Розказуй!" І мене тут же майже на кулаках винесли, запхали у “чорний ворон” і повезли в КГБ, у Франківськ.

  В.Овсієнко: Станіслав тоді? І НКВД?

  В.Курило: Так, я називаю Станиславів – так, як тоді називали.

  Завезли мене туди, і відразу той же самий Фурманчук почав вести слідство. Він у чині майора. Весь час допитує мене: "Де? Хто? Що? Куди? І кому? Хто тебе направив? З ким спілкувався? Хто ті люди?" І так далі. Я граю роль, що не маю пам’яті. І щастя, що там написали, що в мене малий процент пам’яті залишився. Це мене виручило. Я все показував, що я не розумію, я не знаю, я не пам’ятаю. "Як ти попав у Чорний ліс, які були бої?" – "Я не знаю. Я не бачив ніяких боїв". – "Як ти попав?" – "Я не знаю, як я попав. Я знаю, що мене везли в Німеччину. Знаю, що мене везли в Німеччину, якісь люди розбили ешелон і я опинився ось тут". Отак я крутив, вертів, що тільки приходило на думку, то я брехав. Вони за три місяці отакуньку течку на мене написали. Це за другого арешту – ось Надуся бачила – отака гора була томів, вісім томів усяких дурних нісенітниць назбирали...

  Отак він мене два тижні мучив. Вони робили на мене велику ставку. Але щастя, що біля мене не було зброї, що були тільки медичні книжки. Оце мене й рятувало. Скільки вони мене не допитували, нічого не вийшло. Мене били, одливали водою. У мене все було спухле. Голова боліла... Справді, голова страшно боліла. Одного разу відчиняються двері, входить високий, красивий офіцер, у погонах капітана: "Здоров, Орест!" Уявіть собі цю хвилинку: "Здоров, Орест!" – "Який я для тебе Орест? Хто ти такий?" – Я не зорієнтувався відразу. – "Ти що? Ти забув свого провідника Польового? Я – Польовий. Я тобі передав весь апарат, людей. Де апарат?" – «Який тарапат? Я нічого не пам’ятаю, я нічого не знаю". – "Тебе били?"  – "Мене ніхто не бив". А тут усе в крові в мене. Він, правда, натиснув на кнопку, зараз прибігла сестра, прибіг лікар. Моментально мене обмили, поперев’язували все, почистили. "Скільки ти днів не їв?" – "Я не знаю". Ніц не знаю – і все. Правда, він сказав дати розчин Морро.   В.Овсієнко: Що це воно таке?

  В.Курило: Чим годували в Кучино Марта Ніклуса... Тих людей, які голодували багато днів: то морквяний сік, ще якісь складники – таку рідину дають випити. То мені півлітра дали випити. Щоправда, не через ніс. Я так пив, тому що страшно хотів пити і страшно хотів їсти. Після цього сказали мені дати ріденького супу, щоб не було завороту кишок. Лікар наказав. Так і зробили. Мене на ношах занесли в підвал, у камеру, де вже мене будуть тримати і слідство вести. І кого я там побачив? Тільки мене через поріг кинули всередину – підбігає, як лис, такий Савчук Стефан із Ямниці. Він був голова облспоживспілки. Відразу підстелили мені. Я був мокрий, на мені весь одяг був мокрий. Я не міг рухатися, то мене роздягли. Поруч зі мною, з одного боку Савчук, з другого боку – священик, віце-ректор Станиславської діяцезії. І він мене впізнав. Він тільки отак показав – я вже зрозумів, то вже було мені ясно: "Не говори!" Савчук мене почав випитувати: "А звідки? А хто? А що? А як? А де? Чи був в армії? Чи воював?" І так далі. Я кажу: "Не говоріть до мене, в мене дуже голова болить. Я побитий. У мене дуже голова болить. Я не можу слухати, як ви говорите". – "Ні, ні, ні. Не буду. Не буду".

  Хто там був? Діконов – шпигун, крупний шпигун, який зловився і чомусь опинився в нашій Станиславській тюрмі. Був поляк Адам Бялковський – це з/к, полковник чи підполковник був його колишній чин. І по тому Чепига – вчитель, Савчук – священик. І ще хтось там був один. Я точно не пригадую. І ось Савчук хотів мене за всяку ціну взяти під своє крило. Але Діконов, дуже порядна людина, прийшов, пообтирав: "Тут у вас болить, тут у вас ґуля, тут". Усе це обмацав. Я ніби не розумію і граю придурка – іншого виходу немає.

  Ага, що я ще забув. Коли цей капітан Польовий від мене відходив, то сказав: "Кажи, або все знаєш, або нічого не знаєш". Зачинив двері й пішов. Оце були його останні слова до мене. Більше я його не бачив. "Або все знаєш, або нічого не знаєш..." Що він тим сказав мені? "Тримайся, хлопче, або загинеш!" Так чи ні? Так!

  Я ще побув там три чи чотири дні. Викликають мене (я вже встав на ноги) у підвал. Глибокий підвал, величезна темна кімната. Світло є, щоправда, але вікон немає. Величезний ковбан, у ковбан загнана сокира. Така теслярська, і ручка догори стирчить. Розумієш? Ковбан облитий фарбою. То не була кров. Але, коли дивишся, – це точно кров. Стоять два "попугаї": один з одного боку, другий – з другого. Отак тримають автомати. Ніхто нічого не говорить. І є той, що всім цим керує. Він якийсь старшина, чи хто – я не знаю. Не пам’ятаю, тому що це справді був психологічний тиск. І: "Раздевайся!" Я роздягаюсь, нема що робити. "Догола?" – "Да, догола! Тобі не потрібна вже та одежа!" Ага, значить, ясно, тут рубають голови. Ось я роздягнувся, кинув усе те барахло, ті черевики, усе, що мав, кинув убік і стою. "Підходь!" Я підходжу до того ковбана, думаю, зараз скаже: "Згинай голову!" – "Стій на місці!" Пішов, узяв мої черевики, узяв якийсь ніж, колупає підошву. Підриває підошву, чи немає що захованого в черевику. Ти уявляєш!? Цю хвилину треба було пережити! Від чого люди сивіють? Чому люди отримують інфаркти? Він усе це перевірив. Тоді я вже зрозумів, що це був “понт”. Тоді він сказав: "Одевайтесь!" Я одягнувся, мене тоді обстригли і – відразу в камеру. Уже в зовсім іншу камеру, в слідчу.

  Викликають на слідство. Представив себе, що він майор Буряков. Майор Буряков: "Так что, будем разговаривать или будем в прятки играться?" Я кажу: "Ви ще мене нічого не питали, а вже кажете, що в прятки играем". Він підійшов та як стукне мене сюди. Я – кікс, і вже лежу. Підбігли два "попугаї", мене на табуретку посадили. Я вже сиджу, знову файно сиджу, ніби нічого не було. "Будеш говорити?" – "Що ви питаєте, я все буду вам відповідати. Що тільки питаєте". – "Где ты был, в каких боях?" – "Ні в яких!" – "Кто тебя завербовал?" – "Ніхто мене не вербував!" – "Как ты оказался в банде?" – "А я не знаю, у мене голова болить, я побитий. У мене голова, страшно голова болить, я нічого не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, який нині день!" – "Врешь! Врешь!" – така, і така і перетака... Знаєш, мат за матом! На мене це впливає, бо я не так вихований. Я терпляче слухав, слухав і мовчав.

  Він знову підійшов, дав мені стуса сюди, по печінці. Печінка, правда, в мене дуже заболіла. Я йойкнув, але стримався. І він (а викликали мене о пів дванадцятої ночі... До шостої ранку! Це був закон – викликати вночі і допит ставити, щоб ніхто не чув) – і коли він уже мене мучив, мучив, нічого, ні одного слова не записав, натиснув на кнопку – прийшли "попугаї" і мене забрали. І коли мене вели по коридору, то що я чув? Жінка кричала, бідненька: "Дайте лікаря! Дайте допомогу!" – "Когда все скажешь, дадим тебе доктора, будет все хорошо! Не скажешь – подохнешь!" То я сам усе це чув на свої вуха, усе це записується в моїх спогадах... Я почув ще кілька слів, як вона плакала і просила помочі. Не дали їй помочі. Вона ще цілий день кричала, а під вечір замовкла. Замовкла навіки – і її дитинка, і вона. Не розлучили! Так її відіслали в підземелля. Оце такий страшний епізод!

  А коли вже мені почали слідство вести, цей же ж самий майор Буряков – що він тільки не робив! Як він тільки не знущався наді мною! І нарешті – отака табуретка. Він бив тією табуреткою. Табуретка розламалася, розлетілася. Ну, треба розуміти, я ж був все-таки хлопець кріпкий, бойко впертий. Він мене як сюди вдарив – вона розлетілася. Я тільки чув, що щось тут хруснуло. Перелом оцього копчика. Він б’є, а я мовчу. Б’є, а я мовчу. – "Почему ты не плачешь? Почему ты не просишься? Почему ты не кричишь?" – Така, перетака і так далі... А я кажу: "Та тому, що мені не болить". – "Ах, так! У тебя не болит? Тебя нечего бить! Тебя нечего бить!" Оце довелось мені також перенести на своєму віку. Він так мучився зі мною більше місяця.

  В.Овсієнко: То він мучився чи ви?

  В.Курило: Я мучився з ним, а він зі мною. А що ти думаєш? Це також мука. Він бив, кусав собі нігті. Я не знаю, як він їх не проковтнув. Усе нігті гриз. І, нарешті, передає мене іншому слідчому – Іщенку. А Іщенко – це був кагебіст. Той шукав іншої сметанки. Та оскільки в мене дуже голова боліла, я й йому нічого не міг сказати. Тоді мене передають третьому – Горохову. Той уже й закінчив мою справу.. Отакуньку написали оцю... звинувалівку. То коли мене арештували вдруге, 30 січня 1980 року, то сміялися. Вони запросили цю першу справу і сміялися з неї: "Ось, – каже Боєчко, – у нас буде отака гора на тебе, ми маємо матеріял. А вони на тебе нічого не написали. Вот, что это за дело?” – сміявся той Боєчко.

  Закінчили слідство. Я підписав “двохсотку”, судять мене. Дають десять років Сибіру і п’ять років заслання.

  В.Овсієнко: Ви дату суду пам’ятаєте?

  В.Курило: Є десь вона в мене записана. 27 лютого 1947 року – це вони мені дали реченець.

 

Ухта

Після цього мене вивозять в Ухту. По дорозі довелося багато пережити. Я думав, що не доїду до місця призначення, тому що били, голод, блощиці, холод...

  Ось такий епізод. Їде поїзд (нас у товарняках везли). Померла там бабця. Три дні блатні брали на неї хліб і тюльку, не признавалися. Коли вона вже почала розкладатися, то вони почали стукати. Прийшли конвоїри (вони ж через вагони мали контакт): "В чем дело?" – "Заберите, вот видите, человек загнивает, почему не заберете?” Вони дали сигнал, поїзд призупинився на секунду, беруть її за ноги – за руки, викидають у сніг. Викинули, сигнал – і поїхали. Сімдесят три роки, бабця з Тернопільської области... Ось так поводилися чекісти з нашими людьми, котрі боролися за волю України, за волю українського народу, за цю вимучену, виплакану, вимолену у Господа Бога волю, яку нині так легко дехто зневажає, а може, й продає!

  Нас везли майже місяць. Привезли в Ухту. В Ухті нас розформували, помили і сказали, що тут будемо жити. Там були старі бараки, але ми ще не знали, що то й є саме місто. Мені пощастило тим, що там був психоневрологічний відділ. Бо в мене з головою було досить погано. Я потрапляю до такого доктора Соколовського. Він був ув’язнений ще раніше. Оглянув мене: "Нічого, будемо лікуватись амбулаторно". Якраз він мені дуже багато допоміг.

  Погнали мене в кам’яний кар’єр. Мороз сорок градусів. Ми довбали камінь, товкли його на шматки – з нього робили дорогу.

  Був там нещасний хлопчина (він десь з Ленінграда), дуже погано одягнений. На ньому майже все світилося. Він не брав ні лопати в руки, нічого, тільки казав: "Я замерзаю! Я замерзаю!" Конвой: "Будешь работать – согреешься!" А він: "Я не можу робити!" – "Ах, не можешь? Садись!" Посадив його. Хлопчик сидів в отакій зігнутій позі і вже не просився. Не просився тривалий час. Нарешті: "Поднимайся!" А він мертвий! Замерз! Що тоді робиться? Ув’язнені (там було багато наших, і битовиків теж) досить дружно кинулись на конвой. Кинулися на того конвоїра і розтерзали його. Тоді інші конвоїри почали стріляти в повітря, потім просто в гурт в’язнів. Було багато поранених. Червоні ракети вистрелили. Зараз, мов не ніч то, приїхало з табору начальство: начальник табору, начальник режиму, там інші чиновники: "Что такое? Что такое?" – "Вот что сделали бандиты – убили конвоира!" Не показує, що він убив чоловіка... Ну, тоді всіх зняли з роботи, загнали в зону і вже не повели в їдальню, як звичайно, а всіх у бараки – і замкнули: здихайте!

  Ось отаке-то було на цім Ветлосяні. Після цього вже якось обережніше з ними поводилися. Старалися дати рукавиці, якісь валянки. Хоч рвані, але валянки. Це трохи вплинуло.

  Я так підупав здоров’ям, що вже не міг ходити. Не міг ходити! Мене кладуть у лікарню. Я важив 43 кілограми при своєму зрості. То дитина маленька! До мене підходила медсестра, така Перія була, пам’ятаю, естоночка, брала мене на руки й переносила, перестеляла. І знову клала. Ну як дитя! Полежав я там. А звідти мене переводять в ОП, так званий оздоровчий пункт. Там був такий Віталій, музикант, наш. Дуже гарна людина. Він завідував цим ОП. І все мені: то більший шматочок хліба, то риби, то зайву ложку баланди. Він дбав за мене, цей хлопець.

  Я підкріпився. Якось на мене звернув увагу завідуючий банею, Павло Соломонович, єврей: "Приходите ко мне работать!" Я прийшов: "Здрастуйте!" – "Здравствуйте!" – "Как ваша фамилия?" – "Так і так". – "Вы – бандеровец?" – "Так!" – "Вы долго уже сидите?" Я кажу, скільки. "Вы можете прийти к нам в баню, будете белье стирать?" У бані працювати? То ж не на кам’яному кар’єрі! Кажу: "Я з радістю піду до вас і буду працювати чесно й добросовісно". – "Хорошо, завтра вы будете работать у меня. Но у меня очень тяжелая работа. Надо будет наносить дров, набросать снега в баки, поджечь, разогреть воду, тогда замочить белье, а потом только стирать, когда белье немного отмокнет. Шахтерское белье – это страшный труд".

  Але я пішов на це. До мене стали приносити свої спецівки хлопці з кухні. А приніс спецівку – там уже заховано щось: биточок або ще щось. А потім сказали: "А ви приносьте нам на кухню те, що випрали". Отак я рятувався.

  Та якось Павло Соломонович дізнався, що я медик, і каже: "Слушай, я тебя устрою в амбулаторию. Пойдешь?" – "З радістю, я ж спеціаліст". – "Хорошо, я переговорю с заведующим амбулаторией. Есть такой Петропавловский, он с тобой переговорит". – "Хорошо!" Викликає мене на другий день: "Вы медик?" – "Так". – "Напишите мне рецепт на хлористый кальций!" Я відразу дату поставив і: «Recipe de tortalis doses, sоlici calcii chlorati», 10%, приймати по 1 ложці, так-то, так-то, так написав. А він: "Прекрасно! Все, будете работать!" Більше він мене нічого не запитав.

  В.Овсієнко: Такий екзамен улаштував?

  В.Курило: Так, зробив екзамен, чи я знаю. А якби я не знав цього – не прийняв би. Та недовго я працював в амбулаторії. До речі, це саме там працював Остап Вишня. Він повернувся на волю і помер у Києві. Мені розказували, як він усіх смішив, якого він писав листа: “Я вже не вишня, я тільки кісточка з вишні”.

  Перевели мене в приймальний покій. Був там такий Мендрунь, поляк. Скотина-прескотина! Розпусник-прерозпусник. Він не питав, чи то вільнонайманий, чи то в’язень... Забирають його з приймального покою, а мене ставлять на його місце. Ставить головний лікар, такий Йося-жид, Камінський. Каже: "Будете запис вести. Ви то все знаєте. Робіть".

  Поробив я там – забирають у хірургію. Там був доктор Дітельман. Той Дітельман мене собі дуже вподобав. Я при операціях йому допомагав. Була там доктор Белінська (дуже гарна вільнонаймана жінка), була Кальченко, теж лікар. Ми гарно спрацювалися, вони мене полюбили.

  В.Овсієнко: Вони ж вільні, так?

  В.Курило: Вільні. Та одного разу після операції виходжу я в коридор, а мене тут щось: кольк. Я: "Ой, ой, ой!" Зігнувся і стою. А доктор Дітельман побачив, що я зігнутий: "Що з тобою?" – "Та ось щось заболіло". А він: тик-тик-тик: "Йди, хай тебе переодягають. Швидко готуйте операційний стіл!" Відразу мене на операційний стіл. Зробили мені операцію, я лежав цілий місяць, температура 40-41 градус.

  В.Овсієнко: А що ж у вас було?

  В.Курило: Сказали, що спайки. Вільнонаймана старенька жінка, росіянка, старша сестра, приносила мені потрошечку молока. У грілку набирала, пхала сюди, підв’язувала – і в цій грілці приносила дуже смачне молоко. Отак мене рятували. Слава Богу, і з цієї біди я виліз.

  А ще – падаю я з драбини. То вже спеціяльно було підроблено, бо всіх забирають на Воркуту, а я не хотів їхати. Мені там уже можна було жити – пристосувався. Був такий капітан Балаєв. Дзвонить до доктора Дітельмана: "Негайно його на вахту!" – "А як я його візьму на вахту, коли він у мене після операції? Ідіть забирайте собі його, він мені не потрібен". – "Когда я тебя прооперирую, ты с «Горки» не слезешь!" («Горка» – це штрафний табір біля Ветлосяна, розташований на високій горі. З цього табору ніхто живим не повертався). Балаєв тоді каже: "Сейчас я посмотрю, насколько ты врешь", – на доктора. Той майор Балаєв. Кат катів, уже гіршого ката – начальника табору – я не зустрічав за всі роки. І нараз чую: тук-тук-тук по коридору. А я: «О-о-о-о-о, о-о-о-о-о-о, в-о-о-о-о-о» – розумієш, блюю, блюю, плюю, все на світі, я вже зрозумів усе: я хитренький (то мені Горинь казав, що я хитренький). Вони всі дивляться – а я після наркозу. Мені дійсно давали наркоз. Я так товчу себе, мене тримають санітари, а я вириваюся. Вони подивилися, подивилися, махнули рукою, забралися й пішли. Пішли. Приходить доктор, поплескав мене: "Лежи і лікуйся!"

 

ВОРКУТА. ВЕТЛОСЯН

  Лежав я там місяць після цього. Це було файно. Але я думав, що вже на Воркуту відправили – і все в порядку. Та де там! Одного вечора приїжджає “чорний ворон”, заходять: "Забирайся з речами!" – "Куди?" – "Я не знаю, забирай речі!" Забрали мої манатки, які там я мав, мене в “чорний ворон” і в Ухту, в пересильний барак. Дивлюся, а там усе знайомі хлопці. І вже вагони підготовляють, натовкують. Вивезли нас на Воркуту.

  А що вже там робилося! Мені дали номер "1Ф864" – це був мій особистий каторжанський номер.

  В.Овсієнко: Коли вас на Воркуту привезли?

  В.Курило: То рахуйте – вже був сорок дев’ятий, зима, початок року. Привезли нас у табір – а табору нема. Де той табір? Нас ціла колона, понад дві тисячі. І дівчата там ззаду, нас попереду ведуть. Дівчат багато було: з Тернопілля, зі Львівщини, зі Станиславщини. Ведуть нас. – "А де?" Кажуть: "У баню везуть". А бані не видно. Нарешті дивимось – пара виходить отак із-під снігу. Виявляється, що там є тунелі по п’ять метрів униз. Метелиця, табір снігом заметений. І нас туди запхали. Отак на холоді нас і тримають, а по сорок чоловік чи по п’ятдесят запускають у баню. Там дають ложку такого рідкого мила – на голову тобі хляпнуть, кружку води наллють, помив голову – і все: "Виходь!" І твою одежу в прожарку, щоб випарити воші. Оце все. Ось отак пережили ми цю баню: хто ще не був простуджений, той простудився, тому що вийшов і мусив чекати, доки всі не пройдуть. Хто перший пішов, хто пізніше – так само промерз до краю.

  Мене тоді завели у 27-й барак.

  В.Овсієнко: А табір номер який?

  В.Курило: 29-а шахта. 29-а шахта, де розстріляли 376 чоловік, коли був страйк.  Я пізніше розповім...

  В.Овсієнко: Так, усе по порядку.

  В.Курило: Це було страхіття. У цьому 27-му бараку нам дали тієї баланди похлебтати: ми були голодні, вимучені. Поїли тієї рідкої баланди. Смердюча-пресмердюча! Але їли, бо треба було їсти. Після цього кого куди розподілили. Комісія дивиться, яку ти мав категорію, яку тобі можна тепер дати.

  В.Овсієнко: А які категорії були взагалі?

  В.Курило: Перша, друга, третя. Перша – це важкий фізичний труд. Друга – трішечки легша, третя – це вже ХЛО, це – господарська частина в зоні (“хозяйственно-лагерная обслуга” – Ред.). Мене залишають у зоні. Я був дуже перемучений. Тим більше, є довідка, що в мене побита голова, що в мене страчена пам’ять, що я блуджу, я можу заблудитися. Залишають мене в зоні, дають сніг відкидати. Але записано, що я прачкою робив. Приходить такий Савва Димитрович Крайній, це перший секретар ЦК партії Таджицької РСР, гусь. І він: "Хто прачкою де робив?" – "Я робив прачкою". – "Підходь сюди! Де ти робив, як, що?" Я коротко розповів, а він: "Підеш завтра в баню. Тебе приймуть туди". Я приходжу. Там уже є такий Володя, скрипаль, прекрасний музикант, ще хлопці. Я відразу йду прати білизну. Прав три дні. Щось не догодив їм. І Опольський, старший бельєвщик, бере мене помічником до себе в білизняну. О, яка це радість! Я вже працюю в білизняній, я вже там почав більш ситно їсти. Вже тому, Опольському, приносив їжу. Вже шестьоркою зробився! А що робити? Їсти – то не біда, бо я попри них їв.

  Я там трішки бігав-бігав – і після цього мене беруть в аптеку фармацевтом. Я ліки вже знав добре. Там була завідуюча Марія Іванівна, вільнонаймана, старша вже жіночка, були три хлопці-литовці. Файні хлопці, вони так мене сердечно прийняли. Чого не знав, я їх питав, вони мені пояснювали. Так я працював фармацевтом аж до 1 серпня 1953 року.

  5 березня помер батько Сталін. Батько Сталін... Чую, створюють якусь організацію. А я до того – аж трушусь. Був такий Едвард Бутс, поляк, полковник АК (Армія Крайова). Він організує. Я не знав, що буде, але потихеньку вислухав, що буде забастовка. Забастовка! Ще нині тільки пошепки говорили, а завтра вранці вже бригади на роботу не пішли. Привели їх до воріт – ніхто за ворота не вийшов. Нічну зміну привели до воріт – замість пустити в зону, їх завернули знов на шахту. Отакий обмін. Це зачалося 25 липня і тривало до 1 серпня. Від 25 липня до 1 серпня 1953 року.

  В.Овсієнко: А пайку давали в цей час?

  В.Курило: Нам поки що нічого не відключали. Потім відключили нам воду.

  В.Овсієнко: А тим, котрі залишилися на шахті?

  В.Курило: Вони не пішли в шахту, бо їм страйкарі пригрозили, але їм їсти давали, а нам – ні. Але Бутс заказав (у нас був продуктовий склад у зоні): “Не смій ніхто доторкнутись ні до замка, ні до вікна”. Не сміє – строго-настрого було. Ну, і там наші люди були – був завкаптьоркою, Концевич називався, був доктор Полонський, був доктор Зайцев, доктор Ріпецький. Усе це – одна обойма, всі вони страйкують. Із кожної нації було по 2 чоловіка в комітеті. Організували комітет, він радився, що робити, як.

  Було організовано біля 3000 чоловік – не тільки в нашому лагері, а і в інших лагерях, як-от 40-й, 29-й, 27-й. Усе спрямоване на боротьбу: щоб зняли замки, щоб випустили малолітку, щоб випустили жінок, щоб випустили стариків із тюрми, щоб зняли ґрати, замки з дверей і не водили в наручниках на роботу. Такі були вимоги до юстиції, до верховного командування тюрмами. Послали таку вимогу. Попідписували всі і послали. Звідти приїжджає їх ціла зґрая. Це вже було 1 серпня. А з 25 липня не йшли на роботу. Що вони тільки не робили, які провокації вчиняли, щоб виходили на роботу, але хлопці організувалися сильно. Коли заходили наглядачі, хлопці їх обшукували, тому що могли занести ножі, могли – хто знає – зробити якусь провокацію, і тоді здати на нас. Цим командував Отаманюк Іван, есбіст.

  І от 1 серпня вранці – а там же цілодобово день – їдуть машини. Їдуть машини, їдуть, їдуть... Вийшов такий Сава Дмитрович Кремінь. Каже: "Хлопці, буде кров. Буде кров, будуть розстрілювати". Ну що ж, ми на все готові, на життя і смерть. Дивимося, що твориться. Навколо кладуть бочки, у кожній бочці пісок, коло кожної бочки – солдат з десятизарядкою чи з автоматом. І так – ряд навколо лагеря. На вишках усюди кулемети, ґранатомети. Далі окремий обоз санітарних машин – маса санітарних машин уже стоїть напоготові, вже там ходять у білих халатах. За зоною розставили столи. І тоді по рупору лунає крик: "Виходьте за зону. Хто не вийде, буде розстріляний”. Хлопці – ні кроку вперед. Усі один за одного взялися і трималися за руки, не виходили. Що вони не кричали, як вони не аґітували – ніхто не йшов за зону. Тоді вони пустили водомети, пожежники почали поливати водою. Хлопці скрутили водомети і не пустили – ну, облилися водою, звичайно. Вони відступили з водометами. І тогди червона ракета – в повітря, але ще не стріляли. Купка отих провокаторів, лагерних сексотів, стояла так окремо – їх було чоловік 8. Стояли окремо й чекали. Не були в гурті всіх людей, а збоку (це все діялося на стадіоні – великий стадіон там був). І коли сказали: "Виходьте!" – ці кинулися бігти на ворота. У той момент якісь, видно, розумні хлопці з автоматів як сіконули – і їх усіх положили – цих же ж самих своїх провокаторів. Це був для них страшний удар. Тоді зачали стріляти. Хто був воєнний, практичний, той запхав голову в пісок і чекав, а хто був такий, що дивився, куди куля летить – а! роззявився! – і в той час куля попадала в нього. Сипали з усіх видів зброї. Як град, кулі сипали в людей. Ця стрілянина була недовго, може, хвилини дві, та за тих дві хвилини таким градом убили 376 чоловік, поранили дуже багатьох. Потому вивозили машинами поранених. Мене схопили, з мене зірвали білий халат, тому що я хотів допомагати хлопцям. Створили таку групу.  Начальник ЧІСу («часть интендантского снабжения»), такий здоровило, мене ось так схопив: "Ось," – каже (як то він мене називав?)  – "участничок", – і мене – за зону, і відразу в вагон. Тільки по формуляру – відкинули мій формуляр, запитали ім’я, прізвище – і в машину. Почали нас розвозити. Я попадаю на 9/10, на “десятку”, у лагер.

  Там я зустрів таких як доктор Суслін і доктор Звенигородський, поляк. Ну, наших хлопців. Був і провокатор – і порядний чоловік із Закарпаття, Патрус-Карпатський, – може ж чув про нього?

  В.Овсієнко: Авжеж, то ж письменник, і непоганий письменник.

  В.Курило: От із ним я там познайомився. Там більшовики ще раз улаштували провокацію. Настроїли біля 70 чоловік грузинів, зібрали (де вони їх тільки зібрали?), озброїли їх ножами, піками, пустили на нас у зону. Хлопці не довго думали – дуже енерґійні й досвідчені хлопці, в основному, каторжани – розламали грубки (хтось підказав, що там є піки й ножі), хапали, хто що міг, цеглини... Як кинулись – отаке творилося... Тих грузинів загнали на заборонену зону (а коли ти ступив у запретку, то конвой не питає – стріляє!). З веж зачали їх стріляти. Звідси пруть бандерівці – а там їх розстрілюють! Це було пекло. Тоді вони благали: "Братці! Ми більше не будемо! Братці, то провокація! Нас послали". Тоді їх усіх зібрали і вивели за зону. Де їх поділи, ми не знаємо. Але більше грузини в жодному лагері нас не зачіпали.

  Потому розповідали, коли вже нас звідти вивезли, що в тому лагері кров позмивали шланґами, трупи позбирали, повивозили у док, де дошки й дерево складали. Там поскладали трупи в купу. Поранених – як маленька рана на руці, вони по лікоть руку рубали, рана на нозі – відрубували ногу. Страшні кати доктора були! Не хотіли нікого лікувати. Голови, правда, не відрізували – якщо ранений у голову, то тобі перев’язували сяк-так і відправляли. У шпиталі мало брали, бо то ж треба було шпиталі забити ними і годувати, так вони розіслали по інших лагерях. Ось і я попав у цей лагер 9/10.

  Там я надивився – був такий доктор Щека. Як він жорстоко знущався над нашими людьми! Сам в’язень. Це була страшна людина. Нас протримали в тому пеклі 3 місяці, в тому голоді, блощицях. Нарешті звідти нас перевезли на 32-у шахту. Там я зустрів священика нашого Любачівського з його братом. Любачівський Славик... Ні, Евген Любачівський, його рідний брат. То він відразу взяв собі за мету організувати підпілля. То такі люди, що не можуть бути у спокою, зачали знову організувати підпілля. Там був такий Сорока Степан – може ж чув про Сороку? То він там писав якісь відозви. Нарешті, приходять до мене Заблоцький, Сорока і ще один. А я працюю в бані (я там і жив при бані). Приходять і кажуть: "Здавай владу". – Я кажу: "Що?" – "Владу здавай, своїх людей, яких ти маєш," – і показують мені ножі. Я засміявся, мені смішно було. А коло мене був такий дуже гарний хлопець Ярослав, Славчик Водвуд – це був прекрасний мій друг. Він каже: "Хлопці, що ви хочете?" – "Ми хочемо нині, щоб Василь здав своїх людей, а ми організуємо те, що ми розуміємо і що ми хочемо." – "Добре. Все. Здамо". Ну, я тоді встав, кажу: "Хлопці, сядьте, посидьте трошки". Я зачав говорити. Кажу: "Друзі! Ви в кайданах. Ви не знаєте, що завтра з вами буде, що з вами завтра зроблять чекісти, а ви прийшли з ножами до кого? До того, котрий п’ять років воював за Українську державу, за волю України, котрий на животі переліз цілі Карпати? А ви нині на нього йдете з ножем... Давай, – кажу, – ріж! Чому не йдеш? Ну, йди ріж, чому ти не йдеш?" Ось так ось, знаєш, мені вже нерви здали. Кажу: "Бери, пхай у мене ножа! Я вже стільки років у тюрмах, а ти – ти не нюхав пороху, ти не маєш поняття, що таке війна. А ти йдеш на мене з ножем?" І я як зачав їх сповідати, як зачав, як зачав... Зачав пояснювати їм з історії – що було за Княжої доби, що було за Козацької доби, що було у 1918 році... Так перебіг коротенько цілу історію, і кажу: "Нині, та ще тут, замість нам єднатися, єднатися в один цілий кулак, так ви ідете з ножами на брата?!"

  І вони тоді ослабли: "Пробачте, пробачте, пробачте! Ми не те думали, не те хотіли, ми не те хочемо". А я кажу: "Ось так, хлопці. Навчіться і учіться”. Отак ми переговорили – і після вони стали моїми хорошими друзями. Висповідав їх... Ще треба було б дати по морді – причастя – і дуже добре було б.

  Отож на 32-й шахті Любачівський почав організувати хлопців. Почав ніби науку, ніби читав математику – він учитель був. А насправді ціль була одна – об’єднати наших хлопців. Так ми пережили цю 32-у. Нас розформували. Тоді я востаннє попрощався з Любачівським – не знаю, де він дівся. Казали, що він загинув.

 

МУЛЬДА. ЗАСЛАННЯ

А мене в 1956 році перевезли на 19-у зону, звідки і звільнили.

  В.Овсієнко: Це ж тоді почались комісії, амністії. У який спосіб вас звільнили?

  В.Курило: Ніякого мені не було ні помилування, ні амністії, нічого. Звільнили тому, що я закінчив строк. Та ще я мав відбути заслання. Мене звідти шурнули на Мульду. Мульда – там були самі запеклі бандити. Вони не хотіли працювати, жили за рахунок тих, хто працює. А ніхто там не працює. Їх держава годувала.

  Тож мене звільнили. Був такий Березюк Василь. Я жив у нього. Але він собі знайшов якусь там жінку. Я не міг довше в нього бути, бо він її годує – та ще й мене буде? У мене й копійки немає. Я голодний, я хочу їсти. Ми жили сімнадцять чоловік у такій маленькій кімнатці. Сімнадцять чоловік! Треба було шукати якогось виходу.

  Мені порадили: йди в облздороввідділ. Я йду туди, а мені кажуть: "Йди в шахту! Будеш у шахті працювати лікарем". Як мені йти в шахту? До тих друзів, з якими я вчора разом страждав, мучився, а нині вже буду ходити в білому халатику і перед ними хизуватись? Я кажу: "Ні, я туди не піду." – "А куди? Добре, є для тебе інша робота – Мульда. Поїдеш на Мульду, там сидять битовики. Будеш у двох лагерях працювати. Будеш?" – "Буду!"

  Ну, з битовиками – що мені? З ними дітей не хрестити. Мене направляють туди, відразу дають квартиру. Двох офіцерів виселяють з кімнати. Така кімнатка, трохи більша, ніж ця. І мене туди поселяють. Тут же начальник режиму поруч зі мною, а там – начальник КГБ. Мене посерединці. Як годиться порядній людині – один збоку, другий ззаду, а я – всередині. Ось я там почав працювати. Прийду, поприймаю хворих і втікаю з зони.

  Був випадок, що вони зловили якогось свого бандюгу і ножами колють. Колють його ножами, а він уже мертвий. А ці "мухобої" кажуть мені: "Йди, вони на білий халат ножа не піднімають. Йди хоч подивись, кого вони там зарізали і хто ріже". Я, дурний і недосвідчений (не було в мене такого досвіду), забіг туди і кажу: "Хлопці, що ви робите! Він уже мертвий! Чого ви його колете?" А тут – раз, ззаду, хтось когось штовхнув у сторону. Здається, отакий шпінґалет, підняв ножа і вже мене хотів порнути мене. Розумієш, що я міг би там отримати? Виявляється, другий воротило, блатний, схопив його, дав йому по морді, каже: "Ти на кого ножа піднімаєш? То наш доктор!"

  Після цього я вже заходив у зону як свій чоловік. Вони підходили до мене: "Дай нам наркотиків! Дай морфію! Дай промедолу!" Я кажу: "Хлопці, я вам того не дам. І якби я дізнався, що хтось вам дав, то я його першого повішу в зоні, а ви будете дивитись".

  Одного разу сиджу на прийомі. Заходить такий бурмило, витягає ножа, отак у стіл стукнув ножем і каже: "Або ти мене відправляєш у сангород, або з тебе кишки вон". А я кажу: "Ти знаєш що? Забери цього цизорика, а то я візьму його зараз отак поламаю, покручу, а тобі наб’ю морду і вижену за двері". А в самого дим іде звідси, пробач за грубість, зі страху. А він: "Доктор, это шутка! Это – шутка! Я ничего от тебя не хочу. Но у меня есть одна падла, я хочу его замочить. Пожалуйста, оформи на меня историю болезни и отправь меня туда".

  А я вже був начальником медчастини. Той начальник медчастини, що був переді мною, прокрався морфієм. За морфій його посадили. Дали йому щось дванадцять років. Я кажу: "Якщо так, то я тобі це зроблю!" Іду в оперативну частину й кажу: "Ось так-то, так-то, в мене є хворий, тяжко хворий – гіпертонія”. – Знаєш, папір усе витримує. – “Відправте його в сангород". – "За чем задержка? Хорошо, только оформи, чтобы он в дороге не умер". – "Он не помрет!" – “Кто он? А-а! Очмель! Мы его знаем. Ну, ничего, мы его избавимся, только напиши хорошо!" – "Хорошо". Я написав, його відправляють. Що там було з ним і що він там наробив, мене це не цікавило. Факт той, що треба було так зробити, іншого виходу не було.

  Проробив я на тій Мульді майже два роки. Мені там платили файні гроші, дали квартиру. Але вже відпускають на волю. Уже Хрущов, здається?

  В.Овсієнко: З 1956 року – Хрущов. Навіть раніше.

  В.Курило: Мене відпускають на волю. Засвербіло мені – давай на волю! Пішов я облздороввідділ. Там був такий полковник Герцен, начальник облздороввідділу. Він каже: "Василь Олексійович, не їдь на Україну! Я тебе забезпечу тут роботою. Будеш мати роботу, квартиру, будеш жити, як Бог. А на Україні – я тобі кажу – ти не знаєш, що там робиться, а я знаю. Та якщо ти вже дуже наполягаєш – їдь. Але як буде тобі там погано, то повертайся – я тебе забезпечу далі роботою". Ось такий чекіст. А якась людська душа в нього була. Він мене відпускає. У 1957 році, 23 жовтня, я виїхав з Воркути. Сніг був, як я звідти виїжджав.

 

НА ЛЬВІВЩИНІ

Коли я приїхав до Львова, точніше, у Львівську область, у Радехівський район, то мене через два дні міліція і КГБ викликає. Викликає такий Соломко в кабінет і починає мене допитувати: "Зачем ты приехал? Зачем ты заехал? Уезжай! Убегай, потому что тебе здесь жизни нет! Ты же знаешь, что ты здесь натворил. Ты знаешь, – то-то, то-то". Кажу йому: "Я нічого тут не наробив! Будь ласка, робіть, що хочете, я звідси нікуди не поїду". Ось так упертий бойко залишився тут, у Львівщині.

Ось отаке було моє пережиття... Ото мені доведося, сіромасі, пережити... Але дякую Богові, що Господь Бог мені допомагав на кожному кроці, я залишився живий, здоровий! Як бачиш, у мене крім того, що болить печінка, крім того, що я сліпий, темний зостався, що мені тяжко дихати, серцево-легенева недостатність, що в мене виразка шлунка, два інфаркти... Один інфаркт абсолютно не лікований. Там, у другому арешті, на Уралі, мене не лікували. І заробив я за все це 54 гривні пенсії і 10 гривень моя люба дружина має за догляд за мною, що за мене турбується, водить мене, – отримує 10 гривень. Отак ми живемо і радіємо, і дякуємо Богові, що ми на своїй землі, що ми між своїми людьми, що ми можемо іншим людям розказати про це, що ми пережили, і наставляти людей на добре діло, на боротьбу проти злих ворогів, яких у нас ще чимало.

  В.Овсієнко: Але ж ви ще не все розказали. Ви десять років відбухали, то вам того ще мало було?

  В.Курило: А, це друга справа. Я з Воркути привіз цілий чемодан літератури.

  В.Овсієнко: Якої?

  В.Курило: Підпільної.

  В.Овсієнко: То що, там підпілля було?

  В.Курило: Так, так, українське підпілля. Той же Любачівський, Сорока, Ярослав, Пришляк Омелян, який у Миколаєві над Дністром живе, Ярослав і Володимир з Мізеня (як їхні прізвища, я вже забув) – ми всі цим займалися. Ми були так розділені: кожен має біля себе два чоловіка про всяк випадок. Ми вивчали правила, що робити, якщо розійдемося. Ми тільки одного не врахували: кожен мав тільки одну адресу. Так хто запам’ятав, як оце я, слава Богу, але були люди, що не запам’ятали. І все пропало з ними, пішло в землю. Але так було встановлено, щоб не попасти чекістам у руки, щоб не видати себе і ще когось.

  Так що я привіз з собою літературу. 25 років після першого ув’язнення за мною стежили. Мені два роки не давали роботи. Мене ганяли, як цуцика. Прописки мені не давали абсолютно. Натиснув на мене цей Соломко, щоб я їхав у Караганду або туди, звідки приїхав, а інакше мені життя не буде. Так він мене вже змучив, що я вирішив: поїду! Поїхав я в Радехів купувати квиток. Але, на щастя, я квитка не купив. Коли повертався додому, то напився води з колодязя – і в мене з’явився страшний головний біль. І біль шлунку, розвільнення і таке інше. Викликали до мене лікаря. Він сказав, що в мене тиф. Тиф! Голова страшенно боліла. А в мене голова боліла ще відтоді, коли мене побили. Моя голова як бруква стовчена...

  Тоді мене госпіталізують у Лопатин. Був там такий доктор Олійник. Він сам відбув десять років і працював терапевтом. Він мене лікував. Турбувався мною, і ліки мені, різні уколи, крапельниці. Мені дванадцять літрів води влили. І так я видужав. А коли я був у коматозному стані, дзвонить прокурор до головного лікаря: "Так, как он там?" – до головного лікаря. А головний лікар був такий, на одній нозі ходив, інвалід, військовий. Каже: "Та він при смерті". – "Да? Он помрет скоро? А-а, ну если так, то нужно его прописать, нужно же будет его похоронить". Оце є дуже важливо: "Нужно прописать, потому что нужно будет похоронить". Добре, пішли в паспортний стіл, щоб прописати мене тимчасово. А там сидів начальником паспортного стола грузин: "Да какое может быть временно – прописать его постоянно и все!" Шльоп печатку, підписав, записав, паспорт заповнив, віддали на руки. І все! Ти знаєш, коли я отримав паспорт, коли я отримав цю приписку – йой, я зрадів! Я відчув, що здоровішаю. З кожним днем я став здоровший, здоровший. І здоровий донині.

  В.Овсієнко: То де це вас прописали? В Лопатині, чи де?

  В.Курило: В Лопатині, так.

  В.Овсієнко: Це вже десь 1959 року?

  В.Курило: Коли мене прописали, я пішов добиватися роботи. Нарешті в березні 1959 року головний лікар лікарні с. Щуровичі Лопатинського району прийняв мене на посаду вакцинатора. Згодом перевели на посаду патронажної медсестри, завмедпунктом у с. Трійці Радехівського району, педіатром у с. Оглядів цього ж району. Так я працював до лютого 1974 року.

1963 року, коли працював дільничим педіатром у Щуровичах, я раптово осліп, абсолютно втратив зір. Мене з району скеровують на лікування до Львова в медінститут. Там я пробув майже рік, а потім продовжив лікування в Києві. Після Києва був ще санаторій в Ірпені. Таким чином вдалося відновити 70% зору. Проте в лютому 1974 року мене скеровують до Львівського медінституту на курси масажистів, бо з зором ставало дедалі гірше: мені вже призначили другу групу інвалідності. Одного дня, коли я вчився на курсах і одночасно відбував практичні заняття, до мене підходить куратор курсів і каже: «Скиньте, будь ласка, халат, бо ви не маєте права дані ні вчитися, ні працювати». Я скинув халат і вирішив іти шукати захисту в облздороввідділі. А там був такий Роман Ярославович Монастирський. Приходжу до нього і прошуся на роботу. Написав заяву, як чин-чином – я знаю, як це робиться. А він каже: "Що? Роботу? Ми кримінальникам роботу не даємо!" Це – інтеліґент... Він і нині у Львові є. – "Ми кримінальникам того... Чому ви в Чехословаччині були?" – Він уже все знав, кагебіст. (Що я, будучи в підпіллі, вчився заочно в Подебрадському університеті на літературному факультеті). Відповідаю: "Я прийшов до вас за роботою, а не на слідство. Будь ласка, цю функцію передайте іншим. А мене, як можете, прийміть на роботу..." – "Ні. У мене роботи для тебе немає. До побачення". Я пішов.

  Ну, що робити? Ну, куди дітися? А треба жити. Іду я і ледь не плачу.

  Але я вже лікував очі в Києві. Я їду в Київ до Григорія Абрамовича Шинкаря. Приходжу: "Слухайте, поможіть якось". – "Дрібниці! Все буде добре. Сідай на машину!" Завіз мене в Міністерство охорони здоров’я. Пішов: "Розочка! Оформи цього чоловіка, щоб він першим попав до Шумади (це – заступник міністра охорони здоров’я), в особистій справі". Вона: "Хорошо. Хорошо, Григорію Абрамовичу". – "З мене те, що треба," – каже він. А в мене й копійки немає... Він, напевно, думає, що в мене гроші є. Ну, та він знав, що в мене нічого немає. Вона каже: "Стійте. Чекайте тут. Як тільки прийдуть з обіду, відчинять – я вас першого направлю до Шумади". Прекрасно! Я стою. Став біля вікна, молюся до Господа Бога: "Господи! Допоможи мені, допоможи мені! Щоб я дістав роботу! Щоб я був забезпечений! Щоб я якось міг жити! Будь милостивий! Ти мене охороняв упродовж усього мого життя! Допоможи мені ще тепер!" Чому я про це розповідаю? Бо кожний хай молиться до Бога! Немає такого, щоб Господь не вислухав і не допоміг тому, хто в Нього просить помочі. Бо коли дитина просить у батька хліба, він йому не дасть каменя. Коли дитина просить риби, він не дасть їй змію. Так же й тут – Господь милостивий. Коли ти до Нього звертаєшся і в покаянні просиш, Господь допомагає.

  Ось так і сталося. Шумада мене викликав, випитав, говорив зі мною, напевно, хвилин 30. Мені одному виділив час. Випитував – ну, я нічого не міг приховати. Як я міг приховати? Сказав, що був у тюрмі, все йому розказую, що я пережив. Він каже: "Прекрасно! Ви з медициною знайомі?" – "Знайомий!" – "Де ви вчились?" Я йому розказав – все-все-все я йому розказав. Що набув медичний вишкіл в підпіллі, що у Ветлосяні при госпіталі мені видали документ, що можу працювати на посаді фельдшера і педіатра. Він каже: "Добре! Ну, я з Романа Ярославовича не сподівався такого. Я не сподівався! Невже ж він міг так супроти вас поступити? Ідіть у відділ кадрів!" Написав таку цидулочку. Я пішов у відділ кадрів, там так: тик-тик-тик – надрукувала аркуш паперу, занесла, він наклав резолюцію.

  А тут вже нікуди діватись Роману Ярославовичу. Я приходжу, кинув перед ним, а він: "Що? У мене й далі роботи для тебе немає". І вигнав з кабінету. Йду я сходами, і на моє щастя зустрів я знайомого колеґу Ореста Геру. Він у той час працював обласним акушер-генікологом. Я йому розповів що і як, а він порадив мені зайти в спецвідділ при облздороввідділі. А що мені залишалося робити? Я зайшов у цей відділ. На жаль, не пам’ятаю прізвища того працівника... Я розповів йому всю свою історію і показав документи з Міністерства охорони здоров’я. Вислухавши мою скаргу, він викликає Монастирського до себе і при мені дає йому вказівку негайно надати мені працю: «Людина осліпла на роботі, хоче працювати. То ви все зробіть, щоб він міг отримати роботу». І вже на другий день мені призначили іспит, я склав його і мене скерували у 8-у поліклініку масажистом.

 

ДРУГА СПРАВА

  У Львові я почав працювати на посаді масажиста з 1974 року. Я у Львові так спритно все робив, але не думав, що поруч зі мною вже провокатори. Лікар, яка зі мною працювала, – вона на мене збирала справу. Коли я їздив до Миколи Плахотнюка, коли я їздив до Івана Макаровича Гончара, коли я їздив у села – вона все фіксувала: поїхав туди-то. А до мене ж приїжджали люди машинами, приходили, давали мені матеріяли, а я їм передавав, що тут робиться, кого арештували, кого вбили, кого переслідують, що робили зі священиками, які, де руйнували церкви, пам’ятники. Ось така була моя робота. Це була мізерна робота, але мені здавалося, що це робота.

  В.Овсієнко: А самвидав який тоді ходив?

  В.Курило: Самвидав видавався в Києві. Я думаю, хлопці це робили під впливом Івана Макаровича Гончара. Я перевіз туди багато матеріялів, які привіз із Воркути. Передав йому в архів, там вони досі є. Мене арештували 30 січня 1980 року.

  В.Овсієнко: Почекайте, ось сьогодні ви вранці згадували про 1972 рік, січень, арешти. Ви тоді були в Києві. Добре було б про це розповісти.

  В.Курило: Розповім. Я був зв’язаний з Миколою Плахотнюком і з Іваном Макаровичем Гончаром. Він був дуже розумною людиною, Іван Макарович. І Микола Плахотнюк – надзвичайно бойовий, розумний. Ми зустрічалися з письменниками, що я їх майже не пам’ятаю, з керівником хору імені «Гомін» Леопольдом Ященком. Я був радий такому спілкуванню. Ми спланували відсвяткувати Різдво у Плахотнюка на квартирі (забув я, як це село називається) за Києвом. Іванківський район, здається. Ми домовилися, як і що, хто там буде. Рано-вранці – це було, 12-го, здається, – ті арешти коли були, не пам’ятаєте?

  В.Овсієнко: 12 січня 1972 року.

  В.Курило: 12 січня я пруся від Івана Макаровича в те село. З радістю! Там дещо везу. Треба ж підготуватись: тринадцятого, чотирнадцятого – вже треба там бути. Підходжу попри хату баби Віри (так називали її: баба Віра). Підходжу, а там зачинені віконниці, зачинені вікна – де ніколи, коли я приходив (я там і ночував), ніколи не були зачинені вікна. А тут – зачинені. Мене щось захолодило. Але я проходжу так десь п’ятдесят метрів дорогою далі, потім повертаюся назад. Нараз мене замітила баба Віра, вибігає і кричить: "Ой, тікайте, бо тільки що кагебісти забрали і повезли звідси Миколу. Микола арештований". – "Як? Що?" – Вона мені коротко розказала, що прийшли і цілу ніч тут копалися, шукали, перевертали все догори ногами. Забрали таку-то літературу, то-то, то-то, там були і мої книжки. Забрали все і поїхали. Каже: «Тікайте, бо ми не знаємо, можливо, ще повернуться, буде горе й вам».

  Я теж бачу, що то діло не жарти. По мені пішов мороз, і я швидко поїхав до Івана Макаровича. Приїхав я до Гончара й кажу: "Така й така справа. В Іванківському районі арештували Миколу". Він сплеснув руками: "Ну, що ж? Вони прийдуть і сюди! Збирайся, дитино, тікай звідси. А я вже буду сам тут якось викручуватися". Я сідаю на поїзд і їду в Ірпінь. Слава Богу, до мене ніхто не підходив. Але був дзвінок – уже мені сказав мій лікар Григорій Абрамович, що дзвонили зі Львова, чи є такий у вас на лікуванні. "Ми, – каже, – відповіли, що є". Вони потім ще раз подзвонили і запитали, чи я кудись ходжу. "Ні!"

  Тоді, як до баби Віри наскочило КГБ, там були й мої рукописи. Але бабця зуміла  кинути їх під собаку, а вони туди, до собаки, не полізли. Тоді вони в бабці нічого мого не знайшли. А що в неї могли взяти? Вона 80-літня бабця. Але бабця така, що вміла говорити, вміла їм плюнути в очі.

  Попався я в січні 1980 року. Мене знову арештують, дають особливої тюрми десять років і п’ять років заслання.

  В.Овсієнко: Це 10 років колонії особливо суворого режиму, 5 років заслання за статтею 62, частина 2 з визнанням особливо небезпечним рецидивістом, стаття 26.

  В.Курило: Так, бо я – оунівець, уже раз сидів. Я рецидивіст. Так у мене й записано. У мене ж копія вироку є. Його тисячу разів переписували.

  В.Овсієнко: Що вам інкримінували? І цікаво, яка була сама процедура арешту. За яких обставин це було?

  В.Курило: Я вже знав, що мене будуть арештовувати. Бо коли йшов увечері з роботи, набіг поперед мене хлопець. Хто? Що? Який? Ударив мене по плечі: "Ховайтеся, тікайте! КГБ про вас усе знає, вас арештують!" – І побіг. Хто це був? Я потім оце казав: "Я знав, що ви мене арештуєте, але я нікуди не ховався, я нікуди не збирався тікати".

  Рано-вранці (я вже тої ночі так і спав – не спав), у шостій годині (та ще не було шостої), прокинулися ми і я вирішив... Ага! Увечері приходить такий Цецюра – хлопець, з яким ми трохи дружили. Він пообіцяв мені забрати деякі матеріяли, перенести десь там у сховок, де він живе. Друкарську машинку й таке інше. Я від цього втішився. Ранесенько встали ми з Надею, пішли в підвал, у другий будинок (а вона вже працювала двірничкою). Витягли там дещо, несемо, а тут: "Руки вверх!" – Уже нас оточили: "Руки вверх! Де є зброя?" – "У мене зброї немає». – "Що ви то маєте?" – "А ви дивіться, я не ховаюсь". Тоді вони заходять у підвал, забирають звідти друкарську машинку, забирають масу копіювального паперу, паперу до машинки. Були в нас оригінали якісь, була праця Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Машинопис. Я через Плахотнюка дістав. Була праця Михайла Брайчевського "Возз’єднання чи приєднання?", «З приводу процесу над Погружальським». Була ще стаття "Остання сльоза" Євгена Сверстюка, стаття Валентина Мороза "Серед снігів". І ще одна була, ну ту чекісти запроторили, не повернули мені. А Чорновола – "Лихо з розуму", "Шістдесят шість відповідей інтернаціоналістові". Праця "Прокляті роки" Юрія Клена, "Листопадові дні" – автор О.Кузьма. І ще цікавий матеріал, не Клена, а цього другого... Забув, усе забувається. Треба негайно писати, щоб не позабувати все.

  В.Овсієнко: А ось збірка "Прометей" – що то таке?

  В.Курило: Збірка "Прометей" – то я монтував книжку творів. Там були мої вірші, «Прокляті роки" Юрія Клена. Також там були записані мої твори «Прометей» і "Трикутник смерті" – це мої враження від більшовицького ярма. Також "Кличу живих" – автор Святослав Галицький. Така збірка була. Це було вже в машинописі. Але були й рукописи. Інкримінували мені виготовлення, зберігання і розповсюдження.

  В.Овсієнко: Але як ви їх розмножували? Хто це робив?

  В.Курило: А от!

  В.Овсієнко: Пані Надія? (Курило показує матеріяли). Ось "Український вісник". Але чекайте, це "Український вісник" 1987 року. Це пізніше... Як це так обійшлося, що й пані Надію не посадили?

  В.Курило: А знаєш чому? Вони не хотіли робити групи!

  В.Овсієнко: А-а, їм треба було, щоб був «кустар-одиночка»?

  В.Курило: Я відразу це розкусив! Хоч я переживав за неї. Вони мене страшно шантажували нею, страшенно шантажували: «Ви будете сидіти в одній камері, а вона в другій». Але вони не хотіли групи. Мені потім сказали» «Ми б її посадили, був весь матеріял на неї. Її було за що садити, але ми, каже, не хотіли».

  В.Овсієнко: А хто слідство вів?

  В.Курило: Боєчко.

  В.Овсієнко: А, це той знаменитий...

  В.Курило: Знаменитий кат. Він розказував, що вів слідство Чорновола. Каже, що Чорновіл мав “золотий зуб”: стукав олівцем по ньому, стукав, стукав, потім – пише, пише, пише, пише. «Та куди вам до Чорновола?» Отак він висловлювався. “Але, – каже, – ми йому скрутили роги. Я йому скрутив роги! І тобі скручу роги! І ти нікуди не дінешся від мене! А ось у мене погончики!"

  В.Овсієнко: А він тоді в якому чині був?

  В.Курило: Тоді він був майор.

  В.Овсієнко: А те слідство скільки тривало?

  В.Курило: Чотири місяці. Може, навіть і більше. Тому, що мене в липні судили. 12 липня розпочався закритий суд, тривав три дні, вирок винесли 14-го.

  В.Овсієнко: Отже, 10 років таборів особливо суворого режиму, 5 років заслання і почесне звання "особливо небезпечний рецидивіст"...

  В.Курило: Так, "особливо небезпечний рецидивіст". Але я дякую Богові, що я підкладав якусь цигулку під цю велику будову, яка нині називається Україна! Тепер ходять з прапорцями і кричать: "Слава Україні!" Повдягали собі мазепинки, костюмчики їм пошили. А він навіть не бачив тієї УПА. Він кроку в ній не був. А тепер ходить до центру Львова і пишається.

  В.Овсієнко: Нехай ходять! Якомога більше хай одягають мазепинки, а не червоні зірки!

  В.Курило: Зірки вони вже не будуть одягати.

 

«ТАБІР СМЕРТИ» КУЧИНО

  Отже, другий етап. Друга зона. Мене вивозять зі Львова в Пермську область, в Чусовський район, у селище Кучино. Кучино – на болоті, ціла тюрма побудована на болоті, де отака багнюка, що смерділо з-під підлоги цією багнюкою. Там тримали. Нас там було 35, ну, найбільше, було 40 в’язнів, а конвою і всієї служби – п’ятсот чоловік. То відкритої. А закритих ще скільки було – то цього ніхто не знає. Що за нами і нашими рідними слідкували, нас берегли, нами опікувалися – опікуни наші. Ось що це коштувало радянській владі, щоб боротися проти тих людей, які виборювали свою волю.

  В.Овсієнко: А коли вас привезли в Кучино?

  В.Курило: Взимку, в кінці 1980 року. Ще в Пермі я зустрівся з в’язнем Скаличем Семеном. Дуже цікава людина. Він релігійний фанатик, покутник. Але він цікавий тим, що не підпорядковувався начальству. Він не хотів абсолютно ні в чому покорятися. Коли пришивали бирку з прізвищем до його тілогрійки, то він виривав її разом з матерією і дірку зоставляв на цьому місці. Вони йому знову пришивали – а він знову таке робив.

  В.Овсієнко: А хлоркою йому малювали, то він вирізав.

  В.Курило: І те вирізав. Ось так він боровся. Він казав, що це є його єдине – що на його тілі не сміє бути знаку. На його тілі тільки Господь може робити ознаки, а не хтось. Я з ним сидів у камері в Пермі. Він від мене не хотів взяти ні кусочка хліба, ні галочки цукру – я дещо мав з собою, тому що мені напхали були в торби. Я приїхав з тими торбами. Але він – нічого. Він пив воду, кусок хліба, який йому дали, чи баланду похлебтав – і того йому вистачало. Він не хотів нічого взяти. Молився і заставляв мене молитися. Просто заставляв, радив, рекомендував і казав, що якщо я не буду молитися, то загину. Я це знав, що без молитви, без віри людина – труп. Так говорив Григорій Сковорода: зрубаний ліс – дрова, скошена трава – сіно, людина без віри – труп. Я це знав. Це – слова Григорія Сковороди.

  Отак я з ним просидів два чи три тижні в Пермі на пересилці. А потім нас повезли в Чусовський район, у Кучино. І ми знову опинилися обидва в карантинній 8-й камері. Там він мені багато розказував про свою віру, про свої наміри, що він думає Євангелію переписати, щоб я перейшов до них, у їхню віру, то буду великим чоловіком. Ну, і так далі. Всякі такі, навіть, я боюся сказати, що небилиці, тому що це його святість була.

  Нарешті відбули ми в тій камері карантин. Мене посилають у 17-у камеру. Перший мене зустрів хто? – Тихий Олекса. Він тепер небіжчик. Він мене дуже радо, дуже тепло, в обійми зустрів. І я радий був, що я з ним познайомився, бо я вже чув про нього. Мені Віталій Калиниченко розказав, хто, де і в якій камері знаходиться. Це була досить активна людина, цей Калиниченко. Він знав усе, що робиться в цілій тюрмі. Молодець! Він мені розказав, що в цій камері є такі-то, такі-то люди.

  В.Овсієнко: А як він вам розказував, через кватирку, мабуть?

  В.Курило: Через кватирку. І азбукою Морзе.

  В.Овсієнко: А він десь там працював поруч?

  В.Курило: А він працював у дев’ятій камері. Найбільше він мені розповідав на прогулянці. Нас виводили в той маленький дворик, знаєш? Для одиночників. Я не знаю, чому наглядачі давали нам розмовляти.

  В.Овсієнко: А їм теж було цікаво послухати.

  В.Курило: Так. Він розказував, за що його посадили, як посадили, скільки він уже сидить і за кожного, хто, де, в якій камері сидить. Я вже знав, скільки нас є і хто як називається. І це мене дуже тішило, що вже є така велика наша сім’я.

  В.Овсієнко: І більшість там становили українці.

  В.Курило: У 17-у камеру мене перевели ще перед Різдвом, бо ми там Різдво справляли. У цій камері були Олександр Візир, Володимир Остапенко, Борис Іванович Титаренко. Він тепер Попівці Миргородського району живе. А потім там ще кого підкинули?

  В.Овсієнко: Івана Кандибу.

  В.Курило: Кандибу, а потім і Михайла Гориня.

  В.Овсієнко: Ні, спершу мене, а потім уже Гориня.

  В.Курило: Нас було там вісім чоловік.

  В.Овсієнко: Так, камера невелика, а вісім чоловік. Тіснувато було.

  В.Курило: Тісно було, але нашою потіхою був Іван Кандиба – він дуже любив чистоту, дуже на всіх нарікав, щоб ми всі дбали за чистоту, за порядок. І так було потрібно, тому що якби ми запустилися, то самі б обросли брудом.

  В.Овсієнко: Крім того, у нас був майор Фьодоров, начальник режиму, котрий теж дуже любив чистоту – приходив і проводив рукою на полиці де-небудь, чи немає пилу.

  В.Курило: Так, так, Фьодоров? О, а я забув... Він любив саджати до карцеру. Я працювати на тих шнурах не міг, я не бачив. Так вони, щоб не дати мені спокою, почали мене виводити в коридор, щоб я мив підлогу. То татарин майор Ґатін казав, що я не мию, а розношу бруд по стінах, розмальовую. Докоряли мені, що я погано працюю. Але чогось не міняли мене, а заставляли мити коридор, який вони самі ж і запаскуджували.  Ну, та всі ми там ходили.

  В.Овсієнко: Ми не самі ходили, нас водили. Як панів: руки назад – і йдеш собі, а перед тобою всі двері відчиняються.

  В.Курило: Було таке, що я мив умивальник, він випав у мене з рук і розбився. Так пан Фьодоров, начальник режиму, прийшов і сказав: "Так що – ти прийшов сюди ламати тюремний інвентар? Ось ми тобі тепер вломимо. От будеш платити за те, що ти розбив!" А я кажу: "Прошу дуже, нічого не кажу. Якщо там знайдете якісь гроші в мене, беріть і платіть. Він у мене вислизнув з рук, я не встиг його втримати, тому що в мене руки болять. В мене голова болить, я хвора людина”.

  В.Овсієнко: Це був фарфоровий умивальник?

  В.Курило: Так, так. Він розбився в дріб’язки, так я підняв його якось, він вислизнув з рук – мило, знаєш? Вислизнув... Справді, стягнули з мене гроші.

  В.Овсієнко: Он як! Але ходячи в коридорі, ви, я пам’ятаю, розносили інформацію.

  В.Курило: В кожну камеру, в кожну камеру. Де що взнав, я потихеньку підходжу і шепчу. У мене вже був сигнал: три рази стукнути, два рази стукнути, у яку камеру, коли. Хлопці вже знали, притулювали вухо до дверей. Я шепну, оглянусь, сказав слово і відходив, і знову підходив. Так передавалася інформація, тому що інакше ж не можна було. Коли до мене приїжджала Надуся, моя дружина, то я що довідувався, старався все передати азбукою Морзе, через кватирку і, коли був у коридорі, – через двері. Як тільки вдавалося. Звичайно, я був сліпий, вони вірили, що я ні на що вже не здатний. А я ще здатний був прекрасно чути і говорити.

  Пригадую собі, коли був Святвечір, так я підходив під камеру, хоч одну стрічечку я колядував. Хлопці дуже раділи. Підійшов – Левко Лук’яненко в камері. Коли я йому почав колядувати, він став плакати. І каже: "Я дякую Господу Богові, що я ще чую голос. Про Бога". Мене це дуже вразило, бо й я заплакав. Бо ми в неволі радіємо цим словом... А нині люди на волі – і не хочуть помолитися, не хочуть звернутися до Бога, не вірять у Бога, а тільки прикидаються, прикриваються хрестом. А це все – брехня. І Господь не може благословити такий народ, таку державу, котра живе без Бога!

  Ось маємо приклад. Німці хотіли побороти Бога, написали "Gott mit Uns". А що з ними сталося? Що більшовики своїм більшовизмом добилися? Що розлетілися в три дні? Хотіли світ завоювати? Але Божого благословення не було – і вони загинули. Отже, так само і я звертаюся до кожного, хто буде читати, хто буде слухати оці мої слова – моліться до Бога, просіть Бога благословення. А Господь Бог помилує! Господь Бог не відверне Свого вуха, не відверне Своїх очей від вас!

  Я всюди старався бути з Богом. І впродовж п’ятьох років, коли був у лавах УПА, потім скільки я в тюрмах відбув, скільки на волі – я все старався бути з Богом. І я відчув, що Господь мені допомагає. І нині я вірю, що тільки Бог нам допоможе.

  А тоді, коли я ходив попід дверима і старався хоч одну стрічечку заколядувати, хоч слово сказати – "Слава Ісусу Христу!" чи "Христос рождається!" Чи "Христос воскрес!" – я відчував, що я роблю щось велике, я відчував, що сію зерно. А чому я його сію? Та тому, що я народився на борозні, коли тато сіяв овес. Тому я став сіячем слова Божого, слова правди і слова за волю України! Оце було і це є. Я від цього не відмовляюся. Я цим не встидаюся. Хтось може посміхнутися, коли буде слухати ці слова. Але я говорю від щирого серця: "Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!"

  А ось деякі епізоди, коли я попадаю... Це було якраз 9 травня 1983 року. Нас забирають до лікарні. Забирають мене, Олексу Тихого, Василя Стуса і Левка Лук’яненка. Видно, що найбільше ми їм подобалися, то вони нас вивозять ген у 35-у зону, в так звану лікарню в 35-у зону, на станцію Всесвятська. Там я мав щастя поспілкуватися з дорогим нашим другом, поетом Василем Стусом. Потім вони здогадалися, що зробили помилку – моментально Стуса забирають, а до мене дають Тихого Олексу. Олекса Тихий – прекрасна, добра людина. Але один у нього мінус – я його картав, я просив його – він курив. Курив страшно. Може бути, що й це куріння його загнало в гроб. Тому що я сам у нього, коли почав пальпувати його порожнину живота, намацав пухлину. Я йому не сказав цього. Чи я зле зробив, чи добре – але я не сказав, тому що це було би вбивство. А він дуже хотів жити. Я його просив, щоб він не курив, а він сказав: "Я знаю, що це тобі шкодить. Але я буду курити!" Він був такий упертий і самовпевнений. І хороший борець! Він, коли надходили наші свята – 10 грудня, 22 січня чи ще інші – він брав активну участь, писав заяви, голодовку тримав, що його й загнало в гроб.

  В.Овсієнко: Це після тих тяжких операцій на шлунку...

  В.Курило: Так, так. І він загинув... 

  Був зі мною такий, я би сказав, великий російський шовініст – я не боюся цього слова, бо так воно й було – Леонід Бородін. Одного разу ми зосталися тільки вдвох у камері. І так собі говорили. Я щось заговорив, скільки російський народ пролив крові українського народу. А він моментально кидається на мене, хапає мене за горло, притискає до стіни: "Я тебе задушу!" У нього очі вилізли на лоб. Він насправді хотів це зробити зі мною. Але я отак руки заложив і кажу: "Дуси! Дуси! Ти ж полів’язень, дуси! Ти ж росіянин, дуси! Ви звикли дусити! Дуси далі!" І тут щось у нього заговорило. Він мене залишив. Зітхнув, пішов, напився води і каже: "Василь Олексійович, не говоріть більше того! Російський народ не менше потерпів від радянської влади, ніж український!" Я кажу, що на вагу нічого брати не будемо. Тому що те, що знищив голодомор, що знищили табори і тюрми, скільки розстріляно наших людей, ми не будемо міряти. Скільки загинуло в Вітчизняну війну російських людей, мене це, кажу, не інтересує. Я дивлюся, скільки фізично знищено українців. Він щось над цим подумав: "Давай будемо жити мирно!" – і подав мені руку. Ну, що будеш робити – одна камера. Нікуди не дінешся. І ми далі сиділи... Але він усе мене переслідував. Усе він мені тиркав. Він копіював мою сліпоту. Дуже противно було на це дивитися! Як він брав паличку, при паличці ходив через кімнату і показував, як я ходжу, сліпий. Так, це дуже важко було. Але й це минуло.

В.Овсієнко: Що ви пам’ятаєте про загибель Литвина, Марченка, Стуса? Про Тихого ви вже сказали дещо... Які деталі ви пам’ятаєте?

  В.Курило: Про Валерія Марченка я знаю таке. Мене везли з Пермі у вагоні-столипіні. Мене знімають у Чусовому, а заводять Марченка. Він покликав мене: "Курило! Це я, Марченко. Я їду в Хрести".

  В.Овсієнко: Це було десь влітку 1984 року?

  В.Курило: 1984 року. Він з таким болем це сказав. А про нього я знав багато, тому що він жив у тій же камері, що я пізніше. У нього дуже боліли нирки, він лікувався від тих нирок всякими методами – обвиванням і так далі – але це все йому не допомагало. Він уже був смертельно хворий. Його повезли до Ленінграду, в ті Хрести. Що важливо? Його мама, мама ріднесенька і дорога мати – вона всю дорогу йшла за ним аж на Урал. Вона весь час їхала в тих потягах, що й він. Але її не допускали до нього. Коли вже Валерій був у тяжкому стані, вона ходила всюди в управління, просила і добивалася, щоб його завезли в Київ. Але його не хотіли в Київ. Його завезли в ті Хрести. Він там помер. Так мати ходила за ним, не залишала його ні на один крок. Оце мати-героїня! Оце мати, яку можна назвати мати-Україна! Яка любить своїх дітей! Ось така мати!

  В.Овсієнко: Валерій був у камері № 19 з Іваном Кандибою та Михайлом Горинем. А ви в той час не були з ним? Він дуже мало пробув у Кучино, всього місяців два.

  В.Курило: Так, так. Я з ним не був.

  В.Овсієнко: Він же й року не витримав – від арешту до смерти.

  В.Курило: Так, так. Він і року не витримав... Далі що стається? Юрій Литвин. Я дуже добре його знав. Дуже ми його всі любили – як поета, як письменника, як грамотну, культурну людину. Він цікаво, гарно розповідав. Уже був з нами Василь Овсієнко. Я все щось там нишпорив, писав собі. А писав я що? Я працював над етноґрафічним діялектним словником. І Василь Овсієнко цим цікавився, навіть дещо мені підказував. А найважливіше те, що я молився. І Овсієнко сказав мені: "Я знаю, що у Юрія Фьодорова є Євангелія. Я постараюсь в нього випросити і переписати вам".

  В.Овсієнко: Трішки не так. Те Євангеліє від Івана я мав з собою, коли мене заарештовували в залі суду в 1979 році в Радомишлі. Так я його, в Житомирі вже сидячи, переклав на українську мову. Книжечку в мене відібрав конвой. Я був з тим рукописом у Вільнянську, був з ним у Коростені і з ним же приїхав на Урал. То я зі свого рукопису вам переписував. І Семенові Скаличу теж переписував. Я переписував його декілька разів: у мене відібрали, а в когось залишилось – я переписую знову.

  В.Курило: Ось твоя праця, дорогий мій друже! Ось подивись!

  В.Овсієнко: Боже! Дайте-но окуляри! Справді, це ж той великий зошит у клітинку, я писав великими літерами, щоб вам було видно...

  В.Курило: Щоб видно, тому, що я вже погано бачив. Ось, бачиш, яка праця! Ти знаєш, ці перла золоті, які ти написав своєю рукою, – вони лягли в моє серце, вони залягли в мою душу! І нині ці перла я також сію людям! Я, коли виступав перед народом, показував ці два зошити, які в тюрмі написані, рукою політв’язня Василя Овсієнка. І всі цікавилися, донині цікавляться.

  В.Овсієнко: То це я розказав про Євангеліє від Івана, що в мене було. Це, так би мовити, неканонічний переклад, це мій переклад з російської. А оце, від Матфея – це переписано у Юрія Фьодорова. Тут російською мовою. Я старався писати, бачите, каліґрафічно, відповідно до прописів, які колись були.

  В.Курило: Ось, бачиш, як чудово!

  В.Овсієнко: Ну, це справді реліквія! Ви мене втішили! Ви мене втішили, що зберегли ці зошити. А знаєте, яка була доля мого рукопису? Мій рукопис багато разів забирали “на провєрку”. Востаннє його забрали ще в Кучино Уткін і Журавков – лейтенанти-оперативники. І було це вже десь 1987 року. Коли нас 8 грудня перевезли у 35-й табір, на Всесвятську, я написав заяву, щоб повернули мені Євангелію. Як тепер пам’ятаю, 29 грудня 1987 року, перед Новим роком, викликає мене лейтенант Журавков-молодший (це син того Журавкова-майора, начальника 36-го табору, який помер через 10 днів після Стуса) і оголошує мені постанову про конфіскацію і знищення мого рукопису "Євангелії від Івана" як “предмета культу”, бо предмети культу не можна зберігати в державній установі. А тюрма – державна установа. І він при цьому покликається на Постанову ВЦИКу від 8 квітня 1929 року.

  В.Курило: Отак!

  В.Овсієнко: От які в них документи існують і діють! Кажу: "Чекайте, а Біблія у Центральній науковій бібліотеці імени Леніна є? Коран є? Є! Так то теж державна установа. Чому ви звідти не вилучаєте? А мені ось не можна їх мати в такій державній установі, як тюрма?" – "Ну, это другое дело!" – і оголошує мені, що цей рукопис знищено як такий, що не становить вартості. Я тоді сказав таку фразу: "Бог Своє береже. Це вам так не минеться!" На другий день мені оголошено було постанову про якесь там покарання, я забув яке. Але не карцер. Чогось там позбавили – чи побачення, чи того ларка. "За угрозу начальнику". Я сказав: "Бог Своє береже. Це вам так не минеться!" – це була “угроза начальнику”. Виявляється, він теж Бога боявся! І знаєте, я мушу сказати таке: коли вже в 1989 році, 31 серпня, ми приїхали в те Кучино (це була перша спроба перевезти прах Стуса, Литвина і Тихого на Україну... Тоді нам цього не дозволили зробити) – я дізнався в тому Кучино, що цей Журавков-молодший утопився.

  В.Курило: Батько помер на рак, а молодий утопився?

  В.Овсієнко: Йому це так не минулося, бачите.

  В.Курило: Таки не минулося.

  В.Овсієнко: Отака історія з цим Євангелієм. Дуже повчальна.

  В.Курило: І ось, слава Богу – воно два роки лежало в КГБ в сейфі! Я подав заяву – віддали.

  В.Овсієнко: Ви мене дуже втішили, що я побачив ці рукописи! Віддасте колись у музей. Якщо такі музеї будуть...

  В.Курило: Але ти уяви, Васильку, дорогий мій брате, вони мене зробили християнином – ці два зошити мене зробили християнином! Я більше повірив у Бога, як доти, коли був у духовній семінарії, коли я вчився, коли я молився, як мама мене вчила, – то мене так не навчило, коли я прочитав: "3.16. Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне". Це стосується і тебе, і мене. Ми повинні це розуміти, що ті люди, котрі тільки прикриваються Христом, – вони спасіння не будуть мати. Котрі топчуть Божі закони, котрі топчуть Божі заповіді – вони спасіння мати не будуть. Бо Ісус Христос сказав: "Хто хоч одну заповідь порушує, той винен у всіх. Мої заповіді не тяжкі". Так?

  В.Овсієнко: Так, так. От цікаво було б мені, філологові, звірити зараз свій переклад з канонічним. Будь-яку главу взяти і прочитати: як там – і там. Наскільки я відступився... Але, я думаю, це Бог мені простить.

  А зараз я хотів би, щоб ви пригадали деталі загибелі Василя Стуса.

  В.Курило: Перше про Тихого і Литвина. Ми якраз з Михайлом Горинем у 19-й камері сиділи. А Литвин був у 20-й. Він сказав нам через кватирку: "Я себе дуже погано чую. Дружина мене відреклася. Кагебісти її намовили. Забрали мого сина. Чекісти тут украли мої зуби. Я себе надто погано почуваю". А йому обпиляли зуби, щоб робити коронки – так він їх і не діждався. Горинь, як може, потішає його. Я це все слухаю. Я не втручаюся, тому що в нас не прийнято було, щоб один одному заважав. Я слухав те, що він каже. Я морзянку знав. Я почав через Морзе з ним говорити. – "Як, Юрію себе почуваєш?" – "Я себе почуваю погано". І замовк. Немає нічого. Лише що чекісти украли сина, намовили, щоб він зрікся свого батька. І замовк. Чекаємо – нічого не чути. Стукаємо. Вже виводять з робочих камер у житлові, на обід. Через кілька хвилин чуємо якийсь шум. І цей, високий такий, латиш...

  В.Овсієнко: Ґунар Астра?

  В.Курило: Ґунар Астра. Він передає, що Литвин має розрізаний живіт... Ми почули, що його вже несуть на носилках і він ще ногою вдарив у наші двері. Ногою вдарив у наші двері... Ми руки заломили, ми відчули велику катастрофу, велику втрату, великий біль! Ми вже знали, до чого це веде.

  В.Овсієнко: Це сталося 23 серпня 1984 року.

  В.Курило: Так. Тоді він і помер.

  В.Овсієнко: Через два тижні. Він помер 4 вересня у лікарні в Чусовому.

  В.Курило: Так. Ось отак закінчилася друга епопея, з Литвином. А перша була – Олекса Тихий.

  В.Овсієнко: Олексу від нас забрали 7 березня 1984 року.

  В.Курило: Було так. Я розвантажував з хлопцями – з Калиниченком і ще з кимось – машину зі шнурами. Я стояв на машині. Олекса побачив мене: "Пане Курило! Пане Курило! Я від’їжджаю! Передавайте щире вітання Наді! Бо я вже вас не побачу!" Він відчував свою смерть. Я йому крикнув, що не бійтеся, нічого не буде, буде все в порядку! – "Ні, порядку вже не буде". Він пішов на етап. Це було так коротко. А взагалі, скільки ми з ним жили в камері, він дуже активно себе поводив. Активно! Він постійно вів боротьбу проти більшовиків. Він не здавався ні на хвилиночку. Але в той же час сам себе угроблював оцим тютюном. Він радів, коли йому приходила пачка тютюну десь із-за кордону. Він усім його показував, нюхав його, радів. Видно, що це була його остання розрада й потіха. Він мені розповідав, що має два сини, що має дружину. Я знав, що один син його в Києві, другий у Москві, коло матері. Пізніше я дізнався, коли був у тюрмі у Пермі, що він на операційному столі просив, щоб пустили до нього дружину та дітей.  

В.Овсієнко: Дружина Ольга (з Москви) і син Володимир (з Києва) мали з ним побачення хвилин сорок незадовго до смерти.

  В.Курило: А перед операцією їх не пустили до нього. Він страшно переживав, що в тих муках не попрощався зі своїми рідними – чекісти не дали йому проститися, і він помер.

  Остання смерть – Стуса Василя. Він був у карцері. Вели його коридором від начальника тюрми... Як його?

  В.Овсієнко: Був Журавков, а вже після смерті Стуса і Журавкова – Долматов.

  В.Курило: Стус зі мною був дуже короткий час, але я про нього знав дуже багато. Мене піднесли, окрилили його слова... Коли я з ним побачився через вікно, він запитав, звідки я. Я сказав, що зі Львова. Коли я запитав, звідки він, Василь сказав: "Я з Києва, я – поет Стус Василь". Так тримається за ґрати й каже: "Тільки в тюрмі істинний поет може проявити себе!" Я ті слова все пам’ятаю, що й тюрма була для таких людей великим піднесенням. Тому що не кожний на волі міг робити те, що робив у тюрмі.

  Ми ще були з ним у 35-й зоні – у так званій лікарні. Він був дуже скромний. Коли я хотів його пригостити – ми з Олексою мали з собою капусту, – то він не хотів узяти цієї капусти. Він відмовлявся. Каже: "Ви такі ж само голодні, як і я". І ще коли він працював у Кучино на тих шнурах у 12-й камері – то цікаві були епізоди. Він сам там робив, нікого до нього не допускали.

  В.Овсієнко: В останні місяці він сидів з Леонідом Бородіним у 12-й камері. А працював у 13-й. Отут біля виходу в дворики.

  В.Курило: Так-так-так. І все співав: "Закурим, брат, закурим люльку. Вона – твій друг. Покурим, брат!" Ото так він усе любив сам до себе говорити. Я дуже часто стояв і слухав ці його слова.

  Одного разу на прогулянці ми хотіли йому кинути пачку чаю і ще щось там. І вдалося кинути. Папироси – то вже вірмени помогли, як їх...

  В.Овсієнко: Ашот Навасардян і Азат Аршакян.

  В.Курило: Точно. Ми йому це кинули в камеру, він дуже втішений був, дуже дякував нам за чай і за куриво. Він усе питався, що нового. Коли я тільки стукну в двері, він відразу: "Що нового?" Усе, що я тільки міг дізнатися, коли я мав побачення з дружиною, я передавав. Тому що інакше в тюрмі не можна жити, замкнутим з собою в тюрмі не можна бути.

  Нарешті стається... Коли його вели по коридору до Долматова, він там говорив про книги. У нього 50 кілограмів книг забрали, конфіскували. Він страшно їх ганьбив, він їх усяко називав, навіть нецензурними словами. Він не міг стриматися, у нього вже не було сил, він був вичерпаний до краю. Його знову загнали в камеру. Він зачав кричати: "Дайте мені валідолу!" – йому не давали валідолу. Мене зачинили в камеру з Енном (естонець Енн Тарто зі мною працював, ми розносили шнури по камерах), а Стус далі залишався в тій же само – четверта, здається, камера?

  В.Овсієнко: Ось я й хотів би спитати вас – у якому саме карцері він був?

  В.Курило: У куті.

  В.Овсієнко: Там було чотири карцери. У куті – то четвертий.

  В.Курило: То четверта камера. Мені по тому розказував оцей росіянин...

  В.Овсієнко: Борис Ромашов.

  В.Курило: Він розказував, як це було, його смерть. Каже так. Увечері, десь коло 11 години, Стус ще щось просив – йому не давали. Потім був стук, витягнутий шворінь зі стіни, а Василь сидів на табуретці під нарами. Вони витягнули цей шворінь, на якому нари тримаються – і нари ударяють його по голові. Він був високий – і якраз воно стукнуло його по голові. І на цьому кінець. Цей Ромашов розказував, що відразу все на хвильку було затихло, а потому здійнявся рух, рух, рух... І він чув, що когось забрали, когось понесли. Його занесли в 16 камеру...

  В.Овсієнко: Ага, це там геть аж коло кагебіста...

  В.Курило: Так, так, 16 камера – то больничка була там. Він у цій камері лежав. А такий провокатор, як його... Острогляд...

  В.Овсієнко: В’ячеслав Острогляд.

  В.Курило: Він прокричав, що когось відправляють на етап. Дві булки хліба, стільки-то оселедців, стільки-то цукру – все було підготовано, розраховано. Він це кричить сюди, на відкриту зону – я це сам також чув.

  В.Овсієнко: А за яких обставин Ромашов це вам казав? Де він був?

  В.Курило: А, ми з Енном Тарто йшли по коридору, носили шнури, а Ромашов був у цьому «вулику», у дворику для одиночників, гуляв. Коли він учув, що ми там є, то сказав уголос нам оце все.

  В.Овсієнко: Бачите, а я пізніше, коли ми вже були у Всесвятській, намагався розпитати Ромашова, як воно було – він мені не захотів нічого говорити.

  В.Курило: Не хотів говорити? Значить, це йому вже заказали. Йому вже заказали. А тут ще не було заказано, то він оце сказав. Ось така справа. Так що закінчилася справа ввечері. Тіло Стуса повезли в Чусову і там робили розтин...

  Пам’ятаю єдине: я підмітав у тому карцерному коридорі. Коли я підійшов під двері камери №7, де працював Левко Лук’яненко, то він плакав і казав: "Дорогий друже! Нашого друга Василя вже немає. Він загинув". Уже Левко Лук’яненко знав. По тому я довідався, що йому розказали – хто? Ті ж само надзирателі. Він сказав: "Його вже немає, він загинув".

  Так було зі Стусом Василем.

  Ну, а Михайло Курка...

  В.Овсієнко: Той ще 1983 року загинув. Десь його забрали від нас, він помер, не знаємо де.

  В.Курило: А потому вже, коли мене перевели на суворий режим, я зі Степаном Хмарою сидів...

  В.Овсієнко: А коли вас перевели на той суворий режим?

  В.Курило: Йой, я не пам’ятаю точно... Десь приблизно в січні 1987-го мене перевели з особливо суворого режиму 36-го табору на суворий, у тому ж таки Кучино. То там були Степан Хмара, Зорян Попадюк, там був отой – знаєш? – що зараз міністр економіки  Ізраїлю – як він називався?

  В.Овсієнко: Натан Щаранський.

  В.Курило: І туди я попав. Там були естонці, литовці, грузини, оцей Тенгіз Удава, що зараз працює на радіо "Свобода". Його мама з моєю дружиною познайомилася, як вона їхала на побачення.

  Надія Курило: Я їхала з побачення, і вона їхала з побачення. Ми зустрілися в Пермі на станції, чекали поїзда. Вона мене так випадково побачила, каже: "Часом не з побачення їдете?" Я кажу: "Їду".

  В.Овсієнко: А от, пані Надіє, ви приїздили до Кучино в 1985 році саме в той час, коли загинув Василь Стус і коли помер начальник нашого табору майор Журавков. Що ви про це знаєте?

  Н.Курило: Я приїхала на побачення і мені сказали, що побачення не буде – якраз його виносили, і музика грала. Його виносили вже везти, напевно, в Перм чи Чусовий – не знаю, де його хоронили. То я мусила попросити там бабцю, щоби поставила мені сумку до хати, щоби я не тягнула – сумка тяжка була. Я чекала автобуса, вернулася в Чусову. Пішла в готель, перебула, а тоді, аж на другий день, мені дали побачення.

  В.Овсієнко: А числа ви не пам’ятаєте – коли той похорон був?

  Н.Курило: Не пам’ятаю, знаю, що це був 1985 рік.

  В.Овсієнко: Ми так вважаємо, що Стус помер уночі з 3 на 4 вересня, а Журавков десь днів через 10 після Стуса, тобто, десь так числа, може, 15 вересня.  Н. Курило: Може й так було.

  В.Овсієнко: А ви на чули, чому він помер, там нічого ніхто не говорив?

  Н. Курило: Там сказали, що в нього був рак. Ще я їхала в автобусі, то мені жінки казали, що сьогодні хоронять начальника, що для них був дуже добрий начальник, бо піклувався, щоб вони були забезпечені – селяни, що жили біля цього...

  В.Овсієнко: Там начальник лагеря – як у нас голова колгоспу.

  Н.Курило: Можливо, так. Ще тоді я дізналася, що там похорон. Коли приїхала, то справді мусила повернутися назад, у Чусовий, почекати. На другий день приїхала, тоді мені дали побачення.

  В.Овсієнко: Дали одну добу чи дві?

  Н.Курило: Ні, тоді, здається, дали нам дві доби.

  В.Курило: Дві доби.

  Н.Курило: А було таке, що мені дали теж дві доби, але там мала побачення... З Естонії приїхала мати до сина. То начальство не хотіло, щоби ми були разом у будинку побачень. Я мусила чекати добу. Ми з нею теж познайомилися в Чусовім, коли чекали на зупинці автобуса. Вона каже, що вже цілий тиждень сидить, чекає побачення з сином.

  В.Курило: Отак мучилися!

  В.Овсієнко: А чия то мама? Там були естонці Енн Тарто і Март Ніклус.

  Н.Курило: То була мати, а кого – не пам’ятаю вже. По-моєму, вона казала, що з Естонії приїхала. Перше побачення нам дали тільки на 4 години. Я пpиїхала в п’ятницю – мені відмовили. Сказали, що нема начальника, хоча я бачила, що він ходив по території. Бо потім я вже побачила, хто він. Але мені побачення не дали, я сиділа до понеділка...

  В.Курило: З болючою ногою.

  Н.Курило: У понеділок я написала заяву на 4 години, а вони кажуть: "А чому? Ми можемо вам дати і на 3 дні". Я кажу: "Ні, мені вже треба вертатися додому, бо я на роботу мушу виходити". Дали мені 4 години. Ми розмовляли. 7 свідків було.

  В.Овсієнко: Ого!

  Н.Курило: Бо ми розмовляли через стіл. Вони ще тоді не мали такого віконечка. І кричали до нас, щоби ми розмовляли по-російськи. А ми довго не могли по-російськи говорити, пару слів скажемо по-російськи, а потім переходимо на українську мову – вони нас зупиняють, знов кажуть: "По-російськи розмовляйте".

  В.Курило: Та то страшне було побачення. Страшне знущання.

  Н.Курило: І ще було так – вони мені також не дали особистого побачення. То ми вже тоді через вікно з ним говорили, вже було пристроєно. Я не пам’ятаю, в якому то році було... Здається, в 1986 році, в березні.. Було дуже холодно, пам’ятаю, сніг. Вони мені дали тільки коротке побачення, і я з тим повернулася. Потім він добивався, щоби дали нормальне побачення. Тоді я ще восени приїхала, у вересні, дали вже нормальне, на 3 дні побачення. Ось такі коротенькі спогади.

  В.Курило: А було так. Вона була в Києві на курсах. Ну, в Києві тепло – вона взула тапочки, якусь кофтинку і їде в Перм на побачення до чоловіка. Приїжджає – там по коліна сніг, мороз, а вона в тапочках. Люди дивляться, як на чудо, а вона якусь на собі має петичину...

  Н.Курило: Він тоді якраз знаходився в лікарні, на тридцять п’ятій, а я приїхала в Чусовий, спитала, де мені сідати на автобус, і мене неправильно скерували. Я сіла на той автобус, заїхала у якийсь Центральний посьолок, але там тюрми не було. Тоді я вночі вертаюся назад і приїжджаю у Всесвятську – тут такий дубар був!

  В.Курило: Вона чуть не замерзла.

  Н.Курило: Приїжджаю на станцію Всесвятську десь о годині 12 ночі і так сиджу, і – бр-р-р... Прошу, щоби чергова по станції впустила мене до кочегарки – звідтам тепло йде. Вона каже, що не має права туди впускати. Але, на щастя моє, прийшли ще дві жінки з малесенькою дитинкою. Вони також приїхали на побачення. Він битовик, сидів у цьому Всесвятську. Прийшов міліціонер, каже: "Що ви тут замерзаєте? Ідіть, там є будинок, у якому можна почекати". А ніч – ми не бачимо, куди йти. Зайшли в якесь болото, а то якийсь цемент – там дорогу робили. Ну, нарешті, ми якось попали, то я вже впала з ніг і заснула. А вранці вже приїхала в Центральний... Сіла в той автобус, черговий, яким офіцерів возять, то вони відразу мене побачили, зверталися до мене в автобусі: "До кого ти?" – Я кажу: "До Курила." – "Ага, ясно". Там уже мені дали побачення.

  В.Курило: Ось таке наше щастя було.

 

ЗВІЛЬНЕННЯ

  В.Овсієнко: А як вас випускали?

  В.Курило: Як було? Перед тим уже випустили майже всіх політичних. Уже не залишився ніхто – ні естонці, ні латиші... Залишалися битовики. Ще був такий Мороз, котрий передав мені всякі такі марки, конвертики, щоб допомогу давати іншим політв’язням. Каже, як буде треба комусь. Я ж не знав, чи звільнять мене, чи ні – я ж оунівець, а вони ж не були зв’язані ні з ОУН, ні з УПА. Нас разом із Хмарою викликали до фотоґрафії. Відфотоґрафували нас –  на другий же день передали по радіо "Свобода" (ось Надія сама чула), сказали: "Курило і Хмара"...

  Н.Курило: Їх зняли на фотоґрафію – значить, це готують до звільнення. Таке я почула.

  В.Курило: Але куди, хто де пропав – ніхто не знає, що робиться. Мене знов туди, у барак, я сиджу в бараці, всіх уже випустили... Був такий Петро Васильович Румачик, віруючий, баптист – і його вже забрали.

  Н.Курило: І Клима з Києва.

  В.Курило: І Клим із Києва так само поїхав.

  В.Овсієнко: Це Клим Семенюк.

  В.Курило: Так. Ти зустрічаєшся з ним?

  В.Овсієнко: Так-так, недавно його теж записував.

  В.Курило: Хмара сфотоґрафувався, і на другий день його забрали. Ми зібрали йому торбу, запхали – бо не знаємо, куди хто їде. Поїхав він. І вже потому зустрівся з ним ось тут, у хаті – з Хмарою. А мене на самий остаток маринували. Не випускали, і все. Я вже вирішив, що моя доля вирішена, що мене ніхто нікуди вже не буде випускати. Раптом надвечір приходять щось 6 чи 7 їх, гукають: "Курило!" – "Я." – "Збирайтесь з вещами?" – "Куди?" – "На етап. Узнаєте". Тут швиденько пішли в каптьорку, самі принесли мої речі – там були книжки, всяке-всяке барахло. Усе вони забрали, і швиденько, за якихось 10 хвилин, я вже пішов на вахту. Заводять мене в дім побачень. Мене – убік, роздягнули, все забрали від мене, все отак догори ногами перевертають. І що було найгидкіше – це що вони, сволочі, дійшли до такого... Я мав штани Стуса і щіточку Стусову. На штанах було написано "Стус", але ми не випороли напис, а просто по ньому мені Кандиба навишивав "Курило". І ось – пам’ятаєш? – там був такий наглядач Руденко. Сволоч над сволочами. Зачав порпатися... Я був би ці кальсони привіз... Він знайшов цей знак і: "Вот, вот, вот, що Курило везе. Вот, "Стус". Я кажу: "Я не знаю, я в бані попросив, щоби мені якісь кальсони дали, бо я не мав у що одягнутися, то мені дали. А що там, я навіть не дивився, що там написано, хто там написав, що там написано". Ну, вони знали, що це брехня і крутня, вони все перерили. Я мав альбом – мені вірмени зробили дуже красивий альбом – Тарас Шевченко. І все там так оформлено чудово, бо ж вірмени – це спеціалісти. І ось цей – як він називався, був там капітан, ніби лагідненький – як його прізвище? Таке німецьке прізвище в нього. Так він багнетом порізав ті штани, порвав на шматки і викинув. Я чуть зубами не гриз за це – ну що ж, нічого не вдієш. Тоді капітан мені оголошує: "Вы освободжены. Вас відправляють, о 12 годині буде поїзд, і ви поїдете до себе на родіну".

  В.Овсієнко: Якого числа це було?

  В.Курило: Це 12, 13... 14 березня 1987 року.

  В.Овсієнко: І ви їхали вже як вільний?

  В.Курило: Ні, кагебіст мене до Львова провадив.

  В.Овсієнко: Але все-таки в вагоні – не в "столипіні"?

  В.Курило: Ні, у вагоні, в справжньому, не в "столипіні", ні. Я собі сидів, і він сів так збоку. Робив вигляд, що я його не бачу, не знаю – я його бачив, хто він, що, я знав. У Львові він щез. Щоправда, вони в Києві замінилися: один передав другому. І другий на те місце сів, що все мене мав у обзорі – хто до мене підходить, хто, що, куди, як. А я у Москві пішов був до Румачика в гості. До того, що зі мною сидів. Мене дуже тепло прийняли. Мене там обігріли, нагодували, ще й дав мені кашне, його жінка дала мені пальто. І так мене виправили, напхали в торбу там усячини: "Це для вашої дружини, нам Петро розказував про вашу дружину". А ми потому тиждень були з Надею в нього. Потому вони мені помогли у Москві, тому що тут мене вигнали з тріском, не хотіли дати групи інвалідности – групи не хотіли дати! Я чисто сліпий, поїхав до Москви – і там Румачики все влаштували. Там був якийсь професор. Той професор передзвонив до всесоюзного офтальмолога, той усе випитав і сказав тим офтальмологам записати так-то, так-то. Мені те все записали, дали документи на руки, і я поїхав до Львова. Тоді мені вже – ще тут крутили, але вже не було куди, – то мені дали групу інвалідности.

  Ось так я приїхав до Львова, мене тут зустріли дуже гарно, і так, слава Богу, я опинився вдома і донині живу, хліб жую, запиваю кефіром і радію, коли до мене хоч бодай один друг відвідає, тому що інші друзі забули мене. Та я їм і непотрібний, я сліпий, я старий і бідний. Якби я був багатий, якби я мав машину, якби я мав ще щось, то би найшлися, я пив би горілку. Та я, на жаль, горілки не п’ю, і мій друг не п’є, який відвідав мене нині і яким я радію. Слава Богу!

  В.Овсієнко: Але Іван Кандиба до вас приходив, але ви написали за цей час декілька статей, зокрема, написали про Олексу Тихого, про Василя Стуса – і дуже добре написали!

  В.Курило: А ти бачив у "Просвіті" – ґазета "Просвіта" в тебе є? Там є “Святий Вечір". Я на діалекті написав. Якби видрукувати... Ну от, на цьому ми закінчили розмову.

  В.Овсієнко: Я вам щиро дякую, і вам, пані Надіє.

Отже, цей запис робився 20 січня 2000 року помешканні пана Василя Курила і пані Надії.

[К і н е ц ь  з а п и с у]

 

Машинописний додаток В.Курила:

Після ґімназії два роки навчався у духовній семінарії в Івано-Франківську (Станиславові – В.О.), але замість служити на парафії, я змушений був іти в підпілля. Коли я перебував у підпіллі, то заочно навчався в Подебрадському університеті на літературному факультеті, але не закінчив через війну.

Медичний вишкіл я набув в ОУН, а потім уже на засланні у Ветлосяні при госпіталі була медична школа, де я навчався три роки і мені видали документ про те, що я можу працювати на посаді фельдшера і педіатра.

Сини: Курило Орест Васильович, 28 серпня 1959 р.; Курило Володимир Васильович, 10 жовтня 1962 р.

 

Зауваження В.Овсієнка: сини Орест і Володимир – від першого шлюбу. Перша дружина теж звалася Надією. З другою Надією В.Курило зареєстрував шлюб під час другого ув’язнення в Кучино. Помер В.Курило 1 травня 2004 року у Львові, де й похований. 

 

Фото В.Овсієнка:

Kurylo  Фотоплівка 7944, кадр 28, 20.01. 2000, Львів. Василь Олексійович КУРИЛО. 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Спогади

СОРОКА Богдан. Спогади. Сорока Богдан Михайлович

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Праці дисидентів

МУЗЕЙ У КУЧИНО - СОВІСТЬ РОСІЇ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОЛЕНЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ: МИХАИЛ ХЕЙФЕЦ. ИЗБАННОЕ. В ТРЕХ ТОМАХ.. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В., Кіпіані В.Т.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГOРБАЛЬ МИКОЛА АНДРІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАНДИБА ІВАН ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШЕВЧЕНКО ВІТАЛІЙ НИЧИПОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОМІТЕТ (УНК)

Ґлосарій

МЕМОРІАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ІСТОРІЇ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ І ТОТАЛІТАРИЗМУ В СРСР „ПЕРМЬ-36”

Персоналії / Український національний рух

ОЛЕНЧАК МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

Список литературы по истории диссидентского движения в Украине (50-е-80-е годы)

Спогади

ТИХИЙ ОЛЕКСА ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛИТВИН ЮРІЙ ТИМОНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СКАЛИЧ СЕМЕН ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АНТОНІВ МАРІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

MENU