ЛИСИЙ МИКОЛА СТЕПАНОВИЧ

 282814.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Микола Степанович ЛИСИЙ 

с. Росохач,  3 квітня 2000 року,

присутні Микола Слободян та Микола Мармус

 

М.Лисий: Народився я 1941 року, 9 травня, якраз на День перемоги. Хрестився тутка у цій церкві і жив до цієї пори в Росохачі. Навчався в Росохацькій школі. То ще стара школа була! До школи мені мало довелося ходити, тому що нас п’ятеро було в матері, а батько як пішов на війну, то й не вернувся. Він був з 1904 року, Лисий Іван. Мати теж 1904 року, Підсадна Анастасія. Батька як забрали 1941 року на війну, так ніякої звістки до цієї пори. Я його не пам’ятаю. А старші сестри, бо три сестри є і брат, – вони пам’ятають його. А я не пам’ятаю, бо мені ще й року не було, як його забрали. Найстарша сестра тепер Дудка Анна пишеться, по чоловікові. А по тому брат Василь. А потім уже Олена, тепер Кувшок по чоловікові. А ще одна сестра в Херсонську область виїхала, пишеться по чоловікові Кушнір Марія.

Мені далеко було йти до школи, така біднота була зразу після війни, голодний рік був. Кінчав я вже вечірню школу. Я до армії ще два роки їздив на цілину – Акмолинська область, потім вона називалася Цілиноградська. Це коли цілину піднімали. Ми з бригадою їхали з Росохача. А на другий рік уже в Джезказган – це за Карагандою, тупик. Ми там так само на будівництві працювали. Потім удома побув трохи, а 1960 році взяли в армію. Служив на флоті 5 років, до 1965. Нас із Росохача сім було. Ми в Прибалтиці учбовий загін кінчали, 9 місяців я там провчився. Де Фінська затока, ми там на крейсері практику проходили. А по тому двоє нас із Росохача в Естонії були – Газела (його немає тут, він виїхав) і я. Нас було 4500 в учбовому загоні, але хто там не записався до комсомолу... Треба сказати, що я тут, у Росохачі в школі, не писався до комсомолу, а в Естонії – там уже всіх притискали.

В.Овсієнко: Цікаво, а чому ви до комсомолу не писалися?

М.Лисий: Кажуть "комсомол" та "комсомол", а що воно таке? Я зрозумів, що це лишнє – як тепер, так і тоді було зайве. Ну, в честь чого там? Там мій друг записався до комсомолу. Ми в одній зміні були. Він записався до комсомолу – то його ближче взяли, в Ленінград, а як нас було 4500, то 50 чоловік як штрафників, чи що, – аж у Владивосток.

У Владивостоці я прослужив два роки, а по тому з Владивостока Північним Шляхом – у Петропавловськ-Камчатський. Це аж на Камчатку, де Курильські острови, де вулкани. А по тому зачалося з Китаєм заворушення, то ми з Камчатки Північним Шляхом – там ціла ескадра йшла – до Хабаровська. Там і есмінці, і бойові кораблі. Там ми зиму пробули, а по тому з Хабаровська, коли там уже втихомирилося, знову Північним Шляхом, у Магадан заходили, і знову в Петропавловськ-Камчатський. Звідти я демобілізувався в 1965 році.

А далі я тут жив. На заробітки їздив у Харківську область, там в одному колгоспі робили-смо 16 років, а по тому в Полтавську так само їздив. У Київській був, по сезонних роботах улітку з бригадов їздили. Трохи вдома, якщо куди камінь треба було добувати. І до колгоспу ходив так само – штукатурити, мурувати, коли був матеріал.

А вже в 1972 році здибалися в селі, в клубі збиралися. Ми знали один одного. Я так і сам від себе дивлюся, що кожна країна вроді самостійна – а чому не може Україна бути самостійною? Так поговорили з Мармусом Володимиром, потім зі Слободяном Миколою. Ми вже готувалися в 1973 році відзначити 55-ліття незалежності України. Зібрали-смо і через ліс пішли. Правда, Степан Сапеляк поїхав автобусом до Чорткова з древками, щоби ті прапори вішати. Тут була ожеледа фест і сніжаниця така, то ми через Звіринець, попід Бердо – і до Чорткова. Це було ще з вечора. Люди там, студенти ходили хто в кіно, хто сюди-туди. Взагалі, в місті була тьма людей. Ми почали від української школи № 4, згори. І пішли-пішли по місту, чіпляли листівки на костьолі, на кінотеатрі. Коли доходили до кінотеатру, ми так розійшлися, табуном не ходили. Я тоді з Винничуком був, ми по парах ходили. По другій вулиці інші йшли. Якраз чіпляли на кінотеатрі прапор і листівки, то вже вони виявили, вже там ходили кагебісти. Вже вони рознюхали і почали по вулицях шукати за нами.

На костьолі вивісили. Там хто листівки клеїв, хто по боках був. А наймолодший лазив аж на костьол, та й Мармуси лазили разом з Вітівим. А дехто був по боках, сторожували, охорона була коло самих себе.

Вони вже знали про листівки, але не знали, де, хто і що робить. Там біля магазину "1000 дрібниць" жінка з чоловіком заходили до ветлікарні, то вже розмова була, що хтось прапори почіпав і листівки.

В.Овсієнко: О котрій годині ви це почали?

М.Лисий: Якраз ми були коло ринку, то вже виходили з кінотеатру.

Перед тим, як цю операцію зробити, ми з Володимиром Мармусом поїхали в Чортків на розвідку, взнали як, що й до чого.* (*19 січня. – В.О.). Тоді якраз був у Білобоженцях празник. Ми визначили, звідки і що зачинати, де закінчувати. Так що ми вже мали свій план, як і що робити, щоб не блукати – все в нас було підготовлене.

Вивісили прапори на 4-й школі, на медучилищі, на кінотеатрі, а останній уже на лісгоспі. Коли ми ще на медучилищі чіпляли і на лісгоспі, то вже машини-бобики, міліція по Чорткову шукали, хто й де це робить, бо то свіжа робота, а вони ж мають дижурку й перевіряють. Ми свою дорогу знали. Ми закінчили свою роботу, але листівки в нас ще були. Ще можна було десь на видному місці чіпляти, щоби люди прочитали. Бо вони зразу за нами то прибирали. Вночі не всі побачили, а вже вранці поспіль позривали. Але нас уже притиснули, що нікуди було дітися.

Десь було коло першої, коло другої години ночі, коли ми вже повернулись додому. Нам, як кажуть, Бог допомагав, бо ми як верталися, то сніг пішов, сильний вітер був, то зразу сліди позамітало. А то по слідах знайшли б. Ми повернулись через ліс, а вони не знали, куди ми всі поділись. А були би ми їхали чимось – могли б зупинити. Ми вернулись пішки, а які листівки залишилися, то ми їх спалили, щоб і вдома не було.

Ну, а як забрали Степана Сапеляка, то потому нікуди, як кажуть, не дінешся. Не годен чоловік такої муки, того всього витримати. Поступово вони все то наторочили. Вони спеціально зразу нас усіх не брали, бо думали, що десь ще хтось є, то щоб виявити. Вони нас так помаленьку забирали.

В.Овсієнко: А вас коли заарештували?

М.Лисий: Я точно не пам’ятаю, але мене з міліції забрали.

М.Слободян: Сапеляка взяли 19 лютого, Володьку Мармуса 24 лютого, а так мене третього взяли 22 березня.

М.Лисий: Ми ж обидва в міліції в Чорткові сиділи в березні 1973 року.

В.Овсієнко: Ви чули, що вже затримано хлопців, то теж чекали арешту?

М.Лисий: Та чекав – а що ж? Ніхто не міг витримати тих допитів. Це не те, що в міліції дубинками набили трохи чи як. Там же коло тебе й лікар, то він допомагає, а вони свою роботу роблять, це ж таке...

Як уже Сапеляк попав, то виходу не було, ми вже не мали куди дітися. Він усе розказав, хто був, як що було. Тоді вони вже за нами слідкували, не міліція, а по цивільному, кагебісти були. Слідкували кожен Божий день, за кожним. Я пішов до клубу в такому плащі і накинув ковнір. Вони мені показали фотокарточку: такого і такого числа, о такій і такій годині ти заходив у клуб. А я на той час уже раз був відсидів за одне «художество». Викладала там одна – я за неї віддубенів тих 10 діб. А потім за "дупака" – бавилися в "дупака" в клубі, та й Леніна втрутили. А він у коридорі так, у фойє стояв, нічого не винен.

В.Овсієнко: То була скульптура?

М.Лисий: Скульптура.  

В.Овсієнко: І розбилася?

М.Лисий: Та ні, він мідний. То мені до 10 діб якась баба в Чорткові ще 15 діб додала. Вона безпощадно хлопів судила. Я 19 діб був на міліції, звідти мене відвели до чортківської тюрми. Помили, підголили, бо там я був заріс, а потім уже кагебісти відвезли мене в Тернопіль, у своє туди розпорядження. Слідство мені вів підполковник Бідьовка.

Усі знають, що я любив випити, мене 4 рази судили до того. Я вже не мав куди діватися. Я просто так і казав Бідьовці, що нічого не знаю, де робилися ті прапори, хто ті штоки стругав, хто листівки писав – я не знаю, і все тут. А він з пістолетом, і той пістолет тикає, злосний: "Ти все одно скажеш!". Я кажу: "Що знаю, то скажу".

Слідство на другому поверсі, то на тих сходах я відпочивав щось три чи чотири рази, поки дійшов на той другий поверх. Щось мене так крутить, падаєш з ніг, не годен, пам’ять втратив. Ну, то що я з ним буду балакав? То я й кажу, що то й то було. "А ти як ішов через ліс?" – "А як ішов? Випивши, п’яний – то як можна йти? Та падав з гори, на долину з’їхав, та й все, та помалу тьопав".

Ну, вони так питали-питали, потім я вже до дзвінка в КГБ був. Питається, чи ти того й того знаєш? От Винничука знаєш у Росохачі? Я кажу, що є. "А хто?" Я кажу: "Сяник, він си пише Винничук". Подивився. "Такого, – каже, – нема". Я кажу: "Ну, то я інакшого не знаю". А він по тому: "А Сеньків є такий?" Кажу: "Є". – "Як його називають?" Кажу: "Іван." То цей, що обліковець був. А він про Володимира Сеньківа питав, якого в армію забрали, а я, Бог його знає, як він там. А Бідьовка так щось думає-думає, а потім і каже: "А ти знаєш Пашошу?" Кажу: "Знаю". – "Ну, а як його називають?" Кажу: "Микола звати". – "Як Микола?" Кажу: "Ми в кар’єрі тут, на Берді, разом били камінь. Чому я не знаю? Знаю – Пашоша. На мотоциклі щось ми їздили туди, били камінь". Він ще питає, чи я такого й такого знаю. Я кажу: «Та я де знаю таких молодих?» А я, дійсно, приїду з роботи навесні, то я ту молодь знаю? Бачу їх на лице – то Пашоша, той такий, а то такий. А так я їх не знав.

По тому ще було таке, що вже в Тернополі мене на вигульну площадку ведуть, а Сеньківа вже з армії забрали, його в долину по сходах ведуть, а мене догори. Там якийсь наглядач не розрахував, аби ми си не виділи... То я йду догори, а він згори, у воєнному, але я його впізнав. Зразу мене набік: "Руки назад, к стенке!" Мене до стіни обернули, а Сеньківа туди до стіни та й повели.

Там було таке, що не можна самому довго бути в камері, то якогось кинуть у камеру, то ще іншого. Вони все випитують, за що я сиджу. Та, кажу, з любові. Питають, як з любові? А було так, що Василь Завгородний, Андрій Кравець, небожчик, та я пішли в кафе «Подолянку», жаркнули собі гідно, та й ідемо. Завгородний білет мав, то пішов собі на виставу, а ми обидва з Андрієм ідемо. А та Маруська з кафе "Дністровські кручі", з Заліщик, каже, най Андрій іде, а до мене причепилася: "Почекай, почекай! Підемо туди в фойє, я тобі щось розкажу". Я так не хотів іти, кажу, йде вистава, та вона якось так підопхала, що так по стіні аж на підлогу сіла на зад. Завклубом і голова сільради (він уже небіжчик) вивели мене з клубу і таке понаписували, що мене ще й за це судили. Таке я розказував тим стукачам. А як мене судили в Чорткові, то Андрія Кравця з Тернополя привозили як свідка мені. Ми з Андрієм тоді бачилися, пару слів він сказав.

Я в КГБ до дзвінка сидів, поки не скінчилося слідство. На суді всі хлопці сиділи разом, але мене окремо питали, чи я того знаю, чи я того знаю.

Я рік просидів.

В.Овсієнко: Отже, у справі про прапори ви пройшли як свідок. Ось у вироці записано: суд засудив Мармуса Володимира, Сапеляка Степана, Мармуса Миколу, Винничука Петра, Сеньківа Володимира, Слободяна Миколу, Кравця Андрія – а Лисого і Вітіва нема.

М.Слободян: Їх пустили як свідків.

В.Овсієнко: Але все-таки чоловік рік сидів – десь це повинно бути записано? Щодо вас якась окрема ухвала суду була?

М.Лисий: Та мені дали були, але я не знаю, де воно і що. Може, й давали, та вже роки пройшли, і я не пам’ятаю, забув. Я не кажу, що не давали.

В.Овсієнко: То вам і документа про реабілітацію в 1991 році не дали?

М.Лисий: Ні, ніякого.

В.Овсієнко: А як ви той рік відбули, то яка була ваша подальша доля? Я так зрозумів, що до того суду ви були парубок?

М.Лисий: Та й тепер парубок – з жінкою розійшовся. У жінки є дитина від другого чоловіка, а в мене ще немає.

В.Овсієнко: Ви, мабуть, найстарший були в організації? 

М.Лисий: Так, найстарший я був. Коли ми вирушили на ту операцію, то це так, як на війну. Та на війні ще можна десь туди-сюди мигнути, а тут куди дінешся? Тут не втечеш нікуди, один від другого не відступишся, бо ж склали присягу. Як один не вертається, то й усі не вертаються...

В.Овсієнко: Ви тут і жили після звільнення, нікуди не виїжджали?

М.Лисий: Я нікуди не виїжджав, хіба на заробітки – у Харківську, в Полтавську області. 

В.Овсієнко: А КГБ мало до вас якісь претензії впродовж тих років? Може, викликали коли чи приїжджали?

М.Лисий: Ні, мене як звільнили, то не чіпали більше.

В.Овсієнко: Чи ви тепер десь працюєте?

М.Лисий: Їздив на роботи, у Чортківському районі робив, по колгоспах. А взимі вдома. Тепер у колгоспі, самі знаєте, нема того, щоб оплачувати. Та й так, по людях дещо роблю. Тому кирницю викопаю... Щоб не сидіти, а якось жити. Красти-то не підеш...

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 98 – 103. 

 

Знімок:

Lysyj1  Микола Степанович ЛИСИЙ у молодості.

Знімок В.Овсієнка:Lysyj  Плівка 9770, кадр 33. 3.04. 2000 р., с. Росохач. Микола Степанович ЛИСИЙ.