СЕНЬКІВ ВОЛОДИМИР ЙОСАФАТОВИЧ

 234414.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файл

 4 квітня 2000 року, м. Борщів Тернопільської обл., присутні Володимир Мармус та Ігор Кравчук

В.Сеньків: Я, Сеньків Володимир Йосафатович, народився 26 червня 1954 року в селі Росохач Чортківського району Тернопільської області. Батьки в мене – Сеньків Йосафат Ігнатович, мати – Гаджала Катерина Левківна. Нас було в сім'ї п'ятеро. Старшу сестру звати Марія, я – Володимир, після мене йде брат Іван, зараз він уже декан, священик, вчиться в Польщі. Молодша сестра Віра працює в Чорткові, а ще молодша живе в Тернополі. Тато в мене сам з Росохача, жив у селі майже постійно. Під час війни його забрали до Німеччини на роботи і там, по-моєму, його в армію призвали. А мама вдома була. Батько з 1927 року, мама з 1930. Вони живуть у Росохачі, на пенсії.

 До школи я пішов після семи років. Закінчив 8 класів, пішов учитися в сільське профтехучилище на водія. Після того був удома. Перед армією ми познайомилися ближче з Мармусом Володимиром Васильовичем. Восени наші сестри разом до школи йшли, а ми корів ганяли пасти. Він любив історію вивчати, і я любив книжки читати. І так ми міркували, що хай хлопців знайдемо і зробимо невелику організацію та будемо боротися за Україну, за справедливість.

В.Овсієнко: Під впливом чого це ви так зійшлися – чи яку літературу однакову читали, чи радіо "Свобода" слухали?

В.Сеньків: І радіо я слухав, і в мене батько націоналіст такий – він іще з тих старих людей, які дуже люблять книжки читати, люблять Україну. Він до сих пір такий. На суді говорили, що який батько, такий син.

В.Овсієнко: Може, він був причетний до національно-визвольної боротьби?

В.Сеньків: Ні, мій тато не був прямо причетний, але його сестра Марія була зв'язковою УПА. Вона досі живе у батька. У неї було три чи чотири терени, вона тримала зв'язок, допомагала нашій Українській Повстанській Армії в часи більшовизму. Брат його Володимир помер на фронті.

В.Овсієнко: То батько вам про це розповідав?

В.Сеньків: Батько того не розповідав, тому що я був молодий. Але я здогадувався, я потім криївку знаходив у нашому обійсті. Там була стайня, а в стайні був лаз до криївки, що на зиму. Так що я здогадувався, що там таке. Ми під самим лісом жили. Так що сім'я була така, що чим могли, тим допомагали. Я, правда, того не знав, але потім потихеньку вже й сам доходив, розказували дещо, чув, що батьки були люди чесні, справедливі.

В.Мармус: Я додам. До нашої групи входив і Володимир Семанишин, це Сірко Лацько. Він потім оженився і так залишився, але він був обізнаний у всіх наших справах. Ми не раз використовували для записів його магнітофон. Самі, бувало, промову запишемо і серед молодих людей пустимо. Так що Семанишин був причетний до організації .

В.Сеньків: Так, я був молодший. Але ми з Володимиром Мармусом були перші, що домовилися про організацію. Двоє нас було. Потім Володимир каже: "У мене один хлопець є, ти собі знаходь іще одного хлопця – і нас буде вже четверо». У мене був колєґа Винничук Петро Миколайович, з мого року, ми разом до школи ходили. А у Володимира Мармуса був друг, молодший правда, але хлопець файний – Вітів Петро, по-вуличному Гордійчин. Ми так і зібралися, познайомилися добре. Сказали, що треба буде присягу приймати. Володимир Мармус написав присягу, таку файну присягу написав! Я слова не дуже пам'ятаю, але знаю, що там ми клянемося боротися проти комуністів, за самостійну Україну, і якщо я зраджу, то... Ну, як там пишеться, хай Бог покарає. Була вона на одній сторінці написана і ще трошки. Добре була написана, обдумана така.

Присяга складалася так: один читав, а всі повторяли. Коли на поляні в лісі, вночі, то вогонь там розпалили, свічки взяли. Я в татової сестри ще образки взяв, щоби там на сосну повісити. Було так, як повинно бути, урочисто. Ми там склали присягу, була в нас уже невелика організація. Знаєте, коли організація, то вже не бешкетуєш, люди стараються бути чесними, файними.

В.Овсієнко: Коли ви присягу склали?

В.Сеньків: Я добре не пам'ятаю, але знаю, що то було восени.

В.Мармус: Це було, по-моєму, на Дмитра, 8 листопада 1972 року.* (*У вироці – 5 листопада. – В.О.)  Зразу на Жовтневі пішли позривали прапори по селі.* (*Того ж таки дня, 5 листопада. – В.О.).

В.Сеньків: Це в нас було таке перше бойове завдання – нам треба було зняти ті червоні прапори в селі. Це зробили я і Винничук.

А перед тим було таке завдання. У нас була 1941 року висипана могила січових стрільців. Поблизу воєнні брали собі скалу на аеродром, то наші партійці попросили, щоб приїхали бульдозером ту могилу розрили.

В.Мармус: То було на моїх очах. Хто їм сказав, ми не знаємо, але це було не просте руйнування – це було руйнування з пошуками. Думали, що там має бути пляшка, в якій список усіх людей, хто її висипав. Тому що за кожним заїздом бульдозера секретар партійної колгоспної організації Берегуля біг і шукав. Але там тільки виднівся порохнявик, залишок хреста.

В.Сеньків: Вони розрили цілу могилу, а в селі побудували солдата з автоматом у руці. Ми порадилися і вирішили його побити – вони нам розрили, а ми їм поб'ємо. Він був міцний, з цементу, залізобетонний. Але трошки ми його пошкодили. 

В.Мармус: Вони його покалічили – пооббивали ніс, шолом.* (*Це було в кінці жовтня 1972 року. – В.О.)

В.Сеньків: Незабаром мене забрали до армії, десь 5 чи 7 грудня 1972 року. Півроку служив під Києвом, у Василькові, в аеродромній роті, на машині працював. Одержав листа з дому, що хлопців забрали за прапори, вивішені в Чорткові, забрали того й того. Ну, я вже так і міркував, що якщо хтось попався, то треба й мені чекати. Якогось вечора підходить якийсь офіцер до мене й каже: "Підемо поговоримо з тобою". Запитав, як батьки, чи є кулемет удома. Я кажу, що є, там над п'єцом схований. Я після того зрозумів, що мені треба збиратися потихеньку.

Справді, десь через тиждень під'їхала машина з особливого відділу. Вони не хотіли мене арештовувати в частині, а викликали в лікарню – сказали, що треба поїхати до Києва, підлікувати трошки ноги. Веліли нікому в частині не казати, куди їду, а просто так прийти і їхати з ними. Я прийшов, дивлюся – стоїть машина "УАЗ", особіст із синіми погонами, солдат з ним. Каже, що вони до Києва їдуть, нам по дорозі, вони мене підвезуть. Підвезли, я майже місяць був у лікарні.

А потім приїхав з Тернополя слідчий Іван Дмитрович Лоха. Мені в Києві виписали відрядження в Тернопіль. Я в Тернополі побув сім чи скільки днів під наглядом. Жив у готелі, але зі мною постійно були співробітники КГБ, розпитували: «Чого сумуєш?». Я мовчав, не хотів з ними нічого говорити. Потім ще три дні був у готелі, але йшла Кравця Андрія сестра – я з КГБ виходив, а вона якраз навпроти мене йде, певно, передачу несе. "О, ти чого тут?" – "Та ось у відрядження приїхав. Може, додому зайду на пару днів". Вона одразу не зрозуміла, а по тому розказала моїм, де мене бачила: коло КГБ. То зразу ж на другий день мама, сестра і мамина сестра приїхали, щось там взяли з собою. Після цього мені сказали: «Ми вас зачиняємо в підвал». Я відповів: «Та я ж не хлопчик маленький, що в підвалі буду боятися. Але за що мене зачиняти?». Каже: «Є за що, є». Мене дійсно по тому в підвал зачинили. Ви на слідстві довше були, бо я менше.

В.Овсієнко: У вироці написано, що вас заарештували 28 червня, а суд закінчився 24 вересня.

В.Сеньків: Мене звинуватили в пошкодженні пам'ятника, за присягу і за створення організації. Дали 4 роки таборів суворого режиму і 3 роки заслання.

В.Овсієнко: Цікаво, як ви то сприйняли?

В.Сеньків: Мені не було страшно там сидіти, тому я не нарікаю. Я був на 36-й зоні в Кучино Пермської області, зона суворого режиму. Там сиділо багато файних людей. Я там добрих наших українців побачив. Там Левко Лук'яненко був, Євген Сверстюк, Євген Пронюк, Василь Лісовий, Олесь Сергієнко там теж був, але недовго – його з критої  тюрми привезли, він там десь два тижні побув, раз зустрілися, поговорили, і його знову на криту забрали. Так що він довго не затримався в нашій зоні. Не лише з молодими, але й зі старими оунівцями я зустрічався. Там дуже добрі люди, я не жалкую, що там побував. Якби довелося ще, я би не задумувався.

На 36-й зоні я два роки пробув, разом зі Сапеляком Степаном. А потім мене перевели в 37-у зону, село Половинка. У зоні я був з нашими хлопцями постійно – чи там якісь голодівки були, чи треба було писати протести – я був надійний хлопець.

В.Овсієнко: Звідти інформація передавалася за зону. Ви це знали, брали в тому участь?

В.Сеньків: Я брав у цьому участь, тому що батько з мамою до мене приїжджали на побачення, я передавав через батька. Навчив батька, щоб він адресу в Москві напам'ять вивчив, потім передавав йому, він після побачення заїхав до Москви, хоч воно йому було не по дорозі, але все передавав, як повинно бути. Я знаю, що там писалося, я сам  переписував, бо мені давали написане великими літерами, а я писав дрібно на тоненькому папері. Я постійно брав участь у цій справі. Я знав, що там писалося, що передавалося.

В.Мармус: Ти про себе писав?

В.Сеньків: Що про себе? Там що мені давали, я те й переписував, а про себе нічого не писав.

В.Сеньків: Майже половину я відсидів на 36-й, а потім нас чотирьох чоловік перевезли на 37-у. Це якась нова зона була, нас там довгий час тільки чотири чоловіка було, а потім привезли Володимира Мармуса з 35-ї зони і ще 6 чоловік. Так ми ще два тижні жили, поки не прийшов етап з Мордовії. Приїхали і Петро Винничук, і Микола Слободян, і Андрій Кравець, всі приїхали, і вже веселіше було.

В.Овсієнко: То вас там майже всіх зібрали докупи?

В.Сеньків: Так. Тільки Сапеляка не було з нами. А так потім Микола Мармус приїхав, майже півсела хлопців було в зоні! Так що було весело.

В.Овсієнко: А яка робота була в тих зонах?

В.Сеньків: У 36-й зоні в Кучино випускали такі тени для жилізків (прасок), щоби гріли. Так само ручки пластмасові для них випускали. Пісок там був такий шкідливий, що ми в респіраторах працювали, периклаз – ним набивали трубки до прасок. А в 37-й встановили верстати, я там токарювати навчився.

В.Овсієнко: Були там акції протесту?

В.Сеньків: 37-а зона була нова, там майже всі молоді були. Був там у нас страйк, у ньому майже половина хлопців брали участь, тому що було питання про ліжка. У правилах було написано, що має бути сітка панцирна жорстка, а вони там наварили такі металеві смуги. Ви знаєте, на тому ліжку гірше спати, ніж на підлозі. Ми то все повикидали надвір і лягли на підлогу. Ми довго, 2 чи 3 тижні спали на підлозі і добилися, щоб з-під матраців нам не викидали картону.

І на 36-й я ніколи не відмовлявся від акцій, тому що я молодий був, їсти мені не так сильно хтілося, хліб був, а чого більше треба було? За два роки три рази був у БУРі. Я був молодий, зразу мене не дуже хотіли чіпати, що молодий. А потім дали мені 10 днів. Ті 10 днів я відсидів. А була дуже погана пора, тому що осінь була, ще не почали гріти батареї, а вже холодно було, мороз. А їсти там через день, тому що на роботу не ходиш. Я 10 днів відбув там, думаю: вийду зараз, мені хлопці чаю заварять. Виходжу – а мені ще сім діб додають. Хлопці кажуть, що я вийшов білий. А мені відсутність їжі не дуже дошкуляла, лише холод. В такий період попався, що краще взимку сидіти і літом, коли тепло. А в осінній чи весняний період холодно, сніг, а топити ще не почали або вже перестали.

Влітку 1977 року повезли мене етапом до Сибіру. Я відбував заслання в Томській області, Парабельський район. 

В.Овсієнко: У Парабелі Микола Горбаль був на засланні, в 1975-77 роках.

В.Сеньків: Так-так. Мене на станцію Парабель привезли, я там ніч переночував і мене якимось орендованим літаком відправили в село Львівка. Воно таке село невелике, там одна вулиця була, домів, може, тридцять було. Там, щоправда, я жити не мав де. На краю села як кузня була, якісь там пияки жили. Я там довго не побув, тому що завимагав, щоб мені дали якусь кімнату. Кімнату мені підготували, поштукатурили, дров привезли, кажуть: «Будеш жити».

В.Овсієнко: А роботу яку дали?

В.Сеньків: Там не дуже сильно робили. Мене на тракторній бригаді слюсарем поставили – то там допомогти, то там допомогти. Бригадир не дуже примушував мене працювати – якщо просив, я допомагав їм, тому що жити не було де і їсти було нічого. З'їздив у Парабель, а мені дали 15 рублів на місяць. Але нічого, коли приїхав, то мені там молоко виписували, якось утримався. Обід готувати було нікому, то я брав з собою цукру, ягід назбираю на тракторній бригаді, розмішаю – і на обід не треба було йти.

Місяць там пробув, потім уже призначили, щоб я їхав у Парабель, тому що я там далеко і ніхто за мною не стежить.* (*Мабуть, після звільнення 24.06. 1977 р. Миколи Горбаля аґентура залишилася безробітною. – В.О.). А цей голова колгоспу – я йому сподобався – каже: «Тут в мене один нормальний чоловік у селі – і того хочуть забрати звідси». Він і в райком дзвонив, і в райвиконком, і в КГБ, щоб тільки мене залишили – каже: «Та залишіть мені хоч одного нормального чоловіка!».

В.Овсієнко: А то всі пияки?

В.Сеньків: Та там страшне діло, що творилось. Мене таки забрали звідти. Там якраз був комендантом Новомлинський Юрій. Він теж українець був, але з тих, що там народилися. Батьки, може, пам'ятають, але вони в нього були запеклі комуністи.

У Парабелі мене влаштували на роботу слюсарем у котельню, в кочегарку. Я там зиму працював, а потім мені документи прийшли, я на машину на нафтопровід пішов. Я людей возив на роботу. Після року заслання мені дали відпустку. У червні 1980 року заслання скінчилося.

Там я оженився під час заслання, 1980 року, і проживав там довго, тому що робота в мене була. І в жінки там була стара мати. Батька в неї не було. І ще бабка жила. Дружина моя – Стручаліна Віра Олександрівна, син Олександр народився 18 січня 1980 року, донька Катерина 1982 року, 17 березня. Я багато разів приїжджав на батьківщину у відпустку. Ми думали, поживемо поки що там, допоможемо старим, а потім поїдемо на Україну. І так воно затягнулося дуже на довго.

В.Овсієнко: А таких мотивів не було, що от повернемося, а там знову посадять?

В.Сеньків: Я того не боявся. Я на засланні їздив до хлопців у Тюмень, по тому відвідував Василика Володимира, там недалеко було від Нарима. Зустрічався з молдаваном-єговістом, що сидів у самому Наримі. Я їхав до знайомого чоловіка, з яким сидів на 36-му. Спитав: такий і такий чоловік. «А, ну ясно». Пішов, привітався, відтак дивиться на мене, впізнав і зрадів.

Я весь час працював на нафтопроводі – на машині, потім слюсарем на самій трубі. А повернулися ми аж минулої осені, 22 вересня 1999 року, тимчасово живемо у брата Івана  в Борщеві. Паспорт оце тільки в суботу отримав, без прописки, тому що брата нема – не можуть прописати. Я тут спитав людей, то кажуть, що нема роботи. А мені конче треба роботу, тому що жінка не працює, діти теж, а старі запаси скінчилися – те, що з Сибіру привіз.

Донька в минулому році школу закінчила, а син на два роки раніше.

В.Овсієнко: Цікаво, чи вони українською мовою володіють?

В.Сеньків: Володіють, але слабо ще. Я їх там учив трохи, але там усі говорять російською. А тут купили собі українські словники, букварі купили. Я так бачу, що вони вже менше-більше говорять і пишуть. Їм треба розмовляти українською, тому що тут Україна, тут вони повинні по-українському говорити. Щоправда, я й сам уже закидаю трошки по-російськи, тому що 22 роки не жив на Україні.* (*2000-го року сім'я Сеньківа перебралася в с. Сосулівку Чортківського р-ну. – В.О.).

 

15.254 симв.

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 111 – 116.

 

Знімок:

Senkiv1   Володимир СЕНЬКІВ в юності.

Знімок В.Овсієнка:

Senkiv  Плівка 9993, кадр 8. 4.04. 2000, м. Борщів. СЕНЬКІВ Володимир Йосафатович.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Український національний рух

КРАЙНИК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Дослідження

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ.... ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

ВАСИЛИК ПАВЛО ЯКИМОВИЧ. Єпископ Павло Василик

Організації / Український національний рух

ПЕРШОТРАВНЕВА ДВІЙКА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КУКСА ВІКТОР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ ФРОНТ

Ґлосарій

РОСОХАЦЬКА (ЧОРТКІВСЬКА) ГРУПА

Персоналії / Український національний рух

СЕНЬКІВ ВОЛОДИМИР ЙОСАФАТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРМУС МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРМУС ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU