СІЧКО ВОЛОДИМИР ПЕТРОВИЧ

 309119.07.2005

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли (Петро Васильович Січко)
Слухати аудіо файли (Петро Васильович Січко про родину)
Слухати аудіо файли (Петро, Василь, Володимир Січки)

 

ІНТЕРВ'Ю З ВОЛОДИМИРОМ СІЧКОМ

узяв В.Овсієнко 14 листопада 2002 року в Києві, в присутності його 16-річного сина Тараса

Володимир Січко: Народився я 26 липня 1960 року в сім'ї Січків Петра і Стефанії. Дитинство моє минуло в місті Долина Івано-Франківської області. В школі вчився з 1967 по 1977 рік. Паралельно займався спортом. В останні шкільні роки ситуація в нашій сім'ї була напружена. У 1974 році брат Василь закінчив десятилітку і пішов поступати в університет, спочатку у Львівський, а наступного року в Київський. У Львівському університеті він склав три екзамени на "п'ятірки", а з четвертого дістав «двійку». На другий рік він таки поступив у Київський університет на факультет журналістики, провчився два роки, після чого його виключили. 

Я вчився в школі добре, закінчив з двома «четвірками» – одна була з географії, а друга з російської мови. З географії поставив мені «четвірку» польський націоналіст, який дуже не любив українських, а вчителька російської мови поставила «четвірку» тому, що в неї бандерівці батька вбили. З літератури не могла, бо то був би вже чистий абсурд. Я добре знав російську мову та літературу, географію теж. Але менше з тим.

Планував я поступати у Львівський політехнічний інститут на механіко-машинобудівний факультет, на спеціальність "автомобілі і трактори". Але я знав, що туди не поступлю. Коли брата Василя виключили з університету, батько запропонував мені: "От подивися, Володю: Київський університет, механіко-математичний факультет, спеціальність "механіка". І так, і так не поступиш, але давай на зло ворогам: одного брата виключили з Київського університету, а ти, другий, подав документи – і поступаєш". Так і сталося: я взяв і поступив. Письмову математику написав на "три", два усні – фізику і математику – склав на "чотири", твір написав на «четвірку», в атестаті я мав "п'ять". 20 балів виявилися прохідними, і я – студент Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка.

Вчився я так – "золота середина". Не хапав зірок із неба, але й не пас задніх. Я прекрасно розумів, що університет також не закінчу. І це я відчував зі ставлення до мене деяких викладачів.

Василь Овсієнко: А конкретно: кого з викладачів?

В.Січко: Конкретно – доцент Панасович, який, якщо не помиляюся, закінчив був педінститут. Він у нас вів математичний аналіз, потім функціональний аналіз. Він мені казав: "Чого це ви приїхали сюди в Київ? Чого ви в свій Івано-Франківськ не поступали?" А мені так кортіло його запитати: "А яка холера тебе з Луцького педінституту затягнула сюди, в Київський університет, чого ти в Луцьку не лишився?" Відчувалося, що мені занижують оцінки. Так і вийшло, що коли мене потім виключали, то оцінка Панасовича стала вирішальною.

Все почалося ось із чого. Десь у жовтні 1978 року під час заняття з військової підготовки мене викликали до начальника кафедри. Зі мною мав розмову майор республіканського КГБ – прізвища його не пам'ятаю, але щось таке, чи Микола Миколайович, чи Микола Михайлович, чи Михайло Михайлович. Розмову він вів довго, десь чи не дві з половиною, а то й три години. Почав з історії створення Гельсінкської Групи, про Оксану Мешко говорив, за батька згадував, що він свідомо пішов, як то кажуть, у ліс, у партизанку,  і був політвиховником сотні, а потім куреня. Говорив дуже культурно, чистою українською мовою. Казав, що вони би не хотіли батька і брата садити, але ж вони самі йдуть таким шляхом... Тому вони би хотіли, аби я їм повідомляв, що брат із батьком збираються робити, а вони будуть їх попереджувати, що ви, мовляв, того не робіть, бо ми вас можемо за те посадити. Я, звичайно, розумів їхні наміри. Але спокійно все вислухав і сказав: «Ні, я на таке не піду». Тоді він каже: "Я розумію – то рідна кров і таке все, але у вас у Долині є такий негідник учитель Стрільців. Він такий антирадянщик, він часто до вас приходив і намагався залучати до антирадянщини. То може би ви про нього щось могли сказати?" Я й тут навідріз відмовився.

В.Овсієнко: А Василь Стрільців був же вашим учителем, так?

В.Січко: Так, він був мій учитель англійської мови, від нього, можна сказати, я більш-менш оволодів англійською, так що міг, хоч і не зовсім вільно, спілкуватися. Він прекрасний учитель, дуже вимогливий, дуже чесний і порядний, не любив фальші і брехні.

В.Овсієнко: Це ж треба: проти батька, проти брата і проти вчителя!

В.Січко: Так, і проти вчителя. А третя пропозиція була такою: «Я розумію, то все рідні, близькі, але от студенти дещо говорять між собою, щось роблять – може, ви дещо могли б нам повідомляти, щоб ми порядок наводили?» Коли я відмовився й це робити, то він змусив мене дати розписку про нерозголошення нашої розмови.

Він сидів навпроти, між нами лежала тонка течка. Я цілком допускав, що там міг бути диктофон. Або в кишені, бо течка здавалася дуже тонкою. Але я навідріз відмовився. Він, звичайно, обіцяв мені успішне закінчення університету, потім гарну роботу і всі матеріальні блага, яких я тільки забажаю. Я відмовився.

Потім він спробував тиснути на мене залякуванням, назвав мене зрадником Батьківщини і сказав, які можуть бути наслідки цього. Я не піддався. Тоді він змусив мене записати свій телефон і сказав, що хоче зі мною зустрітися на другий день – дає мені добу подумати. Я кажу: "Я з вами взагалі не хочу зустрічатися і не буду записувати телефон". Він усе ж таки змусив мене записати.

На другий день, коли я виходив з університету, він зустрів мене коло пам'ятника Шевченку і повторив усе те саме, всі ті самі пропозиції: успішне закінчення університету, гарну роботу. Як кажуть, хліб із маслом. Потім знову назвав мене зрадником – я знову не піддався. Я тим більше не міг такого зробити, перебуваючи коло пам'ятника нашому Кобзареві, можна сказати, у нашому святому революційному місці! Тоді він попросив мою записну книжку, вирвав той запис із номером телефона, сказав, що він більше мені не потрібен, і заявив буквально таке: "Тепер ми будемо вирішувати твою долю. Ти вчишся в університеті, але коли тебе виключати – ми будемо вирішувати самі. Може, завтра, може, через місяць, може, через рік".

Той кагебіст, отже, мене попередив, що як я лише, не дай Боже, кому заїкнуся про розмову з ним, то мене зразу виключать. Так після розмови з ним я відразу пішов на переговорний пункт і подзвонив додому. А ми з братом жартома КГБ називали "Маруською", бо знали, що всюди є підслушки. Усе так удома в дитинстві жартували: "Маруська-Маруська". Трубку взяв батько. Я сказав: "Приходила «Маруська» до мене, говорила зі мною, але з чим прийшла, з тим пішла". Батько сказав: "Сину, я горджуся тобою", – він зразу зрозумів. А коли я приїхав на канікули, то вже детальніше все розказав.

Так що про те, що вони страшили, – то батьки все знали, а я завжди прямував своєю дорогою і зараз можу спокійно подивитися в очі будь-кому, тому що як мене батьки вчили, як мій батько за своє життя не звернув зі свого шляху, так і я не звертаю. Думаю й далі так жити, і в такому дусі виховую своїх дітей.

Ця розмова відбулася в жовтні 1978 року, на початку другого курсу. Вони дали мені перший курс закінчити, аби «затравити», щоб я побачив, що втрачаю. Бо якби на першому виключили, я би, може, й не зрозумів. А так дали проявити інтерес до науки, аби побачив, які перспективи мене чекають після закінчення вузу. Декан факультету казав, що навіть трієчник, який закінчує Київський державний університет імені Тараса Шевченка, на голову вищий від відмінника Київського політехнічного інституту. Каже, ми готуємо викладачів вузів і технікумів. Вони побачили, що вчуся непогано навіть після тієї відмови, хоч мені й занижували оцінки. Але моя студентська доля була вже вирішена.

Настала весна 1979 року. Насувалася Московська Олімпіада 1980-го. Почали саджати дисидентів. Під ту кампанію попали мої батько з братом, коли виступили на могилі Володимира Івасюка. Це відома історія. Коли їх посадили, настала моя черга.

Батька з братом засудили 4 грудня 1979 року. 11-го сім'ї дали побачення. Я не міг з ними не побачитися, але то випадало якраз на той день, коли в нас було заняття на військовій кафедрі. Я подав заяву, начальник кафедри підписав її і звільнив мене. Я поїхав до Львова буквально на один день, побачився з ними і повернувся.

В.Овсієнко: А за яких обставин відбулося те побачення?

В.Січко: Зараз я вже подробиць не пам'ятаю, але воно було в тюрмі на вулиці Миру, 1. Здається, це була просто кімната, без перегородки.

Коли я повернувся після того побачення в Київ, то мені сказали, що мене виключають з університету, бо я самовільно покинув заняття. "Вибачайте, у мене є заява, підписана начальником кафедри". Вони зловили облизня, але наближалася сесія і мені не поставили залік з військової підготовки. Ми писали контрольну роботу з тактики – так звану "літучку". Я її написав, але мені поставили «двійку». Я військову справу також любив, стройовим кроком ходив, можна сказати, найкраще, мене навіть ставили в приклад, автомат розбирати на швидкість – теж. Мені військова справа подобалася, я в дитинстві, у 5-6 років, коли бачив, як літають літаки, то мріяв бути військовим льотчиком-випробувачем. Але вже тоді я розумів, що мені ним не бути, тому що я з такої родини. Можна сказати, що я з материнським молоком увібрав любов до України. Батьки ніколи не приховували від нас, дітей, розмов про партизанку або про лагерні часи. Усе було при нас: хто приходив, приїжджав – різні підпільники, колишні політв'язні, члени ОУН, упівці – ми отак сиділи на колінах і всі їхні розмови слухали. І жодного зайвого слова з нашої хати ніколи не вилетіло.

В.Овсієнко: А чи пам'ятаєте ви приїзд Оксани Яківни Мешко до вас у Долину?

В.Січко: Пам'ятаю, як вона приїжджала до нас, як гостювала, які велися розмови. Також коли я був студентом і приїжджав на кілька днів чи на якісь свята – жовтневі чи травневі, то батьки припоручали мені записки для Оксани Яківни. Я йшов до неї на Верболозну, 16. Пам'ятаю дім навпроти з діркою в даху, де була апаратура, яка спрацьовувала на тінь, яка підходила до воріт. Але все одно в ті часи було якесь захоплення, піднесення, ми вірили, що робимо потрібну справу. Зараз я також думаю, що майбутнє за молоддю, яка починає вже виховуватися в українських умовах. Оксану Яківну я добре знаю, вона, можна сказати, була нам своєю. Пам'ятаю, як вона одного разу навіть прислала посилку з Далекого Сходу, де була на засланні. Була дуже мудра, освічена жінка, треба голову схилити перед нею за її працю, за її подвиг.

В.Овсієнко: А одного разу (7 серпня 1979 року), коли були у вас Оксана Яківна і Луцик Михайло, то прийшли з обшуком. Ви були в сусідів, то не пішли додому, щоб теж не обшукали. Яке враження справляли на вас, юнака, ці події?

В.Січко: Ті обшуки справляли враження не тільки на нас. Наприклад, прийдуть з міношукачем і починають по городі шукати. Знаходять шматок якоїсь іржавої сокири в яру і кажуть: "А, холодна зброя". Якось знайшли стародавню, таку закручену сокиру, що, може, два століття їй було, а кажуть – холодна зброя. Сусіди і сміялися, і боялися. Обшуки були регулярні, що кілька тижнів. Не встигне мама з сестрою зробити порядок, як приїдуть знов. Одні йдуть у кімнату, другі лізуть на стрих, треті йдуть у сарай. Ми їм казали: "Ану чекайте, всі в одну кімнату, бо щось підставите, підкладете". Я то менше втручався, бо я вже був студентом, але й мені, коли приїжджав на канікули, теж доводилося через те пройти. Але найбільше страждали мама і сестра Оксана.

У кінці вулиці стояв автомобіль. Коли мама йшла в магазин, автомобіль рушав за нею. Мама заходила в один магазин – автомобіль зупинився, мама верталася додому – він за нею. Усі підходи до нашої вулиці були перекриті з різних боків. У нас під'їзд машинам один, але пішки можна було через ярок перейти, можна й бік лісу вийти.

Деяким сусідам, таким партійним, раптом попроводили телефони, до одного сусіда почав "кум" приїжджати з КГБ – казав, що справжній кум, тому що хрестив дитину, але доти його не видно було. По-різному було. Деякі сусіди прийшли і сказали нам, що їх змушували до того, але вони не погодилися. Це були порядні люди. Але дехто погоджувався і дзвонив, що ось мама кудись виходить з дому.

До нас приїздили Михайло Луцик, Олесь Бердник, Микола Руденко, син Миколи Руденка Юрій.

В.Овсієнко: Яке враження на вас справив Олесь Бердник?

В.Січко: Я тоді студентом був, то лише один раз довелося його бачити. Він кілька разів бував у нас. Справляв враження досить сильної людини. Але потім життєвий шлях його заломився...

Багато людей у нашій хаті перебувало – були члени ОУН, колишні політв'язні, упівці, правозахисники... Від нас, дітей, нічого не приховували. Познайомилися ми були з людьми з Кременця – Гачкевичі, які в Норильську повстання піднімали: Ліна Гачкевич керувала повстанням дівчат, а Василь Гачкевич – повстанням хлопців. Вона з сім'ї православного священика, їхня родина з Вінниці. Бував у нас доктор Володимир Горбовий – це, можна сказати, права рука Степана Бандери. Він вважався міністром закордонних справ.

В.Овсієнко: Він був і ґенеральний суддя ОУН.

В.Січко: Отже, були раз доктор Горбовий і Оксана Яківна, то прислали сексотів. Не буду називати прізвище, Царство йому Небесне...

В.Овсієнко: А чому б не назвати?

В.Січко: Ну, такого Тараса Бібика. А перед тим Марію Юкиш. Щойно цу якось відпровадили – той приходить. І тут – приїжджають... Не давали поговорити. А був намір так ніби естафету передати... Хотіли познайомити Оксану Мешко з доктором Горбовим. Ніби об'єднати інтелігенцію Східної і Західної України. Але одна сексотка прийшла, потім другий... Що цікаво, згодом один очолював Товариство репресованих району, а друга була головою Союзу українок, третій, такий Микола Крайник – його син Тарас педінститут закінчив. Батько сказав, що його син мусив піти на співпрацю з КГБ, бо не закінчив би інститут... Згодом той Крайник був наче кошовим отаманом. А тоді він був директор школи. То, бачите, його син закінчив інститут і був керуючий справами голови райвиконкому, юристами керував, а зараз при владі, і все нормально. А я не підписав угоди з КГБ, то до цих пір, можна сказати, бикам хвости кручу. Ніби й настала демократія, але мені не знайшлося місця при демократичній владі. Але все це відносно, я думаю, що ще зможу сказати своє слово в українській політиці і, можливо, в історії. 

В.Овсієнко: Щодо історії – то воно вже сказане і записане.

В.Січко: Я дуже тішуся тим, що не зломився, що залишився таким, яким був.

В.Овсієнко: Честь – то найбільший капітал.

В.Січко: Багато в нашому домі перебуло людей, які вели боротьбу і постраждали за неї – і з давніх часів, і з нових часів. Пізніше бували в нас В'ячеслав Максимович Чорновіл, брати Горині. Мені, щоправда, не доводилося з ними особисто зустрічатися – якраз на той час мене вдома не було.

Та повернуся до своїй науки. Отже, ставлять мені «двійку» з військової підготовки, але дають можливість перескласти. Під час перескладання викладач виходить. Була можливість навіть списати, але в мене вже було написано, і хоч я впевнений був у своїх знаннях, та щоб перестрахуватися, я попросив хлопця, який сидів позаду, аби він проконтролював. Він прочитав і сказав, що в мене все на "п'ять" написано. Але тут мені знову оголошують "двійку".

Я вже й не вимагав показати мені ту роботу, бо зрозумів, що йдеться до виключення. Декан допустив мене тільки до першого екзамену, тому що було таке положення: якщо не маєш заліку з дисципліни, з якої не буде екзамену, то не допускають до цілої сесії, можуть тільки до першого екзамену, за дозволом декана. Якби я, скажімо, не мав з математичного аналізу чи з функціонального аналізу, то мене би не допустили тільки до того екзамену, а як з військової підготовки – то, значить, до всіх. Допустили мене тільки з філософії, я її склав на "трійку", тому що не готувався, бо їздив туди-сюди.

Коли дістав дозвіл на перескладання, то приїхав в університет. Мене не допускають, кажуть, що нема дозволу. Повертаюся на військову кафедру – кажуть, що вони дозвіл послали у деканат. Приїжджаю в деканат – не одержували. Я цілий січень 1980 року їздив та добивався, де той дозвіл по дорозі загубився.

А готувався як? Отак у тролейбусах, в автобусах, під дверима того начальства. Пішов складати функціональний аналіз – і той викладач Панасович також поставив мені "двійку". А ще склав екзамен з теорії пружності, його викладала наша кураторка. Вона каже: "Володю, склади його, а приїдеш після сесії – я тобі поставлю оцінку". Я склав на "четвірку", бо звалення цього екзамену не було заплановане. Після тижневих канікулів упродовж тижня в лютому мені довелося складати чотири екзамени. З трьох мені поставили "двійки" – це механіка суцільного середовища, теоретична механіка і функціональний аналіз. Ну, механіку суцільного середовища і термомеханіку вели фронтовики, вони, звичайно, націоналістів ненавиділи, їм нічого не варто було поставити «двійку», а Панасович, я вважаю, був підлабузником, йому теж не склало труду поставити мені "двійку".

Виключають мене з університету, не дивлячись на те, що досі два з половиною роки я всі екзамени, всі заліки складав з першого заходу. Поставили мені три "двійки" і виключають. Для «відмазки» виключили ще двох, які постійно хапали "неуди".

  В.Овсієнко: У виданнях матеріалів Гельсінкської Групи написано, що "за наказом декана № 192 за неуспішність".

  В.Січко: Було таке положення: якщо студент має три "двійки", то мають право виключити. Але ніколи нікого не виключали – мене виключили першого. Давали можливість перескласти викладачеві, потім на комісії, а як не склав комісії, все одно не виключали, а перед наступною сесією ще раз складав викладачеві, без комісії. Але мене виключили зразу.

Я почав добиватися поновлення, писав у Міністерство освіти, у різні інстанції, але приходили негативні відповіді. 

Студенти вирішили за мене вступитися, сіли і написали за мене таке прохання.

В.Овсієнко: Чи ви пам'ятаєте, хто з ваших колег-студентів був ініціатором? Важливо назвати їхні прізвища...

В.Січко: Писав особисто комсорг Донченко, а всі сиділи і підказували. Щоправда, один, такий Слончак Микола (щось типу Панасовича), хотів був закинути якесь погане словечко, то його присадили. На комсомольських зборах університету розглядалося питання, щоб комсомольська організація вступилася за мене. Але як почали читати мою характеристику, то всі були здивовані. Сказали, невже такий хлопець може бути? Але нашого представника-комсорга там присадили: «Його виключають не за неуспішність. Ви знаєте, хто його батько, хто брат?» Тим більше, що у львівській газеті – не пам'ятаю, як називалася, – написали дуже негативну статтю про нас, Січків, що ми такі антирадянщики і бандерівці. Там були студенти зі Львівщини, одна ту статтю привезла в Київ. (6.07 1979 у львівській газеті «Вільна Україна» була опублікована наклепницька стаття проти родини Січків «Хай згине оунівська брехня». – Ред.)

Тоді до мене багато студентів підходило. От, зокрема, Хобзей Павло підходив. Він зараз наче начальник відділу освіти Львівської області. Підійшов і каже: "Володю, мої батьки теж вивезені (чи сиділи), але, – каже, – давай так, що ніби я тебе не знаю, а ти мене, щоби все тихо було". Підходили земляки, підтримували.

Звичайно, коли мене виключили, то я зрікся комсомолу, кинув їм комсомольський квиток. Приїхав я в комсомольське бюро, написав заяву, поклав комсомольський квиток і сказав: "Раз комсомольська організація не може за мене вступитися, я не бажаю далі перебувати у вашій організації".

В.Овсієнко: А на зборах було якесь голосування?

В.Січко: Голосування не було, тому що, не пам'ятаю хто, комсорг факультету чи хто там, таку інформацію видав, відкрив тому всьому бюро очі, хто я такий, що мене не за неуспішність виключають, а що я син таких батьків, таких націоналістів, дисидентів – дав зрозуміти, що вони нічого не доб'ються і що від них нічого не залежить. Голосування, наскільки я знаю, не було.

В.Овсієнко: Ну, вони, очевидно, протокол оформили, що одностайно...

В.Січко: Я добивався своєї правди – не добився, тому 21 вересня 1980 року я зрікся радянського громадянства і завимагав дозволу виїхати в Сполученні Штати Америки, щоб там жити і здобути освіту. Оригінал заяви я послав у Президію Верховної Ради СРСР, копію в Президію Верховної Ради Української РСР. Не пам'ятаю, чи посилав ще кудись копію. Верховна Рада СРСР дала мені відповідь, що мою заяву про зречення громадянства переслали у Верховну Раду України, хоч там писалося, що копія у Верховній Раді УРСР є. Верховна Рада України відповіла, що вони мою заяву про вихід з громадянства переслали у Міністерство освіти.

Я вже тоді жив у Долині, адресував листи з повідомленням про вручення. Мені стало дуже смішно, що Верховна Рада заяву про зречення громадянства посилає у Міністерство освіти. Міністерство освіти мені відповіло, що воно заяв про вихід з громадянства не розглядає. Отаке шоу вийшло.

Минуло три місяці – призивають мене в армію.

В.Овсієнко: Чекайте. Мати знала, що ви подаєте такі заяви? Як вона до цього ставилася?

В.Січко: Мати, звичайно, знала і прихильно ставилася. Мене ніхто не змушував. Вона казала: «Сину, ти дивися, у тебе життя...» Але я був вихований у такій сім'ї, що, звичайно, я не міг підвести ні батьків, ні родичів. Я й сам хотів запротестувати проти несправедливості, вчиненої проти нашої родини. У заяві було вказано, що в Гельсінкських угодах, які підписав і Брежнєв, є пункт, що кожна людина має право вибирати собі громадянство і країну, в якій вона хоче жити. Я вибираю Америку, бо я хочу продовжити освіту і жити в цій країні. А ще я зрікаюся громадянства через те, що не бажаю бути громадянином країни, яка веде загарбницьку війну в Афганістані – то була така політична заява...

Через три місяці призивають мене в армію. Я, звичайно, повторюю те саме, зачитую їм свою заяву, вони на те заплющують очі. Я кажу: "Згідно з положенням, після тримісячного терміну мене повинні були позбавити громадянства і видворити з Союзу". Бо три місяці давалося на те, щоб я забрав заяву. Але то була радянська система...

Мене викликали в Долинський призовний пункт. Я відмовився при свідках. Справу передали в прокуратуру і 6 грудня 1980 року слідчий викликав мене як свідка, а потім зачитав як звинуваченого. Мене вже не випустили. Я прийшов на дев'яту чи на десяту годину, а з 12-ї... Я кажу: "Так чекайте, до 12-ї ще 45 хвилин, я пішов додому – що ви пишете, що з дванадцятої затриманий? То я пішов додому". Звичайно, мене не відпустили, відвезли в камеру. Десь через тиждень мене перевезли в Івано-Франківську тюрму і 9 січня 1981 року суд. Звичайно, вони вибирали дати, бо 9 січня – то Стефана, а моя мама Стефанія. Якраз на мамині іменини судили мене.

У той день, 9 січня зранку, мама прийшла і питалася, чи буде суд, коли – сказали, що десь там 15-го чи пізніше. Але вийшло так, що проходив попри суд один наш добрий знайомий – то такий Кремінський Володимир – і побачив, як машина заїжджає. Прибіг і каже: "Пані Стефо, там якась машина заїхала, чи не Влодка, може, привезли". Поки він з мамою прибіг на суд, то мені вже ледве не вирок зачитували... Мама ще встигла, а Володимир Кремінський прийшов пізніше, вже як вирок читали. Дали три роки. Трішечки кумедно виходило, тому що читають: "Враховуючи всі характеристики..." З роботи прекрасна, з університету дали теж характеристику, що вчився, ніде не замічений, також від сусідів, і – "...враховуючи всі добрі характеристики – три роки загального режиму". Можна подумати, що якби були погані характеристики, то дали би більше. Бо дали максимальний термін – стаття від року до трьох, дали три роки.

В.Овсієнко: Чи ви пам'ятаєте кого-небудь зі слідчих, суддів?

В.Січко: Слідчий у мене був Довганюк, я навіть знаю, що моя справа в нього була п'ята. Він був водієм у райкомі партії, і йому перший секретар чи хто запропонував піти на юридичний. Буквально за кілька днів до арешту мені довелося розмовляти з одним чоловіком, який був його однокурсником – то той казав, що цей Довгалюк такий алкоголік, як напивався, то починав по гуртожитках виспівувати, кричати. Отака людина вела мою справу. А судив мене Момот – тоді головний суддя району.

Після суду прийняли передачу, а побачення не дали.

В.Овсієнко: Мама детально описує, як вона намагалася ту передачу передати, як там Оксану схопили і течкою вдарили.

В.Січко: Навіть мій улюблений собака прибіг. Коли мене у "воронок" саджали, а мама стояла на дворі, вона встигла крикнути: "Подивись на Пальму!" Собака плакала. Вдруге я бачив, як собака плаче, коли йшов в армію. Вона тоді заскочила була в автобус. Бо мене після того, як я відсидів, таки призвали в армію. Тоді я вже порадився з сім'єю і мені батьки порадили, що йди вже в ту армію.

Отже, етапи. Десь у кінці лютого чи в березні я попав на табір. Везли мене через львівську тюрму. У Львові тримали кілька днів, потім етапом, вивантажили у Вільнянську Запорізької області. Звичайно, я не знав, куди їду. Начальник міліції в Івано-Франківську, коли мав зі мною розмову, просто сказав: «Я би хотів тобі чимось допомогти, але на зону до батька я не можу тебе відправити і на зону до брата теж». Я кажу: "Та я й сам знаю, бо батько на суворому режимі, брат на посиленому, а я маю загальний. Але, – кажу, – мені на найгіршій зоні може бути найліпше, а в найліпшій зоні може бути найгірше. Що доля мені відміряла, те й буде. Куди попаду, туди попаду".

Отже, я потрапив у колонію загального режиму ЯЯ-310/20 у місті Вільнянську Запорізької області і відсидів там три роки «від дзвінка до дзвінка». Працював у будівельній бригаді.

В.Овсієнко: Я від квітня 1979 року до вересня 1980 був у сусідній 55-й зоні суворого режиму. Які там у вас були умови?

В.Січко: Умови такі, як на загальному режимі. Я не можу порівнювати з іншими. Позбавляли мене побачення й «отоварки» за різні, щоправда, штучні правопорушення. Листи, які я писав додому, мамі часто не вручали. Мені довелося писати під іншим прізвищем: писав, наприклад, листа мамі, а адресував конверт до свого товариша і підписував прізвищем іншого зека. Товариш діставав листа і приносив мамі. Бо мама писала, що більше місяця чи два місяці не одержує листів, а я ж регулярно щотижня писав додому.

В.Овсієнко: А там можна було писати скільки листів?

В.Січко: На загальному режимі можна було писати скільки хочеш.

В.Овсієнко: До речі, батько привіз до мене торбинки з листами до нього – там є деякі й ваші листи, але я їх ще не переглянув.

В.Січко: Так, я писав і до батька, і до брата, не знаю, скільки вони їх одержували. Після того, як вони розкрили, що я так листи пишу, мене чогось там позбавили, побачення чи чого.

В.Овсієнко: А ось як ваша мама розповідає про побачення 12 лютого 1982 року. Тоді їй пообіцяли, що передачу вам приймуть, але не прийняли. Поки те та се, вони поставили до дати ще одну паличку: було 12.ІІ, а вже вийшло 12.ІІІ – і передачу не приймають. 

В.Січко: Сказали, через місяць приїдете. Я не люблю скаржитися, терпів. Харчування було, звичайно, престрашне. Але я знаходив якісь виходи. Навіть такі: один хлопець умів кроїти штани, а я вручну їх зшивав, і за те ми одержували 5 рублів. Така мода там була: матрац розпороти і пошити нормальні штани. Він то прочифірював, а я за ту другу п'ятку купував м'ясо, сало чи ще щось. Мамі трохи пізніше вдавалася передавати мені гроші. По-різному було.

В.Овсієнко: Вона описує такі випадки, що тільки вона приїздить на побачення до Василя, до батька, до вас – позбавили побачення, посадили до карцеру.

В.Січко: Що правда, то правда. Побачень і мене позбавляли, і передач, і посилок. А то перша посилка через півтерміну. Щоправда, я знаходив таких людей, яким не було кому бандероль чи посилку вислати – і ділилися. Спочатку, звичайно, було тяжко, тому що зеківське життя було для мене нове, але поступово-поступово...

В.Овсієнко: Як те кримінальне середовище сприймало вас? Адже ви там були «білою вороною»?

В.Січко: Середовище мене сприймало добре, тому що, в першу чергу, на загальному режимі більшість прості люди, які мали там по рокові за дармоїдство чи за аліменти. Я себе поводив незалежно. Були всякі-різні ті масті, блатота – я з ними не дружив. І, звичайно, з тими, як кажуть, «козлами» теж. Але як мене питали: "Ти до яких мастей належиш?", я відповідав: "До приватних, до своїх. Я, – кажу, – маю свою масть". Я стояв в обороні простих людей. Може, це було з мого боку трішечки й ризиковано, але було таке, що публічно бив морди всяким тим блатним, приблатньонним, заступаючись за простих людей. За те я мав повагу навіть від прапорщиків, які нас сторожували, навіть від інспектора оперчастини, такого Овчаренка. У мене з ним була тривала розмова десь так, може, за півроку до звільнення чи й раніше.

Один, хто мене люто ненавидів, – то Панченко, начальник оперчастини. Такого сталінського гарту, сталініст. Якось інспектор оперчастини Овчаренко чергував і викликав мене на розмову до себе. Він трошечки був випивши. Ставив мені питання про бандерівщину, про фашизм – про все. Я йому відверто відповідав. Він сидів з одного боку стола, крутив у руках олівець, а я дивився на той олівець. Він мені ставив питання, а я зразу йому відповідав. І він мені каже: "У мене складається таке враження, що ти миттєво сприймаєш моє питання і з десятка відповідей даєш правильну". Я кажу: "Та ні, ви що, я простий хлопець з села". Розмова тривала, він почав відверто про себе говорити: батьки хотіли, щоб він був музикантом, а він зайнявся боксом. Я не хочу хвалитися, але думаю, що я трошечки психолог, то мені від батька дісталося. Я кажу: "Рано чи пізно людина своє покликання знаходить". Що, мовляв, він пішов у міліцію. А він: "Яке покликання? Прийшли до мене і сказали, що маю піти в міліцію працювати". Бо його батько був «ястребком» у ті часи і загинув при виконанні обов'язків. "І ти повинен піти по слідах батька". – "Але, – каже, – міліція так мені не подобалася з її фальшем, що попросив, щоб мене перевели на зону".

А я в дитинстві дуже любив бокс і всіх боксерів знав. Цей Овчаренко мені з дитинства запам'ятався, і я йому в лоб ставлю питання: "А в 1966 році на чемпіонаті Європи, – іще й місто йому назвав, – за збірну Союзу по боксу ви брали участь? А в 1967 на чемпіонаті світу в такому і такому місті?» – Тоді я то пам'ятав. У нього очі на лоб полізли. Я зрозумів, що психологічну дуель виграв, що він уже мій, що тут керую я.

Звичайно, він за мене слово замовив, бо перед звільненням і його питали. Приїхав там один майор із управління КГБ. Він казав: «Я на тобі зірочку получив». Але дав мені слово, що якщо я себе буду вести так, як до тюрми, то вони за мене забудуть. Не без того, що й Овчаренко за мене слово замовив. Мені потім докоряли, що от Овчаренку ти казав, що ти хороший. Кажу: "Я йому так не казав – то в нього склалася про мене така суб'єктивна думка". За три дні до звільнення той майор сказав, що вони вирішили мене випустити, то щоб поводив себе так, як до тюрми, тобто щоб не дуже політикою займався.

В.Овсієнко: А чи не було симптомів, що вони готувати вам перед звільненням нову справу, як братові та батькові? 

В.Січко: Такі симптоми були. Тоді прийняли були закон, за яким мене як «злісного порушника режиму» могли посадити на 3 роки. У мене тих «порушень» було багато: мене позбавляли посилки, побачення, у карцер посадили були... Коли мені через три роки показали мою справу, то вона було така груба! Там усе було списано, так що там могло не на три, а й на десять років стати.

В.Овсієнко: Так-так, це була так звана андроповська стаття 183-3, прийнята 1983 року, «злісна непокора  вимогам адміністрації виправно-трудової установи». За «злісне порушення режиму» могли дати спочатку 3 роки, потім 5. Фактично, це могло бути довічне ув'язнення. Можна було не вийти на волю ніколи.

В.Січко: Воно би, може, так і сталося, якби не такі фактори, як той же Овчаренко. Мабуть, він про мене дуже гарно висловлювався, вони йому довіряли, враховуючи, який був його батько. Його вважали радянською людиною.

Я товаришував з одним хлопцем зі Львова. Він такий трошки хуліганистий, але в нього сестра завбібліотекою марксизму-ленінізму у Львові, брат – заступник ґенерального директора телевізорного заводу, тато був першим головою сільської чи міської ради в повоєнні часи – теж дуже радянський чоловік. Не без того, що і його викликали.

Усю ту їхню кагебістську роботу щодо мене я відчував і знав. Можна сказати, що я якоюсь мірою керував тією справою. Звичайно, підсилали до мене всяких. Зі Снятина хлопець був підійшов. Я знав, що він присланий ними, потім вийшло так, що він мені в тому признався, але спочатку боявся. А признався ось чому. Коли його викликали серед десяти чи двадцяти, то пару чоловік питали про мене. Ну, а там подвійні двері. Одні двері зачинилися, а другі були трошечки прихилені. Приходить до мене грузин Лагвілава й каже: "Володя, там Івана Сандуляка про тебе питали". Він через що признався: коли моя мама їхала на коротке побачення, то його жінка їхала на довге, і мама всі ті болі його жінці виливала. Та жінка, як приїхала на побачення, почала йому все те розказувати. Тоді він жінці признався, що за мною стежить. І жінка, може, змусила його, щоб він мені признався. Я кажу: "Іване, я знаю, що ти за мною стежиш". Він здивувався: "Як?" – "З першого дня, як ти зустрів мене, коли я 15 діб відсидів". Була така традиція: зустріти з чистою майкою, трусами, з якоюсь там їжею, коли ти через 15 діб виходиш з карцера. Він мене зустрів, я йому запропонував, що давай будемо спільно харчуватися. Коли він зізнався, то я кажу: «Тебе будуть викликати й питати про мене те і те, ти їм повинен сказати таке й таке. Тоді вони дадуть тобі таке й таке завдання». Що цікаво, кагебісти питали в нього саме те, що я передбачив, і він їм відповідав те, що я йому казав відповідати. Один до одного – і це його дуже вражало.

Був такий аварійник Бунчужний Володимир, мав 14 років: "Володю, за тебе питали. Ти розумієш, у мене 14 років, я нічого не сказав, але цікавляться – дивись, може, ще хтось". Були такі, що прямо приходили й казали: «За тебе питали, я відмовився». А були й такі, що й мені шкоди не завдавали, але й не признавалися мені, але я їх знав. Але були й такі, які дійсно на мене пробували клепати, як-от синок прокурора, зарізаного коло своїх дверей. Спрацювала істина, що яблуко від яблуні далеко не падає. Він таким блатним здавався, а я, як дізнався, що він син прокурора, то сказав: "Яблуко від яблуні далеко не падає". Так само, як нашій мамі говорили, що в такої матері добрих дітей бути не може. І справді: він мене потім і заклав з тими листами.

Але загалом я користувався авторитетом. От нас було в загоні коло 180 чоловік, то можу сказати, що той аварійник був на першому місці завдяки своєму великому терміну, а я на другому. По-перше, у мене можна було взяти газети і книги прочитати, бо мама мені виписала багато газет (я любив читати про політику), присилала мені гроші, то я передплачував журнали типу "Наука и жизнь". Коли приїздила в зону книгарня, то я купував книги. Друге. Я горою стояв за простий люд, тому що я з дитинства ненавиджу насильство одної людини над другою. Там усякі такі спроби я припиняв – може, ще й за це мене поважали ті прапорщики, бо бачили, як я з тими блатними поводжусь, що я не боюся їх. Але завжди відчував Божу опіку, свого янгола-охоронителя: я пройшов це лихоліття – і волосина з моєї голови не впала ні в тюрмі, ні на зоні – ніде. Якось так усе складалося, що люди допомагали, а можна навіть сказати, що часом і вороги. Я мав психологічний вплив навіть на таких людей, які би мали рахуватися ворогами. У розмовах я вмів знаходити такі нотки, що зачіпали і їхні душевні струни.

Отже, мене випустили у грудні 1983 року. Я вирішив був поступати в інститут фізкультури. Хотів стати дитячим тренером з футболу, це була одна з моїх мрій. У лютому 1984 року засів за біологію, за хімію. Але весною мене призвали в армію. Я порадився з батьками і вирішив піти.

Я прийшов з тюрми з псоріазом – то таке шкірне захворювання на голові, воно так трошки свербить. Може, то був псоріаз, може ні. Лікар Льода сказав, що з такою хворобою в армію не беруть. Поїхав я у Львів до професора, він написав довідку. Правду кажучи, я хотів, як кажуть, «злиняти» з армії. Коли йшов на медичну комісію, то мені порадили натерти такою стружкою собі груди. Пішов на рентген – там таку пляму показало на легенях, що то мав би бути туберкульоз. Але ні, сказали, що годен. Мало того, на тренуванні тоді мені зламали ніс – як мінімум мала бути піврічна відстрочка. Але сказали, що з таким носом можна у стройбаті служити. Я, в принципі, міг би наполягти, але знав, що все одно мене будуть намагатися забрати. Та якби я дістав відстрочку від армії, то мав би шанс відновитися в університеті.

Служив я в будівельному батальйоні в Росії, у Вологодській області, місто Череповець. Ще коли мене виключили з університету, я пішов на курси водіїв, але не встиг скласти екзамен, мене посадили. Коли я вийшов із тюрми, то зразу склав той екзамен, працював чотири місяці водієм. Спочатку в армії мене не хотіли взяти навіть водієм – сказали, що я суджений, тому замполіт проти. Але потім так вийшло, що призначили мене й командиром відділення, бо побачили, що я користуюся авторитетом.

Ми там працювали на заводі, який будував панельні будинки. Я потрапив на проліт, який випускав зовнішні стінові панелі. Будучи солдатом, я вніс не одну толкову пропозицію, то мене хотіли поставити бригадиром, старшим зміни. Я й там мав авторитет. Я виконував різні роботи і підказував, як то має бути. Бо починали ми так, що за дві зміни випускали одну панель, а вже через рік – по 12-14 панелей за одну зміну, за вісім годин – так прискорили процес.

Дуже командир роти хотів, аби я був старшиною, але я страшенно не хотів, бо в роті було безладдя, там покрали парадні мундири, то старшину ледве не посадили. Тоді мені наш зам по тилу, майор Пацера, запропонував: "Володю, йди начальником їдальні". Щоб не йти старшиною роти, де 120 чоловік, – нехай буде ліпше 12 у їдальні.

Пішов начальником, як по-російськи, столовой войскового питания – то була посада прапорщика. Щоправда, через тиждень я подав два-три рапорти, щоб мене звільнили, бо було дуже тяжко. Командир каже: «Володя, ти що, труднощів боїшся? Ми ж тобі допоможемо». Я кажу: «Нема того й того». – «Так пиши рапорт». Були прохання з заводу, щоб мене повернули, але комбат сказав: "Такие люди нам тоже нужны". А то був новий комбат, з Далекого Сходу. Нова мітла по-новому мете. Він сказав: «Давай, пиши рапорт, що треба». І сприяв мені. У їдальні зробили ремонт, чистота, порядок, у залі в мене було 180 вазонків по стінах. Усі солдати одночасно заходили їсти, кожному вистачало ложок, кружок. А доти не вистачало. Коли я здавав їдальню, то дивувалися, бо попередник мав перевитрату, а в мене навіть зайве було.

Відслужив я нормально два роки, звільнився навесні 1986 року.

Там я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною, там народився в мене син Тарас. Моя дружина на тому заводі працювала. Заступник директора обіцяв мені, що як тільки демобілізуюся, дадуть мені квартиру. Ішлося до того, щоб дати квартиру на дружину, але сталася чорнобильська катастрофа, туди переїхало багато чорнобильців, то їм віддали квартири. Але мені обіцяли восени дати. Пропонували йти до них на завод, іти на вечірній чи заочний відділ політехнічного інституту. Хоч там мене поважали й любили, та попри те я все душею до України линув.

З 1986 я вахтовим методом працював у Сибіру, а дружина з сином жила в Череповці. Я працював водієм. Тяжко було, але нічого. Я так мотався – з Сибіру до Львова літаком, звідти до Москви, а потім до Череповця поїздом, а через 10 днів – у зворотньому напрямку. Я побачив, що так не годиться для молодої сім'ї, розрахувався з тим вахтовим методом.

У 1988 році весною я почав грати у футбол у Росії, навіть заслужив авторитет у команді, мене хотіли взяти в команду, яка потрапила в другу лігу. Але я відмовився. Ми поїхали на Україну, думаю, буду грати за нашу місцеву команду на першість України серед колективів фізкультури. Я тоді стояв на кооперативній черзі в Калуші, перебрався в Калуш у грудні 1988 року.

Ще будучи в Росії, я в червні 1988 року приїжджав з Тарасом до Москви проводжати маму до Канади.

Коли приїхав додому в Долину, то відновив тренування з долинською командою "Нафтовик". Тренер хотів мене взяти в команду і розраховував на мене, але коли в райкомі партії дізналися, то викликали його в райком і сказали: "Що, ти Січку хочеш брати в команду? Ти лиш його візьмеш – ми тебе зразу звільняємо". І він мені культурно відмовив. Ну, за ним ще один «гріх» був: одного разу мама його попросила ікону Матері Божої до церкви підвезти. Так він попав у немилість комуністів: "Січкам ікони возиш, Січку хочеш взяти в команду". Цим я хочу сказати, які тяжкі часи були, що я вже навіть не мав права у футбол грати за місцеву команду. Бо я син націоналістів, інакодумець. Тяжкі були часи, але я завжди був оптимістом.

Долинська команда "Нафтовик" зараз виступає в другій українській лізі, але тоді була серед колективів фізкультури України. Мене, звичайно, то вразило. Я 8 років не торкався м'яча – з 20 до 28 років, бо сидів у тюрмі, служив в армії, працював у Сибіру, а тут пробився в команду, яка потрапили в другу союзну лігу. Так що я вважаю, що цим талантом не був обділений. Мене ще з раннього дитинства «Мунтяном» прозивали за добру техніку і роботу з м'ячем. Я спорт дуже любив, футбол, тому я зараз дуже задоволений, що мій син Тарас навчається у Республіканському вищому училищі фізичної культури, що, дасть Бог, буде футболістом. Думаю, не судилося мені, то, може, хоч син чогось доб'ється, заохочую його заняття спортом. Він у мене росте порядний і вихований.

Тарас народився 27 лютого 1986 року. Тепер у мене є дві доньки. Перша, Оля, народилася 29 грудня 1989 року, а два тижні тому, 29 жовтня 2002 року, народилася ще одна донечка, я її назвав на честь мами Валентиною. Так що в нас сім'я гарна, дружна. У грудні буде рік, як я повернувся з Америки.

В.Овсієнко: От про Америку розкажіть, будь ласка.

В.Січко: Історія виїзду в Америку була така. Ще з самих початків національного відродження я всюди бував із батьком та з братом Василем. Я мав машину, возив брата по мітингах, за що й постраждав. Це були "Жигулі", «шестірка». Як мама була в Канаді, та родичі допомогли. Мама там знайшла євреїв, які мали родичів у Бобруйську. Вона там заплатила гроші, а я поїхав у Бобруйськ і на мене переписали машину. То був 1988-й рік. Цілий 1989-й рік я, маючи машину, возив по мітингах брата з батьком. Я був такого бойового складу, то завжди старався, як брат виступав, стояти позаду і спостерігати, ніби як позавідомча охорона. І за це, звичайно, постраждав. У 1989 році вибрали 18 серпня, день народження нашого батька, і спалили мені машину прямо під будинком у Калуші. Коли я подав заяву, зібравши покази сусідів, то міліція мені через тиждень: "Ну, ти щось дізнався?" Я кажу: "То я міліція, чи що? То ви, – кажу, – розслідування повинні зробити, я вам багато чого допоміг". Звичайно, нічого не встановили.

Коли були перші вибори до Верховної Ради 1990 року, то сусіди за мною бігали: "Володю, балотуйся – цілий Калуш за тебе проголосує!" Я міг би пройти у Верховну Раду тільки через те, що я Січко. Люди готові були нас на руках носити, завдячуючи, звичайно, батькові, братові, тому що всі перші мітинги з першими прапорами в Калуші, в Долині, в Коломиї, в Івано-Франківську, – то все батько з братом проводили. Один зробить – посадять, другий робить. Поки той відсидів – той робить. Як мене хтось питав, то я казав, що я – «персона брата». Кажу, у мене брат щось і батько, а я так собі. Я старався не висуватися, бо скажуть, що от батько, один син, другий син у політиці, мабуть, хочуть якихось матеріальних благ чи що.

Ми тоді бойкотували вибори, хоча я був схильний до думки, що як люди не підтримують бойкот, треба йти у Верховну Раду і боротися там. Мене не послухали, а зараз батько згоджується зі мною, що багато було чого втрачено. Були можливості підтримки партії з Бельгії, з Німеччині. Я казав, що давай я тим займуся, тому що будь-яка партія без фінансової підтримки довго не протримається.

Я в Українській Християнсько-Демократичній партії був з самого зародження. Був на установчих зборах, то член-засновник. Але то заслуга інших, я просто брав участь. На перші вибори ми не пішли, а на другі вже мафія не дала. Платили у виборчих округах комісіям по 15 мільйонів купоно-карбованців за голос (тоді такі гроші були), щоб батько не пройшов. На третіх виборах – те саме. Я коли побачив ту несправедливість, то думаю: а, поїду на рік в Америку, подивлюся, як то там виглядає.

Я поїхав до Америки, до Нью-Йорка, 2 квітня 1996 року, а брат Василь приїхав через два місяці після мене. Я зустрів його, сам поїхав у Чикаго, а він залишився у Нью-Йорку.

В.Овсієнко: Що ви там робили?

В.Січко: Займався будівельними роботами – у Нью-Йорку різними, а в Чикаго переважно вставляв пластикові вікна. Три роки пропрацював на боса-поляка, але з першого дня мріяв про свою справу. І мені вдалося переконати колеґу Ігоря Мацьківа. Він 9 років пропрацював головою сільради, розігнав колгосп, роздав землі людям, був на дуже доброму рахунку, один голос програв на голову районної ради, але коли побачив, що нема з чого жити, то поїхав до Америки. Ми взяли ще його брата і почали самі брати роботу в американських компаніях. Ми заробляли непогано, користувалися авторитетом. Я брав роботу з чотирьох американських компаній, але всі хотіли, аби я робив тільки для них. Мені навіть довелося одній компанії відмовити, тому що фізичні можливості обмежені, не можна було всю роботу переробити. Працювали до добре, після нас ніяких переробок не було.

Я, звичайно, в Америці був нелегально, але податки сплачував регулярно, американці то дуже цінують. Я був законослухняним, але весь час моє серце було на Україні, тому що моя сім'я була на Україні, родина. Я читав газети з України і всю ту несправедливість бачив. Я поставив собі межу, що в грудні 2001 року повернуся на Україну. Я знав, що батько буде балотуватися у Верховну Раду, то хотів його підтримати. Я знав, що мафія далі не дасть йому перемогти, але хотів бути з батьком.

Я був, можна сказати, останній, хто спілкувався з моїм братом Василем. За першого приїзду Василь зустрічався з українськими організаціями, вів політичну роботу, але сам собі заробляв на прожиття, щоб, як то кажуть, не стояти з простягнутою рукою. Побув він у Нью-Йорку кілька місяців, відвідав Канаду, бо мав канадську візу, повернувся на Україну. Тоді через нього передали були на монастир гроші, три чи п'ять тисяч доларів, я вже точно не пам'ятаю. Коли він прилетів у Київ і переїхав на залізничний вокзал, то йому з кишені виривають ті гроші. Мабуть, за ним стежили вже з аеропорту. Почалася коло нього ніби бійка. Один чоловік штовхнув другого, почали ніби зачіпатися, другий почав ніби ховатися за Василя, шарпають його – і вирвали йому з кишені ті гроші. Коли він приїхав у монастир, там його звинуватили, що він ті гроші поклав собі в кишеню і сказали, що зганьблять його на цілий світ. У нього не було виходу, як позичити гроші, віддати їм, розвернувся і поїхав заробляти. 

З роботою в Америці – то треба мати щастя або вміння. Він знову приїхав був у Нью-Джерсі, але там з роботою було погано. Я йому запропонував переїхати в Чикаго, влаштував його. Сталося так, що я був останній, хто з ним бачився.

В.Овсієнко: Що ж там сталося?

В.Січко: Я ще в неділю в обід з ним бачився. О 7-й вечора ми ще з ним розмовляли по телефону, а вже вночі з 16 на 17 листопада 1997 року він загинув.

Він знімав кімнату на другому поверсі в одного поляка. Господаря в ту ніч не виявилося вдома, він ніби поїхав до дочки. Сталася загоряння. Як воно загорілося – не відомо. Я наймав адвоката, експерти кажуть, що, може, від сигарети, а може й від чогось іншого. Не знати, може, там були задіяні й спецслужби, цілком можливо, що й українські, то могли цю справу зам’яти. Але сталося отруєння чадним газом. Дим через дихальні органи потрапив у кров і отруїв кров, тому він загинув.

Але батько розказує, що три місяці перед тим до нього все приїжджала людина з кучмівської контори і домагалася, щоб Василь приїхав на розмову з Кучмою. Обіцяв, що вони його відвезуть назад до Америки. Тому можна припустити, що вони визначили місце його перебування, може, через мене вичислили, бо я 5 років і 9 місяців перебував на одному місці.

Зараз ми нічого не можемо довести, але то сталося після Василевої розмови з батьком. Він подзвонив додому і сказав батькові, що повертається на Україну і вдихне нові сили в партію, дасть їй новий поштовх, що він сповнений бажання і сили діяти.

Коли то сталося, то мені довелося багато пережити, але я все ж таки знайшов кошти і переправив його на Україну. Я його там бачив, опізнав, простився і відправив. Я коло його труни поклявся, що коли повернуся на Україну, то продовжу його справу і справу батьків. Я не міг там більше залишатися.

В.Овсієнко: У якому стані було тіло? Що ж там горіло? 

В.Січко: Був трошечки обгорілий, але я все тіло не бачив. Обличчям він лежав до матраца, то воно не обгоріло. А якщо лицем до матраца – то могли щось і зробити. Кімната була підгоріла, задимлена. Я деякі його речі позабирав на пам'ять, вони в мене є.

Я повернувся 18 грудня 2001 року, перед самим Миколаєм. З тих пір знову стараюся брати участь у політичному житті. Брав участь у виборчій кампанії тата, зараз я є членом Головної Ради УХДП. У Долині ми обрали нового голову. Тут нараховується 2700 членів партії, але то на папері, треба всіх тих людей віднайти. Паралельно займаюся невеликим бізнесом: приїхавши з Америки, купив великий вантажний автомобіль, так що трошечки, як то кажуть, на прожиття «капає». Двоюрідний брат займається перевезенням, але завжди якісь проблеми виникають. Одного разу і я був в Італії з тим перевезенням. Потрібні якісь кошти, щоб вести політичну роботу. Будемо готуватися до виборів Президента, відтепер уже треба готуватися. Вважаю, що кандидатура Віктора Ющенка сумніву не підлягає, будемо все робити, щоби він став Президентом України, іншої кандидатури я не бачу. Будемо готуватися до наступних виборів у Верховну Раду, бо життя на тому не закінчується. Америка мені багато чого дала, там я познайомився з багатьма гарними людьми – поляками, американцями, добре вивчив польську мову, знаю англійську. Америка дала мені те, що я повірив у свої сили, що можу багато чого досягти тут, в Україні, тільки треба поставити ціль і впевнено до тої цілі йти. Я готовий знову ринутися в бій за справжню незалежну українську соборну державу. Тому що ми живемо в Україні, а держави своєї ще не маємо такої, яка мала би бути – демократичної і дійсно народної. Є держава олігархів, кланів, які ведуть боротьбу між собою.

В.Овсієнко: Тим паче, що маєте для кого: троє дітей – то чоловік мусить міцно стояти на ногах.

В.Січко: Так, діти само собою, але хочеться, аби й інші добре жили. Болить серце і душа, коли бачиш простягнуті руки дітей, що по базарах побираються, просять милостиню. Картина вражаюча, мені хотілося би змінити все на краще. Яку я зможу лепту внести, час покаже, але з Божою допомогою, з вірою у власні сили, може, в мене щось і вийде.

Оце ніби все про себе.

Хочу сказати про свою дружину Валентину. Біля семи років КГБ схиляло її до співпраці, ще з тих часів, як ми з нею познайомилися в Череповці. Як народився наш син, то прийшов кагебіст, поклав їй на стіл дві пачки грошей і сказав, що кожного місяця вона буде одержувати по одній такій пачці. У пачці було червонцями приблизно 2000 рублів. Але вона схопила ті гроші та й кинула йому в лице. Він устиг відвернутися, попало йому в спину. Він сказав: "Ну, ты, дура, и пожалеешь!" І почали влаштовувати провокації, побачивши, що вона дуже мене любить і не лишає мене. Почали говорити такі дурниці, що в мене в Києві дитина інвалід, то ще щось. Сім років турбували її, підсилали всяких людей, різні дурниці говорили, що як чоловік дізнається, то він тебе залишить. І вона про це мовчала сім років, починаючи десь із 1986 року. Тільки в 1993 році призналася, бо я бачив, що її щось дуже непокоїть. Я її просив розказати, а вона в собі все те тримала. Я вперше в житті побачив, як людина потихеньку втрачає розум. Коли ми були з батьками на полі, мені вдалося викликати її на розмову. Вона призналася і каже: «Ти тільки не лишай мене, бо я тебе люблю». – «Та як я тебе можу лишити?» І їй то наче камінь з душі, після того КГБ її, схоже, залишило в спокої, як вона мені призналася. Я кажу, що вона дуже відважна, дуже самовіддана жінка, готова за сім'ю, за чоловіка у вогонь і в воду. Кращої жінки не бажаю. Навіть такий факт, що зважилася на третій кесарів розтин – бо й перші двоє дітей кесаревим розтином народилися, а зараз, після тринадцятирічної перерви, вона зважилася народити ще одну дитину. Операція пройшла успішно, без ускладнень. Маємо дуже гарну донечку, ми дуже щасливі. Ми ще раз показали ворогам, яка в нас міцна і щаслива сім'я, їм ніколи не зруйнувати нашого сімейного спокою і щастя.

Думаю, що в нас усе буде добре. У нас і так непогано, але рано чи пізно ми будемо жити в такій державі, якої би ми хотіли.

В.Овсієнко (до Тараса): Ось який ваш рід могутній!

 

Опубліковано:

Три повстання Січків. У 2 т. Т. 2: Спогади. Інтерв’ю. Листи / ХПГ; Редактор-упорядн. В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2004. – С. 165 – 184.

 

Фото В.Овсієнка:

SichkoVl  Плівка 8379, кадр 3А.  14.11. 2002.  Володимир СІЧКО з сином Тарасом

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

«Голос українських політв’язнів»: правозахисниці з Луганщини Надії Світличній мало б виповнитись 85. Наталя Жукова

Дослідження

Бути вільними у невільній країні: історія про Ганну Юрченко та Олексу Тихого. Дмитро Білько

Праці дисидентів

Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.

Події

Помер Зіновій Антонюк

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Інтерв’ю

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

Персоналії / Український національний рух

КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко

Дослідження

Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Спогади

Помер Володимир Буковський. ХПГ-інформ

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

Дослідження

Каральна психіатрія та її жертви. Любов Крупник

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

MENU