АНДРУШКО ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ
автор: Овсієнко В.В.
АНДРУШКО ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ (нар. 5.12. 1929 р., с. Саджавка Надвірнянського р-ну Івано-Франівської обл. – п. 1.10. 2012, м. Надвірна).
Учасник національно-визвольного і правозахисного руху.
З заможної селянської сім’ї. Мати Дарія була головою сільського осередку Союзу українок, жила до 1967 р.. Батько був одним з організаторів “Просвіти”, за німецької окупації обраний війтом, 1944 р. еміґрував, помер у США 1971 р.
За більшовицької окупації А. та його мати, рятуючись від переслідування НКВД, змушені були залишити свою хату. Її забрали під крамницю, а згодом розібрали. Деякий час нелегально жили в Коломиї. Навчаючись у ґімназії, А. 1943 р. на пропозицію ґімназиста Дмитра Павличка вступив до Юнацької сітки ОУН. На Великдень 1947 р. виготовив перші свої листівки “Христос воскрес! – Воскресне Україна!” і надалі вів активну підпільну діяльність.
1948 р. А. закінчив середню вечірню школу робітничої молоді в Коломиї. Декілька місяців працював учителем початкових класів у с. Великий Ключів Печеніжинського р-ну, але його звільнили з роботи, бо не хотів вступати в комсомол. Наступного року вчителював у с. Дебеславці Коломийського р-ну, де за наказом підпілля таки вступив у комсомол, щоб не звільнили з роботи. Вивішував жовто-блакитні прапори, перевозив літературу і зброю, розповсюджував листівки, спалив більшовицький клуб з бібліотекою, знищив колгоспну молотарку, телефонну лінію. Поводився ризиковано, але боротьба стала змістом його життя. У вересні 1949 ледве не загинув під час нападу оперативної групи НКВД.
1951 р. А. мав бути призваним до Радянської армії. Але йому пощастило вступити на українську філологію Чернівецького університету, до чого давно мав потяг. Там розповсюджував листівки, писав антикомуністичні гасла. 23.03.1952 р., на День Героїв, у 14-у річницю загибелі провідника ОУН Є.Коновальця, вивісив національний прапор над університетом. Його запідозрили, з’ясували, що батько за кордоном, і виключили з довідкою про закінчення другого курсу. Після смерті Сталіна контроль НКВД ослаб і А. вдалося влаштуватися на ІІІ курс у Станіславський педінститут. 1955 р. А. направили в Підмихайлівську середню школу Калуського р-ну.
29.10.1959, невдовзі після одруження з учителькою Магдою Крушельницькою, А. був заарештований і звинувачений у проведенні антикомуністичної пропаганди, що, будучи студентом, поширював підпільну літературу. Під час обшуку знайшли декілька книжок, виданих за часів Польщі, та кілька аркушів з записами “націоналістичного, антирадянського змісту”, а також бікфордів шнур і електродетонатор. Станіславський обласний суд у березні 1960 засудив А. за ч. 1 ст. 62 “антирадянська агітація і пропаганда” та за “зберігання зброї і вибухових речовин” (ст. 222) на 5 р., учителя Василя Процюка цим же вироком – до 4 р. Ще одного вчителя зняли з роботи, одного студента виключили з інституту. На “відкритий” судовий процес не допустили навіть матір А.
Карався в мордовських таборах: ЖХ-385/3 (Барашево), № 7 (Сосновка), № 11 (Явас), № 16. Був у близьких стосунках з Левком ЛУК’ЯНЕНКОМ, братами Долішніми – Іваном і Юрком, з іншими політв’язнями. Умови утримання в таборах усе гіршали. А. брав участь в акціях непокори, карався в штрафному ізоляторі. Працював у бригаді, яка розвантажувала вагони з деревом. Щоб вивільнитися від непосильної праці, на пораду лікаря-в’язня Василя Кархута пішов на операцію на варикоз. Однак уже через тиждень був призначений до іншої важкої праці.
1964 повернувся до матері і дружини в с. Княжелука Долинського р-ну Івано-Франківської обл., де дружина працювала вчителькою. Роботи в школі йому не давали. Працював на будівництві Долинського нафтоперегінного заводу, газо-бензинового заводу, Калуського калійного комбінату. Нарешті восени 1967 р. пощастило влаштуватися вчителем української мови в Миколаївській обл. Зазнав переслідувань. Перебрався в Житомирську обл., відтак у Хмельницьку, Львівську – всюди звільняли. Працював на будівництві Яворівського сірчаного комбінату. Ще раз пощастило влаштуватися на роботу в Буданівському профтехучилищі (Тернопільська обл.) 1980 була спроба запроторити А. до психлікарні.
Підтримував зв’язки з Л.ЛУК’ЯНЕНКОМ, О.МЕШКО, але до Української Гельсінкської Групи не вступав, сподіваючись протриматися на волі довше. Підготував фотоплівку з матеріалами про репресії в Україні для передачі на Захід через свого приятеля. Приятеля за кордон як туриста не пустили, а сам А. 10.08.1981 був заарештований у Києві, коли розповсюджував листівки. У них ішлося про конституційне право України на вихід з СРСР. А. також вивісив на дорожньому знаку гасло: "Хай живе незалежна Україна!".
У Ленінградському райвідділі міліції м. Києва А. допитали кагебісти і веліли міліції порушити кримінальну справу про спробу пограбувати магазин і хуліганство. Справа велася два місяці. Але прокуратура України, бачачи її недолугість, перекваліфікувала справу на “антирадянську агітацію і пропаганду”. Далі її вів слідчий відділ КГБ Тернопільської обл. на чолі з полковником Бідьовкою. А. слідству нічого не сказав, не віддав друкарську машинку і літературу, яку заховав у лісі.
У березні 1982 Тернопільський обласний суд виніс вирок – 5 р. ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 р. заслання. Від останнього слова А. відмовився.
Карався у таборі ВС-389/35, що на ст. Всехсвятська Пермської обл. Тут не мав жодного побачення. Карали за те, що сів на ліжко. Штрафним ізолятором покарали, що ніби зіпсував картоплечисну машину на кухні, де працював. Хімікати, якими мив посуд, роз’їли йому нігті – вони не відросли досі. Зате мав приємні враження від спілкування з політв’язнями різних національностей (Степан ХМАРА, Натан Щаранський, Анатолій КОРЯҐІН та ін.)
Влітку 1986 р. А. повезли етапом на заслання в Тюменську обл., с. Нижня Тавда, звідки щойно звільнився Семен ҐЛУЗМАН. Працював на лісокомбінаті, пиляв дерево. Жив на квартирі. У зв’язку з перебудовою 5.05.1987 був помилуваний. Перед звільненням відвідав могилу П.Грабовського в Тобольську.
Домагався педагогічної праці, але в працевлаштуванні йому відмовляли. Звертався у райвно, облвно, в Міністерство освіти. Нарешті, в журналі "Український вісник", який редагував В.ЧОРНОВІЛ, опублікував звернення до М.Горбачова від 13.10.1987. А. також розповсюдив заяву до Комісії з прав людини ООН від 1.09.1988, вона прозвучала по радіо “Свобода”. Через декілька днів Коломийське райвно надало А. роботу в с. Сідлище Коломийського р-ну.
Тим часом А. все більше віддавався громадським справам. Він – один з організаторів Української Гельсінкської Спілки на Івано-Франківщині, у яку вступив 1988 р. Приїжджав у Київ, був членом Координаційної Ради УГС. У лютому 1990 р. його запросили на Буковину, де він став головою обласної організації Української Республіканської партії. Серед найпам’ятніших подій – підняття національного прапора над Чернівецьким університетом 3.11.1990 р., у роковини Буковинського Віча 1918 р., та підняття прапора над Чернівецькою міською ратушею. 1.05.1991 А. організував у Чернівцях антикомуністичну демонстрацію. Пронесли містом домовину з написами „КПСС” і „СССР”, потім потопили її в р. Прут. Проти А. була порушена кримінальна справа “за заявою трудящих” про „особливо цинічне хуліганство” (ст. 206). Слідство було припинене з проголошенням незалежності.
Узимку 1993 р. А. поміняв квартиру і перебрався в м. Надвірна Івано-Франківської обл. Займався переважно літературною працею (вірші, п’єси, есе, спогади, публіцистика). 1998 р. в Надвірній вийшла книжка його есе А. "Здобудеш Українську державу...", яка вже частково публікувалася за кордоном. У Народному Домі в Чернівцях ставилась його п’єса "Нерозумні діти". Ставились п’єси на Івано-Франківщині, на Тернопільщині, в Австралії, де побував на запрошення української діаспори. Належав до редакції журналу "Наша мета" (Аделаїда). На запрошення земляків кілька разів бував у Великобританії, Німеччині, Бельгії.
Дочка Леся працює вчителькою.
Бібліоґрафія:
І.
Здобудеш Українську державу... – Надвірна, 1998. – 132 с.
Архів ХПГ: інтерв’ю В.Андрушка від 18.07. 2000 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1120844260&w
Кривавий засів. – Надвірна, 2005. – 96 с. (Збірка драм. творів).
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст.-во УГГ. Ред.-упоряд. Н.Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1982: 10-1.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”. – 2006. – С. 33-36. http://archive.khpg.org/index.php?id=1127937299
Роман Гладиш. Володимир Андрушко: Хочу зустріти смерть у чині українського націоналіста // Галичина, 25.07.2009. http://www.galychyna.if.ua/publication/society/volodimir-andrushko-khochu-zustriti-smert-u-chini-ukrajin/.
Любов Кафанова. Сидів з Лук’яненком…: 16.10.2009. http://versii.cv.ua/osobystosti/volodymyr-andrushko-sydiv-z-lukyanenkom-stusom-tishyt-te-scho-nalezhav-do-ostannih-politvyazniv/6127.html
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 52-53; 2-ге вид. – 2012. – С. 58-59.
Енциклопедія сучасної України, Т. 1. – К., 2001. – С. 512.
Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 28.09. 2005. Останнє прочитання 2.08.2016.
Вас може зацікавити
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович
Інтерв’ю
ПОПОВИЧ ОКСАНА ЗЕНОНІВНА. Овсієнко В.В.