РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ
автор: Овсієнко В.В.
І н т е р в' ю Олекси Сергійовича Р і з н и к і в а
(Остаточні виправлення О.Різниківа внесені 20 грудня 2005 року ).
В.В.Овсієнко: Сьогодні 25 березня 2000 року. На майдані Незалежності на мітинзі, присвяченому річниці загибелі В'ячеслава Чорновола, я зустрів Олексу Різниківа з Одеси. О 18 годині почав записувати розмову з ним у приміщенні РХП, на вул. Сагайдачного, 27. Потім продовжили розмову на вулиці і закінчили її в помешканні Івана Малюти на вулиці Шолом Алейхема, з участю пана Івана Малюти. Отже, розповідає пан Олекса Різників, записує Василь Овсієнко.
ЯК НАС У ШКОЛІ ЗОМБУВАЛИ
О.С.Різників: Я, Олекса Різників, син Сергія. Село, звідки мій батько походить, у Донбасі, називається Різниківка. Я там побував 1983 року, з якимось невимовним почуттям-пієтетом дивився на величезні літери при в’їзді до села: "Різниківка". А потім з улоговини піднімається автобус і на передньому склі такий самий напис – РІЗНИКІВКА!! Уявляєте? Село мого імені!
Раніше це був Ямський район, а зараз Сіверський район Донецької області. Отже, там живуть Різники або Різникови – прізвище і так, і так варіюється. У мене в паспорті записано "Різників" по-українському, а по-російському "Резников". А в тюрмі мене менти викликали: "Заключонный Рєзніков, с вєщами на выход!"
Батько мій народився в цьому селі 1907 року, він там виріс, а десь у 1928-29 році його було розкуркулено разом з сім'єю. Отже, це йому було двадцять один – двадцять два роки, приблизно так, як і мені за першого арешту. Я про це розкуркулення не знав аж до 1973 року. А коли я вже вдруге сидів, то батько приїхав на побачення і каже, зі сльозами на очах: "Льоня, що ж це таке? Оці села – Чусова, Всехсвятська, Лисьва – я всі пішки пройшов, коли тікав звідси додому, в Донбас". Я питаю: "А це як? А чого ви тут були?" А він каже: "Так нас же розкуркулили". “Чому ж ви мені про це раніше не сказали?” “А ми не хотіли тебе ще більше настроювати проти влади…”
У батька були сестрички – Оксана і Поліна. Поліну фашисти замурували заживо десь у 1943-1944 році, перед звільненням Донбасу, за допомогу партизанам. Її – живу! – замурували, вона там померла. А Оксана жила ще довго. Ще брат Семен був – четверо їх було в родині. Розкуркулили їх у Пермську область, де згодом я сидів.
Батько розказував, як вони хазяйнували, як землі ставало все менше.
Мати – Катерина Іванівна Сологуб, 1905 року, родом із села Людвинка або Осипівка, або Йосипівка, або Юзефпіль. Це те саме слово. А Людвинка – це недалеко від станції Осипівка, на вузькоколійній трасі від Кіровограда, що на Гайсин іде. Вільшанський район, село Йосипівка. У неї було вісім братів, вже всі покійні. Дуже цікаві були її брати – мої дядьки. Я їх майже всіх знав, крім тих, що загинули на війні – двох убило на війні, Прохора і Юстима. А дядько Дем'ян жив довго. Ходив до нас часто, холостяк, пияк такий був, козацька натура. Мені запала в душу його розповідь – це вже коли я почав думати про причини перемоги більшовиків над молодою Українською республікою 1920 року.
Він розповідав: "Прийшли до нас у село у 1918 чи 1919 році гайдамаки. Скликали сход і кажуть: "Хто до нас хоче йти, давайте записуйтесь, ми вас побриємо, буде оселедець у вас на голові". І він записався. Ну, це й мати мені розказувала. Дядько не дуже розказував, а мати казала, що він прийшов додому і каже: "Тату, я в гайдамаки вже записався". Тато це як почув: "Ти що, здурів? Як так? Іди!" Загнав його у підвал, зачинив там, поки ті гайдамаки не вийшли з села. Йому голову побрили, то він, може, з тиждень ховався, щоб не бачили, що він бритий. А трози пізніше заходять більшовики, зібрали сход і всіх чоловіків, які були, забрали з собою. Вони не просили: хто хоче, йдіть з нами. Вони силоміць забрили всіх, і пішли хлопці, і воювали за більшовиків – така в них була тактика. А ми, українці, так м’якенько, ніжно: “Хто хоче – то йдіть воюйте”. Як от в пісні:
А хто піде з нами – буде славу мати!
Ми йдем за Вкраїну воювати!
А якби ми були всіх юнаків мобілізували тоді, то в нас була б армія, в нас була б сила. Зашкодила м’якотілість українська… А яку б ми мали тепер Державу!
Батько був Сергій Іванович. Його дід, Василь, прожив сто один рік. Десь у 90-літньому віці зробив собі труну, спав там довгенько, щоб у ній померти. А смерть не приходила, то він порубав ту труну, і ще жив і жив!
Батько розповідав мені про Пермщину: Тато і мама мені кажуть, що вони тут, на Уралі, мабуть, уже й повмирають. “А ти, Сірожа, молодий, тобі жити треба…Отже, тікай”. Виправили якісь фальшиві документи, і ми, шестеро хлопців було нас, по підроблених тих довідках подалися на Захід, до Москви. Ночами їхали на товарняках, а вдень спали десь у тайзі". Батько каже, що він один із шістьох добрався до Москви. Це була просто дивина. У Москві йому знов повезло – був якийсь чоловік, який узяв йому квитка до Єнакієвого.
Тато вважав, що йому так поталанило тому, що він віруючий, що йому допомагав Бог. Він добрався додому, до Єнакієвого. Виходить на вокзалі з вагона і стикається лице в лице з тим, що їх розкуркулював. Той дивиться на батька, батько – на нього. “А тоді я зметикував – круть! – і втік!” Довелося цілий рік жити під іншим прізвищем. Почав чимось там торгувати, якимись овочами, а потім став фаховим продавцем. Це була його професія, він усе життя відпрацював продавцем, завмагом – уже коли вони переїхали в Первомайськ.
Отож батько й мати познайомилися і одружилися десь у 1936 році в Єнакієвому. Там і я народився 24 лютого 1937 року – якраз, коли ішли розстріли, коли тисячі, мільйони людей убивали. Я іноді так собі маракую, що успадкував чиюсь душу... У мене в збірці "Терновий вогонь" ( вийшла 1993 року у Києві, “Український письменник”, за неї я отримав премію Павла Тичини) є такий вірш на стор.26:
РОДОМ З ТРИДЦЯТЬ СЬОМОГО
У тридцять сьомому, вночі,
Коли із крику, болю, крові
Дитям надії і любові
З'явився я – іще нічим –
Матерії рухома крихта,
Без тіла ще і без душі, –
Чекали мого вдиху-крику
Десятки душ, іще чужих.
Чиї то крила шелестіли,
Чиї то душі прилетіли,
Кого покинули, чого?
Чом спрагло прагли і хотіли
Дев'ятимісячного тіла,
Іще бездушного мого?
(Оці душі, що літали наді мною, – це ж були ті душі, які тої ночі вирвалися із розстріляних сталінськими чекістами заарештованих людей)
В лютневій лютій заметілі
Палахкотіли, мерехтіли,
Як рваний бурею вогонь,
Роїлись, кублились, сплітались,
Ясними іскрами здавались
Прозорі краплі з рваних ран,
Бо були з коренями рвані
У їх останньому світанні,
У першому з моїх світань.
Із першим, із судомним вдихом
Чию вдихнув, якщо одну,
Таким несамовитим криком
Її зустрінувши – чому?
Чию верстаю далі долю
Із тридцять сьомого, того?
…Спадковість полум'я і болю
Народу їхнього, мого.
Мабуть, я їхню долю продовжую собою.
Я, пане Василю, народився в сім'ї, де говорили українською мовою. Свідомості національної там майже не було. Ну як, була нормальна свідомість. От що мене завжди дивувало: мати чітко розрізняла: жид, кацапи. "Ну, це ж кацапка! Та ти що, кацапки – то вони не хазяйки, кацапку не бери, не женись на кацапці, ти що? А то – жид. Їх у нашому селі, у Людвінці, багато було, цілий куток. Тепер усі повиїздили до Гадесів, до Первомайська". Ні ненависті, ні зневаги не було у мами до них, просто, якесь чітке розрізнення – то ми, а то вони. Але й такої гордості за свій народ, яку мають поляки, литовці чи латиші, яку ми хочемо зараз виховати в наших людей, у батьків не було. Вважаю, що це через брак, нестачу або й відсутність національного виховання. Я собі у родині говорив по-українському.
У Єнакієвому ж я й писати вірші почав. Сталося це восени 1947 року. Нам учителька української мови дала завдання додому – написати твір за словами: ліс, партизани, облава, фашисти, срілянина, бій, перемога… Я взяв і чомусь написав його віршами. Здав зошит. Другого дня вчителька, бачу, бере з купки мого зошита і каже:”Діти, у нас у класі є поет!” Та й зачитує вголос. З того дня і почали мене обзивати поетом.
У 1944 році поступив я в перший клас у Єнакієвому. Ходив уже в другий клас, як у 1946 році батько вертається з війни.
А треба сказати, що на війну він пішов другого дня, коли її оголосили. Тоді мені було років чотири. Ми на краю Єнакієвого жили, коло нас був торговий майдан. Така пилюка сантиметрів десять-п'ятнадцять глибиною. Я біжу, босий же, чвиркає поміж пальчиками та курява-пилюга гарячуща, і раптом – я чую гудки. Усі гудки в Єнакієвому загуділи. Думаю: “Боже мій, Боже мій, що ж це таке?” Прибігаю додому, питаю: "Мамо, що таке?" – "Війна почалася", – плаче вона.
Десь, може, під вечір принесли повістку, на другий день батька зібрали, він мене на ґерґоші посадив і поніс на станцію. У вагон вони сіли, батько висунув руку з вагона і махає нам, а вагон туди-сюди маневрує. А ми з мамою стоїмо, плаче вона і я плачу – чи не плачу. Поїхав батько на війну. А через тиждень-два німці підходять ближче, ми з матір'ю взяли якісь речі на тачечку і пішли відступати. Людей іде полем ціла валка на схід. Ідемо-ідемо, лісосмуги, якесь високе вже кукурудзиння – далеко ми зайшли, може, кілька кілометрів. Пам'ятаю, дощ був, ночували ми десь у сіні-соломі. Потім німецькі літаки над нами летіли, шугали, стріляли, а потім чутка прийшла: “Куди ви йдете? Вже німці спереду”.
Ми повернулися назад, я підійшов до хати, дивлюся, мій дерев’яний кінь, що вміє качатися, стоїть біля хати. Я на нього сів і качаюся, шаблею вимахую…
Потім прийшли німці та італійці, в чорному вдягнуті. Почалися місяці окупації. Щоб рятуватися від облав, мама придумала таку хирість - десь вона дістала аркуш паперу з написом німецькою, що в хаті є хворий на тиф. Пригадую, як під час облав мати садила мене на підвіконні, я того папірця притуляю до шибки, німецькі вояки підійдуть до вікна, прочитають, щось погиркають і йдуть геть. А мати ховається, аж під ліжко залазить, думає, може увірвуться в хату. Але вони прочитували і йшли собі геть.
Пригадую ці десятки, сотні бомб, снарядів, патронів, що валялися по вулицях, а ми, хлопчаки, те все розбирали, той порох палили. Він горить, стрибає. Всякий же порох був – і такі трубки великі, і маленькі, і пісочок – усе дитинство минуло серед оцього.
А потім прийшли радянські війська. Восени 1944 року поступив я в перший клас у Єнакієвому. Пригадую високі терикони, я з них любив дивитися на місто – малесенькі автобуси, манюні люди! І вітер сильний дме! А донизу я іноді з’їздив на портфелі чи на якійсь дошці. Захоплюючі були моменти!
А батько мій вернувся аж у 1946 році. Він трохи у фашистському полоні був і, мабуть, ще в якомусь радянському таборі, під Москвою сидів. Пригадую, ми того року в маминому селі гостювали, у Людвинці. Це було літо, я грався собі з Валіком, двоюрідним братом. Прибігають і кажуть мені: "Твій батько вернувся, до тьоті Віри йди!" Я приходжу, стривожений і роз’ятрілий, він мене впіймав, отак на руки підняв, обійняв, притискає до себе. Я до нього почав говорити на "Ви", бо ж якийсь незнайомий, очужілий дядько… До мами я говорив "ти", а до батька на "Ви". Так усе життя і говорив на "Ви". А до матері почав говорити на "Ви" в 1961 році, коли повернувся з першого ув'язнення. Бо усвідомив такий закон наш, український, що до мами і тата діти звертаються на “Ви”. А я став українцем у 1960 році… Втім, я ще до цього дійду пізніш...
Живемо. Батько обіцяв Богові, що, як вернеться додому живий, то народять дитину. І народилася таки сестричка Валя. Мамі на той час було вже сорок два роки – мене вона народила в тридцять два, а сестру в сорок два, на десять років Валя молодша.
Рочок їй – а голод у Донбасі страшний, у нас нема що їсти. Макуха – я ходжу, кусочок макухи смокчу, як цукерку. А коли варимо макуху – вона так булькає, булькає! Ми ложкою їмо ту розпарену макуху, як делікатес якийсь. Одного разу мати знайшла піввідра очисток з картоплі і каже: "Це під рестораном викинули". Вона їх принесла, перемила, якось подрібнила, спекла котлети. Я взяв ту котлету, почав їсти, а воно не йде, не ковтається! Ті шкурки, одна на одній, стали мені поперек горла, я почав блювати, виригувати їх. Мати заплакала і каже батькові: "Ні, так ми не проживемо. Їдьмо на мою батьківщину".
А в матері в Первомайську були якісь родичі, вона ж родом з Кіровоградщини, Вільшанський район, село Людвінка, за 25 км від Первомайська. Якийсь “хазяїн” – так ми називали родича, в якого ми спинялися. Це була весна 1948 року, Валя ще маленька. Приїхали в Первомайськ поїздом. Зійшли на станції Голта, а до “хазяїна” треба добиратися на Орлик, через дві річки, які звуться Бог і Синюха. Мости через них стоять при самому їхньому злитті –один міст на Богопіль, другий зразу ж з Богополя на Орлик. Мости там дерев’яні, кожного року їх зриває при скресанні річок. Якраз це сталося перед нашим приїздом. Ходили понтони – великі човни десь на 40-50 людей. Ми з труднощами сіли на понтона, перебралися на той бік. Прийшли до “хазяїна” і стали там жити. Батько пішов шукати роботу десь у магазини, а мене віддає в школу. Біля нас була 12-а школа, російська. Він каже: "Знаєш що? Йди в російську школу. Тому що доведеться поступати в інститут, а там усе по-руськи, то тобі буде легше".
Ну, я – що? Віддав мене батько в російську школу, і там почалися мої муки на не один рік. Я ледве дотягнув весняну чверть: я ж російської мови геть не знаю. У Єнакієвому, в українській школі, я був круглий відмінник, а тут я упав на трійки, на двійки, бо не знаю, що то є “умноженіє, дєлєніє”…
Це 1948 рік – я тільки в четвертому класі. Наді мною сміються за моє українське "г" – я ж не можу вимовити "ґ" так, як вони. Діти підсміюються наді мною, знущаються, я не можу відповідати уроки, не знаю, що таке "север", не знаю, що таке "юг", мені соромно говорити слово"как" – я ж не можу "какать". Мені якось незручно, а там же через кожне слово "какой", "какая", "как". Анекдот виходив, так.
Але, з гріхом пополам, за літо, за осінь я трошки призвичаївся і навчався собі в цій школі.
Через рік ми переїхали з того Орлика на Богопіль – це між Бугом і Синюхою. До речі, Буг – це польська назва, а наша древня назва була Бог. Тут Бог і Синюха зливаються, між ними Богопіль – не Бугопіль. У назві Богопіль збереглася стара назва річки БОГ! Тобто, Боже місто чи місто на Бозі. А недалеко від нашої хпти – школа № 17, українська. Батько, замість того, щоб перевести мене сюди, в українську школу, тримається 12-ї, російської: "Ні, ходи туди". Це мені через річку Синюху ходити. Я там так і продовжував навчання. Лише щовесни, коли зривало мости, я ходив до 17-ої.
А в 17-й школі вчилися Микола Вінграновський, Віталій Колодій – це ті хлопці, з якими я зустрівся і ближче зійшовся в 1952 році, коли Василь Полір'янович Годований по всіх школах пройшовся, зібрав поетів і створив літературну студію – спочатку при бібліотеці, потім при газеті "Прибузький комунар". Ми туди ходили – Андрій Ярмульський, Віталій Колодій, Микола Вінграновський – це ті, що згодом стали членами Спілки письменників.
Ще у Єнакієвому ж я теж почав писати вірші. Сталося це восени 1947 року. Нам учителька української мови дала завдання додому – написати твір за словами: ліс, партизани, облава, фашисти, стрілянина, бій, перемога… Я взяв і чомусь написав його віршами. Здав зошит. Другого дня вчителька, бачу, бере з купки мого зошита і каже:”Діти, у нас у класі є поет!” Та й зачитує вголос. З того дня і почали мене обзивати поетом.
Навчаючись у цій російській школі, я й писав російською мовою, рідше – українською. Перший вірш надрукований у 1952 році у районній газеті “Прибузький комунар” був російською мовою:
Ветерок весенний повевает,
Он приносит радость и весну,
Экскаватор по полю шагает,
По морскому будущему дну…
А коли в 1953 році помер Сталін, то наша класний керівник зайшла в клас з такими страшними, заплаканими очима: "Дети, умер великий вождь Сталин!" Тут же, коли дівчата заплакали, я сів, узяв ручку і почав писати вірша:
Клянемся Вам, родной товарищ Сталин,
Что Ваше дело будем продолжать.
Я вже мав кілька віршів про Сталіна. Писав, і що ми за вас голосуєм, і що Сталін – наше сонце, Сталін – наш свет. Я не знаю, чи можна мене за це засуджувати, але я в глибині душі знав, що Сталін – це антихрист. Мені так мати казала: “Сталін – це артихрист, Ленін – це антихрист. Але в школі – ти дивися, про це нікому не кажи. І знай, що Бог на світі – є”. "Отче наш" я знав, вона змалечку мене привчила, ще з двох чи з трьох років я все це знав, у церкву ходив, коли можна було. Але коли я в школу пішов, вона каже: "Ти ж дивись там, не обмовся, що Бог є, що ти віриш у Бога. Якось обходь це питання, промовчи. А Сталін, Ленін – це антихристи, це банда, яка все захопила і знищила!" І казала про число 666, що воно є в Леніна. Батьки завжди ходили в церкву і не боялися цього, хто б їм що не казав: "Ми віримо в Бога і ходимо до церкви". Сусіди деякі насміхалися. Комуністка одна була, весь час дорікала: "А-а-а, в церкву ходите?" Коли Паска (Великдень), Різдво – це для матері найбільші свята. Перше травня і Жовтневі – вона цього не визнавала і ніколи до них не готувалася – та, хіба то свято? Ну, як зайде хтось, то щось приготує. А Паска, Різдво Боже – це тиждень, два готується, м'яса купує, батько почеревину приносить з базара, начиняє, мочить зі спеціями, варить. А на Різдво ми ще й свою свиню різали. І я так звик собі, знав, що це великі свята.
Мати знала всі релігійні свята, вона не по числах жила, а від свята до свята: "Оце Маковія буде, а це те, те, те". Вона як побачила оту книжку Воропая, то каже: "Усе це в нас у селі збереглося". Все вона знала, і вони з батьком цим жили. Боже, це ж як вона померла – то це ж померла ціла культура, цілий всесвіт української культури з нею відійшов! У неї все українське було органічним, природнім. А оті кацапи, жиди – це чуже, не наше! Там до моєї двоюрідної сестри якийсь кацап пристав, Володя. Пристав до неї в поїзді – а вона красива була – і закохався. А мати: "Тю, так він же кацап!” – "Так, – каже Ліда Микитова, – але так пристав, що я не можу відчепитися". Живуть вони місяць, два, три. Як показав він свій дурацький характер, то мати каже: "О, оце такі кацапи". А він її ревнує, бігає, де тільки вона пішла, шукає. Батько його навіть раз бив, коли він прийшов дол нас і кричав: "Ви її там сховали, десь вона там сидить". А мати: "Оце такі кацапи". Така її органічна українська культура.
В.В.Овсієнко: А відколи вже матері нема?
О.С.Різників: Від 1990 року. Отож я написав вірша про Сталіна. Вчителька його в стінгазету, в чорну рамочку, на стіні почепили в той же день. Я прийшов додому, а мати каже: "Нарешті цього бандита не стало!” Боже мій, а деякі люди бояться й говорити про це!
«СОБОЗОН»
У 1954 році я закінчую школу. Виходжу я в світ отаким роздвоєним, бо в глибині душі я вірив у Бога, але школа мене виховувала, що Його немає. Тут уже Сталіна почали критикувати, культ особи його.
Я того 1954 року поступаю в Одеський університет на математичний факультет, тому що мені легко давалася математика – я в школу не йшов, поки задачу не розв'яжу. А потім у мене звикли списувати. Я приходжу хвилин на десять раніше, однокласники списують. А якщо спізнюся, не встигнуть переписати, то вчителька питає: "Ну, хто вирішив задачу?" Я встаю. "О, знов один Рєзніков справився". Я дуже любив розв'язувати задачі, тому пішов на математику, але не пройшов по конкурсу.
Повертаюся в Первомайськ, працюю в інвентарбюро рік, може, менше. Граю в самодіяльному театрі на Богополі, ставимо п’єсу Нєкрасова “Осєнняя скука”, з Миколою Вінграновським у парі. Пишу багато, готуюсь поступати, але вже на філфак, бо я ж вірші пишу, мені редакція дала рекомендацію, що друкуюся в них у газеті. Подаю на російський відділ. А потім чую, що на український менший конкурс. Забираю документи і передаю на український відділ. І знову не проходжу – якісь там трійки в мене були. З історії, здається, а треба було п'ятірку… Це трагедія! Не можу я вертатися знову в Первомайськ
І ми з одним хлопчиною вирішуємо іти в ОДХТУ – Одеське державне художньо-технічне училище, на світло-технічний факультет. Там недобір був, і ми з Володею Коваленком доздали якусь пару іспитів і стали студентами-театралами! У групі всього семеро чоловік вчилося. Поселились у гуртожитку. Поруч був гримерний відділ, де вчився Леонід Осика – він був молодший за мене щось на три роки, чи що. Він і зараз є, став знаменитим кінорежисером, тільки дуже хворий. Його друг, Борис Савченко, став відомим кіноактором. Вони художники, малюють. Ще є бутафорський відділ і костюмерний. Це ж треба теж малювати. А на світлотехнічному малювання ми не здавали. Тільки екзамени склали – і ми театральні освітлювачі. Живемо в Одесі і ходимо на практику у всі одеські театри. Дуже цікавим було навчання! Ми вивчали історію світової культури, театру, ми дивилися спектаклі усіх Одеських театрів, грали у масовках…
Вступив я 1955 року, на два з половиною роки. Вчуся до весни 1958-го. Я слухаю, як люди говорять, так і я: російською, деколи українською. Зі мною в кімнаті гуртожитку живуть одинадцять чоловік. Той Льоня Осика тоді такі анекдоти сипав – воно вже тоді було видно, що талановитий хлопчик. Але ж він юний, він поступив з восьмого класу, на чотири роки, а я вже ж старший, після десятого класу.
Там усе переплелося, оця одеська мова... Ну, й матюки – але з матюками я розправився ще в школі. Зараз ця матючня дуже посилилася. А вдома, було, скажу при матері "чорт", то вона: "Ти що?! Не смій цього слова вживати!" – "А як?" – "Ну, скажи нечистий, не називай його. Раз ти називаєш його, то він зараз отут буде". Я перестав так говорити. У школі всі діти, хлопці в дев'ятому, десятому класі – кругом матюкаються. Я думаю: а що, хіба я не можу? Давай попробую. Я раз чи два попробував заматюкатися – а в мене як наче губи змерзли, не повертається язик. Я собі думаю: а нащо воно мені треба? А, не буду. Так я й досі не вживаю матюки. А потім уже дізнався з Біблії, що оскверняє людину те, що з вуст виходить. Навіть як якийсь анекдот розказую, то я висловлююсь іншими словами. Але одеський сленґ – він тоді був, він і тепер є серед студентів. Такі вони й тоді були. Живемо собі в гуртожитку, спілкуємося на одеському сленґу.
Одного разу я стояв на вулиці і читав газети, бо я дуже любив читати. Це з дитинства. Я вже десь із 1948 року в Первомайську почав купувати книжки. Батько дає мені на кіно, чи що, а я йду собі купую книжку. Особливо я любив технічні книжки. Про Місяць, зірки, планети – астрономічні. Я книжки збирав серіями. Вони в мене досі лежать, ще й на кожній написав рік, коли яку купив. Так от, стою, читаю газету. Ну, що там можна читати – хіба от на четвертій сторінці, фейлетон. Позаду мене, чую, хтось спинився: "О, о, ух банда, ну банда, ну ти подивися! Це орган компартії, а дивися "партія комуністів самая умная". Як це можна, як це не скромно". Він по-одеському матюкає ту партію: "Как же так можно себя хвалить, це ж орган компартії – газета "Правда". Да если бы я начал себя хвалить, все бы сказали, что я чокнутый – а тут партия себя хвалит!" Я на нього так обережно дивлюся – простий, нормальний чоловік.
Я потім почав підозрювати, що це він спеціально, щоб на мене вплинути. Бо пізніше я й сам, було, приїжджаю в Київ і на вулиці якогось хлопчика спитаю щось українською мовою, зачеплюся і скажу, що комуняки такі бандити. Думаю, тепер і він буде йти і думати, чого це дядько так сказав, що комуністи погані. А тут я собі це мовчки вислухав, проте це мені в душу запало. Я своїм товаришам у гуртожитку кажу: "Ти ж диви, це ж орган компартії, а хвалить себе, що вони найрозумніша партія. Це ж якось негарно". Оце, мабуть, було першим кроком до свідомості.
Я часто приїздив до Первомайська. Там була літстудія, я зустрічався з хлопцями, читали вірші, розмовляли на різні теми.
У лютому 1958 року я закінчую своє училище і одержую призначення в Кіровоградський український музично-драматичний театр імені Кропивницького. У квітні влаштовуюсь на роботу електроосвітлювачем, виписують мені трудову книжку. Знайомлюся з хлопцями, дають мені гуртожиток на центральній вулиці Кіровограда – той будинок зараз знесли. Живемо вчотирьох: Черьомушев Григорій, хорист, уже помер заслуженим артистом. Кубишкін, теж початкуючий артист і Андрій, з села Аджамка, симпатичний юнак, але дуже вже він любив випити. Оце вчотирьох живемо в одній кімнатці.
Одного разу стою я за лаштунками, біля свого прожектора, іде "Наталка-Полтавка". Артистка співає: "Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. Ой, як болить моє серце, а сльози не ллються". Вона так гарно співає, такою красивою мовою, аж у мене сльози на очі навернулися. Опускається завіса, вона нахиляється до своєї ноги і каже: "Ах, чорт, как я ударилась". Це мене так різонуло, думаю: тьфу, йолки, що ж це таке – “Ах чорт, как я ударилась”. Ці слова лунають мені досі, вже 42 роки. Це теж було поштовхом до українськості. Десь я на якомусь аркуші записав:
Я забув українську мову
Я забув Запорізьку Січ.
Як мені повернути знову
Ту свободу і рідну річ?
Йдемо якось із Черьомушевим з театру, російською говоримо – всі ж артисти так говорять. Ну, було в театрі зо двоє чи троє чоловік, які і в житті говорили українською. А інші – тільки на сцені, а між собою по-русскі. Ми йдемо собі і бачимо гасло висить: “Тиждень вуличного руху”. Я кажу: "Грицю, а давай ми проведемо тиждень української мови, щоб не забувати її. Ми ж в українському театрі працюємо, а говоримо російською". – "А чого, давай, правильно. Давай попробуємо". А він сам трошки циган. Наполовину циганчук. Усе життя грав Стецька – отого знаменитого. Талановитий хлопчина, циганська в нього кров. Красивий – всі дівки падали перед ним. Отже, тиждень розмовляємо українською мовою. Ми дали собі слово. У цей тиждень я й листи додому писав українською. Приїхав у Первомайськ – говорю на вулиці з хлопцями українською, а вони дивуються: "Что такоє, что такоє?" – "Ну, так ми ж українську мову забуваємо. То ми тиждень української мови проводимо". За тиждень я написав кілька віршів українською. Таке було моє наближення до українства. Це весна і літо 1958 року... Тоді Хрущов розкритикував культ особи, в Угорщину війська ввели.
В.В.Овсієнко: Це ще 1956 рік.
О.С.Різників: Так, у 1956-му ввели. Але за цих два роки у голові моїй щось зріє. Я приїжджаю в Первомайськ, там чотири години їзди поїздом від Богополя до Кіровограда.Субота, неділя, на вихідні – зустрічаємося з хлопцями, беремо пляшку вина і йдемо на центральну вулицю Шевченка. Там був хлібний завод, на якому працював сантехнік чи механік Гаврилов. І Швець Станіслав працював на цьому заводі. Ми затівали розмову, а Гаврилов розповідав, що таке неп, як тоді за рік з'явилося все – всілякі товари, шкіра з'явилася, люди почали жити, організовувати самостійні маленькі підприємства, магазини. Гаврилов розхвалює неп, а ми, як губка, все це всотуємо в себе ( він говорив російською). Потім ідемо, між собою обговорюємо: "Боже, що ж це таке робиться? Значить, комуністи владу захопили – оце така банда, цей Сталін такий бандит? Берія – теж така бандюга була! І оце нами керувало? Організовувало голодомори, репресії, топтало народ?! Ні, хлопці, треба щось робити".
А що робити? Ми навчені в школі – листівки, майовки робили більшовики в 1917 році, і наші українські партії. Давайте напишемо листівку. Я і Володимир Барсуківський беремося написати. Він після закінчення свого технікуму приїхав з Одеси на три роки працювати майстром на харчокомбінат. Це він працює другий рік. Пише песимістичні вірші. Я теж пишу песимістичні вірші, в мене таке:
Если жизнь со мною сыграла шутку,
Не пора ль трагедией кончать?
Я люблю Маяковського, вчу його вірші напам’ять, сам пишу під Маяковського. Якраз тоді його дванадцятитомник виходить. Я пишу вірш:
Вам, не знающим с жиру делать что,
Тратящим тысячи на пустяки,
Как вам не стыдно отделываться мелочью,
Брошенной в ладонь народной руки? (як жебрак – народ)
О ней толпы крика гуляют везде,
Лезут в глаза, в уши и в рот,
А шепотку о том, что вами народ раздет,
Не откроют даже ворот.
Під Маяковського. Це ж цікаво, чому Маяковський загинув – і ми теж думали, чому він застрелився? Це ж теж така цікава штука. Я думаю, думаю, і приходжу до висновку, що він, мабуть, теж розчарувався у комуністичних ідеях. Я пишу вірш:
Вы, Маяковский, наш поэт,
И потому кончина Ваша
Не поднимает вас, о нет.
Она не делает Вас краше.
Я понимаю ваш конец
Как, может быть, никто на свете:
Мчать Дон Кихотом на коне,
И что он мертвый, вдруг заметить.
Среди пустыни в знойный день
Увидеть странником гонимым
Родник и пальмы, жизнь и тень,
Стремится к ним неукротимо –
И вдруг с отчаяньем узнать,
Что это лишь обман природы,
Пустой мираж, виденье сна,
Ии неизвестно, где же отдых.
Вы это все перенесли.
Сначала до войны, до первой,
Тупых мещан начавши злить,
Трепая их сердца и нервы.
Вы научились убивать
Порок и подлость острым словом.
И доставляло радость Вам
Орать в глаза тупоголовым.
Вы это делали, но вот
Прошел по камням Петрограда
В году семнадцатом народ
Ккровавой поступью парада.
Что было ждать, чего бояться?
Не груды омертвевших тел,
И целый ворох прокламаций
Из "Окон РОСТа" полетел.
Безоговорочно принявши
Все, что сулил вам новый век,
Отбросив мысли, чувства Ваши,
Вы стали верить голове.
И, прославляя путь, которым
Мы только, только лишь пошли,
Вы снова те же разговоры
На новый лад перевели.
Там щось про те, що він лаяв міщан:
Что о Есенине писали
Вы в эти пьяные года
К нему, к его уму взывали
Вы справедливо, это да.
Ведь разве выход – резать вены,
Петлю на шею – и конец?
Нет, как и стойка на коленях,
В какой находится подлец.
Искореняя «пережитки»,
Порок и пошлость, и разврат,
Всю душу без малейшей скидки
Хотели Правде вы отдать.
О Дон Кихот, вошедший смело
В двадцатый век, проклятый век,
Когда кончает жизнь без дела
Гигантской силы человек!
Что о Есенине писали
Вы в эти пьяные года?
К нему, к его уму взывали
Вы справедливо, это да.
Ведь разве выход – резать вены,
Петлю на шею – и конец!?
Нет, как и стойка на коленях,
В какой находится подлец.
Есенин водкою убитый.
И не о нём ведётся речь,
Но, Маяковский, вы то, вы то,
Как не сумели уберечь
Себя от вечной тьмы могилы,
Где всё – покой и тишина
Не сберегли могучей силы?
Настали хуже времена,
Являлись признаки регалий,
И вот тогда во цвете лет,
Вы тем же кончили, поэт,
За что Есенина ругали.
На зелье Вы не очень падкий
И потому-то сгоряча
Вы предпочли уж замолчать,
Чем петь вполголоса с оглядкой
И бить всего лишь в полплеча.
О, та ненавистная пуля,
Что ум стегнула, словно кнут -
Она тогда Вам рот замкнула,
А нам сейчас не отомкнуть.
Ужели выхода другого
Вы не могли никак найти,
Чем просто молча и сурово
Сойти из трудного пути?
И потому, хоть Вы поэт
не рядовой, кончина Ваша
Не поднимает Вас, о нет,
Она не делает Вас краше!
Цей вірш я пам'ятаю, але, на жаль, слабенько пам'ятаю другого, прекрасного вірша. Він звучить примірно отак:
Меж прозаичных буден
Что-то должно случиться:
Ходит звонарь по людям,
В души людей стучится:
“Люди! Откройте души
звон мой весёлый слушать!
Поотпирайте двери –
Будет по вашей вере!”
Но, в рот воды набравши,
Люди молчат, не веря…
“Жены и дети наши –
Тюрем живые двери!..»
Словом, у нас є діти, і ми не можемо жертвувати дітьми і жонами. Отакий був зміст цього вірша.
Одного разу я написав отакі рядки:
Денег рубля не нужно,
Лишь бы свободным быть!
Было бы что покушать,
Было бы чем запить!
І все, більш нічого не треба, свобода – головне. Такий у мене вірш був. На жаль, це все, що я з нього пам'ятаю. Ще з тих часів я зберіг оті два рядочки:
Я забув українську мову,
Я забув Запорізьку Січ, –
таке було в мене написано на аркуші паперу.
Отаким я підійшов до моменту, коли ми з Володею Барсуківським і Станіславом Швецем сіли писати листівку. Ми її писали кілька місяців. Це було літо. Ми сідали на березі Синюхи в такому місці, щоб було видно, хто підходить близько, щоб заховати аркушик. Ми брали словники іншомовних слів, ми підбирали слова, думали: як почати? Почати так, щоб читач спинився і почав читати ту листівку:
"Обращение к народу.
Дорогие друзья и товарищи, к вам обращаются люди, нашедшие в себе мужество выступить против кучки захвативших власть комунистов.
Разве вы не улыбаетесь иронически, слушая радио или читая газеты?"
Та почитаймо листівку абзац за абзацом, уступ за уступом.
Володимир БАРСУКІВСЬКИЙ, Олекса РІЗНИКІВ
"ОБРАЩЕНИЕ К НАРОДУ
ДОРОГИЕ ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!
К Вашему уму и сердцу обращаются люди, нашедшие в себе силу и мужество выступить против ненавистной диктаторской политики партии и теперешних правителей.
ДРУЗЬЯ!
Взгляните на мир прозревшими глазами, откиньте пелену лживых слов, которыми опутывает Вас с помощью газет й радио кучка захватавших власть коммунистов.
Разве не улыбаетесь Вы иронически, читая газеты или слушая радио, разве не возмущаетесь подлой ложью й двуличностью, сквозящей в каждой фразе, в каждом выступлении?
Они кричат о свободе и демократии, но это — свобода в клетке, а народовластие задушено и подменено властью верхушки партии.
Они кричат о богатстве народа, о подъёме его благосостояния, но народ, между тем, беднее, чем до революции.
Рабочий на свою мизерную зарплату не может прокормить себя, не говоря уже о семье.
А как живет крестьянин? Землю, политую потом дедов и отцов, у него отобрали. Загнанный в колхоз, не имеющий никакой заинтересованности, никакой привязанности к земле, он уходит в город, чтобы не видеть сельского убожества.
Но что найдет он там?
Такое же бесправие, нищету и забитое существование.
Нехватка продуктов, обуви и одежды, дороговизна и убогие заработки — зто все достижения за сорок с лишним лет, в течение которых народ не видел ничего, кроме войн, разрухи, голода, произвола и обмана.
Неумная и диктаторская политика партии коммунистов как внутри, так и вне государства приводит мир к расколу, к необузданной гонке вооружений с затратой неисчислимых народных средств и вносит в сердца людей смятение и страх за своє будущее.
ДРУЗЬЯ И ТОВАРИЩИ!
Мы желаем братства, истинного братства, а не вражды между народами всех стран мира!
Довольно раскалывать мир на два так называемых “лагеря”!
Долой фашистскую диктатуру партии!
Нам нужна подлинная свобода взглядов, слова, печати!!
Мы стоим за признание религии и церкви государством!
Долой атеистическую пропаганду!
Да здравствует подлинная свобода народа!
Союз борьбы за освобождение народа (“СОБОЗОН”)
Листівку для переконливості підписали: «Союз борьбы за освобождение народа (СОБОЗОН)», хоча ніякої такої організації не існувало. Текст цієї листівки нині вже надрукований у журналі "Зона", №7, 1994 р, потім у моїй книжці прози “З людей” (Дрогобич, 2000, на стор. 368). А недавно вийшла книжка "Ми із ГУЛАГа", видав її одеський "Меморіал". Там є моя розповідь про цю нашу листівку і про першу судимість. Текст листівки передруковано, по суті, з "Зони". Назва статті “Хлопці, які відкрили нагість короля”: О, дивіться, а король же голий! Отакі ми тоді були.
Ми написали унікальну листівку. Кому її зараз читаю, дивуються, кажуть: "Оце ви писали? Це вам хтось написав!" – "Ні, ми самі написали".
Володя Барсуківський зо два рази приїздив до мене в Кіровоград. Ми зачинялися в кімнаті і тихесенько писали ту листівку. Володя потім скручував її і ховав у манжет штанів. Ми чітко знали, що це треба робити дуже обережно.
Написали листівку, почали її друкувати. У Барсуківського в харчокомбінаті стояли машинки, він мав можливість зайти туди. Ми приходили в ту кімнату годині о сьомій-восьмій вечора. Сторож? Ми поговорили зі сторожем, він пішов оглядати харчокомбінат. Ми закладали в машинку тонесенький папір, отой, що йде на сигарети. Закладали штук вісім-десять аркушів. Текст займав увесь аркуш, по-моєму, навіть полів не було. Ці листівки зараз лежать у КГБ, я з них уже зняв копію і опублікував. У Швеців теж була машинка. І Володя зі Станіславом Швецем теж друкував. Словом, ми зробили штук сорок-п'ятдесят листівок.
Я беру половину листівок, їду в Кіровоград, щоб їх там поширити. Ми домовилися поширити листівку 7-8 листопада, на комуністичні свята, тому що тоді буде резонанс. Володя їде додому, до мами в Одесу, він там теж поширить цього числа. У Первомайську не будемо поширювати, тому що тут можуть встановити машинку. А так Кіровоград – Одеса. Хто дізнається? Але одна листівочка, по-моєму, навіть рукопис, залишилася в кишені у Станіслава Швеця, оцього, що працював на хлібозаводі. Нас було кілька чоловік, але втаємничені в листівку були тільки ми троє.
Ми тижнів два чекали свята. А мене вже крутить військкомат, мене беруть в армію, сказали: “Відсвяткуєш свята і 9 числа підеш в армію”. Кажу: "Добре, домовилися”. Думаю, тим краще: поширю листівки і піду собі в армію.
Сьомого і восьмого числа пішов по Кіровограду, порозклеював листівки. Дав художнику з театру, Володі Волохову. Я штук вісім йому дав, а він каже, що п'ять, і що він їх спалив. Каже, коли прочитав, зрозумів, що це антисовєтчина, то спалив їх, зайшовши в туалет театру.
Поширив я листівку, а 9-го з відчуттям виконаного обов'язку їду з військкомату аж у Крим, у Севастополь. Не знаю, чи Володя зробив, але пізніше він прислав листа в Севастополь, що так. Якраз тоді минуло три роки, як його послали працювати до Первомайська. Він відпрацював три роки і повертається в Одесу. Я служу в Севастополі.
Тут я мав роздвоєність душі. Вона, по-моєму, властива всім, хто жив у совєтський час, коли не можна було говорити те, що думаєш.
Мене, уявляєш, Василю!? Обирають секретарем комсомольської організації. Каплей (капітан-лейтенант) Малишев каже: "А кого же? Они же из села, а ты пишешь стихи! Будешь секретарем. Будешь каждый день ходить в разные увольнения, на комсомольские собрания". Я погодився, став секретарем. Вірші мої друкуються у севастопольській військовій морській газеті "Вымпел". Я радіометрист, нас у взводі шістдесят чоловік – два загони по тридцять чоловік. Ми спимо на триярусних ліжках, велика, широка палуба. Це училище й зараз є в Севастополі. Років три-чотири тому я туди заходив. Але мене до нього не пустили, кажуть: "Нельзя".
Вчуся я там, працюю. Десь у лютому викликають нас чотирьох: "Зайдіть до начальника школи". Заходимо. Стоїть невідомий нам каплей у білому кітелі. Я глянув по кабінету і мені в очі впали друкарські машинки: на одному підвіконні, на другому, на столі, на стільці – чотири машинки стоїть. У мене серце тьох-тьох-тьох. Думаю: невже? Я тоді мав блокнотик і того дня записав: “Невже?”
"Так, товарищи, поступает на вооружение новый вид оружия с кнопочным управлением. Мы подбираем туда людей. Вы взяли конспекты?" – "Взяли". – "Садитесь и печатайте. Вот чистая бумага, делайте закладки и печатайте". Січовик каже: "А як – ногами чи руками друкувати?" – "Садитесь". – "Та я не вмію". – "Садитесь". Примусив нас сісти. Ну, я друкую, а сам думаю: що робити? Що мені – прикидатися? Раз мене викрили, то все одно заарештують. Тоді друкую, як умію. У мене виходить краще, ніж у тих трьох. Цей каплєй підходить до кожного ззаду, дивиться. Підійшов до мене: "Вы что, раньше печатали?" – "Та я в редакції бував, часто свої вірші друкував". – "Ага, хорошо". Він забрав наш друк: "Только никому не говорите, это секретное оружие".
Усіх посилають на кораблі, а мене посилають в Одесу. Мій співкурсник Головозінський як почув: "Та що ж таке, я ж з Одеси, я поїхав би в Одесу". Я кажу: "А я хочу на корабель", бо я справді хотів на корабель. Пішов я до начальника школи і кажу: "Візьміть Головозінського в Одесу, а мене пошліть на корабель". Він на мене так подивився – я пам'ятаю цей погляд. Він, мабуть, знав, це ж було КГБ, і каже: "Ладно, я узнаю". На другий день мені передають: “Уже все, поздно, документы ушли в Одессу”.
Сідаємо ми на корабель, нас везуть в Одесу. Там багато з різних шкіл, не тільки радіометристи, а й підводники, хто ти хочеш. Припливли ми в Одесу на пересилку (у нас так і кажуть – пересилка, хоча був якийсь морський термін). Ми сидимо коло Пересипського мосту, нас смикають і відправляють по частинах. Мене три рази смикали: "На корабель". Я приїхав на корабель, оформили мене, повечеряв я, палубу помив, лягаю спати. Вранці встаю палубу драїти. Поснідав, драю палубу і чую: "Матрос Резников, зайдите к командиру". Заходжу, він каже: "Возвращают вас обратно – говорят, что не туда". – "А чого, мені тут добре – СКР, такий кораблик..." – "Сказали вернуться назад".
Я повертаюсь назад, сиджу ще два дні. Викликають, кажуть: "Ты же отлично закончил учебу, будешь тут старшим командиром. Тут на берегу есть радиолокатор, антенна крутится. Будешь следить за ней. У тебя будет два матроса. Ты будешь старший”. Оформили. На другий день мене викликає той же лейтенант і каже: "Да что такое, я не понимаю". Забирають мене на шістнадцяту станцію Великого Фонтану, відправляють на берег. Там коло монастиря стоїть маяк, там антена крутиться, а під землею екран, на якому ми стежимо, хто заходить і виходить з порту. Нас там 12 чи 13 чоловік несуть службу, у нас мічман і старлей, начальник. Мічман нас ідеологічно виховував. Це вже було літо, десь серпень, вересень 1959 року. Там було гарно, цікаво.
Одного разу мене викликає старлей і каже: "Слухай, ти в Одесі жив?" – "Так". – "Отут у мене є ліки, занеси їх". – "Увольнєніє даєте?” – "Да. Занеси". – "Куди?" – "На Ближні Млини". Знов мені щось у серці стріляє. Бо ж на на Ближніх Млинах живе Володя Барсуківській, який уже переїхав з Первомайська сюди, Спартаківській провулок, 5. Я знаю, де він живе. Кажу: "Хорошо, давайте". Ну, думаю, зайду до нього. Але їду і сумніваюсь: слухай, тут щось підозріле. Може, мене спеціально посилають, щоб я з Володею зійшовся, бо він же ще не знає, що я тут. А, думаю, гаразд. Іду мимо його хати, постукав, він мені відчиняє. Як побачив мене, спохопився: "Підожди, зараз я вийду, щоб мама не побачила", – він теж уже помітив, що за ним стежать. Вийшов до мене: "Ну що?” – “Слухай, як ти тут?" – "Та все нормально". – "Як, ти тоді листівки поширив?" – "Так, – каже, – в університеті, в політехнічному інституті наклеїв, ще комусь дав, – розказує. – А ти що?" – "Та от, ліки треба занести?" – "А куди?" – "А це отуто, поруч". Ми вдвох заходимо в двір, стоїть там якийсь вояка, дивиться на нас. Кажу: "Це ось вам ліки". – "Да, да, спасибо. Что, товарища встретил?" – таке кагебістське питання. "Так, знайомого зустрів". Усе.
Володя проводжає мене на шістнадцяту станцію Фонтана, бачить, де я служу, і починає до мене їздити. Якось сказав: "Викликали мене в військкомат і я там познайомився з одним поетом. Такий цікавий поет – Юрій Михайлик. У-у... Такі вірші пише. Ти знаєш, він теж начебто настроєний проти. Хоче з тобою поговорити". Через тиждень-два каже: "Ой, Михайлик хоче з тобою познайомитись". Ми зустрічаємося з Михайликом. Отут у Постанові про закінчення слідства є: "Свидетель Михайлик Ю.Н., Яшаев, Гапонов и Рощин показали суду, что в их присутствии и в разговорах с ним Резникова допускал отдельные антисоветсткие высказывания по вопросам подавления контрреволюционного мятежа в Венгрии, восхвалял американский образ жизни и извращал существо советской демократии".
Цей Михайлик зараз відомий поет, але коли він побачив, що я повернувся в Одесу, що я друкуюсь (це вже був 1991 рік, у мене перша книжка вийшла в 1990 році) – він утік аж в Австралію. Зараз він в Австралії сидить.)
Володя каже: "Я їду до Первомайська забрати трудову книжку". Кажу: "Так ти ж зайди до мене, візьми в мене папку з моїми віршами". – "А де?" – "Скажи батькові, – а він знав мого батька, – що на горищі є чемодан, візьмеш папку і привезеш мені мої вірші". – "Добре". Приїжджає, привозить мені папку і каже: "Ой, ти знаєш, зі мною Михайлик їздив". – "А чого?" – "А йому щось треба було в Первомайську. Він їздив зі мною, вилазив на горище і дивився, де лежить чемодан..." – "Та ти що?" – "Так, так, ти знаєш, це щось підозріле". Ми обговорили це питання. "Ти знаєш, це підозріло. Дивись: тебе викликали в військкомат, він знайомиться з нами, але листівку писати він не хоче, каже: “Это вредно, не надо”, а сам випитує, що ми думаємо. І ще й поїхав до Первомайська! "Нащо ж ти його брав?" – "Ну, я не міг: стрілися ми в дорозі, їхали разом...". – "Ну, гаразд".
ПРОЗРІННЯ В ТЕМРЯВІ (1959 – 1960)
І ось настає 1 жовтня 1959 року. В цей день зробили обшук у Швеця Станіслава і в мого батька в Первомайську, у Володі Барсуківського в Одесі, а до мене приїхав у військову частину підполковник Мєнушкін. Я якраз сидів за своїм екраном, спостерігав за кораблями, які заходять-виходять до-із Одеського порту. "Иди, Алексей, тебя вызывают". Я приходжу, стоїть у дворі наш старлєй, з собачкою грається і таким довгим поглядом на мене дивиться. Кажу: "Що таке?" – "Там, у мене в кабінеті. Зайди". – "Хто там", – питаю. – "Підполковник". Я заходжу: "Товарищ подполковник, матрос Резников по вашему приказанию прибыл". – "Как звать?" – "Алексей Сергеевич". – "Год рождения". – "1937". – "Обыск мы пришли у вас делать". Кажу: "Обыск так обыск. А що таке?" – "Это вы должны знать сами". Кажу: "Я не знаю". – "Не знаете?" – "Не знаю". – "Ну идем". Зайшли ми в кубрик, у мене ті папки лежали під подушкою, матрацом. Вони їх вилучили, описали, оформили протокол. З ним ще два товариша ходять, праву руку опустивши в кишеню – мабуть, там пістолети були.
Повели мене в їдальню, в камбуз, я там ще поїв, хлопці мені компоту налили дві чи три здоровенних кружки – дуже добрий компот у нас варився. Я п'ю і думаю: "Ну, це вже все, останній раз". І коки-повари розуміють, бо чутка пройшла – все. Ми йдемо далі від нашої військової частини – стоїть "Волга". Менушкін сідає спереду, ці два по боках, я між ними посередині, поїхали. 16-а станція далеко, їдемо в центр міста до вулиці Бебеля. Я їду і думаю: “Боже, це вже все! Мабуть, років десять дадуть, а може й розстріляють... Ну, років 10-15 повинні дати”. Їду я, прощаюся з Одесою...
Приїхали ми на вулицю Бебеля, в КГБ. Масивні двері... Цей будинок на весь квартал. Про нього в Одесі кажуть, що він найвищий, тому що "из него видно Магадан и Соловецкие острова". Зайшли. "Ну що?" Вийняли з кишені годинник, забрали шнурки, пояс. Я у морській формі. Сиджу день у камері, ніч – це ж дають мені відчути, куди я потрапив...
На другий день викликає Мєнушкін: "Ну, так что, Алексей Сергеевич, вы вспомнили, за что?" Кажу: "Ні". – "Эх, напрасно вы, надо рассказать бы". Кажу: "Я не знаю, про що розказувати". – "Ну, тогда что, давай допрос начнем?" Здається, тоді мені пред'явили ордер на затримання і почали допит підозрюваного.
У вас есть стихотворение "Вам". Тут такие вот слова:
Вам, не знающим с жира делать что,
Тратящим тысячи на пустяки, –
Как вам не стыдно отделываться мелочью,
Брошенной в ладонь народной руки?
О ней толпы крика гуляют везде,
лезут в глаза, в уши и рот,
А шепотку о том, что вами народ раздет,
Не откроют даже ворот…
Скажите, кто это люди, которые не знают, “с жира делать что” и “тратят тысячи на пустяки”?. Кто эти люди?"
Я відповідаю:
– Спекулянти. Є спекулянти, які торгують і обдурюють людей".
– Алексей Сергеевич... – докірливо хитає головою. Але пише, записав.
– У вас есть рассказ "А все-таки хорошо". Там написано, что нам нельзя обгонять Америку, потому что голый зад виден будет, латки побачать. Что вы имели в виду?"
– Ну, це може якийсь анекдот, для сміху я написав.
– Значить, ви нічого не знаєте, ні до чого не признаєтесь?"
– Так.
– Ідіть.
Я пішов, сиджу ще день. Мене завели в камеру, кажуть: "Что, самому, скучно сидеть тут? Бери вещи". Переводять в іншу другу камеру. Заводять – накурено! Сидить один, якийсь ханурик дивиться на мене: "Володя Крижановский. Здоров". – "Здоров". Він мені розказує свою справу, а я про свою нічого не говорю. Якось я інтуїтивно знаю, що або підслуховують, або він стукач – я йому нічого не кажу про свою справу. А він розказує, що він із Бобринця, з будинку культури художник. Дивлюся – щось він на художника не схожий, дуже якийсь приблатньонний. А це ж легенда спеціально під мене, що наш Кіровоградський театр їздив туди виступати. "Ну, я знаю артиста – там такой артист, там такой артист есть". – "А за що ж тебе взяли?" – питаю. – "Да ты понимаеш, я нарисовал рожки Сталину – портрет Сталина стоял, а я ему рожки нарисовал, а потом испугался и закрасил. А потом краска облупилась и рожки стали видны. Кто-то донес, пришли меня взяли". Кажу: "Так Сталіна ж розкритикували, вже культ лічності розкритикували – то чого?" – "Так это же я надеюсь, что меня выпустят – разберутся и выпустят. И там еще какие-то наркотики у меня были. Оце ж я їздив..."
Ну, думаю, це підсадили. Що його повезуть в Одесу шукати будинок, де йому давали ті наркотики. А сам пише листа, ховається, закриває вічко і пише листа. Десь і конверта дістав, чи в нього спеціально був. “Я напишу, візьму з собою, а там десь кину на землю, люди піднімуть, побачать, що конверт адресований, і вкинуть в ящик”. Це щоб і я щось написав – таку тюльку під мене жене. Але я йому нічого по суті справи не розказую. (Цікаво б тепер глянути на документи, що він говорив їм).
Але, Василю, отут починається те, про що я тобі говорив, – як я духовно вдруге народився, як я став українцем.
Минуло два тижні. 15 жовтня 1959 року в Мюнхені вбивають Степана Бандеру. Дають на другий день газету "Правда", я там читаю – там отака маленька заміточка: “В Мюнхене умер Степан Бандера, предводитель ОУН”. Наступного дня викликає мене слідчий і каже між іншим: "Знаєш, там у Мюнхені Степан Бандера вмер". Кажу: "Та я знаю". – "Откуда?" – "Та мені газету давали, прочитав уже". Слідчий починає щось там говорити, я йому односкладово відповідаю. Хоча зі мною в училищі навчався один старший за мене чоловік, який розказував, що служив у військах НКВД і придушував, стріляв оунівців, бандерівців. Отаке я уявлення мав. У національному відношенні я був абсолютний нуль. Слідчий, видно, це зауважив, і вони десь у своїх кагебістських анналах записали, що національного моменту в мене нема. Та й листівки по-руськи написані. Так вони собі відзначили і передають справу в суд.
А в мене починається робота. Може, як у тому вірші про душі розстріляних... Може, оце душа Степана Бандери десь черкнула мою душу...
От читаю книжку Іллі Еренбурга "Годы, люди, жизнь". В одному місці Ілля пише так: “Переїжджаю з Франції в Бельгію. Висять лозунги: "Илью вон, не пускать Илью сюда!" – на французком языке, потому что, как известно, в Бельгии говорят на французком якыке”. Це мене як струмом ударило. Два ліжка отак, якраз цього Крижанівського не було – десь його викликали. Я починаю бігати по камері від дверей до вікна. Думаю: як же так – мова французька, а дві різні держави? А в нас дві мови – а “на віки вічні з руським народом”? То як це так? Боже, це ж якась дурниця, так не може бути!
День, два ходжу, думаю. Попалася книжка Івана Франка, переклади на російську мову. Гарні переклади, така книжка груба, сторінок на 400-500. Читаю “Тюремні сонети". Стрічаю я там сонет, який я зразу ж вивчав напам'ять, тому що дуже яскрава паралель із Совєтським Союзом була. Він писав про Австро-Угорщину, а я думаю, що це ж про Советський Союз написано:
О, среднеевропейское болото
Подернутое плесенью густою,
Рассадник безнадежного застоя
И тупоумия – ты символ гнета.
Где станешь ты ногой, там стон народа,
Там с подданых сдирают третью шкуру.
Ты душишь с криком: "Двигаю свободу!"
И давишь с криком: "Двигаю культуру!"
Ты не сечешь, не бьешь, не шлешь в Сибирь,
Но соки сердца пьеш ты, как упырь,
Болотным смрадом душу отравляя.
Лишь мразь и гниль несут твои порядки,
Живьем здесь погибает мысль живая
Или бежит отсюда без оглядки.
Боже, я балдію, слухай, Боже мій, та диви, яка Франко велика людина, та диви, що він писав! Це ж сто років тому написано, а про нас же час. Потім ще щось прочитав, але, в основному, це все відбувається на рівні моєї душі і розуму, це все думки. Я доходжу до висновку: Боже, який же я дурень! Україна ж у неволі, Україна пригноблена, а я вчу напам'ять вірші Маяковського, листи додому пишу по-руськи, коли батьки не знають російської мови. Ну, батько теж мені по-руськи писав. Видно, я це від нього взяв. Та як же це так? Боже мій! Двадцять один рік я прожив на світі, і все це пішло на смарк, це все даром. Я ж геть не знаю української культури, я не знаю літератури, історії – це ж усе треба вчити! Отакі думки мене гризуть листопад і грудень.
Три місяці тривало слідство. Ну, того Крижанівського звільняють, я йому дав свою домашню адресу. Він їздив, щось там у батька випросив чи вкрав, гроші позичив – 25 рублів. Не оддав, утік. А мама в мене була така підпільниця: "Я ж кажу: "Серьожа, не треба!" А батько посадив його за стіл, сто грам йому наливає – "Він же сидів з Льонею в камері!" Розпитує, як. Мати каже: "Не смій, вижени його, це якийсь брехун. По ньому видно, що брехун". Така в мене мати була, підпільниця. Потім це все життя вони згадували і розказували.
Закінчується слідство. І Стасика Швеця були заарештували, та на другий день випустили. Виявляється, що батько знайшов у нього в кишені листівку, побив його, ту листівку спалив – так вони офіційно кажуть. А я думаю, що він її в КГБ здав і з того почалося слідство, бо інакше б вони на нас ніяк не вийшли. Хоч і шрифти всіх машинок в Одесі знімали, але ж листівки друкувалися в Первомайську. Я так думаю, але правди не знаю. А Стасик Швець мені й зараз каже: "Ну, мене батько сильно побив, і я потім теж помітив, що стежать".
А ми з Володею сидимо, перекашлюємося, коли йдемо в умивальник і виносимо парашу. Вранці чи ввечері – то я кашляю, то він кашляє. Заглядають у вічко: "Прекрати кашлять!" – "Ну кашляю – то як я тобі прекращу?" Переписувалися ми з ним, думали, що це ніхто не бачив – такі підпільники. А вони спеціально попускають нам: пишіть. А самі читають ті записки. А потім десь у грудні викликають: "Вот есть донесение начальника тюрьмы и такого-то надзирателя, що він знайшов після вашого посещения записку до Барсуківського, а отут – що Барсуківський вам відповідає. Ось тексти листів. Що ви мали на увазі, оце все пишучи?” А там я пишу: "Володя, нікого не видавай. Не видавай Валю Кравчук, нікого не називай, ми все беремо на себе". Я теж, в основному, на себе брав.
А, я ж не сказав. Ми через днів п'ять-десять призналися про листівку: "Так, ми листівку надрукували". Мене возили в “столипіні” в Кіровоградську тюрму, фотографували, це все в справі є. Ми виїжджали на місце, я показував, де листівка. Коло мене стоять з пістолетами гаврики, а той фотографує, скрізь мене возять. По-моєму, чоловіка три в Кіровограді і чоловіка три в Одесі здали листівки у КГБ. Місця, на які вони вказали – оці місця і я показував. А інших я не називав – воно мені треба? Один пише, що він знайшов листівку на аптеці. "Оце?" – "Так-так, це я поклав". І туди їздили, я показував. Ми призналися і покаялися, що дурні були, що неправильно зробили, що це під впливом критики культу особи ми зробили. Ми побачили, що Сталін таке робив, то написали листівку. Начальник КГБ, генерал Куварзін... Я моряк, весь час у морській формі був, високий, довгий стою, а він такий маленький, штани з широченними нашивками, стоїть переді мною, кулачки підняв і кричить: "Как вы могли мою партию назвать фашистской?" Кажу: "Їй-Богу, не знаю. Ну, ми дуже багато літератури перебрали, шукали, думали, і прийшли до такого висновку". – "У-ду-ду-ду-ду-ду-ду!"
Закінчилося слідство. Нам шиють дев'яту статтю – “організація”, і сьому статтю – “антисовєтська агітіція і пропаганда”. Це статті Основ, які щойно вийшли, де найбільший срок – 15 років. О, думаю, вже добре, не дадуть мені 25. Везуть на суд – на Короленка, 17, у військовий трибунал. Нам сказали, що нашу справу передали в трибунал, тому що я військовий моряк-матрос.
Добре. Викликали мене 1 січня 1960 року і питають: "Ви з Барсуковським сварились?" Кажу: "Та ні". – "Не маєте претензій, в одну камеру вас можна?" – "Можна". – "Це щоб другу камеру не займати. Ми вас у тюрму переведемо, щоб вам сюди їжу на двох не возити і охорону не тримати спеціально для вас”. – Кажу: "Ваше діло".
Нас переводять в Одеську тюрму, бо виявилося, що ми тільки вдвох у КДБ сиділи. До речі, до Володі теж був підсаджений стукач, насєдка. Зводять нас разом. Я заходжу і кажу: "Володя, добрий день". Не кажу “Здраствуй чи привіт”, а кажу “добрий день”. Він відповідає: "Добрий день". Я вирішив його зразу попередити: "Володя, ти знаєш, я на українську мову перейшов". І пояснюю йому, чому, що ми українці, а говоримо по-руськи – то це якась ненормальність. Він каже: "Я теж по-українськи можу". – "Так ти ж одесит". – "А в мене мати з села, ми вдома говоримо українською".
Все. Ми починаємо вчити нашу мову: радіоточка у камері висить – тільки якась українська пісня, то я пишу перший рядок, він пише другий рядок, я – третій, він – четвертий. І встигаємо записати всю пісню, вивчаємо і співаємо. Через те я зараз знаю дуже багато пісень від початку і до кінця. Я з дитинства дуже люблю співати. От у мене така натура – чи це, може, така риса українська – чи я копаю, чи сапаю, що б я не робив, іду, навіть розмовляю з кимось, а в мене весь час крутиться якась мелодія. Я себе ловлю на цьому: тьфу ти! Переключаю себе, а через кілька хвилин знову якусь мелодію наспівую – вже іншу. Темп мелодії залежить від темпу моєї роботи: буває, що швидко йдеш: "Дощик, дощик, крапає дрібненько...". А якщо повільно, то я заспіваю: "Ой не пугай, пугаченьку..." Якась співоча суть моя. Сидимо ми в камері, співаємо, сльози на очах, плачемо. Згодом у “столипіні” співали оту пісню Некрасова:
Назови мне такую обитель,
Я такого угла не видал,
Где бы сеятель твой и хранитель,
Где бы русский мужик не стонал.
Це ж якраз і про наш народ! Боже мій, їдемо, плачемо...
15 лютого 1960 року викликають нас на суд. Суддя – полковник Горбачов, два підсудки. Дали нам якихось адвокатів. Я у морській формі. Починається суд, викликають свідків. Яшаєв, Мокляк, Гапонов – ці зі мною служили. І Рощин. З Севастополя декого привезли. Ось привели Волохова, допитують, що я йому давав листівку. Все детально розбирають. Суддя попався розумний, мудрий такий чоловік. Він усе розібрав детально. Прокурор виступив, попросив чотири роки мені і три роки Барсуківському. Я думаю: ти диви, це вже легше – не десять років, а чотири. Але все одно це багато. Я вийду – мені буде 25…
Завтра я маю говорити останнє слово. Я півночі не сплю, я сиджу, ходжу по камері і складаю-пишу вірша. Ну, щось мені хочеться отакий вірш написати. Я, по-моєму, і мав на увазі, що прочитаю їм на суді. Привозять нас до трибуналу. Суддя каже: "Подсудимый Резников, ваше последнее слово". Я встаю і питаю: "А можно, я стихотворение прочту?"
Це був останній мій вірш, написаний російською мовою. Я інтуїтивно знав, що мені не можна признаватися, що я став українцем. Я це відчував: хай справа буде така, як є. І я читаю вірша:
Я долго думал.
Дни и ночи,
И, как машину мастерской,
Своею собственной рукой
Я жизнь свою не между прочим,
А специально разобрал,
И каждый день, как винтик малый,
И каждый месяц, словно вал,
Я со вниманьем небывалым
Пересмотрел и перебрал.
О, сколько грязи, сколько пыли…
Когда, откуда, почему
Детали эти запылились?
Я не пойму!
Нет, не пойму.
Все было – глупость, заблужденье,
Мечты о чем-то неземном,
Незнанье жизненных явлений
И самомнение притом.
Я все прочистил, все я смазал
Суда, раскаянья слезой,
Пересмотрел душевным глазом –
И вот они передо мной:
Из тех же мускулов и кожи,
Из тех же губ,
из тех же рук –
Другую жизнь собрать я должен
И я клянусь,
что соберу!
Суддя ледь не аплодував. А вони ж то не знають, про яку я “другую жизнь” –"собрать я должен” життя українця. Я від тієї “жизні”, минулої, відмовляюсь – то я дурень був, несвідомий, бо нічого не знав. Я прочитав цього вірша. Потім ще Володя сказав останнє слово: "Ну так, ми були такі. Ми виправимося. Ми зрозуміли помилку, більш не будемо цього робити". Суд вийшов на нараду, повертається і читає вирок, каже, що стаття дев'ята, за організацію, знімається, вона не доведена.
"Суд признал доказанную вину Барсуковского и Резникова в проведении антисоветсткой агитации, изготовлении и распространении листовок антисоветского характера, то есть в совершении преступления, предусмотреного статьей 7 Закона об уголовной ответственности за государственные преступления. А вот создание союза "Мы тоже люди"... (Це я в армії створив такий союз "Мы тоже люди". У нас гімн був: "Мы тоже люди, мы тоже любим, пусть кожа черная у нас, но кровь чиста"). Польский, Портник пояснили, что как само название союза "Мы тоже люди", так и инициатива создания этой группы Резникову не принадлежит, поэтому суд считает, что предъявление Резникову и Барсуковскому обвинения в совершении преступления, предусмотренного ст. 9 Закона об уголовной ответственности за государственные преступления и Резникову, кроме того, эпизод обвинения за группировку вокруг себя антисоветски настроенных людей и создание союза "Мы тоже люди" необоснованным.
В процессе судебного следствия было выяснено, что Резников, находясь в учебном отряде, был избран секретарем комсомольской организации, был активным военкором и помещал в флотской печати патриотические стихи. Являлся отличником боевой и политической подготовки, а Барсуковский характеризовался по работе положительно.
Руководствуясь ст.226, ст.297, военный трибунал Одесского военного округа приговорил: Резникова и Барсуковского по ст. 9 Закона об уголовной ответственности считать оправданными каждого. Их же по ст. 7 часть первая вышеназванного Закона лишить свободы с отбыванием в исправительно-трудовой колонии на один год и шесть месяцев каждого. Срок наказания исчислять... (ну, це ти знаєш як). Вещественные доказательства – восемь антисоветских листовок (бачите, їх здали вісім штук), помещенных в конвертах – по четыре... Пишущую машинку системы "Олимпия" возвратить законному владельцу Швецу” (батькові Станіслава. Треба звірити текст з вироком).
Прокурор встає і заявляє: "Я буду писать протест!" Горбачов каже: "Это ваше право, пишите. Все, суд закончен, идите. До свидания".
ПЕРШЕ ТУРНЕ (1960 – 1961)
Повернулися ми в камеру, сміємося з Володею, радіємо: "Слухай, це ж усього півтора року – а ми вже ми півроку, по суті, відсиділи. А ще будемо місяць ждати, поки той напише протест”.
Сидимо в тюрмі ще місяць чи півтора, ждемо. Приходить відповідь із Верховного Суду: “Оставить в силе, полтора года. Все, готовьтесь на этап". – "Куда?" – "Там узнаете". Батько, мама приходить на побачення, приносять нам передачі. Життя пішло веселіше. Ти, мабуть, не знаєш, ти ж молодший, що в 1960 році сидіти було набагато легше, ніж стало через рік. Ми в таборі навіть гроші мали в кишені. Приходив у табір фотограф, ми платили, він знімав нас. У мене ж є фотографії – Бабич Сергій і Андрушків Володя мені прислали карточку, де ми стоїмо вчотирьох. Ми фотографу платили в таборі готівкою – це ж анекдот! Що пізніше робилося, ти знаєш.
Словом, збираємося ми на етап, їдемо в Харків, через Первомайськ, дивимося на свою батьківщину... Їдемо, співаємо пісні. От у Харкові, по-моєму, до нас приєднується Андрушків, а він уже ж підкований, каже: "Хлопці, а ви що, з Одеси?" – "Так". – "А чого ви українською говорите?" Кажу: "Ми ж українці". Він на нас дивиться – може, думає, що ми підіслані, а ми на нього думаємо, що, може, він підісланий. Але куди ми подінемося? Їдемо вже втрьох. А в нього посправник Процюк, Василь, по-моєму. От переїжджаємо кордон України. Тут вперше побачив, що таке Росія. Україною їхали – біленькі хатки, садочки, краса така, а там уранці дивлюся – що таке? Голий белебень, стоїть якась чорна хатка, жодного дерева, хвіртка перекошена. Як Міцкевич писав, що покладуть кілька тих бровен одне на одне і зовуть це домом, а кілька таких домів називають гродем. Пам'ятаєш, у нього є "Droga do Rosji": "Kraina biala, pusta i otwarta, jak zgotowana do pisania karta" – прекрасна поема. І ось я пишу віршик:
Жевріють на обрії зорі,
І місяць, самотній юнак,
Когось вигляда на просторі,
але не знаходить ніяк.
Мовчать тополеві алеї,
Схилилися верби сумні,
Верхів’ям своїм над землею
Вклоняючись низько мені.
Прости, дорога Україно,
я кидаю вперше тебе,
незвідана доля закине
мене за Уральський хребет…
Чарівнії ночі духм’яні,
як довго не бачити вас?
Як довго в важкому чеканні
Вбирати в багаття прикрас?
Як довго надією душу,
жалем і тугою палить?!
Я вірність тобі не порушу.
Та серце щось дуже щемить..
Про тебе там хто нагадає,
чарівна веснянко моя?
Лиш місяць, що зараз сіяє,
І там буду бачити я…
Приїжджаємо ми в Свердловськ, потім Рузаївка.
В.В.Овсієнко: Рузаївка – це ближче, в Мордовії. А десь там поблизу є Сердобськ. Сердобський годинниковий завод, на який ми працювали.
О.С.Різників: Я помилився. Це друге ув'язнення було на Уралі. З Харкова нас привезли в Рузаївку. У Рузаївці, я пам'ятаю, такий дерев'яний барачок стояв, прогулочний дворик, чомусь дерев'яні підмостки, ми по них ходили на прогулянку. Вікна великі. Єговіст стає на коліна і молиться при всіх нас. А це для нас дивно, що він людей не боїться, молиться голосно: "Господи!" Потім розказує нам, які демони, з якими крилами. Ми дивуємось - який це залізний чоловік! Єговісти, ти знаєш, залізні люди, молодці. На жаль, я не пам'ятаю його прізвища. Йому п'ять років дали. А потім нас перевезли в табір. У мене є листи, я їх усі зібрав. Ті, що я писав з Мордовії, у мене є підшиті, бо я просив батьків, що не рвали мої листи, а збирали їх.
Заходимо в табір. По-моєму, це була одинадцята зона. Скільки там людей було, не пам'ятаю, але десь тисяч три, чи дві з половиною тисячі – це були воїни УПА, полонені. Вони мають по 25 років. Як почули, що в нас по півтора року: "Ха! – сміються, – ха-ха-ха, та ти що!" Я питаю: "Та що ви смієтеся?" – "Та це ж півтора року – ми тільки на параші півтора року сидимо. Цей строк можна на параші відсидіти". Нам і незручно трошки, а з другого боку радісно, що в нас малий строк. А їх якраз зараз пересуджують до 15 років – до відсидженого. Щодня по 30 – 35 чоловік відпускають.
Одного разу я, щось прихворівши, не пішов на роботу, а пішов на суд, сидів слухав, як їх судили. Там є прокурор, а представник адміністрації доповідає про справу. Хвилини три розказує, що от він воював там і там, там убив якогось кагебіста, а тут брав участь у боях. Мене здивувало, що де він брав участь у боях – це не вважалося за злочин. А коли ліквідував когось – це їм інкримінували. А там же війна йшла. Через це зараз цих людей повинні визнати учасниками Другої Світової війни і борцями за вільну Україну. Війна як війна, за бої їх не судили.
Суддя, прокурор – і все. Отак кілька хвилин – і "сократить срок до отсиженного", "оставить приговор в силе, иди досиживай". Так нашому бугру (бригадир у нас був Мороз – такий вайлуватий дядько, великий, спокійний) залишили 25. Він, бідачисько, аж плакав. У нього була якась більша справа.
Вояки УПА звільняються, книжки нам дарують, чемодани дерев'яні залишають. Я привіз додому штук шість чи сім тих чемоданів, повних книжок. А "Книга поштою"? Мені прийшов Махатма Ганді, а чотирьохтомний словник Грінченка, а Олександр Олесь уперше вийшов! Та я над ним умлівав, який прекрасний поет, яка мова гарна. А Самійленко! Тоді ж було якесь відродження. Це ж відлига була. Такі книжки видавалися: "Должны ли люди голодать?", "Ограниченные войны" – такий трактат, переклади з англійської. Та ти що! Я собі виписую, гроші є – ми якісь там гроші заробляємо. Батьки мені присилають гроші, бандеролі йдуть.
Нас виводять на роботу, ми загорожу робимо. Кілки і отак поперек жердини. Потім я був на іншій роботі, возили дрючки. Три дрючки покладеш, коня запрягаєш. На конях я працював. Їдемо лісом цілою валкою. Стали, грибів назбирали.
Десь через місяць чи що заходить у зону буцматий такий чолов'яга: "Здравствуйтє, рєбята!" – "Звідки ти?" – "З Житомира, Сергій Бабич." – "А за що тебе?" – "А мы листовки написали, на столбах расклеили". – "Як?" – "От руки написали". "Тю, – кажу, – так я теж за це". – "Да ты что?" – "Да". – "А чего это вы по-украински говорите, что такое?" – "Ну, як це, ми ж українці". Слухає він – другий українською, і ті українською, і ті... Пройшло тижнів два і цей Сергій Бабич заходить: "Хлопці, та це ж Україна, та ми ж дурні! Чого ж це ми по-російському говоримо, є ж українська мова!" Він став таким запеклим націоналістом! Ми зараз знаємо, який він. Я з ним зустрівся в минулому році. Він приїжджав до мене в Одесу. І згадує: "Олексо, ти пам'ятаєш, як ми тебе на вахту проводжали, коли ти звільнявся? І ти кажеш: "Хлопці, дивіться за Сергієм, бо він дуже гарячий". Кажу: "Я не пам'ятаю". – "Я ці слова пам'ятаю..." А Сергій через три місяці після свого звільнення знову сів...
Це Бабич. Сидить там прекрасний литовець, з п'ятого курсу юридичного факультету Вільнюського університету. Ніяк не можу згадати його прізвища, і чогось Володя не пам'ятає. Чи Єндрікайкес, отаке якесь прізвище. Згодом я про нього не чув. Це унікальна людина. Як він усе знав, який грамотний, спокійний, як він говорив з нами, який він свідомий національно! Я, може, і через нього, коли вдруге сів, почав вивчати литовську мову. Та я взагалі литовців любив. Вони гарні люди, а цей хлопчина унікальний. З п'ятого курсу взяли, мав уже захищати диплом, а йому дали чи п'ять, чи три роки.
Пригадую, написав у таборі на Зелені свята такого вірша (це на Зелені Свята у таборі):
Лапате листя клена
Схилилося до мене,
я кленом цим зеленим
Вквітчав свою постіль.
В цей тихий вечір синій
Я знов до тебе лину,
Далека Україно,
І знов молю: “Прости!
Прости, моя кохана,
Страднице безталанна,
навіки нездоланна,
дорожча за життя,
Що я не знав про тебе,
Що я не чув про тебе,
Не бачив те, що треба,
За купою сміття.
Тепер я бачу, ненько,
Твої хати біленькі,
Твої річки бистренькі,
Степи твої, й поля,
Козацькії жупани,
Сміливі отамани,
Твої відкриті рани,
Страдалице моя…
А я співав про квіти,
про сум душі своєї
І мову, рідну мову
Вже починав втрачать.
Дозволь же над тобою,
Над долею твоєю
Оновленому серцю,
Коханая, ридать”.
Ну, звичайно, ти ж чув про Сашка Григоренка із Дніпропетровщини, село Бородаївка. Він син учителів. Це унікальний чоловік. Боже, який це був поет! Це Симоненко, це Вінграновський, це Стус з нього був би – це колосальний чоловік! Ми з ним здружилися: я пишу вірші, він пише. Ми гімнастикою йогів займаємося. Ще коли я сидів у КГБ, то в мене була книжечка "Вправи йоги", українською мовою, переклад з болгарської. Я щодня по ній займався, навіть навчився робити "лотос". Щось місяців три чи чотири виламував ноги, поки навчився робити "лотос". Стійка на голові – все це я робив по півгодини. Причому ж у камері сидиш, там нема чого робити, то я зранку, ввечері, вдень. А тут Сашко. Ми йдемо за барак, станемо – дихання, нахиляємося, сідаємо. Вправи робимо. Сашко Григоренко – Боже, Боже, Царство йому Небесне, яка людина була! От він написав такого унікального вірша:
БАЖАНІЙ НАРЕЧЕНІЙ
Ти мене полюбиш не за пісню,
Ти мене полюбиш не за вроду –
Ти мене полюбиш за залізну (зітхає)
Відданість вкраїнському народу.
Бо й для тебе іншої любові,
Відданості іншої нема,
(я не можу спокійно про нього згадувати)
Бо пісенній придніпровській мові
Поклялась ти в вірності й сама.
І коли я душу буревісну,
Переллю в живе життя своє,
Ти тоді полюбиш і за пісню,
І за вроду, вже яка не є!
От хто міг в 1961 році сказати: "Ти мене полюбиш за залізну відданість вкраїнському народу"? Як це просто, як геніально сказано! Я цих слів не забував ніколи. От жаль. Був би з нього Вінграновський. Слухай, це така горда постава, мого зросту. В нього така постава, як у Віграновського. Гордий хлопчина...
За що він сидів? Йому дали три роки. Він служив в Угорщині і там написав вірші про повстання. "Піднімає прапор Імре Надь!" Прочитав їх хлопцям, а на ранок його взяли. Судили за ці вірші, дали три роки – за те, що він підтримав повстання в Угорщині, яке він мусив придушувати. Цей Сашко такі гарні вірші писав, і так легко. Він міг за день два-три вірші написати. У нього все було нормально, хлопець із села, тільки в армії служив, і все. Батьки в нього були вчителі, так що він був інтелігентний хлопець, розумний. Переживав, що в нього ніс кирпатий. Він його часто згадує у віршах: "мій кирпатий носик". Гордий, впевнений хлопчина. Якраз отаких банда і знищує.
Незабутнього вірша присвятив мені Сашко:
ОЛЕКСІ
В краю чужім звела нас доля,
Мабуть, для того, щоби ми
Сказали людям правди голі
І збереглись самі людьми.
І ми йдемо шляхом чесноти,
Йдемо без гімнів і без од,
Щоб нам не міг очей колоти
За лицемірність наш народ.
У світ письменства, світ строкатий
Ми переступимо поріг,
І мусим те удвох сказати,
Чого до нас ніхто не міг.
Щоб наше серце променисте
До читача могло дійти,
То мушу я творити змісти,
Творити форми мусиш ти.
Слова незвичні, дивні теми,
Не чута досі гострота –
Хай все це з віршу, із поеми
У душі людські заліта.
І як би деякі не злились,
Нам будуть слати і хвали,
Бо, друже, так уже судилось,
Щоб ми поетами були.
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі
Крім всього – чесними людьми!
21.07.1961 р.
В.В.Овсієнко: А що йому сталося?
О.С.Різників: Я зараз розкажу. Пишемо ми собі вірші. Там у книжці "Наодинці з Богом" є вірш, який він мені присвятив. Що ми прийшли в літературу, то перш за все повинні бути порядними людьми. А: "Олексо, я буду творити змісти – творити форми мусиш ти". Бо він мене вважав трошки формалістом. Він писав традиційні вірші. Він листувався з Олексою Гірником. Я вже двічі говорив із сином Гірника, але ж ти бачиш, що який він чоловік, цей Гірник. Він каже: "Усі архіви забрала мачуха, я, – каже, – не знаю, де вони тепер". – "То знайди, – кажу, – листи Сашка Григоренка". Цей Гірник, батько, теж був героєм, бо він писав Григоренку в табір! Сашко іноді приходить: "О, Олексо, лист від Гірника прийшов! Ось він розглядає мої вірші і хоче надрукувати у "Літературній Україні". Синок Гірника нічого не може знайти. А до мачухи я не дійду. Я вже з Осипом Зінкевичем говорив, щоб вірші Сашка видати окремою книжкою. У мене є багато його віршів, на ксерокопію я зняв цілий зошит.
З нами сидів хлопчина з Херсона. Ми його кликали "Півтора Івана" – високий, худий. У нього була ідея, що всі тільки про шлунок думають, у них шлункова філософія, тільки про жратву і все, а нема, щоб думати про велике. Так він мені запам'ятався. Його раптом посеред літа звільнили. Чи неправильно судили, чи ще щось. Я недавно зустрів його сина, Олексу Фальченка, на кораблі в Українському флоті служить. Народився 1964 року. Павло звільнився в 1960, стрів якусь жіночку... Є в мене їхнє сімейне фото. Хлопчик, Олекса, ще малий. Пройшло тридцять п'ять років, а ніби два роки тому. Він мені привіз зошит, до якого його вже покійний батько переписав чимало віршів Григоренка. Павло Фальченко... Покійний уже…
Ми з Сашком ще трошки листувалися. 1962-1963 рік, "Літературна Україна" друкує вірші Олени Задворної з портретиком. Красива дівчинка, гарні українські вірші. Усі хлопці, такі, як я, такі, як ти, мабуть, звернули на неї увагу, бо вона мені потім казала, що 150 листів одержала, але один лист вона виділила – Сашка Григоренка. Вона йому відповіла. Він приїхав у Київ. Вони, як ото, знаєш, в Олеся Бердника двоє зустрічаються, любляться, ходять берегом Дніпра. І у них така любов була! Вони вирішили одружитися. Олена приїхала до нього в село, готувалися до весілля. За два дні до весілля він пішов на Дніпро купатися і втопився, хоч умів добре плавати. Потім вона листа мені написала, я приїхав у Київ, ми з нею зустрілися. Її влаштували у міськраду працювати. В університет вона чомусь не пройшла по балах, то працювала в міськраді. Олена Задворна. Це вона мені розказала про Сашка. Він дав їй мою адресу, то вона й написала мені.
Отак загинув Сашко Григоренко. Я не знаю, чи не схожа ця смерть на смерть Івасюка, Горської. Ну, як це? Пішов купатися і втопився!?
В.В.Овсієнко: А якого це року сталося?
О.С.Різників: По-моєму, 1963-го, в мене десь є точні дані. Я все збираюся туди поїхати. Я колись зустрів його родичів, людей з того села. Вони казали, що батьків уже нема, але є якісь родичі. Це треба поїхати в ту Бородаївку над Дніпром. Ми коли знайомилися, він рекомендувався: "Сашко Григоренко, революційна Катеринославщина!" І не стало Сашка...
ОДЕСЬКА ОДІССЕЯ,
або «ПОВИРИВАВШИСЬ ІЗ-ПІД ПРЕСА»
(1962 – 1971)
Ну, що зі мною далі було? Я вийшов з табору 1 квітня 1961 року. У Москві я чогось не зміг залишитися навіть на ніч. Узяв квиток і втік із Москви. Приїхав додому, а тут Пасха, Великдень. Боже мій, мати наготувала всякої їжі! А я привіз п'ять чемоданів книжок – дерев'яні чемодани, які зеки самі роблять. Прекрасні такі чемодани, гарні, з кутасиками металевими! Я привіз ті книжки, викладаю, за стіл сідаю. Мати подає на стіл м'ясо, а я кажу: "Я не їм м'яса". Батько наливає чарку, я кажу: "Я не п'ю". – "Що таке, що з тобою, ти що?!" А мати ж так готувалася до кожного релігійного свята, оце м'ясо запікає, почеревок начиняє. Але ж то мертвечина – я не їм. "Що з тобою?!?"
А в зоні один хлопець сидів зі мною, який не їв м'яса. От він борщ їсть, де варилося м'ясо, а саме м'ясо мені віддає. Каже: "Я вегетеріанець". Потім я і в Ганді прочитав, “Моя жизнь”, що таке вегетаріанство. Та й вирішив на собі спробувати…Так я мучив батьків дев'ять місяців. Ну, мати все не могла звикнути, що я тільки вінегрет їм, капустку. “Боже, ну що ж це таке?” Вона просто плакала. А батько каже: "Не п'єш, то й добре. Хай, нащо воно тобі треба, не пий. Але ж м’ясо треба їсти!". То я довго не пив, а м'ясо почав їсти, по-моєму, аж через дев'ять місяців.
Влаштувався я працювати на гранкар'єр. Я електрик-освітлювач, а тут електриком влаштувався, працюю. Та через два місяці я поїхав в Одеський університет, на філфак, тому що я твердо постановив:
Другую жизнь собрать я должен,
И я клянусь, что соберу.
Тобто на філфак, українську мову треба вчити. Потім я шкодував, але тоді – був певен, що мушу мову вивчити, історію України знатиму, письменників буду знати. Приїхав я, а там деканом був Іван Дузь. Він подумав день, чи порадився в КГБ і на другий день каже мені: "Ти знаєш що, попрацюй рік, а на той рік приїжджай поступати". – “Добре” – кажу. Я рік працював на кар'єрі електриком, взяв характеристику і в 1962 поступаю в Одеський університет на заочний факультет, тому що грошей нема, щоби вчитися на стаціонарі. Я вже старий, то й, думаю, поступлю на заочне.
Звернув я увагу на чоловіка, який був найстарший серед нас. Йому тоді, в 1962-у, було вже 42 роки. Ми складаємо екзамени. Дивлюся, дівчата до нього липнуть: "Святослав Йосипович, Святослав Йосипович, не йдіть поки що складати. Не йдіть, допоможете нам". Це був Караванський. Він умів шпаргалки дуже гарно передавати. Це ж він в тюрмі відсидів 17 років, то й навчився, а тепер допомагав дівчатам. Ми вчилися з ним до 1965 року. Дівчата всі оті іспити не йшли складати без нього. А йому ставлять п'ятірки запросто. Викладачі знали, хто він, мабуть, здогадувалися. Він же ерудит, публікує в журналі "Україна" “біографії слів”. Публікує переклади Шекспіра з англійської. Усі викладачі прихильні до нього.
Минув рік. У 1963 році я переїжджаю до Одеси. Там у мене були друзі. Мабуть, вони підіслані, я не знаю, але разом з ними переїжджаємо в Одесу і живемо в одній квартирі. Вони на юридичному факультеті вчаться. Один там дуже в КГБ хотів, та його щось не взяли, бо він гуляв чи пив. Отже, вони юристи, я філолог, а живемо разом. З труднощами зробили тимчасову прописку. Я влаштувався в “Одесаенерго” працювати електриком. Ходжу по Одесі, міняю лічильники. За день треба щось двадцять штук поміняти. Я це встигав, а потім у мене вільний час. Я собі йду в університет на лекції до вечірників, познайомився з ними, бо й Володя Барсуківській поступив на вечірній.
Так починається в мене одеський період. По-моєму, я рік працював електриком. А тоді Андрій Ярмульський, мій земляк, уже член Спілки письменників, каже: "Олекса, слухай, я їду в Черкаси". А він працював у газеті "Одеський політехнік” Політехнічного інституту. Якраз Василя Симоненка не стало, то іде на його місце. Думає, поїде туди, про Симоненка буде писати. По-моєму, він якраз тоді з жінкою розвівся. Їде він у Черкаси, а мене бере на своє місце. Я сумніваюся: "Та мене не візьмуть, я ж судимий, це ж газета". – "Я сказав, візьмуть". Привів мене в партком: "Оце дивіться!" Там секретарем парткому був Микола Покора. Беруть мене лаборантом там на якійсь кафедрі, а насправді я літраб у цій газеті. Вона називалася "За індустріальні кадри". Це я її перейменував на "Одеський політехнік”. Я працюю 1964, 1965, 1966 рік, аж у 1967 мене вигнали. Знайшли привід, як це зробити.
Працюю я в політехнічній газеті. Це ж там вчився Іван Малюта, якого ти сьогодні бачив. Українець, горить він за Україну, українською мовою вірші пише. Це для мене як бальзам на душу. Я всюди в Одесі говорю українською мовою, бо я ж дав таку клятву. Чи в магазин заходимо, чи десь їдемо – я скрізь говорю українською мовою. Оглядаються, але я вже звик до цього, і вони вже позвикали. У редакції я теж говорю українською, бо й газета українська, і вірші пишу. З усіх боків я повинен говорити по-українськи! Так вони всі звикли і терпіли. Ректор інституту теж говорив зі мною українською мовою. Теща поета Івана Рядченка була заввідділом кадрів – прекрасно володіла нашою мовою.
І ось Караванський знайомить мене зі своєю дружиною. А, ні, ще перед тим Караванський знайшов у "Літературній Україні" лист Василя Орла з Кубані, який просить присилати їм українські книжки. А ми тут якраз говоримо: чому це вступні іспити приймають тільки по-російськи, а українець терпить це? Росіянин складе російську мову на “п'ять”, а українець – на “три”. Треба домагатися, щоб складати вступний іспит з української мови. Ми пишемо листи, це триває до 1970 року. У мене є копії відповідей на мої листи. Караванський пише, хлопці пишуть, я пишу. Ми зриваємо оголошення про набір студентів і посилаємо до Києва, в Міністерство освіти: "Дивіться, ось оголошення технікуму промавтоматики. Пишуть, що екзамени тільки “на русском языке”. Це дискримінація українців". Нам відповідають, що так, ви праві, Ми посилали листи в "Літературну Україну", в Міністерство освіти, прокурору – скрізь. Отака йшла робота. А потім Караванський оцього листа Василя Орла з Кубані передруковує в університетській газеті "За наукові кадри". Тепер нам уже легше: ось дивіться, газета Одеського університету надрукувала лист Василя Орла: "Прошу прислати нам українські книжки на Кубань, тому що тут їх немає".
Ми з тим листом удвох, утрьох, учотирьох, уп'ятьох ходимо по гуртожитках, по кімнатах. Отак підряд до кожної стукаємо, заходимо: "Хлопці, ми студенти університету. Ось лист Василя Орла з Кубані. Він просить українських книжок. Є у вас якась українська книжка?" – "Так, є". – "Ну так подаруйте". – "Візьміть ось цю книжку". Кажу: "Ну що ж ви так даєте? Та підпишіть: “Дорогим братам-українцям Кубані від одесита-українця такого-то..." – "Так?" – "Авжеж". Сідає, підписує. Ми беремо книжку, за вечір назбираємо штук двадцять, тридцять, а Караванській їх і за свої гроші відсилає.
Що ще Святослав робив? Він ішов на пошту, брав підписні бланки і заповнював на журнал "Україна", газети "Чорноморські новини", "Український дім". Піднімався на 9-й поверх, донизу обходив квартири і обов'язково когось умовляв підписатися на "Україну" або на "Чорноморські новини". Тоді ще пускали до хати, не так, як зараз – бояться. Оце так він проводив передплату українських видань.
Потім Святослава Караванского взяли на роботу в редакцію “Чорноморських новин” перекладачем. Зараз вони хваляться, що в них Караванський працював. Ось коли приїздив Яр Славутич, то я при всіх у редакції кажу: "Пане Ярославе, ви знаєте, де ви знаходитеся? Ви в тій редакції, де працював Святослав Караванський". Він: "Та ви що?" – "Так, отут от він працював перекладачем". Редактор тоді підхопився: "Так". Яр Славутич через кілька хвилин виймає п'ятдесят доларів: "Ну, нате вам на підтримку". Я потім кажу редактору: "Та розказуйте ж про Святослава людям!"
Якось пішли ми в оперний театр. По-моєму, йшла "Катерина". Я в партері, а бачу Караванський сидить на балконі. Я підходжу: "Добрий день, Святославе Йосиповичу", – так до нього всі зверталися. А він каже: "Знайомтеся, це моя дружина, Ніна Йосипівна". Я тоді не знав, що мені доведеться сидіти з нею на одній лаві підсудних. "Це моя дружина". Познайомилися ми. Молода така дама, видзіґорна, чітка – щось у неї є спільне з Оксаною Мешко. Такі вони були: "Ледацюги, що ви п'єте горілку? Щось треба робити для України!". Бо ми ходили частенько до бару “Куманець”, випивали.
Ці їдальні, хай їм грець,
Завітаю в “Куманець”:
Кава біла, кава чорна,
І роздатчиця моторна.
У 1965 році вперше ми пішли колядувати. Якраз я написав замітку, "Чорноморка" чогось не взяла, а російськомовна газета "Знамя коммунизма" 6 січня надрукували про колядування:
Нова радість стала,
Яка не бувала,
Що ми колядували.
Там я назвав, хто колядував: студенти, робітники. Нас чоловік двадцять пішло колядувати. Потім ми створили хор. Чоловік сто пройшло через цей хор, на вулиці Островидова, 100. Усі казали, що в цьому будинку до революції була "Просвіта". Будинок красивий. Тепер Будинок культури якоїсь профспілки. Тут наш хор збирався. Один керівник-староста казав так: "Хлопці, це український хор. Тут по-російськи не говоримо, тільки українською". Ох, йому потім в КГБ дали за ці слова, Боже мій! Бідолаха, писав: “Я член партії, как я мог пойти на этот хор, как я мог сказать, что не надо на русском языке! Я не знаю, простит ли мне партия после этого”. Він, бідачисько, так каявся!
У 1967 році ми вже брали ЛАЗ, тому що по Одесі пересуватися в трамваї довго. Сідаємо в ЛАЗ, усі в вишиваних сорочках. Чорнобог, коза – Авдієвська Люда, рідна сестричка Анатолія Авдієвського. Вони з Цебрикова родом. Люда-коза, такі роги красиві, з нами художники – може ти знаєш Юрка Лесюка з художньої школи? Ми його звали Юр. Він міх нам пошив. Юрко Лесюк зі Львова. Він і зараз у Львові, я недавно був в них удома. Має два сини. А його рідний брат – декан філфаку в Івано-Франківську, Микола Лесюк.
Словом, отакі хлопці й дівчата, десь до сотні чоловік. Міхи пошили... Я був Маланкою – така довга сукня на мені, і маску жіночу надів. Ходили ми там по Одесі, а бабки: "Що таке, це що, болгари? То болгари?" А ми як заколядуємо! Прийшли в український театр, дочекалися кінця спектаклю, вийшли на сцену, та як заколядували! А в нас уже було наколядовано в міхах півлітра чи щось. Стали з тими артистами, випили і пішли до артиста Твердохліба додому колядувати. Слухай, як він, бідолаха, став плакати! Прекрасний артист, геніальний! Він невеликий зростом, але як гарно грав! Як почув нас – аж заплакав. Каже: "Боже, діти мої, та я ж цього з 1933 року не чув. Спасибі вам!" Виймає двадцять п'ять рублів і кидає в міх. "Пробачте, в мене більш нічого нема".
Ходили ми до наших викладачів, і до того Дузя, і до Маркушевського, і до Фащенка, і до Жаборюка – до всіх, кого ми шанували, любили, чи хто нас запрошував, до письменників. Автобусом об'їжджаємо. В автобусі зайняті всі сидячі місця і стоячі. Уявляєш, шістдесят-сімдесят чоловік в автобусі!
Приїжджаємо ми до університетського гуртожитку – це було чи в 1967, чи в 1968 році – висипались ми з автобуса. П'ять поверхів, усі вікна повідчинялися, усі висунулися: "Що таке?" А ми співаємо, танцюємо, веселимося. Вийшли студенти, оточили нас, підходить Микола Суховецький: "Олексо, у мене зараз весілля. Ходімо на третій поверх, заколядуєте там. Це ж буде таке свято!" Ми валимо туди. Частина залишається отут розважати людей, а ми йдемо на весілля, заколядували там, нас пригощають, усі ми випили. Веселі всі – ну, прекрасний Новий рік! Ми десь до першої години ночі колядували.
Це почалося в 1965 році, і щороку нас було більше. Весілля в Суховецького було десь 1967 року. Та Микола є живий, треба уточнити, якого це року було. От що ми робили.
Для КГБ це було страшне діло. Вони почали на нас за це дуже сердитися, звернули на нас увагу. Ходять за нами, стежать, а ми бігаємо за ними. А тут Микола Холодний приїхав. Я в 1968 закінчую університет, а Холодного вигнали з Київського університету, то він приїхав до нас і захищається разом зі мною. Він читає свої вірші, це хлопцям подобається, особливо про отого привида, що ходить за нами. Ось вірш із поеми про Ніну Строкату "Колядування новорічні":
Коли усе лиш біле й чорне,
Строкатість є смертельний гріх,
(а вона Строката),
Та ще така ось неприборкна
Аж вибухова, ніби сніг.
Щорік строкатіла Одеса
Коли святі колядники
Повиривавшись із-під преса
Стікалися під ялинки.
Чи уливалися в квартири
Строкатістю вишиванок,
Чи закрутившись граєм-виром,
Вливались в пісню і танок.
Цвіли Циган із Білобогом,
Лупив жидка міцний козак
І Авдієвська круторога –
Примхлива дідова коза.
І тало серце у Мороза,
І Гетьман відпускав гріхи,
І Твердохліба чисті сльози
Збирали ми в свої міхи.
Там Жаборюк вино виносив,
Швець, Маркушевський розцвітав,
Прісовський маску брав на носа
І Ткач з Данилками світав.
Це так строкатило Одесу –
Різдво у душах, мов свіча!
А змій-горинич кагебістський
З досади голову втрачав.
Це я написав таку поему про Ніну Строкату до роковин її смерті. 19.07. 1999 надруковано в "Чорноморських новинах". Ось тут про ОУН-УПА, а оце ж на фото вони, бачиш: Строката і Караванській сидять.
Філфак Одеси – диво з див,
Жива оаза українства,
Приваблював, кував, плодив
Майбутнє наше якобинство.
Філфак нам був екскурсовод,
По всіх століттях нас проводив.
Ми пізнавали свій народ
Себе шукаючи в народі.
Ми мову, вигнану вікном,
Назад заводили дверима,
Її прикрасивши вінком,
Її оздоблюючи в рими.
Між одномовних інтерна-
ціоналістів ми пишались,
Що кожен з нас дві мови знав,
А їм вкраїнська не давалась.
Мов Голіаф, наш Святослав
Між нами, юними, здіймався.
Він жартома таке здіймав,
Що кожен з нас би підірвався.
Ледь усміхавшись, коли ми
Звертали мимохідь увагу
На жаргонізми Колими,
Крилаті вислови ГУЛАГу.
Він був між нас один, як перст,
Коли натхненно і голінно,
Уперто пер святий свій хрест
На ту Голгофу України.
О, пані Ніно, знали Ви,
Що він не думав скласти зброю,
Що не схиливши голови,
Піде осінньою порою?
Туди, де був, за честь, любов,
До України, до свободи,
Бо він не знав або-або,
Не вибирав мілкіші броди.
І Ви підставили плече
Під хрест, щоб легше Святославу,
Не осквернившися плачем
Ані угодою з лукавим.
* * *
Душі нам ятрила "Чорноморка",
Третій поверх, світло угорі,
Що ні КГБ, ні лях, ні шторка
Не могли те світло перекрить.
Ви нам уособили Одесу,
Силу моря, степову могуть,
Що якась псковськая неотеса
Силилась зігнуть і підімнуть.
Ваша віра, певність, гідність, Ніно,
Доказом були нам правоти.
Вас хотіли бачить на колінах
Та й піймали облизня кати.
Ви у парі з мужем Святославом,
Нам являли ту козацьку суть,
Що коса імперська обтинала
Та й не спромоглася обітнуть.
І коли, бувало, вже несила,
Зовсім непереливки було,
Ваше світло нам з вікна світило,
Додавало сили і вело.
Навіть тим, які Вас обминали,
Було ясно, ніби Божий день:
Ви із благородного металу,
Ви із найшляхетніших людей!
Оцю поему я хотів би видати окремою книжкою. Це фрагменти. Там у мене і про Ліну Костенко, і про Оксану Мешко – Строката була знайома з ними, листівки нам возила. Ось "Український вісник", 1970 рік. От "Український вісник” – благовісник"... Це сьогодні якраз річниця смерті Чорновола:
"Український вісник" – благовісник
Увінчав наш молодечий рух.
Він у душі влився, наче пісня,
Залунав не слізно, а залізно
І воскресно ожививши дух.
Чорновіл со други благовістив
І, мов з церкви свічечку святу,
Ми несли зі Львова в кожне місто,
Щоб із форми не розхлюпать змісту –
Вісточку правдиву, золоту.
Ми взнавали те, що знать не можна,
Ми пишались, замість чути стид.
Наше слово, голосно розмножене,
Зазвучало сильно і вельможно –
Залпом, врешті-решт, не холостим.
(Як в "Аврорі")
Як тоді казились бісенята,
Що не в змозі свічку загасить.
Ми її носили з хати в хату,
Щоби тухлу темінь розганяти
І в очах надію прояснить.
Це вже мала бути наша меса
Без обридлих брехонь і наруг
З партитур божественних, небесних,
Свічка цього "Вісника" в Одесу
Нам явилась з Ваших, Ніно, рук.
А ось зустріч Ніни зі Святославом. Знаєш, як вони в поїзді на етапі зустрілись? Я це гарно обіграв: етап до Рузаївки. Ніні дали чотири роки, везуть її в Барашево, а Святослава – в Сосновку:
О, та мить між віків і літ,
Коли в зеківській дикій віхолі
Ви в "столипині", Ніно, їхали,
Ні, вершили Ви свій політ.
Мов стріла, в дике серце імперії,
Скориставши їх тятиву,
Ви – одна з золотої серії,
Сагайдачної по єству.
До ГУЛАГа Єжова-Берії
В замордовану вже Мордву
Ви летіли, і раптом: що таке?
В скреготливу печаль коліс
В матючню, в маячіння зекове,
Голос рідний – як в серце спис!
“Святославе, невже? Чи мариться?
Це твій голос живий отут?” –
“Ніно, ти?!” В ґрати білими пальцями
І чолом об холодний прут.
О, та мить, ті хвилини сплакані,
Та рокована зустріч, річ.
"Прекратить разговор", – налякано
Репетнули менти зузбіч.
Вся імперія у істерії,
З дєрєвєнь, полустанків! Та...
Жебонить, розцвіта містерія,
Аж ворушиться мертвота!
Голос – віддих і шквал чуття,
Серця рідного грім биття.
Так, що ще я хотів тобі прочитати? А, про Карпати, про ОУН, 1944-45 рік. Тут епіграф такий: "Орієнтуйся в лісі, хто завзятий: грибом назвався – значить, лізь у борщ". Караванський, 1976 рік, Сосновка:
Карпатський краю! Отам, за обрієм,
Ти нас очікуєш, ти нас зовеш!
Там хлопці мужні, борці хоробрі є,
І наше місце – у горах теж!
Карпатський лісе!
Ти наш притулок,
Як птахам – гнізда,
Як бджолам – вулик,
Карпатський лісе,
Вирій омріяний,
Наскрізь прочесаний,
Наскрізь простріляний!
Сто раз термошений –
І все ж нескошений!
І все ж нескорений,
І все ж із коренем!
Не раз сполошений і кров'ю зрошений –
Не розпотрошений, не розпорошений,
Ліс нашорошений, весь наїжачений,
Ліс насторожений, ліс покозачений,
Покармалючений, подовбушачений,
Украй розлючений, вогнем означений,
Непередбачено
для зайди втрачений!
Ой, лісе-лісоньку,
Брате- товаришу,
Одвічний спільнику,
Збою-підпільнику...
Чекай нас, лісоньку,
Душею в тобі ми!
Коли ж ми, хлопчики,
В Карпати
спробуєм?
В.В.Овсієнко: Ну, міцно ви написали!
О.С.Різників: Це 1945 рік. Так, та ти що!
ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА
Відлига?
Відлига.
Крихка стає крига…
Розм'якне кормига?
Відлига!
Свободою диха,
Зрікається зла, ніби й кається стиха,
Соромиться лиха імперська вовчиха.
Забула, суціга, ідейну бешиху…
Відлига! Відлига!
З барлога ГУЛАГа задихав барига –
Оклига??
– Відлига… Відлига…
Ослабли
попруги, катюги наруга,
Знепружилась пуга...
І віл – вже відлигач –
стяга, нахалюга! –
налигач.
Відлига…
Ну, отут ще. "З ГУЛАГу вийшов Святослав", 1960 рік, грудень:
З ГУЛАГу вийшов Святослав,
З малої зони – у велику.
Хоч тиск налигача ослаб,
(Це ж тоді була відлига, бач?)
Та кагебіст щоразу смикав,
Щоб нагадать, хто пан, хто раб.
І я тоді в ГУЛАГ шугнув…
Менти і пси гляділи строго,
Щоб я ні кроку не ступнув
Убік партійної дороги.
І хоч не хочеш – а іди
І не питай – чому? Куди?
„Шаг влева-вправа есть пабєг,
Стреляем без предупреждєнья!
Бить в єтой калєє тєбє
Да самой смєрти ат раждєнья!”
Я плентався… Але щораз
На небо глипав я, на зорі
І зрозумів: прийде пора –
І я втечу туди, угору!
Бо ж не сказав мені менток,
Що буде втечею с т р и б о к.
Так, а до Ніни приходили ж люди. Були такі. Ось 1972 рік, 18 травня,
ОСТАННЄ СЛОВО НА СУДІ
Ви сиділи, Ніно, на престолі –
Не на лаві суджених, о ні!
Метушились знічено, мов голі,
Підданці і вірні сатани.
Напинались, силувались, дулись,
Щоб значиміш чи бундючніш стать
(Так Христа, напевно, розіпнули
І пішли провину запивать).
Зверненням до них "Високий суде!"
Ви пігмеям дарували шанс
Стати вище, стати врівень з людом
Навіть стати лицарем на час.
Але кожний знає-відчуває,
Що назавжди у халепу влип –
Через Вас їх світ запам'ятає,
Ви їх у історію ввели!
Як їм душі курячі злиняли,
Як очиці глипали, коли
Ви спокійно-царственно сказали,
Навіть не сказали – прорекли:
"Знаю ваші дикі постулати,
Знаю, чий сповняється наказ.
Тому прошу – якнайбільше дати
І заслати якнайдалі нас".
Врешті, що вони могли змінити?
З них Система правила своє –
Вліво-вправо спробуй крок ступити –
То вона, як зеків, їх уб'є.
А чому "сатани підданці"? Тому, що це як 1937 рік. У мене тут є "Песня бесов" – це я зрадив своєму правилу і написав кілька віршів російською мовою. Ось, приміром,
ПЕСНЯ БЕСОВ. 1937 рік
Мы, бесы, славно веселилися,
В Расею, мать таку, вселилися,
Слюною брызгая, мы тешимся,
Всех заражая нашим бешенством.
Как занялись душ перековками,
Погнали верных на церковки мы,
Руками их – кресты срываючи,
Их ртами «каки» изрыгаючи,
А мы и сами удивляемся,
Что на веревках не качаемся,
Что, всех прикончив, не кончаемся,
Хотя людьми не притворяемся,
Ведь мы рогов своих не прятали,
Мы просто всех вас орогатили,
Кто ж быть хотел святым ли, правым ли,
Тем помогли мы – в рай отправили.
Но если ангелы небесные
Прервут нам игры наши бесные,
Мы в наше пекло эмигрируем
Или в безрогих мимикрируем.
Бачиш, я вважаю, що це ж вісімдесят років оті біси Достоєвського правили нами.
В.В.Овсієнко: Про них їхньою мовою й треба писати – по-українському так би не вийшло.
О.С.Різників: Так. Як отут: «українізація»
РОЗПАТЯКУВАННЯ ХАНИГИ ЗА ЧАРКОЮ СМОЛИ
Я им вновь и вновь пишу напрасно,
Что игра с нацменами опасна,
Что она на грани провокаций
(Це 1965 рік, серпень, бо тоді була українізація).
Нам ужасных украинизаций!
Эти школы, блядь, на украинском,
Эти песни, танцы, шаровары…
Были прецеденты – польский, финский:
Оторвались, суки, от отары!
Так и с Украиной может статься,
Если будем с ней играться, братцы.
Все уже опробовали – лгали,
Голодовка сделана какая,
Триста лет Мазепу проклинали –
Нет, он снова, снова возникает!
Убивать? Убили вон Петлюру,
Коновальца, Ребета, Бандеру,
Симоненка – а какую бурю
Во всем мире поднимали, стервы!
Вроде всех уже завербовали
В янычары, в партию, в сексоты –
Нет, опять мальцы понарастали
И на мове требуют чевото!!
Я же им писал: они заразны
Эти украинские бациллы.
Это есть инфекция козацтва –
Шелеста вон даже заразили.
Совесть, Правда
юным гложет душу,
если в ней партийность не окрепла,
Божью Искру Ленин не потушит,
Искра ком. идеи жжет на пепел,
А из пепла украинский феникс
Вдруг встает, как у парнишки пенис.
(В книжці, с. 38 «выбухает, словно неврастеник». – В.О.)
Ну-ка, бес, хлюпни смолы в рюмашку.
Как боюсь, что мы даем промашку…
Ой, банда, ой, банда! А це ось я на закінчення приготував – написав у 1998 році. Зима була, сніг був, от послухай.
ЗИМОВИЙ РОЗДУМ
День і ніч над Одесою хуга мете,
Ніби натяк прозорий, аж білий, на те,
Що не зможеш, Одесо, во віки віків,
Утекти від ГУЛАГів, снігів, соловків,
Від зубчатих кремлів, білокам'яних веж,
Степова утікачко, – ти не утечеш!
Ти саванами сниш? – Маєш саван оцей!
Мариш літеплом? – На ось вітрище в лице!
Знерухомить тебе, спелена, ляже на
Карки твоїх атлантів страшна, крижана,
Невблаганна закляклість, ота мерзлота,
Що нехай вона тричі буде золота, –
Але ж то – мертвота, зомбота, наркота!
Вітер з півночі свище, мете, просяка,
Через тіло, у душу: ти – бранка! Зека!
Скільки твоїх синів в крижанім бурштині
Повмерзало, Одесо, у ладозькім дні, –
Та любили усе ж тисячі твоїх вдів,
Карлуватість, картавість чужинських вождів…
Мабуть, справді не зможеш во віки віків
Утекти від вілюйських снігів, соловків,
Вони сковують рух твій і втечу твою
До свободи, до волі, до моря!
Молю:
О, Одесо, свою Одіссею поквап –
Попереду – свобода!
Позаду – Москва!
Я використав ті знамениті слова – "позаду Москва". Слухай, на чому ми скінчили?
В.В.Овсієнко: Десь на початку 70-х років. Але то накрутилося все підряд.
О.С.Різників: Так. Караванського арештовують 13 листопада 1965 року. Ніна Антонівна прибігає до мене в політехнічний інститут, у редакцію: "Олексо, слухай, не ночував Святослав удома". – "Та ви що!" – "Не було вдома!" – "Так треба ж кудись дзвонити". – "Я дзвонила 02, дзвонила на швидку, у морг – нема". – "Тоді лишається тільки одне – КГБ". – "Дзвонила, вони кажуть, що нічого не знають". А під вечір вона мені дзвонить: "Вже все". – "Що, знайшовся? Як? Де?" – "У КГБ. Подзвонили мені. Кажуть, прийдіть на побачення, бо ми його веземо досиджувати свій строк". Він же не досидів десь років 7 з 25-и. Прокурор Руденко... 1965 рік.
В.В.Овсієнко: Ото 13 листопада заарештували і зразу повезли?
О.С.Різників: Так. Вона пішла на побачення, хвилин двадцять з ним поговорила, а на другий день його взяли на етап і повезли добувати 25-літній строк. Зробили так, що прокурор Руденко опротестував його звільнення, що буцім-то його неправильно амністували, що він не досидів до кінця – хай досидить. І він, бідолаха, пішов туди.
Ну, а ми продовжували. Це 1965 рік, а в грудні ми зібралися і пішли колядувати. Такі були в нас гарні хлопці,такі дівчата! Вони й зараз продовжують працювати. Ось 1970 рік:
Важачи майбутнім і кар'єрою,
Покоління юного посли,
На очах у хижої імперії
До квартири Вашої ішли:
Стус Василь, Марія Овдієнко,
Обух Діма, Леонід Тимчук,
Могильницька, Ганна Михайленко,
Барладяну… Хто ще не зайчук?
Кожен ніс, мов бджілка, крихту віри,
Краплю честі, дозу доброти,
Порцію порядності і міру
Гідності чи дрібку красоти.
Ніби й мало
(У книжці: «Аж занадто». – В.О.)
в атмосфері здиху,
Підлості, плюгавства, страху – та
Вам ставало легше жити й дихать
І нести крамольного хреста.
Ходили ми до Ніни Антонівни так, ховаючись, правда, чи не ховаючись – по-різному. Марійка Овдієнко в неї там навіть і жила, допомагала їй переселятися: повиносила і попродувала меблі, коли Ніна поміняла хату на Нальчик. Ніну й затримали там 6 грудня 1971 року.
Була така ситуація. Коли почався 1971 рік, мою книжку поставили в план "Маяка". Уже вона була раз “зарізана” в 1969 році, а тут мене викликають і кажуть: "Так, Олексо, ваша книжка в плані на 1971 рік. "Вибухає весна". Прийдеш у січні, підпишеш договір”. Кажу: "Добре". Прийшов я в січні, 6 числа, на Святий Вечір. Вони почали шукати стіл – пропав стіл, де лежить мій рукопис. Там тоді ремонт робили і столи позсовували. "Нема, нема стола. Знаєш що, прийди через два дні". Я прийшов 14 січня. Стіл знайшовся – рукопису мого нема. Нарешті рукопис знайшовся – рецензії нема. І дев'ять місяців тяглася оця гра кішки з мишкою – Олексою Різниковим. Ця ганебна імперія, ніби кішка, гралася зі мною. Я їздив і в Київ, до Комітету по пресі, до Ірліна, я ходив до Петра Осадчука – він тоді був десь у ЦК партії. Я всіх обходив, а мені кажуть: “Іди ТУДИ”. Я пішов у КГБ'ю, там був Бражко, уже не Куварзін. Кажу: "Які у вас є претензії до моєї книжки? Чого ви не друкуєте?" – "Ми? Олексо Сергійовичу, ви що? У нас претензій до вашої книжки нема. Це там, у видавництві вирішуйте". А видавництво мені показує...(Підіймає палець догори). Я йду в обком партії... Я всоте розказую, як набридла ця гра.
Коли мене арештували 11 жовтня 1971 року, то закінчилося оце дев'ятимісячне грання зі мною, і я написав вірша "Гонитва". Я навіть полегшено зітхнув, коли мене арештували. Кажу: "Ну, нарешті. Так і сказали б зразу, що думаєте арештовувати, тому 9 місяців не підписували договір на видання книжки". Уже книжки, які були в плані цього року, виходять, а я собі –
наївний чи дурний – бігаю, бігаю. Треба було припинити, не бігати, але хіба ти передбачиш? Вони ж брешуть: “Що?! Ти ж стоїш у плані на цей рік, вийде книжка”. А ще як почув, що 9 серпня заарештували Олексу Притику... Він два місяці просидів до мого арешту. Я до начальника КДБ Дмитра Бражка прийшов, коли вже Притика сидів. Бражко каже: "Ну ось, Притику ми арештували". Я кажу: "Так а я при чому? Я з ним, по-моєму, вже два роки ніякої справи не маю". – "Олексо Сергійовичу..." Він уже тоді натякнув: “Ти до нашого берега не пристаєш”. – "Як? Я ж працюю, живу нормально".
А де я тоді працював? Мене вигнали з балтської газети “Народна трибуна”. Працював електриком у домкомбінаті, а весною мене взяли до вечірньої школи № 14 секретарем. Потім перевели учителем української мови – дали години. Мені здається, що це вони навмисно так робили, щоб не показати, що я працюю електриком. А коли арештували, то написали: вчитель української мови в такій-то школі. У мене було лишень дев'ять годин української мови. Там був такий цікавий директор, що польську мову знав. А я тобі не сказав, що польську мову вивчив ще у таборі – мене навчили воїни УПА в Мордовії. Бо я собі чогось так подумав, що раз я знаю російську мову, то мені гріх не знати польської. Це дві держави, наші сусідки, які гнобили Україну. Значить, я повинен знати і ту, і ту мову. Це мені згодом дуже допомогло. Поляки передовіші були за оцю дурну імперію, у них було більше демократії! Вони запросто друкували і Фрейда, і Вінера, і масу таких речей, що у імперії були заборонені, вважалися антирадянщиною! Я читав багато чого: і "Огнем і мечем" Сенкєвіча, і “Кво вадіс?” його ж прочитав. А які журнали, які газети польські читав! Дуже мені допомогло це знання мови.
Так ось, після арешту я не давав показів з місяць. Слідчий Лоха мене викликає: "Ну що, Олексо Сергійовичу, чому ви граєтеся? Давайте покази, розписуйтеся", – а я відмовлявся говорити. Я мовчу, а він: "Говоріть". Я мовчу. Так він і пише: "Відмовився дати відповідь". Він ставить друге запитання, третє, пише. Ця гра триває цілий день. Одного разу викликав мене сам Бражко: "Олексію Сергійовичу, ну що Ви граєтеся, – він українською розмовляв зі мною. – Давайте, приставайте до нашого берега. У вас книжка вийде, за кордон поїдете". – Я дивуюсь: "Та ви що?" – "Буде відрядження, книжка – все буде нормально". Кажу: "Так вся ж Одеса знає, що я сиджу два місяці". "То наша проблема, ми зробимо все, як треба!". – Я кажу: "Ні, пробачте, я не можу так, я не такий. Не можу я. Як це я буду з кимсь говорити, а потім іти на нього доносити?" О, до речі, ти читав статтю Олега Микитенка про Юрія Смолича в "Кур'єрі Кривбасу"?
В.В.Овсієнко: Ні, не читав.
О.С.Різників: Та ти що – геніальна стаття! Ось подивись останній номер, перший, по-моєму, за цей рік. Микитенко доводить (це син отого письменника, Олег Микитенко) доводить, і то детально, прекрасно доводить, що Смолич був сексотом. В основному, над Довженком працював – страшна картина. І як це йому добре вдавалося – його ж не арештовували ні разу за життя. А я із табору писав листа Смоличеві, як депутату від Одеси, як голові Спілки письменників: “Прошу переглянути мою справу, реабілітувати мене”. Моя сестричка несе листа до нього, а він двері відчиняє їй, почув хто вона, став такий переляканий... А я сестрі наказав: “Нічого, ти дай йому листа, хай він передасть у прокуратуру. Щоб з його рук, він же депутат, ми в Одесі за нього голосували”. Смолич відмовився брати… І ось виявляється, він був сексотом! Ну, не один же він такий був, це ясно. Але тут Олег Микитенко красиво його роздєлав. Повністю, цитатами доводить. Це “Кур'єр Кривбасу”, по-моєму, №1 за цей рік.
(Далі – запис у транспорті).
“Я ВИНЕН ТИМ УЖЕ, ЩО УКРАЇНЕЦЬ…І ЦЯ ВИНА – З НАРОДЖЕННЯ МОЯ”
(1971 – 1972)
Нарешті 9 серпня 1971 року заарештовують Олексу Притику. Це хірург, на 10 років старший за мене. Арештовують його за читання антирадянщини. У нього знаходять цілу купу самвидаву. Якось дивно було: він ніби спеціально збирав у себе цю літературу. У нього вилучили штук тридцять чи сорок документів самвидаву. Через місяць йому дали побачення з дружиною, що категорично заборонено під час слідства. І він розказав дружині, де ще сховано. Вона принесла і ту літературу. Здала ще купу, і всього десь сімдесят матеріалів було вилучено! Там і лист творчої молоді Січеславщини в журнал "Перець", і Дзюбина робота, і лист священика Желудкова, і Сахарова листи до ЦК КПРС. Навіть була стаття "Крутой маршрут" Гінзбурґа, і листи дочки Сталіна, Алілуєвої. Дуже багато всякої літератури.
Його взяли, а ми ходимо по Одесі й чуємо розмови: “В прошлом году судили Палатник, евреев, а в этом году будут украинцев судить”. І кожен українець відчуває, що над ним меч, ця сокира висить. Ага. А я міркую так. Я з ним знався, коли жив у Одесі, ходив до хору. Коли жив у Балті – стикався рідше, а останнім часом я з ним перестав спілкуватися, тому що він такий екстреміст був. Він міг у трамваї вигукувати, кричати щось – знаєш, є такі люди. Крім того, у нас з'явилася підозра щодо нього. Він навіть у хор перестав ходити. З кимось посварився, чи що.
Тим часом книжку мою не друкують. Одеські поети вирішили влаштувати обговорення моєї невиданої книжки на секції поезії. Мала зібратися секція поезії, щоб обговорити мою збірку, подати протокол у видавництво, сказати, що книжку треба видавати, чому ви не видаєте? Отакий у нас був план, розроблений поетом Володею Домріним, другом моїм, він навіть прописав мене до себе на квартиру, на постійно!
Приходжу я на засідання секції. Лежить записка, що засідання секції не буде, тому що десь поїхав Бершадський, голова секції. Переноситься на таке-то число, через тиждень. Приходжу я через тиждень. Написано, що нема Домріна – засідання секції переноситься на інший день. А на третій раз їм не довелося переносити, тому що 11 жовтня мене заарештували. Так, 11 жовтня 1971 року. В 1959-му 1 жовтня, а тепер 11-го.
Ну, що ж, так – то так. Арештували мене. Коли я сів у камеру, то зітхнув з полегкістю, тому що мені все стало нарешті зрозуміло. Кажу: "Так чого ж ви? Сказали б зразу, що маєте намір заарештувувати, і через те договір не підписуєте. Це ж ви навмисно зробили, щоб мені нерви подратувати". Любили познущатися над людиною отаким способом. Я написав тоді вірша "Гонитва":
Оленя гнали цілий день
По снігу, ствердлому в морозі,
Олень свої поранив нозі,
Лишав мереживо руде.
Що важче дихати було,
Що тяжче м'язи надимались,
То поступово смерти зло
Добром привабливим ставало.
І, як захекано упав,
Не хтячи бігти, ані жити,
Із серцем ножик розмовляв
Вже як не вбивця, а збавитель.
Ну, думаю, все. Почалося друге турне. Я не підписую протоколів, я не відповідаю на запитання, а вони щось там говорять. Я кажу: "Та що, Боже мій, чого я вам мушу доводити? Ви доведіть, що я винен. А чого це я маю доводити, що я не винен? В нас є презумпція невинності”, – кажу. У мене є навіть вірш такий: ти верблюд – от доведи нам, що ти не верблюд. На спину дамо вантаж, ось на ці горбочки покладемо, і йди через пустелю. Якщо не перейдеш пустелю без води, то ми переконаємося, що ти не верблюд. Бо верблюд перейде пустелю, а ти здохнеш. Так ми зрозуміємо, що ти не верблюд.
Таким чином я боровся з ними, боровся, весь час доводив, що ми ж не винні. Кажу: "У нас листівок не було, партій ми не створювали, зброї не було. А те, що ми читали літературу – так у Декларації прав людини записано, що людина має право читати, що хоче, і висловлювати ідеї, які хоче.
Так ішло слідство. Насєдка зі мною сидить, Орел. Якийсь Орел. Забув, як його звати. Буцімто за наркотики сидів. І з Ніною теж була насєдка. І Ніна, бідолаха, повірила їй, бо на суді мені каже: "Я передала своє останнє слово. Моя співкамерниця звільнилася. Я написала своє останнє слово на полотні". Я кажу: "Ніно, Боже мій, пані Ніно, що ж ви зробили? Так то ж стукачка". – "Ой, не розказуйте". – "Пані, ну, вам же Святослав, ваш чоловік, казав... Як же ви..." – "Та перестаньте", – аж сердилася на мене
А вони мають моду на другий день дати зрозуміти, що то стукач. Приводять її на суд другого дня. Вона заходить біла, як стіна: "Пане Олексо, точно – вона стукачка". Кажу: "А ви що думали?" – "А я ж, Боже, їй повірила!"
Суд почався 4 травня 1972 року, тривав до 19 числа. Тобто два тижні. Суддя Котенко Володимир Михайлович, розмовляв українською мовою. Суд вівся українською, це вони так гралися з нами. Наша Ніна Антонівна зверталася до них: "Високий суде". І я так говорив – "високий суде". Все в нас культурно, чемно йшло. Два тижні тривало це дійство. Прокурор просить мені шість років, Ніні – п'ять, а Притиці просить менше мінімального – не три роки, а два, за допомогу слідству. Ну, не знаю чи розказувати про суд?
В.В.Овсієнко: Треба розказувати, аякже.
О.С.Різників: От, наприклад, був такий випадок. Прийшов свідок з боку Притики і каже: "Да я же говорил Алексею: не носи усы и не говори по-украински, потому что органы обращают внимание на таких людей". Олекса сидить коло мене. Встає, отак рукою по верхній губі гладить, а вуса збриті: "Он обманывает, он забыл, он забыл, он неправду говорит, такого не было. Я все время говорил по-русски, я все время говорил по-русски. Это я только в последнее время тут начал говорить по-украински". Ніні Антонівні було тяжко, і мені було тяжко в деяких моментах. Каже, що він дав мені Дзюбину роботу. А я кажу, що не пам'ятаю. "Ну как вы не помните?" Кажу: "Я не пам'ятаю, щоб він мені давав". А Ніна Антонівна казала так: "Я не пам'ятаю, чи я йому давала – це своєму начальнику лабораторії Шведову, – але якщо він каже, що давала, то значить так воно й було". Розумієш як, бо прямо вона не може сказати, що він бреше. Ніна його поважала, тому й не могла. Інший, менш совісний, відбивався б, кричав: "Він бреше, такий-сякий!" Тоді вони одстають від такої людини. А ми ж інтелігентні люди.
В.В.Овсієнко: Брехати тяжко.
О.С.Різників: Прямо сказати не можна, але тяжко й брехати. Я кажу: "Я не пам'ятаю, щоб я давав". Тоді суд вірить свідкам. Отак суд котився-котився два тижні.
Батько мій, сестра ходять під судом, а їх не пускають у зал. Сестра моя вже вчилася в університеті. Я встаю і кажу: "Громадянине суддя, я відмовляюся брати участь у судовому засіданні, тому що ви не пустили мого батька, сестру і жінку, а суд відкритий". Він каже: "А що, їх нема? Ну, покличте, запустіть їх". Заходить мій батько – стає, Валя заходить – сідає. Суддя каже: "Тоді починаємо". Це доводилося робити часто, майже щодня. Вони тільки під натиском пустять родичів. Люда Авдієвська якось зайшла як свідок і кинула нам квіти. Боже, тут шум такий здійнявся, як вони на неї напали, та ти що! Вивели з зали, кричали... Отакий був випадок.
(Далі запис ведеться в помешканні Івана Малюти).
За це потім Люда Авдієвська дуже і дуже постраждала. Влітку вона була виключена з університету, а коли поїхала поступати в Дніпропетровськ – знову хотіла поступати, з третього курсу її вигнали, – то ректор їй сказав: “Ти в чорних списках, і ти на Україні ніде не поступиш”. Так, по-свійськи сказав. Вона питає: "Що ж мені робити?" – "Їдь або на Кавказ, або в Молдавію". Вона поїхала в Молдавію, в Бєльци, і там поступила на російський філфак. Її там теж ректор чи декан спитав: "А за який націоналізм – за єврейський чи за український?" Вона каже: "За український". – "А, тоді беремо на навчання". Вона закінчила, дуже довго там працювала і навіть оце недавно хотіла кандидатську дисертацію захищати, але зараз там націоналізм молдавський, то їй не дозволили. Молдавани захищаються, а їй не дали захиститися. То вона повернулася в Україну, живе зараз у Білгород-Дністровському, працює в педтехнікумі, українську мову читає молдавським групам.
Була друга пані, яка весь час допомагала Нині Строкатій. Перед арештом допомагала і після арешту. Вона жила в її квартирі. Це Марія Овдієнко. З нею зробили ще гірше. Або Дузь, або Леон Хачикович – секретар партбюро університету – сказав викладачам, що треба Марії поставити двійку. Це Євген Прісовський зараз розказав цю історію. Він сказав так: “Мене викликав Леон Хачикович і каже: "Поставиш двійку Марії Овдієнко". А Прісовський відповідає: "Як двійку? Вона ж кругла відмінниця". – "Надо". – "Ну, – каже Прісовський, – прийшла вона здавати, попався квиток з питанням "Поема "Мойсей" Івана Франка”. Вона прекрасно відповіла і я, – каже, – поставив їй “п'ять”. Боже, Боже, яка була страшна атмосфера! Я, – каже, – хотів ще когось притягнути на екзамен, щоб сидів коло мене і почув, що відповідь відмінна, що я не можу поставити двійку. Я кликав одного, другого, третього. Прийшов Саєнко як голова профспілки факультету. Прийшов, сів і, вислухавши відповіді перших трьох студентів, побачив, що Овдієнко йде відповідати, і сказав: "Ну що, у вас все добре, студенти все знають, я пішов". – "Підожди ж, підожди, – кажу, – оцю дівчинку послухаємо". – "Ні, спасибі, я пішов", – і втік. Я, – каже Прісовський, – один залишився і поставив їй п'ятірку. На другий день, – каже, – сиджу я вдома і бачу: через двір мете якийсь там підлабузник ректора університету – Богуцький тоді був. Забігає до мене: "Євгене, скоро ходімо, ректор викликає". – "Та зараз, перевдягнуся". – "Ходімо, машина жде". Я, – каже, – перевдягнувся, вийшов, сіли в машину, приїхали. Богуцький сидить посередині, ні здрастуйте, нічого не каже, а тільки кидає: "И вы после этого хотите работать в университете?" – "А що таке?" – "Вам что было сказано – двойку поставить? А вы поставили пять". – "Як, вона знає на п’ять". – "Надо было поставить два!". – Прісовський каже: "Ну, мы же с вами коммунисты. Мы же должны понимать, что мы подрываем этим..." – "Чепуха все это, надо было поставить ей два!" І, – каже, – так на мене кричав, що я хотів звільнятися, а потім подумав: а вони ж мені наодинці казали, щоб поставив двійку. Хай доведуть". І не подав заяву, чотири роки ходив дисидентом”. Якийсь там "ізм" на Прісовського начепили, переслідували. Зараз він це всім розповідає. Прісовський тепер доктор наук, професор, він ще активно працює, хоча вже літній...
Але, Василю, знайшлися троє інших, які поставили Марії двійки. Вона була виключена у зимову сесію – це ще коли я сидів під слідством. Отак з Марією розправилися. Вона поїхала у Київщину, десь у Броварах жила, працювала будівельницею, штукатуром. Коли я звільнився, приїхав, то вона ще штукатуром працювала.
А її чоловіком став Дмитро Обухів, Діма. Вони зустрілися в кімнаті Ніни Строкатої, говорили, полюбилися і поженилися. Влітку слідчий приносить звістку: "А ви знаєте, от Обухов оженився з Овдієнко". Гайя, це мене так вразило! А через рік вони мені пишуть у табір, що народився син, і що я кум. Вони мене записали як кума заочно, а Ніну Антонівну – кумою. Виріс уже Роман, симпатичний хлопчина...
Ну, що там ще цікавого було? Перекладача найняли. Швець, викладач з університету. Його найняли перекладачем, щоб він сидів і деякі українські слова перекладав на російську мову. То він мені недавно розказував: “Боже, як я сидів, як слухав Ваш суд – це для мене така була новина! Я там навіть з матеріалами самвидаву ознайомився. Я ж, – каже, – таких людей побачив, вас таких... Багато людей стояло під дверима, а їх не пускали”.
Яка ще особливість, Василю – це те, що всі шістдесятники були арештовані 12 січня 1972 року. А нас узяли раніше, то й суд наш відбувався раніше, у травні. Нікому з нас не дали заслання, тільки голий строк. Ми були як пробний камінь. Одеса була як пробний камінь. А всім, хто після нас був засуджений, уже давали сім плюс три, сім плюс п'ять, тобто додавали заслання.
Що ще треба сказати? Арештували Ніну Строкату 6 грудня 1971 року. Вона теж сиділа в камері КГБ. Я чув її кашель, ми таким чином перемовлялися – тим кашлем. Кажуть, що її в поїзді взяли. Вона їхала з Нальчика до Одеси. Вона до Одеси не доїхала. Квартиру вона поміняла і мала жити в Нальчику разом з сім'єю Юрка Шухевича, у якого була мала дитина, а квартири не було.
В.В.Овсієнко: Але там вона, фактично, і не жила. Тільки встигла поміняти – і посадили. Там Шухевич жив.
О.С.Різників: Так-так. Але я хочу сказати, що Чорновіл негайно створює Комітет захисту Ніни Строкатої. Туди увійшли Якір, Красін, Мешко, Василь Стус, Чорновіл і Тимчук – це наш моряк, який дружив із Ніною, ще раніше зі Святославом. Патріот він. Досі живий, я його недавно вперше побачив на ювілеї Ганни Михайленко – сімдесят років їй було, то він прийшов. Вони створили Комітет захисту, написали листа одеському прокурору: "Ми будемо захищати її всіма силами...". Було сказано, що з нею заарештовані Олекса Різників і Притика. Цей текст недавно був опублікований у газеті "Час" – портрет Ніни Строкатої, Чорновола, він ще молоденький. Це показує оперативність Чорновола. Він дуже швидко зорієнтувався: треба спиратися на право. Ми законно створили Комітет захисту і будемо захищати її. Так відверто заявили. Чорновіл послав цього листа в Одесу, лист прийшов 11 січня, а 12 січня арештували його самого і судили. Так цей Комітет і затих.
Що ж іще? Оцей Іван Малюта, у квартирі якого ми сидимо, був студентом політехнічного інституту. Ще коли Караванського взяли, то він у 1966 або в 1967 приносить мені в редакцію вірша. Я ж працював у багатотиражній газеті літрабом. Приносить вірш, зверху написано: "Святославу Караванському". Каже: "Це я йому присвятив вірш". Я кажу: "Так давай надрукуємо його". Тільки думаю, не можна писати “Караванському”, бо цензор одразу зніме. Кажу: "Напиши "С.К.", скорочено". Він написав, і ми цей вірш надрукували. Ану ж бо, дай його сюди.
Іван Малюта: Власне, у мене був диптих з присвятою Святославу Караванському. Але Олекса опублікував у багатотиражці "За індустріальні кадри" перший вірш. Він називався "Викликаю весну".
О.С.Різників: "Викликаю весну" – це як викликаю вогонь на себе.
І.Малюта: А вже другий вірш був дороблений. То я, з вашого дозволу, прочитаю другий. Отже, Іван Малюта, на той час студент Одеського політехнічного інституту, факультету автоматики і промелектроніки. Я спочатку зачитаю другий вірш, який називається "Садівник", Святославу Караванському.
Як ріка в береги, крізь усі перешкоди,
На свої на круги все вертає природа:
Дмуть північні вітри, щоби квіти згубити,
Нездоланний порив навесні відродитись.
Сад рубають до пня – залишається корінь
І росте молодняк – той же дух непокори.
Але я садівник нелукавого слова,
Дикий сад – чагарник, це ще тільки основа.
І коли сокорух обдаровує листям
Я щепити берусь тих дичок товариство.
Запевняє сусід, що він любить кислиці –
Я щепитиму всі із терпінням провидця.
Хай усе воскреса, що покликане бути –
І відродиться сад, диво предків забутих.
Звичайно, це, може, алегоричний вірш – сад і товариство. Це ті молоді люди – хлопці, юнаки, юнки, такі, як я, на яких, я сказав би, якось магічно впливав Караванський, навіть коли вони його не бачили, навіть тільки слухаючи розповіді про нього – так, скажімо, як я. Мені не довелось його бачити жодного разу в житті, я тільки зустрічався з його дружиною, вже після його другого арешту в Одесі, з Ніною Антонівною Строкатою-Караванською. Цей диптих я написав під враженням того, що почув від Олекси Різниківа про нього, що це такий от нездоланний борець за волю України...
Для мене на той час це було відкриття. Від нас же правду ховали, ми навіть не знали, що була армія УПА. З публікацій у пресі, з семінарів ми знали, що були якісь “українські буржуазні націоналісти” – а хто вони такі? Аж під впливом Олекси Різниківа і нашого товариства я дізнався, що так звані українські буржуазні націоналісти – то є справжні патріоти. Але от такі особистості, як Святослав Караванський, були для мене відкриттям. Згодом я в одній своїй публікації початку 90-х років назвав його "Пасіонарій". Ця особистість так зворушила мене. Думаю, що не тільки мене, а багатьох, хто його знав. Ми чули по радіо "Голос Америки" звернення Караванського до прокурора України, щоб відновили українізацію. На той час Одеса була таким своєрідним островом по відношенню до інших осередків духовного опору. Ми дещо чули: десь отам, у Києві, є такі хлопці, у Львові є. Одеса була якось ніби відокремлена. То для нас таким зв'язком були Караванський з дружиною. Вони нас єднали зі всіма іншими осередками опору. Вони були локомотивами – з ними був і Олекса Різників. Вони створювали навколо себе наше українське товариство, створювали одеське українство.
В.В.Овсієнко: Ви коли навчалися в Політехніці?
І.Малюта: В Одеському політехнічному я навчався з 1962 по 1968 роки. Як закінчив, то був скерований за своїм бажанням на роботу до Львова, де я раніше проходив практику і де, як я вважав, є справжній дух національно свідомих людей, туди треба їхати. Мені так хотілося до Львова... Це, звичайно, була ідеалізація, тому що невдовзі саме у Львові я дуже жорстоко розчарувався. Ні, не в своїх ідеях, не в переконаннях. Про це можна розповісти конкретніше.
Оскільки в мене був потяг до журналістики, то я, працюючи на військовому заводі інженером, вступив того ж 1968 року на заочне відділення факультету журналістики Львівського державного університету імені Франка. Там уже на першому курсі на мене звернули увагу, що я читав студентам неопубліковані вірші Василя Симоненка, які ходили по руках, зокрема, “Некролог кукурудзяному качанові, який загинув на заготпункті” та інші. На перерві. Я почувався, як в Одесі, де вільно спілкуєшся, і ніхто нічого. А у Львові були шпики, донощики серед студентів. Відразу доносили, куди слід. Перший курс ще туди-сюди, а на другому курсі я вже засів. Яким чином? Написав я курсову роботу, назву якої запам'ятав на все життя: "Літературний процес як вияв мистецького життя епохи". Я, маючи певну обізнаність, попрацював у тамтешній бібліотеці імені Стефаника. І звернувся до публікацій. Згадав, як свого часу Полторацький розвінчував Остапа Вишню, навів вірші Ліни Костенко, які публікувалися в "Українському календарі" у Польщі українською мовою.
Я розраховував, що це буде просто курсова робота. Але ні. З неї почалися неприємності – викликали і попередили. Сказали, що ця справа піде до самого ректора і далі. Закінчилося тим, що невдовзі мене викликав декан факультету журналістики заочного відділення і, щільно причинивши двері, сказав: "Ви в нас особливий студент, але я вам скажу: тепер вам тут, мабуть, не варто залишатися. Ви прибули звідки – з Одеси? Я бачив вашу особову справу, ви працюєте. Але якщо маєте можливість і якщо хочете далі навчатися, то їдьте від нас. Тільки нікому не кажіть про цю розмову. Вам тут уже не втриматись. Якщо ви навіть ще один курс пройдете, то потім вам не дадуть захиститися. Ви зрозумійте мене правильно, тому що я сам відчуваю, що незабаром піду звідси". Одне слово, це був порядний чоловік. У нас, як кажуть, відбулася розмова тет-а-тет.
Невдовзі я це відчув. Уже на тій сесії, про яку Олекса Різників розказував, мені сказали: “Можете не складати теорію партійно-радянської преси, бо не складете”. – "Як це я не складу?” Чи то радянське літературознавство... То я зажадав заздалегідь комісію створити. Кажуть: "Ні, ми спочатку тобі двійку поставимо, а тоді буде створена комісія для перескладання – є таке правило". Я відмінно знав те літературознавство, навіть консультував інших студентів, та все ж таки мені поставили четвірку – двійку вже було ніяк. Тоді вирішили відігратися на теорії і праці партійно-радянської преси. Там був такий Григорович. Ну, той постарався. Відразу сказав: "Ви не знаєте". З цього все й почалося. Я зрозумів, що мені далі нема що там робити.
В.В.Овсієнко: Може ми з вами якось окремо поговоримо? Я хотів би, щоб пан Олекса розповів усе сьогодні, бо йому ж до Одеси їхати. А часу не так багато.
О.С.Різників: А ви зустрінетеся окремо. Добре. На чому там я закінчив?
В.В.Овсієнко: Про суд. Пішли ви на етап.
О.С.Різників: Пішли ми на етап.
ДРУГЕ ТУРНЕ (1972 – 1977)
Мене везуть у Пермську область, а Притику і Строкату етапують до Мордовії. Про зустріч Строкатої зі Святославом на етапі я вже розказував.
Приїхали ми на тридцять шосту зону. Це знаменита зона – там пізніше, на особливому режимі, загинув Стус, село Кучино, Пермська область. Там я стрічаю і Сверстюка, і Левка Лук'яненка, і Олеся Сергієнка, і євреїв – Димшиц, Менделевич, Чорноглаз, Залмансон. Євреї, які хотіли 1970 року захопити літак і втекти з Ленінграда за кордон. Сидять вони, наших хлопців сидить багато. Трохи пізніше прибули Мармус, Сапеляк. Володя Мармус із Чорткова. Ви знаєте такого – гарний хлопчина. Вони прапори підняли у Чорткові – чотири українські прапори і гасла. У мене є копія його вироку. Потім прибули Дмитро Гриньків, Роман Чупрей, Рокетський Володя. Якось я його стрів, років сім чи десять тому. А зустрілися на якомусь вокзалі – чи не в Котовську.
В.В.Овсієнко: Його вже нема в живих, помер він.
О.С.Різників: Та ти що? Царство йому Небесне.
В.В.Овсієнко: Недавно він помер. Оце щойно вчора я мав розмову з його братом, Рокетським Богданом, і просив, щоб він розповів також і про Володимира.
О.С.Різників: Берничук був, Кампов був із Ужгорода, знаєте такого чоловіка.
В.В.Овсієнко: І в цього я недавно був, записав його.
О.С.Різників: О, Кампов уміє розказувати, знаю.
В.В.Овсієнко: Він наговорив сім з половиною годин.
О.С.Різників: Так мені тоді треба наговорити вісім годин, чи що?
Приїхали ми на ту 36-у зону і я весь час там був. Тільки одного разу мене возили на 37-у в лікарню.
За перше ув'язнення, коли сидів у Мордовії, я вивчив польську мову. А тут я вирішив, що мені треба вивчити і литовську, оскільки я трошки мовознавець, бо закінчив 1968 року філфак. Я вирішив, що мені треба опанувати литовську і латиську, бо литовці й латиші сидять поруч.
А ще в мене була ідея створити такий кореневий словник, якого ще не було ніде, “Стислий або Компактний кореневий словник". У 1973 році я знайшов спосіб: розробив схему, як компактно подати всі однокореневі слова. Я над цим словником почав працювати у 1973 році. Усі словники, які були, перештудіював, усе зібрав. У моєму словнику було до чотирьох тисяч коренів. Литовська і латиська мови мені в цьому теж допомагали.
Ще сидячи в КГБ на вулиці Бебеля в Одесі, і під час слідства, і під час суду я весь час писав. Я поклав собі щодня писати якомога більше віршів. Я їх записував у загальні зошити. На щастя, всі вони залишилися при мені, окрім першого – перший пропав в Одесі. А тут брали на перевірку і повертали, тому що я нічого не писав такого, чого не можна – тільки вірші. Вони перевіряли і повертали їх мені. Таким чином, у мене ці вірші збереглися. Багато з них я вже опублікував – такі, як «Наодинці з Богом», поема «Копище», – про село, яке спалили фашисти. Поему “Мовчиш, Стрибоже?” написано ще до арешту, в 1966 році. І багато з тих віршів я опублікував. Найбільше прославився віршик з двох куплетів:
А він рубав урочисто і гнівно (це слідчий)
І погляд його втіхою сіяв:
«Ти винен тим уже, що українець,
І ця вина з народження твоя!»
Йому я не повірю до загину,
Що ми злочинці: мій народ і я,
Що є антирадянською Вкраїна –
Зростаюча республіка моя.
Ці слова дуже сподобалися історикові Юрієві Зайцеву. Він у книжці "Історія України" і в статті у газеті "Молодь України" використав ці слова і написав, що в 1971 році був арештований Олекса, який дуже вдало сформулював суть звинувачень: "Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя".
У 1989 році в журналі "Україна", 37 і 38 номери, була надрукована моя велика стаття, яка називалася "Я винен тим, що українець". Потім я її сюди вставив, у книжку “Терновий вогонь”(Київ, Український письменник, 1993 р.)... З подачі Голови нашої Спілки, Юрія Мушкетика, що порадив мені: "Цю статтю треба видати окремою книжечкою". Я пішов до Скоморовського, де моя книжка мала виходити, і кажу: "Давай приєднаємо ще й оцю статтю". Він викинув деякі вірші, а оцю статтю додав.
І.Малюта: Її треба перевидати.
О.С.Різників: Зробимо, зробимо, коли будуть гроші.
А що ж це за стаття? Це клопотання про реабілітацію, яке я написав десь у 1973 році, в таборі. Там я писав, що мене треба реабілітувати. Я в останньому слові на суді казав, що це ж не 1937 рік, я вимагаю реабілітації не через 19 років, як реабілітували тих людей, яких судили у 1937, а нині, ось на цьому суді. Суддя посміхнувся, дав мені п'ять з половиною років, а реабілітація прийшла рівно через дев'ятнадцять років, у 1991 році. Коли закон про реабілітацію вийшов, то мене по обох справах реабілітовано було. Але цю статтю я перемежував віршами і підкреслив, що судили мене тільки за те, що я українець. У нас не було ні листівок, ні партії, ні зброї, ніякої організації. Тільки за те, що ми відчували себе українцями, що в Одесі ми колядували, хор створили, розмовляли українською мовою – тільки за це нас судили.
В.В.Овсієнко: Але щось же було у вироці написано?
О.С.Різників: Антирадянська агітація, пропаганда. І література самвидаву.
І.Малюта: Самвидав у Притики знайшли, а в тебе, здається, тільки два анекдоти знайшли.
О.С.Різників: Так, у записнику знайшли...
В.В.Овсієнко: Якби ви й другий вирок мені якось допровадили...
О.С.Різників: Добре, пришлю. Що ж іще я пропустив? У слідства не було проти мене нічого. Навіть Єфімов, адвокат, колишній суддя, прийшов, ознайомився зі справою і каже: "Так у вас тут ничего нету. Я думаю, что вам до отсиженного дадут". Я кажу: "Та ні, ви вимагайте реабілітації, щоб мене взагалі випустили". – "Да, да, тут же ничего нету. Вон у Притыки нашли самиздат, у вас же нету самиздата." А кагебіст каже: "Ти ж знав, що його вже заарештували, то поховав самвидав чи роздав. Сховав десь?" А в Ніни знайшли вірша Святослава Караванського "Спадкоємцям Берії" та інші вірші, писані Караванським, – і за них її звинувачували.
В.В.Овсієнко: “Зберігання з метою розповсюдження”?
О.С.Різників: Зберігання віршів свого чоловіка!? Ну, і лист у міжнародну журналістську організацію в Прагу. Коли до неї прийшли 3 січня 1967 року з обшуком, то вона порвала цей лист і викинула через вікно. Вони побігли вниз, зібрали всі шматочки і склеїли. І цей лист був підшитий до справи.
І.Малюта: Ще, здається, знайшли в неї цей мій вірш.
О.С.Різників: Так, і твій вірш. Усе повишкрібали, що там у неї було, і отак-о роздули, роздули.
В.В.Овсієнко: Ви вже почали говорити про Пермський табір № 36. Як вам там велося?
О.С.Різників: Як там велося? Ми ж написали касаційну скаргу Верховному судові, але відповіді нам в Одесі не дали. Повезли нас на Урал, минає місяць, другий, третій, четвертий. Я надіявся, що Верховний суд розбереться, і те, що цей дурний суддя дав, зніме. А вони кажуть: "Усе залишилося в силі". – "Дайте прочитати". Не дали. Тільки в кінці листопада дали прочитати. Як я прочитав ту ухвалу, то побачив, що вони ще більші брехуни, ніж одеський суддя. І я оголосив голодівку на сім днів – від 5 грудня до 12-го. До Дня прав людини. Було в мене три відгули і три вихідних. Спочатку я трошки попрацював, голодуючи, а потім ліг і ще три дні лежав. Підходив Журавков, щось там казав. Кажу, що в мене відгули, все законно. Я написав заяву, що я обурений тим, що Верховний суд виявився ще більш брехливим, чим одеський, тому оголошую голодівку. Так я сім діб проголодував.
Ще от цікава історія. Коли ми приїхали в табір, то люди дізналися, що я пишу. Я там щось читав зі свого. Підходить до мене єврей із Дніпропетровщини Ар'є Вудка і каже: "Пане Олексо, ви хочете, щоб ваші вірші потрапили за кордон?" – "Так хто ж цього не хоче?" – "Ну, дайте мені кілька штук, з десяток". Я знав, що його судили і дали «критки» три роки за те, що він у суботу не ходив на роботу. Значить, йому ще три роки сидіти у Володимирі, потім ще кілька тижнів побути в таборі, аж потім він звільняється. Кажу: "Так тобі ж ще Володимир, ти ж забудеш". – "Ні, – каже, – в мене така пам'ять, що я забуду тільки тоді, коли здам". – "Ну, як знаєш". Я підготував, дав йому вірші. Він на другий день кличе мене, ходимо попід «запреткою» і він читає мені напам'ять усі ці вірші, яких я ще сам не знав напам'ять. Кажу: "Пане Ар'є, як це ви так?" – "Ну, – каже, – мені досить два-три рази прочитати, і все". Скоро його забрали на етап. Повезли його у Володимирську тюрму, більше я його не бачив.
Я йому дав кілька віршів. Один він не взяв з певних міркувань. Каже: "Та ти що, вони злякаються, ці кагебісти". Це був такий вірш:
Виходимо гуляти, як на бій –
Беремо кулаки, розслаблені в долоні,
Беремо м'язи, напхані у шкіру,
І ноги, вже натравлені стрибать.
Виходимо гуляти, як на бій.
З дороги геть усякий, хто слабий,
А дужий – приготуйсь до оборони!
Ми звикли вартість кулаками мірять,
А замість грошей – зуби рахувать.
Несемо кулаки, розслаблені в долоні.
Ми ними славу виб’ємо собі!
У них дрімають дратівливі звірі,
Ізвиклі, мов шаблі, до боротьби –
Лише намірся рух один зробить,
Лиш думку допусти об обороні –
А вже кулак на скроні й на горбі!
Виходимо гуляти, як на бій.
І м’язи, запаковані у шкірі,
І ноги, вже натравлені топтать.
Так прагнуть дії, що лиш смерть хіба
Їх може зупинити, коли встигне…
Йдемо, готові зуби рахувать
І черепи ламати і трощити.
Супроти нас, коли бажаєш жити –
Не слід ставать.
Виходимо гуляти, як на бій…
Ми б так хотіли силу нашу змірять –
Та підлабузнюють зустрічні, мов раби,
Або ховаються лякливо у подвір’ях…
Несемо кулаки набряклі,
Ніби гирі.
Гуляємо…
А маримо про бій.
Він каже, що це дуже страшний, екстремістський вірш, він його не взяв. А тих шість Ар’є узяв і вивчив. Я там окремі помилки виправив. Він поїхав. Через кілька років, уже на волі, я чую по радіо мій вірш "Метеорологічне", читає Ігор Качуровський. Каже: "В Олекси Різниківа ось такі вірші, така в нього образність". Це білий вірш, без рими, коротенький такий… Я бачу через ґрати з камери дерева. Вранці вони ще були голі, а вже під обід їхні гіллячки вкрила зелень. Цікаво, чи отой колючий дріт, що йде стіною, теж зазеленіє? І ще був один вірш, "Озон". Виходить, що я написав його 1973 року. Вудка сидів до 1976-го... Отже, там уже був вірш "Озон", присвячений пам'яті тих, хто віддав своє життя за незалежність України:
Назбираю склянку граду з градопаду,
А він тане і тікає – нема зладу.
Назбираю склянку граду, назбираю
Серед літа, серед липня, серед раю.
На листочки на зелені, на травини
Понизалися градини, мов перлини.
Ці небесні самозванці, нечеканці,
Неболюбці, себегубці, себеданці.
Відчайдушно, занедбавши небезпеку,
Просто в затхлість, у задуху, в спеку, в пекло,
Так прозорокришталево, так відверто:
Ппросвіжити, проозонити –
І вмерти.
Назбираю склянку граду, назбираю,
А він тане і тікає, і стікає,
Він зливається з травою і землею,
Не годиться для оглядин і музею.
Оце якраз сьогодні річниця загибелі Чорновола. Це люди такі, які свідомо йшли на смерть. Їх мало, але їх і багато було. Оцей Олекса Гірник із Калуша, який спалив себе коло пам'ятника Шевченку... Ти ж тоді був коло пам'ятника, коли ми приїхали – II Всесвітній з'їзд політв'язнів, у червні 1993 року? Там стояла його фотографія. Я там же почав складати вірша його пам'яті.
А це син його листа прислав. Мою статтю викинули, а синову дали, з фотографією, гарний такий. А там у мене був вірш, якого я в Каневі почав писати. Пам'ятаєш, ми стояли на колінах і відспівували Олексу Гірника?
Олексо, грішнику святий!
В тобі була не іскра Божа,
А ватра! А вогонь жахкий!
Те полум’я святе і гоже
Нас досі спопеляти може
І буде. Й будить крізь роки.
Як ти Україну любив!
Як волі їй тобі кортіло!
Як ти поставити хотів
Не тільки Слово, але й Діло
На сторожі нас, рабів.
Але – не ближнього ти вбив…
Себе самого.
За нас, рабів оспалих, стлілих
Ісус офірував лиш тіло,
А ти – і душу погубив.
Олексо, грішнику святий,
Молю, упавши на коліна,
Тебе, щоб ти мені простив
Мою ятріючу провину –
Що я живий стою, а ти
Сконав, згорів за Україну...
Благаю Господа уклінно
Малу можливість віднайити,
Щоби гріха твого частину
Мені вділити…
І – простить.
Але серед віршів, які я передав Вудці, був страшний вірш. Про долю України. Пам'ятаєш, є така казка, що порубали тіло брата, розкидали по полю і поїхали додому. А в мене цей вірш написався ще в камері в Одесі, коли я в КГБ сидів. Сидиш оце й думаєш, що ж це за доля наша така, що нас б'ють і б'ють, і б'ють, а ми нічого не можемо зробити. І мені написався такий вірш:
Коли потяте на шматки
(У кн. «Наодинці з Богом, с. 24: «порубане в». – В.О.)
Докупи знов зібратись хоче,
Плазує палець до руки,
В орбіти втискуються очі;
Коли вправляється кишка
І мозком звивини проходять –
Все місця власного шука,
Аж стогне, а таки знаходить;
Коли із горем пополам
Усе порубане збереться,
Води живої кілька грам,
Із неба післаних, проллється,
І груди, схлипнувши, вдихнуть,
І серце вдарить, як на сполох,
Тоді прочуняє від сну
Протверезілий раптом ворог.
Чатує подих, погляд, рух,
Ще несвідомий і невмілий.
Бере сокиру знов до рук
І нахиляється над тілом.
І знов, як перше, як колись, –
Не даючи воскреснуть, хекне.
Сокира шваргоне униз,
І череп, ніби диня, репне.
І знов, як перше, як завжди,
Дрібненько тіло порубає.
В чотири боки, що куди
Порозкидає.
І з матюками витре кров,
І з матом ляже подрімати,
Поки шматки зростуться знов,
Щоб знову встати – і рубати.
Я цього вірша, пам'ятаєш, на “Золотому гомоні” 1991 року читав отут, у Жовтневому палаці. Там зі свічками в руках стояло нас дванадцятеро репресованих, в темноті, тільки прожектор на нас, і я читав оцей страшний вірш. Про долю України. Але нарешті вона воскресла, встала, вчиться ходити…
Ще один вірш, який Ар'є Вудка теж вивіз за кордон, – це про багатокрилість. Я досі дивуюсь, як я його написав, сидячи в камері – це третій чи четвертий місяць я сидів в Одесі під слідством, і написався такий вірш:
БАГАТОКРИЛІСТЬ
На цім крилі до тебе примайну,
На тім приляжу, цим крилом укрикриюсь,
А те, залітане, надламане, утну.
Багатокрилість.
Залітане! Залатаних – нема!
Нема залежаних, а є лиш незалежні.
Я стільки крил бездумно наламав,
Б'ючись об світу боки протилежні!
Не шанував, не скнарив, не беріг.
З таких висот в такі шугав низини.
Лиш радістю хлоп'ячою горів:
Ростуть невпинно.
Ні! Обезкриліти і впасти не дано.
Мені судилось буряна рухливість.
Мене п'янить, сильніше ніж вино,
Багатокрилість.
Ар'є Вудка щез, вивезли його. Почув я оце по радіо "Свобода" – і все. На цьому перерва до 1991 року.
У 1991 році Ніна Строката присилає мені з Америки ксерокопію сторінки з журналу "Свобода", на якій шість моїх віршів. Вона там пише збоку, що це, мабуть, ті вірші, які Вудка вивіз із табору. А надруковані вони в 1977 році в журналі "Сучасність", який виходив тоді за кордоном. Я вперше їх побачив надрукованими. Слухай, жодної помилочки нема – от голова!
В.В.Овсієнко: Так, феноменальна пам'ять. Він не тільки ваші вивіз, а багато чиїх. Мені довелося з ним уперше зустрітися аж в Ізраїлі. До того я його не знав.
О.С.Різників: Підожди, а ти ж їздив з нами в 1992 році в Ізраїль?
В.В.Овсієнко: У 1992 році, в вересні. На тому лужку коло університету, вночі...
О.С.Різників: Тоді Яша Сусленський, голова товариства "Ізраїль-Україна", влаштував цю поїздку. Він уперше приїхав в Україну 1991 року. Я з ним тоді поговорив. А в 1992 році ми поїхали в Ізраїль. І там я зустрів цього Ар'є Вудку, він мені подарував оту книжку – "Поезія із-за ґрат". Так я вперше побачив, що мої вірші надруковані в тій книжці. А ще він подарував мені свою "Московщину". Там три частини. Перша – слідство, друга – про табір, там є сторінка про приїзд до табору Олександра Сергієнка і мій. Він розказує про всіх людей, уявляєш собі – про справу кожного, навіть подає адресу кожного. Оце моя стаття “Вихід поезії з Єгипту ГУЛАГівського”, а це ми там сфотографувалися. Коли я повернувся, то написав статтю. Вона опублікована 12 грудня 1992 року в газеті "Радянське Прибужжя". Це Миколаївська обласна газета. А оце той журнал “Сучасність” і ото рукою Ніни Строкатої написано: “Журнал "Сучасність", 1997, номер 7-8. Журнал під сучасну пору виходить у Києві. Редактори Іван Дзюба та Тарас Гунчак. Я певна, що в тій книжці оті самі вірші, що Ар'є Вудка вивіз з табору". Це вона мені писала цей аркуш, бачиш, яка копія нерозбірлива. Це можеш узяти.
В.В.Овсієнко: Можна? О, дякую!
І.Малюта: Олексо, а все-таки по твоїй же справі проходили свідки? От мені, наприклад, Марії Овдієнко та іншим не дозволили свідчити.
В.В.Овсієнко: Про це вже була мова. Зараз говоримо про ув'язнення. У концтаборах у 70-х роках були цілі війни – голодівки протесту, відмови від громадянства.
О.С.Різників: Було й таке. Сидів з нами один знаменитий бандерівець, оунівець – Чуйко Богдан. Він на роботу вже не ходив, то щодня сідав і писав скарги. Дуже красивим почерком, культурно їх оформляв. Казав, що це єдиний спосіб – писати, писати й писати. Це й тренування розуму. Де він зараз – я не знаю, здається, вже його нема.
З нами тоді сидів Степан Сапеляк. Я вже згадував про Сергія Ковальова – це така світла фігура, близький за своєю світлістю до Сахарова. Він справжній демократ, він розумів усе про Україну. Там же багато сиділо всякої російської наволочі. Підходить до мене хтось із Криму: "Алексей, ты же Резников, ну что ты с этими хохлами? Россия, ты будешь, ты есть наследницей Духа Святого!" Я сміюсь, кажу: "Яка ж ви Росія? Ми – Русь, а ви не Русь". Він сердиться, відходить.
І.Малюта: Але при тому були й такі, як Чичибабін, який писав російською?
О.С.Різників: Так, був Сахаров, є Ковальов. Він же й зараз виступав проти війни в Чечні. Є такі люди в Росії, але їх мало.
Мої основні здобутки за ці роки – що я від литовців і латишів вивчив литовську і латиську мови.
В.В.Овсієнко: А від кого конкретно?
О.С.Різників: Сімас Кудірка – то перший. А ще був у нас Грілюс Шимон із Клайпеди – єврей, який знав литовську мову. Він мені дав перші уроки литовської мови. Він такий гарячий був. Я кажу: "Буду вивчати". – "Правильно, правильно, надо". Він мені дав підрядний переклад поеми "Героїка, або засудження Прометея" – Марцинкявічюса. Боже, яка прекрасна поема! Він мені підрядний переклад давав. Я писав кожний рядок, а він мені перекладав. Він, видно, добре знає литовську мову. Я потім перевіряв у інших людей – Сімас Кудірка допомагав. І оце ми з ним переклали ту поему (вона досі в мене є, невидана!). Левко Лук'яненко в своїй книжці пише, як в нього хотіли забрати цю поему. А він каже: "Та це ж переклад з литовської, Олекса Різників переклав". Прискіпалися, хотіли забрати – думали, що це антисовєтчина.
Латиш Ґунар Астра, з яким я завжди вів переговори, трошки українську мову вчив. Ґунар Астра тоді мав 15 років ув'язнення. Він сидів десь уже чи не 12-й рік. Його звинувачували в якомусь шпигунстві. В основному за те, що він книжки виносив з американської виставки. Каже: "Я собі на пальті нашив таких великих кишень усередині. А американці, каже, так зробили – Іване, чуєш? – зробили виставку навмисне отак: ти коли заходиш, потрапдяєш у такий куток, то бачиш книжки, а тебе ніхто не бачить, що ти там робиш. Каже: "Я беру з полиці книжки – і сюди, сюди, в кишені собі. Навантажився тими книжками і виходжу, а вони там не дуже придивляються...” Астра чудово знав англійську і німецьку мови.
В.В.Овсієнко: Американці навмисно так робили, щоб на виставках можна було красти книжки.
І.Малюта: А які то були книжки?
О.С.Різників: Американські книжки – ясно, що політичні. “Я, – каже, – наберу, винесу, потім ще раз пішов. Мабуть, кагебісти мене засікли, бо я з американцями говорив”. Йому дали 15 років – побачили, що це розумний чоловік, дуже сильної волі, дуже сильний. Він усіх латишів тримав отак-о в кулаку. У нього слово різке, як скаже – ніби одрізав. Латиші перед ним: “Ґунар, Астра скункс, Астра скункс...” Скункс – це князь чи володар, астра – це хутір. Царство йому Небесне, він помер.
В.В.Овсієнко: Він вдруге сидів на особливому режимі в Кучино на Уралі, під кінець на Всехсвятській, на 35-й зоні, де нас тримали у приміщенні лікарні. У 1988 році, десь так у лютому, його випустили, а через місяць ми дістали вістку, що він помер.
І.Малюта: Уже на волі?
В.В.Овсієнко: Так, через місяць після звільнення.
О.С.Різників: Я, мабуть, такої загрози не становив для цього режиму, бо я горілку пив, гуляв... Я не міг бути таким, як Астра, я не створений таким. А він залізна людина. Таких знищували. І Василь Стус такий – вони його знищили...
В.В.Овсієнко: Останнє звинувачення Ґунару було – що він узявся перекладати фантастичний роман Джеймса Оруелла, "1984". Він уже велику частину переклав. За перебудови ця книжка вийшла російською мовою – а Астра ще сидить! Латиською мовою вийшла – а він іще сидить!
О.С.Різників: Я з ним листувався до останньої посадки. Знаю, що він одружився, здається, дитина була.
В.В.Овсієнко: Так, він згадував про доньку.
І.Малюта: А де він жив?
О.С.Різників: Підожди. Ріґас, Лацусала вулиця, №8. А якщо написати на цю адресу? Напевно, хтось би відповів. У мене десь є його листи. То дуже цікава людина. Він усю латиську табірну діаспору тримав у руках. Його старші дядьки поважали, шанували, боялися. Менти там коло нього так... Два метри п'ять сантиметрів – здоровенний дядько. Як ми на розводі стоїмо – усі йому ось отакі, по груди. Він стоїть – суворий такий, серйозний.
В.В.Овсієнко: Загалом латиші в таборах мали репутацію таких, що піддавалися.
О.С.Різників: Вони дуже любили працювати. Найстрашніша робота – пісок набивати в ті трубочки електропрасок. Вони по 200% плану давали. Вони не можуть без роботи, у них німецька педантичність.
В.В.Овсієнко: Так от, Астра їх трохи приструнчував, щоб не накручували норми. Бо ж як багато людей перевиконують норму, то її підвищують, а платня та сама.
О.С.Різників: А він працював там, де цей пісок сушили. Отак прес, плита. А потім він на пресі працював, ручки штампував. А Кудірка теж працював на цій печі. Ми ходили до нього – хліба наріжемо, у піч засунемо... А ще як маслом трохи зверху помастиш... Там 400 градусів температура, де пісок сушили. Засунеш усього на п'ять хвилин, виймеш – і сухар уже готовий. Ми їх зі смаком їли.
Так, Ґунар Астра давав мені уроки латиської мови. Ой, скільки в мене є паперів, списаних його рукою! Він мені й пісні якісь записував. Почерк у нього такий красивий. А мова латиська дивна. Вона має короткі слова, як англійська. Це вже був другий крок. Як от по-литовськи "ранкас" – рука, то по-латиському "рокс" – відпав кінцевий склад. Він мені переписував схожі корені – цілий ряд слів, які з одного кореня походять. Він українську вивчав. А знав німецьку і англійську мови.
В.В.Овсієнко: Як казали, «знав перфект», тобто дуже досконало.
О.С.Різників: А от Сімас Кудірка – цікава фігура. Він був моряком. Він в американському порту стрибнув у море і поплив до американського корабля. Його піймали, витягли, і він каже: “Я прошу політичного притулку”. А капітан того судна був молодий, недосвідчений чоловік. Почав зв'язуватися з кимось. Росіяни спускають шлюпку, пливуть до них і кажуть: "Віддайте нам оцього злочинця – він украв сто рублів у касі". Американці кажуть: "Та ні, він просить політичного притулку". – "Та то брехня, він украв гроші. Відайте нам його". Той дурний капітан став і не знає, що робити. Якби там якийсь досвідчений був, то він би їх вигнав, і все. А цей подумав-подумав та й каже: "Знаєте, давайте так: ловіть. Піймаєте його – то забирайте". І впустив їх на свій корабель. Вони почали бігати по палубі: він тікає, а вони за ним. Хвилин, кажуть, тридцять вони ганялися, поки піймали.
Але знайшлася людина, яка все це зняла на плівку. Через якийсь час, коли дізналися, що йому за політичною статтею, за спробу втечі дали 10 років, то прокрутили цей фільм по американському телебаченню. В Америці піднявся великий шум, люди почали вимагати ще раз і ще раз показати цей фільм, як за ним бігають. Тоді капітан корабля зрозумів свою помилку, подає у відставку і очолює комітет визволення Сімаса Кудірки, бореться за нього. На четвертому році ув'язнення Сімаса викликають (ми тоді на роботі були) і кажуть, щоб він ішов у зону. Приходимо – нема Кудірки, забрали "с вещами на етап". А потім він нам прислав листа з Америки. Той лист якось таки прийшов до нас. Каже, що везли не знати куди і що, привезли в Литву прямо до Вільнюса, в аеропорт. Дивиться – там його дружина і діти його стоять. На літак – і за кордон.
В.В.Овсієнко: Тоді президент Ніксон пообіцяв, що він визволить Кудірку. І таки визволив.
І.Малюта: А тоді питається: як же Караванського і Ніну Строкату випустили?
В.В.Овсієнко: То пізніше, в 1979 році. А це серпень 1974-го.
О.С.Різників: Ну, що ще? Я на зону їхав з Тарасом Мельничуком. Йому тоді дали три роки. Ми в Харкові зустрілися і до Свердловська везли нас разом – мене, Тараса і Притику. Тарас так курити хотів, а Притика приховав блок цигарок. Тарас дізнався, що в того сигарети є – а він же в день курить пачку або й дві, – а Притика каже: “Я взяв сигарети і там буду їх міняти на цукор, на хліб”. Бо сам він не курив. Тарас як дізнався, що в нього сигарети є: "Ах ти ж, куркуляцька душа! Давай мені пачку, бо вб'ю, задушу!" Притика дає, а мені шепоче: "Та що ж це таке – та він же мене грабує!" Ой, Боже-Боже, Тарасик – нема вже Тараса, пішов у кращі світи… Притика звільнився не через два роки. Його звільнили, по-моєму, через рік-півтора, достроково, з Мордовії. Там, кажуть, його і били, зеки. Бо всі люди так і зрозуміли, що як це так: стаття три роки, а тобі дали два – значить, ти продавав? А його звільнили ще раніше на якихось два місяці, він повернувся в Одесу вже 1974 року, здається. Я звільняюся в 1977 році і його так і не бачив, а потім чую, що він загинув.
І.Малюта: Незадовго перед його загибеллю я зустрівся з ним, наїжджаючи в Одесу. Стоїть на трамвайній зупинці. Підходжу, вітаюся. Він думав, що я руку подам. Питаю: "Як у вас там, на далекому курорті?” – “У, от через таких, як ви..." – "Ти знав, на що йдеш. Он Олекса знав, попереджали тебе". – "О, це я через вас постраждав, се, те". Поривався мені щось довести, та я повернувся й пішов, бо трамвай під'їхав.
О.С.Різників: Та ні, він такий чоловік був... Ми з ним разом їдемо у столипіні, він каже: "Бачиш, я це спеціально зробив. Я тепер раніше вийду і буду боротися". А я кажу: "А я буду за тебе сидіти п'ять з половиною років". Він замовк, спантеличено. Кажуть, що його там і били. Але чому він загинув – не знаю, чи це система з ним розправилася, чи це Бог покарав його. Він їхав з Одеси до Біляївки в автобусі. Колесо відпало, автобус перекинувся. Загинули там його мама і він. Тих людей забрали. Я згодом бачив його жінку Раю. Вона сказала, що хоча й розійшлася з ним, але в неї двоє дітей від нього (Рая сама жидівка), то не могла його покинути, мусила забрати – вже тіло розкладалося. Вона забрала й поховала. А тепер син його в Канаді. Мені передавали, що він просив, щоб не говорили про батька, що він отак повівся. Бо йому там за батька соромно. Просив казати, що він там просто сидів.
Був один випадок, який я не можу забути і часто згадую. Взяли мене з 36-ї зони на етап і повезли воронком десь кілометрів за шістдесят. Я не знаю, що там за станція, але ми довго-довго їхали. Мороз градусів тридцять надворі. Я в бушлаті і в чоботях, сиджу в тому "стаканчику". Холодно. Поки їхали, то трусило, в машині було ще нічого. Приїхав на станцію – стали, мент вийшов з кабіни, каже, що піде дізнатися, коли поїзд прибуває. Прийшов і каже, що ми ще рано приїхали – поїзд буде через годину. Стоїмо ми ту годину. Потім чую, що поїзд прийшов. Мент сходив туди і каже шоферові й мені, що нема столипінського вагона: "Вот черт, придется возвращаться назад". Ну що ж, поїхали назад ми, та сама страшна дорога, той самий мороз... А вдруге мене на етап уже й не брали. Я зрозумів так, що це вони навмисно хотіли, щоб я простудився, захворів чи що. Добре, що я йогами займався, то сидів там і сам себе обігрівав на такому морозі. Бог мене оберігав тоді.
В.В.Овсієнко: Це вас возили на станцію Чусову або на Всесвятську.
О.С.Різників: Олесь Сергієнко теж сидів зі мною в 36-й зоні. У нього ж, пам'ятаєш, були отут на підборідді білі плями? Ось я й тепер стрів його на установчих зборах "Єдності", то в нього чисте підборіддя. Ми згадували, що зустрічалися з Бабичем і фотографувалися, але щось я тої фотографії не бачив. В Олеся й тепер білі плями на підборідді, не росте волосся. Ми зробили висновок, що це його чимось труїли під час слідства. І Ар'є Вудка написав про це в своїй книжці. А оце фото, що ви тут бачите – це ми стрілися з Ар'є, коли я подзвонив до нього з Єрусалима в Тель-Авів і він через день приїхав. Бо назавтра була субота, а вони не мають права в суботу їздити. То це він приїхав до нас уже в неділю, подарував мені ті книжки. Ми стрілися біля Стіни плачу і оце в кімнаті сфотографувалися фотоапаратом Сверстюка. І Василь Овсієнко тоді їздив з нами. Там була гарна зустріч у Кузнєцова в Єрусалимі, там на другому поверсі. Я тоді вперше побачив мобільний телефон. Там ми погостювали дуже гарно. Колишні зеки говорили про незалежну Україну. Боже мій, були такі сподівання, такі надії...
В.В.Овсієнко: У Кузнєцова крихітний сад під вікном – на дві пальми...
О.С.Різників: І красиво, яка краса! Єрусалим перед нами весь горить вогнями, ніч, зорі, чисте небо. А Віфлеєм! А могила, де воскрес Ісус Христос! Я зайшов, Жулинський і Драч, стали на коліна і молилися. Я думаю: "Боже, комуністи стоять і моляться!"
Словом, отакі штуки…
ВИСЛАННЯ ДО ПЕРВОМАЙСЬКА (1977 – 1996)
Звільняють мене. Кажуть, щоб збирався на етап, а мені залишається ще більше місяця. Кажу: "Який етап? Я через місяць звільняюся!" – "На етап!" Я беру свої чемодани – штук вісім з книжками... Там зі мною сидів Юрій Дзюба Харкова. Його мама на пошті працювала, а він подав заяву в ОВІР, що хоче виїхати. Там на нього очі витріщили, дали йому рік подумати. Через рік він знову подає заяву, то йому присудили п'ять років ув'язнення. Ми з ним дуже гарно спрацювалися. Нам дозволяють купувати продуктів у ларку на п'ять рублів, а книги через “Книга – поштою” можна купувати без обмежень. Він запропонував мені, що замовлятиме книжок на суму в три або й чотири рази більшу. Я брав у ларку три пачки чаю на рубль, а на решту чотири рублі він брав продукти. Він множив: 5х4=20, і на 20 рублів книжки мені виписував. Він уже знав мої смаки. Тільки "Книжное обозрение" прийшло, він до мене біжить: "Пане Олексо, дивіться: ось ваша книжка! Оця, оця, оця – знаєте, я вже послав замовлення". – "Все правильно, добре." Коли книжки приходять, він мені їх приносить, кидає на ліжко: “Ось твої книжки, бери”. Так ми з ним довго робили. Я тих книжок мав величезні купи. Коли я їх привіз на вахту, то сам злякався. Я щось два чемодани книжок відіслав вантажем. А решту довелося перти на собі. Менти помагали.
Один етап, друга пересилка, третя – і мене привозять у Миколаїв.
В.В.Овсієнко: А тоді ще не було обмеження, що зек може мати не більше 50 кг речей? Бо коли мене востаннє звільняли 1988 року, то не дали взяти більше одного мішка. Я тоді багато книг утратив. Їх мені не прислали.
О.С.Різників: У 1977 році такого обмеження ще не було. Були обшуки, коли всі ті книжки перевертають... Мене привозять у Миколаїв, у тюрму кидають, а мені з тими книжками – Боже мій, стільки було мороки! Коли мене привели до якогось там кагебіста, я заходжу і кажу: "Та це ж знущання над людьми, що ви робите! Як можна було мене везти в етап з цими книжками?" А він засміявся такою доброю усмішкою, а потім, коли ми вдруге зустрічалися, він каже: "Ну, ви сказали гарно – що це за знущання? От ви гарно сказали! Ми вас привезли сюди в тюрму, щоб акліматизувати, тому що до Одеси ми вас не пускаємо". – "Ви мене взяли в Одесі – в Одесу треба було й привезти". – "Ні, ми спеціально сюди вас привезли, щоб ви залишилися у в Первомайську. Там будете жити. Бо у вас в Одесі нема помешкання, нема де жити”. – "Ну, добре".
Я “акліматизувався” тижнів два-три. День за днем так тяжко йшли, а потім товариш приїхав по мене, забрав і привіз у Первомайськ. Мати хвора, батько теж, пенсіонер. Я два роки працював у пологовому будинку електриком. Він був біля нас недалеко. А в 1980 році якимись правдами-неправдами, по блату (були в мене знайомі вчителі) влаштувався в інтернат для неповноцінних дітей, у допоміжну школу-інтернат. А вона в мене через паркан – от я живу, а отут школа. То мені досить було за паркан перейти – і я вже на роботі. І я там десять років пропрацював, з 1980 року.
В.В.Овсієнко: Адміністративного нагляду вам не дали після звільнення?
О.С.Різників: За мною спочатку стежила міліція. Міліціонер недалеко коло мене жив, приходив. Цікаво, що він ще й у шістдесяті роки був. Я такий романтик, читаю собі Франка "Народе мій, замучений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжу..." – я напам'ять вивчав цей пролог до поеми “Мойсей”, голосно читаю собі в хаті, бо знаю, що нікого нема: "Твоїм прийдешнім душу я тривожу, від сорому, який нащадків пізніх палитиме, заснути я не можу”. Коли чую, що хтось за спиною. Оглянувся – Шелест стоїть. Ми з ним були знайомі ще з дитинства, а зараз він начальник міліції. Зайшов: "Так, що таке?" – "Добрий день!" – "Добрий день". Це було ще в шістдесятому році. А після другого звільнення нагляду як такого не було, але вони приїздили до мене часто, дивилися.
У нас у Первомайську був відділ КГБ – це ціла історія. Вони за мною спостерігали. А куди я міг подітися? Мати хвора лежить, робота близько. Але одного разу приїжджає Андрій Ярмульський – пам'ятаєш його? Це той Андрійко, що взяв мене на своє місце в політехнічний інститут у багатотиражку. Приїхав він, як завжди, підвипившим. Тоді він був кореспондентом газети "Літературна Україна" на атомній станції. Прийшов до батьків: "Де Олекса?" – "Та працює отам у роддомі електриком". – "Як – електриком? У роддомі? Та як це так?" Приходить до мене на роботу – і пляшку, по-моєму, приніс. Ми випили ту пляшку, поговорили, він пішов додому. А був Андрій таким собі екстравертом, таким буяном, душею, що як вип'є, то кричить, стає таким, як оцей Володя Голобородько.
В.В.Овсієнко: Треба зв'язувати і класти під лавку?
О.С.Різників: Ні, не буян, а говорить багато… Він, виявляється, пішов у КГБ. Прийшов і свій письменницький квиток на стіл кидає: "Я письменник, а ви хто?" – "Я – начальник Первомайського КГБ". – "Як ви можете тримати Олексу Різникова в чорному тілі? Чого це він електриком працює? Він же поет, він учитель, а ви його там тримаєте!" Отак він їм сказав. Приїжджає в Київ, там його викликає Виноградський, який тоді був редактором "Літературної України": "Що ти наробив? Хто тебе просив туди йти? Подавай заяву на звільнення і все! Більше ти там, на атомній, не працюєш". Він, бідолаха, перелякався, подав заяву, а пити продовжував, отак і помер. А пізніше, коли вже сталася незалежна Україна, все хвалився мені: "О! Я тоді за тебе постраждав, ходив за тебе в КГБ, кулаком там по столі стукав!"
Так оце я влаштувався тоді тоді в школу-інтернат. У розумну школу мене не брали. Я в цій школі працював вихователем десять років, до 1991 року. Звідти вийшов на вислугу, бо стажу в мене набралося 30 з гаком років. Звідки? Мене арештували вчителем, отже 5 з половиною років ув’язнення треба помножити на три – оце й буде додаватися до стажу. Ще з 1990 я став власним кореспондентом обласної газети “Радянське Прибужжя”, бо мене вже знали в області як поета, як журналіста...
І.Малюта: І підпільно приїжджав до Києва...
О.С.Різників: А, чекай, то пізніше. Я їздив до Києва, коли Рух створювався, сидів поруч з Кравчуком, Павличком, Мушкетиком. Створювали ми Рух, “Просвіту” створювали. Весь час я їздив до Києва. А потім був на зустрічі з євреями. Там з’їхалося тисячі дві людей. Один з організаторів – Яків Сусленський, який зі мною в таборі сидів. Він родом з Одещини, з Бесарабії... Підходжу до нього ззаду, беру за плечі і кажу: "ВОПЛЬ!" Він обертається: "О, Олексо! Здоров, друже! А що за вопль?" – "Так ти ж збирався в таборі створити Всемирное Общество Порядочных Людей". – "А я й забув уже! Зате українську вивчив! І ти відчуваєш, який у мене акцент?" – "Який?" – "Тель-авівський, бо я в Тель-Авіві вчив українську мову". А в таборі Яша весь час російською говорив. Оце ж він мене взяв у поїздку до Ізраїлю восени 1992 року. Тоді я вперше за кордон їздив, в Ізраїль. Я сидів у літаку ззаду, з Віталієм Колодієм, земляком моїм, з Богополя. Літак уже мав злетіти, а я усе казав: "Та не може бути! От зараз двері відчиняться, ввійде мент і скаже: "Заключенный Резников! С вещами на выход!" Але ні – піднялися ми і прилетіли в аеропорт “Бен-Гуріон”.
В.В.Овсієнко: Але наша дорога в Найсвятіші місця пролягала через Мордовію, через Урал, через ГУЛАГ. Якби ми там не побували, то ніколи не потрапили б до Святих місць.
О.С.Різників: Твоя правда, Василю! Тоді летіло нас п’ятнадцять в’язнів сумління і п’ятнадцять депутатів Верховної Ради…
Та вернусь до першої книжки. Друкувати у пресі, навіть у республіканській, мене почали з 1987 року. Після тривалого німування, коли навіть районка мене не друкувала!! Я навіть народив вірша:
ГОЛОСИСТІСТЬ
На косу стало горло босе –
Так час у горлі полоснув!
Я, досі зовсім безголосий,
Зненацька зойкнув! Голоснув!
Який то біль скажено-дикий –
Із різі Голос добувать,
І хрипи, стогони і рики
Перелицьовувать в слова!
Вони летять, мов згустки крові,
Що серце, тужачись, жене
Мов гиря в силі відцентровій,
Що, розкрутивши, хтось жбурне.
Яка краса, яке вітійство
У хрипах, схлипах, в белькотні!?
Це привселюдне самовбивство,
Смерть на кону, мов на коні!
Замовч! Помовч, поки окрайці
Голосників загоїть час,
Поки дозріє у лушнайці
Мій Голос, мовби гарт меча.
А коли стане Голосина,
Чи Голосище, що аж-аж –
Тоді лиш Мову й Голосіння
Й галасування рівноваж…
Та як мовчати, коли ріже,
Дере, шматує печія,
Так пре вода по бездоріжжі,
Русло торує течія,
Руйнує чистість і врочистість
Шал безугавних веремій?
І все ж є щастям голосистість
По безголосості німій!!
І ось настає 1989 рік. Мені кажуть у видавництві "Маяк" (а це Одеське видавництво, яке двічі не видало мою книжку), де Малюта працював редактором: "Давай рукопис книжки, будемо видавати". – "Та ви що! У мене дві судимості – яка книжка?" – "Давай книжку!" Це Микола Суховецький – оцей, що ми на весіллі у нього колядували. Він підготував книжку, рецензію написав Петро Осадчук. Миколаївська Спілка обговорила теж мою книжку, усі відгуки були позитивні – І Дмитра Кременя, і Валерія Бойченка, і Михайла Божаткіна, і Еміля Январьова…
Вийшла книжка “Озон” 1990 року. Батько в мене помер у 1989 році, а матір я ще доглядав рік і два місяці. Батько книжки не бачив, а мати побачила. Назва "Озон", видавництво "Маяк", 1990 року. Вийшла вона весною. Почалася процедура прийому мене в Спілку письменників. Там уже й Осадчук підключився, і Колодій, і Ярмульський – усі працювали на мене. Мати померла 19 грудня 1990 року, а через десять днів ми сидимо в школі, святкуємо Новий рік. Вони собі там п'ють. Я бороду не брив – коли мати померла, я вирішив до сорока днів не брити. Сиджу з бородою, не співаю з ними. А тут поштар приносить телеграму. Директор її взяв, прочитав, а тоді попросив уваги і зачитав: "Шановний Олексо Сергійовичу, вітаємо вас із прийняттям у Спілку письменників! Мушкетик, Яворівський, Драч, Павличко, Мовчан…" і вся та когорта, яка була тоді при владі, поздоровляє мене. Це десять днів, як мати померла. А я сидів отак, вони мене беруть з тією табуреткою, підкидають кілька разів, поздоровляють.
А друга моя книжка лежить у видавництві "Український письменник", який тільки став українським, а був "Радянський письменник", у Скоморовського там лежить. І журнал "Україна" у двох числах надрукував оту мою статейку "Я винен тим, що українець", а тут якраз у Києві починається Всесвітній форум поезії “Золотий гомін”. І мене запрошено на нього! І нас дванадцять поетів, репресованих комуністами, зі сцени Жовтневого Палацу, де у підвалах катували невинних людей у 37-му, читаємо по дві поезії. І я читаю саме отих дві – “Коли потяте на шматки…” та “Озон”… Незабутні враження! Десь тоді Мушкетик сказав мені, щоб видати мою статтю з журналу “Україна” окремою книжкою. Я кажу: "Видавайте”. І ось у 1993 році вийшла книжка "Терновий вогонь", видавництво "Український письменник", до неї додали оту статейку "Я винен тим, що українець".
І.Малюта. Повість.
О.С.Різників. Хай буде повість, але ж вона з віршами. За цю книжку в 1994 році мені присудили премію Павла Тичини, разом з Лідою Палій із Канади. Одержав я десять мільйонів (я мільйонер!) карбованців. Але бухгалтерка викликає мене і каже: "Ви знаєте, 20% я мушу зняти – подоходний податок." І видала мені тільки 8 мільйонів. Я пішов і купив за них черевики.
ОДЕСА – ЗНОВУ МАМА (1996)
Але в 1992-93 роках я порушую справу про повернення до Одеси. Ще в дев'яносто першому, коли мене реабілітували, чи в дев'яносто другому, я поїхав в Одесу і подав заяву у міськраду, що прошу надати мені квартиру і прописку. "А у вас була квартира?" – "У мене була квартира, її забрали в 1966 році”. Мені політехнічний інститут надав підвальну квартирку. Я там три ночі переночував, приходжу знову туди – а там зайнято, занавісочкка така висить. Я стукаю в вікно, питаю, що таке. "А хто ви такий?" – "Так це ж моя хата". – "Ні, це не ваша – це наша, я тут живу, я двірничка, з дитиною, і буду кричати, якщо ви будете ламати двері". – "А де мої речі?" – "Їх описали і здали десь туди". – "Хто?" – "З університету". Мені надав політехнічний інститут, а в нього була тяганина з університетом за цю кімнату. Вони мене викинули, поселили свою двірничку. Це на вул. Островидова, 62. – "А прописка у вас була постійна?" – "Була". Тоді мене Володя Домрин, одеський російськомовний поет, прописав у себе вдома у 1970 році, десь за рік до арешту, тому що він дружив із головним начальником Одеського військового округу Бабаджаняном. Це йому було раз плюнути – він з ним на полювання їздив. Я в нього ночував кілька разів удома, то він мені зробив постійну прописку. Вона мені дуже пригодилася тепер.
Я подав Гурвіцу заяву, що прошу надати мені квартиру, оскільки я двічі репресований з Одеси і не маю де жити. А прописався я до своєї двоюрідної сестрички, Людмили Мастикаш. Минуло два роки. Мушкетик із Києва пише лист до Гурвіца. Сприяв, до речі, Олег Чорногуз, заступник Мушкетика. Я йому дякував. Він підготував листа до Гурвіца, що в нас, у Спілки, немає 211 млн. доплатити за квартиру для Олекси Різниківа, то просимо вас віднайти кошти у себе в місті і надати йому квартиру. І що ви думаєте? Гурвіц пише на сесію, сесія вирішує –
надати мені квартиру. Це тривало рік – Боже, ці переїзди, я туди ходив, поки вибрали ту квартиру. Дають одну кімнату – кажу, що я двічі сидів, тому давайте мені дві кімнати, за кожну відсидку по камері, щоб у мене двокамерна квартира була.
Але ж цей Гурвіц, він такий хохмач! Він же вулицю Грибоєдова, на якій КГБ стоїть, перейменував на Романа Шухевича – просто ради хохми. Бо вулицю Бебеля перейменували на Єврейську. Служба Безпеки на своїх вихідних даних не захотіла писати “Вулиця Єврейська”, почали писати Грибоєдова (там же отак іде Єврейська, а поперек отак Грибоєдова). А Гурвіц як про це дізнався, то каже: "Ах, так! Вони не хочуть Єврейську, бо вони не люблять євреїв?" І перейменовує вулицю Грибоєдова на Романа Шухевича. Коли якісь західняки приїхали, я їх підводжу до Гурвіца і кажу: "Знайомтеся, це той чоловік, що назвав вулицю іменем Романа Шухевича" – "Ой, спасибі вам!" І аплодують йому. А Гурвіц сміється і каже: "Так вот, пусть они напишут на исходных данных "Екатерининская" – и я Екатерининскую переименую на Степана Бандеры!" Отакий він був. Так ото вони вирішили дали мені квартиру. Це був уже 1995 рік. Двокімнатна, на четвертому поверсі. І давав мені цю квартиру Стас, який потім при Боделані десь сховався. А я ще ходив, дурний, носився з ідеєю, що треба мені дати йому якогось хабара. Мені дали півтори тисячі доларів за хату, що я в Первомайську мав. Ходив-ходив, а потім думаю: та чого це я маю йому давати? Мені квартиру дала міськрада.
А потім ми якось стрілися. Гурвіц мене запрошував, коли дізнався, що я з Чорноволом знайомий (а він з Чорноволом теж дружив). Словом, так склалося, що він мене запрошує на святкування 200-річчя Одеси. Заходимо в ресторан – потрясаюча закуска, випивка, усі люди стоять. Він ходить з чарочкою поміж столами, цокається. А потім “Меморіал” імені Стуса, подав клопотання у міськраду, щоб мене обрали головою комісії з питань реабілітації, бо колишній голова Малявін помер. Сесія погодилася і призначають мене, хоч я не депутат, головою постійної комісії з питань реабілітації, на громадських засадах. Безплатна вона, але ж у мене є папірець “Одеська міськрада”. Це, мабуть, 1997 року було. Прийшов до влади Боделан. Думаю, виженуть мене, але сесія мене знову затвердила, я ще залишився. Потім, може, Боделан передумав, бо з роботи, з Інспекторсько-методичного Центру, де я працював два роки за Сергія Козицького інспектором з питань української мови, мене витурили.
Тим часом приїжджаю я в Одесу, мене зразу обирають головою Одеської обласної "Просвіти", оцієї мовчанівської. 120 чоловік було, і 119 проголосувало за мене. Але не було попереднього голови "Просвіти" – Гарбарчука. Чи він десь поїхав, чи сховався, але він не визнав цих зборів і не віддає печатки. І досі він не віддав печатку. Я рік чи два намагався щось робити, але без печатки, та й Мовчан же гроші дає йому, і зарплату, а я без зарплати сиджу. Мені там хлопці збирали, давали по сто гривень. Але мені незручно з них гроші брати. То я з себе зняв ці повноваження, обтрусив попіл, як кажуть. Ми створили міську організацію, що називається "Південна громада" – вона ніби й зараз діє. З Мовчаном ми періодично зустрічалися, він обіцяв приїхати і поставити мене головою обласної “Просвіти”, а в того Гарбарчука забрати печатку – і досі жодного разу не приїхав.
Я приїхав на з'їзд "Просвіти" разом з Павлом Агромаковим – це голова управи. Сподівалися, що туди Кучма прийде. Проґавили вони нас, пропустили. Ми приїхали, коли вже з'їзд почався. Уже Мовчан виступає. Я сів, а він читає доповідь. Бачу, глипнув на мене Мовчан і після доповіді каже: “Зробімо перерву”. Він зробив перерву тільки ради того, щоб вивести мене з зали. Це в Будинку офіцерів було. А Буртовий перед цим роздав 50 делегатам матеріали про порушення Мовчана. Увечері й мені дав, бо я в нього ночував. Питає мене: "Ти мені скажи, чи хоч раз там хтось згадав про мене?" – "Ніхто про тебе не згадав ні разу".
Тоді ж і заступник Мовчана в “Просвіті” Юрій Бадзьо не прийшов. Я дзвонив до Бадзя, питаю: “Чого ти не прийшов? Ти ж заступник Мовчана?” Він відповідає: "Я сказав Мовчану, що він бандит з великої дороги, більше я туди не піду". – "То чого ж ти цим досягнув? Мовчан ні слова не сказав, що в нього є заступник Бадзьо".
Ото ж коли побачив мене, то зробив перерву. Люди питають: “Для чого перерва?” Він каже, що треба зробити перерву. Ну, люди встали, я теж встав, виходжу, а до мене двоє підходять, беруть під ручки і кажуть: “Вийдімо, вам треба вийти”. – "Чому вийти?" – "Вам треба вийти, бо приїхав Гарбарчук". – "Я не вийду, бо мені Мовчан сказав, що хай від Гарбарчука приїде три чоловіка і від мене хай три приїде. Ми так і приїхали". Іду до президії і кажу Драчеві: "Іване, дивись, що робиться – мене виводять". – "Як це виводять?" – "А отак, виводять!" Він посміявся. Там ще Пушик чи Лубківський сидів, Іваничук теж. Я їм усім це сказав. Він питає, де Мовчан. Кажуть, що там із Жулинським. Ні, тоді не Жулинський був, а хтось інший. Той, що з Балти родом.
В.В.Овсієнко: Іван Курас?
О.С.Різників: Курас, так. Я якраз до Кураса привіз пачку документів, бо ми хотіли Музей Степової України відкрити, який був закритий 1937 року в Одесі. Я так іду, аж виходять Курас і Мовчан. Я зразу до Кураса: "Ось нате вам документи, ми вимагаємо відновити музей “Степова Україна”. А тоді кажу до Мовчана: "Пробачте, що таке? Мене виводять. Я ж тобі дзвонив, ми домовилися, що три чоловіка від Гарбарчука і три від мене? А вони мене виводять". І Люба Голота тут. Перед цим я Любу стрів, сказав їй, що мене виводять. Павло каже: "А ти ж не будеш ніяких екцесів робити?" – "Та ти що! Хіба я схожий на такого?" – "Ну, добре, тоді йди сідай". І продовжили засідання. Але Мовчан досі не забрав печатку в того Гарбарчука. Так воно все й стоїть на місці, нічого той Гарбарчук не робить, "Просвіта" пропала, зникла.
В.В.Овсієнко: То ви очолювали "Просвіту". А ще якусь громадську діяльність вели, у політичних партіях ви були?
О.С.Різників: Я в Русі був з самого початку, ще в Первомайську. Мені квиток Чорновіл давав. Тоді в Одесі ще Цимбалюк головував, то мені і Василеві Барладяну урочисто вручили квиток в Українському театрі, де Чорновіл виступав. Сказали, що двох письменників приймаємо в Рух. Тоді якісь нові квитки ввели. Так я досі в Русі й залишився.
В.В.Овсієнко: Ви сказали тільки про дві книжки, що вийшли, але ж потім іще виходили?
О.С.Різників: А потім вийшла книжка "Наодинці з Богом", 1998 рік. Її видала "Українська ідея", Бровари, це Марія Овдієнко. Але готував і спонсорував, і видавав її Льоня Куракін – мій однокласник із Первомайська, з тої 12-ї школи. Він є головою акціонерного товариства "Краснодарська друкарня, АТ КНД". Він голова правління цього товариства, видав мені цю книжечку як спонсор. Це третя і поки що остання. Я думав видати маленьку книжку, а Куракін каже: "Давай я тобі справжню книжку видам, бо ти таку не скоро будеш мати". І зробив книжку на 400 сторінок. А ось наш первомайський берег, ось моя сестричка сидить. Я дав сюди поему “Ілейко, з Бога турейко” – це про Ілька Муромця, величезна, на 100 сторінок. Дав я сюди всі вірші, які були в мене. Поема "Копище", написана в 1972 року в камері одеського КДБ, в таборі, в 36-й зоні. І поема "Мовчиш, Стрибоже". Поема "Наодинці з Богом" – мається на увазі наша річка Бог, як її козаки називали. У мене така сама велика книга прози лежить у видавництві "Відродження", у Петра Бобика.
Оце "Олтар скорботи. Мартиролог українського письменства" – газета "Літературна Україна" за 20.03.1997 року – жертви, починаючи з царських репресій (Тарас Шевченко і Панько Куліш) і до жертв брежнєвських репресій, а під номером 162 – Олекса Різниченко.
В.В.Овсієнко: Це, мабуть, Олекса Мусієнко видав.
О.С.Різників: Так, Мусієнко зібрав. Що далі було в мене? Коли прийшов до влади Гурвіц, він поставив головою міськвно професора Сергія Козицького, фізика, але члена "Просвіти", патріота. І на тих зборах "Просвіти", де мене вибирали головою, він виступав. Ставлять його головою міськвно. Він мені дзвонить і каже: "Олексо, ти теж будеш зі мною працювати". – "Та ти що?" – "Так, я тебе беру інспектором". Він створив такий інспекторсько-методичний центр. В Одесі було вісім районів, а вони з Гурвіцем злили по два райони, закрили райвно і зробили методичний центр. Я там був інспектором української мови. Два роки ми працювали. Він почав переводити школи на українську мову – згідно з тим, що 72% населення в Одесі українці, то хоча б половина шкіл повинні стати українськими. Почали набирати перші українські класи. Встигли набрати перший клас, другий і в третій перейшли. Ми написали книжку "Ми – одесити". Козицький був редактором, я один з групи авторів. Це була книжка про Одесу як українське місто. Такого ще не було – то вона була російська, то єврейська, то якесь інтернаціональне місто, а ми написали з українських позицій.
Як тільки Боделан прийшов до влади, він зразу знімає Козицького. Я працював рівно два роки, день у день. І мене теж скорочують. Нова завідуюча міськвно Уродова Тетяна викликає мене і каже: "Алексей Сергеевич, мы знаем, кто вы и что вы, но, понимаете, надо сократить. Мы ту женщину не можем, потому что у нее ребенок, – вас надо сокращать". Я кажу: "Я піду на скорочення безболісно, якщо мене поставлять керувати літстудією в Будинку дитячої творчості, де вчать дригати ногами, щось робити руками, вчать співати, вчать читати вірші, але ніхто не вчить їх писати вірші". – "Всё, всё – будете там работать". – "Ну і щоб зарплата не була менша". – "Даже больше будет!" Подзвонила туди, і оце я зараз там працюю два роки, керую літстудією. Цю Уродову я трошки вчив української мови.
Працювати інспектором дуже цікаво. Приходиш у школу – тебе зустрічають, садовлять, стіл накривають, кава і все таке. "Так. Ану покажіть, що тут у вас з українською мовою?" – "Ой, дивіться, ось у нас кабінет є, і українська світлиця є". Все показують, водять, усе роблять українським. Які є прекрасні музеї в школах! Що там діти зібрали – ну вражаючі музеї, прекрасні. Усе це ішло як національне відродження. А ми ж ходимо по всіх школах, перевіряємо, пишемо звіти. Тепер воно притихло трошки, але йде мимоволі. Ми дивимося, щоб знову не почали брати гору російські школи.
Українська справа йде трошки на лад, сам Боделан мусить говорити по-українському. Ось він минулої п'ятниці зустрічався з нами. Я – член правління Конгресу української інтелігенції. Він збирав нас, розмовляв з нами, і я перший слово взяв. Кажу: “Коли я почув, що ви збираєте українську інтелігенцію, я зрадів, думаючи: "О, це Руслан Борисович бере приклад із Президента – він хоче знайти серед нас жулинських, драчів, богданів-ступок, тому що кадри – головне. Кадри вирішують все. Ви ж повинні добирати кадри". Я його вчу, а потім думаю: нащо я це говорив? Він десь там у душі сміється, бо він же комуніст і бере ті кадри, які йому потрібні. Уродову взяв? Взяв. Коло нього сидить Балан, який не знає української мови, а керує літературою. Восени минулого року мені за оцю книжку “Наодинці з Богом” присудили премію імені Костянтина Паустовського, бо тут є серія віршів про Одесу. Це перша муніципальна премія, щойно заснована. Вручає цей Балан. Зібралося багато людей, учта була, я там виступаю. А на другий день кажуть: "Та ж цей Балан був секретарем Суворовського райкому партії і української мови геть не знає". Це наша муніципальна одеська премія. Без грошей – тільки диплом. Так що я маю дві премії.
Отже, я член правління Конгресу української інтелігенції, член правління “Меморіалу” імені Стуса. А ще мене років три тому обирали в "Нюрнберг-2“. Я там голова комісії, але вона зараз не працює, щось і Левко Лук'яненко затих. Ми не працюємо.
Але ж я нічого не говорив про те, що я роблю. Оцей словник, який я почав у таборі в 1973 році, він у чернетках закінчений, його тільки треба на комп'ютері перебрати – "Кореневий стислий словник". Тут на одну сторінку представлена словограма. Про цей словник у журналі "Українська мова і література в школі" була моя стаття, там надруковано чотири словограми. 1988 року, № 11. Таких словограм ще ніхто не має. Я наочно представив усі слова одного кореня – там буває по 200, по 600 слів, по 700. Вони в мене поміщаються на одну сторінку. Шість стовпчиків, колонок. Перша колонка – це дієслова в неозначеній формі: ходити, бігати, говорити. Потім три колонки підряд – іменники трьох родів. В англійській мові нема родів, а в нас у кожного роду свої суфікси. Потім одна колонка – прикметники, а шостий стовпчик всі незмінні слова і прислівники. Шість колонок виходить. Отакий словник у мене є. Я над ним ще десять років працював у Первомайську, коли мене навіть районна газета не друкувала. Там я зробив словник омонімів – 400 сторінок машинного тексту, біля 3200 українських омонімів, проілюстрованих віршами. Наприклад, такий вірш:
"Козацькій силі немає спину,
хіба що вдарять ножем у спину",
"Футбольне поле рівне, голе,
як нам тебе забити, голе?"
Отакими штуками проілюстрований словник омонімів. Такого словника ще не було в українській мовознавчій науці, а щоб віршами – то взагалі такого нема ніде у світі. Лежить воно, не видається.
Що я ще роблю? От зараз друкується в міській газеті "Думська площа" моя стаття "Чим українська мова багатша за інші?". Уже п'ять подач було. На цю тему ще ніхто не писав, бо на цю тему було накладене табу – як це, щоб українська могла бути багатшою? Я згадую, як мене Астра вчив своєї латиської мови, що у ній немає середнього роду – це вже вона бідніша. Я поки що дав дванадцять прикладів, чим українська мова багатша. Це й морфологічне багатство. Наприклад, "будьмо" нема в російській мові. Немає у ній кличного відмінка.
У мене є набраний на комп'ютері словник, який називається "Їдло тридцять третього". Ось мені мають прислати вже виправлену копію. Я вже вичитав. Коли виправлять, я повезу, мабуть, до Левка Лук'яненка, бо він же голова комісії дослідження голодоморів... Словник на 150 сторінок. Там я написав, що їли від цвіту акації кінчаючи ящірками – все. І пояса, і шкіру, все, що їлося тоді. Приклади з отієї книжки, що Маняк і Коваленко видали. На початку і в кінці я дав свої два оповідання про голодомор. Може, ще й вірші додам. Оця штука теж лежить невидана, треба видавати.
В.В.Овсієнко: Ще одну тему ми не зачепили, але й це треба зафіксувати: ви одружені?
О.С.Різників: Я був одружений. Моя дружина Ганна Могильницька. Ми не були розписані, але 1969 року народилася дочка Ярослава. Їй уже тридцять один рік, вона зараз працює в адміністрації у комітеті нацменшин.
В.В.Овсієнко: А на побачення до вас було кому їздити?
О.С.Різників: Було, було. Я перед арештом розписався з Галиною Шадир, але коли я звільнився, ми розійшлися. Потім я жив сам, а зараз я вже тринадцять років живу з Лідою Миколаївною. У неї є дочка Валерія, живе у Свердловську. Я маю внучку Юлю, їй десять років, ходить у школу.
В.В.Овсієнко: Такі речі теж мають бути десь зафіксовані.
Ось у нас уже 11.25. Ми більш-менш завершили розмову, я щиро дякую Вам і буду бігти на останній поїзд метро.
І. Малюта: Я вас проведу.
О.С.Різників: Інтерв'ю брав Василь Овсієнко.
В.В.Овсієнко: Так. Ви, пане, Іване, хотіли вірш прочитати?
І. Малюта: Іван Малюта, "Українська ідея".
Нам кажуть: вона безнадійно стара!
Ми твердимо: вічна, як води Дніпра!
Із неї постала ще в давні часи
Соборна земля України-Руси.
З ідеї такої і вольниця Січ
Зростала, міцніла, єднаючи всіх.
Підтвердять Нечай, Кривоніс і Богун:
Була в України козацька могуть!
І гетьман Хмельницький зітхне од жалів,
Бо сам же накликав орду москалів.
З тих пір українство під "русский вопрос" –
Це значить в'язниці, сибірський мороз.
І справу святу засівали в думки,
Під прапор Мазепи зібрати полки.
І волю здобули – триває борня,
"Вона не спрацює!" – гуляє брехня.
Дарма, що за честь лиш березовий хрест,
Як пісня у нас, ця ідея не вмре!
Вона – щоб не бути підніжком-рабом.
Єднаймося – і допоможе нам Бог!
О.С.Різників: Цікавий вірш, ти знаєш. Там у тебе такі рими цікаві, що я таких щось і не стрічав.
Я ж не розказав іще, як ми в Мордовії співали. Оце посеред табору 200-300-400 чоловік як стануть, як заспівають пісні української! А голоси могутні, чоловічі, линуть над табором, над тайгою. А ми співаємо пісню "Оксано, Оксано, я тут на чужині без тебе скучаю в далекім краю". Менти кругом бігають, кричать: "Прекратить петь националистические песни!" А ми співаємо нормальні пісні українські. Вони хапають людей і саджають – у БУР, на 3-4 доби. Мене якось узяли й дали 7 діб, це в Мордовії. Я там посидів – але ж за пісню! Знаєш, яка ще гарна пісня була? "Гамалія" Шевченка:
Ой, повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвесели нашу тугу.
В.В.Овсієнко: У Шевченка "Розвій нашу тугу".
О.С.Різників: Ну, ми співали "розвесели", тому що "розвій" не підходить – одного складу не вистачає. І там оце:
Ой Боже наш, Боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України:
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем.
Геніальна пісня! Я вперше там почув пісню:
У трембітоньку заграю
Заграю-загуду!
Ми йшли зі столової, і раптом гучномовець як заспівав цю пісню – я завмер! Як вона, як на якому генному рівні – аж мороз по шкірі йде, така гарна пісня була!
В.В.Овсієнко: Та ще як Дмитро Гнатюк співав...
О.С.Різників: О, така сильна пісня. Вперше ми почули її, а потім вона звучала багато разів.
В.В.Овсієнко: Так, уже в нас пів на дванадцяту, треба бігти на метро.
О.С.Різників: Біжіть, а я поки...
Двадцять п'ять років минуло. Десь у травні йде засідання обласної комісії з реабілітації. Я з головою міської комісії заходжу, дивлюся: один член комісії – Котенко В.М. Думаю, що це – у мене ж був суддя Котенко В.М. Питаю в когось отак за столом: "Що це за Котенко В.М., хто це?" – "Та це колишній суддя, він зараз на пенсії – він теж член нашої комісії".
А коли закінчилося засідання комісії, жінки нас кличуть: “Зайдімо, "обмиємо" – Кучма дав орден голові цієї Комісії. Він голова Ради ветеранів області, генерал. Я забув його прізвище. А, Гурський! Ми зайшли, нас чоловік дванадцять, сіли отак за столом, їмо собі бутербродики. А мене штовхає голова нашої одеської Асоціації жертв політичних репресій Друц Віктор Казимирович і каже: "Ну, спитай же, спитай – він чи не він?"
Після другої чарки я нахиляюся через стіл (сидить Друц, якась жіночка, далі він) і кажу: "Володимир Михайлович, скажіть: ви той?" – "Хто той?" – "Ну, той, хто судив мене 25 років тому?" – "А як фамілія ваша?" – Ніби не впізнав він мене. "Різників Олекса. Тут Строката сиділа, тут Притика". Всі затихли, а він голову нахилив так: "М-м-м, той, той. Але це окрема розмова". У мене чарка була в руках, і я кажу: "Так вип'ємо ж за Україну, за те, що ми отак ось разом сидимо!" Мені хтось потім каже – багато хто казав: "Та треба було в морду йому вилити та вдарити чи що!" А я кажу: "А він скаже, що не винуватий!" Та я й сам знаю, що як не він, то був би другий. А він скаже: "Прокурор просив тобі шість, а я дав п'ять з половиною, Ніні Строкатій просив п'ять, а я дав чотири". Він під час перерви підходив до нас, такий добренький, хороший.
Словом, усі зашуміли, ми за це випили, він скоро вдягнувся й пішов. А Друц кулаки піднімає й кричить: "Боже мой, это же надо такое, чтобы судья и подсудимый сидели за одним столом!"
І.Малюта: А тепер же він жертва того режиму.
О.С.Різників: Так слухай же. Через кілька днів я йду з тим Миколою Суховецьким по Грецькій площі, і він: "О, Сергій, здоров! Іди сюди, знайомтеся: це Олекса, а це Котенко Сергій". Кажу: "Та що це таке – Котенки і Котенки кругом!" А він каже: "А який Котенко?" Кажу, що Володимир Михайлович. А він каже: "Це мій тато". А Микола мені й каже: "А це Котенко Сергій. Він організатор Українського клубу в нас в Одесі". Я питаю: "А ти з батьком мирно живеш?" Сергій каже: "Ні, не дуже." Це Бог покарав суддю – син пішов з тим, кого він судив!
І.Малюта: Він виконував замовлення тієї системи.
О.С.Різників: Одним словом, усе нормально. Слава Україні!
І.Малюта: Героям слава!
В.В.Овсієнко: Героям слава!
Фото: Олекса Різників удома 10 лютого 2001 року. м. Одеса. Плівка 4946, кадр 21. Фото В.Овсієнка.
Олекса Різників у юності.
Вас може зацікавити
Спогади
Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників
Спогади
ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників
Події
60 років з дня арешту Олекси Різниківа
Dissidents / Democratic Movement
TYMCHUK Leonid Mykolayovych. Vasyl Ovsiyenko
Dissidents / Ukrainian National Movement
RIZNYKIV (RIZNYCHENKO) Olexa Serhiyovych. Vasyl Ovsiyenko
Dissidents / Ukrainian National Movement
KHOLODNYI Mykola Kostiantynovych. Vasyl Ovsiyenko
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Спогади
СТРОКАТА Ніна «Я ПРИЙШЛА ДО ВАС З НЕВОЛІ». Зайцев Юрій
Спогади
БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович
Персоналії / Загальнодемократичний рух
ГОЛУМБІЄВСЬКА (ДЕНИЩЕНКО) ГАННА ВІКТОРІВНА. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
СУХОВЕЦЬКИЙ МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Загальнодемократичний рух
СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА НІНА АНТОНІВНА. Зайцев Ю.Д.
Інтерв’ю
ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.
Спогади
ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.
Інтерв’ю
КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.
Персоналії / Український національний рух
МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.
Інтерв’ю
МОГИЛЬНИЦЬКА ГАЛИНА АНАТОЛІЇВНА. Овсієнко В.В.