МАКАР ІВАН ІВАНОВИЧ

 472311.07.2007

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю І.І.Макара

В.В.Овсієнко: 29 травня 2000 року розповідає Іван Макар. А записує Василь Овсієнко.
І.І.Макар: Іван Макар, 1957 року народження. 15 січня народився. Походжу з роду кар-патських бойків. Народився в селі Галівка Старосамбірського району – це зараз на самому поль-ському кордоні, на межі з Турківським районом, у Карпатах, на далекому хуторі. Рід з маминої сторони сягає Довбушів. За легендою, брат Олекси Довбуша, коли вони між собою посварилися, пішов у Західні Карпати і осів десь на тих місцях. То моя мама, власне, з роду Довбушів.
В.В.Овсієнко: Таке її прізвище?
І.І.Макар: По придомку, тобто по-вуличному, вона з довбушового пляцу, де ті Довбуші жили. Чи то був сам брат, чи то був один із тих довбушевих опишків – зараз уже важко сказати. Але принаймні мама має вдачу довбушівську. Вона все життя воювала зі владою, все життя мала якісь неприємності. І з завідуючої клубом її свого часу поперли за небажання йти на поводу у влади. Хоча вона після того, не будучи завклубом, весь час допомагала там – і шевченківські ве-чори ставила в клубі, і вистави різні, навіть організувала сільський ансамбль, який на перших бойківських фестинах виступав. З такого невеличкого села…
В.В.Овсієнко: А як маму звати, як її дівоче прізвище?
І.І.Макар: Дівоче прізвище Волощак Катерина. До речі, вона якась далека родина Воло-щака – був такий сліпий поет Волощак у Львові. Рік її народження 1934-й. А батько Іван Макар, 1927 року народження. У батька цікава біографія. Батько, як і більшість молоді, був у молодіж-ній українській націоналістичній організації «Луг». Наш родич був сотником УПА. А вже було видно, що національне підпілля йде на спад, що воно практично буде винищене. І батьків брат упросив того родича, щоб батька вигнати з УПА. Ну, влаштували там якусь ситуацію – і його вигнали з УПА. А сексоти вже потім показали: "А, этот пацан – да его выгнали!" Так що його надалі не тягали. Але він продовжував працювати на підпілля. Він прислужився тим, що працю-вав у колгоспі бухгалтером і отримував гроші. Партизани знали, коли він везе з району гроші, перестріли його, поставили йому кілька синяків, гроші забрали. І він ніби потерпілий. Потім він допоміг їм колгоспну комору очистити. Це ж привезли посівний матеріал, а партизанам же тре-ба було щось їсти. То він допоміг. Але коли побачив, що все тотально насичено агентурою, то він фактично сам утік у 1950 році в Радянську Армію. Він мав відкріплення як колгоспний бух-галтер, але сам попросився в армію, три з половиною роки відслужив і 1953 року повернувся. І до кінця своєї трудової діяльності він працював обліковцем на тракторній бригаді. Принципово в партію не поступав.
Отакий мій родовід.
Початкову школу я закінчив у своєму селі. А середню освіту отримав у Стрілківській шко-лі-інтернат. У тому селі, де, до речі, Михайло Горинь свого часу починав свою трудову діяль-ність на посаді інспектора райвно. За мого навчання райцентру в Стрілках не було, а Михайло починав, ще коли райцентр був. З дому далеко було до школи ходити, то батьки здавали дітей в інтернат, щоб замість у школу не ходили партизанськими стежками. І я би так ходив, бо була в мене в молодості буйна вдача, то мене вирішили в інтернат здати.
В.В.Овсієнко: А цей інтернат створював таки Горинь?
І.І.Макар: Ну, в принципі, так, за його активною участю.
Я скажу таку річ. У дитинстві я дуже багато читав. А що можна було читати? Про Валю Котика, Павлика Морозова і таке інше. Знаєте, я виховувався, як то називається, правовірним комуністом. А те, що багато родини було по сибірах – і з батькової, і з маминої сторони, що бу-ло багато винищено – це сприймалося якось так, ніби казка. Та й батьки, з огляду на мою пря-молінійність, намагалися дома не надто акцентувати на національних питаннях. Я жив отим, що начитався про Павлика Морозова, про Валю Котика. В інтернаті я міг спати кілька годин на до-бу. Вже вчителі махнули рукою на мене, ніхто мене не рухав, і я в такому віці читав запоєм. Я тим виховувався. Прочитав усі томи Мартіна Андерсена-Нексе, датського письменника.
Наука мені давалася не дуже важко, особливо точні науки. Якось я потрапив на Всесоюзну Олімпіаду з фізики, бо був переможцем обласної олімпіади і з математики, і з хімії. Медалі я не отримав. Мені вчителі пропонували медаль, а я принципово не захотів. Я відчував, що в філоло-гічних науках я не дотягував, тому не хотів бути "дутим" медалістом.
Закінчив школу 1974 року, 10 класів. І зразу ж поступив у Львівський університет на фізи-чний факультет. Там теж було дуже просто вчитися, не було жодних проблем. Проблеми були у матеріальному плані, бо батьки були небагаті. Доволі бідно жили в той час всі горяни. У той час мати часто хворіла. Я перший курс закінчив на "відмінно". На літніх канікулах у студентському будзагоні у Вологодській області підзаробив великі на той час гроші – 1000 рублів. Зараз собі думаю, скільки ми грошей закопали у те освоєння Нечорнозем’я, коли в одному й тому ж самому місці одночасно робили і осушення, і зрошення. На піщаних землях. Подивіться, які на Україні прекрасні чорноземи, де треба було набагато менше коштів вкласти в меліорацію, а цього не зроблено. Я ще тоді зрозумів, що то була окупаційна влада, явно окупаційна, яка хотіла зробити в Росії все передове, а Україну залишала в ролі периферії.
Мій активний спротив владі почався, може, з гри у війну з системою. Приїхав мій това-риш, із яким ми свого часу були на Всесоюзній олімпіаді. Я представляв Львівську область, а він – Тернопільську. Такий Петро Жук. Він поступив у той знаменитий Московський фізико-технічний інститут, а на другий курс перебрався до нас у Львівський університет, тому що, по-перше, здоров’я доброго не мав і, по-друге, там давали технічну підготовку, а він хотів більше теоретичної. Може ще якісь були причини – не знаю. Та й не мав грошей далеко їздити туди-сюди. Йому так само наука давалася дуже легко. А якщо наука дається легко, то є вільний час. Ну, ми щось там переговорили, нам щось не сподобалося в існуючій системі. Виявилось, що є ще такі, яким щось не подобається. Були в Московському фізико-технічному інституті Сашко Кривой чи Кривий. Він, по-моєму, був чи не з Вінницької області родом, але туди поступив, та-лановитий хлопець. Був ще якийсь москвич, по-моєму, теж навчався в МФТІ. Я все це вже не пам’ятаю. І в Києві в Сільськогосподарській академії навчалися однокласник Петра Жука – Бог-дан Тернопільський і такий Кицай чи Кицак. Так ми створили таку собі таємну організацію. На-зивалася вона умовно "Союз борьбы за развитие". Це була молодіжна, наче опозиційна, але ко-муністична організація. Тобто ми були за комунізм, але не за такий комунізм.
В.В.Овсієнко: Дисиденти від комунізму.
І.І.Макар: Ну, вроді так. Це другий курс університету, 1975-76 рік. Я пам’ятаю, що ми щось готували до чергового з’їзду КПРС...
В.В.Овсієнко: ХХVI, мабуть?
І.І.Макар: Я не пам’ятаю. Ми до з’їзду готували якогось листа. Якесь своє кредо. Писав Петро Жук. Я, чесно кажу, був у тій організації хлопець не надто заглиблений у теорію. Мене всякі мудрствування не дуже цікавили. Влаштовувало мене одне, що я в тій шляхетній справі замішаний. Я брав на себе чисто технічні сторони. Оце поїхав до себе в село з тою писаниною, секретарка місцевого колгоспу, яка вчилися в моїй же школі-інтернаті на рік пізніше від мене – вона у місцевому радгоспі працювала вже секретаркою – надрукувала мені все це на цигарково-му папері. Поряд ходив колгоспний парторг, а він був тупий, як дундук, то я сказав, що це мені треба якийсь реферат в університет, і він повірив. Ну, а вона, по-моєму, розумна була дівчина – вона згодом парторгом працювала в тому ж колгоспі, – є навіть її стаття, де вона мене критику-вала, коли я у 88-му почав революцію у Львові.
В.В.Овсієнко: А що то за матеріали були?
І.І.Макар: Ну, це було кредо нашої організації, якісь листи до з’їзду. Ми чомусь думали, що секретар обкому Романов у Ленінграді – то є опозиціонер. Але потім виявилося, що він най-більш консервативний заклятий комуняка. А ми чомусь думали, що він прогресивніший, то по-силали йому якісь матеріали, листи. Моєю функцією було це діло надрукувати, потім хлопці відвезли в Москву і там кидали в поштову скриньку. Конспірація та була, щоб не довідалися зві-дки листи.
В.В.Овсієнко: Отже, це писалося російською мовою? І організація називалася російською мовою?
І.І.Макар: Безумовно, так. Це, по суті, совєцька організація. Ми були совєцькі патріоти.
В.В.Овсієнко: Якогось національного елементу там не було?
І.І.Макар: Жодного! Це був чистий комунізм, ми вважали, що треба правильніший кому-нізм, бо той комунізм неправильний. Чесно кажучи, я зараз навіть не можу толком визначити нашу ідеологічну платформу, бо я, чесно признаюсь, навіть сам до кінця добре не дочитав оте наше кредо. Я потім один екземпляр зберігав. Зберігав молодший мій брат, він був «посвяче-ний» у ту справу. То він зберігав удома в тій кімнаті, де не топилося, у грубці. Якби щось, то він мав підпалити і все пішло б димом. Але і той екземпляр пропав: коли мною у 1977 році заціка-вилося КГБ, брат його спалив. А оригінал хлопці відіслали. Яка реакція – звідки ми могли зна-ти? Та й узагалі чи читав то хтось. Зрозуміло, що це не могло бути вершиною думки, це ж витвір студента другого курсу.
Але пізніше моє національне почуття трошки прорізалося. Чисто випадково. Хтось до ме-не з моїх знайомих мав приїхати до Львова, подзвонив у гуртожиток і попросив, щоб я для ньо-го номер у готелі відшукав і забронював. Ну, з готелями тоді було туго. Я сів на прохідній гур-тожитку і давай телефонувати по готелях, де б там якийсь номер знайти. І мені одна дама з яко-гось там готелю каже: "А вы разговаривайте человеческим языком. Скажите по-человечески, чего надо." Мене то обурило, і я після того на філософії – на семінарі з філософії йшлося про національне питання – висловився, що ми говоримо про рівноправність націй, а тут мені кажуть, що я маю говорити "на человеческом языке". Це було сказано відкрито, і після того була перша моя четвірка в заліковій книжці з філософії. Ну, може, це не стільки вплинуло, як мені чомусь органічно не хотілося вчити той діамат. Я читав, що можна було виловити з філософії, почина-ючи з Аристотеля. Були такі невеличкі брошурочки, я їх перечитував, і на це пішов мій інтелект. А мудрості на осягнення комуністичної філософії Маркса – Леніна мені не вистачило. Я їх орга-нічно не сприймав.
Але характер гартувався. Ще на третьому курсі я вже був обраний головою студентського наукового товариства факультету. Все йшло в мене як слід, я мав шанс залишитися на кафедрі, тобто наукову кар’єру зробити. На четвертому курсі наша група вже була лідером факультету. Ми вирішили собі, що якщо є комсомол, то комсомол має бути правильний. Тому в комсомоль-ське бюро вибирати треба тих людей, яких ми вважаємо за потрібне, а не яких нам партбюро рекомендує. І це нам вдалося. Я виступив, сказав, що отой чоловік прокрався в студентському будзагоні, йому не вірять, а партія його рекомендувала, бо він кандидат у члени партії. Ми його завалили, не пройшов він.
На профбюро завалили двох тих, що там рекомендували. Потім студрада. Наш колектив вирішив, що головою студради треба бути мені. Ідуть збори. А тут прийшли парторги двох фа-культетів, студенти з яких жили в цьому гуртожитку, – журналістики і фізичного. Фізиків було більше. Студенти пропонують – Макара обирають. Видно, парторги мали установку на те, що має бути хтось інший, побачили, що ситуація виходить із-під контролю і оголошують збори не-дійсними. Починається обробка нас.
Обробка велася, знаєте як: і розширене засідання кафедри, і комсомольські збори, і проф-спілкові збори, і де тільки не тягали – і до декана… Я раз приїжджаю додому, а туди вже приїз-дили перед цим кагебісти, до батьків: усмиряйте свого синка, він там не так щось робить. Я ж вроді правовірний комсомолець! Але, видно, я неправильно зрозумів політику партії – одна справа пишеться, два в умі тримаємо. Я в умі не хотів нічого тримати, а хотів того, що написано. А написано, що я маю вибирати, що є демократичний централізм, вибори знизу до верху. Ну то що ж, так і робимо. Я, власне, приїхав додому, бо наробили шуму. Перед тим зі Львова приїж-джала до батьків материна двоюрідна сестра, казала теж, що до них просочилося, що наді мною щось згущається. У мене в той час була дівчина, вона була в комітеті комсомолу університету. Коли я одного разу з нею зустрівся, то вона каже: «Ти тут націоналістичним угрупованням керу-єш?». Мені самому стало дивно: все це не мало ніяких націоналістичних мотивів. Але у Львові воно моментом трактувалося як націоналізм. Уся система була спрямована на те, щоби боротися з націоналізмом. Усе невгодне мало бути націоналістичним. Але насправді то були чисто ком-сомольські наші потуги.
Моментом уся моя кар’єра полетіла. У вкладці диплому в мене дві третини п’ятірок і тре-тина трійок, четвірок майже нема. Це принаймні робить честь викладачам, що вони мені двійок не ставили. Навіть не слухаючи, що я говорю: «Ви колись краще знали – "задовільно"». Пізніше мені признався тодішній завідуючий кафедрою теоретичної фізики, що був керівником моєї ди-пломної роботи, професор Блажиєвський. Він і зараз викладає у тому ж університеті. То він мені признався: «На нас тиснули, щоб ми вам поставили двійки».
Але в той час все-таки виключили двох студентів, у тому числі Ореста Чабана нібито за неуспішність. Але вони спеціалізувалися на іншій кафедрі. Пізніше Чабан був секретарем Львів-ської обласної Ради першого скликання. Потім працював секретарем посольства в Узбекистані, бо він туди виїхав зразу ж після виключення. Навчався там з першого курсу, а вигнали його у Львові вже з четвертого. Вчився там, то ж трохи вже їхню мову знав. Чи в Узбекистані, чи в Туркменістані, я тепер вже не пам’ятаю.
Усе в мене полетіло, я став людиною поза довірою влади. Пішов працювати після закін-чення в сусіднє село в школу. Не туди, де вчився, а в сусіднє гірське село в школу вчителювати, фізику вчити. Це в 1979 році. Середня школа. Село Мшанець. Попрацював там. Цікаво було. Приїжджав час від часу оперуповноважений КГБ. Доволі часто я його бачив, але він не мав яки-хось там профілактичних розмов зі мною. Тільки в мене був лаборантом чоловік, який фактично нічого не робив, але постійно вів зі мною якісь бесіди. Мене батько попередив, що ти з тим чо-ловіком у розмовах будь дуже обережний, тому що він з такої родини, що всі вони продавали повстанців.
Я закінчив фізичний факультет, кафедру теоретичної фізики. У школі викладав фізику і астрономію трошки. Організував там інструментальне забезпечення дитячого музичного ансам-блю. Але попрацював я там неповних два роки і ще одну чверть. Я зайшов у конфлікт із дирек-цією і подав заяву на звільнення. З директором ледве не в рукопашну зійшлися. Я не вписувався в ту систему. Я тоді ще не зрозумів, що система така: "Я начальник – ти дурак". Я ту систему не хотів розуміти, сприймати. Хоча сам директор до мене ставився непогано, поки не було цього конфлікту, тому що це був батьків двоюрідний брат. Але є конфлікт, і хтось має із нього вихо-дити переможцем. Я не хотів бути переможеним, тобто я мусив піти.
В.В.Овсієнко: А зі школярами які у Вас були стосунки?
І.І.Макар: О, дуже добрі стосунки, дуже добрі. Я любив з ними возитися. Може, я не був такий добрий учитель, але, так чи інакше, я підготував декілька переможців олімпіад – другі мі-сця займали в районі. Для далекої сільської школи це непогано. Навіть двієчники мої – я регуля-рно для постраху ставив двійки у чвертях – в одну ставив, в другу не ставив – то й вони коли мене потім зустріли, а я ніс тяжкий чемодан з автобуса, то й вони мені ще півдороги чемодан допомагали нести. Так що все було нормально в тому відношенні, у мене були дуже добрі сто-сунки з учнями, не було ніяких конфліктів ні з батьками, ні з учнями.
На початку 1982 року, в січні, я влаштувався в "Львівнергоремонт" – тепер "Львіватомене-ргоремонт". Там пропрацював я не дуже довго. Поїхав на одну електростанцію, на другу – по дефектоскопії. Це перевірка зварних швів неруйнуючим контролем. Поїхав я на Нововоронезьку атомну станцію. Ми від "Львівенергоремонту" робили там ремонт, я поїхав з двома дефектоско-пістами провести контроль зварних швів. Це біля Воронежа. Просвітили зварні шви на маслоси-стемі – є на фотографіях вкраплини, є дефекти зварки. Подивилися втрьох – будемо писати ви-сновок, щоб переварювали. Але я десь відійшов, повертаюся – а мої хлопці "під газом". Питаю, це що? Кажуть, давай, пригощайся, тут нам виписали спирту для промивки плівки. Вже "проми-ли"… Ні, кажу, я, хлопці, промивати плівку не буду. Я не був любитель того. Питаю, чи вже ви-сновок зробили. "Та ні, тут все нормально, то дрібне, то все зійде." Тобто вже "все нормально" – купили хлопців. Ну, знаєте, що таке атом? Хоча це була тільки масляна система, але з дрібниць починається. Ще ж атом, які можуть бути наслідки? Я зайшов з дефектоскопістами і керівницт-вом станції в конфлікт. А тут система проста: я не вгодив – тут погрози: ми тебе викинемо з вік-на. Я викликав технолога зі Львова, начальника лабораторії. Побачив, що то біда, дійсно можуть побити і з вікна викинути, сам «на перекладних» поїхав у Львів. Вони приїхали, почалися роз-борки, але виявилося, що цей дефектоскопіст – комуніст. Ну, це ж як безпартійному інженеру, та ще й такому неблагонадійному, довіряти? Зрештою, я виявився не дуже правий.
Я тоді якраз познайомився зі своєю майбутньою дружиною, ми зразу вирішили одружити-ся. Наше знайомство тривало найбільше місяць або два.
В.В.Овсієнко: А як її звати?
І.І.Макар: Галина.
В.В.Овсієнко: А де це ви здибались? Десь там?
І.І.Макар: Ну, так, в автобусі їхали у свої краї, до батьків. Вона з сусіднього села Плоско-го, однієї сільської ради. З хутора теж. Їхали в п’ятницю в автобусі, домовились, що в неділю я заїду по неї мотоциклом, відвезу її до автобуса. У мене був мотоцикл, я ним раніше їздив на ро-боту до школи. Мотоциклом приїхав по неї, до хати не доїхав, бо там у нас такі в горах дороги, що не проїдеш. Там пішки трохи підійшов. Поки мотоциклом з’їхали з гори – вирішили одружи-тись. Все просто. Домовилися. Я поїхав на два тижні на ту Нововоронезьку атомну станцію, по-вернувся, подали заяву і за кілька днів розписалися. 8 травня 1982 року я одружився. Щоправда, я її все-таки попередив. Кажу, знаєш, Галю, я маю деякі гріхи перед владою. Які гріхи? Знаючи приблизно, що за такі гріхи сажали, я допускав, що й мене, може, посадять. Я сказав це вроді мимохідь, але пам’ятаю, що в нас така розмова була. Мені навіть циганка щось наворожила. То дивно, смішно виглядає: "Ти ще будеш колись у казенному домі. Недовго, але будеш". Я то сприймав так, що маю витерпіти все, що мене може чекати.
Звільнився я звідтам, перебрався до Борислава, бо дружина жила в Бориславі. Комуністи виграли конфлікт, бо бригадир був член партії, хоч п’яниця. А я звільнився. Працював інжене-ром на Бориславському ливарно-механічному заводі. У травні одружився, а десь із червня 1982 року почав там працювати. Працював десь місяців чотири, десь до вересня, у ливарно-механічному цеху інженером. Пізніше влаштувався техніком у геофізичну експедицію. Я мав трохи потяг до туризму. У поля їздили, в основному, вимірювали стан свердловин, власне, їх кут нахилу , виділення попутних газів, контролювали процес буріння. Звідти нас почали у відря-дження посилати вахтовим методом у Новий Уренгой. Робота була таки доволі непогана, бо я був сам собі начальник. Але не було де жити...
В.В.Овсієнко: Як не було? Вахтовим методом – це ж їдеш на якийсь час?
І.І.Макар: Так, але фактично не було куди повертатися. Батьки її і мої жили на хуторах, яке там життя… А в Бориславі вона працювала бухгалтером, квартири і близько не було видно. І я вирішив якісь гроші підзаробити чи, може, там квартиру отримати.
В.В.Овсієнко: Де там? В Уренгої?
І.І.Макар: У Новому Уренгої, так.
В.В.Овсієнко: Допускали й таке?
І.І.Макар: Ну, безумовно. Тому я, власне, на те пішов. Там мене знайшла робота – я влаш-тувався начальником служби радіаційної безпеки у тресті "Уренгойтрубопроводстрой". Тобто на самий початок отої гілки "Уренгой – Помари – Ужгород", де вона саме починалася від свердло-вин. Трест той трубопровід будував. А наше підприємство безпосередньо здійснювало контроль зварних швів. Я виконував обов’язки начальника служби радіаційної безпеки.
І там я мав крупний конфлікт, коли побачив, як нехтують здоров’ям людей. Ті дефектоско-пісти, попрацювавши кілька років, знаходять якого-небудь водія чи ще якогось, щоб ішов здава-ти кров за нього на аналіз. Оцей дефектоскоп – контейнер, джерело з радіоактивними елемента-ми. Його буквально під ліжком могли тримати. Взагалі жодного фактичного контролю, ті гама-сховища, де вони зберігалися, абсолютно не охоронялися. Це був просто жах. Я намагався якось там навести порядок. Як фізик, я знав, чим воно пахне, але наведення порядку заважало роботі. Тобто наведення порядку автоматично знижувало інтенсивність роботи. Щось треба прибирати, щось поставити у сховище. Ця бюрократична робота мусила вестися. Я хотів навести лад, а мене зразу почали бити по руках. Розгорівся конфлікт. Але відділу кадрів, ще коли я влаштувався, бу-ло відомо, що я «неблагонадежный элемент». Я пішов у прокуратуру, прокуратура цим цікави-лася до того моменту, поки моя завідуюча відділом кадрів не пішла в прокуратуру. Як тільки вона туди пішла – моментом пісня змінилася, вже почав я в чомусь бути винним. Мене лякали аж до того, що начальник тресту говорив: "Ты понимаешь, у нас весной "подснежников" нахо-дят, всякое может быть. И с тобой всякое может случиться." Тут відступати вже було нікуди. Я й до секретаря Уренгойського міськкому партії ходив. Але для них було важливо не те, що я гово-рю, а те, хто я такий. Я так зрозумів. Що я – враг, це нібито вже завідомо. У них я «не свой че-ловек» – і все. А я почав відчувати заднім чуттям, що коло звужується. Ага, звужується – я піду в наступ. Я написав листа в КГБ: так і так, така халатність загрожує державній безпеці. Мене ви-кликали в КГБ, пам’ятаю, оперуповноважений Панов зі мною говорив в приймальні. Я пізніше знав українських кагебістів у Львові – наскільки це був розумніший і порядніший чоловік. При-наймні сказав: "Боритесь, не все и мы можем. Но лучше отсюда уехать. Вряд ли Вы что-то смо-жете здесь сделать." Я принаймні попередив їх про ситуацію. Крім того, я таким чином проде-монстрував свою лояльність до системи тим, що сказав, що я хочу навести порядок у державі. Відчувалося, що вони дійсно набагато більше знають про мене, ніж це я собі можу уявити. Тому що все в них було про мене – і біографія моя, і все-все-все.
Десь перед самим 8 березня 1984 року – а там ще морози великі... Тобто влаш-тувався я туди в кінці листопада 1983 року, зимою воював, а 5 березня мене звільняють із робо-ти «за прогули», опечатують, зачиняють на замок мій вагончик, де я жив, я лишаюся тільки в тому, в чому є, нема де навіть переночувати. Лишаюся бомжем. Усі мої речі у вагончику. А там 8 березня – свято, тобто субота, неділя – кілька днів. Ну, тут хоч ти вий. Це ж усе запріває, вже починаю смердіти. Як бомж, бо ніде не помиєшся, Сибір. Я поскаржився в комсомольське бюро, і якийсь комсомолець відчинив мені якусь побутову кімнатку, у якій не було навіть опалення. Але принаймні одні шибки там були. Бо там, у Сибіру, звичайно вікна мають три шибки. І була ще рама від ліжка і матрац. Якось я там перекантувався три дні, в одязі спав.
Мене звільнили за те, що я нібито прогуляв. А я не міг прогуляти в принципі, бо жив у ва-гончику, де в другій половині був мій кабінет. Я дійсно хворів кілька днів, але про це не мав до-відочки. Боліло горло, і я сидів у кабінеті та оформляв папери. Я знав, що за мною пильнують, і кожного дня на ділянках якось відмічався – там доповідна, там припис якийсь, там ще щось, щоб було постійно видно, що якась конкретна робота робиться. Так чи інакше, мене пізніше по-новили на роботі, але моментом, через кілька днів, понизили у посаді на три місяці. Мене на-правили на ділянку, далеко за Новий Уренгой на північ. Направили мене туди майстром. Там уже два майстри були. Було щось семеро робітників, два майстри, один виконроб, і мене третьо-го майстром туди направили. Ні обов’язків ніяких, нічого. Обов’язок єдиний – вранці прийти, відмітиться, що я є, і більше нічого. Ні читати, нічого, і без права виїхати. Тобто щоб ти не їздив по Уренгою, щоб не ходив у різні інстанції – ось маєш собі...
В.В.Овсієнко: Вроді заслання.
І.І.Макар: ...щось вроді заслання. Але потім вони вирішили позбутися мене інакше. Там у лаборантки день народження. Мене вроді поновили на посаді прораба, бо той прораб пішов у відпустку. І тут день народження. Вона хотіла в обід. Ні, кажу, нехай закінчиться робочий день... Дивлюся, щось дуже заповажали мене, там «Іван Іванович...». А там робота в шкідливих умовах, то робочий час закінчувався в четвертій, у нас був на годину скорочений день. Вичекав я той час, пішов туди, налили мені одну стопочку, другу – такі дві стопочки на 100 грамів. Дивлюся – щось воно неладне, я вроді не такий слабенький до того діла, міг і кілограмами при нагоді… Але бачу – щось не те. Я кажу, що вийду по-легкому. І – раз – буквально на автопілоті, як ка-жуть, почвалав до вагончика. А в мене там був башкир товариш. Він у нічну зміну пішов. То я не пішов до себе, а на його койку. Буквально десь о п’ятій годині чи й раніше, зачинився там.
Вранці прокидаюся десь біля восьмої години. Голова розколюється. Підсипали якоїсь за-рази чи що, ну, не буває такого від таких стопочок... А мені вже стукає сусід по койці башкир, каже: "Вчера твой началник приезжал, тебя искал, но я не сказал, где ты." Вони хотіли так зро-бити, щоб звинуватити мене в пияцтві в робочий час, щоб у медвитверезник завезти. Але, так чи інакше, вони це оформили, відібрали пояснення від тих, хто зі мною був. Вони всі покаялися, що з прорабом таким-то влаштували день народження такій-то. Тобто вони покаялися, а мене звільнили.
В.В.Овсієнко: Це ж якраз тоді була антиалкогольна кампанія. Андроповський режим.
І.І.Макар: Так. У червні 1984 року мене повторно звільняють за статтею. Я вже не пам’я-таю, чи Черненко, чи Андропов... Андропов якраз тоді помер. Андропов помер зимою, десь у лютому, а мене звільнили в червні. Я поїхав у Москву, заходжу в ЦК, а мені кажуть: "Ну, как это, все плохие, а один Вы хороший?" Такий аргумент був. Тобто я "біла ворона". Я туди-сюди ще пописав трошки, але, так чи інакше, треба працювати. Я туди-сюди рипався в наших місцях, по Карпатах, десь учителювати – не беруть. На інші роботи не беруть, бо дві статті про звіль-нення в трудовій книжці. У мене взагалі цікава трудова книжка. Ну, з такою трудовою ніхто чо-ловіка на поріг не пускає – явно видно, що неблагонадійний. Але мені поталанило. Мій молод-ший брат повертався з армії. Він рік учителював в Одеській області. Його забрали у морфлот служити. Він себе зарекомендував дуже добрим учителем, то йому місце тримали в тій школі. Я йому кажу, що нема де працювати. А він каже, що спробує влаштуватися тут, у наших краях. Якщо тут влаштується, то дасть телеграму в райцентр Ширяєво до запитання, щоб я як його брат ішов на його місце.
І справді він влаштувався в сусідньому селі в школі географію вести, дав на Одещину теле-граму. Я пішов у райвно, кажу, що брат мій там залишився, а я ось є готовий вчитель фізики. Але трудову не показую, кажу, що моя трудова в Уренгої, а я хочу вчителювати, тут у вас є міс-це, ось у мене диплом є, все нормально. Кажуть, прекрасно, нам такі потрібні, давайте в школу, де колись працював молодший брат. Це Новоандріївська восьмирічна школа, Ширяєвський ра-йон Одеської області.
У серпні 1984 року я туди втерся. Власне, обманом я туди влаштувався, але так довго воно бути не може. Підвело мене бажання бути порядним громадянином.
В.В.Овсієнко: Як це?
І.І.Макар: Мене там прекрасно прийняли, є навантаження, ще й підробіток у майстерні – я сам столярую трохи. Навіть невеликий ансамбль сопілкарів у школі організував. Усе було доб-ре. Підвело мене, я ж кажу, бажання бути порядним громадянином. Треба було мені поїхати у Борислав, передати свій паспорт товаришу, який їхав в Уренгой, щоб він мене звідти виписав, щоб я прописався тут, у Ширяєвському районі, щоб бути законослухняним. Не встиг я прописа-тися, а мені місцева парторгша каже (вона перед цим вчителювала в школі, чимало років дирек-тором школи була): "О, – каже, – тобою КГБ цікавилося."
Мною почало тіпати. Це ж треба – працюю собі вчителем у селі, де всього-на-всього 47 ді-тей у школі, малесенька восьмирічна школа, глухе село, підробляю в колгоспі столяркою – і КГБ цікавиться! Там ту «підривну діяльність» нема з ким вести. А я вже там почав трошки об-ростати, почав почувати себе незалежним. То столярування в колгоспі, то люди до мене зверта-ються, я вже не залежу від того, скільки мені годин дадуть у школі. Я почав собі пасікою трош-ки займатися, щоб бути трохи незалежним чоловіком.
В.В.Овсієнко: Ну, а дружина Ваша?
І.І.Макар: А дружину куди? Я хотів у колгоспі заробити собі хатину. Мені вже голова колгоспу пообіцяв дати хату від колгоспу. Сам не побудуєш. Я голові колгоспу два місяці чемно попрацював на його хаті, задарма. Але мене і звідти поперли.
В.В.Овсієнко: І дуже швидко?
І.І.Макар: Два роки попрацював у тій школі. У 1986 році мене перевели в іншу школу там же, в Ширяєвському районі. Перевели вчителем фізики і фізкультури. Більше фізкультури дали, бо я поступив тоді заочно на фізвиховання в Одеський педінститут. Мене туди перевели, бо в попередній школі вроді би місця для мене нема.
В.В.Овсієнко: А як те село називається?
І.І.Макар: Саханське. У тому ж районі. Ну, там же ніде нічого, там не маєш ніякої бази, щоб житло отримати. В таку комірчину мене поселили в школі – роби що хочеш. А ще й дитині щось треба помогти.
В.В.Овсієнко: А дитина Ваша якого року?
І.І.Макар: 1983 року. Наталка.
В.В.Овсієнко: Оця, яку ми сьогодні бачили?
І.І.Макар: Ні, це ми Ольгу бачили. А Наталя якраз сьогодні складає випускний екзамен, одинадцятий клас закінчує, випускниця. А це Ольга, 1991 року народження. Це вже депутатська дочка.
Перевели мене туди насильно. Я там знов почав війну, тому що не дають людині можливо-сті просто жити. Почалися перевірки з області, я і в ЦК Компартії України їздив. Десь у кінці 1986 року, зимою. Або на початку 1987 року. В ЦК їздив у приймальну їхню скаржитись. Я ви-йшов у Києві на Хрещатик, питаю де ЦК, а мені перехожий чоловік показує: "А вон там "осиное гнездо"". Це вже "осиное гнездо". Ну, думаю, кияни вже нормально сприймають. Я прийшов у те "осиное гнездо" – і майже та сама фраза: "Как это все плохие, а Вы один хороший?"
Я звідти поїхав, думаю, правди тут не знайти. Думаю, треба доробити до літа і десь заби-ратися звідси. Навантаження дуже невелике, зарплата маленька, підробити ніде.
Приїхав одного разу до своїх друзів у райцентр. Один з них був директором Будинку юних натуралістів, інші працювали в Будинку юних натуралістів, у Будинку піонерів. І якраз потрапив так, що в Будинку піонерів для методистів та працівників начальник КГБ читав лекцію про ме-талістів, хіпі. Куртку металістів показував – розказував, наскільки це шкідливо. Він оте розка-зав, жіночки, що мають удома господарство, вислухали і зібралися додому. Залишилася сама молодь задавати запитання. Директор будинку юних натуралістів і каже: "А що вам тут, у Ши-ряєвському районі, робити, для чого апарат КГБ тримати? Тут у нас є маленький маслозавод, декілька колгоспів та й більше фактично нічого тут нема, тільки селище Ширяєво." Він каже: "Как это так? Вы понимаете, у нас в районе три бывших бандеровца!" Тобто апарат треба три-мати – бо є три бывших бандеровца. "Есть один, в Саханке такой, который председателя сельсо-вета назвал бандитом! И в той же Саханке есть еще такой учитель Макар..." І так дивиться на мене. Що конкретно той Макар вчинив, він не казав. Але ж "левый" Макар! Знаєте, мене аж по-чало тіпати. Але ще був, очевидно, страх перед гебістами, бо друзі казали, що коли я питання йому ставив, то в мене трошки дрож у голосі був і коліна тремтіли. Кажу, ви знаєте, що тут у нас мафія в районі – ось чим варто було б зайнятися, мовляв додаткову зірочку заробити. "Кто, где?" – "Та от, – кажу, – секретар райкому партії, голова райвиконкому, заврайвно – мафія." Він каже: "Ви понимаете, что вы говорите?" – "Так, – кажу, – я розумію і відповідаю за свої слова. Він ка-же: "Зайдите ко мне на следующей неделе с паспортом".
Ну, що ж – наказ КГБ. Заходжу я туди з паспортом, подаю паспорт – він не має про що зі мною говорити. Узяв паспорт, засунув його у шухляду і каже: "Идите." Про що він міг зі мною говорити? У мене на все є аргументи, а в нього, крім заяложених комуняцьких штампів, нема нічого. Десь місяця півтора я ходив за паспортом: "Відайте мені паспорт." Мене футболили то туди, то туди. Потім передали мій паспорт у міліцію. Єдиний позитив: це був той момент, коли я перестав їх боятися. Коли побачив перед собою навпроти живого чоловіка, який не має аргуме-нтів, який сам мене боїться, якийсь такий маленький зробився. У тебе єдиний аргумент, що ти маєш владу і ти мій паспорт засунув у шухляду, а потім я бігаю і прошу, аж поки мені міліція його віддала. Але я вже відчув, що коло звужується – побили вікна в тій халабудці, де я мешкав. По тому я зайшов у магазин – мене на конфлікт провокують. Думаю, тут буде біда. Бачу, що ко-ло звужується, мені шукають пригоду... То їхав часто у райцентр, ночував у своїх колег у гурто-житку, а то й прямо в наметі в полі ночував.
Дізнався, що той же Петро Жук уже став заввідділом в СКТБ Інституту прикладних про-блем механіки і математики. Це інститут, яким керував тоді академік Підстригач, нині покійний. І той Петро Жук запропонував мені посаду інженера-конструктора першої категорії в себе в ін-ституті, щоб я йшов до нього. Я погодився. Але я вже, так би мовити, навчений досвідом, знаю-чи нашу хорошу радянську владу, поїхав розраховуватися туди, в Одеську область. Розраховую-ся, а мене заврайвно питає: "А куди їдеш?" А я й кажу, що поїду на Алтай, там у Барнаулі в мене є тітка відповідальним секретарем інституту, буду викладати студентам. Так собі, "від фонаря", – я колись у Барнаулі був «на шабашці». Думаю, щоб вони мене там шукали, а не у Львові. Ну, а що у Львів їду – то я до дружини та батьків спочатку заїду. Тобто, щоб вони мене там на Алтаї чекали, а я виникну в іншому місці. Я йому так сказав, він такий задоволений, що він знає, куди я їду, що так "доверительно" я йому то сказав.
Я поїхав у Львів, там якось зумів прописатись у гуртожитку, бо один мій університетський товариш Роман Грабовський був парторгом у якомусь там будівельному тресті. Я швиденько – раз-два – оформився. А потім, коли прийшло моє досьє, той директор Комісарчук упав у жах, що такого антисовєцького елемента прийняли. Але, чесно кажучи, мене вже так вимотала вся ця система… Коли мене Грабовський спитав, чи не буду я політикою займатися, то я йому щиро сказав: «Тільки наука і спорт». Це було, по-моєму, в липні 1987 року. Я три роки попрацював у Ширяєвському районі і був щиро впевнений, що стану нормальним науковцем, буду займатися наукою і спортом. Я справді почав інтенсивно бігати ранками, записався в басейн плавати, сидів у бібліотеці. Я справді хотів уже зробити дисертацію, і почав уже.
В.В.Овсієнко: Ви в гуртожитку – а дружина ж де?
І.І.Макар: А дружина жила у Бориславі. Тоді вже якось її батьки зішкребли трохи грошей і купили хатину в Бориславі. Усе нібито йшло добре до того моменту, поки мені мій товариш Ігор Юрчишин під час дискусії після робочого дня не сказав: «Що ти мені тут голову морочиш всяким ціноутворенням, ось тут є дискусійний клуб у Будинку будівельників». А це було буква-льно за метрів 50 від моєї роботи, той Будинок будівельників у Львові. Така випадковість. Каже, що йди в той Будинок будівельників і там дискутуй, скільки хочеш. І я без будь-якого, що нази-вається, заднього наміру, пішов у той дискусійний клуб. А він обговорював напрямки демокра-тизації суспільства. Там мова була «общепонятна», обговорювались демократичні «общепонят-ні» теми. Я не захотів говорити на «общепонятном», вклинююся з українською мовою, а до мене з такою єхидністю, з усмішечкою чи з презирством – прийшов сюди, «общепонятного» не знає. Але, знаєте, не хочеться вже на своїй землі говорити по-чужому. Ну чого? Пощо?
По четвергах були дискусії, я, може, двічі приходив на засідання, а десь на третій прийшов туди Богдан Горинь.
В.В.Овсієнко: Це який місяць був?
І.І.Макар: Це був 1987 рік, орієнтовно листопад. Або початок грудня. Богдан Горинь мав уже заготовлену лекцію про стан українських справ загалом. Він сказав такі речі… Звідки в чо-ловіка така інформація?
В.В.Овсієнко: Ніби одкровення.
І.І.Макар: Тим паче, що я навіть не мав звички слухати радіо "Свобода". Тобто я був ак-тивним, мені те не подобалося, мені було тісно жити в цьому світі. Загалом, я Вам скажу таку штуку, пане Василю. Я не душею – я розумом дійшов до національного руху, національної ідеї. Я до свідомого віку виховувався на тих стандартах – Валі Котика і Павки Морозова. А коли Го-ринь оце прочитав... Тоді ж, пам’ятаю, я його проводжав і випрошував той "Український віс-ник", як би прочитати той "Вісник".
В.В.Овсієнко: Журнал "Український вісник" Чорновіл відновив у липні-серпні 1987 року.
І.І.Макар: Так. А Горинь так якось підозріло подивився на мене, як на ґебіста. Він щось так сторонився, тим паче, що я такий хлопець фізично розвинений, я тоді ще фізкультурою за-ймався, виглядав непогано, а він такий собі невеличкий. Ну, він так бокував від мене. Але так чи інакше він сказав, щоб я прийшов у Картинну галерею, де він працює, і він мені його дасть. Я якось зайшов туди і пам’ятаю такий його жест. Він вів екскурсію російською мовою, видно, з Росії були відвідувачі. Але коли я там став, то він мені: "Пане Іване, трошки почекайте, я зараз закінчу". Тобто перервав лекцію. Знаєте, той жест був такий приємний: він показав чужинцям, що ми тут на своїй землі. Дав мені останній екземпляр "Українського вісника", віддрукованого на машинці. Там було через трете слово видно, а решту здогадуйся. Але, так чи інакше, він той "Вісник" мені дав. Ми з товаришами прочитали. Це було перше моє знайомство з представника-ми національного руху, перший був він – Богдан Горинь, десь в грудні 1987 року. А пізніше, може, в січні, точно не пам’ятаю, прийшов Михайло. Почали вони збирали підписи за визволен-ня політв’язнів, які ще були по таборах, у тому ж числі, по-моєму, Ви там були. Я ж тоді толком не знав, що хтось сидить. Мене, людину, яка мала бажання займатися наукою і яка мала талант до того, – мене сама система засунула в дисиденти. Автоматично. Людину, яка не мала якихось гуманітарних нахилів – сама система підштовхнула до дисидентства.
В.В.Овсієнко: А той дискусійний клуб діяв при якійсь установі? Назвіть адресу, де він ді-яв.
І.І.Макар: То Будинок будівельників, вулиця Стефаника. З ним пов’язано дуже багато львівських подій. То було метрів за 50 від моєї роботи на Лермонтова, 50 – тепер вулиця Джоха-ра Дудаєва.
Коли прийшов Михайло Горинь, ми там збирали підписи. Наскільки я розумію, ті підписи були не стільки важливі для тих дисидентів, для влади, як важливо було залучити людину по-ставити підпис, тобто солідаризуватися з тими, хто сидить. Але, так чи інакше, комсомольці взяли і вкрали того листа...
В.В.Овсієнко: Того аркуша з підписами?
І.І.Макар: Так, того аркуша вкрали комсомольці. Потому я від Михайла Гориня діставав наганяй. Каже, а ти де був? Ну, кажу, пане Михайле, тих комсомольців прийшло багацько на той дискусійний клуб...
Тоді – десь у січні 1988-го – і В’ячеслав Чорновіл прийшов, дав кілька розмножених папір-ців – тези майбутньої дискусії. Він просив передати їх в обком партії, щоб вони лектора свого прислали, який міг би подискутувати. Тобто В’ячеслав Чорновіл прийшов із заготовленими те-зами свого майбутнього виступу і викликав на дискусію офіційного представника з обкому пар-тії. Тоді комсомольці вкрали того підписного листа на захист і Вас, пане Василю. Були б на день менше сиділи, але я не вгледів. Хоча я сумніваюся, чи на ті підписи хтось взагалі дивився. Це було більше не для тих, хто сидів – це було більше для тих, хто підписувався.
В.В.Овсієнко: Так, треба було відважитися переступити межу.
І.І.Макар: Акт вияву громадянства. Ти стаєш громадянином, перестаєш бути рабом. На наступний раз було призначено – на жаль, дати не пам’ятаю, більш акуратний є пан Богдан Го-ринь, у нього все як в архіваріуса – наступного четверга приходимо, а Будинок будівельників зайнятий. Виявляється, приїхав Театр на Подолі з Києва і їм дали там виступати. Влада хотіла організувати такий собі міжнаціональний конфлікт. Театр на Подолі, по-моєму, єврейський те-атр, то влада хотіла організувати міжнаціональний конфлікт і на тому погріти руки. Ну, люди не пішли на конфлікт.
На подвір’ї зібралися ціла купа людей. В’ячеслав роздав листівки з тим, що він мав сказати, а я кажу: "Пане В’ячеславе, ну, а чому Ви не закликали людей зібратися біля пам’ятника Франку? Не хочуть тут – то буде дискусія біля пам’ятника Франку. Ви можете повести людей туди і там спокійно з того постаменту сказати все, що Ви хочете." Це сьогодні просто. Свобода слова, мі-тингів і демонстрацій… А він каже: "А Ви чого того не зробили?" Чого це я не зробив? Ну, я не зробив через те, що не відчував себе лідером у тій ситуації. Тобто я відчував, що я виконую якусь трошки другорядну роль. Там, скажімо, сказати щось міцне… Бо гуманітарна моя освіче-ність у той час явно відставала від будь-кого з них – і Чорновола, і Горинів. Тим паче, що я, ма-ючи освіту фізика, та ще і пройшовши Уренгой, мав нечисту, доволі засмічену мову. Ці ж техні-чні книжки, в основному, російськомовні, і як би ти не опирався, але мова покалічена. Він мені тими словами "а чого це ти не зробив" фактично сказав: "Я вже своє відсидів, пора й іншим сіс-ти". Тобто я дістав поштовх, сказати б, отримав візу: тобі дозволяється, і ти можеш це зробити. Тобто, вже пора твоєму поколінню перебирати цю функцію – сидіти.
Після тієї розмови я вже був морально готовий вивести людей на акцію, на перший мітинг. Але тоді люди розійшлися. Ще кілька разів люди намагалися пройти в Будинок будівельників по четвергах, але туди не пускали. Оскільки дискусії виходили з-під контролю влади, то влада не захотіла брати в них участь. І це почало йти на спад. Я зустрічався з організаторами того дис-кусійного клубу, але переконався, відчував, що більшість із них не є організаторами, вони самі організовані кимось іншим. Так тривало до початку червня.
В.В.Овсієнко: По-моєму, 16 червня відбувся перший великий мітинг.
І.І.Макар: Це все почалося в один понеділок, здається 13 червня. Якось біля години шос-тої вечора я вийшов із роботи на Лермонтова, 15 (нині Джохара Дудаєва), де було моє СКТБ, і мені мій товариш Юрчишин сказав, що сьогодні мають організовувати якесь там Товариство української мови. Мене про це не повідомляли, хоч я був уже пов’язаний з тими «екстреміста-ми». Там було подружжя Калинців, Стефа Шабатура, був нині покійний Василь Репетило – мій товариш, випускник фізфаку одного зі мною року, інженери львівських підприємств, професори університету, а також офіціози – Роман Іваничук і т.п. Вони прийшли під Будинок будівельни-ків. Їм нібито пообіцяли, що дадуть приміщення, щоб зробити установчі збори Товариства укра-їнської мови. Вони прийшли, а Будинок будівельників зачинений. Вони кажуть: давайте підемо до Адама Мартинюка – це на той час другий секретар міськкому партії – скажемо, що ми не екс-тремісти, що ми тільки за збереження мови – отакі там плачі.
В.В.Овсієнко: Іван Макар, 29 травня 2000 року, касета друга.
І.І.Макар: Я нагодився тоді, коли вони почали говорити, що треба просити Мартинюка надати приміщення, щоб створилося Товариство української мови. Я, знаєте, так трошки нахаб-но, трошки, може, з бравадою – молодий ще – сказав, що не треба просити. Я вже готовий був вимагати. Став перед ними і таким гучним голосом кажу: "Хто ми є – ми вівці чи ми українці? Якщо через п’ять хвилин нам тут не відчинять оцей Будинок, то ми підемо до пам’ятника Фран-ку і там проведемо установчі збори." Це було сказано так упевнено чоловіком, який знає, що ро-бити, щоб усі зрозуміли, що є вождь. Там була маса – там вождя не вистачало. Чисто як у пісні Висоцього. Це психологія натовпу: з’явився чоловік, який абсолютно впевнено знає, що робити – все, зараз ідемо, вже п’ять хвилин минуло, вони не відчинили, ходімо. Ми пішли до Франка. Тут мене під ручку взяла Стефа Шабатура і ми собі легесенько чимчикуємо, а народ – ми огля-даємося – хочеш не хочеш, а теж чимчикує за нами. Була групка зовсім невелика, так чоловік 30, що перед Будинком будівельників зібралась. Але, поки йдемо по вулиці Стефаника, туди, попри бібліотеку імені Стефаника, попри головну пошту – кожний питає, куди суне цей організований натовп, а це ж кінець робочого дня, то група потрошку наростає.
Приходимо до пам’ятника Франку. Я кажу: "Так, хто там є?" Тут у мені заграло якесь таке хуліганство, така бравада: "Так, хто там з вас організатори? Залізайте сюди на постамент, залі-зайте, ставайте... Так, список – хто там є? Зачитуйте список, хто там є, щоб товариство створи-ти? Так, всі "за"? Всі "за"". Я ніби керую знизу...
В.В.Овсієнко: А хто ж веде?
І.І.Макар: А веде нібито один з інженерів, який пізніше був одним з найактивніших учас-ників Товариства, Ігор Мельник. Роман Іваничук там був серед лідерів. Вони от на тому поста-менті, що біля підніжжя Франка, де пізніше мітинги відбувалися. Вони то вилізли, але це ж не-звично, бо вони роблять щось таке... У них, знаєте, дрібно трусяться ноги. А я так: "Хай у тебе ноги там не трусяться, ти зачитуй, зачитуй!" А ті, як під гіпнозом, як кролик у пащу удава… Ну, нечисті мною керували... Я не знаю, чисті, нечисті…
В.В.Овсієнко: Якась сила керувала.
І.І.Макар: Тобто я керувався не стільки шляхетними помислами, скільки просто брава-дою, тим, що, "бачите, у мене ноги не трусяться, а у вас трусяться." "Так, значить, хто там у вас в ініціативній групі? Вибираємо раду, зачитуйте список. Так, вибираємо. Хто "за"..." Розумієте, я фактично керував знизу, таким нахабним чином... Ну, кажу, рада обрана, йдіть собі в альтанку, там вирішуйте свої питання, а ми тут залишимося. І тут люди почали говорити з постаменту. Прийшов якийсь бард, вийшов на трибуну, почав співати лемківські пісні, почав говорити, що лемківську культуру знищили, про операцію "Вісла". Потім ще хтось вийшов, почав вірші чита-ти. Потім вийшов якийсь львівський учитель малювання – прізвище не пам’ятаю. Каже, що от їдуть делегати на ХІХ на партконференцію в Москву. Їдуть на партконференцію, а нас, народу, і не питають, з чим вони їдуть нашу долю вирішувати? А вони мали би нас спитати… Досі було "народ и партия едины", тобто партія – це нібито і є представники народу. Ще не було такого повного психологічного поділу. Це у вас, коли ви там посиділи, був психологічний поділ, що партія не така рідна...
В.В.Овсієнко: Що це є ворожа нам сила.
І.І.Макар: А тут нормально: їдуть, кажуть, що вони є народна партія, то хай з народом по-радяться, з чим вони їдуть. А передбачалося, що XIX партконференція буде визначальна у житті всього Союзу. І тоді мене осінила думка. Я вилажу на трибуну й кажу: "Отже, в четвер тут, на цьому місці, о сьомій годині буде зустріч із делегатами на партконференцію."
В.В.Овсієнко: Тобто не знаючи нічого і ні з ким нічого не домовившись?
І.І.Макар: Ні, так оголосив: "Тут буде зустріч із делегатами партконференції, у четвер." Так собі, "від фонаря".
В.В.Овсієнко: Це на яке число?
І.І.Макар: На четвер. Ви знаєте, тих четвергів було багатою... Але це, тобто створення То-вариства української мови, відбувалося в понеділок, чи не 13 червня…
В.В.Овсієнко: По-моєму, ті перші великі збори були 16-го серпня. Так уже в історії запи-сано.
І.І.Макар: Мені зараз важко сказати. Але та ініціативна група про створення Товариства української мови була в понеділок. Очевидно, 13-го. Обрана рада, ця структура вибирає в альта-нці свої органи, Товариство є. Я оголосив на четвер, про зустріч із делегатами партконференції. Оголосив і кажу: "Треба ініціативну групу обрати". Тут унизу був Ігор Деркач, була Оксана Крайник, і ми ініціативну групу створили. Я голова групи і два члени – Деркач і Оксана Край-ник. До речі, вона дочка дисидента Крайника, як його – Василь Крайник, чи як?
В.В.Овсієнко: Микола.
І.І.Макар: Я кажу, що беру на себе обов’язок повідомити про це делегатам. Все йде собі далі своєю чергою. Почекайте, це все не так просто, я Вам скажу...
В.В.Овсієнко: "Директору СКТБ...
І.І.Макар: ...Комісарчуку. Заява. Прошу надати мені відгул 20.06.1988, 21.06.1988 року за роботу 19.06.1988 року (це, відповідно, була неділя). Відгул потрібен для організації мітингу на підтримку перебудови." Далі: "Директору СКТБ..." і так далі. "Прошу надати мені за свій раху-нок на три дні відпустку в зв’язку з організацією мітингу-зустрічі з делегатами ХIХ партконфе-ренції КПРС. Мітинг буде присвячений підтримці перебудови. Буду відсутній на роботі з 20.06 по 22.06".
Це означає, що зустріч із делегатами партконференції була все-таки 23-го, очевидно, в чет-вер. Є документ. Якщо це був понеділок 13.06, а я заяву написав 17.06, то це я призначив на чет-вер 23-го. Отже, установчі збори Товариства української мови були 13-го, зустріч мала відбува-тися у четвер аж 23 числа.
Я 17.06 подав заяву і заввідділом, Жук… Ні, Жук був тоді у відпустці, його замінював Юр-чишин Ігор, він мені написав "не заперечую" і далі "в соответствии с инструкциями о предоста-влении отпуска без сохранения зароботной платы". Мені надали відпустку, щоб я підготувався до зустрічі з делегатами партконференції.
Що робить влада? Влада вважає, що Товариство української мови створено нібито нелега-льно. Влада визнає збори незаконним і хоче зробити нові установчі збори 20 червня і надає той злощасний Будинок будівельників. А туди вже купа народу прийшла. Якщо перший раз прийш-ло десь чоловік 30, то тоді вже повний зал набилося.
В.В.Овсієнко: І все наших людей, так?
І.І.Макар: Ну, а звідки ж? Та не можуть вони стільки набрати своїх співробітників. 20 че-рвня приходить купа нашого люду. То були справжні люди, ще не затягані по мітингах, це була чистота, ідейність, не було того всього наносного бруду, що пізніше. "Ну, що ж, будемо вибира-ти раду". Я кажу: "Давайте в раду введемо ще Михайла Гориня." Але він якось вагається. В принципі, може, він був прав, бо Михайло Горинь щойно вийшов із тюрми. А хтось запропону-вав мене туди обрати. Михайло Горинь виявився чоловіком поміркованим, каже: «Мій брат Бог-дан має легальну посаду, екскурсовод, науковий співробітник картинної галереї. Хай він буде, я знімаю свою кандидатуру». А я свою не зняв. А люди кричать: "Макара!" Бо мене вже знали з дискусійного клубу. Попри те, що мене там в ініціативній групі не любили, я все ж таки став членом першої ради Товариства української мови.
Я Вам скажу таку штуку. Мене як не запрошували, коли була звітно-виборна конференція через рік (тобто я там уже з самого початку був якось зайвий), так і на святкування десятиріччя Товариства української мови у Львів не запрошували, хоч я був член першої його ради, так і на святкування десятиріччя Товариства "Просвіта" тут, у Києві. Не вдався я, не вийшло з мене справжнього «патріота».
Власне, тоді почали ми організовувати такі великі заходи, як відзначення Чарнецького – єпископа греко-католицької церкви. У Львові будь-яка нагода збирала коло свідомих людей – одні ті, що могли щось сказати, інші ті, що відважилися тільки слухати.
Отже, згодом в ініціативний комітет були кооптовані Ірина Калинець та Ярослав Путько. Влада вирішила, що щось треба робити. Мене викликали в міську раду і кажуть, що давайте ми скажемо промову, проведемо зустріч з делегатами на партконференцію, але не на вулиці, а в приміщенні Будинку будівельників. Я сказав, що там люди можуть не поміститися. Заступник голови міськвиконкому, якому доручили цю справу, вирішив загнати збори з вулиці в примі-щення, щоб воно було так більш офіційно. Я кажу, що прийняти таке рішення сам не можу, у нас колективний орган, комітет, я мушу порадитися зі своїми колегами. Я приходжу до Ірини – у нас штаб створився в Калинців на квартирі. Калинцьова каже: знаєш що, ти погоджуйся, а ми потім виведемо на вулицю. Люди завимагають – ми ніби «за» приміщення, але люди вимагати-муть біля Франка. Хитра бестія: воно так на добре і вийшло, як вона порадила. Влада погодили-ся, я розніс повідомлення усім тим делегатам, особисто начальнику обласного КГБ, першому секретарю міському партії і обкому партії.
В.В.Овсієнко: А не пам’ятаєте їхніх прізвищ?
І.І.Макар: Першим секретарем обкому партії був Яків Петрович Погребняк, міському партії – Волков, начальником обласного КГБ був Малік. Там було делегатами кілька виробнич-ників, вчених, як-от Юхновський Ігор Рафаїлович (до речі, колишній мій викладач). Ми рознес-ли їм ті повідомлення. А вночі ми з Деркачем бігали і розвішували об’яви. Путько з Калинцьо-вою роздруковували їх на машинці, Оксана Крайник домалювала щось трошки фломастером, купили клею і ми з Деркачем вночі бігали, як два хорти, по Львову і розклеювали. Що цікаво, за нами теж бігали, але вони все ж таки хотіли трошки поспати, а ми працювали на совість.
Ми прийшли до пам’ятника Франку. Ірина стала на постамент і каже: «Давайте відкривати мітинг. Але, ви знаєте, наші делегати партконференції пішли в Будинок будівельників. А нас дуже багато, чи ми помістимося там?» Тобто питання поставлене так, що відповідь може бути однозначна: "Ні, не помістимося." – "То, може, наших делегатів покликати сюди?" – "Так, по-кликати!" – "То, може, ви мене делегуєте туди, може, мене, жінку, вони послухають?" Виріши-ли, що хай іде жінка. Ну, Ірина Калинцьова йде з делегацією в Будинок будівельників.
В.В.Овсієнко: Це десь недалеко?
І.І.Макар: Десь півкілометра від пам’ятника Франку. Вона йде туди, а я тут маю завдання розігрівати народ. Такий гарний день. Я ще злості не набрався. А дати комусь виступати – знає-те, нема, бояться люди. Але під кінець я таки розігрів трохи людей. Дивимось, з’являється Ірина зі свитою – з делегатами партконференції.
В.В.Овсієнко: А Ви тим часом щось говорили?
І.І.Макар: Так, безумовно, розігрівав людей на мітинг. Ми мегафони принесли.
В.В.Овсієнко: Це було десь під вечір уже, так?
І.І.Макар: Так, це було біля шостої – сьомої вечора. Вони підходять, а тут підоспіли і В’я-чеслав Чорновіл, і Михайло, і Богдан Горині. Ми вже маємо що сказати. Даємо виступати то де-легатам, то нашим.
В.В.Овсієнко: А хто виступав із нашого боку?
І.І.Макар: З нашого боку тоді виступали Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Го-ринь, Михайло Горинь, один з тодішніх активістів Шеремет, здається Ігор Калинець…
В.В.Овсієнко: А з делегатів партконференції хто був?
І.І.Макар: Був Волков та ще кілька делегатів. А Малік, начальник обласного КГБ, і По-гребняк – перший секретар обкому партії – не прийшли. Юхновський був. Він тут керував ін-ститутом теоретичної фізики. Доволі українізований інститут. Ох ми дали там! Як кажуть, били, як гаманів, товклися по тих партійцях. Люди, що називається, дали собі отоварватися.
В.В.Овсієнко: А які питання порушувались? Національне, мовне питання?
І.І.Макар: В основному, національне і мовне питання. Я, власне, вів мітинг. І що пам’я-таю, так воно для них було незвично, що я вів... Волков собі думав, що як він перший секретар міському партії, то він тут має бути головним, а я собі вважав, що якщо я є голова ініціативного комітету, то я тут головний. Сам Волков як людина був непоганий чоловік, але то ж система… І я Волкова відсторонив, надаю слово по черзі. Ішлося про закриття національних шкіл.
Призначили наступний мітинг на наступний четвер, на 30 червня. Хтось мені знизу під-казав – тепер я розумію, що це була провокація, але я на неї клюнув – біля стадіону. По-перше, львівський стадіон далеко від центру, а друге – та площа біля стадіону як у мішку. Але там при-значили мітинг, і нема на то ради. Ідеться до того мітингу, і я відчуваю, що ми їх перелякали. Пішли чутки про введенням військ чи щось таке. Бачу, що мене починають сторонитися. Кали-нцьова на мітингу просить людей розійтися, бо буде давка. Я не зрозумів. Прошу дати мені ме-гафон, але Путько з Калинцьовою не дали. Я так зрозумів, що щось не те, видно, що їх приляка-ли там, у КГБ, сказали, що війська вводяться. Хоча навряд, щоб особисто Ірину можна було чи-мось залякати. Очевидно, лякали, що там людей подушать, або хто його знає. Мені мікрофон не дали. А була ще така Вікторія Андреєва з газети "Ленінська молодь".
В.В.Овсієнко: «Прогресивна журналістка».
І.І.Макар: Так, так. Вона справді володіла ораторським мистецтвом. Голосом брала. Але я думаю собі, що й я маю непоганий голос. Я встав і гучним голосом затаврував ганьбою владу і кажу, що наступний мітинг призначається на 7 липня біля пам’ятника Франку. Я зрозумів, що біля стадіону – це не те. Біля пам’ятника Франку є гарне місце – постамент готовий вивищуєть-ся. І люди автоматично самі стікаються, це центр міста, там важко дезорганізовувати.
І ще що цікаво. Перед самим мітингом я побачив, як на площу біля стадіону приїхали купа міліції, повиставляла свої машини. Я бачу, що люди бояться виходити на площу. Я підійшов до міліцейських чинів, кажу: «Ви бачите, люди бояться. Оті машини давайте туди в кущики, і тро-хи розсійтеся». Я підійшов до найвищих чинів і розказую, так упевнено показую руками. І що цікаво: якщо чоловік наказує, значить, він має на те повноваження. Може, то така висока гра в перебудову, а я є чоловік, якого призначили очолити це дійство. Слухаються, так чемно слуха-ються, бігають, розставляють машини, розмахують руками туди-сюди – ну, хохма. Тут у мені знову бісик заграв.
Це було 30 червня, на стадіоні. Тоді я все-таки призначив наступний мітинг на 7 липня.
В.В.Овсієнко: Ну, а що відбулося біля стадіону 30-го?
І.І.Макар: 30 червня біля стадіону було людей видимо-невидимо.
В.В.Овсієнко: Ну, так на око, скільки?
І.І.Макар: Ви знаєте, так мені важко оцінити. 23-го біля Франка було більше десяти тисяч. На той час це не було багато. Найбільше було, коли в 1989 році йшлося про відновлення і лега-лізацію Греко-католицької церкви. Тоді зібрали до півмільйона. Це просто щастя, що вулиці Львова покручені і нема широких площ, бо інакше була би страшна давка. І друге щастя, що не було якихось провокацій, різких рухів натовпу, бо там міг би бути страшний суд. Ну, коло стаді-ону, може, сотня тисяч була. Дуже багато народу. Я так на пагорб вийшов – де тільки можна бу-ло, все було вкрито людьми. Навіть сьомого липня було менше. І все ж таки я тоді зумів оголо-сити про мітинг на сьоме липня. І тоді влада вирішила взяти мітинг сьомого липня у свої руки.
В.В.Овсієнко: Ну, а 30 червня хто там виступив?
І.І.Макар: 30 червня фактично виступів не було. Ірина просила розійтися, Путько щось там говорив, мені мікрофона не дали, я щось так говорив у натовп, Андреєва щось говорила з іншої сторони, здається, хтось з братів Горинів щось говорив, бо теж мають доволі гучні голоси. Фактично все було дезорганізоване. Це був перший солідний прокол. У першу чергу, мій про-кол. Бо я клюнув на те, щоб завести людей до стадіону, і все звідти пішло.
Тут ми з Калинцьовою трошки не той, трохи посварилися... Може, вона просто мала біль-ше інформації, може, її хтось налякав, бо дійсно ходили чутки, що підо Львовом стояла танкова дивізія, яка дійсно могла душити. Якщо душили в Грузії, то чому у Львові не могли душити? Але, знаєте, одна справа тридцятирічний легінь, який ще не має життєвого досвіду, тільки має доволі нахабства, а інша справа людина, яка пройшла купу таборів, у якої трошки збавлено аза-рту. Тобто в неї життєвий досвід більший. Я б не хотів сказати, що вона винна, чи ще щось – просто, на її думку, треба було розійтися, а на мою думку треба все-таки було дотягати. Хто йо-го знає? Навіть з сьогоднішнім досвідом мені важко сказати, хто більше був правий. Але влада пізніше захотіла все взяти в свої руки.
7 липня влада вирішила взяти ініціативу у свої руки. Заяву на проведення мітингу зробила газета "Ленінська молодь" і ще хтось, по-моєму, якийсь міськком комсомолу. Доручили тим за-йматися Вікторії Андреєвій. Андреєва вирішила узгодити зі мною – нібито мене не відсувати зовсім. Ми з нею домовилися, як надавати слово, щоб усе було демократично.
Мені вони сказали, що будуть не мегафони, а вже машина з мікрофонами. Я тоді 6 числа якраз відвіз у Перемишлянський район групу студентів університету з викладачем для допомоги нам у наших дослідженнях… Я відчував – я, практично, кожний раз відчував, коли мене мали брати. Є таке заднє чуття. Я відчував, що перед мітингом мене мають узяти. Але я вирішив не датися. Є така система – я колись займався полюванням – система зайця. Він біжить рівно-рівно, а тоді в один момент зістрибує вбік – і слід губиться. І я так само, тобто біжу рівно, їду в Перемишлянський район, усім кажу, що я їду в відрядження. Але там 7 числа буду тільки до обіду, бо я о 7 годині маю проводити мітинг у Львові,– це я всім кажу, всі то знають. Їду зі сту-дентами 6 липня, розміщую їх у літній табір і кажу, що я собі ляжу тут біля дверей. А завтра я з вами тільки до обіду.
Я туди приїхав, гарно вивчив розклад руху автобусів в напрямку до Львова. І ранесенько, десь годині о третій-четвертій, я взувся, одягнувся тихесенько, усе вже мав напоготові, вийшов і пішов до траси. Туди було кілометрів три. Вийшов на трасу з Рогатина на Львів, над’їхав пер-ший автобус із Рогатина, я сів на автобус і їду. Але не їду на Львів – думаю, хто його знає, десь донесуть, хто там мене пильнує, подзвонить, і мене моментом накриють. Я доїхав до розвилки і скочив убік – поїхав на Бібрку. А тоді заїхав у Львів і думаю, куди б подітися до сьомої години? Ну, знаю точно, що будуть брати, от відчуваю! Куди? Десь, може, перележати на озері? Гарна погода була, але можуть засікти.
Думаю, а, найкраще, поїду до себе в гуртожиток на Зелену. Я так непомітно, що навіть чергова не бачила, зайшов у свою кімнату, зачинився. Ну, думаю, аж тепер я собі висплюся за всі недоспані революційні ночі. І заліг аж до години шостої, чи до пів шостої. Вже прийшли мої сусіди-роботяги, кажуть, що йдемо на мітинг, наш Макар там проводить.
Я тихесенько виходжу і вже нібито як під охороною тих роботяг разом усі йдемо туди. До речі, я вгадав: вони вчинили такий переполох! Вони сьомого числа в Стрию знайшли брата, ба-тьків знайшли в селі – ну, пропав чоловік! Їм достатньо було затримати мене на дві години – ну, десь якийсь злочин стався, вони запідозрили, потримали, а потім: "Вибачте, Іване Івановичу". Очевидно, в них був такий план. А я пропав. От приїхав гебіст до батьків, а мама каже: "Ну, що, загубили слід? Треба було йому солі на хвіст насипати." Вона вже теж трошки знахабніла. Вона така жінка, що не любила владу у всі часи.
Приходжу до пам’ятника Франку, а там уже мітинг іде. 7 липня розпочали мітинг на півго-дини раніше. А я прийшов на сьому, по графіку. Прийшов, а там уже люди кричать: "А куди по-діли Макара?" Я заходжу й кажу: "Я Макар, нема проблем." Розумієте, не могли вони все про-контролювати! Вилажу на підвищення, відсуваю плечком – я тут головний. Знаєте, найбільше важила нахабність. От, може, бракує мені того, що зараз прийнято називати загальноприйнятою інтелігентністю. Я прийшов, то чого мені мають не давати чи давати слово – я ж оголошував той мітинг? Я голова оргкомітету. А що хтось там хоче вести – то це мене не цікавить, це його про-блеми. Я взяв мікрофон у руки. Якраз обговорювалось питання, де ставити пам’ятник Шевченку в місті. Тоді вони свої виступи припинили. Я прийшов і змінив тон. Кажу, що той мітинг неза-конний, оголошується тема мітингу – утворення Народного фронту України за перебудову. Як хуліган у побутових умовах може дезорганізувати абсолютно все, так і я зробив на тому мітингу.
В.В.Овсієнко: А звідки ця ідея де взялася – Народний фронт організувати?
І.І.Макар: Ну, в принципі, ця ідея вже обговорювалась, вона вже витала в повітрі, бо вже ж у Прибалтиці утворились фронти. А з чого той фронт утворювати? Я там мав якийсь список організацій – вже почали організовуватись маленькі організації: редакції журналів «Кафедра», "Український вісник", була організація "Відродження УГКЦ", ще щось. Я їх усіх зачитав, і це нібито ініціативна група створення Народного фронту. Влада найбільше боялася організації як такої. Надаю слово по черзі. А вони не пускають на трибуну Михайла Гориня, В’ячеслава Чор-новола і Богдана Гориня. У мене мікрофон у руках, і я маю що сказати людям. Он, кажу, вони затикали нам роти роками і сьогодні не дають говорити. Таки надали їм слово.
В.В.Овсієнко: Там Горині зуміли сказати про створення Української Гельсінської Спілки.
І.І.Макар: Так, зуміли. І тоді ж сказали, де має бути розміщений пам’ятник Шевченку. Ар-гумент був, що він має бути посередині між росіянином Леніним і поляком Міцкевичем. А чого росіянин Ленін мав бути у Львові?
В.В.Овсієнко: Таке питання. Чорновіл тоді, здається, не зумів виступити?
І.І.Макар: Виступив, виступив. Власне, його найбільше там тягали. Я найбільше на ньому відігрався, на Чорноволу... Бо коли його тягали, то я прокричав, що, бачите, йому роками по тю-рмах комуняки закривали рота і зараз закривають. І йому таки дали слово, але він уже зірвав го-лосові зв’язки і фактично хрипів там. Та й скажемо так, не був він, небіжчик, оратором достат-ньо добрим. З точки зору ораторського мистецтва, навіть для тих мітингів. Порівняно з обома Горинями – навряд чи хтось тягнув на такий рівень. Це оратори. Це відчувалося на натовпі. Що там говорити, я таким оратором не стану. Це люди, які все планомірно викладуть, у них надзви-чайна дикція.
В.В.Овсієнко: Вони спеціально вчилися ораторського мистецтва.
І.І.Макар: Я ще раз кажу, що Михайло і Богдан – оратори колосальні. На той час люди не вміли публічно говорити.
В.В.Овсієнко: Читали з папірця.
І.І.Макар: Так. Не було тих, щоб могли послідовно говорити на певну тему і тримати ува-гу людей буквально по кілька десятків хвилин. Вони в тому сенсі оба вирізнялися ораторським хистом. Ні, це не те, що вчилися, це просто талант.
В.В.Овсієнко: Від Бога.
І.І.Макар: Так. Крім того, Богдан все-таки водив екскурсії у картинній галереї. Це видно було – і чистота дикції, і чистота мови. Тоді, 7 липня, не дуже когось можна було витягнути на трибуну. Ми оголошували так, як домовились: Андреєва оголошувала партійців, а я оголошував націоналістів. А Лубківський хотів виступити і каже мені: «Оголоси мене, я не хочу, щоб мене Андреєва оголошувала». А я кажу, що я не можу Вас оголошувати, звідки я знаю, що Ви будете говорити. Врешті не Андреєва і не я, а Оксана Крайник його оголосила. Тобто ми вели той мі-тинг утрьох. В основному оголошували промовців я, Андреєва і деколи Оксана Крайник.
Коли мені дали записку про пам’ятники, то я кажу, що нам треба в кожному селі ставити пам’ятники тим людям, які загинули за нашу ідею. Але дають другу записку: "Ви маєте на увазі бандерівців?" Я кажу: "Так, я маю на увазі тих, кого називають бандерівцями". І то, власне, був мені основний пункт обвинувачення як антисовєтчика, що я був ініціатором ставити пам’ятники бандерівцям.
Як і було заявлено, цей мітинг тривав із сьомої по десяту. За ті три години, пане Василю, я Вам скажу… Я ніколи, все життя – адже бувало, що добу, якось 26 годин я розвантажував вагон із селітрою, з міндобривами в Стрию, бо треба було студентом заробити на життя – я так за ті 26 годин, які ми працювали із невеличкими перервами, щоб щось перекусити, я так за ті 26 годин не втомився, як за ті 3 години. Я так втомився, що не міг ні сидіти, ні лежати, ні йти, я просто був руїною. Щоб та революція в тих людей відбулася, потрібна була ніби бравада, що ми вже утвердили свою правду, зуміти її захистити. І, до речі, не тільки я так стомився. Після закінчен-ня мітингу біля клубу буквально на траву сіли обидва Горині, В’ячеслав.
В.В.Овсієнко: Тобто це було колосальне психологічне навантаження.
І.І.Макар: Колосальне, це було просто страшенне навантаження. Спочатку підготовка… Я прийшов, то чого мені мають не давати чи давати слово – я ж оголошував той мітинг? Я голова оргкомітету. А що хтось там хоче вести – то це мене не цікавить, це його проблеми. Я взяв мік-рофон у руки. Якраз обговорювалось питання, де ставити пам’ятник Шевченку в місті. Тоді вони свої виступи припинили. Я прийшов і змінив тон. Кажу, що той мітинг незаконний, оголошу-ється тема мітингу – утворення Народного фронту України за перебудову. Як хуліган у побуто-вих умовах може дезорганізувати абсолютно все, так і я зробив на тому мітингу.
Ми на тому мітингу оголосили, що чергові шевченківські читання відбудуться біля Франка 4 серпня. Влада почала думати, як тут бути. Тут моментом "Комсомольская правда" написала статтю – на жаль, у мене тут її немає – десь числа 10-15 липня, "Байки батьки Макара".
В.В.Овсієнко: Ви вже навіть "батьком" стали.
І.І.Макар: Так, "батько". Пишуть: "Откуда такой молодой инженер может знать о банде-ровцах?" Там, в основному, за бандерівців. Це центральна газета "Комсомольская правда". По-чалися гоніння. Влада вирішила вилучити мене. Спочатку вона вирішила представити мене та-ким, що не розуміється на історії. І вони правильно міркували. Вирішили зібрати збори в моєму селі Галівка. Ці збори мали бути в п’ятницю, 15 липня. Мене туди запросили, телебачення до мене дзвонить (по-моєму, дзвонив той, що й зараз у Львові на телебаченні працює, теж став ве-ликим демократом. Забув його прізвище), щоб я мав можливість з тою їхньою групою їхати. Ту-ди запросили історика, так що вони вирішили мене розкласти по порядку.
В.В.Овсієнко: Як прізвище того історика?
І.І.Макар: Запросили доброго історика і оратора, директора Старосамбірської школи Ра-шкевича. Вони вирішили зробити між мною і тим істориком дискусію, щоб показати людям і по телебаченню, який я невіглас, не розуміюся на історії. Щоб таким чином вийти з тої ситуації. Ну, я собі подумав, що справді я сам перекреслю те, що сказав. І я підбив Михайла Гориня, що він поїде зі мною. Михайло Горинь погодився, і ми виїхали. Зібралися ще два мої товариші, Славко Фішер та Ігор Юрчишин. Ну, так попутно, це колишні мої однокашники. Ми сіли в ма-шину Фішера і їдемо в Ґалівку, це Старосамбірський район, де мають бути збори, телебачення. Цікаво, що мій однофамілець і родич працював у прокуратурі водієм. І коли він їхав із Самбора, то їх зупиняли, автобуси перевіряли, і один з перевіряючих каже: «Подзвони в міліцію, що про-їхав Старосамбірське КПП Макар. Уже проїхав на машині. Усе було під контролем. Заїжджаємо – а там прикордонна зона – приїжджаємо на прикордонний пост. Зупиняють нашу машину. "Хто такі?" От, кажемо, такі-то, такі-то. Кажуть Михайлу Гориню і тим хлопцям: «Ви там не пропи-сані, ви не маєте перепустки?» – «Ні». – «А той?» – «У мене там батьки живуть – мені можна ту-ди їхати.» Я кажу, що я з друзями їду, їхньою машиною. "Ми Вас відвеземо своєю машиною."
В.В.Овсієнко: Отак!
І.І.Макар: Аякже ж, допомагають! Притому, знаєте, прикордонники в нас – це взагалі окупаційні війська, а тут такою чистою українською мовою говорить, капітан такий підтягну-тий. "Ми Вам підемо назустріч." – "Ні, – кажу, – я без друзів не поїду." І на цій площі в селі Го-ловецькому починається мітинг. Ах ви, такі-сякі! Трохи людей зійшлося, з автобуса вийшли. Виявляється, місцеві партійці знають про збори. Один партієць визирає й каже: "А ти сам додо-му їдь, ти не вези друзів!"
Нас, звичайно, завернули з того села, не пустили в Ґалівку. Навіть моєму батькові дали машину, щоб він поїхав і забрав мене. Вони завернули нас і в міліції в Старому Самборі склали протокол, що ми їхали в прикордонну зону, порушили – усе правильно.
До речі, родичу й однофамільцю не допомогло і те, що працював у прокуратурі. Кіломет-рів за п’ятнадцять на КПП прикордонники висадили його з автобуса, і він мусів пішки поза го-родами добиратися додому.
На другий день я раненько зібрався зі Львова і поїхав до батьків. Уже до обіду я вдома, в селі. А там же сіно збирають, а я босоніж – я любив собі босоніж походити – щось там уже роб-лю. Ідуть два прикордонники і питають, як пройти до ферми, там у них збір був. Я їм кажуть, що туди і туди. І питаю: «А що вам, хлопці, там треба? Чого ви тут?» Ті кажуть, що вони тут си-діли у засаді. "А чого ж ви тут сиділи у засаді?" – "Да вон 4 националиста с целью пропаганды и агитации ехали в Галивку вчера!" Як виявилося пізніше, всі гори довкола були оточені. Звичай-но, не мене боялися – Михайла Гориня. Такий страх, що в якомусь гірському селі когось там за-гітують, якусь там пропаганду проведуть. Що можна було більше сказати, ніж ми сказали у Львові? Бояться, що він щось скаже в гірському селі.
А цікаво, як відреагували в моєму селі. Як дізналися, що їде телебачення – а це була якраз п’ятниця ввечері – купа колишніх моїх учнів зійшлася, прийшли з сусідніх сіл. Поки йшла роз-мова вдень, то й офіціоз ніби перемагав. Там парторгша та, що колись друкувала мені кредо, ви-ступала, директор Старосамбірської школи теж. А пізніше люди почали, виступив двоюрідний брат, мати, розказали як прийшли окупанти-москалі, скільки людей замучили... І почалося. А потім оголосили перерву, а після перерви – вже вся кавалькада сідає у машини… А колишній мій двієчник, здоровенний хлопчисько, так по-простому, як навчив «старший брат», їх відпро-вадив: "А пішли ви на ...!" Побоялися гебісти продовжувати. Вже настали інші часи, те село тоді мене б не здало…
Я вже буду ближче до справи, бо надто довго виходить.
Наскільки я знаю – і документи говорять, – кримінальна справа була порушена 21 липня 1988 року, в черговий четвер. 28 липня мене вже забрали нібито на допит.
В.В.Овсієнко: Справу порушено 21-го – а Ви про це знали, чи ні?
І.І.Макар: Ні, я про це не знав. Мене викликали.
В.В.Овсієнко: Як викликали? Повістка прийшла, чи як?
І.І.Макар: Чи повістка, чи по телефону мене викликали в обласну прокуратуру, бо це ж серйозна справа – державний злочинець! Викликали в прокуратуру області і почали слідство. Мене тримали в той час, коли там 28 числа людей тузали і собаками цькували... Знаєте, люди так зголодніли за тим, що хоч мітинг був оголошений на 4 серпня, але на четвергові шевченків-ські слухання приходило щоразу більше і більше. І тому вже 28 липня вони почали розгін. Мене затримали, я допізна сидів у прокуратурі. Коли мене з прокуратури відпустили, я зразу пішов на мітинг. Я дійшов до пошти, навіть не дійшов до Франка, а мітинг уже розігнали. Це було коло восьмої години. Тоді мене якісь хлопці забрали, очевидно, з КГБ. Вони мені документів не пред’являли. Завезли мене у райвідділ міліції. Десь там у центрі, біля університету. Завезли у райвідділ міліції, обшукали. А потім один другому каже: "А чого ти його обшукуєш?" Мовляв, ти ж не поводь себе будь-як, з тою особою треба рахуватися. Видно, наказали їм, що з «главаря-ми» треба якихось процесуальних норм дотримуватись. По тому мене відпустили, а десь пів на одинадцяту ночі по мене знову приїхали, забрали. Один з них такий здоровань, мабуть спеціа-льно, щоб для постраху. Десь 2.20 зросту, така махина. Завезли в управління міліції. Цікаво, чи вони думали собі мене там чимось залякати? Посадили мене під лампами на стільчик посеред кімнати, велика кімната – і вони здалека, ті полковники, щось там мене питають. Незрозуміло, що вони питають, вони й самі не знають, що в мене питати. Вони собі думали мене полякати, а виявилося, що вони самі бояться. А я сиджу і їм так нахабно щось відповідаю. Вони вирішили, що справа даремна, і мене тоді з тим здорованем відвезли в гуртожиток. В 23.45 ночі мене відве-зли в гуртожиток на машині, щоб усі бачили, що мене привели до кімнати.
В.В.Овсієнко: Ну, а вдень у прокуратурі про що питали?
І.І.Макар: Питали, що я мав на увазі, коли виступав на мітингу 7 липня. А тоді ввечері мене взяла міліція. Ну, чого вони мене везли?
В.В.Овсієнко: Видно, вони не впевнені були, що з Вами робити.
І.І.Макар: Так, вони різні методи випробовували. Може, залякати десь, може ще щось. Обставили мене прожекторами, спрямували світло. А я, знаєте, відірвався на них, питаю, що, де, до чого, в чому справа, в чому я неправий? І вони вирішили мене усунути від громадської діяль-ності.
4 серпня, коли мав бути мітинг, до мене зранку прийшла прокуратура, зробила обшук, ви-лучила з тумбочки кілька надрукованих примірників Декларації принципів УГС. Цікаво, що в мене була така тумбочка з тайником, і вони довго шукали, бо стежили і знали, що воно десь є, а ніяк не могли знайти. Аж потому додумались. Один слідчий під час обшуку, вже пізніше, коли описували моє майно і передавали на зберігання, то слідчий вкрав батарейки, елементи живлен-ня до диктофону. Слідчий вкрав їх, дві штуки. У мене тут є заява. Мій сусід бачив, що слідчий вкрав батарейки. А сам він украв щось 30 рублів, які були там під шаховою дошкою у шафі. Ко-ли я повернувся з тюрми, то питаю сусіда, де ті гроші. Він зізнався, що то він їх поцупив, але каже, що не тільки він цупив, то й прокуратура цупила. Каже, що прокурор узяв дві батарейки. У мене, до речі, є заява, яку він написав на ім’я прокурора області, що слідчий поцупив у мене ба-тарейки. Це я його змусив написати – кажу пиши, бо я на тебе напишу, що ти в мене вкрав гро-ші. Він написав, але потім я думаю, що хлопця будуть тягати... То та заява досі в мене, я її в прокуратуру не подавав.
Ну, і посадили мене.
В.В.Овсієнко: Посадили – якого числа?
І.І.Макар: Четвертого серпня. Зробили мені обшук і поїхали зі мною.
В.В.Овсієнко: Так вони ще зранку приїхали?
І.І.Макар: Зранку приїхали, зробили обшук, забрали мене. Потім поїхали зі мною на ро-боче місце, там щось вилучили, завезли мене в прокуратуру і там зробили особистий обшук. Пред’явили обвинувачення.
В.В.Овсієнко: За якою статтею?
І.І.Макар: Мені пред’явили обвинувачення за статтями 71 і 187-прим.
В.В.Овсієнко: 71 – це що?
І.І.Макар: 71 – це "масові безпорядки". Тобто мені світило тоді до 10 років. У мене є копія обвинувачення.
В.В.Овсієнко: Треба буде зробити з нього копію.
І.І.Макар: А потому вони вирішили, що то надто...
В.В.Овсієнко: ...круто взяли.
І.І.Макар: ...надто круто взяли. Через місяць вирішили підмінити число, замість 5.08 вони написали 5.09. Це коли пред’являли звинувачення за 187-3, тобто за легшою статтею. 187-3 – це "участь у безпорядках". Я кажу, що ні, не треба змінювати статтю, і вони були дуже злі через то. Але в справі ж була стаття 187-3. Так і справу закрили.
В.В.Овсієнко: Я знаю, що 187-прім (перша) – це "наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад".
І.І.Макар: Так, так, "поширення наклепницьких вигадок".
В.В.Овсієнко: То Вам які статті інкримінували?
І.І.Макар: 187-прім і 187-3. 187-3 збереглася в Кримінальному кодексі до цього часу. "Ор-ганізація або активна участь у групових діях, що порушують громадський порядок".
В.В.Овсієнко: Яка її санкція?
І.І.Макар: На строк до 3 років. Були зміни, але санкція збереглася до 3 років. І за 187-прім також до 3 років. 187-прім зараз виключена з кодексу. Коли справу закривали, то по 187-прім за відсутністю складу злочину, а 187-3 – за недоведеністю моєї участі в тому злочині. Тобто злочин нібито був – якісь там безпорядки, – але не доведено, що я брав у них участь.
В.В.Овсієнко: Який був перебіг того слідства? Чи пам’ятаєте, хто Вас допитував?
І.І.Макар: Була слідча група – керував начальник слідчого відділу обласної прокуратури Шимчук. У принципі, чоловік він сам по собі й непоганий. Він вів так: "Слухай сюди, ну, пові-сили на мене твою справу, давай ми якось то діло оформимо". Але був другий, такий Домбров-ський, по-моєму, поляк – той просто люто мене ненавидів. І був Халімончук – це той, що ті ба-тарейки поцупив. І ще був один – от прізвище, здається Лещишин – це той, якому було дуже со-вісно, що він бере участь у тій справі, як я довідався пізніше від знайомих. Він дуже пив у той час, що в такій брудній справі бере участь. Четверо слідчих було.
Домбровський любив допитувати і допитував. Я бачив, що він просто люто ненавидить все українське, такий полячок, був уже передпенсійного віку, а може й пенсіонер. А я його докону-вав таким чином. Він веде допит, питає-питає, а потім просить підписати. І я починаю, що влада винна переді мною, що я там-то попрацював у Сибіру, а влада мене незаконно звільнила, і ніхто моєї скарги не приймає. Він іще й ручку кинув зі злістю. Я кажу: "Візьміть ручку, щоб писати". Він так дотягується до тої ручки, дотягається... Але головне в тому, щоб одну й ту саму фразу повторювати абсолютно дослівно. Я думаю, чи доведу тебе до інфаркту, чи ні? Дивлюся, він ба-гровіє, буріє той чоловік. Ну, думаю, ще трошки... Таку ненависть має, а я ж умію доконати чо-ловіка. Це було цікаво, я Вам скажу, пане Василю, це було дуже цікаво. Ну, я його не доконав до інфаркту, але збагровів він не раз. Думаю, що я йому вкоротив життя на кілька років. Ну, украї-нофоб страшенний!
А ті інші... Про що було мене питати? Той Шимчук прийшов: "Ну, щось мені скажи! Ти там був?" – "Був." – "То говорив?" – "Говорив." – "Усе таке, що всі знають, тобто, щоб я мав якийсь протокол написати на тебе, ти ж мене розумієш." Із такими людьми можна було говори-ти – такий собі солдафон. Може, він непоганий слідчий був чи прокурор у роботі зі злочинцями. А цей Домбровський просто люто ненавидів мене.
В.В.Овсієнко: Але все це велося українською мовою?
І.І.Макар: Ну, це зрозуміло, що так. Та й слідство як таке фактично не дуже й велося. У камері я одразу оголосив голодівку на знак протесту.
В.В.Овсієнко: Одразу?
І.І.Макар: Так, одразу, як тільки мене забрали. Оце що зранку поснідав дома до приходу слідчих… Вони прийшли до мене на сніданок… А можливо навіть і не на сніданок, може, я по-миляюся... По-моєму, вони приїхали до мене на роботу. Спочатку зробили обшук на роботі і за-брали мене додому. Я одразу оголосив голодовку. Фактично, під час мого сидіння там ніяких слідчих дій не провадилося. Просто кинули в камеру. Я оголосив голодівку. Я так зрозумів, що все було проконтрольовано в тій камері.
В.В.Овсієнко: Чи Ви самі були у камері, чи хтось ще був?
І.І.Макар: Ні, зразу там було два чоловіки, а потім ще докинули – було всіх п’ятеро чоло-вік. А по тому, по-моєму, було нас шестеро.
В.В.Овсієнко: Це тюрма яка – КГБ? На якій це вулиці?
І.І.Макар: Ні, ні. Це на Чапаєва, зараз вона називається Городоцька, біля Центрального універмагу. Нормальна побутова тюрма, сиділи зі мною там за пограбування, за крадіжку якийсь там сидів, ще якийсь за пограбування сидів – отакі побутовики. Але я так зрозумів, що то спеці-альна камера, не випадкова камера. Я оголосив голодівку, тобто одразу поставив себе на якийсь особливий статус. Щоб придивитися, адаптуватися, я сидів собі на нарах і сидів. Їх дуже добре в той час годували, моїх сусідів – усі вони мали ковбасу. Один спеціально сідав на нари, а там ву-зенько – камера всього два з половиною метри шириною, вузька – сідає на протилежні нари і жує ковбасу, так гарно чавкає, запахи линуть. Днів десять мене тримали у загальній камері.
В.В.Овсієнко: І скільки Ви тримали ту голодівку?
І.І.Макар: 35 діб.
В.В.Овсієнко: 35 діб?!
І.І.Макар: 35 діб, так. Коли мене заарештували, я важив 79 чи 80 кілограмів – мене зважу-вали. Я був порівняно худий, як на мене, я ж із дядьків грубої кості, а на той час просто літав, по ночах ганяв десь, листівки розклеював. Під кінець голодівки мав 64 кілограми. По тому мене перевели в "одиночку", приблизно після 10 діб. В "одиночці" для мене була благодать. Я замо-вив, щоб мені принесли "Капітал" Маркса. Ви знаєте, дуже цікава річ! Вони не мали всіх украї-номовних, то дали два томи україномовних, а третій том російськомовний. То неважливо, я тут уже претензій не ставив. Вони собі грішним ділом подумали, що я надумав перевиховуватися. Але цікаве не в тому – цікаве в тому, що я, досконало прочитавши той "Капітал", зрозумів, що ніхто його до пуття не читав.
В.В.Овсієнко: От і Микола Руденко каже: "Я – один з небагатьох, хто дочитав "Капітал" до кінця."
І.І.Макар: (Сміється). У тій "одиночці" світло постійно, але мізки працюють. На мою ду-мку, сидіти в тюрмі – це прекрасна річ. Це вільний чоловік, він сидить з почуттям виконаного обов’язку. На волю вийдеш – ти ще то не зробив, ще то не зробив – суєта. А тут усе нормально – ти вже все зробив, тобі лишається нормально сидіти, думати. Знаєте, я з великим задоволенням сидів там, це для мене були найкращі часи.
В.В.Овсієнко: А все-таки голодівка – як себе фізично почували?
І.І.Макар: Перший тиждень я почував, що хочу їсти, а після того я зумів собі зробити пе-вні гігієнічні процедури, тобто клізми від них витребував. Тіло все-таки починає вбирати воду – кожного разу, коли мене водили в душ, після того тіло очищалося абсолютно, тобто шлаки ви-ходили. Я Вам скажу, що я себе в той час доволі непогано почував. Нехай тіло смердить ацето-ном, але в "одиночці" воду маєш, щоб собі там щось попрати, а в принципі потім тіло перестає виділяти, не потіє. Ну, помився там, у душ водили. Я по тому ще раз пробував, 37 діб голодував, коли мене судили в останній раз, за мою газету "Опозиція". Тоді я під час суду 37 діб голодував.
В.В.Овсієнко: То Ви майже як Ісус Христос. 40 діб – то є критична межа.
І.І.Макар: Пане Василю, це далеко не критична межа. На мою думку, якщо вести дуже спокійний спосіб життя, а в тюрмі, фактично, дуже спокійне життя, це ідеальні умови… Зранку прокидаєшся і так відчуваєш себе, що напівживий. То вже після 20 діб. Якщо звівся на нарах, то починають "зайчики" перед очима стрибати, тиск же дуже низький, серце трошки колотиться. Дуже мерз, дуже холодно було мені. Утепляв вікно, але все одно тіло мерзло. Якось мені дали другу ковдру, та все одно я дуже мерз, коли голодував. Тіло ж енергії хоче. Потім трошки адап-тувався. Посидів, у туалет по-легкому сходив. Воду я пив кип’ячену, мені приносили. Тобто, по великому рахунку, я був у тепличних умовах порівняно з тими, як розказують політв’язні, як-от, скажімо, Василь Стус.
Взагалі, пане Василю, загалом оцінюючи все те, я сумніваюся, чи я би витримав те все, по-падись я ще в ті часи. Ну, правда, я ще був достатньо молодий на той час, це ж тільки 31 рік мені було, коли я попав у тюрму у 1988 році, а я з 1957-го. Але ж кажу, навряд. Розумієте, система спланована на знищення людини як фізично, так і духовно. Все на те, щоб тебе принизити, щоб зробити тобі якісь незручності чисто фізіологічні. Тобто нормальна людина має або ламатися, або вмерти. А вийти звідтам ... Я низько схиляюся перед тими людьми, які все оте перенесли, я уявляю собі, як їх життя крутило. Це просто жах, і не мені Вам розказувати. Але я можу все ро-зуміти, і в мене часто оте нинішнє непоштиве ставлення до політв’язнів викликає неприйняття, як у людини, яка хоч трошки скуштувала того тюремного хліба.
По тому вже батьки домовилися з адвокатом... Ну, зрештою, припинив я голодівку...
В.В.Овсієнко: Була у Вас якась мотивація виходити з голодівки?
І.І.Макар: Ні, просто взяв і припинив її. Мотивації як такої не було. З огляду на те, що мій брат прийшов до мене...
В.В.Овсієнко: Вам давали побачення під час слідства?
І.І.Макар: Так, давали, брату, а потому вже й батьки були. От прийшов брат...
В.В.Овсієнко: Це під час голодівки?
І.І.Макар: Так, під час голодівки прийшов старший брат.
В.В.Овсієнко: А загалом-то вони під час слідства побачення ніколи не давали. А тут, оче-видно, йшлося про те, щоб вивести Вас із голодівки.
І.І.Макар: Так, щоб вивести. Мій старший брат Володимир такий чоловік, не брав участі в русі, але не плазував перед владою, ніколи в партії не був. Він був начальником геофізичної партії в Стрию. Такий собі ударник комуністичної праці, але ніколи в партіях не був. Він при-їхав і каже: «Кому ти потрібен? Що ти думаєш, вони тільки руки будуть потирати, як ти копита відкинеш». Так шпетив мене. І я кажу: «Гаразд, я тебе послухаюсь, припиню цю справу. Я довів усім, я довів у першу чергу собі, а не їм, що я можу, що маю певний рівень сили волі». Фактично брат мене схилив припинити голодівку.
В.В.Овсієнко: А Вас штучно годували?
І.І.Макар: Ні. Накачували мене глюкозою у вену. Я навіть свідомість утрачав прямо в ка-бінеті у лікаря, десь уже після 30 діб. Коли я почав виходити з голодівки, мені підкинули в ка-меру... Я не хотів, щоб мені підкидали, мені було добре одному, це була благодать.
В.В.Овсієнко: Це людина обмежена потребує довкола себе якогось середовище, а якщо маєш якийсь духовний запас, то добре й одному бути.
І.І.Макар: Мені його підкидають десь на п’ятий день, хлопця. Питаю, за що сидиш? Каже, що грабіж та зґвалтування. Кажу: "Що?" А він каже, що в компанії йшли, трохи випили, та там дівчина йшла, то затягнули її в підвал, натрахали, сережки її зірвали. Каже, що в нього тут в тю-рмі є знайомі, носять передачі, добре годувати будуть. «Знаєш, – кажу, – чоловіче, я з тобою за одним столом їсти не буду, ти, кажу, ломися з камери.» Знаєте, це ж скелет, 64 кіля хлопу – це мені на той час було. Але, видно, дуже злістю світилися мої очі... І молодий хлопець, років так 25 парубок, дуже злякався, почав стукати в двері. По тому мені в характеристиці писали, що я над ув’язненими знущався. Ні, я його не рухав, лише сказав, що ломися звідти, я з тобою їсти за одним столом не буду. А по тому мені накидали тих, що починали зі мною сидіти. Я розумію, що це люди, які працювали на систему. Потім воно й відкрилося. Десь рік або два по завершенні моєї депутатської кар’єри, коли закрили мою газету, а мене засудили, до мене постійно дзвонив один з тих, що зі мною сидів, а я все відмовлявся від зустрічі і на жінку спихав, казав, яка в мене жінка пантера. Але він якось на неї натрапив по телефону, на Галю. Він хотів мені якісь подару-нки робити, квартири десь спочатку у Львові дарували, потім тут, у Києві. Тобто хотіли, щоб я відійшов від тієї опозиції. Та Галя його розкусила швидко, я їй розказував про його дзвінки. Він питає: "Галю, а де Ви працюєте?" А Галя так швидко каже: "В органах." – "О, і я в органах" – каже він, спровокований нею. Вона в мене така швидка – раз-два – і розсекретила агента, і він після того більше ніколи не дзвонив.
Випустили з тюрми мене 9 листопада – три з чимось місяці просидів я під слідством.
В.В.Овсієнко: Чи Ви знали, яка кампанія ведеться за Вас, Вам давали газети?
І.І.Макар: Ну, дуже згрубша. Газети мені не давали.
В.В.Овсієнко: Радіо там не було?
І.І.Макар: Радіо було, але радіо про це не говорило. Мені тюремники, тобто охорона, десь щось випадково повідомляли. Так що я відчував, що кампанія дуже сильна. Потім прийшли ба-тьки, бо я не хотів адвоката приймати без їх дозволу, боявся, що всучать провокатора. Я знав, що батьки зв’язуються з Горинями. Фактично Богдан вів усю ту компанію, а по тому Іван Кан-диба допомагав йому.
В.В.Овсієнко: 30 травня 2000 року продовжуємо розмову з паном Іваном Макаром. Запи-сує Василь Овсієнко. Це касета третя.
І.І.Макар: Про захист. Мені пропонували адвокатів десь із-за кордону, з Росії. Наскільки я знаю, Богдан Горинь домовився.
В.В.Овсієнко: А хто був Ваш адвокат?
І.І.Макар: Не можу згадати. У записничках є. Горинь пропонував, щоб були зарубіжні ад-вокати. Влада явно не хотіла їх залучати, вона хотіла так, щоб усе в тому котлі варилося. Але пізніше я відчув, що мене просто дотримують там. Бо то був час, що влада всім казала, що зві-льняють політв’язнів, уже останні виходять, тобто найбільш завзяті радянські злочинці.
В.В.Овсієнко: Рецидивісти...
І.І.Макар: Рецидивісти, радянські злочинці. Уже залишки починають випускати, а мене, нового, не пов’язаного з тою системою, тримають. Пізніше я довідався – а я деякий час разом працював у Комісії Верховної Ради і був у нормальних людських стосунках з Потебеньком, – то він мені сказав, що наполіг на тому, щоб мене звільняти, Лук’янов – колишній голова Верховної Ради СССР. Ну, він пізніше той пост займав, але тоді був доволі видний чоловік. Казав, що за таке треба садити пів-Прибалтики. Треба випускати, а ми плодимо політв’язнів. Що нібито він, коли вирішувалося це питання, наполіг, і це його слово було вирішальне.
В.В.Овсієнко: А чи знаєте Ви, коли йшлося про Ваш арешт, то якась високопосадова осо-ба брала на себе відповідальність за цей арешт? Хто санкціонував Ваш арешт? Не прокурора я маю на увазі, а політичного чиновника.
І.І.Макар: Важко сказати, хто санкціонував. Є така дуже цікава річ. Після мітингу 7 лип-ня, який дійсно струсонув Львів – купа нових ідей, виголошення публічно ідеї зародження На-родного Фронту за перебудову, сказано так відверто про національну символіку, про національ-ну ідею, про бандерівців – офіційна влада не знала, як чинити. Тобто чи гальмувати, чи не галь-мувати. То вони про всякий випадок скликали прес-конференцію в Будинку журналістів, на Че-рнишевського у Львові. Мені на роботу подзвонили, щоб я прийшов туди. Я прийшов, там ви-ступив. Але з поведінки Чорновола я зрозумів, що на тій прес-конференції я є небажаним учас-ником. Чи то влада хотіла робити прес-конференцію з людьми, які висловлювали менш радика-льні ідеї, чи то Чорновіл хотів здаватися лояльнішим до влади – мені досі незрозуміло. Так воно виглядало. Але, так чи інакше, я прийшов на ту прес-конференцію, сів за стіл. Там сиділи два Горині, Чорновіл. І по поведінці журналістів я побачив, що я там небажаний гість. Видно, влада вже мала на меті вести діалог зі старшими, які обережніші. А молодих відлякувати, замовчувати, ізолювати. Але замовчати мене в той час чи якимось чином ізолювати було просто неможливо. Скажімо, взяти в армію вже запізно, мені 31 рік і зовсім недавно я був на перепідготовці. До ре-чі, Деркача взяли були тоді на перепідготовку. Та це ж нічого не дасть. Тоді, я так зрозумів, вла-да вирішила зробити селекцію: розділяй і владарюй. Тобто поділити тих людей, які відважилися щось сказати. Тим дозволимо – тим не дозволимо. Я Вам скажу таку штуку, щиро і відверто. Мене весь час це мучило, я говорив про це з Михайлом Горинем: дивна послідовність звільнен-ня політв’язнів. Найбільш небезпечних випускали десь так під завісу.
В.В.Овсієнко: Скажімо, мене випустили 21 серпня, Миколу Горбаля 23-го, а Івана Канди-бу 9 вересня. Після нам на особливому режимі залишилися Енн Тарто і Михаїл Алексєєв.
І.І.Макар: Це 1988 рік. Тоді ж і Приходька випустили, Вас ще пізніше, і Кандибу. Михай-ла Гориня випустили у 1987-му, але його фактично випустили помирати, бо він приїхав доходя-гою.
В.В.Овсієнко: Так, 2 липня 1987 року. 5 липня брат Микола привіз його додому. Вони бо-ялися, щоб він не вмер у Кучино на Уралі. А їм уже не треба було трупів.
І.І.Макар: До речі, таким же самим доходягою приїхав і Приходько. Я бачив його, він ва-лявся в лікарні. А Михайло фактично на моїх очах з доходяги перетворився, ну, на більш-менш ходячого чоловіка. Це просто диво для мене. Ніхто навіть не уявляв, який це живучий чоловік. Та все ж якби в тюрмі – то він би загнувся.
В.В.Овсієнко: Так, розумієте, вони не хотіли вже мати більше трупів після Стуса. Надто великий розголос у світі.
І.І.Макар: Так, це зрозуміло. Але поясніть мені, чому випустили В’ячеслава задовго до то-го? Якщо йому сфабрикували ту статтю про зґвалтування – зрозуміло, що це було сфабрикова-не...
В.В.Овсієнко: Абсолютно ясно, що це було сфабриковане.
І.І.Макар: Само собою, що сфабриковане. Там ніякої спроби зґвалтування не було. Мак-симально могло бути, припустимо, за взаємною згодою. І то сумнівно.
В.В.Овсієнко: Але там й цього теж не було.
І.І.Макар: І то сумнівно, власне. Але чому все-таки його звільнили, хоча формально могли тримати ще довго?
В.В.Овсієнко: Він же там 120 діб голодував. Міг би вмерти. І, може, там йому була поста-влена умова, що він на Україну не повертається. І він ще жив там, у Якутії, майже два роки.
І.І.Макар: Ну, це така справа. Я не раз – трошки забіжу наперед – попереджав Михайла Гориня, бо десь я відчував всіма своїми фібрами, що є в Чорновола таке нестримне і нічим не контрольоване внутрішнє бажання бути нагорі, переступити через будь-що, аби бути зверху, аби дорватися до влади. Це було помітно за такими присіканнями чи спробами грубо обірвати того ж таки Михайла Гориня, я вже й не кажу про Богдана та інших. Якась така заздрість до чужого, що десь там про когось напишуть попереду нього, таке внутрішнє несприйняття – я десь, розу-мієте, чисто інтуїтивно відчував, що через нього буде багато проблем у майбутньому, і треба щось робити, щоб цього не допустити. Я схиляюся до думки, що Рух пішов би інакше, якби його очолив чи Левко Лук’яненко, чи Михайло Горинь. Бо дуже багато помилок зробив Рух.
В.В.Овсієнко: Основні риси характеру Чорновола дуже добре схопив Михайло Хейфец у нарисі "Зеківський генерал". Геніально схоплено риси характеру, які проявлялися й пізніше.
І.І.Макар: І в мене таке враження. Кажуть, що вогонь і воду пройшов, а на мідних трубах зупинився. Це людина, яка не могла витримати мідних труб. Ці мідні труби його засліплювали до кінця його життя. Я кажу про це не тому, щоб пам’ять про нього затушувати, а просто щоб розібратися в тому нашому національному русі.
Коли мене випустили 9 листопада... Власне, рішення було прийняте до того, але мене до-тримували до 7 – 8 листопада, щоб ті «кучки» минули. Мені пропонували там покаятися.
В.В.Овсієнко: Ще й пропонували покаятися?
І.І.Макар: Так. А я казав, що мені тут сподобалося, я на волі квартири не маю, то я краще тут посиджу – мені тут так добре, кажу. Він аж помінявся на лиці. Це був заступник прокурора. Прийшов також начальник відділу Шемчук...
В.В.Овсієнко: Важливо, за яких обставин це було.
І.І.Макар: Це було в кімнаті для допитів. Зайшли вони з моїм адвокатом, заступник про-курора області Заплатинський, по-моєму, і керівник групи, яка вела слідство. Заступник проку-рора області помінявся на лиці, коли я розхвалював тюрму, як мені тут добре. Я відмовився по-каятися, вони після того пішли. У той же день почали оформляти мені папери. Що цікаво, мої товариші знали, що я вийду. У мене одягу не було – мене ж забрали 4 серпня, в піджачку й ту-фельках, а там я попав у такі страшні морози. Друзі прийшли під тюрму, чекали. А вони вижда-ли, поки всі розійшлися, і тоді мене викинули. Я не хотів виходити. То була десь година восьма чи дев’ята вечора.
В.В.Овсієнко: Темно, так?
І.І.Макар: Темно – листопад уже. Мене викинули з камери, відібрали записи, які я мав. Там були записи, де я описував події, як знущалися наді мною, як вони мені руку викрутили, як тягали по коридору і не хотіли на рентген вести. Я вимагав рентгену. Так усі ті записи в мене вилучили. Я натягнув на себе купу сорочок – усе, що було. Зробили з мене, знаєте, таку карика-туру, бо я не голений, борода...
В.В.Овсієнко: То Ви сиділи під слідством з бородою?
І.І.Макар: Твердо з бородою. Я й пізніше не брився, з місяць ходив з бородою. Вийшов такий на «стометрівку» (тодішній проспект Леніна), навпроти пам’ятника Леніну, там було кафе «Морозиво», я зайшов собі те морозиво купив – ну бомж, такий бомж натуральний! Я якраз проходив там, де тепер пам’ятник Шевченку. Там Богдан Горинь роздає мої фотографії: "Свобо-ду Івану Макару!"...
В.В.Овсієнко: В той же день?
І.І.Макар: В той же день, увечері. Богдан Горинь розгорнув там бурхливу діяльність. Така групка з дискусійного клубу, потім ще десь у підвалі нараду зробили. Я першу ніч переночував, здається, у когось з дисидентів, чи то в Богдана, чи В’ячеслава Чорновола...
В.В.Овсієнко: Як то Богдан сприйняв, цікаво?
І.І.Макар: Чоловік був просто радий, що там говорити! Я скажу таку штуку. Попри те, що ми з ним і розходились у думках, і сварились, але він проробив у тому відношенні колосальну роботу, коли розгорталися ці події. Він розкрутив цю справу, дав їй хід. Він хороший організа-тор. Мені шкода, що він... Розумієте, чоловік незатребуваний, нереалізований чоловік. Його як організатора... Ця влада послуговується такими нехлюями, такими міністрами... Поставити б йо-го міністром, хоча б замом міністра, то він організує все досконально, буде сидіти від і до...А там безвідповідальні люди, хабарники. Поставити його, то він наведе порядочок у будь-якому міністерстві, усе буде папірець до папірця. Це є природжений державний чоловік. І, знаєте, купа таких, купа таких!
В.В.Овсієнко: Чи Михайла Гориня поставити прем’єром...
І.І.Макар: Та я вже не кажу про Михайла Гориня, безумовно, – цьому світилу взагалі бути би національним лідером! А його просто затерли, зам’яли. У зв’язку з цим я скажу, що його не-вміння, небажання рватися до влади – це його позитивна якість, а наша біда. Суспільство негод-не висунути людину, яка не може переступити через щось і піти по комусь, щоб досягти чогось, зайняти якийсь пост. І купа таких людей – нереалізованих. От тепер, можливо, Михайло вже не потягнув би бути прем’єром через своє здоров’я, він уже знищений.
В.В.Овсієнко: Так, уже зараз пізно йому братися.
І.І.Макар: Але в той час – він міг би бути і прем’єром, прекрасний чоловік, прекрасний промовець, фотогенічний і так далі. Я вже не кажу про те, що був вирваний із суспільства на ба-гато років.
В.В.Овсієнко: Але владі не ті люди потрібні були.
І.І.Макар: І хто тільки не пройшов через те горнило! Така велика кількість особистостей! Якби та влада хотіла – вона ж знала, що той чоловік красти не буде і нічого не буде робити про-ти своєї держави, копієчки не поцупить. Але ця влада – то є приречена влада, то є окупаційна влада, не інакше. Така вона й залишилася протягом тих років – це є фікція, а не держава. Це є продовження того СССР’у, того УРСР’у, тільки що воно формально набуло атрибути, вбралося в шаровари, а система залишилася тою самою. Ну, нема на то ради.
Коли я повернувся з тюрми, вже почали організовуватися осередки Народного Руху. Якраз на ту тему мав бути мітинг у Києві, коли я приїхав, чи 11 числа, чи 13 листопада. Мітинг наче під егідою екології. І коли мені надали слово, то мікрофони виключили – влада боялася, щоб я там щось не те сказав. Правда, тоді я ще мав гучний голос і потряс повітря і без мікрофона. Я прямо сказав на цьому мітингу і про окупаційну владу, і про те, й про се. Я прийшов з тюрми – тут така опінія, газети прошуміли… Гарна була зустріч.
Але по тому в мене виникло якесь розчарування. Десь у той час в одному із залів Києва відбулася дискусія Драча з Кравчуком. Перше, що я зауважив – настільки дутим є наш лідер Драч. Як він вів цю дискусію з Кравчуком, то я думав: "Чого ж ти вийшов дискутувати? Пиши собі вірші та й пиши на здоров’я." Потім його обрали головою Народного Руху і почали утворю-ватися у Львові осередки. Я подивився й кажу: я туди не піду. Відчувалося, що все воно підкон-трольне – фібрами душі, інтуїтивно. Я багато що вгадую. Кожний раз, коли мене мали брати, – я кожний раз знав, що мене будуть брати. Коли мене 10 грудня 1987 року арештували на вулиці – я взяв з собою фотографа. Це був перший арешт після ув’язнення. Тоді були виступи людей біля пам’ятника Леніну. Коли я йшов на роботу, мене за півкілометра до того біля університету взя-ли. Якраз тоді був землетрус у Спітаці, я перерахував 10 карбованців з Головпоштамту, а біля університету мене забрали. Я знав, що мене будуть брати. Зі мною з фотоапаратом ішов товариш по роботі, але він побоявся сфотографувати, був дуже інтелігентний. А наступного разу я взяв фотографа-роботягу, і той зняв послідовно шість кадрів, як мене беруть, тягнуть у машину. Як ота група захвату бере злочинця посеред вулиці. Не було підстав мене так брати. Серед порож-ньої вулиці мене брали. Я відчув, що мене будуть брати, от відчув! Я багатьом про це розказу-вав. Я відчував, що багатьма тими людьми, що ходять в Рух, хтось керує. Ті люди – це вершина айсбергу, а керували хлопці, що на Дзержинського сиділи.
Тому я й не поступав у Рух і не ходив туди. А от в УГС – власне, я рахувався членом УГС. Але тоді зразу зайшла дискусія. В Декларації УГС було написано про конфедерацію тодішніх союзних республік. Якраз тоді вже вийшов Левко Лук’яненко, і ми в січні 1989 року зібралися на квартирі у Приходька – був Кандиба, був Приходько, був я, були Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл і Лук’яненко. Богдана тоді не було. Ми зібралися і говорили. Приходько, Кандиба і я наполягали, що треба міняти програму УГС, що треба це негайно зробити. Треба ж людям прав-ду говорити, щоб усі розуміли, чого ми хочемо. Говорилося в Декларації, що наче буде конфе-дерація, а в той же час, насправді, ми іншого хочемо. Лук’яненко, Чорновіл і Горинь говорили, що коли ми задекларуємо такі радикальні ідеї про повну незалежність – то за нами люди не під-уть, побояться. Тобто був резон в одній думці і в другій. Та дискусія тривала, я ще й у Київ при-їжджав. Десь у грудні чи листопаді приїхав Бадзьо з таборів...
В.В.Овсієнко: Зараз скажу... Бадзьо, Лук’яненко і Мазур Дмитро були звільнені одним Указом від 8 грудня 1988 року. Але поки вони подоїжджали – я знаю, що Левко щось дуже дов-го затримався на засланні і повернувся в кінці січня 1989 року.
І.І.Макар: Оце коли він приїхав. А Бадзьо приїхав зразу – по-моєму, в кінці грудня це бу-ло. По тридцяте грудня я просидів під арештом, то це було десь на початку січня.
В.В.Овсієнко: Лук’яненко в кінці січня приїхав з Сибіру .
І.І.Макар: А це ще скоріше було. Ми зустрілися тут, у Києві, пам’ятаю, коли приїхав Ба-дзьо. І з Бадзьом якраз на ту тему, що і в Приходька говорили. Бадзьо теж погодився з нами, що не так важливо, кого ми за собою поведемо, але важливо, що ми людям говоримо, які ідеї про-пагуємо.
Я не раз тоді говорив з Михайлом Горинем, що варто було би створити паралельну органі-зацію, яка би заявила, що хоче незалежності. Михайло переконував, щоб не розколюватися. Щоб не було антагонізму між лідерами, бо оточення буде відчувати той антагонізм – що ми пра-вильніші від вас. Я тоді – може, я трохи на поводу пішов – зробив ту помилку, що трохи пере-йшов межу критики. Можливо, я піддався впливу, піддався емоціям...
В.В.Овсієнко: Впливу Приходька і Кандиби, так?
І.І.Макар: Не так Кандиби, а Приходька, можливо, піддався.
В.В.Овсієнко: А в чому полягала справа?
І.І.Макар: Я там трошки на особистості перейшов, а це не варто було. Я по тому, у вересні 1989 року, вийшов з УГС. Ті суперечки тривали влітку.
В.В.Овсієнко: З вересня 1989 року УГС уже вела відкриту агітацію за незалежність.
І.І.Макар: Це, видно, було до того. Але якщо вони вели відкриту агітацію, то треба було міняти «Декларацію принципів».
В.В.Овсієнко: Весь курс міняти. Ішлося про скликання Установчого з’їзду вже в кінці ро-ку, але через те, що треба було брати участь у виборах, провели його лише 29-30 квітня 1990 ро-ку.
І.І.Макар: Мені важко згадати всю хронологію, коли це було. Можливо, я вийшов за вза-ємною згодою. Я вважаю, що я перейшов межу. Нема на то ради. Бо був ще молодий і гарячий. Створили ми тоді з Приходьком Організацію відновлення Української Народної Республіки. Ні-би ініціативна група відновлення УНР. Ми думали з часом зробитися партією. Ми почали, але я відчув, що я перестаю бути самостійним, що є якась зовнішня сила, яка абсолютно мене контро-лює, відомі всі дії, контролює моє оточення. Що я хочу зробити – усе мені не вдається, щось зривається, якимось чином воно в мене не виходить. І наша організація стає якоюсь такою ульт-ра-примітивною, ультра-ксенофобською. Це перше, а друге – що я лише формальний лідер, який має говорити лише те, що постановлять. Що я лідер в Організації лише тому, що популярний. І я за два тижні до з’їзду подав у відставку.
В.В.Овсієнко: Це перед з’їздом Української Національної Асамблеї?
І.І.Макар: Так, з того стала Українська національна партія, а пізніше Українська націона-льна асамблея, УНА. Я відійшов від цього.
У той час у нас було кілька цікавих міжнаціональних зустрічей дисидентів.
В.В.Овсієнко: Одна нарада була Львівська.
І.І.Макар: На Львівську мене чомусь не запросили, а ось у Литву, Латвію і Естонію я їз-див. Пам’ятаю, одного разу я приїхав у Київ, тоді вирішували, яку вести лінію. Це, здається, в той час, коли вийшов з ув’язнення Юрій Бадзьо. Чомусь не було В’ячеслава Чорновола, і ми ви-рішили послати туди делегацію Шевченка Олеся, Миколу Горбаля і В’ячеслава Чорновола. І треба молодого представника.
В.В.Овсієнко: Це куди?
І.І.Макар: Це, по-моєму, в Литву, у Вільнюс, перша делегація. Це було в січні 1989 року.
В.В.Овсієнко: А в квітні 1989 року нарада була містечку Лооді в Естонії.
І.І.Макар: Так, в Естонії я був.
В.В.Овсієнко: Туди їздили Євген Пронюк, Лук’яненко і я від УГС, також були Ви, Григо-рій Приходько і Василь Січко.
І.І.Макар: Так, я тоді з Січком багато по Естонії поїздив. По тому ще була нарада в Латвії. В Латвії в нас неув’язка вийшла. Але в Литві було цікаво. Та В’ячеслав Чорновіл не захотів туди їхати. Сказав, що не поїде. Чому? Напевно, відчував, що може потрапити у незручне становище. Зі Львова від УГС поїхали я і Богдан Грицай замість В’ячеслава. У Литві треба було заяву поне-волених народів робити. Скажу чесно, що я ту заяву ініціював. На превеликий жаль, у мене тек-сту не збереглося в гуртожитку. То на коліні робилося. Заява поневолених народів – так воно звучало, що ми, представники поневолених народів, заявляємо, що ми хочемо незалежності. Я Вам признаюся, що ініціював я це для того, щоб примусити УГС змінити позицію. Сьогодні я оцінюю це так, що, з одного боку, я зробив добре, що заявив. Ця заява тиражувалося, пішла в світ. Ми, українці, завжди редагували такі речі. Прозвучало, що є в Україні такі сили, що вва-жають українців поневоленим народом. Підписали заяву ми з Богданом Грицаєм. Він зі Львова. Він зараз відійшов від політичних справ. А Шевченко з Горбалем відмовилися підписати – то, знаєте, виглядало так, ніби я більший патріот, ніж Микола Горбаль чи Шевченко Олесь. Знаєте, сумніватися в патріотизмі одного чи другого... Але питання не в тому. Я поставив їх у вкрай не-зручне становище. Я хотів би перед ними вибачитися, хоча я вважаю, що правильно зробив. Може, ми сьогодні трошки мудріші, ніж тоді були. Але тоді ми мали заявити, що українці є по-неволеним народом і що Україна хоче незалежності. Можливо, то був один з поштовхів, щоб УГС, зрештою, змінила свою програму і заявила, що вона теж бореться за незалежність. Був та-кий факт, і після того мене на якісь заходи вже менше кликали, на мітингах мені не давали ви-ступати...
В.В.Овсієнко: Навіть так?
І.І.Макар: Безумовно. У Дрогобичі не дали виступити на мітингу в 1989 році, була така вказівка.
В.В.Овсієнко: А хто такі вказівки міг давати?
І.І.Макар: Ну, не знаю, але так було. Востаннє на мітингу я виступив влітку або на горі Маківці в 1989 році, або на горі Стій, що неподалік.
В.В.Овсієнко: Маківка – це літо.
І.І.Макар: Так, по-моєму, на Маківці я виступив, і це був останній виступ на мітингах. Можливо, мені десь давали виступати після того, але то вже не на масових... На Маківці я мав дуже радикальний виступ, з пафосом. Обізвав усю ту владу окупаційною, війська – окупаційни-ми. Я тоді вже все сказав, я той край перетнув. І мене після того на мітинги не брали. Та і я зро-зумів, що мені вже на мітингу більше нічого сказати, коли за все те, що я сказав на Маківці, ме-не не посадили. І я навіть перестав на мітинги ходити, почав відходити від політики. Я прийняв таке рішення влітку 1989 року.
До того я ще п’ять разів був під адмінарештом.
В.В.Овсієнко: А як то? Розкажіть про це.
І.І.Макар: П’ять разів. Перший раз мене взяли біля університету 10 грудня 1988 року, на День прав людини. Я просто йшов біля університету. Вони запідозрили, що я йду на мітинг, і по дорозі мене затримали. А через п’ять діб приїхали брати мене ніби на суд. Я сказав: «Я знаю, чо-го ви мене берете». Я собі файно одягнувся, щоб сидіти 15 діб, і мене засудили на 15 діб наче за опір властям. Ті всі постанови у Вас там є. Це був перший раз. Потім, по-моєму, в лютому 1989 року мене посадили... Потім у березні ще посадили, потім 5 травня. Мене тоді теж на вулиці взяли. Я на 1 травня поїхав собі до батьків з роботи, і наче б не було мене за що брати, але взя-ли, тому що мали бути якісь події біля пам’ятника Шевченку чи ще щось, і вирішили, що краще в ці дні мене ізолювати.
В.В.Овсієнко: А саме тоді приїздив Горбачов?
І.І.Макар: А коли приїздив Горбачов, я теж сидів.
В.В.Овсієнко: В якому то місяці? У березні 1989 року – так? А як та пісня називається? Хто автор?
І.І.Макар: Так-так. Андрій Панчишин. «Не дай Боже терористів, або вискочить Макар, – міг би ся зденервувати Ґенеральний секретар». То мене замели ще за днів два чи три до того, щоб я не вискочив. Так що я чемно перед ясні очі Горбачову не попав. Потім я бойкотував вибо-ри до Верховної Ради СРСР – до окупаційної влади. Я подав у відставку з тої організації...
В.В.Овсієнко: Українська Національна асамблея?
І.І.Макар: Ні, вона пізніше називалась Українська національна партія. А тоді вона ще на-зивалася Ініціативною групою відновленню УНР, коли я подав у відставку перед установчим з’їздом. Я бачив, що йдеться до того, щоб не брати участі у виборах до Верховної Ради УРСР. Я собі думаю, що якщо бойкотувати, то вони проведуть тих, кого їм треба.
А після 5 травня, коли відсидів 15 діб, мені сказали, що я проводив у камері несанкціоно-вані збори і добавили ще 10 діб. Я питав начальника: «Як їх можна було санкціонувати?» А він каже: «Треба було до мене звернутися». Так я кажу, добре, дайте мені дозвіл на проведення збо-рів у камері. А він каже, що то треба давати за десять днів, а за десять днів я тебе не випущу. Тобто мене протримали до кінця, я тоді 25 діб просидів у травні – всім було по 15 діб, а мені ще додали десять за несанкціоновані збори в камері. 
Несанкціоновані збори на волі караються 15-ма добами, а в камері трохи деше-вше.
Я тоді вирішив відійти від політики на тій високій ноті, що я вже такий радикальний, що далі нікуди, щоб це не виглядало якимось відступом.
З літа чи осени 1989 року до зими я практично був на політичній пенсії. Я повернувся до своєї наукової роботи, думав захищати дисертацію. Повернувся до роботи, семінарів в інституті проблем механіки і математики. Щось я трошки і в тюрмі міркував щодо науки...
Я абсолютно не мав наміру висуватися в депутати на виборах 1990 року. Але приїжджає до мене мій друг Василь Федорчак, мій земляк, з того самого Головецька, де у 1988 році мене при-кордонники зупинили, коли їхав з Михайлом Горинем на зустріч у Галівці. Прийшов Василь до мене в гуртожиток і каже: "Дивися, що ся робить, ти такий-сякий, тут засів, а от подивися, кого в нас висувають кандидатами в депутати!" Там висували Чауса. Рух висував Чауса, а він був ди-ректором заводу "Полярон" чи "Електрон", він пов’язаний з КГБ. Так Василь каже мені: «Ди-вись, кого висувають – ти що, думаєш, він наші інтереси буде відстоювати?» – «Ні, – кажу, – вже поїзд пішов, мене вже ніхто не висуне.» А він каже, що організує мені збори, щоб висунули. А демблок зробив схему, кого він має підтримувати. Підтримуватиме того Чауса від Народного Руху, від демократичного блоку. Він не був у Народному Русі. А демблок – як колись був блок комуністів і безпартійних, так тепер єдино правильний був демблок.
В.В.Овсієнко: Ну, чого ж – там був Рух, була УГС…
І.І.Макар: Так, але, розумієте, це був «єдино правильний» блок демократичних сил, ви-значений, тобто людям не дали можливості вибирати, за них вже вибрали кулуарно. А треба бу-ло дійсно вибирати.
Тодішній виборчий закон вимагав абсолютної більшості. Тобто якщо депутата не вибрали в першому турі, то ті двоє, що набрали найбільше голосів, змагаються в другому турі. І нічого було боятися боротися між своїми. Й так, принаймні на Західній Україні, в кінцевому випадку мав пройти хтось з демократів. Багато хто з рухівського керівництва боявся з кимось зіткнутися і програти. Там кажуть, що всім, кого керівництво демблоку не затвердило, треба зняти свої ка-ндидатури, щоби зі своїми не боротися. Я казав, що так діло не піде.
Василь Федорчак у Головецькому, де тоді ще було доволі багато моїх колишніх учнів з ча-сів моєї праці у Мшанецькій середній школі, зібрав збори. Люди прийшли, але все-таки комуні-сти зуміли зірвати збори. Збори зібралися, а комуністи зі своїми поплічниками вийшли і зробив-ся брак людей. Я кажу: "Знаєш, Василю, я тут виступлю і більше ніде не поїду. Далеко мені зі Львова їхати, вже глибока осінь, зима." Ми туди приїхали з Юрчишиним і теперішньою моєю кумою Витвицькою Галею – це група підтримки. Я виступив, а потім сказав Василеві, що сумні-ваюся, що можна висунутися – влада не дасть. Він обійшов усі хати, люди на наступну неділю таки зібралися, висунули мене.
В.В.Овсієнко: Це вже без Вас?
І.І.Макар: Без мене. У цьому селі, в Головецькому Старосамбірського району. Це був один район, один округ. Вони таки зуміли зареєструвати. Влада думала, що демблок примусить мене зняти свою кандидатуру. А я кажу: ні, я в ваші демократичні ігри не граюся. І все. Чесно кажучи, я не мав наміру висуватися. Якби по тому Старосамбірському округу вони висунули чо-ловіка, який би був не зі старої системи та ще не керівник такого підприємства, не пов’язаний з тодішнім КГБ, з його керівниками якимись родинними зв’язками... Бог з ним, може, то й непо-ганий чоловік Чаус, не буду говорити, але він зі старої системи. Василь мене переконав. І того ж Василя Федорчака висунули тоді кандидатом до обласної Ради. Я з першого туру пройшов у де-путати. До речі, обласний Рух тоді завзято воював проти мене.
В.В.Овсієнко: А який був відсоток голосів?
І.І.Макар: Десь 52%, не надто великий порівняно з тим, що набрали висуванці так званого «демблоку», але я пройшов у першому турі.
В.В.Овсієнко: А кандидатів було скільки?
І.І.Макар: По-моєму, вісім. Був отой директор школи Рашкевич, який приїжджав у мою Галівку, щоб переконувати мене, що я був неправий, закликаючи бандерівцям пам’ятники ста-вити. Був висуванець Руху Чаус, був ще такий Драк – доволі хороший чоловік, Драк Микола Мар’янович. Він колосальну роботу за час передвиборчої компанії провів. Драк дуже добрий іс-торик, він тим людям такі лекції читав з історії… Такі ми темні були, що й для мене, котрий уже потерся між людьми, – і для мене багато чого було нового з того, що він говорив. То що говори-ти про тих людей, які ні літератури не знали, нічого. Він провів величезну, колосальну роботу.
Загалом, ми там гарно розійшлися. Один із помічників Чауса був на мене трошки наїхав. Я віддаю належне Чаусу як достойному противнику: він принаймні вибачився і не дав, щоб його помічники чинили відверті підступи проти мене.
В.В.Овсієнко: А на другому місці хто був?
І.І.Макар: То був той же Чаус. Він мав шістнадцять відсотків. У нас був найменший округ в області. Грекокатолицький священик зняв кандидатуру на мою користь. Треба віддати належ-не, що як би не ставилися до тодішніх комуністів, але коли я під час виборчої кампанії зайшов до першого секретаря райкому партії і кажу, що ж то робиться, коли мені в одному селі не від-чинили клубу. То той завклубом мав доброго втика від влади, після того інциденту дуже вибача-вся. Тобто тодішня еліта принаймні знала хоч певну межу, дотримувалася деяких правил. Вони шкодили таким чином, що якусь там неправдиву інформацію про мене поширювали, розклею-вали по вулицях. Або коли я мав зустрічі, то завозили якийсь товар в магазин, щоб люди не йшли на зустрічі.
Я Вам таку річ скажу, що моральне обличчя «нової еліти» далеко поступається моральному обличчю тих останніх комуняк. В 1994 році я вибирався у Дрогобичі. Так мене рухівці на чолі з Танюком стягнули зі сцени, і це в Дрогобичі. Та люди добрі, та не вибирайте мене, але я маю право сказати, а ви маєте право мене вислухати – то вислухайте і проголосуйте проти. А мене стягали під улюлюкання його людей. Там був також Роман Зварич. Він був довіреною особою як західний професор, який рекомендував вибирати Танюка. Це було дико для України, а не те що для Заходу. Але чому я пішов у Дрогобич? Мій округ розкинули по інших округах у дев’яно-сто четвертому році за найгіршою для мене схемою. А в мене не було ні грошей, ні транспорту в той час. Тоді в КУНі мені сказали, що вони мають своїх людей – висуваємо Дем’яна в тому окрузі, а Біласа в цьому, і якщо ти поступишся, то ми тебе в Дрогобичі підтримаємо. Чому вони давали перевагу Біласу, який колись обплюгавив повстанський рух, а не мені, що той повстансь-кий рух морально реабілітовував? Як я не був членом КУНу – так і Білас не був членом КУНу. Але то вже їхня проблема. Вони мені пообіцяли підтримку в Дрогобичі. Я вважав головним, щоб вони заявили, що підтримують мене. А читаю в газеті – виявляється, вони підтримують Та-нюка. То це вони мене, по блатному кажучи, просто «кинули».
Мені було трошки кривдно – наче старався чесно працювати у Верховній Раді… Так тяжко відпрацював я ті чотири роки, навряд чи хто з депутатів мав менше пропусків на засіданнях, ніж я. Я всього в одній офіційній делегації був два тижні в Німеччині, більше ніде по закордонах не шастав. Працював як віл, і тому мені було кривдно. А, з другого боку, це зняло з мене страшний тягар. Я прийшов у Верховну Раду легінем, що міг підкови гнути, а в 1994 році став доходягою. Це страшний тягар. Я двічі переніс гіпертонічний криз. Я дуже здав здоров’ям. Напруження страшне, та ще й комісію таку вибрав – законодавства і законності. Ми провели найбільшу кіль-кість засідань, а комісія Танюка, по-моєму, не провела й четвертої частини тих засідань, які про-вели ми. Начебто з культурою в нас благодать і нічого не треба робити. Була офіційна статисти-ка, скільки яка комісія у першому скликанні засідань провела. Наша – найбільше зі всіх, комісія Танюка – найменше. Ми купу законопроектів подали.
В.В.Овсієнко: А Ви конкретно над якими працювали?
І.І.Макар: Про нотаріат, про поправки до Конституції. Я тоді багато робив щодо концеп-ції переходу до ринкової економіки. Я як фізик розумів, що вся наша економічна концепція пі-шла на поводу в росіян. Що це означає? Наприклад, коли відпускали ціни на все, але стримували ціни на продукти харчування і такі речі, які вироблялися в Україні, то ми завідомо закладали нерівноправний обмін. Саме в той блок я хотів внести поправки. Хоч я пройшов не від дембло-ку, але мене записали, звичайно, в Народну Раду. Питання про концепцію переходу до ринкової економіки розроблялося влітку. А потім закони про приватизацію, про ціноутворення особливо. Я хотів, щоб мене в Народній Раді вислухали ті світочі. Пилипчук і Юхновський подають свою концепцію, а я все-таки хотів, щоб мене вислухали. Мене не захотіли слухати в Народній Раді. Я тоді сказав, що не хочу бути статистом і заявив у Верховній Раді десь у жовтні чи в листопаді 1990 року, що виходжу з Народної Ради. Брати участь у їхніх засіданнях брав, але офіційно за-явив, що виходжу з Народної Ради. Так я вже не ніс відповідальності за їхні дії. Знаєте, одна справа, коли я приватний чоловік – робиш собі, як знаєш. Інша справа, коли за тобою купа лю-дей, які не побоялися тебе висунути, потім не боялися вкинути той бюлетень. Бо в той час же були переслідування з боку голів колгоспів, інших керівників – то, знаєте, важко було. І в той же час люди критикували мене за те, що я вийшов з Народної Ради. Я зустрічався з людьми, але по-яснити це було важко.
Я Вам скажу ще таку річ. Це було надзвичайно убоге життя тодішнього депутата, якщо він не хотів у щось замазати руки. Я так бідував, і сім’я дуже бідувала, особливо другу половину ка-денції.
В.В.Овсієнко: А сім’я де жила?
І.І.Макар: Сім’я була в Бориславі. У 1991 році народилася менша дочка, а в нас ні кола, ні двора. Тоді дружина в жовтні 1991 року з дітьми переїхала в Київ, у готелі "Москва" ми жили – півроку ще дитині не було. 12 жовтня ми прилетіли літаком всією сім’єю. Дочці ще тільки 5 мі-сяців було. Молока ніде було купити в той час, ми ж ніде не прописані, не зареєстровані.
В.В.Овсієнко: Так, тоді ж треба було мати талони на продукти.
І.І.Макар: Так, талонів нема. Десь так користатися своїми можливостями я не хотів, і сім’я бідувала. То єдине, що час від часу нам то мої батьки щось підкидали, то теща. Мішок картоплі я тримав у готелі в комірчині.
В.В.Овсієнко: І це депутат! Я в той час теж незаконно жив у Києві, не мав прописки і, від-повідно, не мав тих талонів і теж бідував.
І.І.Макар: Так, тоді якось братова завезла мені мішок картоплі – у готель "Москва". Була така для електриків чи для прибиральниці темна кімнатка – там вона швабри тримала. То ми ту-ди засунули той мішок картоплі. Зарплата депутата в той час була маленька, дуже маленька. Ко-ли люди говорять, що депутати багато отримують – люди-люди, які ви глупі! Чим менше плати-тимете, тим менше буде таких депутатів, які будуть жити на зарплату, автоматично! Якби мені взагалі перестали платити, то я б якийсь бізнес організував, послуговуючись своїм службовим становищем. А пропозиції які були! Тут приїжджав один і три дні в мене жив, як тільки я сюди в цю квартиру поселився в вересні 1992 року, колишній мій шкільний товариш, який у Росії круп-ним бізнесом займався. Він мене агітував іти до нього працювати. І платив би мені в десятки ра-зів більше, ніж тут. І, каже, ми тебе в депутати ще раз протягнемо, ти тільки працюй на нас. Я йому сказав, що я продажний: я вже один раз продався людям, а тобі вдруге продатися не змо-жу. Так жартома. А він каже, що я їм потрібен буду, бо їм для просування свого бізнесу потрібен депутат. І це відверто каже. Тобто була купа можливостей!
А коли я поїхав у Німеччину – то ж представляєш державу. І як там помітна невідповід-ність твого статусу і зовнішнього вигляду… Як у тій невідповідності жити? Вони ж там не ро-зуміють, що ти приїхав з бідної держави, що зарплата така, попри статус депутата, що пристой-но не одягнешся. Очевидно, на їхню думку, якщо ти бідний, то ти, значить, якийсь п’яниця, про-пиваєш. Я дуже вітав, коли на друге скликання депутатам зробили більші зарплати, хоч далеко не такі, як треба. Тут газети підняли шум! Та це явне шельмування Верховної Ради. А загально-відомо, що шельмування представницьких органів – це явна ознака фашизму.
В.В.Овсієнко: Оце зовсім недавно, здається, 18 березня, депутат Павловський гарно ска-зав, що от, скажімо, в Росії є образ ворога – чеченці, а в Україні образ ворога – народні депута-ти.
І.І.Макар: Шельмування представницького органу в будь-якій країні – це явний фашизм. Візьмімо фашистську Німеччину. Там усе теж починалося з шельмування представницького ор-гану. Тобто у нас офіційно ведеться пропаганда фашизму. У нас офіційна державна доктрина – це пропаганда фашизму. Про це офіційно не говориться, але постійне шельмування представни-цького органу – це є однозначно...
В.В.Овсієнко: Перед оцим референдумом – це було аж гидко дивитися.
І.І.Макар: Так, то є абсолютно фашистська тенденція – демагогія, шельмування представ-ницького органу. Народу важко то зрозуміти.
Ще тоді, депутатом, влітку 1993 року, я подав повідомлення у Генпрокуратуру про злочин прем’єра Кучми. Він якийсь документ з Росією підписав, я побачив там явні ознаки злочину. Ге-нпрокуратура відповіді мені на це не дала, ще навіть депутату. Але Кучму усунули на півроку, а потім він був обраний президентом, і я 16 листопада 1994 року знову подав на нього повідом-лення про злочин в Генеральну прокуратуру за статтею 56 Кримінального кодексу про державну зраду. Це після підписання ним угоди про створення МЕК – Міждержавного економічного комі-тету колишнього Союзу, де завідомо порушувався принцип суверенної рівності. Там порушува-вся один із основних принципів міжнародного права – принцип суверенної рівності: Україна мала щось 14 чи 16 відсотків голосів, а Росія 50.
В.В.Овсієнко: Це контрольний пакет.
І.І.Макар: Контрольний пакет, так. Я зробив таке повідомлення про злочин 16 листопада. Прокуратура не реагує, не відповідає. Я повторно подав у суд. Суд моєї заяви не прийняв. То я вирішив звертатися просто до людей. Я вирішив видавати газету. Подав заяву і 13 березня 1995 року була зареєстрована моя газета "Опозиція". Десь на початку квітня я видав перший номер, у якому вмістив відкритий лист до В’ячеслава Чорновола, де звернув увагу на цей вчинок Кучми: як ви можете підтримувати Кучму, якщо в його діях є ознаки злочину, згідно зі статтею 56-ю? Написав це у відкритому листі до нього.
Потім я випустив другий номер, третій…. Але саме ця стаття – це було головне звинува-чення проти мене. Вони підмінили предмет, тобто ніби я написав, що Кучма вчинив такий зло-чин, а то може вирішити тільки суд. А я ж написав чітко, що в його діях є такі-то ознаки злочи-ну. А перед тим я подав у прокуратуру: ось розберіться, дайте відповідь, і якщо ви скажете, що нема ознак злочину, то я оскаржу в суд. Але мені не дали відповіді Я це написав. Усі газети я роздавав у Верховній Раді – багато пішло, ще й депутати забирали з собою.
В.В.Овсієнко: Я пам’ятаю ті газети. Здається, я ще й вичитував деякі номери...
І.І.Макар: Так, вичитували дуже досконально, і ті вичитані ще схожі на щось. А з осені я почав випускати газету регулярно, тобто раз у місяць. Вона була в каталозі, була передплата. І влада почала лякати мене і тих, хто друкував цю газету. Я її спочатку друкував у Броварах – у Броварах залякали директора друкарні, так що вона відмовилася. Я потім ще десь знайшов, по-тім десь підпільно друкував за готівку. Один раз надрукував у видавництві "Київська правда", а під Новий рік вони знищили весь тираж.
В.В.Овсієнко: Хто, друкарня?
І.І.Макар: Друкарня знищила тираж. Я нерозумно вчинив – я підійшов і похвалився перед Григорієм Омельченком, що завтра вийде номер, показав йому макет. Номер вийшов. Я ранесе-нько приїхав по тираж, він уже віддрукований, а тут, видно, дзвінок – і мене не пустили туди з машиною. І поки то все тривало, за той час все знищили.
В.В.Овсієнко: А яке це видавництво?
І.І.Макар: "Київська правда". Потім ми з журналісткою Світланою Синяковою пішли в той підвал, навіть знайшли там кілька номерів. Там сказали, що то люди її розібрали. Поки її довезли до знищення, то вона потроху розійшлася, люди порозбирали – заборонений плід соло-дкий.
В.В.Овсієнко: Це який рік?
І.І.Макар: Це було під Новий 1996 рік, то був кінець 1995 року. Отак той тираж газети був знищений. Там був дуже гарно Кучма зображений. І що цікаво – рівно через рік, як я подав по-відомлення про злочин Кучми (16 листопада 1994 року я подав), рівно через рік, 16 листопада 1995 року, зам Генерального прокурора Олександров порушив карну справу проти мене.
Порушено кримінальну справу, я знаю, що мене прослуховують, коли я дзвоню по телефо-ну. Щось ми сперечалися з Ларисою Скорик по телефону, і вона мені каже: "А ти зробив ксеро-копію того документа, що я тобі дала?" А вона перед тим до попередніх номерів дійсно дістала кілька документів, але в цей день ніякого документа не було. От ми це, каже, надрукуємо – ото Кучма буде чухатися! Я зрозумів, що вона тюльку гонить, і підіграю їй: "Ой, Ларисо Павлівно, я завтра зроблю!" А вона мені каже, що мені як людині довірила, а воно десь пропаде...
В.В.Овсієнко: Розіграли комедію?
І.І.Макар: Так. І ранесенько, ні світ, ні зоря – тут обшук.
В.В.Овсієнко: Де?!
І.І.Макар: Тут, у мене в хаті!
В.В.Овсієнко: А санкцію хто дав?
І.І.Макар: Прокурор Києва дав санкцію на обшук. Дзвонять ранком, я ще очі добре не продер, ще перед восьмою, Галя ще в нічній сорочці – це десь пів на восьму, бо вона о пів на де-в’яту з хати виходить на роботу. Я відчинив хату, вони вриваються. Слідчий Піцик летить у спа-льню, тут риються. Галя забігла в спальню перевдягтися, тут купа – троє, слідчий і ще два обор-моти, та ще й два понятих, мужчини. Я взяв того слідчого отак за руку і викинув зі спальні. Ну питається, чого ти туди забігаєш? І тут заколотилося. А тут якраз ночував Галин брат, а він хло-пець дуже бойовий, справжній бойко. Якось я його спровадив із хати, подалі від гріха.
В.В.Овсієнко: І що – випустили під час обшуку?
І.І.Макар: Так, бо їх не те цікавило. Вони моментально кинулися по паперах. Шукає-риється, на Кучму документи шукає. А потім дивиться мені в очі: ну де ж той документ? Казали документа знайти, а документа нема! Забрали комп’ютер, змотали без усякого документа.
В.В.Овсієнко: Як – забрали комп’ютер?
І.І.Макар: Так, забрали, і так досі не повернули. Комп’ютер, принтер. Потім суд конфіску-вав системний блок, а монітор, принтер, клавіатуру, шнури – це ніхто не конфісковував. Кажу віддайте – ні, вони взяли й продали по дешевинці. Це бандитська влада. Знаєте, вони конфіско-вують, а мають магазини своїх родичів, спихають їм, і ті мають чим торгувати, а державі копій-ки дістаються. Я потім добивався, але й по сьогодні нічого не повернули. А зайшов сюди до ха-ти під час обшуку Володимир Яценко, комуніст, депутат із Житомирщини. Тоді він у Президії Верховної Ради був. До речі, можна засуджувати його погляди, але сам він порядний чоловік. Отож Яценко сказав слідчому, щоб схаменувся, життя сьогодні не закінчується. Але слідчий йому нахабно: "Уйдите отсюда! Не мешайте работать". Отака впевненість слідчого – бо відомо ж, що це член Президії! Тобто знає, що він ніщо, але в нього є покровителі: "Не мешайте!" Це був кінець листопада чи початок грудня 1995 року. У мене десь є документи про цей обшук. Я вимагав скласти протокол, бо вкрадуть інформацію в комп’ютері, там і книжка була розпочата, у комп’ютері є архів, який того всього не стосується, – але все пропало. Попереджав я – то ж абсо-лютний грабіж. Я подав у суд – там сказали, що ні, це все нормально, так і має бути.
А потім ішло слідство. Вони не те що знущалися – той слідчий набагато молодший від ме-не. Викликає мене, я приходжу, а він демонстративно сидить собі в кабінеті, п’є каву: "Выйдите, я вас позову потом!" То спеціально – установка на знущання. Цікаве й інше – що ніхто з тодіш-ніх депутатів не заступився. Як телята. Знали, що розправляються з газетою, з колишнім коле-гою. Якось себе проявили, хоч на суд прийшли – Володимир Яценко, Олексій Шеховцов з Кра-маторська і Ростислав Чап’юк з Волині,. І все! Усі ж знали, що тут обшуки, купа ж депутатів-сусідів, мене судять, а вони з Кучмою обнімаються, нагороди отримують… Ну, фашистська дик-татура: прийшли, забрали з хати, що хотіли…
Ходив я в прес-службу Верховної Ради, там працювала така Галина Павлівна, дуже поряд-на жінка, давала можливість на комп’ютері працювати. Я видав ще кілька номерів, а 13 березня 1996 року, рівно через рік після реєстрації, газету Київський міський суд закрив.
Мене ще в цивільному процесі визнали злочинцем, хоча слідство ще не було закінчене. Вони думали, що я зразу припиню випуск, коли було рішення районного суду. А я кажу ні, хай міський суд винесе ухвалу, що це рішення законне. Мене в цивільному процесі визнали злочин-цем, що Макар вчинив такий злочин, і то є підстава для закриття газети. А вирок мені винесли аж 27 червня, в переддень прийняття Конституції. Оце такі перипетії були. А на останні номери я вже автомобіль продав, бо грошей не було зовсім. Спочатку трошки Лариса Скорик допомага-ла грошима на газету, ще було кілька людей. А на останні номери – газета вже наче закрита, грошей нема. Дружина Галя дала мені зі своєї зарплати (вона дрібний чиновник районного управління Пенсійного фонду) 20 гривень, щоб я випустив останній номер. Так бідували тоді, як собача мати.
Це й на дітях відбилося. Старша дитина не має здоров’я, бо не було молока. Були хліб та вода. Молодшу хоч відправив до Галиних батьків, там корова була.
Ну, закрили газету, мене засудили, то я вже з чистою совістю ходжу в міліцію. У вироці написано: два роки позбавлення волі з відстроченням виконання на два роки. Тобто якраз так, що й амністія на мене не поширюється. Ніде не виїдеш, заробити ніде, посвідчення адвоката не отримаєш, бо не може адвокат мати судимість.
В.В.Овсієнко: Що, треба було ходити в міліцію?
І.І.Макар: Так, раз на тиждень я ходив у міліцію, реєструвався, який я порядний злочи-нець.
В.В.Овсієнко: Що означає "з відстрочкою на два роки"?
І.І.Макар: Що якщо протягом того строку я не вчиню інший злочин, то мені через два ро-ки знімуть судимість. І мені 17 липня 1998 року зняли судимість, тобто я став порядним грома-дянином, чесно «искупил вину».
У листопаді 1998 року я вже став адвокатом. А період із початку 1996 року до травня 1998 був просто чорний – ніде не виїдеш заробити, тут, у Києві, не заробиш. Було оголошення, що юрисконсульт потрібен якомусь підприємству. Я пішов туди влаштовуватися. Спочатку все но-рмально, беруть на роботу, а потім вони кудись там заглянули, пошепталися, і директор мені каже, що от шкода, але вони вже прийняли людину. Мовляв, ми тебе дуже поважаємо, але не хочемо з тобою мати справу.
В.В.Овсієнко: От Ви кажете, що займаєтесь юридичними справами – а юридична освіта у Вас є?
І.І.Макар: Так-так, я отримав диплом юриста в 1996 році, 21 червня, за 6 днів до вироку.
В.В.Овсієнко: В якому вузі?
І.І.Макар: Тут, у Національному університеті імені Шевченка, юридичний факультет я за-кінчив.
В.В.Овсієнко: То Ви навчалися заочно чи як?
І.І.Макар: Спочатку, два курси, було вечірнє навчання. Були такі депутатські групи, нам стабільно читали кожний понеділок 4 чи 5 пар. То було дуже тяжко витримати. Але нам читали лекції гарні викладачі, самий цвіт. А потім заочно три курси. Я 5 років вчився.
В.В.Овсієнко: Іван Макар, касета 4, 30 травня 2000 року.
І.І.Макар: Лекції було приємно слухати. Був викладач Михеєнко – вищої юридичної ква-ліфікації.
В.В.Овсієнко: І це Ви тепер живете з того, що ведете справи як адвокат?
І.І.Макар: Я живу з того, що адвокат, трошки пишу до газет і трохи викладаю конститу-ційне право. То предмет напівполітичний, напівправовий. Я зрозумів: щоб бути недосяжним для влади, треба мати кілька джерел доходів, нехай маленьких. А в той час мені просто не було де діватися. Користі суспільству не приношу ніякої, ніхто мене не чує, газету мою не реєструють. Є рішення суду від 23 липня 1997 року, щоб зареєструвати нову газету під тою ж назвою "Опози-ція", але не реєструють. Уже ж більше року минуло з моменту, коли попередня припинила існу-вання. Я пішов у Міністерство і подав заяву. Я мав право через рік після того, як вона припини-ла існування, подати таку заяву. Я подав на реєстрацію всі документи, довго тягався в суді. Суд довго зволікав, але йому не лишалося нічого робити, як винести рішення зобов’язати Міністерс-тво інформації зареєструвати цю газету. Суд виніс рішення 23 липня, воно ніким не оскаржува-лося, але газета не реєструвалася. Я постійно нагадую судовим виконавцям, судвиконавці пи-шуть… Вже пропонували прокуратурі порушити кримінальну справу проти керівника того Мі-ністерства, тепер Державного Комітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіо-мовлення. Керував ним тоді Бай. Суд, звичайно, відмовив, газету й далі не реєструють. Був Ку-лик, був Бай, пізніше Драч. Ще коли були Кулик і Бай, то я приходив у те Міністерство чи Комі-тет і починав там шуміти, що от банда, не реєструє мені газету. Виходив Бай: "Ой, Іване, ну що ти шумиш – ну пошуми, може легше стане, ну що ж. Ти ж розумієш, що я тобі не зареєструю га-зету до виборів Кучми. Ну, ходи, щось мені скажеш, ну хоч покричи на мене!" І він так, і Кулик, хоч виправдовувалися, що з Адміністрації Президента на них тиснуть. А Драч – той краще ро-бить, той взагалі не допускає до себе, зачиняється під охороною. Він найдемократичніший. А якось каже мені, що не зареєструє газету, бо я буду на Кучму всяке писати. Ну яке його собаче діло, що я буду писати?
Я вже був на тій грані, що мав намір виїхати звідси, десь притулку просити, бо не було за що сім’ї жити. Але підвернулася мені робота. Роботу мені підкинув Юрко Гайсинський. Він, до речі, організував мій захист, задарма, я грошей йому не давав. Дав мені зі своєї фірми хорошого адвоката Анголенка В’ячеслава. На суді адвокат переживав більше, ніж я. Я кажу: "Пане В’яче-славе, не переживайте! Навіть якби було «сім п’ядей во лбу», як кажуть росіяни, від Вашого сло-ва і Ваших старань тут нічого не залежить. Усе вже вирішено заздалегідь." Мені прямо заявили, що був дзвінок з Адміністрації Президента. Це був смішний вирок. На те, що назвав Табачника академіком задніх наук, вони взяли довідку в Міністерстві юстиції, що такої академії нема, а отже це наклеп...
В.В.Овсієнко: А чому "задніх наук"?
І.І.Макар: Ну, ніби з задньої сторони проліз. Я був на його захисті. Безумовно, він розум-ний чоловік, Табачник, це не відібрати. Але питається, для чого ти пишеш, що стаття має стіль-ки-то аркушів? Вона всього на півсторінки чи на чверть сторінки. Ще він пише, що є така стат-тя, а такої взагалі нема. Якщо ти вказуєш монографію, то вона має бути написана особисто то-бою, а не в співавторстві з кимось іншим. Так вимагає Положення про захист. Я йому пропону-вав, кажу, Ви ж розумний чоловік, фактично, лідер держави, – то зніміть свою кандидатуру з за-хисту. Я ж був на захисті. Вони думали, що я буду сперечатися з ним по історії – ні, я висловив тільки ті процедурні питання. Ви там описуєте, кажу, у своїй праці, один з моментів біографії Брежнєва, то дивіться, щоб колись коми не шукали у Вашій біографії, як Ви сьогодні у біографії Брежнєва шукаєте.
Після зняття судимості я склав екзамени на адвоката і в мене появилося трошки роботи. Принаймні хоч діти перестали голодувати. У мене було кілька періодів, що діти голодували. І це називається колишній депутат! Отака моя біографія. Якщо щось ще спитаєте, то я Вам скажу.
Ще я мав такі речі. Я зумів примусити Генпрокуратуру, щоб вона дала мені відповідь і ви-несла постанову щодо моєї заяви про порушення кримінальної справи проти Кучми. Я щось із півтора року з ними тягався, але добився, що дали ту постанову. Я її оскаржив у Київський місь-кий суд, суддя Василенко, доволі порядний чоловік, скасував цю постанову Генпрокуратури і направив справу до Верховної Ради для вирішення питання про усунення Кучми з поста Прези-дента в порядку імпічменту. Так, це було у лютому 1998 року. У мене ті матеріали є. Але в Ген-прокуратурі сполошилися, оскаржили цю постанову судді Василенка, Верховний Суд скасував її і направив на дослідування в Генпрокуратуру. Ті потримали трошки справу, знову відмовляють у порушенні кримінальної справи. Я знов оскаржую. Інший суддя міського суду знов скасовує постанову Генпрокуратури і направляє справу на дорозслідування. Ті знову відмовляють, аргу-ментуючи тим, що вірити російській газеті "Комсомольская правда" за 12 травня 1996 року, де було написано, що Росія виділяла 100 млн. дол.. на вибори нашого Президента в 1994 році, – ві-рити тому не можна, оскільки це надруковано в засобах масової інформації іноземної держави.
До речі, про це саме 13 травня 1996 року, тобто через 2 місяці після виходу статті, на Вер-ховній Раді зробив запит депутат Драгмарецький. У другому номері газети, що я Вам дав, є моя стаття про це. Він зробив про це запит у Генпрокуратуру і Центрвиборчком. І 16 травня, через 3 дні, його не стало, на трасі Київ – Одеса, на автомобілі загинув. Дуже цікаві обставини його смерті. Я Вас прошу долучити цю статтю до тих матеріалів, що я написав у газеті. А 30 травня, до речі, я подзвонив у міліцію, що хочу дати свідчення у справі загибелі цих двох депутатів.
В.В.Овсієнко: Назвіть їх прізвища.
І.І.Макар: Драгмарецький і М’ясковський, два депутати-одесити. І мене міліція питає: "А що Ви хочете свідчити?" – "Я то скажу слідчому". Вони не викликають. Я знову дзвоню – не ви-кликають! Я третій раз туди – вони теж не викликають, але зате мене викликали в суд, тоді як-раз мене судили. Весь час викликали в суд на 10 годину. А Ватутінський суд м. Києва – це дале-ченько. І чому туди? Я вперше в житті був у Ватутінському районі на суді. Це спеціально, щоб туди представники преси не доходили. Але в той день викликали на дев’яту годину. А сюди, в квартиру, приходить міліція і починає мою Галю лякати. Я потім написав про це в Генпрокуро-ру і в Службу Безпеки, Міністру внутрішніх справ. Невдовзі приходить мені з Миколаєва лист, що треба терміново приїхати до слідчого такого-то, який розслідував справу, але дату не вказу-ють. Знову йду в Міністерство, три місяці добиваюся допиту, і аж 5 вересня мене допитали. У справу мої покази, звичайно, не потрапили. Один депутат Драгмарецький добивався – знищили, загинув. Це темна справа. Така вся наша історія. І що прикро – для комуніста Драгмарецького Росія це було «чужа держава», для наших доморощених демократів це, очевидно, своя, оскільки вони всі читали ту статтю про Кучму, але жоден не зробив запиту. Коротше кажучи, був патріот – і нема патріота.
Тому я дуже скептично дивлюся на всі ці дертя сорочок на грудях, коли хтось каже, що він патріот, – усе це дурниці! От Драгмарецький був справді патріот. Був і депутат, який добивався розслідування цієї справи щодо загибелі Драгмарецького та М’ясковського – теж був патріот, і теж загинув. Незважаючи на те, що вони були комуністи. Може, він був комуністом, колись вступив у партію, а потім уже не хотів, як і Борис Олійник, виходити з партії. Чому? Бо має мо-жливість переконувати інших, він серед них. Борис Олійник може їх переконати, що треба міня-тися, що Україна то є наша держава. Той їхній комунізм стає все більш ритуальним, а не світо-глядним. Вони стають нормальними ринковиками, більшість із них стають патріотами цієї дер-жави. Але переконати тих людей і повести за собою може лише той, хто разом з ними. Їх же не вистріляєш – з ними жити треба. А не Драч чи Яворівський, які тричі їх зрадили. Я, пане Васи-лю, чому категорично не йшов у Рух – бо вийшли люди з тюрем, організували, до них примкну-ла молодь, така як я. А ви, драчі, користувалися благами, черпати й дихати випарами Леніна, як писали тоді. То й продовжуйте дихати. Ті драчі завжди з благами, завжди на поверхні. У нас з Вами схожі долі, Ви не вкусили того пирога і я не вкусив. А він – постійно його має. Тому Олій-ник є набагато порядніший чоловік. І той чоловік, до речі, дуже багато зробив для нашої Держа-ви.
Та я про Драгмарецького. Подав я в прокуратуру на скасування постанови про закриття справи. Вони спихнули на те, що він сам винуватий, сам вчинив аварію, бо сам був за кермом. Вони знищили сліди. Прокуратура мені відмовила і міліція теж. Я подав у суд, а суд мені відпо-вів, що це не моє діло.
В.В.Овсієнко: Он як!
І.І.Макар: Так. Є офіційна відповідь суду, що я не є родичем ні Драгмарецького, ні М’яс-ковського. Тобто вони мали, перед тим як потрапити у аварію, підійти до мене і оформити дові-реність, щоб я мав право оскаржувати постанови про закриття справи після того, як їх уб’ють. Такі-то справи, пане Василю.
Влада штучно створює оцей конфлікт комуністів і некомуністів, недавно сама кинула тих хлопчиків на штурм офісу. З ким ви боретесь? Що, комуністи мають сьогодні якусь владу? Ні. Їх навіть позбавили комітетів Верховної Ради, якими вони керували. Ви незгідні з ними і я незгід-ний. Ну, то й будьмо собі незгідні. Але все, що робиться в Державі – то влада робить. А при чо-му тут комуністи? Виходить, що на городі бузина, а в Києві дядько.
В.В.Овсієнко: Пане Іване, а чи не було під час слідства спроб зобразити Вас якимось пси-хічно хворим? Бо ми, політв’язні, майже всі проходили через таку процедуру – підозру в психіч-ній неповновартості. Нас майже всіх проводили через експертизу – по два-три тижні, або при-наймні кілька годин. Чи чогось подібного з Вами не пробували робити?
І.І.Макар: Було й зі мною подібне. Коли викликали в прокуратуру мою дружину у 1988 році, то тяжко допитувалися, чи немає в мене якихось дивацтв. Вони хотіли зіграти на тому, що ми окремо живемо. А коли старшого брата допитували як свідка, то він обурився і сказав, що ви хочете Івана в психушку засунути, як не одному так зробили – то ні-ні, нема в нього ніяких ди-вацтв, не ліпіть йому психушки. Так прямо їм і заявив. А дружині говорили, що от ми його пи-таємо, а він лягає на стіл, не хоче відповідати нічого і знущається з нас.
В.В.Овсієнко: Але психіатрична експертиза була?
І.І.Макар: Була експертиза. Прийшов психіатр, поспілкувався зі мною прямо там, де ве-дуться допити. Але в той час уже й психіатр боявся фабрикувати справи.
В.В.Овсієнко: Непевний час, чи не прийдеться за це відповідати?
І.І.Макар: Так, і ті, що стерегли мене, вже теж боялися. Вони, безперечно, мене трохи по-тузали, трохи руки мені покрутили, але чогось значного вже не було, бо вже знали, що за це мо-жна і відповідати. Так що я поводив себе там трохи наглувато. Це далеко не те, що пережили мої попередники.
В.В.Овсієнко: Вже можна було собі дозволити поводитися трошки з викликом?
І.І.Макар: З викликом, бо навкруги бунтує Львів. Шкода не того. Я порівнюю 1988 – 1990 роки з 2000-м. Тиск тоді на пересічну людину був далеко меншим, а рівень свободи пересічної людини був набагато вищий. Якщо зараз сказати правду так голосно, як тоді, то станеться те, що сталося з Драгмарецьким. Решти не рухають, вони не мають можливості сказати голосно прав-ду, їх економічно душать. Якщо знають, що ти її хочеш сказати, то тобі її просто не дадуть ска-зати. І взагалі зараз на будь-якому підприємстві людину звільняють запросто. Якщо знайдеться якийсь одинак, то він не знайде підтримки свого середовища. Практично всі структури, більші за десяток чоловік, усі підконтрольні владі. Влада дезорганізує партії, дезорганізує громадські організації...
В.В.Овсієнко: Руйнує їх дуже успішно.
І.І.Макар: І навіть хизується тим. Ось, наприклад, Волков відверто заявив: ми створили партію Вітренко і ми можемо ще створити такі партії. І творять, до речі! Зараз зруйнували пра-вий спектр партій, тепер успішно руйнують лівий спектр. От не сподобалася Вітренко, вийшла з-під їхнього контролю – ну, ми тебе породили, ми тебе й знищимо. Фактично вже була фракція – і фракції не стало. Так не буває, щоб бути трошки вагітною. І щоб бути трохи під контролем – теж. Я впевнений, що В’ячеслав Чорновіл у кінці життя захотів вирватися з-під контролю, зро-зумів марність усіх тих цяцьок, медалей і реґалій і зрозумів, що руйнується те, до чого він ішов, за що купу років життя свого віддав. І, можливо, хотів трохи скоригувати свою лінію – от його й вирішили прибрати. Принаймні за те, що він не захотів підтримувати Кучму. А так чи інакше він авторитет мав високий.
Попри те, що, я вже перед цим говорив, він зробив купу помилок. Головні помилки В’яче-слава Максимовича – це, по-перше, ініціювання Галицької Асамблеї. Якщо може бути Галицька Асамблея, то чому не може бути якась Слобожанська Асамблея? Це, фактично, ініціювання фе-дералізації держави. А це було для того, щоби щось очолювати, бути лідером Галицької Асамб-леї. Друга надзвичайно велика помилка Чорновола – це коли Кравчук став Президентом і за-явив, що хоче опертися на Рух. Можна говорити про нього сьогодні всяке – що він і злодій, і та-кий, і сякий, – але факт, що він подав руку, то оточіть його своїми кадрами, дайте людям мож-ливість очолити структури, проконтролювати, щоби хоч, скажімо, не крали так масово. При-наймні, щоби до влади прийшли національно свідомі люди. Тоді Рух був на підйомі, мав вплив. Тоді ж ви програли вибори, але вам пропонують – беріть владу. Відкинули. Чому, питається? Що грало роль – що Кравчук був колись у ЦК? Та в тому Русі і колишніх партійців, і гебістів, і всякого сміття не дорахуєшся. То, може, виключно власні амбіції. А хто реально керував Львів-ською областю при Чорноволі? З Москви приїхав Петро Лелик, який працював біля Єльцина. Доручати варягам з Москви керувати областю? Це було бажання Чорновола посісти все і вся. Я тоді не раз говорив йому: хочете керувати областю – дайте можливість обрати депутатом іншо-го. Не може людина на двох стільцях сидіти. Ми що, така бідна нація, що одна людина мусить займати десять постів? Це теж біда нашого «озвездєнєнія». Недобре, коли людина не має влас-ної амбіції, але коли ці амбіції через край пруть, а людина не може себе реально оцінити – це велика біда. Коли в людини нема гальм, то вона потрапляє в найтяжче випробування – випробу-вання «мідними трубами». На то нема ради. То є найтяжче випробування. В людини, яка пройде вогонь і воду, великий шанс почути на свою честь мідні труби. Чи вона витримає?
Скажу таку річ. Чому я так нападав на Табачника, на Кучму? План встановлення диктатури у мене визрів, коли ще керував Кравчук. Я розумів, що Кравчука усунуть промосковські сили, і єдина була можливість – встановлення диктатури. Тоді Кучма встановив антинаціональну дик-татуру. А можна було спробувати встановити національну диктатуру. Хоча навряд чи то вдалося б. Бо наша нація гноблена і вся еліта – це не національна еліта. Етнічні українці, в основному, по селах і дрібних містечках, у переробній промисловості. Але спробувати можна було. Я розумів, що Кравчука скинуть, і восени 1993 року говорив з Михайлом Горинем на ту тему. Михайло Го-ринь мені сказав: "Ти візьми напиши кілька сторінок, а я домовлюся з Кравчуком, щоб зустріти-ся". Він дійсно домовився, але апарат так закрутив, що зустрічі не відбулося. Кравчук не мав свого оточення, Рух на чолі з Чорноволом йому відмовив у оточенні. А те оточення, що було, грало проти нього.
Я дійсно мав розпрацьований план встановлення української диктатури на чолі з Кравчу-ком, були у мене викладки. Майже один до одного те зробив Табачник з Кучмою. Кравчук мав владу і був далеко розумніший чоловік. Я мав план становлення диктатури в Україні. Але я сум-ніваюся, що й Кравчук те зумів би зреалізувати. Скоріш за все, побоявся б. Це ж треба було взя-ти на себе моральну відповідальність, не знаючи, чи воно на ліпше вийде. Це треба було когось усувати, когось звільняти, демонструвати боротьбу зі злочинністю, шельмувати парламент. Тоб-то робити те, що пізніше робив Кучма, починаючи з 1994 року, коли прийшов до влади. Брати на себе відповідальність – то треба бути абсолютно впевненим, що це є необхідно і що це щось добре в майбутньому дасть.
В.В.Овсієнко: Та не той характер у Кравчука, він того не зміг би.
І.І.Макар: Може, й так. Але якби Леонід Макарович мав належне оточення… А так – прийшла абсолютно окупаційна влада, яку, до речі, націонал-демократи на чолі з Чорноволом тоді з якогось дива підтримали. Ну, мабуть, досить.
В.В.Овсієнко: Так, досить. У нас сьогодні 30 травня 2000 року, говорив Іван Макар, а за-писував Василь Овсієнко.
[Кінець запису]

Запис 29 і 30 травня 2000 року. Редагування 12 – 18 червня 2007 року.
Виправлення Івана Макара 22 червня 2007 року.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Інтерв’ю

Узник Сиона Натан Вершубский: адвокат Виктор Медведчук подставил меня в 1985-м

Дослідження

Люди октября 1956 года. Алексей Макаров

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Персоналії / Український національний рух

АНДРОСЮК ПАВЛО ГРИГОРОВИЧ. БАБИЧ СЕРГІЙ

Інтерв’ю

Александр ДАНИЭЛЬ: «Без диссидентов политика стала мелкой, как лужа». Глеб Морев

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЗВАРИЧЕВСЬКА МИРОСЛАВА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

ЗВАРИЧЕВСЬКА МИРОСЛАВА ВАСИЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КРАВЧЕНКО ВАЛЕРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ ВОСПОМИНАНИЯ ПРАВОЗАЩИТНИКА. МУРАТОВ Микола

Спогади

МУРАТОВ МИКОЛА ФЕДОРОВИЧ. На шляху до незалежної України: погляд у минуле з Москви. Муратов М.Ф.

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

«Духовний вишкіл ҐУЛАҐу»

MENU