ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ

 558014.11.2007

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв'ю Богдана ЧОРНОМАЗА і Тетяни ЧОРНОМАЗ

В.В.Овсієнко: 8 грудня 2000 року в Києві на вулиці Сагайдачного, 23, ведемо роз-мову з паном Богданом Чорномазом. Записує Василь Овсієнко.
Б.Д.Чорномаз: Богдан Чорномаз, народився на Тернопільщині в селі Стегніківцях Тернопільського району 1948 року, 9 лютого. Народився в сім'ї Данила Чорномаза і Марії Чорномаз, дівоче прізвище Маличок. Сім'я була типово галичанська, національно високо-свідома. Батько і всі його брати були причетні до національно-визвольних змагань соро-кових років.
Дитинство своє пам'ятаю без батька, бо батько був у тюрмі. Це вже третій раз. Пер-ший раз його арештовували поляки, другий – німці, третій раз уже більшовики, невдовзі після мого народження. Більшовики поводилися не так, як німці чи поляки, бо поляки не-довго тримали батька і німці недовго, а більшовики дали розстріл, який замінили на 25 років. У 1956 році, коли мені вже було сім років, батька випустили. Це так кількома штри-хами відносно мого походження і тих умов, у яких я виростав.
В.В.Овсієнко: А ваші батьки ще є?
Б.Д.Чорномаз: Батько вже вмер, причому зовсім недавно, в 1988 році. Дуже жалію за тим, що він не побачив і не почув проголошення незалежності України. Бо процеси пе-ребудови, які починалися на той час, – він не вірив, що вони закінчаться добром для Укра-їни. Хоча всім своїм єством він вірив, що незалежність колись буде. Він був інвалід другої групи, бо в складі Червоної Армії попав на фронт після другого пришестя більшовиків. Побув там кілька місяців і повернувся інвалідом, але пішов у підпілля і в підпіллі був арештований...
Батько мій народження 1916 року, а мати – 1918 року. Мати ще жива. Батько і мати народилася в Стегніківцях. Батько був освічений, щоправда, ґімназії не закінчив – виклю-чений був поляками за організацію акції колективного виходу студентів із їхнього косте-лу. Їх змушували ходити в польський костел. Коли вже йшлося до закінчення ґімназії, їм запропонували перенести свої метрики з греко-католицької церкви в римо-католицьку. Це їм не сподобалося, батько організував колективний демонстративний вихід із костелу. За це його позбавили права навчатися далі в ґімназії. А вчився він дуже добре. До речі, коли він поступав у ґімназію, то йому заяву писав Ярослав Стецько. Батько казав, але я не па-м'ятаю, в якому класі тоді навчався Стецько.
Щодо заростків мого життєвого кредо, переконань. У нашому селі майже не було родин, які би не були причетні до націоналістичного підпілля. Само собою було зрозумі-ло, що в селі панував проукраїнський дух. Це було абсолютно природне явище – ніхто не докладав якихось особливих зусиль, щоб виховати з мене переконаного патріота чи наці-оналіста, чи як хочете це назвіть. Це вважалося ознакою порядності – патріотизм.
В отаких умовах я виростав. Був активним, весь час був заводіякою в селі, на вулиці, десь якісь бійки чи щось – я там. Таке було дитинство.
У школу пішов 1955 року, потім пішов учитися в середню школу в Збараж, десь у 1961 чи 1962 році, бо закінчив 11-й клас середньої школи в 1966 році. Щодо середньої школи, можна згадати велике зацікавлення нашою історією. Був там старенький, колись репресований викладач історії Козак. Він дуже вміло розповідав про історію козаччини, про історію нашого краю. Він не випадково наштовхував учнів робити висновки зі співс-тавлення тих чи інших історичних явищ, подій нашої історії.
Закінчивши середню школу в Збаражі, я поїхав поступати в сільськогосподарський інститут в Умань. Приїхав, з успіхом завалився, не поступив. Пішов на підготовчі курси і разом з тим працювати. Працював у науково-дослідному господарстві при інституті різно-робочим. Усякі роботи в саду робив, бо хотів поступити на плодоовочевий факультет. Не встиг закінчити, тому що 21 червня 1967 року забрали мене в армію. Восени я вже мав по-ступати, але не встиг. Служив на Далекому Сході, на березі Японського моря, в радіотех-нічних військах.
Мабуть, треба повернутися до перебування в Умані. В Умані я познайомився з по-етом Миколою Коломійцем, з Людою Ткач та іншими поетами. Там було літоб'єднання. Деякі його члени знали свого часу Василя Симоненка, уже закінчили Київський універси-тет і були причетні до шістдесятників. Я з літстудійцями спілкувався досить інтенсивно. Якось випадково я познайомився з Надією Суровцовою.(Суровцова Надія Віталіївна, 18.03. 1896 – 13.04. 1985, член Центральної Ради, політв’язенка 1927–1956 рр.).
Ми пішли до Надії Суровцової з Миколою Коломійцем, який уже був вхожий у її дім. Ми були з Надією Віталіївною у добрих стосунках. У неї була багата бібліотека, що мене дуже зацікавило. Інколи до неї приїжджали якісь люди, з якими я не дуже мав якісь стосунки, але брав участь у розмовах. Вони мене цікавили. Наприклад – це було вже після армії, – там одного разу я зустрівся з Миколою Бажаном, що здавалося мені недосяжним. Та розмова закінчилася неприємними нотами. Тоді з нами був викладач технікуму механі-зації Кузьма Матвіюк. Він запитав Бажана, чи уповноважував його український народ ви-сувати звинувачення на Нюрнберзькому процесі і як він консультувався з нашим народом. Це його рознервувало...
Але повертаюся до армії. Коли я попав у армію, то перш за все мене приголомшило, що потрібно в наказному порядку відмовитися від усіх національних рис, якими я доро-жив. Наприклад, на другий чи третій день нас покарали за спів звичайної і нейтральної пісні – "Маруся раз, два, три, калина", яку ми заспівали в строю. Нас примусили повзати на березі моря на животі протягом десь години півтори.
В.В.Овсієнко: А де ви служили?
Б.Д.Чорномаз: Це Совєтська Гавань. Нас зобов'язали виконувати пісні, перелік яких я запам'ятав до сьогоднішнього дня, бо вони в'їлися в печінки. "Россия – Родина моя, род-ные березки-тополя, как дорога ты для солдата, родная русская земля". Отакого типу були пісні – одна, друга, третя. Я не хочу їх перераховувати – усі вони були однотипні.
Далі. Я виписував в армії газету "Літературна Україна". Очевидно, особливий відділ звернув на мене увагу. Був такий майор Трусов, який пропонував, так би мовити, тісніші контакти зі спецслужбами. Мені доводилося досить інтенсивно віднікуватися, я тоді дуже налякався, бо зрозумів, наскільки серйозно вони ставлять це питання. Не будемо деталізу-вати ті речі, але так чи інакше мені довелося з ним трохи посваритися. Після того на мене вчинили деякий тиск – обжалування, бо я командував радіолокаційним відділенням. Фор-мально це було зроблено дуже вміло, як насмішку над Стройовим Уставом, бо я навчання підлеглих мені солдат робив абсолютно новими, тобто вчив ногою надівати військовий картуз.
Після армії я повернувся в Умань. Я зразу ж поступив в Уманський сільськогоспо-дарський інститут. Я прийшов з армії 1969 року пізно восени, дуже інтенсивно готувався, і зразу після Нового року склав іспити на заочне відділення. Поступив я в інститут і повер-нувся на своє старе місце роботи. Щоправда, заробітна плата була надзвичайно низька, то я – був молодий і сильний – перейшов працювати вантажником на торгівельну міжрайба-зу. Попрацював там рік, але навчання в інституті вимагало влаштування на роботу за фа-хом. Я повернувся працювати в учбово-дослідне господарство інституту, але вже на поса-ду службовця. Працював там обліковцем. Заодно я був і бібліотекарем, мене обирали ком-сомольським секретарем учбово-дослідного господарства. Тоді я й познайомився з Кузь-мою Матвіюком, я з ним заходив до Надії Віталіївни Суровцової. Там я зустрічався з Шу-муком Данилом, зі Світличним Іваном познайомився. Ці прізвища в моїй справі ніде не фігурують. Шумук ще донині живий. (Нар. 30.01.1914, с. Боремщина Любомльського р-ну на Волині, помер 21.05. 2004, м. Красноармійськ Донецької обл. Відбув у неволі 42 р., 6 міс. і 7 діб. – В.О.)
Познайомився з Кузьмою Матвіюком – з тим, з котрим нас згодом заарештували і посадили. До Надії Віталіївни часто заходила Діденко Ольга Петрівна, заходили митці. Я пам'ятаю композитора Мейєровича. Для мене, селюка з периферії, це були позитивні вра-ження.
Дуже часто заїжджав Леонід Плющ, тому я з ним добре знайомий. Він привозив лі-тературу. Приїжджали люди з Москви, зокрема, жінка на прізвище Підопригора, яка при-возила літературу. Вона приїжджала до Олицької. У Надії Віталіївни в хаті було двоє ме-шканців – вона і Олицька. Вони були абсолютно діаметрально протилежні за світоглядом і переконаннями. Якщо Надія Віталіївна стояла на проукраїнських позиціях, то Олицька була російська шовіністка. Вона абсолютно відкрито і цілком недвозначно була проти не-залежності України, навіть агресивна.
В.В.Овсієнко: А якого ж вона роду?
Б.Д.Чорномаз: По-моєму, це сестра чоловіка Надії Віталіївни, який загинув десь у сибірських таборах.
В.В.Овсієнко: Вона не українка?
Б.Д.Чорномаз: Ні-ні, це табірні знайомства, по тих лініях якимось чином вона тут опинилася. Олицька принципово не розмовляла українською мовою. Вона належала до жінок розумних, мала свої переконання, абсолютно шовіністичні щодо України, але, тим не менше, якась табірна солідарність пов'язувала її з Суровцовою, і вони прекрасно між собою уживались без якихось суперечок на ідеологічній основі чи на будь-якій іншій. Це цікавий феномен, який викликає повагу. Цікаво було спостерегти певне коло знайомств Надії Віталіївни Суровцової і певне коло знайомств – Олицької. Леонід Плющ однаково, можна вважати, ставився і до тої, і до тої, але через Плюща ішли зв'язки з московськими дисидентськими колами – Красін та інші. З літератури з Москви до нас попадала "Хрони-ка текущих событий" – це вже коли дійшло до самвидаву. Це привозив Леонід Плющ. По українській лінії літературу привозив Шумук. Попадали до нас "Собор у риштованні" Єв-гена Сверстюка, "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби, була ще якась праця про спалення української бібліотеки у Видубицькому монастирі і публічної бібліотеки.
В.В.Овсієнко: „З приводу процесу над Погружальським”?
Б.Д.Чорномаз: Так, „З приводу процесу над Погружальським”. Я зміст цього доку-менту пам'ятаю до нинішнього дня, але менше з тим – я думаю, він сьогодні відомий усім.
Попадала також давня література, десь ми її діставали. Наскільки мені відомо, це бу-ло з Харкова, із тих старих інтелігентських сімей. Це "Історія України-Руси" Михайла Грушевського, видання епохи "розстріляного відродження". Зокрема, збірка "Плуг" Павла Тичини – як сьогодні пам'ятаю, її привіз Леонід Плющ; якісь ранні вірші Володимира Со-сюри. Так чи інакше, ми жили духовним, культурним життям, слідкували за подіями в Україні. Досить скептично ми сприймали появу книжки Петра Шелеста "Україно наша радянська", але читали її. (Видавництво політичної літератури України, К., 1970).
Коли у нас з’явилася праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби і коли ми з Кузьмою Матвіюком дістали однотомник "Історії України" Грушевського, то ми ви-рішили організувати в себе на квартирі дискусійний вечір. До речі, квартиру нам підібрала сама Суровцова. За її рекомендацією нас прийняла на квартиру дочка колишнього судді міста Умані, ще дореволюційного, котрий якимось чином ужився з радянською владою, що вона залишила йому великий будинок. Там ми вдвох з Кузьмою винаймали одну кім-нату.
Перш за все ми подумали, кого запросити на той дискусійний вечір. Звичайно, пере-січного дискутанта ми не хотіли. Ми подумали, що цим має бути зацікавлений комсомо-льський актив, адже він тією чи іншою мірою за своїми посадами причетний до суспіль-них процесів і має орієнтуватися в таких речах. І ми запросили комсомольських секретарів педінституту – секретарів організацій курсів, факультетів. Туди потрапила і моя нинішня дружина – як комсомольський секретар фізико-математичного факультету Уманського педінституту Тетяна Литвиненко. Вона навчалася вже на останньому курсі.
Одна така зустріч відбулася, друга. Ми там уже витягували "Історію" Грушевського, вели дискусії. Це вже була в нас із Кузьмою якась практична діяльність.
В.В.Овсієнко: А коли це було?
Б.Д.Чорномаз: Скажу. Це був кінець 1971 – початок 1972 року.
В.В.Овсієнко: Там є вододіл – арешти 12 січня 1972 року. Це було до того чи після того?
Б.Д.Чорномаз: Це було до того, восени 1971 року.
У нас виникла проблема, тому що треба більше отої літератури – тих кілька екземп-лярів нас уже не влаштовували.
В.В.Овсієнко: Вибачте, у якому вигляді була та література?
Б.Д.Чорномаз: Дзюба – у фотокопії, були й машинописні тексти, а "Хроника теку-щих событий" виходила друкована на таких невеликих аркушиках, формату десь 9х12. Дрібно, але друкована типографським способом.
Ми подумали, що пора би якось розмножувати. Кузьма десь дістав плівку, якісно сфотографовану... Ні, це я зробив плівку, негативи.
В.В.Овсієнко: Плівку з яких праць?
Б.Д.Чорномаз: Із праці Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?"
В.В.Овсієнко: Це в мене теж було.
Б.Д.Чорномаз: Ми плівку зробили якісно, в мене були подовжувальні кільця для фотоапарату "Зеніт", я тоді вже фотографував непогано. Зробили ми плівку і почали дру-кувати. Початок друкування був на вулиці Інженерна, 15 – це на нашій квартирі. Але це було не дуже безпечно, бо ми не хотіли підставляти під удар нашу господиню. Ми вже пе-редбачали, що це може закінчитися погано. І ми домовилися з Ольгою Петрівною Діденко – я вже про неї згадував, – яка була вхожа до Суровцової, що будемо друкувати в неї на квартирі. Вона тоді працювала в музеї, була як учасниця руху червоних партизанів наго-роджена багатьма орденами, але разом з тим поділяла наші погляди – неактивно, але нам подобалася її розважливість і повага до тих наших намагань.
Таким чином, у неї в квартирі ми влаштували цілу фотолабораторію. Я переніс туди фотозбільшувач. Я вже не пам’ятаю, скільки, але ми зробили досить багато екземплярів праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Друкували цілими ночами і розповсюджували по Україні.
Це важливий момент вже хоча би з огляду на те, що Ольга Петрівна до нинішнього дня жива. Про її участь у цій справі забуто. У наших кримінальних справах вона ніде не фігурує, бо ми з Кузьмою, якось не змовляючись, під час допитів про неї промовчали. Бу-ла велика заковика за фотозбільшувач. Слідчі хотіли знайти фотозбільшувач, яким ми ко-ристувались. За це мене мучили десь із місяць, де він. Я міняв покази, міняв відповіді, але так і не сказав, де я брав той фотозбільшувач. Перетрусили, мабуть, усі фотозбільшувачі, які були в Умані, і все-таки не знайшли того. Очевидно, в ньому був якийсь дефект опти-ки. Вони знали, що це точно не ті. Наскільки мені відомо, вони брали конденсори з усієї Умані, а не знайшли. Конденсори – це такі лінзи всередині збільшувача. Це був фотозбі-льшувач Ольги Петрівни, яким ми користувалися.
Безумовно, всі ті речі не могли пройти мимо уваги КДБ. Тоді наближалася ще одна подія в моєму житті – ми з Тетяною, моєю нинішньою дружиною, тодішнє прізвище Лит-виненко, вирішили одружитися. Весілля було призначене на 15 липня 1972 року. Начебто нічого не провіщало якихось ускладнень, але незадовго перед тим до мене прийшло декі-лька моїх друзів-студентів, які призналися, що їх викликали в КДБ і змушували давати по-кази проти мене, причому абсолютно тенденційно. Технологія була така: вони писали на мене характеристику – ту, яку вони вважали за потрібне написати. Слідчий брав її та ка-зав: "Та як же – хіба це він? Це ж не про нього ви пишете. Він же такий-сякий...” – І почи-нає змальовувати мене як націоналіста, бандерівця. – „От у такому вигляді ми хочемо, щоби ви написали”. Якщо людина опиралася – а це були студенти на останніх курсах, – їм говорилося так: "На твоєму місці людина має розбиратися в таких питаннях. Якщо ти не розбираєшся, треба переглянути питання про доцільність твого закінчення інституту. Дзвонити ректору вже – чи завтра? Сідай і пиши". Це один спосіб. На інших, наприклад, впливали через батьків, яким абсолютно недвозначно грозили позбавити посади. В інсти-туті вчилися діти людей з посадами. Але коли вони написали оте все, то їх совість все-таки мучила – вони добре знали мене, приходили і казали: „Ти мені вибачай, але я не міг інакше”.
В.В.Овсієнко: Це ви скільки курсів закінчили?
Б.Д.Чорномаз: Три. Три курси я закінчив.
Уже за декілька днів перед арештом я думав, що в мене почнуться неприємності, але мене стримувала ще одна річ: я не вірив у те, що мене арештують, вже хоча б з огляду на те, що праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" була прочитана Шелестом – вона й писа-лося як відкритий лист Шелесту і розіслана з ЦК по всіх обкомах партії з рекомендацією на бюро обкому зробити свої висновки і прислати йому для прийняття рішення. Для мене були настільки переконливі ті аргументи, які виставляв Іван Дзюба, що я не сумнівався в тому, що Шелест прийме нормальне рішення. У розумінні, що це не буде кримінал, а бу-дуть якісь корективи політики. Але, тим не менше, за день перед весіллям мене арештува-ли.
В.В.Овсієнко: Дозвольте, а Ви хіба не знали про січневі арешти 1972 року? Ви не чули про те, що вже виписано ярлик на працю Дзюби, що вона вже визнана антирадянсь-кою і за неї вже в 1972 році звинувачували?
Б.Д.Чорномаз: Ні. В 1972 році звинувачували, але після мого арешту. Я пам'ятаю той випадок. Я вже сидів на слідстві, коли прийшов слідчий і сказав мені, що Шелеста пе-ревели в Москву. І дав мені зрозуміти – не прямо, але щоб я зрозумів, що це не є просто переведення на підвищення. Це, так би мовити, його під нагляд узято. Слідчий це мені аб-солютно недвозначно сказав. (П.Ю.Шелест звільнений з посади Першого секретаря ЦК КПУ 25 травня 1972 року і призначений на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР, зі збереження членства в Політбюро ЦК КПРС, а через рік, з досягнення 60-річного віку, спроваджений на пенсію. – В.О.) Це раз. Під час слідства я наполягав, що ця праця написана з ленінських позицій, з комуністичних, тобто офіційних – то він мені при-ніс висновок ряду філософів... До речі, я просив його мені – мені його не дали...
В.В.Овсієнко: А цей висновок гуляв по всіх справах.
Б.Д.Чорномаз: Так. Там був список тих філософів. Мене цікавили їхні прізвища. Я тоді не запам'ятав їх, а цілком можливо, що я зараз з ними зустрічаюся. І мені було би ці-каво...
В.В.Овсієнко: На них подивитися?
Б.Д.Чорномаз: Так-так. Там був висновок, що Дзюба стоїть чітко на антирадянських позиціях. Слідчий переможно мені показав: все, це – тобі строк! Отака історія. В кінці слідства...
В.В.Овсієнко: Чекайте, розкажіть про сам момент арешту, як це було обставлено. Мало бути весілля – і тут тобі арешт. Це дуже важливий епізод.
Б.Д.Чорномаз: Арештували мене за день перед весіллям. Я був якраз на полі, виїхав оглядати якість праці трактористів і зробити облік, оцінку для зарплати. Під'їхав автомо-біль, вискочило двоє людей, сказали здати зброю. У мене її не виявилося. Я трошки скеп-тично до цього поставився, і тим не менше мені наказали сісти в машину. Я сів у машину, привезли мене на квартиру. Там уже тривав обшук, переривали все, що можна.
До цього слід додати декілька цікавих подробиць. Я з сім'ї, яка мала досвід боротьби з більшовизмом у сорокових роках, ті традиції і концепції боротьби були закладені ще Бог знає відколи. Я, безумовно, був вихований на тому і не міг вибитися з тої колії. Не дивля-чись на те, що я мав зв'язок з новою, демократичною течією боротьби, яка відрізнялася від традиційної в Галичині (зброя, загони, підпілля, криївки), я все-таки був якоюсь мірою схильний і до тих методів. Коли в мене зробили обшук на квартирі, то знайшли типограф-ський шрифт, захований десь там за межами квартири. Він, безумовно, належав мені, я готувався до більш ґрунтовної, типографської роботи. Бо фотографування було трудоміст-ке і не давало можливості робити великі тиражі. То вже була підготовка до серйозної пра-ці. А коли зробили обшук і в садибі мого батька, то теж знайшли мої речі – "Інтернаціона-лізм чи русифікація?", а ще в одному спокійному місці знайшли боєприпаси.
В.В.Овсієнко: А що саме, цікаво?
Б.Д.Чорномаз: Були патрони до карабіна зі зміщеним центром – це була новинка. Знайшли електродетонатор, яким за допомогою низького струму можна було підірвати міну. Все це дуже акуратно було запаковане в цинкових ящиках, згідно з правилами збері-гання боєприпасів, засипано попелом, запаяно – все як має бути – і закопано. Але вони не змогли довести, що вони мої чи батькові, чи ще чиїсь.
В.В.Овсієнко: Але на батьковій садибі, так?
Б.Д.Чорномаз: На батьковій садибі, на Тернопільщині, бо зробили обшук не тільки в Умані, але й на Тернопільщині.
В.В.Овсієнко: Мабуть, одночасно?
Б.Д.Чорномаз: Так.
В.В.Овсієнко: Ви сказали, весілля було призначене на 15 липня?
Б.Д.Чорномаз: На 15 липня, а мене арештували після обіду 13 липня. Дата трина-дцяте, мабуть, була вибрана не випадково. Як я зрозумів, вони готувалися до того дуже ретельно і добре все продумували. Випадковостей там не могло бути.
В.В.Овсієнко: Аякже ж!
Б.Д.Чорномаз: Познаходили. Десь воно було на межі нашого обійстя і поля. Не мо-жна було однозначно стверджувати, що воно наше. Батько у своїй відмові обґрунтовував, що то, можливо, щось старовинне. Але яке старовинне, коли там якась річ у дворічну газе-ту була загорнута?
Десь у проміжку місяць-два після того арештували мого батька і брата. Батька – за зберігання літератури, яка офіційно фігурує в справах, але слідчий Тернопільського КГБ Завальний йому відкритим текстом сказав, за що його садять: за те, що він виховав таких синів. Цього нема в протоколах, але не вірити батькові я не можу. Брата посадили наче за побутовою статтею.
В.В.Овсієнко: А як ім'я брата і якого він року?
Б.Д.Чорномаз: Ярослав. Він на два роки старший від мене, з 1947 року. Мене з тре-тього курсу сільськогосподарського інституту взяли, а брата – з четвертого курсу Москов-ського політехнічного інституту нафтової хімії. Працював він у Тернополі. Знаєте, тоді соціалістична система була побудована на тому, що дозволялося з роботи щось виносити. Він працював на ХБК („хлопчатобумажний комбінат”). Дозволяли якісь обрізки виносити, це вважалося нормою. Але це була надзвичайно вигідна для влади річ, бо ту людину, яка їх не влаштовувала, було абсолютно легко зловити і назвати це злодійством.
В.В.Овсієнко: Всі на гачку були.
Б.Д.Чорномаз: Так. Брата зловили з тим шматком полотна. Слідством керував слід-чий Русин – це відома в Мордовських таборах людина. Він спочатку був там оперуповно-важений від КГБ, а потім слідчим на Тернопільщині. Він курував усе слідство над братом, і йому дали 6 років. Так що все чоловіче населення сім'ї в 1972 році було розсаджене по таборах.
В.В.Овсієнко: А батько що дістав?
Б.Д.Чорномаз: Батько, як і я, дістав 3 роки за статтею 187 "прим", „наклепи на ра-дянську дійсність”. Його мучили досить інтенсивно. Спочатку запхали у психіатричну лі-карню, дали зрозуміти, що ти звідси не вийдеш. Його змушували зробити якусь публічну заяву відносно синів. Мій батько відмовився від цього всього, і його посадили в криміна-льний табір, де він відсидів усі три роки і повернувся.
Ще відносно моєї посадки. В самому кінці слідства мені давали можливість вийти. Що для цього було потрібно? Начальник обласного управління КГБ Дяченко і ще ціла ку-ча слідчих обробляли мене, щоби я написав покаянного листа, потоптався по своїх знайо-мих, друзях, які причетні до цього всього, і запевнив радянську владу, що я совєцький че-ловєк і більше такого не буде. Більше того, в кінці розмови мені конкретно називалася ці-на, що я за це буду мати: за два роки, не дивлячись на те, що ти тільки на третьому курсі, ти вже будеш в аспірантурі. Заочне навчання дає можливість форсовано закінчити за один рік два курси. І конкретно називаємо, каже, де. Аспірантом будете проходити навчання у Мліївській дослідній станції. При нашому сприянні це абсолютно можливо. Мені така пе-рспектива не сподобалася, і я пішов у табір.
Я думав, мене відправлять у Мордовію...
В.В.Овсієнко: Згадайте дату суду і як та процедура відбувалася.
Б.Д.Чорномаз: Це було 17 чи 18 листопада 1972 року. Черкаський обласний суд. Мене тримали в Черкасах. Зі мною працювала ціла група слідчих – троє чи четверо.
В.В.Овсієнко: Це ж слідство на двох?
Б.Д.Чорномаз: Так. Кузьма Матвіюк заарештований у той самий день. Керував гру-пою слідчий Дяченко. Суд тривав декілька днів. Закритий, не дозволили нікому бути при-сутнім на суді.
В.В.Овсієнко: Навіть на читанні вироку?
Б.Д.Чорномаз: На читанні вироку вже дозволили. Була моя мати і була наречена – та, з якою я не встиг одружитись.
Треба ще повернутися назад і наголосити ще на одному: коли мене арештували пе-ред самим весіллям, гості вже були повідомлені, і не було можливості відкликати назад запрошення. А дружину і мою матір викликали – ну, не викликали, а в сторону відізвали працівники міліції і заборонили будь-кому говорити, де я дівся. Підказали версію, що я попав в аварію. Це були слова кагебіста з Умані Байди Віктора, що в ті слова мають пові-рити. Ви маєте так сказати, щоби ніхто не здогадався, що він арештований. Попав в ава-рію, в лікарні. Треба – назвіть таке відділення, і вам будуть відповідати. Ну, коротше ка-жучи, все було добре інсценізовано. Таким чином, весілля відбулося, але без...
В.В.Овсієнко: Відбулося?!
Б.Д.Чорномаз: Ну, так не можна ж було відмовити людям.
В.В.Овсієнко: Але в якому становищі була наречена, яка знала правду?
Б.Д.Чорномаз: В незавидному становищі була. Всі люди здогадувалися, що то якась неприродна річ. Більше того, думали, що я втік з весілля.
В.В.Овсієнко: Найпримітивніша версія.
Б.Д.Чорномаз: Так-так-так. Що наш обиватель може подумати: та втік жених, не за-хотів женитися і все. Музикантів відправили, бо на такому заході музика не дуже доречна. Багато хто здогадувався, що там щось непросто, що це, можливо, зовсім інша річ.
В.В.Овсієнко: А ви перед тим розписалися чи ще ні?
Б.Д.Чорномаз: Не встигли. Але юридичний термін уже минув, він був витриманий. Так виник юридичний казус. Коли мене посадили, то дружина, обґрунтовуючи, що юри-дичний терміни витримано (не менше місяця заява має лежати в загсі, а вона там лежала півтора місяця, – ну, якось я не пам'ятаю тих термінів), отже, радянське законодавство не заперечує проти цього. Вона півтора року добивалася, і зрештою нам дозволили розписа-тися вже в таборі.
Везли мене в табір за вищою мірою обслуговування. На справі було написано: "Осо-бливо небезпечний державний злочинець". А це обумовлювало особливі умови. Тобто ме-не не садили разом із «бито виками», завжди було окреме купе, хоча в Києві і в Харкові, де було перенаселення тюрем, нас садили разом з Кузьмою і ще декількома кримінальника-ми. Але кримінальники не прості – ті, які вже дванадцятий раз арештовувались.
В.В.Овсієнко: Особливо небезпечні рецидивісти.
Б.Д.Чорномаз: Особливі. Вони до нас ставилися з великою повагою. В якійсь тюрмі на пересилці – я не пам'ятаю, в якій – до нас кинули декілька малолітніх, отаких, 17-ти ро-ків хлопців, які почали себе поводити досить агресивно. Так цей зек, битовик, із вінниць-кої тюрми, який уже дванадцятий чи тринадцятий раз був арештований і вже вважав тюр-му своїм нормальним середовищем, підізвав їх і в приказному порядку сказав їм: "Сидіть тихо і не рипайтесь, не зачіпайте тих людей". Ми з ним спілкувалися, йому було цікаво знати про наші переконання – то людина була думаюча, і я про нього не можу сказати чо-гось поганого. В усякому разі, у нас були нормальні стосунки.
Кузьму Матвіюка забрали з Харкова в невідомому напрямку, а мене повезли етапом на Урал. Я виїздив із Черкас восени, перед Новим роком, і був одягнутий у літню одежу. Моя наречена передавала мені і куфайку, і валянки, але чогось воно до мене не дійшло. То я поїхав у туфлях, у літніх штанях.
Коли ми приїхали на Урал – це вже було після Нового року – то мене висадили на станції Всесвятська, біля 35-ї зони. Зустрів мене цілий взвод солдатів із двома собаками – по-моєму, шість солдатів, офіцер і два собаки – і повели пішки до тої зони. Це десь кіло-метрів зо два було, але коли ми пройшли півдороги, то той мішок, в якому були в мене якісь зеківські вбогі пожитки, вже випав у мене з рук. Один конвоїр взяв його нести, а я вже ледве йшов. А коли прийшов, то виявилося, що я йшов по 44 градусах морозу в туф-лях. Мене зразу мусили покласти в тюремний лазарет, бо я був обморожений. Десь із тиж-день чи зо два я полежав у тому лазареті, шкіра позлазила з ніг і з рук, наросла нова. Але поки я був у лазареті, то вже виходили спілкуватися якісь в'язні. Надзирателі відганяли, але мені вже передали, що мене тут не залишать – я вже знав від в'язнів, – а переведуть у 36-у зону, сусідню, і попросили там передати, що заарештовано Огурцова – таке прізвище фігурувало. І ще якесь – чи Карузов, чи Карузо – щось таке. Це треба було передати в ту зону, що вони арештовані.
Після того я попав у 36-у зону, в Кучино. Там мене спочатку посадили в камеру ШІЗО. Одного, але весь час прибирати приходив в'язень, з яким ми дуже швидко пороз-умілися. Хоча надзирателі були поряд, але він, звертаючись до надзирателя, так будував речення, що ця інформація була для мене. Я реагував відповідно, так що в зоні вже знали, хто я і звідки.
Коли я вийшов у зону, то мене зустріли люди, про яких я знав, хоча не був знайомий. Наприклад, Євген Сверстюк, Левко Лук'яненко, Олесь Сергієнко. Почалися звичайні табі-рні будні. Навряд чи доцільно про них згадувати...
В.В.Овсієнко: Це важливо. Яка там була атмосфера? Яка робота, умови утримання, режим?
Б.Д.Чорномаз: Ну добре. Я прибув у 36 зону, в Кучино, в 1973 році десь під весну. Можливо, лютий, можливо, березень. Зимою. Мороз був.
Відносно атмосфери в таборі. Як то кажуть, з перспективи вже кількох десятиліть це зараз можна оцінити. Хоча я її оцінив зразу після звільнення з табору. Мені дуже кинулася в очі різниця між тою атмосферою, яка була в таборі, і тою, яка на волі. Перш за все, там зібралася інтелектуальна еліта. Ніхто не міг заборонити, допустимо, бути там науковцем Сверстюку чи рафінованим юристом – Лук'яненку. Майже всі дисиденти, які там були, поводили себе надзвичайно коректно. Була велика взаємоповага, добрі стосунки з людьми інших національностей. До речі, всі національності жили там якось трошки відокремлено.
В.В.Овсієнко: Національними громадами.
Б.Д.Чорномаз: Так. Була якась така національна спорідненість, солідаризм. Це аб-солютно нормальні речі – литовці між собою, ми, українці, між собою, так само євреї – євреї були особливо замкнуті між собою.
В.В.Овсієнко: Чи не могли би ви пригадати імена принаймні найзначніших осіб, які в той час там були. Скажімо, українці, євреї...
Б.Д.Чорномаз: Добре. Відносно українців, з ким я там я дуже тісно спілкувалися, – це Сверстюк Євген. Упродовж усього мого перебування в таборі ми з ним були в дуже до-брих стосунках. Гриць Герчак – це художник, який зараз у Канаді. Він досиджував свої 25 років. Він у віці 21 рік, у 1952 році, попався – був у підпіллі, причому в підпіллі був з 14 років. У 1952 році, в 21 рік, його заарештували і посадили на 25 років. Ще з українців був Різниченко Олекса, якого в таборі наглядачі чомусь називали Рєзніковим, що йому не по-добалося. Зараз у нього начебто з прізвищем усе в порядку.
Я тоді там був наймолодший. До мене якось дуже добре поставилися ті в'язні, які си-діли вже по 20-25 років. Чому – я собі зараз так пояснюю, то в них були притлумлені ба-тьківські почуття, а я приїхав студентом у 23 роки, молодий-зелений, тому вони до мене якось так тепло і дуже добре ставилися. Це був Палійчук Дмитро, який уже помер, із Кос-мача, Гайда, старий бандерівець. Це Ґнот, який досиджував п'ятнадцятий рік. Був поспра-вник Левка Лук'яненка. Нас було 350 чоловік, де одна третина – українці, так що поіменно навряд чи доцільно перераховувати.
Сиділа група євреїв, яка в 1971 році (15.06. 1970. – В.О.) була арештована за спробу викрадення літака. Арешт їх привернув увагу світової громадськості до проблем з євреями в Радянському Союзі. Вони, як кажуть, пробили вікно для виїзду євреїв. Це була група Димшица. Марк Димшиц був офіцер, майор. Були з його групи Чорноглаз, Менделевич, Ізраель Залмансон з його сестрою...
В.В.Овсієнко: Сільва Залмансон сиділа в Мордовії, в жіночій зоні.
Б.Д.Чорномаз: Так-так, Сільва. Ми знали це тільки зі слів Залмансона. Надзвичайно порядні люди, дуже коректно з нами поводилися, хоча й переконані сіоністи. У мене з ни-ми були єдині розбіжності на основі історії. Мені дуже не подобалися їхні, я вважаю, не-доказові, безпідставні твердження про міфічні цифри знищення євреїв під проводом Хме-льницького. Я їм на цифрах довів: польські історики твердять, що на ту пору українців бу-ло 6 мільйонів, то якщо їхню цифру, допустимо, потроїти, то це на Україні кожен другий не міг бути євреєм.
Литовці мені дуже подобалися. Зокрема, такий утікач... Це дуже відома особа...
В.В.Овсієнко: Сімас Кудирка?
Б.Д.Чорномаз: Кудирка, так. Кудирка, до речі, смішно розповідав, як його арешто-вували. Він був міцний, і десь у порту на ходу перестрибнув із нашого корабля на амери-канський і просив політичного притулку. Але він не знав добре англійської мови. Амери-канці, згідно з міжнародними правилами, не могли йому активно допомогти без консуль-тацій з вищим начальством. Капітан-американець зв'язався з президентом Джонсоном. А Джонсон був на уїк-енді, і його обслуга чомусь не посміла його потурбувати. Американці вичікували, а потім дозволили парторгу радянського корабля і капітану забирати цього Кудирку. То вони дві години борюкалися на палубі – цей не давався, а вони його забира-ли. Зрештою вони його придушили телефонним кабелем і затягнули на радянський кора-бель. А виявилося, що ту всю сцену американці знімали на плівку, і коли показали прези-денту Джонсону і розшифрували, що він гукав і просив, то Джонсон завважав, що капітан винен у тому, що Кудирка потрапив у табір. І коли Джонсон зустрічався з Брежнєвим, то якимось чином виторгував Кудирку в Америку.
В.В.Овсієнко: Ви впевнені, що то був Джонсон, а не Ніксон?
Б.Д.Чорномаз: По-моєму, Джонсон. Я не дуже впевнений. Це 1973 рік – треба б бу-ло подивитися десь...
В.В.Овсієнко: Сільву Залмансон і Сімаса Кудирку випустили в серпні 1974 року. Тоді президентом США був уже Ніксон.
Б.Д.Чорномаз: Мабуть, так. Вірмени теж замкнуто солідаризувалися між собою. Вони були з нами в дуже добрих стосунках. Будь-які загальнотабірні питання ми вирішу-вали.
Росіяни поводилися по-особливому. По-перше, я не бачив серед них тих, які би з по-вагою ставилися до наших домагань самостійності, здобуття власної держави. Не бачив. Кажуть, що в таборах були такі. Згадували Сергія Ковальова, але мені таких не доводило-ся бачити. Досить у розмові колупнути росіянина трошки глибше – там сидів шовініст, україноненависник. Я кажу з повною відповідальністю за свої слова. Я не хотів би по-іменно називати їх, але там були такі, як Платонов – надзвичайно розумний, арабіст, про-фесор, Садо – теж арабіст, учений з Москви.
В.В.Овсієнко: Справжнім демократом можна назвати хіба Кроніда Любарського – це астроном з Москви. Він до вас, мабуть, не потрапив. Сидів у Мордовії та у Володимир-ській тюрмі. До таких можна зарахувати Болонкіна Олександра. Знаєте, якщо хтось із ро-сіян виявлявся справді демократом, то як колупнути його глибше – він виявлявся не зо-всім росіянином, а скажімо, трошки євреєм або кимось іншим.
Б.Д.Чорномаз: Але, наприклад, Садо стояв на абсолютно російських позиціях, хоча за походженням він був ассірієць, що сприйняв російську культуру. Знаючи добре, що він ассірієць, він за своїм світоглядом був цілком свідомий росіянин. Був ще один українсько-го походження, але виховався на російській культурі і дотримувався проросійських на-строїв... Але менше з тим.
У таборі в дуже добрих стосунках, можна сказати, в товариських, я був тільки з Гри-цем Герчаком, який досиджував 25 років, зі Сверстюком Євгеном. Після року, як я проси-дів у таборі, до нас прибула група молоді, вже й молодші від мене – це Степан Сапеляк, Сеньків Володимир, Мармус Микола, Гриньків Дмитро. Ціла група молоді прибула з України. Вже було трошки веселіше. Піднялося духом і наше старше покоління. Вони ро-зуміли, що без продовження в молодшому поколінні їхня боротьба не мала б сенсу.
З появою Степана Сапеляка пов'язаний один дуже цікавий факт. У нас був такий по-рядок, що декілька разів на добу нас усіх обшукували – зранку і ввечері, перераховували, коли ми ішли на роботу, на обід, з обіду, зранку і ввечері. Крім такого поверхового обшу-кування – чи нема якихось громіздких предметів – кількох із колони брали в спеціальну кімнату на перепускному пункті і робили детальний обшук. Це догола роздягатися, присі-дати – ви знаєте всю ту принизливу процедуру...
В.В.Овсієнко: Коли з роботи і на роботу ведуть, так?
Б.Д.Чорномаз: Так. Це вибірково, кількох людей. Отже, Степана Сапеляка забрали на той обшук, роздягли догола, змусили підняти руки і приставити їх до стіни, а потім один надзиратель припер його руки долонею до стіни, а другий почав бити його по печін-ці ребром долоні. Степан був недавно з волі, ще сильний, ще не встигли його виснажити тими харчами, і він зміг вирватися і вискочив у колону. На ньому ще було видно червоні знаки від ударів. Цікаве явище, навіть вражаюче: коли раніше мені доводилося дивитися на тих в'язнів, як вони гуляли, як ішли з роботи, які ішли в ту їдальню, то, здавалося, ніхто нікуди не спішить, у кожного час тягнеться одноманітно і розмірено, кожен знає, що за тою хвилиною буде, і здавалося, що нема ніякої сили, яка зможе ту масу активізувати чи мобілізувати на якийсь спротив чи будь-які організовані дії, які не вписуються в той табі-рний розпорядок. Але тут раптом я побачив, що той випадок, який стався зі Степаном, пе-ремішав усе. Колона зупинилася. Оті старі в'язні, які сиділи вже по 20, 25 років (у нас один, наприклад, уже більше 30 років сидів: його на вахту, новий термін – і назад, що було нормою радянських таборів) – то раптом вони всі зупинилися, перемішалися, а надзирате-лі зразу повтікали. І та маса в'язнів посунула назад, у житлову зону.
Там були ворота, зачинені на залізний шворінь. Того шворня ніхто не виймав – тіль-ки маса людей ударили у ворота і вони розлетілися. То була така внутрішня сила, коли душевні пориви поєдналися з фізичними, і вона дала такий результат. Надзирателів як змело – відтоді ніхто з них не ходив сам, боронь Боже, а тільки по два-три, і всі з раціями. Ми оголосили страйк протесту.
В.В.Овсієнко: Ви пам'ятаєте дату цієї події?
Б.Д.Чорномаз: Це було в 1974 році, літом. (23 червня. – В.О.) Отже, оголосили страйк, почали вимагати комісію з Москви. Якась приїхала, щось там нам обіцяли. Ми відмовлялися йти на роботу, встановили правило: щоб інформація від стукачів де доходи-ла до адміністрації і щоб узагалі нікого не принижувати, то ходити по двоє чи по троє, якщо викликають на якусь співбесіду.
Ми вирішили іти разом з Грицем Герчаком. Йому залишалося ще два роки. Коли нас викликали, мені запропонували першому виходити на роботу. Я сказав, що доти, поки не вийдуть усі, я не вийду – як вирішать люди, то й я піду. Тоді підійшли до Гриця, запропо-нували йому. Грицеві сказали так: "Тобі ще два роки сидіти. Ти вже відсидів досить. Вий-деш на роботу – через місяць будеш на волі, а то навіть і скоріше. Починаємо оформляти документи вже". Це було сказано при мені. І треба розуміти людину, якій 44 роки і яка фа-ктично всю молодість пробула в таборах – він відмовився.
В.В.Овсієнко: Він 25-літник, так?
Б.Д.Чорномаз: Так. Йому був 21 рік, коли посадили. І він сказав при мені: "Ні, я до-сиджу. Я хочу досидіти свої роки". Страйк через декілька днів закінчився, ми почали хо-дити на роботу. В криту тюрму відправили тоді Левка Лук'яненка і ще когось як організа-торів страйку.
І ще. Не дивлячись на дуже суворий режим у таборі, там було духовне життя. Напри-клад, Гриць Герчак мав гітару. В таборах він спілкувався з видатними музикантами, худо-жниками. Він дуже талановитий. Він з великою повагою згадував Панаса Заливаху, Ми-хайла Сороку. З росіян – художника Іванова і ще якихось – я вже забув імена, бо вже роки минули. Сам він дуже добре малював. Ми вирішили, що художник має якось творити. Ми дістали кусок лінолеуму і кусок залізного метра. З метра зробили кілька різців, і Гриць ви-різав кілька ліногравюр. Ми швидко повідбивали з десяток екземплярів і порозпихали їх. Гриць поробив екслібриси майже всім українцям. Я, розуміючи, що це може колись при-годитись як пам'ять чи як свідчення культурно-мистецького життя українців у таборі, приховав дещо серед своїх паперів.
Одного разу наглядачі знайшли ті різці, була тяганина – кому вони належать. Один наглядач – не знаю, як його прізвище, але його прозивали Шмаляний, у нього був талант відшукувати, в нього був нюх! Ми заховали різці в ручці переключення передач у револь-верному верстаті. Здавалось би, таке місце, де не знайдеш. А він таки зумів знайти й там.
Гриць мав декілька ліногравюр, зроблених Панасом Заливахою ще в Мордовії. У 60-х роках було якесь послаблення режиму, була можливість малювати акварельними фарба-ми. Гриць із тих пір дещо зберіг, але в нього все забирали і нищили. Гриць передав мені кілька робіт, сказавши, що надзирателі вже, видно, знають, що він малює, і будуть шукати в нього. Він попросив мене їх зберегти і, може, вивезти, бо ж у мене було три роки термі-ну. Щоби вивезти ці малюнки, я зібрав кілограмів, мабуть, сорок усяких паперів, абсолю-тно непотрібних вирізок, друкованих у журналах гравюр і позапихав де-не-де поміж них ті малюнки з тим розрахунком, що коли мене будуть випускати і якщо наглядач буде один, то йому обов'язково надокучить переглядати сорок кілограмів по листочку і він на щось не зверне увагу. Так і сталося. Коли я звільнявся, то наглядач переглянув з десяток листів, витягнув по кілька жмутів, подивився і сказав: "Забирай і вивозь." Я виїхав за та-бір...
В.В.Овсієнко: Вас випустили прямо з 36-го табору?
Б.Д.Чорномаз: Так. Коли я вийшов, мене привезли в Перм на поїзд. Там я перебрав усі ті папери, щоб не носитися з ними, відібрав ліногравюри, екслібриси і кілька акваре-лей, а решту паперу викинув. Отаким чином я й вивіз їх.
В.В.Овсієнко: Ви добиралися потягом?
Б.Д.Чорномаз: Так, із пересадкою в Москві.
В.В.Овсієнко: Бо пізніше, щоб звільнений ні до кого не заходив у Москві, стали во-зити етапом в обласні центри.
Б.Д.Чорномаз: Мені зразу вручили квитки, які обумовлювали всі мої пересадки.
Після табору я приїхав в Умань... А в таборі перед моїм звільненням ми домовилися з Грицем Герчаком про таке. Тоді був такий порядок, що якщо 25-літник звільняється з табору, то має бути офіційне запрошення від когось з України, з гарантією, що він надасть йому житлоплощу в своєму помешканні, яке буде це дозволяти. Якщо цієї умови не було, то його просто на Україну не пускали. Я не хотів би згадувати всіх перипетій, як не дозво-ляли Грицеві повернутися на Тернопільщину, але він не міг туди повернутися з багатьох міркувань. Так чи інакше, ми домовилися, що я за декілька днів перед його звільненням дам телеграмою в табір свою офіційну згоду, що беру його до себе на квартиру. Чому за 2-3 дні перед його звільненням? Та тому, щоби не використати якихось важелів упливу на мене. А вони в них були – про це знає кожен з нас. Я можу не витримати, бо мені невідо-мо, що вони проти мене будуть робити.
Я так зробив, і Гриць після звільнення приїхав до мене в Умань, 25 років відсидівши.
В.В.Овсієнко: Але яке ж ви там помешкання мали?
Б.Д.Чорномаз: У 1975 році, за півтора місяця перед моїм звільненням, в Умані був ураган. Він порозносив будівлі. Через кілька годин була комісія влади на тому місці, де жила моя наречена, начебто вже дружина...
В.В.Овсієнко: А вам таки оформили шлюб?
Б.Д.Чорномаз: Так, оформили.
В.В.Овсієнко: Я перепрошую, це цікаво: якою була ця процедура?
Б.Д.Чорномаз: Нам дали триденне побачення. Свідком виступили та наглядачка, що обшукувала Тетяну, і наглядач, який обшукував мене, і плюс хтось із юридичного відді-лу...
В.В.Овсієнко: Вони засвідчили, що ви згодні на шлюбне життя?
Б.Д.Чорномаз: Так-так. Формально провели цю процедуру.
В.В.Овсієнко: Ви дату пам'ятаєте?
Б.Д.Чорномаз: Знаєте, я не дуже пам'ятаю цю дату – це хай Тетяна скаже.
Отже, від урагану за півтора місяця до мого звільнення постраждала і наша хата. Не тільки наша – ціла вулиця, так, що там не можна було жити. Рознесло двері, вікна, знесло дах – все чисто. Житло стало непридатне для життя. Держава зобов'язувалася за три місяці надати житло. Але коли я прийшов із табору, то держава передумала надавати. То я ще два роки добивався, щоби таки надали згідно з тими зобов'язаннями. Бо гарантійний лист від влади був. Коли я побачив, що мені його, очевидно, не нададуть, я відмовився голосу-вати, коли були якісь вибори – чи то до Верховної Ради, чи ще кудись. Крім того, я подав заяву, що буду вимушений звернутися в Організацію Об'єднаних Націй до Комісії допо-моги постраждалим від стихійних лих. Я знав, що є там така Комісія.
Мене на другий день викликали до першого секретаря міськкому партії, де сиділи начальник КГБ Умані Тимофеєв і ще якийсь чоловік. Мене попросили пояснити, що я маю на увазі. Я їм розказав один випадок, який стався у Львові. Його добре знає Степан Сапеляк. В одного студента батьки були інваліди і отримували пенсію, а він учився в уні-верситеті. Він підробляв на вокзалі, а потім захворів і теж не міг працювати. А тут до сусі-дів приїхали родичі з Америки. Вони були в нього в гостях, побачили, як він живе, поці-кавилися, які має успіхи в навчанні. Він сказав, що прийдеться покинути навчання, бо не-ма грошей. То вони попросили його написати заяву в Організацію Об'єднаних Націй, щоб йому виділили допомогу. Він написав. Я не знаю, наскільки це правда про ту суму, яку йому прислали – то ніби було кілька тисяч доларів і якийсь новий автомобіль, якого він тут мав узяти. Скінчилося тим, що його викликали в КГБ і змусили написати відмову на тій підставі, що Радянський Союз тим не користується вже десять років, що це дискреди-тація і так далі. Він відмовився, але вже до закінчення університету мав ленінську стипен-дію.
Я їм розповів той епізод і сказав: "Але майте на увазі, що якщо міжнародний імпері-алізм щось мені підкине, то я таки візьму і буду йому дуже вдячний." Тоді мені надали квартиру. Виявилося, що Рада Міністрів фінансувала допомогу постраждалим від стихій-них лих. Квартиру мені надали в дуже цікавому місці. На п'ятому поверсі, але прямо під моїм домом – панорама на Уманську тюрму, яка побудована ще за Катерини II і в 1975 ро-ці ще функціонувала.
В.В.Овсієнко: Так що ви жили навпроти тюрми, а на випадок чого – могли опини-тися навпроти свого дому?
Б.Д.Чорномаз: Так-так, це ціла комедія. На перших поверхах не чути було, бо табі-рний паркан був мурований, а в мене на п'ятому – ті всі побудки, оті всі заклики на пост-роєніє, на перевірку, в столову – те все мені грало на нервах декілька років. Але прийшло-ся миритися – що ти зробиш? Часом прокинуся, чую ті команди і думаю: де це я?
В.В.Овсієнко: Хотілося схоплюватися й бігти?
Б.Д.Чорномаз: Так. Щодо роботи. Після звільнення я захотів піти на те саме місце, де працював – в інститут. Безумовно, це не вдалося. Я працював якимось вантажником, різноробочим – дуже важка була робота. Шукав іншу, мені запропонували йти в котельню, на нашу штатну зеківську посаду, яка йменувалася "машиніст теплосітьових установок", а по-нашому то є кочегар. Я 15 років працював отим кочегаром.
Гриць Гірчак у мене жив 8 місяців. Він познайомився з Людою Литовченко з Києва – це дочка художника Литовченка, гобеленіста, відомої не те що на Україні, а в світі фігури, яка теж мала якесь відношення до дисидентства. Людмила свого часу була вигнана з уні-верситету за підписання якихось листів протесту. Вона була розведена з першим чолові-ком, щось там у них не вийшло, і вийшла заміж за Гриця Герчака. Після 8 місяців перебу-вання в мене він переїхав у Київ. Якщо вже так трошки відволіктися, то скажу про Герча-ка.
В.В.Овсієнко: Скажіть.
Б.Д.Чорномаз: Він переїхав у Київ. Жили вони біля Печерського моста у двокімнат-ній квартирі з двома дітьми. Ми часто їздили до них, спілкувались. У них на квартирі ми познайомилися з Миколою Горбалем, туди і Сверстюк приїжджав, їздили ми до Сверстю-ка. Це був центр політичного життя в Києві, центр усіх новин, літератури, культурного життя.
Гриця поставили в такі умови, що він мусив тяжко працювати. Все-таки сім'я. Після сорока п'яти людина вже задумується над тим, що залишить після себе. Відчуваючи в собі потенційні можливості художника і не бачачи перспектив щось залишити після себе в цій галузі, він почав задумуватися, чи не виїхати йому десь за кордон. Це були вісімдесяті ро-ки, 1987-88-й. У нас зародився план, як готувати виїзд. А тоді ще не випускали за кордон, а тим більше колишніх в’язнів. До нас уже почали їздити поляки. Поляки з Перемишля, які мали родичів у Канаді, приїздили декілька разів в Умань, і ми домовлялися, що ті ро-дичі з Канади зроблять офіційну заяву, що Гриць є їхній родич і вони викликають його та його родину до себе в гості. Вони це зробили.
Очевидно, КГБ вже підозрювало, що Гриць думає виїхати і таким чином утекти від них. Його попереджали, чимось погрожували. Гриць переконував їх, що це не може бути. Але зрештою його випустили.
В.В.Овсієнко: Коли?
Б.Д.Чорномаз: Це було, по-моєму, в 1988 році. Тоді вже були зачатки Українського культурологічного клубу, ми з Грицем вже ходили туди. Коли він їхав, то йому поставили умову, щоби купили авіаційні квитки туди й назад. Грошей не вистачало. Ми з дружиною продали свої обручальні кільця. Які кільця – коли розписувалися в табірних умовах, то ніяких кілець не було, але потім уже після табору нам родичі зібрали гроші й купили кіль-ця, то ми їх і продали і віддали гроші Грицеві та Люді, щоб купити ті квитки. І вони таким чином поїхали за кордон – поїхали, та там і залишилися.
В.В.Овсієнко: В якій вони країні осіли?
Б.Д.Чорномаз: В Канаді. Там Люда перейшла працювати на "Свободу", а Гриць улаштувався працювати прибиральником у якомусь архіві.
Моя доля. У кінці 80-х років почалися демократичні процеси. Почав діяти Українсь-кий культурологічний клуб, за яким ми стежили і який з великою засторогою, але відвіду-вали. А потім уже почалася Українська Гельсінкська Спілка. Я причетний до її утворення на Черкащині. Так вийшло, що Черкаси не зуміли створити ні нормальних структур Руху, ні Гельсінської Спілки. Були такі дрібненькі потуги, але нормальної структури там не бу-ло. А в Умані були люди, виховані мною, і на них можна було надіятися. Таким чином, ми створили в Умані Гельсінську Спілку.
Мабуть, треба почати трошки раніше – як почалися ті демократичні рухи на Україні, в яких доводилося брати участь. У 1988 році, в листопаді, було повідомлено по радіо "Свобода", що у Вінниці створено групу Українського Народного Фронту, яким керують Володимир Мулява і Сім’ячко. Сім’ячко – це був мій добрий знайомий, він був парторгом у педінституті якраз у той момент, коли мене арештовували і коли моя дружина там на-вчалася. Коли дружині (тоді вона ще була наречена) в присутності парторга запропонува-ли від мене відмовитися – причому, вибір такий: або інститут, або відмова, – то Тетяна сказала: "Ну, якщо вам так потрібен той диплом, то забирайте". Після того Сім’ячко, уже після мого повернення, показував нам знаки уваги, не дивлячись на те, що був парторгом. Виявляється, він теж був причетний до якихось київських знайомств, бо був членом Спіл-ки письменників і був серед тих, що співчували нам. Так от, ми тоді зібралися групою – це Грохольський з Умані, я, моя Тетяна, Ольга Петрівна Діденко, Лариса Цимбровська, Бу-ряк Степан – режисер театру. Оце, по-моєму, всі. Тоді ми вирішили створити опорний пункт цього Фронту. Це було зразу ж на другий день. Ми відправили мою дружину Тетяну на зустріч із Сім’ячком і Мулявою. Вона поїхала в Вінницю і привезла звідти статут Фро-нту – той самий екземпляр у мене зберігається до нинішнього дня. Ми послали їм листа про те, що провели збори і вирішили зробити опорний пункт Фронту. Це було перше. Тобто у нас уже організаційно оформилася опорна група Українського Народного Фронту. Після того у Спілці письменників почалися процеси створення Народного руху України за перебудову, звернення створювати первинні структури по областях. Ми зразу вирішили про всякий випадок задекларувати нашу групу як первинний осередок Руху. Але літерату-рне об'єднання, яке діяло в Умані, запросило нас на спільні збори. Це Іван Драч звертався до всіх літературних об'єднань проводити збори і створювати первинні осередки Руху.
Ми пішли на ті збори. Виявилося, що там зібралася солідна кількість людей, більше двадцяти. Було обговорення програми, запропонованої письменниками. Безумовно, я ро-зумів, що вона ліберальна, але це є перший прогресивний крок, який треба було підтрима-ти, це я дуже добре розумів. Ми заявили на тих зборах, що в нас є така група, але якщо є ще люди, то ми згодні об'єднатися і створити первинний осередок Руху. Ми зробили спі-льне звернення до Спілки письменників на підтримку її ініціативи і задекларували, що в нас в Умані є осередок.
Ви пам'ятаєте, коли у Львові створилося Товариство Лева? Я не пам'ятаю – чи воно перед Рухом? По-моєму, воно було перед Рухом. (Установчі збори Товариства Лева від-булися 19 жовтня 1987 року в клубі Львівського Лісотехнічного інституту. – В.О.)
В.В.Овсієнко: Проект програми Руху був опублікований 17 лютого 1989 року в "Лі-тературній Україні".
Б.Д.Чорномаз: А це Товариство Лева. Коли воно створилося, ми це обговорили і мене тоді відрядили до Львова. Я тоді зустрівся з керівником цього Товариства Лева, Шейко Орест, по-моєму. Це колишній секретар міськкому чи обкому комсомолу. Але коли я переговорив із ним, то зрозумів, що він трошки побоюється тієї справи, яку почав, він обережний в ідеологічних моментах. Але я попросив у нього зразок статуту їхнього това-риства і ми в себе зразу створили Товариство "Берегиня". Воно, до речі, функціонує і до сьогоднішнього дня на основі того статуту. Керівником ми тоді обрали Тетяну, мою дру-жину, яка досьогодні є його керівником. Воно має багато напрацювань, але не будемо де-талізувати такі речі.
Повернімося до процесів щодо Руху. Коли ми розширилися, була вже велика кіль-кість людей, то ми вирішили організувати великі офіційні установчі збори в Умані. Але ми зразу ж таки впали в око міськкому партії: на кожних наших зборах був представник в особі секретаря по ідеології – такий Бодров, нинішній мер, – він дуже все фіксував, що на тих зборах було, акуратно записував і коли-не-коли просив слова, втручався і намагався коригувати. Коли ми скликали установчі збори, я розумів, що дуже ризиковано, щоби ме-не обрали головою, тому що я колишній політв'язень, з Західної України – є багато слаб-ких моментів, які можуть у пропагандивному плані негативно відбитися на перспективах діяльності і перспективах зростання організації. Ми обговорили у вузькому колі всі ті проблеми і вирішили, що не можна виставляти мою кандидатуру на голову Уманського Руху. Ми на тих зборах погодилися, що головою Уманського осередку Руху має бути Кра-вчук Станіслав, який тоді очолював Уманське літоб'єднання. Ми обрали його головою Уманського Руху, але я не знаю, як на нього вплинули міськком партії і КГБ, разом узяті, бо коли ми прийшли на наступні збори, то він уже приніс проект статуту не Руху. На уста-новчих зборах, де ми його обрали головою, ми всі порозбирали додому роздруковані про-екти статуту Руху, прислані з Києва, і голосувати за нього. Але на другі збори Кравчук приніс інший проект, який у мене є, він називався "Єдність". Якимось чином, маючи ора-торський талант, він зумів – а ми, як кажуть, були дуже недосвідчені в цьому і дали себе переконати, що ми – уманське автономне об'єднання, і будемо існувати як "Єдність".
Коли ми ще раз прийшли на збори, то слово взяв перший секретар міськкому партії по ідеології і сказав: "Люди добрі, про який Рух ви ведете мову? Ви є "Єдність", яку ми визнаємо, яка має свій статут, за який ви проголосували – ось протокол, у мене записано. Що ви ще хочете? Про який Рух і про яке звернення до якихось драчів ви говорите?"
Тоді я злякався. Я встаю і оголошую ще одні збори. Ми проводимо ще одні збори, на яких мене обрали головою. Ми нікого не відкидали, але провели інші збори, і я таким чи-ном став головою Уманського Руху.
На нас почався величезний тиск – ви собі не уявляєте! Я тоді декілька разів їздив у Київ, трошки зорієнтувався, що робиться по Україні, і вирішив, що якщо ми будемо самі, то нас задавлять. І ми почали їздити по районах. Поїхали в Христинівку, їздили в Монас-тирище – шість районів ми об'їздили, і всюди створили осередки Руху з нашою допомо-гою.
В.В.Овсієнко: Це відбулося ще до Установчого з'їзду НРУ, до 8 – 10 вересня 1989 року?
Б.Д.Чорномаз: Це було до Установчого з'їзду Руху. Мене підтримувала, так би мо-вити, на підпільному рівні професура Уманського сільськогосподарського інституту. Це професор, доктор Василь Білоус. Це не отой Василь Білоус, який колишній політв'язень, а інший. І ще кілька чоловік... Ну, добре, згадаю – скажу. Уже один із цих докторів умер, другий виїхав у Німеччину. Підтримка найвищої інтелектуальної еліти Умані мене, безу-мовно, впевнила в тому, що все добре і треба працювати.
Спроби вчинити вплив на Черкаси і організувати там щось – не вдавалися. Потім пішли спроби організувати Українську Республіканську партію. (Установчий з’їзд – 29-30 квітня 1990 року. – В.О.) Через недогляд керівництва партії, зокрема, Левка Лук'яненка, ця вся справа завалилася. Були люди, було все добре, але було поставлено на Черкаси, зо-крема, на Михайла Ґедзя, який відзначився в нас в Умані тим, що були сфальсифіковані вибори, де мали бути обрані головою або моя дружина, або він, та при загальному підра-хунку всіх голосів вийшло, що в урну чомусь вкинуто більше голосів, ніж є членів партії на зборах. Це викликало протести. Так чи інакше, це не вийшло.
Уже в 1989 році я зав’язав стосунки з Литвою, ми організували випуск газети. Це бу-ла одна з перших газет на Східній Україні, яка появилася масовим тиражем – "Червона калина".
Зі створенням осередку Української Республіканської партії у нам появилася ще од-на газета – "Тризуб". Це знову ж так, як то кажуть, під моїм патронатом. "Тризубом" за-ймалася моя дружина Тетяна і Коверга Олександр. Знову ж таки, для того, щоби зменши-ти, змінімізувати можливі удари по засобах масової інформації, які виходили під якимось моїм контролем. Я намагався ніде не показувати свого впливу і авторства в тих газетах. Тому я не хотів бути там редактором.
Газети виходили регулярно, користувалися величезним попитом. Де ми діставали кошти? Перш за все, у нас з дружиною було на книжці три з половиною тисячі збережень, то ми їх усі використали на газети – усе, як кажуть, профітькали. Потім на місці що зуміли дістати, то діставали – щось у складчину, щось за літературу, за газети виторгуєш, які про-давали по якихось 15 копійок.
Потім уже, коли були організації Руху в шести областях, то виявилося, що в Черка-ській області є ще один осередок, у Каневі виник, який об'єднав більшість Черкаської об-ласті, а в Черкасах усе-таки щось організувати не можна було. Я виїздив у Черкаси декіль-ка разів із Лупиносом Анатолієм. Ми намагалися там що-небудь зробити. Навіть два чи три рази скликали в Черкасах обласні установчі збори, де мали бути обрані співголови професор Губар, я і письменниця Люда Тараненко. Але оскільки до Умані 200 км, а я ви-мушений був іще працювати в тій котельні, то це було нереально, щоб я мав великий вплив на процеси в Черкасах.
Ще що цікавого з того нашого життя? Я згадував про осередок Української Гельсін-ської Спілки, який виник в Умані. Яким чином? Пам'ятаєте, ми збиралися на Олегівській. То були перші мої знайомства з Гельсінською Спілкою.
В.В.Овсієнко: Олегівська, 10. Це ось тут недалеко в Києві, у помешканні Дмитра Федоріва.
Б.Д.Чорномаз: Так-так. Я не знаю, чи ви тоді були, коли одного разу ми проводили засідання, а потім зробили між собою перекличку, бо побачили зайвих. Виявилося, що там був майор міліції і секретар райкому партії.
В.В.Овсієнко: Це не при мені було.
Б.Д.Чорномаз: Тоді почалася хвиля мітингів. У нас в Умані 100 тисяч населення. Перший мітинг ми скликали з великою, як кажуть, помпою – він був присвячений відзна-ченню репресій і голодомору на Україні. Я тоді запросив японське телебачення – десь я на нього в Києві натрапив. Запросив Володимира Муляву, щоб він приїхав, запросив пись-менника Володимира Маняка, що про голод писав, він загинув... І запросив Джеймса Мей-са. Це був великий шок для влади.
В.В.Овсієнко: А коли це було?
Б.Д.Чорномаз: Це десь на початку 1991 рік, зимою, в січні, але якась така погода була... У мене десь є резолюції того мітингу. Оскільки до нас їде таке солідне представни-цтво, то влада запретендувала, що вона теж бере участь у цьому мітингу. Тобто вони нам надають місце, де його проводити, і озвучення. Місце дали на стадіоні. Зійшлося тисяч шість людей. Для Умані, де 100 тисяч населення, це солідна кількість людей. Перед тим я, Маняк і Мулява були в першого секретаря міськкому партії, ми тоді обговорювали резо-люцію. Вони мали свій проект, а ми мали свій. Зрештою ми виробили компромісний варі-ант. Але за півгодини до початку мітингу мені заявили, що виступаючого вибрати тільки одного від нашої сторони, а всю решту буде взято від міськкому партії, і проект резолюції буде їхній. Тут я витягнув свій старий проект, який пропонував як основу для компромісу, ще загострив його, сховав у кишеню й пішов.
Коли почався мітинг, я підловив момент, що коло мікрофона нікого нема, вистриб-нув на сцену і силоміць уліз до того мікрофона. Це було після того, як вони вже зачитали той проект резолюції, який розробили в міськкомі партії. Але вони чомусь не попросили публіку проголосувати за нього. Я пояснив людям ситуацію, що так і так, ми домовлялися, а вони зробили те-то й те-то, а я тепер хочу запропонувати вам нашу резолюцію. Зачитав її і сказав: "А тепер давайте проголосуємо. Хто за нашу резолюцію?" Ну, було абсолютно 100% „за”, а тільки двоє були за їхню. Таким чином, ми демократичним шляхом проголо-сували за нашу резолюцію.
Багато було таких моментів. Після того мітинги тривали протягом року. Я вже не пам'ятаю, скільки разів мене судили на штраф? Це десь 1991-92 рік. Наприклад, у 1992 році я, по-моєму, 7 разів сидів у КПЗ. Правда, недовго – десь 2-3 дні чи один день. Як зви-чайно, це починалося з того, що ми скликаємо мітинг, влада не дає дозволу, а після мітин-гу чи зборів мене арештовують. Це закінчувалося тим, що ввечері збирається велика юрба під міліцією, з гаслами, співають, скандують – коротше кажучи, товчуться цілу ніч, міліція має мороку... А я там голодую. А якщо не тільки я опиняюся в КПЗ, то ми починаємо спі-вати, нас підтримує все КПЗ, тоді мене викликають, дають штраф якихось 100-120 рублів на ті гроші й кажуть: „Забирай свої бандери і щоб твого духу тут не було”.
В.В.Овсієнко: Ви платили ті штрафи чи ні?
Б.Д.Чорномаз: Ніколи. Люди – дівчата наші, моя дружина та інші – ставили триліт-рову банку посеред міста, писали здоровий плакат, що громадськість міста збирає штраф на моє покарання. Коли назбирували відповідну суму, писали, що це від громадськості мі-ста, і платили штраф. Отак ці всі речі закінчувалися.
В.В.Овсієнко: То все у вас під парканом відбувалося?
Б.Д.Чорномаз: Так, у нас було таке місце, яке називалося Гайд-паркан. Там такий довгобуд, який, я не знаю, вже скільки років стоїть до нинішнього дня, ще добудовувався.
В.В.Овсієнко: І досі той паркан є?
Б.Д.Чорномаз: Довгобуд ще й досі недобудований. А паркан місяць тому зняли.
В.В.Овсієнко: Це ж історична пам'ятка!
Б.Д.Чорномаз: Так-так. Той паркан що тільки не бачив! До речі, всі ці плакати, ма-буть, кілограмів з 10 – 15, є до нинішнього дня. Всі ті "Ганьба КПРС!" – це ціла історія!
В.В.Овсієнко: Той Гайд-паркан треба було розібрати на частини, як Берлінську сті-ну, і в музеї роздати.
Б.Д.Чорномаз: Так-так. Коли вже в 1992 році я побачив, що треба інтенсивніше працювати щодо полагодження обласної структури, я запропонував голові Канівського Руху Петренку зробити спільну конференцію, щоб без усяких викрутасів пояснити людям абсолютно чесно суть проблеми, яка є, і обрати одного голову. Поки що я вважаю, що треба ставити мою кандидатуру і його. Ми поставили декілька кандидатур, з Черкас так само. Збори підтримали мою кандидатуру, і таким чином ми об’єднали дві організації Ру-ху, Канівську і Уманську, я таким чином став обласним головою. Тоді якраз був розгром Комуністичної партії. А ми якраз у той момент об’єднувалися. Я поїхав до Бойка Богдана, взяв у нього меблі для офісу. А міський голова Черкас Соколовський дав нам декілька кі-мнат,ув яких, до речі, до нинішнього дня функціонує штаб.
Оскільки ми дуже активно поводили себе на початку 90-х років, на нас звернули ува-гу львів'яни. Наприклад, коли було святкування 500-річчя козацтва, то Умань виявлялася переднім краєм, дружньою територією, де вони знаходили ночівлю, заправку. Влада, без-умовно, завжди, як львів'яни приїжджали в Умань, відмовлялася надавати їм готель. Я то-ді збирав людей у самому центрі міста і по мегафону оголошував, що така й така ситуація, влада не дає галичанам місця в готелях. Нам треба людей переночувати, хто має можли-вість прийняти їх до себе, приходьте, я записую адреси. Таким чином ми мобілізовували своє населення, і галичани мали житло.
Коли йшла підготовка до другого з'їзду Руху, було вчинено перший рішучий терори-стичний акт проти нашого активу Руху. Ми їздили тоді в Тальянки моєю машиною – ста-ренький "Москвич", котрому зараз 34 роки, а він ще їздить, – тоді я був за кермом, зі мною їхав Коверга Олександр, нинішній голова Руху, кандидат наук, доцент із педінституту Па-хотін, росіянин, але антикомуніст і прихильник тої точки зору, що він хоче жити на Укра-їні у нормальній українській державі, і моя дружина. Ми поїхали в Тальянки – це селище міського типу. Там була спроба нападу на мою машину: зупинилася ще одна машина, ви-скочило з неї четверо чоловік, повисли на ручках, хотіли відчинити, а дверці були якраз зачинені зсередини. Я, як кажуть, газонув, вискочив від них, вони – в свою машину і ки-нулися доганяти. Я витискував з тої машини все, що можна, розломився глушник від ма-шини, вона ревла, як танк, я не давав їм себе обігнати, але побачив, що все-таки "Моск-вич" від "Жигулів" далеко не втече.
Олександр Коверга сидів на задньому сидінні, а за сидінням у мене були залізяки – домкрат там і ще щось. Домкрат був дуже подібний до автомата "шмайсер". А вони їхали за нами впритул, буквально за кілька метрів, доганяли і добре бачили, що робиться в моїй машині. Коли Коверга дістав той "шмайсер" із-за сидіння, вони подумали, що то автомат, вимкнули світло, розвернулися і без світла втекли. Це був перший такий випадок. Ми від-разу після того заявили в міліцію – це є в архівах, ми записали номер машини, бо пам'ята-ли його. Виявилося, що такої машини не існує взагалі.
На той час, коли я став керівником обласного Руху, я покинув свою штатну посаду в котельній і перейшов, так би мовити, на керівну. Безумовно, умови все одно були надто важкі. Доводилося і в своєму кабінеті ночувати, і приїжджати. Сім'я в Умані, треба приїж-джати кожну суботу-неділю. Але я все-таки два роки витримав цілком чесно.
У 1993 році ми дуже активно взялися за порядок і дотримання законності, бо вже то-ді заповідалося, що процвітає абсолютне беззаконня, а закони не працюють. Ми почали активно втручатися. Десь у березні 1993 року я виступив на сесії обласної Ради як голова Руху, де буквально називаючи прізвища, цифри і конкретні факти, я звинуватив кількох осіб, у тому числі директора Черкаського м'ясокомбінату Бабака у величезних махінаціях матеріальними цінностями. Зокрема, за тушонку в банках було виміняно 21 легковий ав-томобіль у Росії, в Тольятті. Коли ця оборудка проводилася, в Черкасах одна банка тушо-нки коштувала 64 грн., а він її продав по 26. Коли ми порахували, скільки дармової тушо-нки він відправив у Росію, то вийшло, що кожна сім'я в Україні могла би мати три дні під-ряд по банці тушонки в себе на столі.
В.В.Овсієнко: Ви сказали гривні – може, то ще були не гривні?
Б.Д.Чорномаз: Це купони, вибачте. Це 1993 рік. Потім ішлося про представника президента Ястреба. Його зять займався кукурудзою отої фірми "Маїс". Вони за державні гроші купили насіння кукурудзи в Америці і посіяли на Україні. Вони просили в держави 30% орних площ, що відводилися під кукурудзу. Держава дала їм 10%, але на тих 10%, які були засіяні американськими сортами, на Черкащині зібрали по 11 центнерів зерна куку-рудзи, в той час коли більш-менш нормальний урожай – це 80-85, а то й більше 100. Йшлося про те, що вони вбехкали державні гроші за браковане насіння, про яке вони заві-домо знали, що його треба або викидати, або скормлювати худобі, але віддали його по ве-ликій ціні, а гроші поділили. Я все це видав на цій обласній нараді.
Потім іще була обмежена нарада, де були представник президента, начальник міліції Шляхов і начальник СБ, ще якісь чиновники, я не пам'ятаю хто. Я виступив на цій нараді, на яку мене запросили, і запитав, чому ми, рухівці, займаємося функціями, які має викону-вати міліція. Я назвав декілька випадків. В Умані за порушення законодавства і зловжи-вання владою, а по-нашому кажучи, за розкрадання, ми усунули від займаної посади голо-ву райвиконкому, заввідділом культури, колишнього першого секретаря – ми усунули 5 чи 6 осіб. І чому це ми маємо робити?
Результат, як кажуть, не забарився. Після того ввечері на вулиці, коли ще тільки-тільки смеркалося, мене так ударили по голові, що я 12 годин пролежав без свідомості, без пам'яті. Додому я добрався сам, але не пам'ятаю як. Перебитий ніс, вибиті зуби, кровови-лив у мозок, струс мозку та інше. Довелося декілька місяців викарабкуватися, в усякому разі, здоров'я після того відчутно підупало. І зір так само...
В.В.Овсієнко: Ви дату цієї події сказали?
Б.Д.Чорномаз: Це було 9 квітня 1993 року. Тоді вже починало вводитися платне лі-кування, я не мав можливості ліків дістати. Десь там знайомі почали збиратися по гривні-дві, дістали церебролізин, бо треба було, щоби згустки крові розсмоктувалися. Але якось минулося.
У 1993 році восени, коли я вже трохи зіп'явся на ноги, мене запросили працювати в Київ у секретаріаті ОУН Миколи Плавлюка, мельниківці. Я себе ніколи не ідентифікував, і цього ніколи не приховував і не приховую, з тим чи іншим відгалуженням ОУН – чи то бандерівці, чи мельниківці, – я себе вважаю послідовником тих традицій і того морально-го кредиту, який закладений ще національно-визвольними змаганнями ХХ століття. Це 20 – 40-і роки і далі. Я погодився на цю посаду, працював там 4 роки. Спочатку заступником голови секретаріату, потім головою секретаріату. А потім покинув посаду голови секрета-ріату, знову був заступником і зрештою я покинув цю роботу. У 1997 році повернувся в Умань, бо в Києві то була службова квартира. Усе-таки не можна ж упускати з-під конт-ролю процесів, які йдуть у сім'ї: двоє дітей училися в інституті – і син, і дочка.
В.В.Овсієнко: Назвіть, будь ласка, імена дітей і коли вони народилися.
Б.Д.Чорномаз: У 1977 році народився син Роман, а дочка Софія в 1980 році. Обид-воє зуміли поступити у вищий учбовий заклад. Роман закінчив факультет філології і наро-дознавства Уманського педагогічного університету (це вже університет IV рівня), а дочка вже на останньому курсі. Обидвоє дітей у тій чи іншій мірі брали участь в усіх тих проце-сах. Більше того, дочка, наприклад, увійшла в історію Умані, бо весь час носила прапор, коли вважалося, що це небезпечно, що за це можуть побити, можна дістати якісь наслідки. У Центральній і Східній Україні закріпився такий загальний стереотип, щоб не підставля-ти дітей. Це ґрунтовне на інстинкті. Але я в Умані хотів принципово показати, що дітей треба залучати до політичних справ і відповідно виховувати. Коли йшла колона з прапо-рами, гаслами, я завжди ставив дочку спереду. Збереглося досить фотографій, де йде ко-лона, а попереду таке 6 – 7-річне дитя з прапорцем. Це приємні спогади. Вважаю, що діти добре підросли, виховалися – все в порядку.
А з 1997 року я сиджу без роботи. Уже в роки незалежності закінчив історичний фа-культет Львівського університету імені Івана Франка, заочно. Закінчив непогано – на "п'я-тірки" склав державні іспити і захистив диплом. Тема дипломної роботи: "Діяльність на-ціонально-патріотичного підпілля на Уманщині". Я сам наполіг на тому, щоби мені цю тему дали, бо теми, які були в списку, мене не влаштовували. Я вважав, що історик має глибше і ґрунтовніше цікавитися новітньою історією.
Потім я прикріпився як аспірант-здобувач в університет „Львівська політехніка”. Це було через рік. Чому не зразу після закінчення? Коли ми говоримо про Львівщину, то де-що переоцінюємо тамтешні процеси, дуже їх ідеалізуємо. Наприклад, для того, щоб узяти тему дипломної роботу, яку я тільки що назвав, мені довелося наполягти, бо на кафедрі були такі сили, які не хотіли розкручувати питання національно-визвольних змагань. Це було в 1997 році, не так давно. Коли я порушив перед завкафедрою питання про моє при-кріплення в аспірантуру, мене запросили на засідання кафедри. На засіданні кафедри сто-процентово всі викладачі проголосували за те, щоб я був прикріплений аспірантом-здобувачем при кафедрі історії України Львівського університету імені Івана Франка. Але в останній день подачі документів в аспірантуру завкафедрою Кондратюк Кость Костьо-вич відмовив мені на тій підставі, що в мене нема публікацій у науковій літературі. Ви-явилося, що це тільки мені зроблено було такий виняток, бо ні в кого з аспірантів, яких узяли, не було таких статей. Тим не менше, я, як законопослушний, облизався і пішов звідти.
Я пішов у Львівську політехніку, звернувся там до професора Дещинського. Дещин-ський послухав мене, сказав подати документи і, якщо є, публікації в газетах – не в науко-вій літературі, а в ґазетах. У ґазетах на той час у мене було вже кілька десятків публікацій. Ті, які торкаються історичних тем, я йому приніс. Йому вони сподобалися, він зібрав засі-дання кафедри і кафедра проголосувала за моє прикріплення до кафедри історії України, науки і техніки Львівської політехніки. Я зараз є аспірантом-здобувачем. Дуже добре ста-влення викладачів у Політехніці, абсолютно недвозначне, абсолютно щире. Якоїсь особ-ливої опіки я не відчув – я працюю самотужки, абсолютно. Уже написана монографія на тему "Діяльність національно-патріотичного підпілля на території Уманщини в 1941 – 1945 роках". Я вже давав її на попередній огляд як майбутню дисертацію, вона їм так спо-добалася, що вони оформили її як замовлення кафедри. Це піднімає вартість і статус дисе-ртації. Ще залишилася проблема рецензії двох докторів наук – і буду шукати кошти на ви-дання та готувати дисертацію. Є й інші дрібні проблеми, на шляху до здобуття наукового ступеня треба переборювати різні труднощі. Зокрема, мені ще не вистачає публікацій у так званих ВАКівських наукових виданнях – до них трудно доступитися. По-перше, деякі лю-ди, які мають відношення до можливостей там публікуватися, називають конкретну суму, скільки треба заплатити.
В.В.Овсієнко: Хто це?
Б.Д.Чорномаз: Вибачте, але я чотири роки без роботи, я не маю можливості плати-ти, то я вишукую інші шляхи. Це для мене важко. Якісь кроки я роблю і думаю, що той тернистий шлях закінчиться перемогою. ВАКівських видань, бачите, дуже мало, вони під-контрольні хабарникам або людям, у яких світобачення і менталітет ще прорадянський, а то й ворожий до України, будемо говорити відверто.
Ми поговорили вже трохи про минуле, то, мабуть, треба кількома словами зупини-тися ще на проблемах сьогодення, які торкаються нашого життєвого кредо, наших пере-конань і тої постави в житті, яку ми займали і, думаю, будемо займати її, доки нас виста-чить.
Сьогодення свідчить, що є певна криза в розвитку національно-демократичних про-цесів на Україні. Оскільки я вже займаюся наукою, то мушу сказати, що наука, особливо гуманітарна сфера, розвивається в двох напрямках. Один напрямок абсолютно правиль-ний і дуже потрібний, продиктований вимогами часу – це розвиток нашої національної історіософії, історіографії та історичної науки взагалі і філософії як складової того всього. Є інша парадигма, інший напрямок розвитку, який ґрунтується на ще прокомуністичному світогляді, на інерції старих часів. Він не випадково в нас живучий. Влада, яка стовідсот-ково залишилася нам у спадщину ще від радянської системи, вміло підрегульовує всі ті процеси і дає можливість прогресувати тим негативним процесам.
Яким чином це проявляється в історії, до якої я маю якесь відношення? Є група істо-риків-фахівців, яких спеціально було допущено до архівів, з переважаючими можливос-тями доступу до засекречених матеріалів інформаційного змісту. Їм надано можливість робити свої висновки і теоретизувати на ці теми. Вони зуміли зайняти всі посадові місця в спеціальних наукових виданнях, які мають ВАКівський статус. Туди пробитися людині з нормальним національним світобаченням, з нормальним усвідомленням проблем, які сто-ять перед Україною, не так то легко. Йде вперта і наполеглива боротьба якраз у розвитку науки гуманітарної сфери. Це один штришок тої складної ситуації, який видно, як кажуть, неозброєним оком.
Я вже не кажу про кризу політичну, морально-політичну, бо, якщо вже якось теоре-тизувати, то оприлюднення Олександром Морозом аудіокасети понизило рейтинґ і авто-ритет самої ідеї влади як такої. Це вже, розумієте, навіть не дискредитація – це профанація самої ідеї української влади. Про це прикро говорити. Не треба забувати ні на хвилину, що ми входимо в історію з певними особами, які вічно будуть в нашій історії, і вже ніщо не відмиє нашого президента від того тавра, яке поставлено історією – ніякий суд, ніяка про-куратура, навіть при наявності найкращих захисників, якщо вони можуть спромогтися ви-правдати Литвина і Кравченка. Печатки цієї з них уже ніхто не зніме – так само, як із Клі-нтона ніхто не зніме тої печатки, яка виникла в результаті зв'язків з тою Монікою. Наша біда, що ми будемо мати президента, який зв'язаний з трупом.
В.В.Овсієнко: Так, народ знає, що психологічно і морально наш президент на такі речі здатний. Зробив чи не зробив – але здатний.
Б.Д.Чорномаз: Якщо президент є автором указів, які забезпечили появу трастових компаній і тотального пограбування всього населення України, то треба дурним бути, щоб не розуміти, що він здатен і на щось більше. Та більше того: він абсолютно спокійно може приїхати до Лукашенка і дивитися на перевернутий догори ногами український прапор, спокійно стояти за спиною у мера Москви Лужкова в Криму й удавати дурнувату усмішку, коли той говорить абсолютно українофобські речі, або ще краще – говорити, що українсь-ка ідея не спрацювала, а він її навіть й не запускав ніколи. Багато про це можна би говори-ти...
В.В.Овсієнко: Але це не наша тема. Оскільки ваш батько був ув’язнений за статтею 187 "прим", то це входить у коло інтересів Харківської правозахисної групи. Якби ви мог-ли зібрати документальні матеріали про батька, а насамперед розкажіть про нього.
Б.Д.Чорномаз: Вирок батьків у мене є. Мій батько, Чорномаз Данило Григорович, 1916 року народження. Вчився в початковій школі в селі Стегніківцях, нині Тернопільсь-кий район, а потім пішов у ґімназію в Тернопіль. У Тернополі вчився в польській ґімназії. Я вже розповідав, що після того, як поляки витурили його з гімназії, він ще якийсь час учився в українській приватній ґімназії. Не дивлячись на те, що вчився дуже добре, не бу-ло матеріальних можливостей, щоб він закінчив вищу освіту. І він її не закінчив. Але вчи-вся на якихось складних заочних засадах у Відні в якомусь учбовому закладі, спеціалізація – експериментальна психологія. Недовго вчився, тому що війна почалася.
Перед війною, ще за Польщі, керував "Лугом". "Луг" – це спортивного типу структу-ра, яка таємно займалася парамілітарною роботою, тобто військовою підготовкою молоді. Він також мав відношення до інших організацій – у нашому районі діяли "Просвіта", "Ка-лина". Так чи інакше в громадській роботі він брав активну участь.
Мати моя Марія Чорномаз, дівоче прізвище Маличок. У селі було дві найбільші ор-ганізації – жінки мали організацію „Калина” (це в 30-і роки, до початку війни), а чоловіча була "Соколи". Чоловічою керував мій дядько Олекса, старший рідний брат мого батька, а жінками керувала моя мама. У мене ще зберігається фотографія, де ті дві групи стоять ра-зом, трошки окремо хлопці і окремо дівчата. Там є моя мати і мій дядько, є там і мій бать-ко. Тоді в гості з "Просвіти" з Тернополя приїхали якісь представники, такі в краватках, а селяни всі у вишитих сорочках – така гарна фотографія, 1938 року.
Під час війни батько був у селі секретарем збірної громади – це за німців така струк-тура була. Це виборна посада, його люди обрали. Мав відношення до підпілля, його підпі-льне псевдо було Андрій. Коли після німецької окупації прийшла радянська влада, то його зразу взяли на фронт. Він там довго не був, лише кілька місяців. Повернувся вже інвалі-дом – ліву руку йому прострелили, так що вона фактично була, але не працююча. Але по своїй волі з підпіллям він не поривав стосунків, був активний у підпільних органах. Не можу сказати точно, в якому році, але невдовзі після мого народження, десь у 1949 чи в 1948 році, його арештували. Його засудили до розстрілу, але через шість місяців замінили на 25 років. Був він у таборах Нова Чунка, Чуна – в отих таборах.
В.В.Овсієнко: Де це воно?
Б.Д.Чорномаз: Це Сибір, десь там чорт його знає де. Це відомі табори. Що цікаво – я недавно читав звернення американців через Харківську правозахисну групу, що хто знає американських солдатів, які сиділи в совєцьких таборах... Він уже не живе, але треба було би знайти тих людей, які були в таборах, і попитати. Бо батько розповідав, що було двоє американців. Як вони туди попали, я не пам'ятаю, але це було. Чуна і Нова Чунка – це два табори. Запишіть це собі, щоби пошукати.
Батько повернувся з табору в 1956 році. Як інвалід, він уже не працював, але так де-що підробляв. Він добре знав декілька мов. Дуже добре володів англійською мовою, добре знав латинську мову і йому навіть приносили якісь роботи для перекладу з Тернопільсько-го медінституту, то він робив ті переклади. Греку знав, німецьку знав. Це п'ять мов, вва-жайте. Я вже не кажу про польську. І математику дуже добре знав. До нього звертався ліс-госп. Виявилося, що все лісне господарство не вміє користуватися кубатурними довідни-ками і не може начисляти кубатуру зрізаних дерев. То батько їм вичисляв, але не вчив ні-кого, як то робити. Таким чином він добре заробляв. Заробив дерево на хату, і ми побуду-вали десь у 60-х роках сяку-таку хаті в Стегніківцях, бо наша стара хата, в якій ми жили, тричі горіла в кінці сорокових років. Шукаючи оунівців, чекісти мали звичку робити так: позасідають десь у бур'янах, підпалять хату і дивляться, хто вибігає. Таким чином наша хата тричі горіла і вже була в такому вигляді, що в ній, коли батько повернувся з табору, вже не можна було жити – одна кімната була більш-менш приведена до порядку, підперта стовпом посередині, а решта в страшному хаосі була. Ми довгенько, мабуть, років з вісім будувалися потроху і побудували хату в кінці 60-х років.
Якоюсь активною діяльністю в 50 – 60-х роках були вже немислимо займатися. Він пробував писати свої спогади, але 1972 року знищив їх перед арештом мене, брата і своїм арештом, знайшли тільки один листок спогадів. І це було одним із головних обвинувачень проти нього.
В.В.Овсієнко: Чи ви дату арешту батька не пам'ятаєте?
Б.Д.Чорномаз: Десь серпень 1972 року.
В.В.Овсієнко: Отже, батька було звинувачено в зберіганні чого?
Б.Д.Чорномаз: У зберіганні праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Дзюби і отого аркуша, який я вже забув як кваліфікували. Чи був пункт звинувачення за зберігання зброї, не знаю, але в протоколах обшуку то є.
В.В.Овсієнко: А де і який суд його судив?
Б.Д.Чорномаз: Тернопільський обласний.
В.В.Овсієнко: І де він перебував в ув'язненні?
Б.Д.Чорномаз: В Дніпропетровській області. Точніше не знаю. То все треба перепи-сати. Є одна реліквія батька з табору, в якому він був ще на початку 50-х років. Там було в якийсь період послаблення, художникам дозволяли малювати олійними фарбами. І один художник, не пам'ятаю його прізвища, але воно в мене є записане, з Кубані, намалював батьковий портрет – такий десь 24х24 олією. Він у мене зберігається досі.
З ним сиділи цікаві люди. У якийсь період він сидів з доктором Володимиром Гор-бовим, був і з братом Івана Огієнка, була навіть фотографія цього Огієнка, бо коли він по-вернувся в Моршин, то він прислав батькові фотографію, яка в мене ще є. Він там ожени-вся – був нежонатий, а коли женився, прислав фотографію. А потім умер.
Він розповідав про таких цікавих людей, та я вже не дуже пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Дату смерті батька ви пам'ятаєте?
Б.Д.Чорномаз: 1988 рік, а дата...
В.В.Овсієнко: Треба довідку про батька написати. Найкраще, якщо ви її напишете.
Б.Д.Чорномаз: Я її напишу.
В.В.Овсієнко: Зберіть усе, що можна зібрати. А ми на цьому закінчимо. Я вам дя-кую.
Це був пан Богдан Чорномаз, 8 грудня 2000 року. Записував Василь Овсієнко.

Розповідь Тетяни ЧОРНОМАЗ (ЛИТВИНЕНКО)

Тетяна Чорномаз: Запис проводиться 24 грудня 2000 року на прохання політв'язня радянських концтаборів Василя Овсієнка. Розповідаю я, Тетяна Чорномаз. Розповідь за-писується в місті Умані Черкаської області, Україна.
Я – Тетяна Чорномаз, дружина політв'язня Богдана Чорномаза. Але перш ніж розпо-вісти про своє життя в Радянському Союзі і ходіння по муках навколо дротів Пермського 36-го табору, про свій шлях до тої омріяної України, яку ми сьогодні неначе маємо, а не-наче й не маємо, почну зі своєї біографії.
Народилася я в місті Умані, яке на той час було Київської області, в 1950 році, 25 сі-чня. Народилася в родині робітника і медсестри. Батько мій був сином репресованого священика, розстріляного в 1937 році в уманській тюрмі, розстріляного всього-на-всього за те, що відмовився написати до газети, що він зрікається віри. Мати була медсестра, теж із селянської родини.
Я навчалася у школі, була в піонерах, у комсомолі, як і всі на той час молоді радян-ські люди. Комуністів у родині не було тому, що бабуся моя була вихована в антикомуніс-тичному дусі. Вона була 1900 року народження, на її очах відбувся більшовицький пере-ворот, про який вона нам розповідала з ненавистю до комуністів. До речі, мене і мою сес-тру, в основному, виховувала бабуся, тому що батьки були цілоденно на роботі, а до дитя-чого садочка нас із сестрою не віддавали, як розповідала мені бабуся, щоб не вчили нас там любити Леніна і не вчили комуністичної ідеології з такого дуже раннього віку.
Звичайно, коли я пішла в школу, то бабуся противилася тому, коли мене приймали в піонери чи в комсомол. Але якби ти не йшов в піонери або в комсомол, то виключили б зі школи, батькам були б неприємності на роботі і, звичайно, ми мусили з цим у родині зми-ритися.
Перший мій спогад був такий. Коли помер Сталін, мені було три роки. На стіні в нас висів маленький його портретик. При всій ненависті бабусі до Сталіна, очевидно, необ-хідно було, щоб у хаті висів портрет, тому що люди заходили, родина вважалася родиною репресованих, ворогів народу. І якби не було портрета вождя, то могли виникнути зайві неприємності. Але я пригадую, коли помер Сталін, то бабуся зняла цей портрет зі стіни, кинула на підлогу, топтала його ногами і плакала. Я запитала бабусю, чого вона плаче, а вона каже: "Від радості, дитино, від радості!" Вже потім, дорослою, я зрозуміла, що вона раділа, що помер кат.
Я навчалася досить добре, поступила в Уманський педінститут. Була активна від природи людина, брала участь у художній самодіяльності і, оскільки на політичному по-прищі ніде було себе проявити, крім комсомолу, то я брала участь у комсомольських захо-дах. Мене помітили, обирали до бюро факультету.
Перше моє знайомство з українським світом – бо на той час, як звичайно, українське не було популярним, а навпаки... Дуже багато користі мені принесло те, що в нас на курсі майже всі студенти, за винятком кількох, були з села. З самого початку до української на-ціональної культури я прилучилася через пісню. Я співала в ансамблі з сільськими дівчат-ками і хлопцями. І ця пісня так мені запала в душу, через неї я почала пізнавати світ укра-їнства, світ краси і своєї приналежності до цієї нації, яка має стільки пісень. Неначебто коріння моєї родини було десь там глибоко. А я вже неначе як оте молоде листя вгорі, во-но було без зв'язку, а оця народна пісня, до якої я прилучилася в студентські роки, неначе зв'язала моє коріння з листям, і дерево почало жити.
Хоча я навчалася на фізико-математичному факультеті, ми створили в педінституті літературно-поетичний клуб і назвали його "Сонячні кларнети". Там уперше я прилучила-ся до поезії Василя Симоненка, там уперше ми читали краще з Бориса Олійника, якраз та-ке, що показувало красу української мови. Ми самі, студенти, пробували писати вірші.
У той час я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Чорномазом Богданом. По-знайомила нас моя подруга, яка жила недалеко, сусідка, можна сказати, Надії Віталіївни Суровцової. У той час Чорномаз Богдан дуже часто бував у Надії Суровцової – вона допо-магала йому вивчати німецьку мову, він брав там багато літератури. Це була дуже відома людина, діячка з широким світоглядом, з прогресивними поглядами і з демократичною сутністю. Єство Надії Віталіївни було демократичне і незалежне, волелюбне. Багато уман-ської молоді ходило до неї і там черпало свіже повітря, черпало чисту воду з кирниці – ко-ли панувала радянська безпросвітна агітація і пропаганда, така солодка, брехлива, штучна.
Чоловік згодом розповідав мені, чому вони обрали мене для знайомства. Вони про-сили мою подругу, щоб вона познайомила Богдана зі мною. Був у них такий гурт – він, Кузьма Матвіюк, Володя Найда, ще кілька хлопців, я вже добре всіх не пам'ятаю. Вони запрошували комсомольських активістів і намагалися довести хибність комуністичних ідей і подивитися, наскільки щиро молодь вірить у ті комуністичні ідеї, і щоб посіяти зер-на сумніву в тій комуністичній дійсності. Чорномаз Богдан запросив мене, здається, на 1 Травня, це було на четвертому курсі. А четвертий курс – це був 1971 рік, навесні.
Я прийшла туди. Там виголошували тости за вільну Україну – здається, був такий тост. Я якогось особливо значення цьому не наидала, тому що нам ніхто не казав, що не можна говорити про самостійну Україну. Так собі поговорили, були якісь, можливо, полі-тичні розмови. Добре не пригадую. Але після того настало літо, канікули, з Богданом я не зустрічалася.
А восени, у вересні, мене викликали до КДБ. Я йшла і навіть не знала, чого це мене могли викликати. Це вже було на п'ятому курсі в тому ж таки 1971 році. Коли я зайшла, мене відразу запитали, чи знаю я такого Чорномаза. Відповіла, що не знаю. – "Ну, а як же, Богдан?" – "А, Богдана знаю, але прізвище його я просто не знаю – адже як знайомишся з хлопцем, то прізвище не питаєш". Вони почали мене допитувати про той травневий день, коли я була в гостях у Богдана і в Кузьми, де зібрався гурт молоді.
Я не хотіла розповідати, про що там говорилося, але мене почали лякати, що виклю-чать з інституту, а потім розповідати, що вони все одно все знають. І дійсно, зачитали мені кілька фрагментів з розмов, які там точилися, і сказали, що Богдан з такої дуже бандерів-ської родини. Вони там убивали і колодязі забивали комсомольцями і вчителями зі Схід-ної України, знущалися над людьми, над дітьми. І його батько неодноразово сидів. Богдан дуже небезпечна людина. Я можу йти – і десь цеглина мені на голову може впасти. Це ду-же небезпечні люди. Продовжили допит, називали мені якісь фрагменти, про що говори-лося там 1 травня в Кузьми і Богдана на квартирі, і я мусила або підтвердити, чи так воно було, чи не так.
Потім сказали, що все це треба ще написати. Я, звичайно, вже була в жаху, тому що вже три години тривав допит. Але мене заспокоїли. Проводив допит Байда, як звати, вже забула, молодий кагебіст. Заспокоїв, сказав, що він буде диктувати, а я буду писати. Якщо чесно говорити, у мене вже був запалений мозок після трьох годин допиту. Що він дикту-вав, я вже добре так і не пам'ятаю. Вже потім я оцінила те, що він мені диктував, тому що інший слідчий ще раз перечитував мені те, що я писала під диктовку і що я підписала. Ко-ли він скінчив диктувати, я підписала всі листки з надиктованим, потім ще написала роз-писку, що нікому не буду розголошувати про виклик у КДБ і про що зі мною велася роз-мова. Я вже стала вирушати, бо надворі за вікном уже було темно. Я сказала "До побачен-ня!" і навіть подякувала цьому кагебісту, кажу: "Добре, я вам вдячна, що ви попередили мене, що я необачно познайомилася з людиною, яка небезпечна для суспільства. Я нама-гатимусь якось подалі бути в своєму житті від цієї людини." Але ці мої слова навіть роз-чарували кадебіста, він каже: "Навпаки, я б дуже хотів, щоб ви далі зустрічалися з Богда-ном, ось нате вам номер телефона". Дав мені папірець з записаним номером телефону: "Зустрічайтесь і нам повідомляйте, про що він вам говорить, про що розповідає, куди там запрошує".
Це на мене вплинуло так, як відро холодної води. Я вийшла з цього КДБ, пішки йшла додому і думала: "Я – комсомолка, активістка, молода радянська людина. Я зробила правильно: я розповіла про ворога радянської держави, про небезпечну для радянської держави людину, я розповідала, що було на тих зборах. Я ж нікого не обманювала. Все, що говорилось: був тост за самостійну Україну, а більше нічого такого я й не запам'ятала з тої розмови". Я йшла додому і мене щось дуже мучило, щось я все-таки зробила не так. Чому? Чому? І коли я вже доходила до своєї домівки, то зрозуміла – мене мучили саме ті останні фрази кагебіста, коли він сказав зустрічатися далі з Богданом і повідомляти все.
На мене напав жах. Вони ж схиляли мене до доносництва, тобто агітували доносити на Богдана! Але в нашій родині це було виключене. Родина жила бідно саме тому, що не погоджувалася доносити ні на кого і на самих себе, не хотіла міняти свої світоглядні цін-ності. І я собі застановила, що і з Богданом я не буду зустрічатися, але і в КДБ я ходити так само не буду чи телефонувати по тому номеру телефона так само я не буду.
Але доля розпорядилася інакше. Одружувалася моя близька подруга, якраз та, що мене й познайомила з Богданом, Тетяна Кондратюк, і на тому весіллі був Богдан. Він ні-кого не знав там, крім мене. Так він уже біля мене й тримався, і ми розмовляли. Якраз оця увага КДБ до нього примусила й мене уважніше до нього придивитися. Я побачила, що він дуже добра людина, дуже цікава, що він так багато знає, добре знає історію, філосо-фію, що може говорити на будь-які теми, знає добре мистецтво, все його в житті цікавить – і громадські сторони життя, що він активна людина, не пиячить, не палить, тобто, можна було сказати, на голову вищий від усіх тих моїх знайомих на той час хлопців.
Того вечора, після весілля, він пішов проводжати мене додому. А в мене таке кредо – я ні з ким не можу зустрічатися, коли щось у душі маю про людину, щоб не було ніякої недомовки. Я або зовсім з цією людиною мушу не спілкуватись, або мушу правдиво їй сказати, якщо мені треба з цією людиною далі спілкуватись і зустрічатися.
І я Богдану сказала – попросила тільки, щоб він поклявся, нікому не говорив, – що мене викликали до КДБ і допитували про той травневий день, коли я була в гостях у їх-ньому товаристві. Богдан почав сміятися, каже: "Та то вже всіх викликали, а тебе останню, напевно. Не надавай тому значення. Нічого з того не буде. То все дитячі пустощі. Нічого з того не буде – ну, попитали, та й попитали. Розказала, то й розказала. Нічого страшного".
Так от із того вечора ми почали з ним зустрічатися. Вечори проходили в дискусіях, тому що я все-таки належала до так званої радянської молоді, була заідеологізована тими комуністичними штампами та ідеями. Богдан мене переконував, що є інший світ, що за кордоном зовсім інакше. А я казала: "А як же ж? Ось у нас написано в історії, і в газетах пишеться, що там погано, що там дуже бідні люди, безробіття". А він каже: "Але ж ти там не була, ти ж не бачила!" Але я дуже вірила тодішнім комуністичним вождям.
Але поступово він якось все-таки переконував мене, і взагалі мені було дуже з ним цікаво. Ми бачачи, що в нас дуже багато спільного, що ми обоє дуже любимо історію і лі-тературу, мистецтво. Так склалося, що ми вирішили вже одружитися, але після закінчення, після моїх державних екзаменів.
Це вже був 1972 рік. Мене, правда, викликали одного разу в деканат, там був цей ка-гебіст, який мене агітував. Він запитав, чому я не приходжу і не телефоную. Я кажу: "Та..." А він: "Я знаю, ви зустрічаєтесь із Богданом". Я кажу, що не приходжу і не телефоную то-му, що нічого такого цікавого, щоб вас могло зацікавити, він не розповідає. Потім, коли мені залишилося скласти останній державний екзамен, методику фізики, мене викликали під час консультації в партком. І знову той кагебіст Байда сидів у присутності парторга біологічного факультету Сім'ячка (я з ним зустрічалася вже згодом, коли Україна була не-залежна. Це був мій улюблений викладач філософії, член Спілки письменників, дуже ро-зумна людина) і в присутності Сім'ячка цей кагебіст проводив зі мною розмову. Він умов-ляв мене відмовитися від шлюбу з Чорномазом Богданом, інакше я можу не отримати ди-плом. Я встала і сказала йому: "Ну, якщо я мушу здобувати собі диплом такою ціною, то заберіть його собі!" Встала і вийшла.
Вийшла, і вже йдучи додому думала, йти мені на той останній екзамен завтра чи не йти, бо зрозуміло, що поставлять двійку. Але пішла. Поставили трійку, хоча в мене всі оцінки були "чотири" і "п'ять" у дипломі. І методика – це був мій улюблений предмет, завжди в мене з нього були п'ятірки, я добре давала уроки. Потім двадцять три роки я чи-тала в школі фізику, саме фізику, бо я добре знала методику. Але поставили "трійку". Що-правда, потім викладачі – Сім'ячко і Каленик, такий осетин у нас був – розповідали, що їм довелося пережити через цю "трійку" за те, що вони не поставили мені "двійку", а все-таки "трійку". І один, і другий через рік у нашому Уманському педагогічному інституті вже не працювали. Їх попереводили в інші інститути. Ну, зрозуміло, що по партійній лінії були різні стягнення.
Після останнього екзамену ми з Богданом пішли в КДБ запитати, як відносно весіл-ля, бо мій батько дуже хотів робити весілля, адже всі сусіди, родичі, знайомі своїм дітям робили весілля, а ми так передчували, що можуть бути арешти, тому що вже людей ареш-товували. Коли ми прийшли в КДБ, нас заспокоїли, сказали, що, можливо, обійдеться то-вариським судом. Богдан не розповідав, за що його викликають – ну, каже, так, за всякі антирадянські розмови, за розмови про незалежну Україну, що Україна може відокреми-тися від Радянського Союзу. Справжньої ж і остаточної причини я не знала.
Весілля мало бути в середині липня, здається п'ятнадцятого. Коли до весілля зали-шилося два дні, Богдан не прийшов до мене додому. Я почала хвилюватись, на другий день зранку поїхала до нього на квартиру – він жив на Інженерній разом із Кузьмою Мат-віюком – і побачила, що в їхній квартирі стоїть Соня – наречена Матвіюка, плаче. Усе пе-ревернуте догори дном: книжки, одяг. Вона розбирає і каже: "Тетяно, хлопців арештували і повезли в Черкаси. Відбери, що Богданове”. Ну, сказала Соні, що одяг то, звичайно, вид-но, тому що Богдан на зріст менший, тобто й менший одяг – Богданів, а книжки – не знаю, які в нього книжки, і попросила Соню, щоб вона забрала все, що вона вважає Кузьмове, а всю решту я заберу.
Повернулась додому і сказала батькові. На другий день мало бути весілля. Батько, мабуть, зо три години сидів, обхопивши руками голову, а тоді сказав: "Ну, що ж, ми не можемо скасувати весілля, оскільки людям дані телеграми, люди запрошені. Ми, безумов-но, відмовимось тільки від музик. А люди хай приходять, хай з'їдять, вип'ють усе". Ходив і батько в КДБ, там йому сказали, щоб ми не говорили, що заарештований. Заборонили говорити, що Богдан арештований, а сказати, що попав у дорожню пригоду. Звичайно, бу-ли люди, були родичі, були мої однокурсники, яким я дуже вдячна, що підтримали мене всі. Люди здогадувалися, дехто і знав про арешт.
На другий день після весілля прийшла до мене Соня і сказала: "Давай поїдемо в Чер-каси і знайдемо, де наші хлопці". Ми поїхали в Черкаси. Там я пішла в КДБ. Мене прийн-яв Ковтун – слідчий, здається, він на той час був. Сказав, що заарештований, про суть справи він не говорив, а за націоналізм і антирадянську пропаганду і агітацію. Я допиту-валася, за що конкретно. – "Ну, там розмови всякі, агітація молоді".
Слідство йшло в Черкасах. Я приїздила в Черкаси що дві неділі передавати передачу. В Черкасах дуже велика тюрма. Коли я йшла передавати першу передачу, то купила апе-льсинів, шоколаду, всяких таких харчів калорійних, вистояла чотири години в черзі, бо тюрма дуже велика і людей дуже багато передавати передачі. Коли підійшла до віконечка і подала список із тим, що я передаю, то наглядачка викинула мені той список через бар'єр назад і крикнула: "Ти що – передаєш у будинок відпочинку чи на курорт? Це – тюрма! Прочитай он на стіні, що можна передавати. Все це не можна!" Я мовчки схилилася, все, що купила, роздала дітям (адже там сиділо багато жінок із дітьми): цукерки, шоколад, апельсини. Пішла на ринок, купила сала, цибулі, часнику і все те, другий раз вистоявши чергу, вже передала.
Так я вперше потрапила в Черкаси. Я не можу сказати, що ненавиджу Черкаси, але не люблю, тому що перші відвідини обласного центру співпали з такими тяжкими для ме-не подіями. Коли Богдана вже мали відправляти на етап, невдовзі після суду, мені сказали передати йому валянки, куфайку, зимовий одяг, адже арештували його в болоновому пла-щі і в літніх легесеньких туфлях. Я ще за два тижні до етапу все це передала, а потім діз-налася, що йому навмисне нічого цього не передали, і він в Сибіру чи на Уралі ішов бага-то кілометрів від станції до табору в тридцятиградусний мороз у тому болоновому плащі, відморозив руки і ноги.
Потім був суд у Черкасах. На суд я вдарила телеграму, щоб приїхала мати. Приїхав брат і мати. Але на суд нас не пускали. Суд був закритий. Три дні йшов суд. Мати приїха-ла, не могла сидіти чекати три дні, тому що вдома робота була, ще двоє дітей малих було: їх п'ятеро у Богданової матері. І ми упросили одного солдата, щоб пропустив нас у той ко-ридор, де двері до судової зали. Солдат був не нашої національності – можливо казах, мо-жливо узбек. Він нас пропустив. Ми йому пояснювали, що це мати, що вона хоче побачи-ти сина. Ми зайшли в той коридор, відчинили двері до судової зали і крикнули: "Богдан!" Він встав і почав дивитись. Мати його побачила. Але тут варта накинулася і викинула нас із того коридорчика за двері. А на другий день я знову почергувала під дверима цього ко-ридору до суду. Уже чергував інший солдат, росіянин, який сказав мені: "Тому парню, ко-торый вчера здесь дежурил, который вас пропустил, было очень плохо, и сегодня ему очень плохо. Он на гауптвахте". Чесно кажучи, я бачила в очах цих молодих солдатів співчуття, жаль і співчуття. Пустили мене, Соню і Богданового брата тільки на зачитання вироку. Ми вже тільки чули, як зачитували вирок. І все.
Тоді я вирішила їхати на побачення, бо вже від Богдана прийшов лист. Я поїхала працювати з першого вересня в Кіровоградську область, Новоукраїнський район, у село Мар'янопіль – одержала призначення. І вже на перші канікули я поїхала на Урал, щоб оде-ржати побачення. Коли я їхала вперше, то, звичайно, набрала два чемодани всяких харчів: капусти, сала, тушонки, ну, всього – заробляла непогано. Але на побачення мене не пусти-ли, сказали, що я ніхто йому, пускають тільки родичів. Як я там не просила, але на поба-чення не пустили. Сказали, що я мушу їхати в Київ, у КДБ, і там мають вирішувати це пи-тання.
Звичайно, в Києві (я поїхала в Київ у КДБ) обіцяли мені облаштувати цю справу, і я знову приїхала на побачення у тридцять шостий табір, у Кучино. Побачення мені дали, але після того, коли я заповнила спеціальну анкету, де написала – якраз цього слова я не хоті-ла писати – і плачучи писала, що я «сожительница» Чорномаза. Я їм доводила, що я його наречена, а вони, молоді дівчата, з мене сміялися і казали, що в них такого поняття, як на-речена, немає – у них є дружина або співжителька. Я, плачучи, таки написала це слово, що я співжителька, і мені дозволили коротке побачення.
Коли мене завели у це приміщення для побачення (я не знаю, як його назвати, тому що таке сіре, я пройшла три огорожі), посадили на табуретку... Таке довге приміщення, а посередині сітка. Сиджу, мовчу, нікого наче не бачу. Коли збоку сиділа наглядачка і крик-нула до мене: "Разговаривайте!" Я подивилася, що на тому кінці, так далеко, сидить такий собі маленький чоловік, наголо обстрижений. Мені здушило горло, бо я Богдана не впіз-нала. Як ото малюють чи фотографії показують освенцімських в'язнів, в'язнів Освенціму, дистрофічних, худих і невпізнаваних, одні кості і чорна шкіра – оце така людина сиділа на тому кінці столу, далеко від мене. Я почала говорити, звичайно, по-українськи. А нагляда-чка стала кричати: "Говорите по-человечески, человеческим языком!" Ми мусили перейти на російську мову і розмовляти. Звичайно, побачення було коротке. Також передачі не до-зволили і попередній раз, і цей раз. Все, що я привезла, я по дорозі від того табору – бо там три кілометри треба було з Кучино йти в Копально, де вже йшла траса і проходили автобуси, які до Чусової довозили, – то три кілометри польовою дорогою йшла, за мною бігли собаки, я їм викидала із чемоданів ковбасу, все, що в мене було їстівне.
Я весь цей час писала в усі інстанції: і в Москву, і в Київ, у КДБ, щоб дозволили нам одружитися, розписатися в таборі, оскільки не дозволяють побачення. Писала, що нас об-манули, що навіщо казали, що нічого не буде, що буде товариський суд, що мої батьки ви-тратилися на весілля. Мене вчили, що в радянській державі ніколи не обманюють, що ви-сокі керівники ніколи не обманюють. Це, звичайно, був злам у моєму житті, який показав мені зворотну сторону тої на перший погляд благополучної «совєцької дєйствітєльності». Це був зворотний бік – людину за ніщо, за те, що вона там щось не так думала, як інші, засадили за ґрати, людину, яка нікого не вбивала, не порушувала громадський спокій. На-впаки, була добра, розумна, сіяла навколо себе добре і розумне і приклад іншим показува-ла в тому. Це показало мені зворотний бік тої парадної радянської дійсності, той чорний бік. Такими були мої "університети".
Не раз, коли я ходила на прийом у Києві в ті високі кагебістські кабінети, вони на-сміхалися з мене, говорили: "А ви не боїтеся, що ми можемо вас не випустити з цього приміщення?" А я казала: "Який смисл? Моє життя й так уже зламане. Мені просто вже нічого боятися. Можете мене залишити – мені все одно". Але десь там, у в якихось інстан-ціях, видно, полагодили і дозволили нам розписатися у таборі.
Крім того, я відвідала Управління ГУЛАГу, що у Всесвятській було (Скальнинське управління таборів у Пермській обл. – В.О.). І побачила другий бік іншої медалі – побачи-ла життя табірних наглядачів, офіцерів. Поки я у Всесвятській, то вони не знали, з якого я питання приїхала, то мене помістили не в готель для родичів в'язнів, а в готель для офіце-рів. Там я жила в кімнаті з якоюсь російською депутаткою місцевої Ради. Я бачила, що ця депутатка на ніч, крім того, що на ключ замкнула двері готелю, то ще й поставила стілець у ручку. Мене це подивувало. Вона каже: "Ты не удивляйся – здесь такое иногда бывает! Это на всякий случай". І справді, тої ночі ми майже не спали. Той готель ходив ходором: горлали п'яні пісні, стукали в наші двері і в інші, гупали ногами, цілу ніч робився якийсь п'яний розгул. Вранці все стихло, я вийшла йти на прийом до начальника цього ГУЛАГу і запитала в чергової: "Що тут вночі трапилося?" А вона каже: "Та то в офіцерів була плат-ня". А в них оце як платню дають раз на два тижні, жінок тут коло них немає, жінки десь далеко, в Пермі сидять, бо там школа, діти, – а вони оце тут таке витворяють. Кого приво-зять з їхньої офіцерської їдальні вже майже неживого, а хто ще приходить на своїх, то тут допиває, ходять і безчинствують.
Одержавши дозвіл на розпис, я з цієї Всесвятської знову пішла в Кучино. Трохи йшла пішки, мабуть кілометрів п'ятнадцять тайгою. Я вже потім зрозуміла, що це було дуже небезпечно. Але на той час я тієї небезпеки не відчувала. Нас через півтора року роз-писали в таборі. Це було в 1974 році, в січні. Свідками при розписі були тюремні нагляда-чки.
Після цього мені вже дали довге побачення, на три дні. Після побачення була дуже сильна завірюха, позамітало дороги. Я вийшла з табору, дорога була не прогорнута, а тільки маленька стежечка від цього Кучина до Копально, до траси. За мною причепилася тічка, вервечка собак. Головна собака бігла і тикала мені мордою в ногу. Ця вервечка бігла позад по стежці в півметровому снігу і гарчала. Я пригадувала повчання своєї бабусі, що якщо нападає тічка, то треба поводити себе спокійно і, не дай Боже, не робити ніяких різ-ких рухів, а спокійно продовжувати йти. Так мене ця тічка супроводжувала всі три кіло-метри аж до траси.
Коли я вийшла на трасу, то там уже ці голодні польові дикі собаки від мене відстали. Мені зробилося дуже погано, прямо біля автобусної зупинки я сіла на сніг, бо вже не мог-ла втриматися на ногах. Там стояли люди, підбігли, хтось знайшов валідол, допомогли мені, я прийшла до тями.
Я ще кілька разів їздила туди на побачення.
Коли Богдан повернувся, то ми почали, наче як після війни, мирне життя. Народила-ся у нас дитина, син народився, а через чотири роки народилася дочка. Перший рік Богда-на ще намагалися викликати в КДБ, пропонували йому написати якесь паскудство про Су-ровцову чи про батька. За те обіцяли поновити його навчання в сільськогосподарському інституті – адже його арештували з третього курсу – і допомогти йому зробити наукову кар'єру.
Кожен раз після такого виклику він приходив аж чорний і сірий. Мені все це, безу-мовно, не подобалося. Після одного з таких викликів я пішла в те наше уманське КГБ і запитала: "Ви мені скажіть, будь ласка, ви вважаєте, що він скоїв за радянськими законами якийсь злочин?" Вони кажуть: "Так." – "Був засуджений?" – "Так." – "Дали йому три ро-ки?" – "Так." – "Він відбув їх від першого дня до останнього?" – "Так." – "Так, – кажу, – що він вам ще винен?" Вони на мене дивляться. Кажу: "Так ось, якщо ви його ще раз ви-кличете в КДБ, то я прийду сюди сама замість нього і виб'ю вікна і двері. Можете мене заарештувати сьогодні, бо я це обіцяю!" З тих пір його більше не викликали.
Але, звичайно, продовжувати вчитися він уже не міг. Він ще двічі поступав у сільсь-когосподарський інститут, але йому ставили "двійку" саме на фізиці. Потім той викладач говорив, що ставив „двійку” навмисно, бо інакше б сам не працював там.
Здається, через два роки до нас приїхав із тридцять шостого табору Гриць Герчак. Ми дали згоду на те в табір, бо в нього вже не було близької родини там, звідки він родом, з Тернопільщини. Ми дали згоду, що приймемо його, пропишемо. Такий був порядок у таборах – у кого не було родини, хтось мусив з України дати згоду, що прийме його, про-пише і чимось допоможе. Інакше людина могла залишитись там на поселенні, у тих сибі-рах, у тих уралах. У моєму становленні і світогляді Гриць Герчак поставив останню крап-ку.
Він небагатослівна людина, не проводив зі мною ніяких агітаційних розмов і, чесно кажучи, перед тим, як мав приїхати, я трішечки навіть побоювалася – адже людина відси-діла 25 років – це дуже великий строк. За моїм колишнім радянським світоглядом, він му-сив скоїти щось таке небезпечне, щоб аж 25 років дали. Але згоду я дала, щоб узяти його до себе, бо я дуже вірила Богданові, я знала, що Богдан не міг якусь недобру людину за-кликати до нас додому. Він взагалі з недобрими людьми не може спілкуватись. Але коли Гриць переступив наш поріг, коли я побачила цю людину, його теплі, добрі, вистраждані очі одразу зробили своє. Я повірила цій людині. Він розповідав про своє дитинство. Сво-єю поведінкою, своєю присутністю він вселяв таку віру в ті ідеї, про які мені розповідав Богдан. Я зрозуміла, що 25 років така людина, як Гриць, не міг сидіти за якусь пусту ідею – тільки за вартісну, тільки за те, за що справді варто віддавати життя. І розсипалися мої останні залишки комуністичних ідеологічних догм, які ще, може, десь там глибоко були. Після того, як до нас прийшов Гриць Герчак, я стала вже повністю сформованим борцем за волю України. Ми з Богданом вчили своїх дітей розмовляти українською мовою. Одні наші діти на все місто, напевно, говорили "тато", а не "папа", як на той час було прийнято. Я не раз собі думала: "Боже мій, навіщо ми їх вчимо говорити українською? Навіщо ми вчимо їх говорити "тато"? Адже України не буде!" Тому що до того вся радянська політи-ка – до знищення цієї нації. Але тоді собі думала: "Ну й що? Нехай мої діти, можливо, бу-дуть останні з могікан". Але інакше я не могла чинити, тому що я чинила так, як Бог велів, бо моя сім'я не зрадила тих ідеалів, не пішла злочинним шляхом.
Потім Гриць одружився в Києві з Людмилою Литовченко. Ми часто приїжджали в Київ, там познайомилася з багатьма людьми, з ким Богдан сидів у таборі, з борцями за во-лю України, з великими людьми нашого століття – з Євгеном Сверстюком та з іншими. Я могла б довго перелічувати цих людей. Там я вперше почула про Аллу Горську, про об-ставини її жахливої смерті. Там я побачила, що таких людей є цілий гурт, вони до остан-нього будуть стояти.
Настав уже перебудовний процес. Уже був Горбачов. Уже було більше волі. Я акти-вно включилася в роботу з пропаганди української мови, української культури. Ми в Ума-ні в 1989 році створили товариство "Берегиня". Колядували, щедрували, виготовляли са-моробні синьо-жовті стрічки, прапорці, прапори. І отак я вже крок у крок, плече в плече з Богданом ішла до нашої України. Але мені здається, що ми ще не дійшли до неї. Ще треба зробити кілька кроків, але дуже вирішальних і дуже важких. Багато хто відстав уже на цьому шляху, багато хто вже так упав, що, мабуть, не зможе піднятися і зробити ці кілька кроків. Але ми дійдемо: я, мій чоловік і ще досить значна група людей, які є тут, в Умані. Це, можливо, прості селяни, прості люди, поряд з ними частина інтелігенції, які не зійшли на манівці. Вони будуть іти до самого кінця, поки не зроблять Україну справжньою украї-нською державою.
Якщо говорити про діяльність, якою ми займалися, починаючи з періоду відлиги, з часів правління Горбачова до розпаду радянської імперії, то не було в Києві жодних уста-новчих зборів без нашої участі. Ми обоє з Богданом і ще ряд уманчан входили навіть в оргкомітет Першого, Установчого з'їзду Народного Руху України за перебудову, як він то-ді ще називався. Тоді були Установчі збори Товариства української мови, Установчий з'їзд "Зеленого світу". Ми були членами УГС з самого початку.
Звичайно, імперія чинила шалений спротив національним рухам у всіх республіках, не тільки в Україні. Це почалося з Прибалтики. Коли вже там був Народний Фронт, а в нас ще не було Народного Руху, то якраз в Умані виникла ініціативна група створення Народ-ного Фронту. На Вінниччині така організація вже була створена. Я їздила у Вінницю, туди мене посилали уманчани. Я взяла статут якраз у того Сім'ячка, колишнього мого виклада-ча, який брав участь у моїй долі, посприяв тому, щоб я мала вищу освіту, не послухав КДБ. Якраз у цього викладача я взяла статут Народного Фронту. За тим статутом і ми створили ініціативну групу. Це було ще восени 1988 чи 1989 року. А коли був установчий з'їзд Народного Руху?
Богдан Чорномаз: 8 – 10 вересня 1989 року.
Тетяна Чорномаз: Значить, у 1988 році восени, бо навесні 1989 року група уманчан уже їздила в Спілку письменників із пропозиціями створити в нас Народний Фронт. Але письменники сказали, що, очевидно, організація буде називатись Народний Рух. Ми брали участь у його створенні. Брали участь в установчому з’їзді „Меморіалу”.
Я почала говорити, що імперія чинила шалений спротив національним рухам, так само це було і в Україні. Це були побиття, обшуки, арешти за підняття національного пра-пора біля пам'ятника Шевченка в Умані. Людей за це били, розганяли, арештовували, штрафували за несанкціоновані мітинги. Навіть за мітинг, який був проведений був до рі-чниці Чорнобиля, мене було оштрафовано. Загалом, мене разів три оштрафували десь по рублів триста. Це було немало – я тоді одержувала десь сто, ну хай двісті рублів, може, сто п'ятдесят. Триста – це досить велика сума. Але люди виходили з банкою, писали, що зби-рають гроші на штраф. Люди накидали за день повну банку, ми йшли на пошту і платили гроші, щоб не відраховували через роботу.
Ми боронилися, ми хотіли захищати права людей і свої в тому числі, і паростки сво-єї національної держави, яка вже почала тоді зароджуватися, ми шукали виходу в Європу на міжнародну громадськість. Тоді активно діяв у Москві корпункт радіо "Свобода". Ми знайшли вихід на нього. Корпунктом керував Анатолій Доценко. У мене був графік, коли вони отримували повідомлення. Якщо когось побили, то я виходила на зв'язок із кореспо-ндентами радіо "Свобода" і робила повідомлення. Але тільки у випадку, якщо щось трап-лялось, в екстрених випадках – побиття, порушення прав людини. Одного разу вдалося навіть на Мюнхен вийти. Телефону в нас із Богданом тоді не було, нам його не ставили. Ми вже десять років стояли на черзі. Усі під'їзди в будинку, де ми жили, були телефонізо-вані, майже всі квартири, а в нашому під’їзді був один телефон, і то в таких українонена-висників, що навіть на швидку допомогу не можна було зателефонувати. Тож телефонува-ли ми на радіо "Свобода" з переговорного пункту, з поштамту. Потім у Києві з'явився кор-пункт, це був Сергій Набока, ми з ним підтримували зв'язок, зі Світланою Рябошапкою. Так що я ще в той час якоюсь мірою співпрацювала з радіо "Свобода". Спасибі тим пра-цівникам, які в таких важких умовах тоді працювали. Телефонний зв’язок тоді переривав-ся, прослуховувався, але люди передзвонювали до нас, якщо це було потрібно. Якщо ми не могли вийти на них, то вони знаходили можливість виходити на нас і передавали в ефір. Якось особливо не перевіряли нашої інформації, бо тоді було таке загальне підне-сення і довіра. І справді, тоді ніяких таких провокацій не було. Всі знали, що в Умані є Те-тяна Чорномаз, то якщо вона передає, що когось побили чи поламали прапори, що це сто-відсоткова правда.
Що слід сказати? Звичайно, всі ці роки – праця, праця, праця. Мабуть, Богдан краще може розказати про те, як ми будували політичні, партійні організації, національні това-риства, крок за кроком, бо він – історик, а я більше практик. Я взагалі не дуже люблю оглядатися назад на те, що було. Можливо, я часом випускаю якісь подробиці, а може, щось і важливе з того, що ми робили. Я – людина майбутнього, я живу тим, що мрію або прагну зробити ще і ще більше. Я більше дивлюся в майбутнє, ніж у минуле. Я дуже по-спішаю. Можливо, завеликі плани будую і завжди незадоволена, бо якщо багато заплану-єш, то все не виконаєш. Тоді незадоволення, що от чогось не доробив. Але якщо за вели-ким рахунком оглянутися на те, що ми зробили, то, мабуть, дуже багато. Звичайно, хотіло-ся б, щоб досягнення були більші... Не скористалася ними Україна, можна сказати, хоч і багато зроблено.
І ще хочу повернутися до табірного Богданового минулого. Чому я хотіла добитися, щоб зареєстрували шлюб, коли він був у таборі? Три роки – це, можливо, і не такий вели-кий строк, якщо сьогодні дивитись. А тоді для мене це була ціла вічність. Але справа не в тому. Ми могли б, звичайно, і без усяких побачень пережити, я могла б чекати на нього ці три роки. Але для мене було важливо діяти, щось робити, щоб людина, яка в неволі, знала, що на волі є ті, які за нього дбають. Мені кожної секунди хотілося щось робити, щоб він там знав. Я хотіла хоча б цим допомогти йому, щоб він знав, що від нього ніхто не відмо-вився, що він на волі має міцну підтримку. Неволя – це для мене страшна річ. Мені, на щастя, не довелося побувати в неволі. Якщо взагалі не вважати життя в Радянському Сою-зі неволею, то в прямому смислі не довелося мені побувати за ґратами. Я не знаю, як би я себе там поводила, це для мене, напевно, означало б, можливо, абсолютну смерть. Чесно кажучи, людина може бути не за ґратами і відчувати себе в неволі. Я знаю, є такий стан у людей. Але те, що я відчула на побаченнях, перебуваючи по другий бік колючого дроту, будучи тільки близькою людиною того, хто перебував за колючим дротом, всередині концтабору, – то я би не побажала навіть найлютішому своєму ворогові пережити ті від-чуття.
Я завжди дуже низько схиляюся перед усіма політв'язнями, які відбули навіть не ду-же великі строки – я вже не кажу про дуже великі. Схиляюсь не тільки перед політв'язня-ми, а й перед їхніми родинами, їхніми матерями, дружинами, дітьми, які чекали, писали, передавали передачі і всіляко підтримували там своїх рідних. Низький уклін цим людям! І тим, що сиділи і виборювали цю державу. Вони тоді, коли вже зовсім не було ніякої надії, тримали цю пташечку в своїх руках, навіть будучи там, за тим колючим дротом. Низький уклін всім людям, які боролися за Україну за колючим дротом і зовні! Ще раз дякую за увагу.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Dissidents / Ukrainian National Movement

CHORNOMAZ Danylo Hryhorovych. Vasyl Ovsiyenko

Dissidents / Ukrainian National Movement

CHORNOMAZ Bohdan Danylovych. Vasyl Ovsiyenko

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

БІЛОУС ВАСИЛЬ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв΄ю Василя Кузьмовича БІЛОУСА. Овсієнко В.В.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

КІШКІН ГЕННАДІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф. ДІЯЛЬНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕЛЬСІНКСЬКОЇ СПІЛКИ НА ТЕРНОПІЛЬЩИНІ.... ГОРОХІВСЬКИЙ Л.Ф.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЧОРНОМАЗ ДАНИЛО ГРИГОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РОЗУМНИЙ ПЕТРО ПАВЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

САПЕЛЯК СТЕПАН ЄВСТАХІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ. В.Овсієнко, за усною розповіддю К.Матвіюка

MENU