ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ

 936621.11.2007

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

І н т е р в' ю Зоряна Володимировича П о п а д ю к а
Виправлення З. Попадюка від 11.07 2006 р. внесені 21.11. 2007 р.

В.В.Овсієнко: У славному місті Самборі на Львівщині 27 січня року Божого 2000-го, на вулиці Рівна, 12, бесідуємо з Зоряном Попадюком. Веде бесіду Василь Овсієнко.

РОДОВІД
З.В.Попадюк: Дійсно, я є Зорян Попадюк, і дійсно, ми є в досить славному-таки місті Самборі, де – якщо не в самому Самборі, то 4 км звідси – народився гетьман війська Запорозького Петро Конашевич-Сагайдачний, але не тільки він – і гетьман Жмайло, і герой Відня Кульчицький Юрій, і інші. Так що місцевість наша досить така славна. Крім того, якщо, скажімо, росіянам говорити про Самбір, то вони його собі згадують за романом у віршах Пушкіна "Борис Годунов". Тут є костел, він навіть зараз діючий, де 1630 року вінчалися, за легендою (а може, й точно), Марина Мнішек і Лжедмитрій перед походом на Москву. А крім того, тут була брусиловська військова ставка під час Першої Світової війни. А ще відоме місто такими постатями, як Чайківський Андрій – автор відомої "Олюньки", Іван Филипчак і святитель Петро Конюшкевич.
Я тут мешкаю приблизно з дворічного віку. Тут на той час мешкали мої бабця і її дві сестри. А народився я у Львові в 1953 році, 21 квітня, – не можу сказати, що в родині, бо я був народжений в сім'ї... Як то називається та сім'я, що складається тільки з матері і дитини?
В.В.Овсієнко: Неповна сім'я.
З.В.Попадюк: Так, у неповній сім'ї, точно. Мати моя, Любомира Попадюк, на той час, коли я народився, була ще студенткою факультету іноземних мов Львівського університету. А батько на той час так само був ще студентом. Я ношу прізвище не батькове, а материне – прізвище мого діда Попадюк. А батько мій мав прізвище Мисаковець, Володимир Йосипович. Він уже покійний, і мати покійна. Він тоді був студентом Львівського лісотехнічного інституту, і його доля в тій галузі людської діяльності. Мама, закінчивши університет, так і залишилася працювати при університеті викладачем німецької мови (після двох років роботи на Гуцульщині, в Шешорах).
А я ріс і виховувався отут, у Самборі, у бабусі, мами моєї мами. Прізвище вона мала Копистинська Софія, батько її був Михайло Копистинський, колишній податковий службовець. У нього було три дочки. Ці дочки всі прожили до досить глибокої старості. Бабця Софія, 95 років маючи, живе і мешкає з нами. (Померла 14.01. 2001 р. – З.П.). А її старша сестра Стефанія померла у віці 93 років, а ще старша, найстарша сестра Ядвига, мала 77 років. Їхній батько, Михайло Копистинський, теж 93 роки прожив.
В.В.Овсієнко: То якийсь знаменитий рід – Копистинських?
З.В.Попадюк: Якщо говорити про родову пам'ять, то та пам'ять, власне, найкраще простежується в роду Копистинських. Вони є вихідцями з села Городище, яке 12 км на південний схід від Самбора, у бік Дрогобича. Можна простежити історію того роду за шляхетською грамотою, яку видали ще дідовому батькові Матвію Копистинському 1834 року.* (*Сімейна пам’ять, крім того, фіксує містечко Копистин теперішньої Хмельницької області як місце, де у 18-му ст. жили засновники роду Копистянських. – З.П.). А сам прадід Михайло Копистинський з 1859 року народження. Він був банківським службовцем, людиною діяльною, життя його проходило десь у Центральній і Східній Європі – то він був у тодішній Австро-Угорщині, а на її території був Краків, то Рудки тут у нас, то на Чехах – перекидали його як службовця. То й геоґрафія народження його дочок така. Але дві старші народилися в Рудках – це тут недалеко, 25 км від Самбора.
Він був серед тих людей, які ще в кінці минулого (19-го. – В.О.) століття належали до "Просвіти". Ми маємо його посвідчення члена "Просвіти", підписане в тому числі відомим етноґрафом Володимиром Гнатюком. Можна сказати, що в мене було виховане ставлення до прадіда з пієтетом, і то виховане бабунею – його наймолодшою дочкою Софією. Вона завжди наголошувала: „Мої сестри закінчили німецькі школи”. Вони вчилися в Кракові в німецькому закладі, який тоді кляштором називався. Це така школа з релігійним ухилом. Тільки тому в німецькій, що не хотів прадід давати дочок у польську школу, бо тут було польське засилля, а він себе почував українцем. Дружина його, або бабина мама, моя прабаба Ванда, прожила 85 років, я її пам'ятаю добре. Вона так само була шляхетського роду Ступницьких, її родова пам'ять сягає, правда, не так далеко, як по прадідові.
Дід мій по матері, Попадюк Іван, був родом з-під Городенки – село Стрільче. Народився він в 1892 році. А на час, коли він запізнався з моєю бабцею Софією, він був шкільним інспектором на теперішній Тернопільщині – у Заліщиках, Чорткові, Городенці. А бабця моя якраз там вчила дітей математики.* (*Брат діда Іван також був учителем, директором школи у Криниці, що на Лемківщині, і залишив там добрі спомини як високоосвічена людина, що знала кілька мов, і патріот. – З.П.).
А що стосується батька, я так добре не знаю. Знаю тільки, що дід по батькові Йосип і його дружина, і батько сам, – вони переселенці. Їх переселили під час операції "Вісла" з-за Перемишля. Тут недалеко від польсько-українського кордону, але вже на польській території. Але я ще раз хочу повторити, що батько з матір'ю в шлюбі не перебував, вони не одружувалися. То що ми контактували – то контактували, у нього пізніше була своя сім'я, у мене є по батькові брат і сестра, молодші від мене. Він, щоправда, також уже покійний. Ото все, що можна було би сказати про родинні корені.
Але слід би згадати ще одну річ. Ми (не ми, а мої діди) тут, у Самборі, опинилися в 1931 році. Купили собі хату на цій Рівній вулиці, коли прадіда перенесли (чи перевели) на роботу в Самбір. І з того часу в цій хаті ми живемо, тепер я зі своїми дітьми, зі своєю дружиною Оксаною. Маємо двоє діток – Іринку і Любчика, 11 і 10 років. І наша бабця Софія з нами.
Мати моя Любомира померла вже 16 років буде в цьому 2000 році – в 1984 році, відразу після смерті Василя Стуса, 19 вересня. Померла після чергового інсульту, вже, здається, четвертого. Я був тоді в ув'язненні.
Про лагер я можу багато говорити, звичайно, але мушу спочатку сказати, що сім'я наша завжди жила в стані якогось такого неоголошеного, незаявленого, чи як іще сказати, конфлікту з владою. І чомусь завжди не ми мали претензії до влади, бо в цілому завжди жили скромно і не мали великих амбіцій, а влада до нас мала. То почалося ще за часів Австро-Угорщини, коли була нагінка на москвофілів. Мій прадід до москвофілів не належав і далеко не був москвофілом, але хтось із його друзів чи знайомих, чи співробітників – а він мав досить значну бібліотеку, передплачував багато періодичних журналів і ґазет, чи видань, інакше кажучи, мав усяку літературу, в тому числі щось таке, – хтось порахував, що то є москвофільська література. І тому в тій порівняно з Росією демократичній Австро-Угорщині знайшлися причини, щоб робити обшуки в хаті і таку літературу забирати. Пізніше, за польського панування, у двадцятирічний період після розпаду Австро-Угорщини, так само були гоніння на діда від поляків – правда, обшуків, наскільки я знаю, не було. Але йому не давали працювати ні в яких шкільних установах, він мусив увесь час змінювати роботу. Зрештою, він помер дуже рано, в 38 років, ще в 1930 році. Мамі тоді ще не було двох років.
В.В.Овсієнко: Мама народжена коли?
З.В.Попадюк: Мама народилася в 1928 році, 8 квітня. Треба сказати, що дід, крім того, що був учителем і інспектором, був і січовим стрільцем – він служив в українських січових стрільцях і був у тих баталіях на горі Маківці біля Грабовця, на теперішній Сколівщині. Мушу сказати, що він був у російсько-більшовицькому полоні. Попав у тодішній Проскурів, теперішній Хмельницький, втікав з того полону через Збруч. Я того добре не пам'ятаю, не збереглося в пам'яті, як розповідали, чи то було в 1920 році, чи вже в 1921, коли він тікав з полону. Він утік, і його вже на нашому боці все-таки хтось влучив кулею. Він був поранений неважко, в стегно, але був поранений. Але в нього, мабуть, серцево-судинна система була слабка, то він від інсульту помер. З того часу моя бабця так і залишилася самою, з мамою і своїми сестрами – ну, і зі своєю мамою і батьком.
Що ще можна згадати? Я не певен, що то цікаво буде, – є родинна легенда про мого прапрадіда, його Хризостом звали, що його рідний брат, тобто мого прапрадіда стрийко, як у нас кажуть, ім'я якого Михайло Копистинський, що він у часи французької акції в Росії, в 1812 році, після поразки Наполеона під Москвою нібито допоміг Наполеону переправитися через річку Березина, коли той тікав. То в Білорусії. І Наполеон нібито подарував йому годинника з платиновими деталями, чи платинового. Як розповідає наша сімейна традиція, то був досить великий овальної чи еліпсоїдної форми, яйцевидний годинник, що відкривався. З платиновим корпусом. І що того годинника нібито той же прапрадідів дядько відправив до Франції до якогось музею і отримав якісь там гроші. Ніби продав до того музею. Отака собі легенда.
Але повернімося до ближчих часів. Отже, поляки нібито не робили обшуків. Але вже німці – хоча під час німецької окупації вони й мешкали в цій хаті, поки фронт переходив, – коли українці проголосили незалежну державу 30 червня 1941 року, то, незважаючи на те, що тут мешкали німці, гестапо робило тут обшук, шукало якусь літературу, яка могла би бути пов'язана з українським рухом. Але нічого нам ніхто не зробив.

СТАНОВЛЕННЯ ОСОБИСТОСТІ
А діткнули нас з тими обшуками вже росіяни, чи більшовики...
Але треба згадати, що поляки зробили досить багато, щоби полонізувати цей край. У Самборі була єдина україномовна школа, називалася "Рідна школа". Мати моя якраз і вчилася в тій школі. Коли большевики прийшли сюди в 1939 році, то фактично всі діти, які належали до старших класів – з тих документів, що ми знаємо, числом 117, – фактично всі були знищені. Залишилося кілька дівчат, бо хлопців практично майже не залишилося – зі старших. І серед тих дівчат залишилася моя мама, хоч її так само більшовики брали і тримали кілька днів у пивниці, а потім випустили.
В.В.Овсієнко: Чому їх знищено?
З.В.Попадюк: Тільки тому, що то була єдина українська школа. Так, як при більшовиках усі належали до піонерів, так за німецьких часів усі належали до так званого Українського комітету – була така за німців організація.
В.В.Овсієнко: Скільки їм тоді було років?
З.В.Попадюк: Ну, якщо моя мама була з 1928 року, а то був 1939 рік, і мама була серед молодших, яких не дуже рухали, то мамі було на той час 11 років, може, 12-й. А тим старшим було по 15 – 17 років. Тих 15 – 17-річних у живих фактично не залишилося. На березі Дністра тут у 1963 році, коли була повінь, вода розмила могилу, де були залишки тих школярів – студентів, як тоді їх називали. При німцях то розкопали були і зробили велику братську могилу. А потім ото вода в 1963 році розмила ту могилу. І геть по Дністрі, по березі, де ми купалися, дітьми будучи – мені тоді десь 10 років було, – порозкидані були ті кості, які вода порозмивала. Уночі підняли на ноги санстанцію – моя бабця якраз тоді на санстанції працювала – і зобов'язали їх усі ті кості під прожекторами збирати. То все позбирали і одвезли на місцевий самбірський цвинтар, закопали там і залили вапном.
Так сталося, що фактично ніхто не знав, де то є. А може той, хто знав, не міг нікому сказати. Коли наші в процесі відродження в Самборі знову почали віддавати данину всім загиблим, невинним, то так сталося, що тільки я і знав, де та могила може бути. Тому що бабця тоді на другий день зранку взяла мене за ручку, повела і сказала: „Отут, щоб ти колись знав, отаке й таке”. Тому що могила була зарівняна, але там була висока тополя, яка стояла до того часу, і тому я знав, де та могила 117 студентів, і показав. Зараз там нічого нема, там дуже важко підступитися, але могила є доглянута. Їх убивали, фактично, живцем, ніхто на них куль не тратив. Їх там по-всякому по ночах убивали. Більшість знайдено з кляпом у роті та скрученими дротом руками назад, кажуть. Закопували живцем і утрамбовували трактором. Люди, які жили недалеко від нас, чули ті крики по ночах. Досить того, що мати моя та ще деякі залишилися живі, бо вони були молодші.
Мати таки закінчила школу, десь 1947 року. Правда, вона закінчила ще й торгову школу. Вона в 1948 році вступила в університет і навчалася, здається, до 1953-го. Чи 1954-го...
В.В.Овсієнко: А після того працювала в університеті?
З.В.Попадюк: А після того вона була на рік направлена на практику в гірське село Шешори – так воно називається. Там була, потім ще в якомусь селі, де дістала листа з університету, що її запрошують в університет, тоді вона повернулася.
В.В.Овсієнко: З якого року вона викладала в університеті?
З.В.Попадюк: Наскільки я собі пригадую, з 1955 року вже працювала в університеті. Може, з 1956-го, але не далі.
Поза тим, що мала лекції німецької мови в університеті і в консерваторії, вона брала участь у різних заходах: вона на скрипці дуже гарно грала – тривалий час була другою скрипкою у Львівському оперному театрі, в симфонічному оркестрі. Потім був симфонічний оркестр при університеті, диригентом якого був Денис Андрійович Хабаль – і там вона дуже довго грала на скрипці. Я пам'ятаю з дитинства, що показують концерт симфонічного оркестру, і мама дзвонить зі Львова, щоб я подивився, бо будуть показувати маму по телебаченню. Ми тоді телевізора не мали, то я до когось ішов.
Разом з тим, мама контактувала з тими людьми, які на початку шістдесятих років, особливо в середині шістдесятих, склали, так би мовити, основний кістяк якщо не загальноукраїнської, то львівської громади, яку потім стали називати шістдесятниками. Я вже пам'ятаю 1961-62 роки, коли все це починалося... До речі, в Самборі ж Іван Гель мешкав. Він одружився на самбірчанці – така Марійка з родини Хортів. Не пам'ятаю зараз прізвища. Досить того, що в Самборі і на Самбірщині Іван Гель викладав історію, географію. Ось той хлопчина, що приходив до нас сьогодні, – його Іван Гель вчив історії в школі. У Стрілках Іван Гель деякий час працював в інтернаті. Вони зналися з мамою вже тут, у Самборі, а у Львові само собою. Тоді ж з'явився у Львові і вийшов нагору В'ячеслав Чорновіл з його тодішньою дружиною Оленою Антонів. Була така сім'я Гнатенків – Стефа і Валерій, уже покійний, художники обоє. І Калинці – Ігор та Ірина, і Шабатура Стефанія, і Михайло Косів тоді проявляв себе як учасник того відродження чи руху творчої інтелігенції – так це тоді називали.
В.В.Овсієнко: Клуб творчої молоді?
З.В.Попадюк: Ні, то вже пізніше. В чому проявлялася та робота? То був неперервний процес, тому що тут іще йшла підпільна робота. То ж тільки-но перестали стріляти – в кінці сорокових і навіть на початку п'ятдесятих років. А в кінці п'ятдесятих уже була когорта людей, які, знаючи досвід своїх батьків – брати Горині, – або ті, що приїхали сюди – скажімо, Чорновіл В'ячеслав чи Валентин Мороз – ці два вихідці не з наших теренів, то люди, які приїхали сюди і тут заражувалися ідеями, про які на Галичині, може, люди навіть боялися говорити, тому що то все було страшним. А ті, які приходили зі сторони, не відчували такого страху, але вони цікавилися тим. Можливо, вони й були поштовхом до того, що щось починалося. Люди починали думати, щось згадувати. Не можна було говорити про бандерівців. Зрештою, люди були залякані – не тільки залякані, але й обдурені. А батьки боялися вдома щось казати. Дитина йшла в школу, її вчили, що бандерівці – бандити, вона приходила додому, і рідко хто в сім'ї відважувався сину сказати щось інакше. Як правило, люди мовчали, і тільки деякі щось казали.
То в мене вдома, після тих усіх обшуків, все одно залишалася маса старої літератури, в тому числі й україномовної – скажімо, досі лежить купа книжечок "Просвіти", які в той час, може, й не заборонені були, бо не було там нічого такого, але вони були народознавчими, вони були патріотично налаштовуючими. То були шістдесяті роки. Я маючи років 11-12, знав, що щось таке робиться, що моя мама приїжджає до Самбора або я приїжджаю до неї, у неї якісь люди, вони про щось таке говорять – я вже відчував, що то є щось таке, що можна би було ототожнити з підпільним рухом. То мені в голові вже сиділо. Більше того, то, з одного боку, була для мне своєрідна забава, а з другого боку й ознайомлення з тим, що мама робила. У нас була в хаті друкарська машинка, її мама привезла сюди, в Самбір. Вона час від часу привозила якісь папери, які передруковувала. Я потім уже зрозумів, що то були самвидавські матеріали.
А тоді – то був 1963 рік, мені всього десять років було чи, може, одинадцятий – я добре пам'ятаю, якраз ішла визвольна війна в Конґо, з бельгійськими і французькими десантниками. Був там такий диктатор Чомбе, а з другого боку Патріс Лумумба. То я собі зі своїми однокласниками, як-от Ігор Ковальчук та інші, намалювали велику карту, на стіну її повісили: Конґо велике намальоване, збільшене зі шкільної карти, там ми прапорцями позначали. Якийсь там Стенлівіль, Лібревіль, Браззавіль, Леопольдвіль – ці назви я й тепер пам'ятаю. Ішли бої в Катанзі чи ще десь там – то ми вже за тим стежили. Тобто ми вже були політично заанґажованими. Ми слухали радіо о десятій годині вечора, ті московські вісті. Коли десята година, то я вже сидів біля радіо і слухав півгодинні вісті.
І в такий час мати привозить ті папери друкувати. Звичайно, що мені на забаву було цікаво навчитися друкувати і цікаво, що вона там друкує. Так я, не хотячи, познайомився з багатьма творами, які я й дотепер пам'ятаю. Досить того, що я вже на той час розумів – хоч мама мені не дуже й казала, що ти того нікому не кажи, що я тут друкую, бо, видно, не хотіла зосереджувати на тому мою увагу – але бабця казала: „Ти того нікому не показуй, що ти собі друкуєш”. А згодом мама залишала мені і казала: „Того мені надрукуй”. І я друкував. Ну, щоб я то вже так дуже добре пам'ятав, що там було, то ні. Але я знаю, що то був наполовину російський самвидав. Там були якісь кусочки чисто белетристичні... Та й узагалі було дуже багато поезії. Там був Олійник Богдан, львівський поет. А ті прізвища, які всім відомі, я не буду називати. Вірші Мороза Валентина – він же й поезію писав. Потім з'явилися його есе „Серед снігів”, „Хроніка опору” – то вже десь 1967 рік.
В.В.Овсієнко: Мороз сидів у Мордовії 1965 – 1969, звідти вийшов "Репортаж із заповідника імені Берія". А ці речі він, мабуть, написав уже пізніше – коли вийшов на волю.
З.В.Попадюк: Коли "Тіні забутих предків" знімали... Я не можу собі то пригадати – може, мені щось переставляється в часі. Але там ішлося про це. Трактат Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” – то, я пам'ятаю, шістдесят сьомий або шістдесят восьмий рік.
В.В.Овсієнко: А в якому вигляді трактат Дзюби ти бачив – у машинописі?
З.В.Попадюк: У машинописі, то все йшло тільки в машинописі.
В.В.Овсієнко: У фотокопіях дещо ходило.
З.В.Попадюк: Коли я вже був десь у десятому класі, то ми самі робили фотокопії. Але найчастіше я то бачив у машинописі і сам розповсюджував у машинописі.
І ще одне. В 1965-66 роках були перші арешти. Я вже усвідомлював, що були арешти. Певно, в 1966 році арештували Чорновола...
В.В.Овсієнко: В серпні-вересні 1965 заарештували двадцять одного – брати Горині, Мороз, Осадчий, Гель, а Чорновола – у зв'язку з тим, що він уклав про них збірку "Лихо з розуму". Його заарештували 1967 року.
З.В.Попадюк: Оце "Лихо з розуму" ми також тут передруковували. Я там щось домагав, але мати його, в основному, друкувала у Львові. Через неї весь час проходив самвидав. Були її колежанки, з якими вона то все робила. Але я пам'ятаю, як В'ячеслава Чорновола випустили по амністії.
В.В.Овсієнко: Півтора року він відсидів.
З.В.Попадюк: Пам'ятаю, як його зустрічали. (В. Чорновіл був заарештований 3 серпня 1967 року, звільнений у лютому 1969. – В.О.). Іван Гель тоді вже був, він так само мені пам'ятається. (Гель Іван Андрійович, нар. 17.07.1937, с. Кліцко, Городоцького р-ну, Львівської обл. Заар. 24.08.65, 3 р. таборів суворого режиму в Мордовії. – В.О.). Дуже часто бувала в нас Олена Антонів, жінка Чорновола. По-моєму, вона вже тоді з мамою досить близько зійшлася. (Антонів Олена Тимофіївна, 17.11. 1937 – 2.02. 1986. Лікар. Учасниця руху шістдесятників. Розпорядниця фонду О.Солженіцина в Галичині. Дружина В.Чорновола, потім З.Красівського. – В.О.). Я бував на тих вечорах. Не можу пригадати, в якому то році було, – але на вулиці Чернишевського мешкала графиня, яка влаштовувала вечори молодих поетів. Ті поети читали вірші, вона влаштовувала прийом, частувала їх чимось.
В.В.Овсієнко: А де ти жив – тут чи у Львові?
З.В.Попадюк: Я мешкав у Самборі, але мама приїжджала сюди, а я приїжджав у Львів. А в 10 клас я вже пішов у львівську школу.
В.В.Овсієнко: А мама у Львові мала якесь помешкання?
З.В.Попадюк: Мама там мала тимчасове помешкання – вона 17 років пропрацювала в університеті, але так і не дочекалась постійної квартири. То вона мешкала на Чернишевського, 9, то на теперішньому проспекті Свободи, 37, біля оперного театру. І на тодішній вулиці Кірова, отам біля Горинів сусідній будинок – у нас 27-й, а Горині в 33-му. Перед тим – на Богуна, 8. Дивно, що все це я пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: То добре, що пам'ятаєш.
З.В.Попадюк: І останнє мамине пристановище було на тодішній вулиці Енгельса (тепер Єфремова), будинок 105, – вона туди перебралася у 1971 році.
Щоб сказати ще щось про маму, то треба говорити про всіх її знайомих, тому що вона весь час крутилася в дуже замкнутому своєму колі. То були розмови і про політику, і про літературу. І все воно було ніби поділене на дві частини – я тоді це відчував. З одного боку, була хвиля, представлена Дзюбиним трактатом "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Напевно, той трактат щиро сприймався такими людьми, як Чорновіл, можливо, Косів. Так мені здається, хоча, може, я сказав неправильно. А з другого боку були такі, як Мороз Валентин, Гель Іван і ще хтось, які трошечки посміювались над тим, вони були ортодоксальними в сприйнятті руху сорокових років, тільки ніде про це не говорили, бо, мовляв, не на часі про це говорити. Вони не сприймали тої неоленінської чи як її назвати, неомарксистської літератури...
В.В.Овсієнко: Чи націонал-комунізму.
З.В.Попадюк: Так-так, хоч я далекий від того, щоби назвати то націонал-комунізмом – то просто було повернення до витоків більшовицької національної політики.
В.В.Овсієнко: Принаймні формально то є націонал-комунізм, так учені й визначають. Хоча Дзюба, може, й не був націонал-комуністом, але свою працю він увібгав у цю форму.
З.В.Попадюк: Мені здається, що Дзюба тоді далі не міг піти. Дзюба завелика особистість, завелика людина, щоби здатися, маючи тверді переконання. Мабуть, його переконання не були настільки глибокими і не настільки радикальними. То гора, яка не могла зсунутися, маючи ясність у своїй свідомості. Так мені здається – можливо, що я неправий.
Матері я завдячую дуже багато чим. Коли мені довелося зустрітися з насильством совєтської машини, то я вже був до того готовий. Мама мене з раннього віку посвячувала в ті речі, які вона робила, вона не боялася мені того говорити і якоюсь мірою мене готувала. А що я бачив тих людей – наприклад, у день народження В'ячеслава Чорновола у нас у хаті збиралася купа людей – то збиралися зеки різних поколінь, пили чай, який називається чифіром, сиділи отак буквою "о", кружком на підлозі, бо в нас не було меблів, не було де сидіти, і так гостилися. Більше говорили про діла, які минули недавно, – про табір чи про слідство.
Ось така коротенька ілюстрація. Мама водила мене по театрах. У якомусь зі спектаклів брав участь нинішній міністр культури Богдан Ступка. В антракті зустрічаємо в коридорі Богдана Ступку. Мати щось із ним говорить, а я тоді (мабуть, був десь у десятому класі) виявив якусь ініціативу в розмові, коли йшлося про інакодумання. І він так жартуючи, але, з другого боку, мабуть, і ні, каже моїй мамі і мені: "Ти не вчися нічого – ти ліпше політикою займайся, і все буде добре." Я це пам'ятаю вже 30 чи 35 років. Так що я маю таке напуття від нинішнього міністра.
Що стало поштовхом? Можливо, той випадок, який стався на Дністрі, коли розмило могили. А ще в Самборі була тюрма, вона сьогодні є дитячою колонією. Там теж, за розповідями моєї бабці, в останній день перед тим, як більшовики звідси вибиралися перед німецьким наступом, було розстріляно понад 900 чоловік, фактично невинних.
Ще одне – що з літератури, яка збереглася, я мав уявлення про бандерівський рух. З тих часів навіть збереглися книжки з фотографіями, де дідо був у костюмі січових стрільців. Я в школі був таким вогнищем, з якого починалися всякі запитання на уроках, особливо історії. Коли ото сталося на Дністрі – я зразу до першої моєї вчительки, яка була німкеня. Вона сказала: "Ну, я не буду нічого говорити, бо я не місцева, я не самбірчанка". Я думаю, що ця відповідь означала: якщо ви запитаєте про це у себе вдома, то вам скажуть правду. Бо тоді було прийнято казати, що то все німці зробили.
У 1967 році, коли мені було 14 років, мама подарувала мені першого приймача. Доти я весь час слухав оте совєцьке радіо – а тут уже дістав радіо "Свобода", яке глушилося, але вже з того часу я був у курсі з різних точок зору.
В.В.Овсієнко: Ти там щось зробив, щоби ловити короткі хвилі?
З.В.Попадюк: То не я зробив – то мама, купивши приймача у Львові, попросила переобладнали його так, щоб стало ще два діапазони – 16 і 19 метрів. Я міг чути те, що менше глушили. Але згодом і там глушили – совєти пристосувались. На шкільних політінформаціях я казав, що "Бі-Бі-Сі" так каже, а китайське радіо так каже, а "Голос Америки" те, а Москва те.
В.В.Овсієнко: Ти так і покликався?
З.В.Попадюк: Так. Чехословацькі події 1968 року захопили нашу увагу, збудили національний протестантизм. Він у мене ніколи не був націоналістичним, тому що в нашій сім'ї не було радикалізму ні в чому. Якби я собі дозволив повторити почуте на вулиці зневажливе слово щодо росіян чи поляків, чи до євреїв, чи ще когось, то я був би дуже тяжко скараний словами своєю бабцею. Вона була такою. Чи таке. Я колись похвалився, що на трамваї проїхав зайцем. Бабця сказала: "Слухай, усе ж таки колись буде і своя держава – а ти як навчишся їздити в чужій державі зайцем, то вже в своїй державі не будеш їздити як нормальний громадянин." То це мені, дитині, теж запало в голову.
Але повернімося до чеських подій. Власне, ті чеські події справили на мене найбільше враження. Я так за тим стежив, я так то все пам'ятав, що – вдивовижу – десь у 1990 році ми з дружиною Оксаною поїхали до Німеччини, а їхали ми через Прагу. Я вперше в житті виїхав із того Союзу, ніколи не був у Празі – а там пересадка. У Празі я дивувався сам собі – що я виходжу і знаю кожну вулицю в Празі, як вона називається, куди і до чого йти, де що розташоване. Так, наче я там жив, – а я ж її ніколи не бачив по телевізору, не бачив ніяк – я тільки слухав радіо, що тут де відбувалося і як. Я знав, де які клуби, я знав, де той Ян Палах самоспалився на тому Вацлавському намнєсті (площі), де то, де то – все знав. Оксана дивувалася, казала: "То не може бути!" Я її водив і туди, і туди, казав, де там що. Але ж крім того, що я слухав радіо про ті чехословацькі події, я нічого не знав. Скільки мені тоді було – 14 років у 1968 році? Чи то вже навіть 15.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ ФРОНТ
Фактично тоді, в 1968 році і надалі в 1969 році, ми зробили першу спробу створити юнацьку організацію. Зібрав я своїх шкільних товаришів, однокласників – їх було вісім. Увісьмох ми створили організацію, яку назвали собі так претензійно: "Український національно-визвольний фронт". А чому – тому що був „Український національний фронт”, до якого належали Михайло Дяк, Дмитро Квецко, Зіновій Красівський та інші. Їх заарештували – то ми знали, тому взяли таку назву, щоб той фронт далі існував.
В.В.Овсієнко: Зоряне, якби хтось колись захотів зобразити цю подію натурально – скажімо, зняти кінофільм, – за яких обставин відбулося це ваше зібрання?
З.В.Попадюк: Я пам'ятаю, тому що то все я повидумував, так би мовити. Це з одного боку. А з другого боку – коло друзів, з якими ми постійно спілкувалися на цю тематику. Як нас везли на екскурсію до Львова, то я їх міг відірвати від групи і повести на цвинтар українських січових стрільців: отут поховані січові стрільці, отут більшовики ламають той цвинтар. Тобто неофіційна думка вже існувала в свідомості якоїсь частини тих школярів. Я знав, кого кликати, а кого не кликати до такої роботи, а кому лише розповісти, але не кликати.
Ми зібралися на подвір'ї біля моєї хати. Там така лавочка була і стілець. Написали ми собі програму, склали текст клятви чи присяги, склеїли собі прапор з двох кусків матеріалу – синього і жовтого, з тризубом. Придбали друкарську машинку...
В.В.Овсієнко: Ага, то всі ознаки організації, стаття 64.
З.В.Попадюк: Так, стаття 64-а й була за першим вироком. Оскільки організація мала діяти, то перші роковини вступу совєцьких військ до Чехословаччини ми відзначили летючками. Ми написали ті летючки від руки, трошки десь надрукували. Досить того, що ми їх розклеїли по Самборі.
В.В.Овсієнко: А скільки їх було?
З.В.Попадюк: По Самборі було десь двадцять, не більше. Порозклеювали на людних місцях. То одне. Друге, що ми мали, – я зі Львова привозив літературу. Пам’ятаю, вже була "Хроника текущих событий", різні есе, памфлети московські. Був Паперного якийсь цікавий матеріал – веселий, сатиричний. Був такий роман Кочетова "Чего же ты хочешь?", а на нього була пародія "Чего же ты кокочешь?" Пам'ятаю якихось персонажів з нього. Трохи шпигунський, там була "Порція Віскі", «Клоп», „Фон Жлоб”, такого ж типу імена різних національностей. Були вже тоді перші номери "Українського вісника", ходило "Лихо з розуму" Чорновола, есе Мороза, Дзюби. Ми щось передруковували, перефотоґрафовували – це я у Львові з одним своїм колєґою. І розповсюджували.
Того першого разу нас було вісім чоловік, у тому числі Микитко Яромир, який потім був арештований разом зі мною й ув'язнений, був Ігор Ковальчук, який зараз у Самборі працює директором радіотелемагазину "Електрон", був Галько Володимир, зараз лікарем у Львові. Був Боґуш Омелян. Ми згодом вчилися у різних вузах, а коли нас арештували через два роки, то ми всі порозліталися, бо нас повиганяли з тих вузів. Кого не судили, той пішов у армію. Порозкидали нас по-різному. Оцей Омелян Боґуш був, здається, головою облвиконкому в Курган-Тюбе в Таджикистані. Доля подібна, як у Рокецького. (Брат політв’язнів Богдана Рокетського і Володимира Рокецького виїхав у Сибір, став Іркутським губернатором. – В.О.). Ще був Петро Петрина, Погорілов Геннадій – перший чоловік моєї Оксани, Ігор Вовк. То все були однокласники. Геник, чи Євген Сеньків, зараз в Іркутській області живе.
В.В.Овсієнко: То цю організацію ви створили фактично...
З.В.Попадюк: Школярами будучи. То був дев'ятий клас.
В.В.Овсієнко: І то на початку навчального року? Тому що чеські події – це серпень 1968 року.
З.В.Попадюк: Так, а організацію ми створили в 1969 році. Добре, що ти нагадав, – цьому передувала така річ. У 1968 році, здається, 29 жовтня, відзначалося 50-річчя створення комсомолу. Тоді ми вперше провели протестну акцію: ми завимагали на уроці директора школи, історика, пояснити події, які відбувались у Чехословаччині. Ми чітко називали їх окупацією Чехословаччини. А він відмовився. Тоді ми цілим класом застрайкували – пішли з його уроків. А потім нас якось там карали, знайшли двох заколотників, серед них і мене. Мені вже тоді було сказано, що ти, чоловіче, у мене школу з доброю характеристикою не закінчиш. Я змушений був тут закінчити дев'ятий клас – правда, той історик, який обіцяв мені всякі біди, почав мене ганяти на історії, бо випускний екзамен з історії був тоді в дев'ятому класі, і таки мусив п'ятірку поставити з історії, але характеристику таку написав, що коли я пішов у десятий клас уже у львівську школу, то я її просто викинув – порвав чи спалив, не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Бо з такою характеристикою і в тюрму не прийняли б?
З.В.Попадюк: Так. Так що я пішов в іншу школу в 10-й клас, без характеристики, у зв'язку з тими подіями. Але то був перший наш протест на чеські події. Ми намагалися й інші школи організувати. Був на нас тиск. Та я пішов у десятий клас у львівську школу № 55. Жив у мами на Кірова, біля Горинів, 27-й номер. Тоді я вчився з такими хлопцями, які говорили набагато менше від мене, але могли чимось допомогти в тих наших справах. Але коли наступного року всі ми поступили у вузи, то з'явилася досить широка геоґрафія нашого „Українського національно-визвольного фронту”. Більшість із нас була по вузах Львова, а хтось у Франківську, хтось у Чернівцях, хтось у Тернополі. Ще якісь летючки ми робили, не пам'ятаю вже, про що.
А відтак спільну нашу акцію ми провели на початку 1972 року. То був час якоїсь міні-відлиги, коли поповерталися люди з таборів, коли ще на волі були Калинці, Чорновіл. Усі були, за винятком Мороза. Самвидав ходив досить широко, були часті контакти. На Новий 1971 рік ми їздили до Києва, влаштовували там вертеп, колядували.

ОБШУК
25 грудня 1971 року, напередодні Нового року, на квартирі матері ми знову відсвяткували день народження В'ячеслава Чорновола. Було дуже багато людей, ледве помістилися в нас у хаті. А на той час Чорновіл – не можу добре пригадати, але мені здається, що він уже з жінкою Оленкою Антонів розійшовся, він навіть якийсь час у нас мешкав, тому що не хотів жити в неї. А мама моя була доброю колежанкою з Оленкою, і, може, мама не сприймала тоді Атени, хоча й мала добрі з нею стосунки, але, разом з тим, холодні. Мама любила Чорновола і могла навіть посварити, що нащо там дурницями займається. Відбувся той день народження, потім Новий Рік, Різдво, і 12 січня 1972 року, в цей день, який надалі називають Днем українського політв'язня, були масові арешти на Україні, в тому числі до нас прийшли з обшуком.
В.В.Овсієнко: У той же день?
З.В.Попадюк: То було 12 січня, в ніч з 11 на 12 січня. А я екзамен склав за третій семестр. Я був на другому курсі філологічного факультету, українського відділення. Вранці нам подзвонили. Це було десь одразу після шостої. У нас на квартирі тоді мешкала Наталка Білявська, мамина товаришка. Мама пішла відчиняти. Там, звичайно, сказали, що телеграма.
А напередодні в нас у хаті була така історія. Я прийшов додому, ліг у ліжко чи на диван, а мама ще щось крутилася в хаті. Я її попросив, щоб принесла мені портфель, який лежав на кухні, бо мені щось там треба було. Вона пішла на кухню, а повернулася вже сполотніла: "Ти що носиш з собою?" А там у мене були членські карточки нашої організації, кільканадцять пластинок лінотипів, бо ми щось там друкувати збиралися. Була книжка Івана Геля про Мороза – збірник, присвячений Морозу. Там "Замість останнього слова", усі твори Валентина Мороза з передмовою Івана Геля. І все те було в мене в торбі. Я взяв усе це з собою, щоб комусь там передати. Сумка моя така заляпана була, бо дощ був, погода була хоч зимова, але з дощем. Одним словом, мама до мене причепилася: „Ти що носиш із собою? Давай викидай то все з торби!” Кажу: "Ну, і куди ти то покладеш?" – "Не знаю, куди покладу, але викидай!" – "Ну, що – покладемо на балкон чи на кухню – ну, куди ти покладеш? Поки воно в моїй торбі, то воно зі мною є. А коли ми йдемо на роботу, то звідки я знаю, хто в нас у хаті товчеться? Чи хтось відкриває хату, чи не відкриває, дивиться, чи не дивиться?" Моя арґументація якось її заспокоїла. Ну, а вранці – ото "телеграма", ще темно було, і та Наталя Білявська, яка зараз в Америці живе, тільки шепнула мені: "КГБ!" Я чогось подумав собі, що, напевно, підслухали ту вчорашню розмову.
В.В.Овсієнко: А портфель де?
З.В.Попадюк: Портфель біля мого ліжка, чи дивану. Я вже став на ноги. І не знаю, що мене напоумило, чи то був чисто механічний рух, – ніхто мені не казав і я сам не думав про це, але я той портфель свій від свого ліжка зафутболив. Він став собі під ніжку стола, посередині кімнати. Першими, пам'ятаю, заходять двоє дівчат понятих, питаються, де світло. Показали їм, де світло, вони включили світло, поклали свої портфелі біля мого. Потім заходять всі ті чекісти, і в кожного з них так само портфелі. Під столом вишикувалося щось дев'ять портфелів разом з моїм, чи навіть десять, не пам'ятаю.
Ну, йде той обшук. Від шостої години ранку до четвертої години пообіді тривав обшук. У нас отака кімнатка і кухня. У нас меблів практично не було – диван розкладний, крісло розкладне, стіл і купа отих книжок, що й зараз у мене є. Не всіх, а частини. Без стелажів, отак поскладані попри стіну. Вони в тому копалися. Вони віддирали від дзеркала скло, вони кожну книжку розгортали, що вони тільки там не робили, а до тої торби їм руки не дійшли.
Був один момент, найцікавіший, коли слідчий за прізвищем Одноволов, трошки неохайний, а другий Бережнов Юрій Георгійович... До речі, керував усім обшуком відомий тоді – самі знаменитості! – Корнієнко, який тепер є начальником Київської міліції.
В.В.Овсієнко: В якому він чині тут був?
З.В.Попадюк: Не знаю. Старший лейтенант, напевно. Це десь серед паперів у мене є. В один момент він, показуючи на мою торбу, каже до Батюка, який ідеологією завідував у КГБ: "Чия то така брудна торба?" А той каже: "Та чия-чия – то Одноволова! Чия ж іще може бути?" А той стоїть перед ним, гортає книжки і не реагує на те. А я ж то коло них сиджу і сиджу. Так вони до тої торби і не заглянули. Вони всі пішли, кожен свою торбу забрав, моя торба впала на бік. Ще той Корнієнко останній виходив, очима зміряв цілу кімнату, так подивився, ту торбу побачив – і вони пішли!
В.В.Овсієнко: То Господь затьмив йому очі, і всім їм.
З.В.Попадюк: А ще був один момент. На кухні возяться. Вони там возяться, і я йду туди. Бо нібито пересування в хаті було вільне, ніхто нас не примушував сидіти на місці. Я заходжу на кухню, чекісти копаються в тих баняках, у тому всьому. А в нас була така коробка фанерна з-під посилки, з картоплею. І тут моя мама, ніколи з чекістами не говорячи і не будучи ніякою такою услужливою: "Та що ви будете мастити руки – я вам допоможу! Ану розстеляйте газету”. Вони розстелили ґазету, вона ту картоплю на підлогу – шух, потрясла тим ящиком, потрясла: "Ну – нема нічого, нема!" І позбирала ту картоплю назад. Вони троє стояли коло неї і нічого не зауважили. А я зауважив, що з того ящика вивалюється якась ґазета, якийсь папір. Після того, як вони вже пішли – а вони маму забрали з собою, – я до того ящика, а там отак-о всяких самвидавських речей! І все-таки її протримали десь до години першої ночі. У той день були масові арешти.
В.В.Овсієнко: Ні, то є Божа сила. Щось подібне розказувала мама Валерія Марченка, Ніна Михайлівна. Коли вона приїхала на Урал на побачення до нього, він приготував капсули з текстами і в собі проніс у кімнату побачень. Вони лежали в чашечці на полиці, їх мамі треба було забрати. А вони несподівано увірвалися з обшуком, бо щось запідозрили. Той капітан Рак узяв цю чашечку, а вона собі: "Матінко Божа, рятуй!" І, каже, Рак роззявив рота, позіхнув і поставив чашечку на полицю.
З.В.Попадюк: Цікавий момент. Що ще? Під час того обшуку була в мене якась словесна сутичка з кимось із них, що мені склепали папір до університету, ніби я під час виконання ними службових обов'язків їх ображав, висловлювався нецензурно і так далі, чого й близько не було. Я десь там піджартовував над ними, над їхніми зусиллями. У зв'язку з тим мене через суд оштрафували на 30 карбованців за хуліганські дії щодо працівників КГБ. У зв'язку з тим мене відрахували з числа студентів. Отаке.
В.В.Овсієнко: Ти в комсомолі не був?
З.В.Попадюк: Був.
В.В.Овсієнко: Тебе виключили після цього чи коли?
З.В.Попадюк: Якось так ні, у мене й сьогодні є той комсомольський квиток.
В.В.Овсієнко: Тобто ніяких процедур у тебе з комсомолом не було? Забули про це?
З.В.Попадюк: Забули, може, тому, що я комсомольцем був дуже недовго. Я вступав в університет. Екзамени починалися 1 серпня 1970 року, а за день або за два до того я вступив у комсомол. Тому що я пішов здавати документи до університету, а мені декан, що приймав документи і проводив співбесіду, каже: "Ну, чоловіче добрий, ну ми ж... (а моя мама там працювала, то мене там якось знали). Як би ти, золотенький, не склав екзамени, ти не комсомольцем не будеш тут, тебе ніхто не прийме. Біжи, по всякому, як тільки можеш, той комсомол роби." Я тоді взяв пляшку коньяку, пішов до першого секретаря Залізничного райкому комсомолу Дзюби і він за 10 хвилин змайстрував мені комсомольський квиток. Ми пішли, по чарці випили, і так я став комсомольцем.
В.В.Овсієнко: По совіцькому обичаю.
З.В.Попадюк: Так. Віддав той комсомольський квиток і так поступив в університет. А виключили мене з університету у зв'язку з поведінкою, яка не гідна звання радянського студента – так записано. Хуліганив проти чекістів.
В.В.Овсієнко: Коли приблизно виключили?
З.В.Попадюк: То було, мабуть, 16 лютого 1972 року.
В.В.Овсієнко: Це з другого курсу.
З.В.Попадюк: Потім було літо.

ЛИСТІВКИ. ЖУРНАЛ «ПОСТУП»
Влітку ми влаштували солідну акцію – розповсюдили листівки у Львові, в Чернівцях, у Коломиї, у Франківську, в Стрию, в Долині...
В.В.Овсієнко: А як то? Ви всюди були?
З.В.Попадюк: Так. Але я сам їздив і клеїв ті листівки в Стрию і в Долині, у Франківську, а хтось ще десь. Це листівки, присвячені четвертій річниці окупації Чехословаччини. Я сам той текст робив. Скоріше всього, що він був добрий, бо я після тих усіх років зустрівся з тим текстом, перечитуючи ту свою справу, і він мене влаштовує навіть зараз.
В.В.Овсієнко: Ти подумав: о, який я мудрий був! – Так?
З.В.Попадюк: Так, бо чекісти були глупіші за мене. Тому що вони арештували тоді якихось двох людей, мешканців Івано-Франківська, за ці летючки, бо знайшли на їхніх плащах клей, подібний до того, який використовувався при клеєнні. Але оскільки всі силікатні клеї подібні, то, мабуть, тим подібність і обмежувалася. Вони півроку просиділи в ізоляторі КГБ в Івано-Франківську. І тільки коли вже арештували через півроку нас у зв'язку з іншими справами, то вже тоді ту справу припинили. Але все одно тих двох посадили за якісь там дріб'язки по кримінальній лінії, які знайшли.
В.В.Овсієнко: А маму викликали на допити у зв'язку з арештованими?
З.В.Попадюк: Звичайно. Ні, на допити її не кликали – ото її протримали до ночі, десь від четвертої до першої години, і сказали вранці прийти на дев'яту годину до них. Вона до них не пішла. Потім вони ще її кликали, а вона сказала, щоб дали офіційну повістку. А вони їй тої повістки так і не прислали.
В.В.Овсієнко: Вони були впевнені, що з неї нічого не вичавиш...
З.В.Попадюк: Так у неї скінчилося спілкування з тою командою. Хоча в університет через декана, через завкафедрою вони по-всякому передавали. Але на особистий контакт вона тоді не пішла, то її більше не кликали.
Але в той день, коли ми ті листівки розклеїли, я приїхав у Самбір десь о шостій годині ранку чи сьомій, уже день був, і ліг спати. Моя бабуня бігом мій плащ поправила, бо дійсно могли бути якісь плями від клею. Одним словом, я сплю, а десь о пів на дев'яту приїжджає "волга" чекістська сюди, під хату. Цікавляться, чи я є. Бабуня відчиняє двері, каже, що я вдома. "А коли він учора прийшов?" – "Ой, дуже пізно!" – "Коли?" – "Може, о першій, а може й трохи далі". Вони собі там порахували (а я її навчив, що треба казати), що то не може бути – тому що я прийшов о першій годині додому і сплю, то я до того не маю відношення. А мене навіть не будили. Так воно й забулося. А там арештували двох людей.
В.В.Овсієнко: А коли тебе виключили, то жив уже тут?
З.В.Попадюк: Мене виключили в лютому, я трохи побув у Львові, потім поїхав на місяць чи півтора на Кавказ, у Грузії був. А потім тут.
В.В.Овсієнко: Був вільна птиця?
З.В.Попадюк: Так, так.
В.В.Овсієнко: І тебе не приневолювали до роботи? Загрози звинувачення в дармоїдстві не було?
З.В.Попадюк: Я підробляв. На Кавказі в будівельний загін пішов. Мені треба було підробити, щоб мати якісь гроші.
Що ще з тими чеськими подіями? Вони робили запити в Чехословаччину, чи десь подібних листівок не було. Вони хотіли довести, що то листівки, створені (чи вони хотіли, щоб то так було) в Чехах і сюди передані. А насправді я їх склепав сам.
Крім того, журнал. В університеті зі мною вчився такий Хвостенко Григорій – людина талановита як філолог, без усякого сумніву. Мабуть, він писав вірші, але не дуже з ними показувався на люди. Людина трошки загадкова і, на мою сьогоднішню думку, подібна на героя з "Бісів", який провокував революцію. Він з Сумщини, власне, з тої Ющенківської Улянівки Білопільського району. Якось я поїхав до нього в гості на Сумщину, і ми там задумали той свій журнал, "Поступ". Там ми клепали перші матеріали на той журнал. Ми зробили всього два. Він дав більшість статей до нього...
В.В.Овсієнко: Чого два – два номери чи два екземпляри?
З.В.Попадюк: Два номери. Більшість програмних статей були його. Була цікава стаття "Обриси справжнього Грабовського", було "Коріння і квіти російського шовінізму" – певно, так називалося, наскільки я пам'ятаю. То такий огляд чи ретроспектива російської історії та історії літератури щодо її великодержавності. Може, ще щось було, я не пам'ятаю всіх речей. Від мене було щось таке загальнополітичне – "Наша доба", чи що. Чи "Доба споживача". Я щось там намагався писати, що радянська дійсність така, що ми перековуємося у простих споживачів, деідеологізуємося, і не сьогодні-завтра станемо європейцями за свідомістю. Щось було про кримських татар.
Ми вивчали „Історію України” Грушевського. То було нашою внутрішньою роботою.
В.В.Овсієнко: А журнал ви зробили в якому вигляді і скільки екземплярів?
З.В.Попадюк: У машинописному, п'ять одного і п'ять другого, сторінок 60-65 було.
В.В.Овсієнко: Казав Яромир Микитко, що хтось його ще й передрукував, він розмножувався.
З.В.Попадюк: А, ну то було, було. Був тут у Львові якийсь Рейтблат, якого піймали з тим журналом. У ті приблизно 60 сторінок ми напихали все, що могли: щось із старого передруковували, ще довоєнного, щось самі робили. Але що було таке, чого не було в інших журналах того часу – ми подавали щоденну хроніку важливих подій. То був двомісячник. Крім того, десь у жовтні, здається, 1972 року, ми упорядкували в Самборі могилу, де були поховані оті 900, які були знищені в тюрмі після приходу більшовиків. Ми поставили там хрест, написали, що тут поховані 900 жертв НКВД. То приписали Гелеві Івану, і в його вироку це фіґурує, а потім то вже нам дали, коли заарештували. (Іван Гель вдруге заарештований 12.01. 1972, ув’язнений на 10 р. таборів особливого режиму і 5 р. заслання. – В.О).
І останньою акцією, яка нашуміла, було розповсюдження летючок з приводу заборони святкування ювілею Шевченка.
В.В.Овсієнко: А що, така заборона була?
З.В.Попадюк: По лінії Львівського обкому партії, точно не пам'ятаю, Здається, Куцевол, чи як його...
В.В.Овсієнко: Був такий...
З.В.Попадюк: Було скасовано всякі вечори...
В.В.Овсієнко: Це березневі?
З.В.Попадюк: Так, березневі. В університеті все було підготовлено до вечора – і все було скасовано. У зв'язку з тим ми випустили таку жорстку летючку. Я, будучи лібералом, завжди робив то менш жорстко. Текст я складав, а Хвостенко все-таки дописав слова, які їх найбільше зачепили: "червоний терор" чи "червоний фашизм", чи щось таке, не пам'ятаю. Ту летючку ми розповсюдили масовим тиражем, сотнями, обклеїли цілий Львів. Нас було вісім – але ми обклеювали й руками іншого угруповання: на історичному факультеті було угруповання, до якого входили Худий, покійного Івана Сварника син Микола, працівник державного історичного архіву. У тій групі було 16 чоловік, то вони то розповсюдили. У ту ніч – ще клеїлися у Львові ті летючки, а мене вже тут трясли з обшуком.
В.В.Овсієнко: А ти особисто їх клеїв?
З.В.Попадюк: Був обшук у хаті, я особисто не клеїв. Я надрукував, відвіз. Обшук у мене в хаті був тому, що така, як кажуть, герл-френд, подруга цього Хвостенка, відома поетеса Надія Степула, взяла частину тих летючок, якими мав розпорядитися Хвостенко, і віднесла їх у КГБ (так, принаймні, за версією КГБ) і здала. Отже, Хвостенка прихопили і Хвостенко здав усе, що міг – до всіх, кого він знав, прийшли з обшуком, а кого він не знав – до того не прийшли. Саме Хвостенко здав. То я не знаю – чи то Хвостенко і Надія разом працювали з КГБ, чи то Надія окремо працювала з КГБ – то я не знаю і ніколи не дізнаюся. Але та Надія і Петро Лелик – то щось таке, що було пов'язане з КГБ. Ну, досить того, що так сталося. У справі прямим текстом написано, що принесла, є її заява про те, що вона це здає.
У нас робили обшуки, а коли прийшли до мене і кажуть: „Ну все, ми тобі дамо!”, то я собі думаю: "Добре-добре, ви тут шукайте!" А я знаю точно, що у Львові летючки клеяться. І було видно, як у них мінялися обличчя. Вони прийшли в пів другої ночі і трясли тут цілу ніч, а на ранок їм хтось дзвонив – і які вони люті стали вранці, коли зрозуміли, що ціле місто заклеєне!

АРЕШТ. СЛІДСТВО
Нас арештували багато – десь понад 20 чоловік, а може, 30, навіть не знаю. Через два-три дні нас залишилося десь вісім арештованих – саме ті, що були в нашій старій шкільній організації, Хвостенко і ще один-два.
В.В.Овсієнко: Тебе затримали тоді?
З.В.Попадюк: Тоді вночі й забрали. У ніч з 27 на 28 березня 1973 року. Завезли на вулицю Миру, 1, тепер Бандери, 1, у приміщення слідчого ізолятора Комітету держбезпеки. Я не можу сказати, щоб я був дуже знервований. Я був змучений, і я заліг спати. Проспав я мало не півтори доби. Вони мене піднімали щось там перекусити, а я в основному, спав.
Щоб до мене там застосовували щось... Ніхто мене не ображав, ніхто мене не рухав, не шарпав. Дали мені відіспатися. А потім почали на допити водити. Один мій слідчий мав свій стиль роботи....
В.В.Овсієнко: А хто був твій слідчий?
З.В.Попадюк: Такий Малихін, майор.
В.В.Овсієнко: Малихін? То це знаменитий кагеб'яка!
З.В.Попадюк: Він – так. Але він вмілий чекіст, старий уже, психолог, видно. З кожним працював індивідуально. Мене теж, так би мовити, вивчали. Його стиль був дуже простий – він завжди показував, що дуже хворий: серце болить, тиск піднімається – так він старався викликати до себе співчуття. Ну, а підслідний, чи як він там називається, співчуває своєму слідчому, йому шкода того слідчого – і вже співрозмовник є. А йому більше, мабуть, і не треба було, тому що нас, хлопців, набрали багато, кожен одну дрібничку сказав – і канва нашої справи розгорталася дуже швидко. За кілька днів вони мали практично повну картину, що хто робив і як робив.
Я вибрав свій стиль: усе, що мені покажуть з показів інших, я буду підтверджувати або не підтверджувати, а сам не буду розповідати того, що може, й не треба було. Такий стиль деякий час працював, а потім нам через 10 днів пред'явили звинувачення, потім провадилося детальніше слідство. Когось звільняли, когось відпускали, а на третьому місяці, коли вже справа підходила ближче до завершення, я зрозумів, що під слідством залишилися тільки Микитко, я і Хвостенко, а решту повідпускали. До суду ми дійшли з Микитком. (Микитко Яромир Олексійович, нар. 12.03. 1953, м. Прокоф'євськ Кемеровської обл. Росія. Член-засновник молодіжної організації “Український Національно-Визвольний Фронт” (м.Самбір). Заар. 26.03. 1973, ув’язн. на 5 р. за ч. І ст. 62 КК УРСР. Карався в таборах Мордовії № 17, 19, відтак у таборі № 37 Пермської обл. Нині живе у м. Самбір Львівської обл.).
В.В.Овсієнко: Слідство тривало скільки місяців?
З.В.Попадюк: Суд у нас був 6–7 серпня, а заарештовані ми були в березні, 28-го. А справу Хвостенка виділили в окреме провадження.
В.В.Овсієнко: А які були для цього підстави?
З.В.Попадюк: Підстави – що начебто він перебуває на психіатричній експертизі, що він визнаний неврівноваженим чи ще щось там. І врешті решт він був відпущений. Чи вони його судили і дали 5 років умовно...
В.В.Овсієнко: Його окремо судили?
З.В.Попадюк: Окремо судили і дали умовно 5 років, але він не був в ув'язненні. А до того він зі мною провів кілька очних ставок – не кілька, а дві, – де він говорив, а я заперечував. А справа стосувалася принципових для мене речей, бо більшість були непринципові, то я й не заперечував. Одне принципове питання було, що в присутності моєї матері я віддавав Хвостенку, мабуть, трактат Дзюби. Я не хотів вплутувати маму в ті справи, а він наполягав на тому, що вона знала і була учасником тієї передачі. І друге такого самого типу, тільки стосувалося моєї іншої знайомої, Ольги. Так само якась передача, і я так само був зацікавлений у тому, щоб то її не зачепило, тому що вона була фактично ні при чому. То два такі моменти.
Мене, щоправда, попереджали. У свій час один чоловік, який давав свої поезії до журналу (такий Ганущак Василь, він зараз у Печеніжині, чи то в Коломиї), що Хвостенко Григорій – чоловій непевний, може бути, що він якийсь там підісланий. Хтось мене попередив, що начебто бачив у Хвостенка револьвер. Але я не надав тому особливого значення, єдине що – я стримався перед ним розповідати, які в мене друзі й де. І кого він не знав – того й не знав, того й чекісти не знали. 
Маму звільнили з роботи десь у червні, тобто на третій місяць після мого арешту. Десь там учена рада засідала – я вже докладно й не знаю, як то відбувалося. Після того вона пішла працювати медстатистиком у лікарню – у ту саму лікарню, де Оленка Антонів, Чорноволова друга дружина працювала. Вони її виїли і звідтіля, то вона перебралася сюди, в Самбір. І тут були всякі проблеми з інвалідністю – у неї інсульт стався один, потім другий, – і вийшло так, що лист про визнання першої групи інвалідності прийшов якраз у той день, коли маму хоронили.

СУД
А потім – суд. До суду ми дійшли, так би мовити, по-різному пошарпані. Чи були якісь прийоми слідства? Ну, були там якісь незначні залякування – що до кінця життя сидітимеш чи ще щось таке, – але в цілому слідство велося досить коректно – чи тому, що ми були молоді, не знаю. Якщо згадати когось такого, хто би запам'ятався з поганого, такого непримиренного боку, то це був полковник Рапота – начальник чи замначальника слідчого відділу. Він уже був пенсіонер, але любив там похизуватися, як кажуть. А решта ні.
І так до суду дійшли. На суді своя специфіка. Суд був закритий.
В.В.Овсієнко: І в вироці записано, що закритий?
З.В.Попадюк: Так, „у закритому судовому засіданні”. Була довга катавасія – я наполягав на відкритості суду, але не добився того. Потім були судові дебати. Я стояв на тому, що я ніяких злочинів не вчинив, а те, що я робив, – то я вважаю моїм громадянським обов'язком, а там, де я помилявся, то я сам розберуся, мені не треба, так би мовити, підказувати. Така от була юнача позиція. У мене була така позиція, а в Микитка трошки інакша. Наскільки я зорієнтований, то його батько вмовив, щоб він зайняв примирливу позицію з розкаянням. Але то йому не дуже зіграло на користь, тому що він з одного боку казав, що нібито розкаюється, а з другого боку якось так говорив, що все одно він правий. Але якщо треба розкаятися, то я розкаююсь. Це так навіть з боку виглядало.

МОРДОВСЬКІ ТАБОРИ
Ми поїхали в Мордовію.
В.В.Овсієнко: Коли?
З.В.Попадюк: Етапували нас, пам'ятаю, 25 жовтня 1973 року.
В.В.Овсієнко: Хіба вас обох разом повезли?
З.В.Попадюк: Повезли нас з інтервалом десь, мабуть, у чотири дні. Але ми зустрілися в Мордовії на Потьмі, на пересилці. Там був Аваков чи Авакян, не пам'ятаю вже. З ним Микитко і такий чечен Олександр Олександрович – був такий старичок, вилетіло мені прізвище, дуже відомий. Він був і референтом у Суслова, і ще кимсь.
В.В.Овсієнко: То це, може, Петров-Аґатов? Він у зоні, коли чув по радіо пісню „Темная ночь, только пули свистят в проводах...”, казав, що то його пісня. Що йому досі за неї гонорари платять. Хто вірив, хто ні...
З.В.Попадюк: Петров-Аґатов, так. І вірші в нього були досить цікаві, якщо то його. Він такий трошки авантюристичного типу чоловік...
В.В.Овсієнко: Так, так.
З.В.Попадюк: Я пам'ятаю якісь кавалки з його поезій...
В.В.Овсієнко: Гарні вірші, я теж їх чув. Але закінчив він дуже погано.
З.В.Попадюк: Я того не знаю.
В.В.Овсієнко: Закінчив він... Власне, це не був кінець його життя, але 2 лютого 1977 року в "Литературной газете" з’явилася його стаття проти Гінзбурґа і Орлова...
З.В.Попадюк: Я того не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: І саме в ці дні їх було заарештовано, вже за Московську Гельсінкську групу. А в нас 5 лютого Руденка й Тихого заарештовано за Українську групу...
З.В.Попадюк: То в його стилі, мабуть.
В.В.Овсієнко: І це при тому, що Гінзбург йому, коли він звільнився, допоміг з фонду Солженіцина придбати приміщення в Тарусі, щоб він там жив, і він ото так віддячив...
З.В.Попадюк: Я пам'ятаю: "Говорят, как будто для людей ласточка с небес огонь украла. Рассердился Бог и вслед за ней молнию метнул, острей кинжала. От удара раздвоился хвост, почернели крылья, только птица донесла нам искры дальних звезд, и с тех пор в сердцах людей гнездится". А більше не пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: Вірші в нього були цікаві. Він часом приходив і на наші українські зібрання, на Шевченків день, і пускав сльозу.
З.В.Попадюк: Так-так, він цікавий чоловік. Він у Потьмі нас так зачарував... Я там ще з кимсь був, якийсь молодий чоловік... Та ж Старосольський Любомир! (Нар. 8.05. 1955 у м. Стебник Дрогобицького р-ну Львівської обл. Ув'язнений 9.02. 1973 р. за ст. 2 ч.1 на 2 р. за вивішений 9.05. 1973 р. український прапор у Стебнику, разом зі Степаном Калапачем. Карався в Мордовському таборі № 19). Ми зі Старосольським зустрілися перед самим виїздом, ще у Львівському ізоляторі КДБ. Нас разом везли. Так от, ми там, у Потьмі, є, Авакова і цього Петрова-Аґатова забирають з камери – і заходить ще один ООГП („Особо опасный государственный преступник”. – В.О.) – Микитко! Зарослий – нас то вже поголили, а він зарослий такий заходить. Там нас протримали ніч... А потім його забрали. Він заїхав на 17-й табір, там він попав у руки до Чорновола.
Що ще з того слідства цікаве було? Всякі психологічні моменти. Наприклад, знають, що я зустрічався з якоюсь панею. Вони вирахували, коли та пані ходить до університету попри вікна слідчого ізолятора. І мене в той час викликають на допит. Літо, відчинені вікна – от ви собі постійте коло вікна, подихайте свіжим повітрям. І обов'язково мені дають дихати повітрям, коли я ні з того, ні з сього зауважую ту пані. Отакі моменти.
Одного дня приходжу на слідство, а на столику – букет квітів. Шоколадка, поштівка. Від кого? Виявляється, від Христини – була така Христина Підсаднюк, вона померла при родах. То сестра мого колєґи, який у школі зі мною вчився, вона жінка Миколи Сварника. Вона вдруге вийшла заміж, у них народився синок, який до сьогоднішнього дня не рухається, хоч і тринадцять років має, – церебральний параліч. Вона ж померла при родах, то він доглядає ту дитину сам. Усі ті роки не одружувався, аж тільки тепер.
Але я не до того, що є ці квіти. Я хочу знати, від кого. А мій день народження десь через день чи через два-три. А вони: "Чекай, чекай, поштівку дайте сюди!" І дивиться на мене. Звичайно, він з моєї руки вихопив ту поштівку, але я вже вловив, хто то написав. А вони вважали, що я не вловлю та, може, подумаю на когось іншого. І в той день задушевна розмова, і з мене щось викрутили. А викрутити з мене можна тільки одне – бо що я, шпигун чи ще хтось там такий, щоб розкаятися? Щоби сказав хоч слово, що моя мама брала в чомусь участь. До речі, це було протягом усього слідства. У мене таке враження було, особливо на початку сильне, що мова йде взагалі не про мене, а про матір. Так воно якось виглядало.
Ну, приїхали ми до Мордовії. А що стосується Мордовії, то ми вже всі знаємо, перебули ці табори. Перші враження дуже сильні і гарні від тих в'язнів, які по 25 років сиділи.
З.В.Попадюк: Кого ти там знав?
З.В.Попадюк: Дуже сильне враження на мене справив Синяк Дмитро. Він у свій час був референтом УПА. Він не з Рахівщини, а з того боку Карпат, з Ясині. Синьої... ні, не Синя – Зелена...
В.В.Овсієнко: Ні, Дмитро Синяк – то звідти, де Гвізд, Загвіздя...
З.В.Попадюк: Це Надвірнянський район. Потім Мирон Іван.
В.В.Овсієнко: Той з-під Бичківців, що біля Ясині, з Росішки.
З.В.Попадюк: Ні, з Росішна. (У довіднику таки Росішка. – В.О.) Михайло Жураківський з Ясені. А Кончаківський Микола з Рудки Миколаївського району. Семенюк Роман з Сокаля. Він мав дуже цікаву історію зі втечею з табору і з великим круїзом по Дніпру, по всій Україні, з розкиданням летючок. Вони втекли з табору з Антоном Олійником...
В.В.Овсієнко: Той розстріляний, а Романові три роки додали.
З.В.Попадюк: Так, 28 років відсидів. Покійний уже також, він десь у катастрофу попав.
В.В.Овсієнко: Мабуть, один із них залишився – Іван Мирон.
З.В.Попадюк: Іван Мирон – то такий характерник... То не покутник, але його життя само по собі покутницьке. Це людина, яка один день була в УПА, один день. Він тільки прийшов і заліз до того схрону, як я то пам'ятаю...
В.В.Овсієнко: Він тоді мав років 20. І дістав 25 років...
З.В.Попадюк: Так-так. Таких у 1956 році виганяли з таборів, казали щось там підписати, але Іван твердо стояв на своєму – і залишився. Там же були литовці Людас Сімутіс і блаженної пам'яті Петро Паулайтіс. З ним я там якось здружився, оскільки я з повагою до нього ставився.
В.В.Овсієнко: З Пятрасом Паулайтісом ти був спочатку в сімнадцятому таборі?
З.В.Попадюк: Так, перепрошую – це він на дев'ятнадцятому був пізніше, як я вже з Володимира повернувся. А взагалі він на мене дуже велике враження справив. З поваги до нього я навіть литовську мову вивчив і донині пам'ятаю.
В.В.Овсієнко: А з українців хто там був?
З.В.Попадюк: Я назвав тих стариків, які справили на мене враження тими своїми термінами. І що було найцікавіше – що вони володіли сучасною ситуацією... Я прийшов – молодий філолог, якраз вліз у ту поезію шістдесятників, це все ще в мене свіже, – а вони оперували тим не гірше від мене! А вони ж по 25 років сиділи. То мене дуже вразило.
А з таких, які подібні до мене, пам'ятаю Долішнього Василя (нар. 13.11.1930, с. Підлужжя Тисменицького р-ну Станіславської, нині Івано-Франківської обл. – п. 31.12.1995, с. Підлужжя. З 13-и р. – зв'язковий УПА, заар. 16-літнім, засудж. до 10 р. ув’язнення і 5 р. поразки в правах. Звільн. 4.09.1954. Вдруге заар. 21.02. 1972, 7 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання за ст. 62 КК УРСР. У липні 1984 звинувачений у “злісному хуліґанстві”, 3 р. – В.О.) і Матвіюка Кузьму (Нар. 2.01. 1941 на Хмельниччині, інженер, викладач, ув'язнений в Умані 13.07. 1972 р. за ст. 62 ч. 1 на 4 р. – В.О.), і Маковійчука Гриця (Маковійчук Григорій Трохимович, нар. 1935 р. на Вінниччині. Робітник Кременчуцького автозаводу. Ув’язн. на 3 р. за листівки. Ст. 62, ч. І, 1972-75. – В.О.), і Кравціва Ігоря (1938 р.н., інженер з Харкова. Ув’язн. 1972 р. за самвидав. Ст. 62, ч. І, 5 р. Карався на Уралі та в Мордовії. – В.О.) і, напевно...
В.В.Овсієнко: І мене туди принесло.
З.В.Попадюк: Так, само собою – Овсієнко прийшов. Ну, Старосольський був зі мною.
В.В.Овсієнко: І молоді литовці там були.
З.В.Попадюк: З литовців я дуже Рімаса пам'ятаю, прізвище забув.
В.В.Овсієнко: Я теж забув прізвище Рімаса. (Чекяліс. – З.П.)
З.В.Попадюк: То був молодий хлопчисько, він на флейті грав.
В.В.Овсієнко: Так, він натхненно грав на флейті.
З.В.Попадюк: Безперечно, враження на мене справили і російські монархісти – Ваґін, Капранов, Авєрочкін, потім Огурцов мені зустрівся на лікарняній зоні. Ну, і оця команда з літака – "Група-29".
В.В.Овсієнко: Самольотчики.
З.В.Попадюк: Там був такий Азерніков...
В.В.Овсієнко: Так, Анатолій Азерніков, Лассаль Камінський, Борис Пенсон, Михайло Коренбліт.
В.В.Овсієнко: А Кроніда Любарського пам’ятаєш?
З.В.Попадюк: Так, Кронід Любарський там же був. І Саша Романов з Саратова, наш колеґа.
З.В.Попадюк: Він, до речі, мені недавно написав листа. Мені дуже соромно, що я йому ще не відписав.
В.В.Овсієнко: Саша Романов склав знамениту епіґраму на Зоряна Попадюка.
З.В.Попадюк: А я не знаю!
В.В.Овсієнко: Не знаєш? Він змінив тільки одну літеру в відомому вірші Лермонтова: "А он, мятежный, ищет БУРа, как будто в БУРе есть покой".
З.В.Попадюк: А я не знав, що то мене стосувалося.
В.В.Овсієнко: А на Кроніда Любарського – він так проходив мимо бараку, де Кронід жив (а Кронід же дворянського роду): "Вот здесь живет потомок барский – Кронид Аркадьевич Любарский!"
З.В.Попадюк: І все мені пригадуються такі кондові поліцаї – такі суворі, і як вони там ходили з тими пов'язками...
В.В.Овсієнко: СВП – "Совет внутреннего порядка", або ж "Сука вышла погулять".
З.В.Попадюк: Так-так. І то все на мене дуже сильне враження справило. А що розповідати з того табірного життя, то я вже навіть не дуже пам'ятаю. У мене воно було якимось таким... Не знаю, чогось мені взагалі все легко пройшло.
В.В.Овсієнко: Зорян поставив там собі завдання: треба всюди побувати. І в карцері, і в ПКТ, і в Володимирській тюрмі.
З.В.Попадюк: Я такого завдання собі не ставив. Я просто прийшов у зону.
В.В.Овсієнко: Ти сам мені казав: всюди треба побувати.
З.В.Попадюк: Я то, може, й казав так, але я не рвався туди. Я собі йду, а навпроти мене той підполковник Вельмакін, такий високий, начальник режиму. Іде собі та йде, він мене не знає і я його не знаю. Пройшов. "Почему вы не здороваетесь?" І дідько мене за язик смикнув сказати: "А що – я вам повинен здоров'я бажати чи що?" Щось у такому дусі, не пам'ятаю. Чи: „А я вам совсем здоровья не желаю”. – "И как вы считаете, сколько вы суток заслужили за это?" А я сказав: "Яких суток? Я буду довго жити, я заслужив велике довге життя – а що ви мені про сутки говорите?" Ну, дурака валяв та й усе. Він мені 14 діб дав, на третій день. Так почався мій табірний досвід. Але я потроху отісувався, отісувався.
В.В.Овсієнко: А що в тебе з серцем було тоді?
З.В.Попадюк: А то в мене (ніхто того не знав) спочатку почав стрибати тиск – якісь серцево-судинні проблеми виникли. Стрибає: то я падаю і не бачу світа Божого, тиск низький, голова крутиться, нудить; то, навпаки, високий тиск, ті самі прояви, або ще гірше. Ще в 19-му то півбіди, а на 17-му було набагато гірше. Було таке літо, що я весь час на нітрогліцерині сидів. А був такий випадок, що я злетів з ніг, мене поклали і не давали мені вставати 20 днів – вважали, що то інфаркт. А після того мене відправили з 17-го до Володимира.
В.В.Овсієнко: Чекай. Коли тебе забрали з 19-го?
З.В.Попадюк: Я не дуже пам'ятаю той день.
В.В.Овсієнко: Я пам'ятаю, що коли почалася зима, в кінці 1974 року, ви з Любомиром бавилися в снігу, боролися, а я дивився і думав: діти!
З.В.Попадюк: Ми ліпили погруддя Стуса зі снігу. Стус пішов з карцера до бані, а ми за той час зі Старосольським зліпили Стуса зі снігу. У мене таке враження, що мене забрали з 19-го на 17-й десь у лютому 1975 року. А в 17-му був Хейфец. Ні, не був, він пізніше приїхав... А були Паулайтіс, Квецко Дмитро (1935 р.н., лідер Українського національного фронту, ув'язнений 1967 на 15 р. та 5 р. заслання. Карався в Мордовії, в Пермській обл., у Сибіру. – В.О.), Ґраур Валерій, Паруйр Айрікян, Размік Маркосян.
В.В.Овсієнко: Маркосян був у 19-му.
З.В.Попадюк: Маркосян, певно, був у 19-му, а там був, може, Рубен Арутюнян.
В.В.Овсієнко: Там такі були хлопці – Лисенко Віталій і Юрій Бутенко...
З.В.Попадюк: До речі, де той Лисенко – ніхто не знає. Він українізувався. А Бутенко – щось пригадую, але щоб я його собі так уявляв...
В.В.Овсієнко: Ці хлопці сиділи за свої специфічні справи, їх у видачі секретної інформації звинуватили...
З.В.Попадюк: А там був Петро Петрович Ломакін – то унікальний тип. І той Ломакін мені допоміг у Володимир поїхати, тому що я не витримав його стукацтва і вирішив дати йому в чоло. Не то що дати в чоло, а я посміявся з нього: ми говорили під дверима, а він підслуховував з того боку і тримався за ті двері, а я ті двері смикнув на себе – і він влетів у цех, і я його так само запхав назад. І все. А він погнав до начальства скаржитися, що я його набив. Така була історія. То був мені доважок до справи, але вони це зробили тому, що я, так би мовити, зачепив "ставшего на путь исправления Петра Петровича Ломакина", а я "на путь исправления не стал, систематически нарушал, за что помещался неоднократно в карцер, помещение камерного типа".
В.В.Овсієнко: А ти в ПКТ скільки відбув?
З.В.Попадюк: Щось два рази. Один раз я навіть був зі Стусом.
В.В.Овсієнко: Не 6 місяців, а менше?
З.В.Попадюк: Один раз я був 4 місяці. Мені дали 6 місяців, але тоді якраз голодівка була з приводу Чорновола – ми протестували, що Чорновола там дуже по карцерах товчуть. Тоді голодували і Стус, і я, і Лісовий, і хтось там був іще – там була купа людей. Тоді ми провели голодівку, то після того нам той термін списали. Нас усіх вивели з голодівки і повиганяли з ПКТ. Тоді Стус поїхав на третій табір, а мене вигнали в 19-й. Так вийшло, що я десь коло 4 місяців просидів. Так я то собі пригадую – може, неточно кажу.

ВОЛОДИМИРСЬКА ТЮРМА
В.В.Овсієнко: А з 17-го у Володимир тебе, мабуть, спровадили десь перед 30 жовтня 1975?
З.В.Попадюк: Так – 28 жовтня. 28-е число – то в мене завжди цікавий день. Заарештували 28 березня і, відповідно, потім звільнили. 28 жовтня мене повезли зі Львова до Мордовії.
В.В.Овсієнко: Бо як мене перекинули в 1975 році 30 жовтня, в День совєтського політв'язня, з 19-го на 17-й, то там ще було твоє тепле місце, і мене на нього й поклали.
З.В.Попадюк: От мене з серцем поклали в лікарню. Я там відлежався – і відправили мене до Володимира. Тяжка мені та дорога була, бо серце мене таки мучило. У Володимирі завели мене в камеру до Суперфіна Габріеля. Турик Андрій там був, нині покійний уже. Третій був Бондар з Черкас чи з Білої Церкви, не пам'ятаю – демократ український. Бондар, але не пам'ятаю імені. (Бондар Микола Васильович, нар. 21.11. 1939, ст. Вапнярка на Вінниччині. Київський ун-т (1968), філософ. Заар. На демонстрації в Києві 7.11. 1970 з гаслом „Позор преступному руководству КПСС!”. 7 р. у’язн. в таб. Мордовії, Уралу, у Владимирській тюрмі. – В.О.). Ми разом у тюрмі були. Вони приїхали з Уралу, а я з Мордовії. Вони мене там перші пригріли, виходжували мне.
В.В.Овсієнко: Тобі там дали посилений режим?
З.В.Попадюк: В тюрмі спочатку посилений – як усі, на загальних підставах. А потім я став на статус політв'язня, ми відмовлялися від роботи, то нас переводили на так званий строгий режим на півроку. Потім пару карцерів – і знову строгий режим. Так воно йшло. То я там так само по карцерах находився.
Я приїхав туди в кінці жовтня – на початку листопада. А в грудні я зустрівся в тюремній володимирській лікарні з Володимиром Рокецьким. Його забрали напередодні Нового року, 31 грудня. Я лишився сам. Пам'ятаю ту новорічну ніч: якраз приблизно о дванадцятій годині – блискавки, страшна злива – опівночі.
Був ще один цікавий випадок. Будулак-Шариґін Микола. Мабуть, тепер уже старенький, якщо живе. Я своїм серцем слабував. Вони мене підліковували вітамінами, час від часу якимсь посиленим харчуванням, у лікарню клали. А бували ночі, що я, як кажуть, зовсім поганий був. Була там така Єлєна Миколаївна Бутова, хірург і начальник санчастини. Якось навесні 1976 року, може, навіть уже в кінці, вона черговий раз кличе мене до лікарського кабінету і призначає купу тих ліків. Той валідол весь час коло мене. Нарешті я вже виходжу з кабінету, а вона каже: "Ану поверніться ще. Звідки-звідки ви родом? А вам у школі давали такі маленькі білі таблеточки? Регулярно давали?" – "Давали". А того ніхто мені не давав. Вона ще якісь тести свої поробила і каже: „Так, ну валідол я вам лишаю, на всякий випадок”. – Ще від тиску, дібазол чи щось. І каже: "А оце беріть у крайніх випадках, я це вам призначаю по одній таблетці на день протягом тижня, а потім по одній таблетці на тиждень." Ти собі уявляєш, що я з'їв тут таблетку – і до вечора нічого не відчував, ані болю, ані запаморочень, ані слабкості. На другий день теж, місяць я більше нічого не чув. І так, тьфу-тьфу, до нинішнього дня. Виявляється, що то був нормальний тиреотоксикоз, і він давав такі ускладнення. Ударили тим СТ-1 (спецтюрма) і все – всі проблеми з серцем закінчилися! Отака була ситуація.
В.В.Овсієнко: Боюся, що деякі слова ти так нечітко вимовляєш, що важко буде їх розібрати.
З.В.Попадюк: Будемо силябізувати, як кажуть.
Потім мене в 1976 році влітку везуть з Володимира до Львова – переконувати, що минув час, що я повинен був усвідомити, що наробив дурниць, що життя йде нормально, ще краще, ніж було кілька років тому. "І чому би вам не повернутися в університет?" А потім вони взялися за мою маму і намовляли її, з одного боку, а мене з другого боку, щоб ми виїхали за кордон. Чи вони пробували, що ми на те скажемо, чи дійсно хотіли нас за той кордон відправити – дідько його знає. Отаке було.
В.В.Овсієнко: І скільки то тривало?
З.В.Попадюк: То десь упродовж місяця.
В.В.Овсієнко: А з дорогою ще й більше?
З.В.Попадюк: З дорогою більше.
В.В.Овсієнко: Може, спецконвоєм возили?
З.В.Попадюк: Ні-ні, по етапу, нормально, в усіх точках. Під час того етапу я й заразився туберкульозом. То було, не в Сердобську, а на якійсь пересилці... Може, то була Рузаєвка. Ні, то в Саратові, точно.
В.В.Овсієнко: Тебе з туберкульозниками тримали?
З.В.Попадюк: З Сердобської зони везли двадцять з чимось туберкульозників, які кашляли кров'ю, я простудився, а з ними я був десь днів дванадцять. Коли повернувся до тюрми, то теж почав кашляти, навіть кров'яні тільця були на хустинці. Потім мені то пройшло. Я нікому того не казав, лише відкашляв своє. Мені якось і в голову не прийшло, що треба щось робити. А коли я з тюрми їхав на зону, то в мене було 49 кілограмів ваги.
В.В.Овсієнко: А куди тебе повернули?
З.В.Попадюк: Повернули на 19-у зону, в Мордовію. То вже був 1978 рік, жовтень. Я поїхав з Володимирської тюрми останній, після мене вже ні одного політв'язня не залишилося у Володимирі. Тому що всіх за місяць до того відправили до Чистополя. А я собі в карцері півтора місяця сидів, бо щось там застрайкував. Просидів я свої 15 діб. Вони мені на ніч кушетку заносили, щоб спати на ній. Холодні ті камінні мішки. А я кажу, що я її не заносив і виносити не буду. Вредний я був весь час. "Як то не будеш виносити?" – "Отак не буду". – "То ми тобі й не принесемо завтра, якщо ми винесемо." – "Ну, то я вас просити не буду." Мені за це дали ще 15 діб. Але тієї кушетки не приносили.
В.В.Овсієнко: А на чому ж ти спав?
З.В.Попадюк: А я влаштувався набагато ліпше. То карцер, у карцері йде труба. То зима, а труба обігріває. Обігріти вона не може, але вона така гаряча, аж пече, аж шкварчить. А тепла ніякого в тому кам'яному мішку не дає. То я собі що придумав? Я собі сторочив з тої роби, пообсмикував, зробив два шнурки добрі, зачепив ті шнурки до ґрат, бо там віконечко над тою трубою було, прив'язав себе до тих шлейок і висів на невеличкій відстані над трубою. Мене гріло, перепрошую, в зад – люкс. Не пекло, а гріло. І я цілими ночами і днями спав. Ті бідні – там багато карцерів у коридорі – ходять, проклинають, сваряться, шумлять, що холодно, бо таки холодно. А мені тепло спати, і я сплю. А ті не знають, що я роблю. Вони заглядають у ті вічка і думають, що я на трубі сиджу. А на трубі неможливо було сидіти. Я так півтора місяця проспав.
В.В.Овсієнко: Зимова сплячка була.
З.В.Попадюк: Люкс-сплячка! Я там відпочив у тому карцері. Головне, що я собі з холодом дав раду, що він мене не мучив, той холод. Я висипався. А коли скінчився мій термін, мене відправили до Мордовії.

ЗНОВУ МОРДОВІЯ
У Мордовії вже було якось легше. На 19-му таборі тоді взагалі якось трошечки легше було – годувати стали краще.
В.В.Овсієнко: А кого ти там ще застав у 1978 році? Миколи Руденка там не було?
З.В.Попадюк: Руденко був на третьому. Мене потім на третій взяли. А коли я попав на третій, я не пам'ятаю. З Паулайтісом я раніше був на 17-му, а тепер зустрівся з ним у 19-му. Він дивувався, що я трошки литовську мову знаю, бо до того я її не знав. Так ми з Паулайтісом здружилися... Мушу поїхати на його могилу. Хтось ще був, але зараз я дійсно не можу пригадати. Ще і з тих стариків хтось був.
А на третьому я зустрів Бадзя Юрія (Бадзьо Юрій Васильович, нар. 25.04.1936, с. Копинівці, Мукачівського р-ну Закарпатської обл. Заар. у Києві 23.04. 1979, за ч.І ст. 62 – 7 р. таборів суворого режиму (ЖХ-385/3-5, Мордовія), 5 р. заслання в сел. Хандига, Якутія. Звільн. 8.12. 1988. – В.О.), з 19-ї зони Лубмана Льоню. Тоді, в 1978 році, був такий Хнох Ар'є, з євреїв.
В.В.Овсієнко: Чи Дмитро Мазур тобі відомий?
З.В.Попадюк: Не пам'ятаю. На третьому був Микола Руденко (19.12. 1920 – 1.04. 2004. Письменник, правозахисник, голова УГГ (9.11. 1976), заар. 5.02. 1977, 7 р. ув’язн. і 5 р. засл. Звільн. у жовтні 1987. Лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, дійсний член Української Вільної Академії, Герой України. –В.О.), був Володя Романов – не Саша. Такий ніби монархіст, але не з тих, що ми раніше їх бачили, а з конституційних монархістів.

КОЛИМА
25 березня 1980 року я пішов з зони по етапу... Ішов я по етапу десь, може, півтора місяця, довго йшов. Коли я приїхав на місце, то на всякий випадок уже листи лежали. Калинці подумали, що мене так довго везуть, що мене не чути, то кинули мені листи на Стусове місце, бо здогадувалися, що я там можу бути. Я там застав листи від Ігоря Калинця до себе. (Нар. 9.07. 1939, ув'язнений 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання. Поет, лауреат Шевченківської премії 1991 р. – В.О.). Це посьолок Матросова. Рудник імені Берія – колись називався, а тепер рудник імені Матросова. Тенкíнський район Магаданської області.
В.В.Овсієнко: Наголос як – Тенкíнський?
З.В.Попадюк: Так казали. А районний центр був Усть-Омчук, 130 км від рудника, а селище було там, де була золотозбагачувальна фабрика, і мене возили туди – то Омчак, шість кілометрів. З гори вниз спуститися, то й буде Омчак.
В.В.Овсієнко: То ти що, жив у тому самому гуртожитку, що й Стус?
З.В.Попадюк: На тому самому поверсі, дві кімнати від Стуса. Хлопці розповідали про нього одне-друге-третє. Кожен зі своєї точки зору, так би мовити, дивився на те. Був там один із галичан, не пам'ятаю вже, як називається. Він був дуже ображений на Стуса, що Стус робив йому зауваження, що він не розмовляє українською мовою: „Я тут уже шість років – а як я можу українською мовою?” Отакий хлопчисько.
Побув я на тому засланні, в руднику попрацював десь півтора місяця чи коло того.
В.В.Овсієнко: Що ж ти там робив?
З.В.Попадюк: У шахті. Дали мені перфоратор – то таке, як відбійний молоток, але на штативі. Я просвердлював діру глибиною приблизно півтора метра. Таких дір треба було дванадцять чи чотирнадцять, не пам'ятаю. То я мав протягом 6 годин просвердлити в забої. То був 600-й горизонт – 600 метрів під землею. А потім ішли ті, що з вибухівкою, заряджали ті діри, підривали. І скрепером – у вагонки, а що у вагонки не забрали, то лопаткою підчищалося, ото і все. А дальше ішли кріпильники...
В.В.Овсієнко: То руда якась чи що?
З.В.Попадюк: То золота руда. Потім ту руду везли на "камазах" – чи "шкоди" були чеські великі – везли на золотозбагачувальну фабрику.
В.В.Овсієнко: Там, мабуть, пилюки!
З.В.Попадюк: Так, пилюка. Але я півтора місяця попрацював, дістав великі гроші – понад 1000 рублів на місяць. То на той час великі гроші, та й на нинішній теж великі. Через якийсь час приїхали з флюорографічною машиною туди – та й перевіряти. Пофотографували і знайшли в мене пляму на легенях. Повезли мене в село Дебін – то є 464-й кілометр Колимської траси, від Магадану на північ. То приблизно 200 км на схід і ще 100 км на південь – так мені треба було з того місця, де я був. Бо я був десь на 560-му кілометрі. Колимська траса розходиться на дві вітки, потім та друга вітка сходиться з тою Тенкінською трасою, і потім вона на Якутськ іде, якщо взимку, бо влітку там не проїдеш. Одним словом, там мені зробили на легенях операцію. Знайшли, що там пляма. Спочатку лікували від туберкульозу, але то нічому не піддавалося, всі ті крапельниці нічого не давали, і вирішили, що то туберкулома. А туберкулома – то є фактично самозалікований туберкульоз. Але є вогнище, воно, так би мовити, оболонкою затягнене, та тканина така цупка, аж вапнується. Якщо би вона десь трісла, то засіменилося би знов.
В.В.Овсієнко: Тобі коли ту операцію робили?
З.В.Попадюк: Ту операцію мені зробили в 1980 році восени. Тобто я лежав через ціле літо. Мене забрали в липні, це липень, серпень, вересень, а 10 жовтня мені операцію зробили. То дійсно була та туберкулома, вийняли мені два сеґменти легені справа – то і все. Ще потримали до січня, загалом я був десь 7 місяців у тій лікарні. Після того я повернувся на рудник. На руднику я вже не пішов у шахту працювати, а почав працювати в столярному цеху нагорі. Там робили всякі речі. Попрацював десь до квітня-травня, вже тепло було. Ні, в травні я ще попав додому на 10 днів...
[Кінець доріжки]
З.В.Попадюк: Не пам'ятаю, 9 чи якого травня я отримав телеграму з дому, що мама захворіла, що в неї стався інсульт, і мені дали відпустку 10 днів без дороги.
В.В.Овсієнко: Як ти їхав, чим добирався?
З.В.Попадюк: Літаком з Магадана до Москви і літаком же до Львова. Там до Магадана йде автобус, десь приблизно 8–10 годин, а потім літак, так само 8 годин до Москви – "Ил-62", пам'ятаю, тоді був. А тоді з Москви літаком до Львова, а зі Львова вже сюди. Тут я 10 днів був.
В.В.Овсієнко: В якому стані була мама?
З.В.Попадюк: Мама була в такому стані, що вона ходила, але говорила ще дуже важко, її ліва рука ще не працювала. Вона така, що не могла лежати. Вона ходила під хатою.
В.В.Овсієнко: То ти провів усю відпустку в Самборі?
З.В.Попадюк: Так. Я відбув свою відпустку, повернувся на заслання. Був десь уже початок липня. Мене викликають в Усть-Омчук, у районний центр, в КГБ. І страшать мене: ти такий-сякий, ми тут тобі склеїмо статтю якусь там за щось. Я на них, вони на мене. Інсценізували, що вже мене арештовують, бо я не так себе поводжу. Врешті сказали: їдь на робоче місце, там розберемося.
Я поїхав назад до того свого Матросова. На другий день приїжджає чекіст, приходить на роботу, каже, що вже був у начальства, там усе оформили, іди в касу розрахуйся. Дає мені папери, бо він уже всі папери має на руках. Поїхали. Куди поїхали? На Казахстан. П'яте відділення в Москві розпорядилося, що у зв'язку з туберкульозом чи з тими операціями перевести в менш віддалені місця.
В.В.Овсієнко: А хтось клопотався про це?
З.В.Попадюк: Ніяких клопотань не було. То, видно, ті „голоси” говорили. Тобто я міг писати в листах, що я тут є, що тут морози – таке могло бути, але щоб я клопотався, щоб комусь писав заяву чи щось таке, то ні.

КАЗАХСТАН. ДРУГИЙ ТЕРМІН
Досить того, що мене перевезли в Актюбинськ, той супровідний чекіст їхав зі мною. Привезли в Магадан, потім з пересадкою в Якутську до Актюбинська. В Актюбинську він сказав мені "па-па!", дав документ, ти, мов, маєш добратися до селища Саралжин – у перекладі з казахської приблизно "жовтувате", Оїлський район. То далеко від Актюбинська на південь. Піски. У мене ні копійки за душею, ні копієчки не було. Я виймаю ті документи і думаю, що ж робити – їсти хочеться. Я на вокзалі сиджу, чекаю, коли автобус приїде. А там вокзал і залізничний, і автобусний. Приходить московський поїзд, дивлюсь – якась жінка йде з двома дітьми маленькими і такі клунки тягне. Вона, бідна, ледве жива. Думаю: допоможу. Я взяв ті клунки і до таксі доніс. І вони мені в кишеню якісь гроші запхали. Я витягнув з кишені ті гроші – то була совєцька троячка. А на троячку можна було наїстися і можна було заїхати. Я все-таки наївся, купив квиток – десь там більше рубля він коштував. Доїхав я до того свого селища. Мене помістили в те місце, де переді мною була така... Валера Марченко там був (Марченко Валерій Веніамінович. 16.10. 1947 – 7.10. 1984. Журналіст, член УГГ. Ув'язнений 25.06. 1973 на 6 р. і 2 р. заслання, вдруге – 21.10 1983, 10 р. особливого режиму та 5 р. заслання. Помер у тюремній лікарні в Ленінґраді. Похований на Покрову 1984 у с. Гатне під Києвом.– В.О.), а потім була та жінка-грузинка... Паїлодзе. Мене помістили туди. Я вийшов на роботу – столярку столярив. Переробив собі ту квартиру, зробив собі коридор великий і теплий, двері поміняв. Одним словом, зробив собі справжнє житло, щоб можна було в ньому жити. Мабуть, на нього не звертали уваги ні Валера, ні ця жінка. Я там усе поміняв, щоб не було холодно.
Там я пробув коло року. Першу відпустку я отримав знову ж таки в липні чи на липень, 30 днів, мене відпустили додому на відпустку. Я приїхав у Самбір, був тут майже місяць. Повернувся в Казахстан.
В.В.Овсієнко: А мама в якому стані була в цей час?
З.В.Попадюк: Мама була в трошки ліпшому стані, ніж рік перед тим, бо тоді я приїхав відразу після інсульту. А тепер вона вже була нічого, ми з нею ходили...
В.В.Овсієнко: А з чого вона жила? Це ж дві бабусі... Вона якусь пенсію мала?
З.В.Попадюк: Вона мала інвалідську пенсію, друга група. Бабця моя теж мала пенсію. І друга бабця так само мала пенсію. А я теж із Колими посилав гроші. Вони купили великий кольоровий телевізор – на той час то були великі гроші – і холодильник. А ще ж помагали ті "міжнародні амністії", там пакунок якийсь...
До речі, я тут Оксану зустрічав кілька разів, у гості ходив до них, вони жили там на Садовій. А з Оксаною ми зналися з дитинства.
В.В.Овсієнко: Ви в одній школі вчилися?
З.В.Попадюк: Так, з п'ятого класу вчилися разом. Як прийшов я в їхній клас, так почав за нею бігати. Оксанина мама примушувала її, щоб вона мені відписувала записки. Потім доля по-різному складалася...
Повернувся я в Казахстан, вийшов на роботу. Вийшов на роботу – і в перший же день приїхали чекісти, забрали мене. І три місяці мене в Актюбинську в тюрмі товкли: що ти робив? І в прямому, і в переносному значенні.
В.В.Овсієнко: Слідчий своїми власними руками, чи хто?
З.В.Попадюк: Ні, не слідчі – слідчі питали, а потім мене відпускали в камеру. Мене ловили на тому, що я, скажімо, незащіплений стою чи ще щось, посилали в карцер на добу або на дві. А вночі приходили наглядачі і, так би мовити, робили футбол. Так було разів п'ять. Потім чекісти приходили, а я не скаржився. Я знав, що то вони організували, і вирішив, що не буду нічого говорити. А потім зварґанили те слідство. На слідство позбирали листи з усіх знайомих, яким я писав...
В.В.Овсієнко: А що в справі було?
З.В.Попадюк: Нічого – те, що ти маєш у вироку.
В.В.Овсієнко: То це я маю, а ти сюди скажи...
З.В.Попадюк: У листі до мами, до Долішнього писав щось про польську "Солідарність". До різних адресатів. Там маса, обшуки робили і у Львові, і в Москві, і десь по засланнях у когось. У листі до такого-то писав про польську "Солідарність", згадував чеські події.
В.В.Овсієнко: Афганістан?
З.В.Попадюк: Ні, не пам'ятаю – про Афганістан, здається, нічого мені не говорили. То ж 1981 рік.
В.В.Овсієнко: Та ж Афганістан окупований 29 грудня 1979 року.
З.В.Попадюк: Щось такого не було, не пам'ятаю. Там ніби я про казахську національність висловлювався – таке знайшли. Десь я там казахам щось казав чи щось писав про казахів – піджартував з приводу національних особливостей. Назбирали того шмальцю цілу купу і на тому зробили обвинувачення. Такої „липи”, як вони зробили на цей раз, не можна було собі уявити. Ніякого документу. Я лежав у лікарні на профілактиці в районному центрі місяць. То з тим говорив, слухав радіо – ну, слухав радіо, коментував щось у розмовах з кимось там. Вийшло, що висловлювався проти совєцької влади – ну і все.
В.В.Овсієнко: Очевидно, вони тебе не хотіли пускати в Україну. Ще до кінця заслання скільки лишалося?
З.В.Попадюк: Досить багато. То був 1982 рік, а заслання я мав закінчити у 1985 році.
В.В.Овсієнко: Ого! Поспішили.
З.В.Попадюк: Суд також виглядав смішно, але що робити. Вже тоді дали мені новий термін – десять років ув’язнення і п'ять заслання. Але не особливого режиму, через те, що я нібито маю туберкульоз. Дійсно, такий закон був, принаймні в той час, що рецидивістами не визнаються ті, які мають такі хвороби.
В.В.Овсієнко: Ти диви, які гуманні були!

УРАЛ. ЗВІЛЬНЕННЯ
З.В.Попадюк: І відправили мене на Урал. Перед тим ще побили при виїзді з тюрми на добру пам'ять – за те, що я час від часу щось від них вимагав. На прогулянку не виводили, а я вимагав прогулянки. Взагалі, то паскудний був час, бо тоді якраз Брежнєв помер, Андропов став, і моментально змінився режим – у тюрмі собаками почали цькувати. Відразу відчулося, що „залізна рука” береться за справу.
Приїхав на Урал, у 36-у зону, в Кучино, і відбув там до 1987 року. За винятком того, що був на лікарняному. Ні, потім нас із 36-ї перевели на 37-у. Звільнили мене з 37-ї. Чи ні – не можу пригадати...
В.В.Овсієнко: Цікаво, якою була ця процедура? Я пам'ятаю, що тоді, в 1987 році, почали й нас на особливо суворому режимі обходжувати. Були чутки, що на суворий режим приїздили якісь там чиновники з Москви. З Києва, до речі, не було ніяких чиновників.
З.В.Попадюк: То було дуже просто. Одного дня – це було таки на 36-й зоні, отже, я був на 37-й зоні перед тим, а за якийсь час повернули на 36-у. Просто-напросто забрали нас під вечір у барак посиленого режиму, чоловік 11 чи 12, з речами – кудись етапують. Сидимо по камерах по 4-5 чоловік. Куди нас етапують – трудно сказати: може, на 37-у зону, а може, десь до Явасу, а може, в якесь інше управління.
В.В.Овсієнко: Явас – то в Мордовії.
З.В.Попадюк: А як же то? Ага, Всесвятська. Ну, завезли нас до тої Всесвятської. Висадили на вокзалі з вагонзаків – підкочує поїзд, якийсь далекого сполучення. Нас, чоловік 10-14, завели до поїзда. Коли нас посадили у м'які вагони разом з нормальними людьми, тоді ми зрозуміли, що нас кудись везуть, неясно куди. Як, скажімо, зі мною було? Там двоє людей сидить, вільне купе – мене посадили в те купе і ще когось, а два солдати – біля дверей. Так ми їхали від Всесвятської кілька годин, до Пермі.
В.В.Овсієнко: І ніхто нічого вам каже?
З.В.Попадюк: Більше того – ті солдати, які нас везуть, питають тихенько: "А куда вас везут?" Ми зрозуміли: раз нас везуть у таких вагонах, то щось є. Але нас спокійно завозять до Пермі, там підкочують автозаки, закатують у Пермську тюрму, запихають по камерах – все нормально, знов удома.
В.В.Овсієнко: Цікаво...
З.В.Попадюк: Знову ж таки один із наглядачів, які нас обшукували, сказав: "Слушай, зачем вас столько навезли сюда?" А на другий або на третій день покликали одного, покликали другого, покликали третього. І питаються що: "Де би ви хотіли після звільнення жити? Куди би ви повернулися?" – "Куди-куди – додому!" – "А де?" – "Ну, як де – там, звідки взяли." – "А де, адресу скажіть". Ну, така й така адреса. "А що би ви робили?" – "Щось робив би". – "А ви би займалися антирадянською діяльністю далі?" – "Я ніколи антирадянською діяльністю не займався! Чому я маю нею займатися далі?"
В.В.Овсієнко: Нащо вона мені?
З.В.Попадюк: "Все, йди." Другого так само. То було десь 31 січня 1987 року. А потім 3 лютого, вже ніч, 11 година – а радіо нам не виключають. То о 10-й виключали, а це 11 година, а радіо ще грає. В камері – хто що. З нами був Михаїл Кукобака з Білорусії, ще були. А потім по радіо кажуть, що "Президиум Верховного Совета СССР издал Указ о помиловании ряда людей, содержащихся..." Коли ми то по радіо почули, то почали приміряти той кафтаник на себе. Але щось поговорили-поговорили, посміялися та й лягли спати. Чому ми лягли спати і не подумали про себе? Тому що кожен з нас подумав так: ага, викликали – може, хтось десь і покаявся? Може, хтось написав якесь покаяння? Може, того і звільнять? Але щоб кожен то до себе прикладав, то такого не було.
Вранці відчиняються двері: "Пошли за вещами!" Взяли нас, перевели в інші камери. Там уже якось вільніше...
В.В.Овсієнко: Хто там з тобою був, принаймні з українців?
З.В.Попадюк: Були Тереля Йосип (Нар. 27.10 1943, п/в 1962-66, 1966-76, 1977-82, 1982-83, 1985-87. – В.О.), був Віталій Шевченко (Нар. 20.03. 1934, журналіст. Ув'язнений 14.04. 1980 на 7 р. та 4 засл. за ст. 62 ч. 1. – В.О.). Ще хтось був, не пам'ятаю. У нашій партії було 16 чоловік. Був Бєдарьков, Гриша Ісаєв з Куйбишева. Ми побули ще день у тій новій камері. Нам уже зачитали, що ми звільнені.
В.В.Овсієнко: Як – усім разом чи кожному окремо?
З.В.Попадюк: Ото скільки нас було в камері – зайшли чиновники в камеру і зачитали, що той, той і той. Згідно з Указом від 2 лютого 1987 року нас звільнили. А то було 4 лютого ввечері. Прочитали, що ми є звільнені. Звільнили в камері і замкнули нас. Але вранці відчиняють, зовсім рано, видають кожному квитки на поїзд, речі віддають, гроші віддають – десь по 200 карбованців, – і ми поїхали на Москву. Привезли нас нормальним автобусом до поїзда, посадили в один вагон, і ми поїхали в Москву – в зеківських робах, з рюкзаками, лисі...
Коли ми з'явилися в тому вагоні, ті всі пасажири полякалися. А то дуже кумедна ситуація: я з тим, що з Куйбишева, а він такий більшовик: „Пішли в ресторан їсти”. Посідали. І як тим пасажирам – прийшли два зеки з бірочками і замовляють їсти... Офіціанти не знають, що робити.
В.В.Овсієнко: Може, міліцію викликати?
З.В.Попадюк: У них руки трясуться! Вони там, мабуть, уже обдзвонили що завгодно. Кумедно то все...
Приїхали в Москву, по Москві погуляли. Нас зупиняли на кожному кроці, водили у відділення, виясняли по документах, хто такі, що. Останній раз у ЦУМі нас приплутали – ми там одягалися чи щось купували на себе.
Врешті решт приїхав я до Львова. Зайшов перш до Гориня Михайла. Михайло Горинь ще був у лікарні. Його також звільнили, але він був не вдома.
В.В.Овсієнко: То коли це ти прибув до Львова?
З.В.Попадюк: 6 лютого 1987 року, певно. А Горинь був у квітні звільнений, а може, й пізніше... Я знаю, що він тоді хворий був.
В.В.Овсієнко: Горинь був звільнений 2 липня 1987 року...
З.В.Попадюк: Я не пам'ятаю... Ага, його тоді привезли з Уралу до Львова і він у той момент лежав у лікарні. Оля Горинева мені сказала, що моя бабця ногу зламала і знаходиться в лікарні. Я тоді взяв таксі і поїхав у Самбір. Приїжджаю додому, вітаюся з бабциною сестрою, біжу до лікарні. Таке...
В.В.Овсієнко: Я мушу спитати: мама коли померла?
З.В.Попадюк: Мама померла 19 вересня 1984 року.
В.В.Овсієнко: Як ти про це вістку дістав?
З.В.Попадюк: То така цікава історія... Я черговий раз протестував, бо до мене приїхала, наскільки я пам'ятаю, судова секретарка. (Юрисконсульт, яка виконувала роль секретаря на суді в Актюбінську, Галина Устименко, ми листувалися, вона їздила до Самбора до моїх і до мене. Добивалася, однак безуспішно, побачення. – З.П.) А мене не пустили. Я оголосив голодівку. На восьмий день, чи який, не пам'ятаю, мені приносять... А, ні – врешті решт я ту голодівку зняв – щось там ми домовилися. І в той день, коли я зняв голодівку, мені приносять телеграму, що мати померла. Чи листа? Ні, таки лист був, по-моєму. То вже було 30 вересня.

ПЕРШІ КРОКИ НА ВОЛІ
Ну, а далі я вже не знаю, наскільки то цікаво...
В.В.Овсієнко: Треба, обов'язково треба розказати, що було після 1987 року.
З.В.Попадюк: Я вийшов, зустрівся зі своєю теперішньою дружиною Оксаною, ми одружилися...
В.В.Овсієнко: Коли?
З.В.Попадюк: В 1987 ж таки році, у серпні.
В.В.Овсієнко: Є такі документи 1987 року, початку вересня, що було створено Комітет захисту політв'язнів, і ти там теж був підписаний – Горинь, ти і ще хтось.
З.В.Попадюк: Справді, у Львові зібрався Комітет, бо ще ж не всіх в'язнів звільнили. Ще, скажімо, Хмара не був звільнений. Я підписався, але щоб той Комітет діяв, то я не пам'ятаю. Воно якось тоді йшло само собою. Всі ті комітети розлетілися і почали працювати на політику. (Українська ініціативна група за звільнення в'язнів сумління – громадська організація, заснована в серпні 1987 шістьма колишніми політв'язнями (Василь БАРЛАДЯНУ, Іван ГЕЛЬ, Михайло ГОРИНЬ, Зорян ПОПАДЮК, Степан ХМАРА, В'ячеслав ЧОРНОВІЛ). У заяві про створення групи підкреслювалося, що звільнення частини в'язнів сумління не усуває причин конфлікту особи зі владою, і це може зупинити проголошений рух держави по шляху демократизації політичного і громадського життя. Очолив групу М.ГОРИНЬ. Група звернулася до уряду УРСР з пропозиціями звільнити всіх політв'язнів, вилучити з Кримінального Кодексу антиконституційні статті, на підставі яких репресували інакодумців, а також реабілітувати всіх українських політв'язнів з виплатою їм відповідної компенсації. Група влилася в Міжнаціональний комітет політв'язнів. Його діяльність висвітлювалася в російській, українській і вірменській неформальній пресі. Група брала участь у підготовці Міжнародного громадського семінару. Її діяльність тривала до 1990, коли був звільнений останній український політв'язень Богдан КЛИМЧАК. – З “Ґлоссарію” Харківської правозахисної групи).
В.В.Овсієнко: Чого ж – конкретні справи робилися, ви ж захищали окремих людей. Я коли приїхав у вересні 1988 року до Михайла Гориня у Львів, то тоді ще Дмитро Мазур сидів і в дуже тяжкому стані був. Так вийшло, що я про нього найбільше знав. Михайло каже: оце пиши текст, іди на пошту і відсилай Горбачову відеотелеграму. (Мазур Дмитро Дмитрович, нар. 1939, с. Гута-Логанівська Малинського р-ну на Житомирщині. Учитель, просвітник, близький до УГГ, п-в 1970-71, 1980-88. – В.О.).
З.В.Попадюк: У березні чи вже в лютому 1988 року я влаштувався на роботу в управлінні торгівлі – носив хліб по магазинах. Їздив хлібною машиною і розвозив хліб. Якось старався ввійти в громадське життя. Мав конфлікти з міліцією і з КГБ з самого початку, тому що паспорт не видавали, треба було заповнювати всі ті формуляри, а вони вимагали російською мовою. То був великий ґвалт, і врешті-решт вони здалися.
Пізніше, з березня, певно, 1988 року, чи в лютому, ми розробили таку анкету щодо державності української мови. Ту анкету ми тут почали випробовувати на Самборі. Оксана моя на той час працювала інженером на меблевій фабриці, розповсюджуючи анкету між працівниками комбінату, а я у Львові в Шевченківському гаю перед початком якогось великого ювілею. Ми назбирали купу підписів. Поїхав я до Києва з тими підписами. То було ще прохолодно – десь кінець березня чи початок квітня. Я почав шукати, хто ж би з „великих” узявся за ту роботу, щоби її продовжити і таки поставити серйозно. То куди ж я подався? Подався у Спілку письменників. Засідав „Зелений світ” у Маріїнському палаці. Оксана зі мною була. Оксана десь на сьомому місяці вагітності. Там був Іван Драч – я до Драча, кажу, що зібрали кілька тисяч підписів, ось тут анкети. А перед тим Іваничук Роман фактично відмовився, і ще деякі львівські „стовпи” повідмовлялися – всі боялися. Хоч я радився щодо тексту з Михайлом Горинем – але його я не хотів залучати до цієї справи, тому що вже одне його ім'я буде відлякувати людей. А так люди підписувалися залюбки.
Одним словом, мене виставили з тої Спілки письменників. Тобто сказали, що гарно, робота велика, добра, але не пхайте туди Спілки письменників, бо, як казав Іван Драч: „Ви мені принесіть 50 мільйонів підписів – тоді я не боятимусь і очолити, і підписати це, і ніхто мені не скаже, що Спілка письменників інспірувала цю справу”. – „Пішов ти до бані”, – думаю. Знайшли ми Рябчука Миколу. Микола Рябчук згодився, каже: "А я візьмуся за це". Але минуло ще кілька тижнів, події розгорталися дуже стрімко. Я назбирав ще кільканадцять тисяч підписів і знову відвіз у ту ж саму Спілку. Коли я вже вдруге прийшов у Спілку з тими підписами, то вони в мене з руками відірвали ті підписи – вже колесо, та лавина, так би мовити, почало набирати оберти. Тому що часи змінилися, вже ті підписи пішли й пішли. То одне.
Друге. Ми тут утворили товариство. Був такий Володимир Кобільник, місцевий етноґраф і політичний діяч. Ми назвали товариство його іменем. Він один із засновників музею Бойківщини в Самборі. Те товариство діяло фактично паралельно з Товариством Лева у Львові. Життя завирувало. Так дійшло до виборів 1990 року. Чи то був 1989 рік...
Був такий цікавий момент. У 1989 році, коли почалася передвиборна компанія, яка була вже ніби напівдемократична чи на чверть демократична, мене раптово викликає (а я собі простий носій хліба в магазинах) перший секретар міськкому партії і починає мене допитуватися: „Чому ж ви не балотуєтеся в депутати?” Ах, ті депутати, ах те-те-те. Я йому подякував. Він спитав, чи може він мені чимось допомогти, може, якусь іншу роботу треба знайти? Може, вам чимось підсобити? В отакому дусі. Я подякував красненько і пішов собі далі носити хліб, а пізніше попав на операцію на апендицит, після тої операції пішов на меблевий комбінат столяром. Правда, з великою бідою, бо директор того комбінату бігав питатися до кагебістів, чи можна мене столяром прийняти, чи не можна. Кагебісти сказали, що можна мені столяром працювати.

УРЯДУВАННЯ
Але місцева "Просвіта" мене таки висунула кандидатом у депутати місцевої Ради – там їх у Раді було 150 чоловік. Висунули мене від того округу, де я живу. Але ні з того, ні з сього управління торгівлі, в якому я вже не працював і ніякого відношення не мав – читаю в газеті, що управління торгівлі висунуло мене від Центрального округу. Там, мабуть, чекісти навчили, щоб вони зробили збори і висунули мене. Не знаю, чекісти чи не чекісти, але досить того, що вони мене по-всякому залучали до громадської роботи. На виборах я виграв. Я балотувався не в своєму окрузі, а в тамтому, і там я виграв вибори. І не досить того, що мене вибрали депутатом – пізніше мене вибрали головою міської Ради. То було в травні 1990 року. Це була цікава баталія, тому що зібралися на першу сесію і запропонували на голову міськради першого секретаря міськкому партії, але він кілька голосів недобрав. Його суперник, рухівець, так само недобрав. Тоді висунули мене, і я набрав з вершком. А перед тим була велика катавасія, тому що сільські округи хотіли відокремитися від міських. Сільські округи – то червоні директори або червоні голови колгоспів. А міські округи – то, як правило, демократи. Міських округів була третина, а тих дві третини. У Львові теж були протести, і коли мені запропонували йти на голову міськради, я бігом поїхав до Чорновола. Заходжу до нього, а він приймає людей і радиться, що робити. Я кажу: "В'ячеславе, запропонували мені йти головою Ради в Самборі – то що мені робити?" А він каже: "Та слухай, мені так само нині то сказали, йти на голову облради, і я думаю, що треба йти." Кажу: „То пішли”.
Наші партократи, як ми їх тоді називали, спочатку забунтували, ще перед тими виборами їздили до Києва, їх там із Києва підтримували. Рада не збиралася, потім вони хотіли зібрати окремо тих сто сільських депутатів. Тут збунтувалися меблева фабрика, "Сільгосптехніка", виганяли їх з усіх залів – де вони тільки не хотіли зібратися, там приходили робітники і викидали їх. Врешті прийшло до того, що ми мусили вступити в переговори, всі ті голови колгоспів пішли на переговори і погодилися з тим, що будемо разом проводити сесію, не будемо розділятися. На цій сесії, 5 травня, вони виговорили для себе, що перший заступник має бути від них – від голів колгоспів. Ми погодилися, і від меншості вибрали голову, а першого заступника від більшості. Але потім то все мінялося – люди міняли свої погляди, ті червоні директори стали великими націоналістами буквально за якийсь місяць. (Самбірська міська рада включала на той час 109 населених пунктів і складалася зі 150 виборчих дільниць – 49 міських і 51 сільських, тобто налічувала 150 депутатів. – З.П.).
Я став головою Самбірської міської ради, потім головою виконкому і Ради – об'єднали через неповний рік. Потім представником президента у Самбірському районі і в місті Самборі. А в місті Самборі – то вже було нелеґітимно, бо такого в законі не було. То мені міські депутати делеґували функції управління містом. І так було до 1994 року. А в 1994 році були вибори, я вже на вибори не пішов. Пішов на ті вибори мій перший заступник, він виграв вибори і став головою адміністрації, а я пішов до нього заступником.
В.В.Овсієнко: А чому ти не пішов на вибори?
З.В.Попадюк: Я не мав таких амбіцій. Я розумів, що мій час минув – коли треба було брати політичну владу. Настав час інших людей. Хоч я дуже шкодую – ми проводили реформи, і дуже непогано починали. Скажімо, сьогоднішній Указ Президента про реформи в сільському господарстві – то є слово в слово те, що ми зробили на своїй сесії, ми їх фактично й починали. Ми першими в Україні провели приватизацію державної торгівлі, ми її повністю роздержавили. Вся переробка м’яса фактично зупинилася, а наша перша приватна фірма – великий м’ясний комбінат – працював. Ми йшли ва-банк, але ми діяли. Цей голова, що після мене був – він, з одного боку, непоганий хлопчисько, а з другого боку, він далі не йшов, бо, як кажуть, від добра добра не шукають. Я все штовхав уперед, щоб знищити ту стару систему.
А потім мене Микола Горинь запхав до Старого Самбора представником Президента... (Горинь Микола Миколайович, брат М. і Б. Горинів, нар. 29.01. 1945 р. у с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл. Закінчив Львівську Політехніку 1968 р. 1990 – заст., 1992 – голова Львівської облради, 1995-97 – голова облдержадмінстрації. – В.О). Це з 30 грудня 1996 року по квітень 1998 року. Але по квітень – то так формально, тому що фактично я був там по листопад 1997 року. Захворів, лікувався у Києві і Інституті нейрохірургії, а решта часу – то на лікарняному.
Там виникла така проблема, що депутат Фурдичко йшов кандидатом у депутати від того Старосамбірського округу і форсував там Аграрну партію, а я хоч не виступав проти того, але й не підтримував ніяким чином. То вони фактично вирішили мене звідтам випхати. Я це відчув, подав заяву та й пішов. Я написав заяву і через два-три дні захворів, а вони на ту заяву відреагували запізно, коли я вже лежав у Києві в нейрохірургії. Президент видає указ про звільнення мене за заявою. А то ж незаконно. І той Указ Президента завис десь від листопада аж до середини квітня наступного року. Тоді ж я знову був переведений заступником голови районної адміністрації в Самбір. Так вони виходили зі становища, бо ж зробили незаконний указ і потім їздили сюди один за другим прочани з Києва, з апарату Президента, на переговори, як же ж то зробити, щоб і вівці були цілі, і вовк ситий. Знайшли такий компроміс.

ПІДСУМОК
В.В.Овсієнко: Така твоя життєва історія...
З.В.Попадюк: Не знаю, наскільки вона цікава... Не все пам'ятаю. Маса дуже цікавих людей трапилася мені. Якщо б сісти за те з ручкою... Бо коли говориш, то не все згадаєш.
В.В.Овсієнко: То треба сісти і написати. Як-не-як, а то є жива історія.
З.В.Попадюк: Що ще можна сказати? Я від своїх поглядів ніколи не відступав. Я завжди був настроєний ліберально, і таким залишився.
Що я можу сказати щодо того, що тепер робиться? Останнім часом з’явився якийсь оптимізм. Незалежно від того, хто там при владі, але все складається більш-менш непогано. Я думаю, що всім тим рухам – тепер треба казати "рухам", бо він не один, – і всім тим дріб'язковим чи дрібним партіям в індивідуальному порядку, мені здається, треба йти в ті великі структури, які створилися, і робити їх такими, якими ми хотіли би бачити ті свої, тепер дрібні організації. Іншого, певно, виходу нема.
В.В.Овсієнко: Ти, здається, ні в яких партіях не був?
З.В.Попадюк: Я був в НДП і вийшов з неї, коли вона повністю лягла під Кучму. Разом зі Стецьківим і з його командою я пішов геть. Пізніше я поглядав у бік ПРП, але мене там відлякали деякі механізми її діяльності. А в президентських виборах виявилося, що не варто було туди йти.
В.В.Овсієнко: Як-не-як, а все-таки, за великим рахунком, Господь до тебе був милосердний.
З.В.Попадюк: Так, звичайно, мови нема.
В.В.Овсієнко: Ти зазнав чимало страждань, але щось якоюсь мірою і воздалося. Принаймні – я трошки знаю від тебе історію з Оксаною – у цьому проявилося те милосердя Господнє.
З.В.Попадюк: Не тільки це. Скажімо, ось і баба, що їй уже 95 років, – вона дочекалася мене. Вона ж не знала, як то все буде. Бо є свої докори сумління, що ти ж 14 років міг би якось нею опікуватися. Так хоч тепер, на старість... І друзі, які були в тіні, виявилися справжніми друзями. Так що я не можу сказати, що життя моє таке погане, – навпаки. Та, зрештою, я легко сприймаю життя – я, напевно, легковажний.
В.В.Овсієнко: Судячи з того, як я тебе вламував на цю розмову, то так і є.
Ну, добре, Зоряне, я дуже тішуся, що ми цю роботу закінчуємо. Я дякую щиро.
З.В.Попадюк: Взаємно!
В.В.Овсієнко: Я тобі цей текст постараюся дати. Може, він стане основою для того, щоб його значно розширити, доповнити, дописати. Я вже втомився повторювати, що історія – це не завше те, що було, а те, що записане. А історія народу складається з історії конкретних людей.
Цю розмову ми закінчили вже 28 січня в 0 годин 50 хвилин, року Божого 2000-го.
З.В.Попадюк: То ми знищили дві касети – так?
В.В.Овсієнко: Чому знищили? Я ще й розмножу їх удвоє.
З.В.Попадюк: Я тут маю знаєш яку касету? Маю Красівського "Невольничі плачі", записані з його голосу.
В.В.Овсієнко: Так, але тут я не можу їх переписати. У мене вдома є двокасетник.
З.В.Попадюк: Але той голос – то є тепер реліквія для мене. Якось ми придумаємо.
В.В.Овсієнко: На третій касеті Зорян Попадюк розкаже про інших людей, яких він знав.
[Кінець касети 2]

ПРО НАЙСВІТЛІШИХ ЛЮДЕЙ
В.В.Овсієнко: 30 січня 2000 року. Це Зорян Попадюк буде розказувати про найкращих у світі людей, починаючи з Оксани ГУМЕННОЇ – так?
З.В.Попадюк: Ой-ой-ой – то дуже тяжко! Ну, що ж – тема задана, то треба говорити. Може, я заговорюся, тому що про Оксану я можу взагалі сказати більше, ніж про себе.
В.В.Овсієнко: А ти не все розказуй – дещо.
З.В.Попадюк: Напевно, є такі жінки, про яких можна говорити все. Якщо навіть то буде щось таке, що не завжди зі знаком плюс, то все одно воно буде характерне, тому що вона характерниця. А то моя однокласниця. Ми познайомилися, коли я прийшов у її п'ятий клас, бо раніше я не в тій школі вчився. Перейшов до них і так відразу почав впадати за нею. Так я довгий час упадав – правда, вона не дуже відгукувалася до того, поки на неї її мама не покивала пальцем і не сказала: "Ти що? Тобі пишуть записки – то чого не відписуєш?" Ну, то таке.
В.В.Овсієнко: Як – її мама?
З.В.Попадюк: Так. Ти написав Оксані листа, як тільки звільнився. Ти знав з табору чи звідки...
Вона вперше одружилася була з моїм однокласником, коли я був у тюрмі. То було в 1975 році. Вона тоді закінчила Львівський лісотехнічний інститут, приїхала додому до Самбора – і така ситуація склалася.
На той час, коли я вже, так би мовити, домігся (так мені, принаймні, здавалося) серця своєї Оксани – то був десь восьмий клас, чи й сьомий, – коли я вже все ніби досягнув, що мені, здавалося, треба було в той час, я став перед страшною проблемою, як і всі підлітки стають, – а що далі робити? Я не знав, що робити, і мусив, так би мовити, десь відступити. Ну, а потім настали інші часи. Я пішов у десятий клас у Львів вчитися, там закінчував школу, з’явилися інші інтереси, нові знайомства. Ми зустрілися вже десь перед арештом.
А коли я приїхав у відпустку з заслання, з Колими, з Магаданської області, то якось зайшов до них у гості. У них мале дитя було. Ми зустрілися якось так дуже схвильовано. А на другий рік мене відпустили вже з Казахстану. Тоді не бачилися – бо вона десь їздила. Але в нас зав'язалося листування. Листування було таке досить гарне. Я відбув своє і повернувся. Коли я нарешті остаточно (сподіваюся, що остаточно) вийшов з тої тюрми, то ми зустрілися і так уже не розлучалися. А на той час у неї була своя проблема, бо чоловік був дуже хворий, алкоголізм, якась тяжка стадія. То в них сімейна біда – і брат у нього був такий, що до якогось моменту тримався, а потім... І батько теж.
Ну, як би там не було, вони вже практично не жили між собою. Одним словом, вона розлучилася і ми одружилися.
А якщо говорити про те, чим вона могла бути цікавою, то навіть не знаю. Не знаю – чи то було закохання юначе, чи що, але мене тягнуло до неї. Я приїхав раз, другий раз, третій раз – ну, на третій раз то вже остаточно. До того, вона ще була суспільною, не інертною людиною. Коли ми ще в школі діяли, я завжди її посвячував у ті речі. Ми на могили січових стрільців їздили до Львова, а тепер тут з'явилася справжня робота, те збирання підписів за удержавлення української мови. Фактично, вона розпочала ту акцію в себе на меблевому комбінаті, де інженером працювала. Та акція завершилася багатьма тисячами підписів. Тоді ще були всякі репресії щодо неї. Правда, вже її з роботи не вигнали, час був трошечки легший. Вона це почала, потім ми вирішили вийти на люди. Вона має відношення до тексту тої анкети – вона її підправляла і розмножувала. Вона дуже гаряча жінка – якщо щось не так, як їй здається правильним, то вона буде відстоювати: або смерть, або так, як вона каже.
Ну і так от ми... Любчик у нас народився в Києві семимісячним хлопчиком, тому що ми якраз возили ті підписи, і не дуже успішно, бо серед наших авторитетів великих – я маю на увазі і Драча, й інших, Іваничука Романа... Були такі, які не дуже хотіли братися за цю справу підписів. Нерви на то пішли, і все. Наприклад – я не знаю, чи то можна казати, але то таке, що не буде всюди переписуватися – Іван Драч заявив: "Ви мені принесіть 50 млн. підписів – тоді я підпишуся". То було якраз у Маріїнському палаці – там якийсь з'їзд засідав, чи щось таке.
Любчик тоді народився. (9 квітня 1988. – В.О.). Ми тоді були в квартирі Олі Гейко в Києві. Ми збиралися йти на метро, щоб додому повертатися, і розпочалися проблеми з народженням Любчика... (Гейко-Матусевич Ольга Дмитрівна, нар. 9.09. 1953, м. Київ. Філолог, член Української Гельсінкської групи. Заар. 12.03 1980, засудж. за ст. 187-І на 3 р., 12.03 1983 в Одесі, після вручення їй довідки про звільнення, заар. і звинувачена за ст. 62, ч. 1, засудж. на 3 р. Каралась у Мордовії. Активістка УКК. Тепер журналістка. – В.О.)
Я говорив перед хвилею, що Оксана оточує такою опікою, що в людини поступово атрофується вміння займатися господарством, будь-що робити – вона все за тебе зробить. Єдине – що не дуже думає за мене. І час від часу вона повстає, бо мусить повставати: чоловіче, так ти вже зовсім відійшов від будь-якої хатньої роботи? Тоді я з повним завзяттям беруся за якусь там дурницю – пилосос чи за щось таке. Ну, може, то я трохи перебільшую.
Доля, звичайно, не дуже добре обійшлася з нею, тому що з першим чоловіком були проблеми. Коли вона виходила за мене заміж, то вона йшла в цей дім. А тут були жахливі побутові умови. Бабця моя, котра 95 років має, тоді мала на 13 років менше – але то все одно вік уже важкий. І її сестра, яка була вже майже дев'яносторічна. Так що Оксана бачила, що тут їй не буде легше. Вона йшла у важчі умови, бо в неї вдома було набагато краще.
Я собі працював тоді, носив хліб на плечах чи на голові. Зарплата була нікудишня, і якщо щось і трималося, то на її зарплаті. І найголовніше – то нерозуміння оточення, знайомих. Усі, починаючи від директора того меблевого комбінату, на якому вона працювала. Він казав, що свиня завжди своє болото знайде. А той, що завжди ходив при вишиваній сорочці, але для нього то було... Бо тюремщик. І закінчуючи всім оточенням: куди ти йдеш? що ти береш на себе? його завтра заберуть у тюрму, а ти лишишся з усіма тими його проблемами. Не знаю, що нею більше керувало – чи почуття якогось обов'язку, чи любов, чи просто якась одержимість. Я також усвідомлював, що мене можуть у будь-який день забрати, тим більше, що тоді до мене часто сікались то з одним, то з другим. А як вона тут залишиться? Отака от ситуація. Зараз ми працюємо собі разом, на одній роботі.
В.В.Овсієнко: А я, Зоряне, пам'ятаю, коли ми були в Мордовії, то ти якось сказав про Оксану: "Вона мене чекатиме". А я собі подумав: та де, хлопче, у тебе попереду 12 років неволі, а там ще бозна що буде після тих 12 років – ой, навряд! Це я собі так подумав – а бач, воно вийшло майже по-твоєму.
З.В.Попадюк: Мені дуже дивно, що я казав, що чекатиме, тому що я категоріями "чекатиме" навряд чи думав тоді, бо мені здавалося, що я буду всю вічність сидіти, здавалося, що я ніколи звідти не вийду. Я дуже ліберальний у тому плані. Я завжди обурювався тими, хто там, у неволі, чекав від своїх дружин якоїсь такої супервідданості.
В.В.Овсієнко: У зв'язку з цим, мабуть, можна згадати Миколу РУДЕНКА?
З.В.Попадюк: То я мав на увазі. Але не тільки. Був ще один такий, якого я так само якось приводив до тями. Я завжди думав так, що якщо ти хочеш мати – але не знаю, чи то є для запису, – якщо ти хочеш мати жінку, яку ти хочеш і любити, і поважати, з якою тобі має бути приємно піти десь, то та жінка мусить бути жінкою, а не сторожем у твоїй хаті чи ще щось таке. Я ніколи нікого не намовляв, скажімо, вести розпутний спосіб життя, але кожна людина повинна залишатися людиною, і в мене уживалося поняття людського разом з тим усім, що людині притаманно.
В.В.Овсієнко: А от згадали ми Миколу Руденка. Тобі довелося з ним трохи побути в якому лагері – в дев'ятнадцятому, так?
З.В.Попадюк: Ми з ним у 19-му зустрілися в 1978 році. Я приїхав з Володимира. Ми з ним були протягом майже двох з половиною років. Згодом ми разом з Миколою Руденком потрапили на третій. Може, я щось плутаю трошки...
В.В.Овсієнко: То такий чоловік, про котрого варто фіксувати все, що хто пам'ятає.
З.В.Попадюк: У мене ще тут між книжками лежить давня його книжка. Я собі уявляв Миколу Руденка як "советского писателя". А тут я зустрічаюся, а він одразу зі своїми віршами, шматками поеми, де зачеплено голод... Я був під враженням „Колимського тракту”, про який той Петров-Агатов писав. Він мені ще пам'ятався на той час. А тут – знову ж таки, не все варто говорити, але я бачу, що пан Микола є неофіт, неофіт у своєму поважному віці.
В.В.Овсієнко: Він 1920 року народження. Цього року, 19 грудня, йому буде 80.
З.В.Попадюк: Про голод, про УПА – то для нього була фактично нова інформація. У нього все життя були інші обставини й оточення – він же і фронтовик, і поранений під час війни. Його життя проходило в інших координатах. Його дисидентство і його участь в Українській Гельсінкській Групі – то був усе-таки протест власне совєцького громадянина. Я його застав якраз на шляху отакої ломки, такої страшної чи великої переорієнтації, як тепер звично казати, вправо. Він з таким ентузіазмом... Не з ентузіазмом, а з таким болем розповідав про голод. Але потім завжди додавав: "Я то знаю не зовсім зі свого досвіду, тому що в мене були інші обставини, я того не відчув на собі." Це те, що мені запам'яталося з перших хвиль знайомства з ним.
Були різні дискусії. Скажімо, він у поезії прихильник традиційного стилю. Тоді точилися дискусії навколо поезії Ігоря Калинця, його верлібру, навколо Стусової поезії. Михайло Хейфец навіть відобразив ту дискусію кількома словами, що нібито я заявив, що Стус – то є найбільший теперішній поет. А Микола Руденко каже: „Та про живих так не можна казати”. А я кажу: "То що – він має для того вмерти чи що?" Ну, можливо, я по-юнацькому перебільшував.
В.В.Овсієнко: Але ти не помилився щодо Стуса. Твою фразу Михайло Хейфец виніс у назву свого нарису про Василя Стуса: "В українській поезії тепер нема нікого більшого...” (М.Хейфец. Українські силуети. – Сучасність, 1983. – C. 249-271, (укр. і рос. мовами; також: Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. – С. 361-38); тж.: Михаил Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. Том 3. Украинские силуэты. Военнопленный секретарь. – 296 с., с фотоилл. – С. 6-7, 170-186; 205-206, 222-224, 231-232 та ін. – за іменним покажчиком. – В.О.).
З.В.Попадюк: Так? Я того навіть не знаю. Щось таке могло бути. Людина не знає багато чого. Ми крок за кроком дуже багато спілкувалися з Миколою Руденком. Ті його „Економічні монологи” – я ж їх прочув на своїй шкірі. Тому що довгими вечорами – а в нас там, на дев'ятнадцятому, як пам'ятаєш, була така чотирикутна „орбіта”. Ми виходимо з Миколою Руденком „на орбіту” в один бік, а Кузьма Матвіюк іде в другий бік. Ми кажемо: "То приєднуйтеся до нас!" А він каже: "Мене в інший бік запустили."
В.В.Овсієнко: Матвіюк? Та Матвіюк мав чотири роки, він у 1976 вже звільнився.
З.В.Попадюк: Може, то був хтось інший. Але це Матвіюк казав, що його запустили в інший бік. Потім Руденко захворів, йому робили важку операцію. Його возили на операцію в Рузаєвку чи кудись. У нього була проблема з простатою, дуже тяжка операція, навіть приїжджав хірург здалека оперувати. Після того, як він повернувся, чекісти взялися його лякати чи знущатися, чи я не знаю, як то сказати, – видумуючи та розповідаючи всякі небилиці про дружину. Мені здається, що він то собі дуже близько до серця брав і навіть горював. Я собі думав, що він такий, що в собі то тримати не буде, то наверх виливатиме. Я якось намагався, з одного боку, якомога більше його ізолювати, щоб він того не розповідав, бо нащо чекісти мають тішитися, як він переживає? А з другого боку, мені здається, я знайшов найбільш відповідний ключ для того – я трошечки в такому легкому чи фривольному ключі, трошечки висміюючи ситуацію, – все-таки у них велика вікова різниця, 19 років, чи скільки...
В.В.Овсієнко: Дружина 1939 року народження, а він 1920.
З.В.Попадюк: Мені здається, що він навіть ображався на мене якийсь час, хоч не казав того. Але мені також здається, що я йому допоміг у той момент. Я отим своїм тоном нехтуванням тої проблеми як такої взагалі більше переконав його, ніж ті всі старики, які намагалися йому щось втовкмачувати. Я думаю, що він у кінцевому результаті був вдячним, що я був такий хлопчисько, а відважився щось таке говорити дідові. Але то ніби добре скінчилося.
Багато було таких людей, що справляли велике враження. Не буду я переповідати, скажімо, свої зустрічі з Василем СТУСОМ, тому що вже стільки сказано, написано, що сьогодні, на відстані часу, відчуваючи, так би мовити, висоту Стуса, вже не кожен відважиться говорити про своє знайомство з ним.
В.В.Овсієнко: Бо ще зарахують у „приСТУСуванці”?
З.В.Попадюк: Не стільки „пристосуванці”, а що хочеш погрітися у променях його слави. А воно й так тепло. Я згадую собі, що перша скульптура Василя Стуса, ще за життя, була зроблена мною і Старосольським Любомиром. Стуса привезли в той барак посиленого режиму, в ПКТ 19-го табору, і проводили через територію до лазні. Раз у десять днів чи щотижня. Випав такий гарний перший сніг. І поки Стуса повели, щоб він покупався, ми з Любком змайстрували зі снігу велике погруддя Василя Стуса. Не знаю, чи він то зауважив, чи він то бачив, тому що нас усіх із тої дорогих зганяли, як вели карцерників. Але воно стояло, коли він ішов. І далі стояло.
В.В.Овсієнко: Погруддя це, може, і було перше... Але Борис Довгаль ще в 1969 році зробив скульптурний портрет Стуса. Що цікаво, він виставив був його на виставці під назвою "Голова чоловіка". Прийшла Тамара Главак – тоді другий секретар ЦК комсомолу – і впізнала Василя Стуса, і наказала прибрати геть.
З.В.Попадюк: Цікаво. Значить, секретарі не були такі дуже темні.
В.В.Овсієнко: Ну, а вашої скульптури ніхто не впізнав?
З.В.Попадюк: Я не знаю, як там далі було, але тоді всі наші знали, що то таке. Коли ми то робили, то нам ще й підказували, що то так чи так. А потім ми зі Стусом у ПКТ були якийсь час разом. Чи місяць, чи півтора.
В.В.Овсієнко: Я пам'ятаю, що ти тоді вийшов і виніс у голові, в пам'яті, декілька його віршів. Я тоді вперше почув вірші Стуса. На волі мені щось попадалося. Але ти виніс у зону цикл "Чернишевський у Саратові". "Сто років, як сконала Січ" – це ти приніс у зону, я тоді собі переписав.
З.В.Попадюк: Але це в пам'яті не збереглося. Лишився вірш, присвячений Миколі Зерову: "Колеса глухо стукотять, як хвилі об паром, стрічай, товаришу Хароне" і так далі. І те, що він на музику поклав: „Ще вруняться годі Славутові кручі”. Я тоді багато позапам'ятовував, пам'ять у мене була непогана, та й зараз я не дуже скаржусь.
Він у той час працював над перекладами з німецької – з Рільке, здається. По-перше, тим не дуже дратувалися наглядачі, і то йому якось ішло. А був сніжок, я пам'ятаю, і ми гуляли на тому дворику для прогулянок. То було 20 травня 1975 року – випав великий сніг. Я собі зараз пригадав, спершу мене посадили в карцер. Я був у карцері, а Стус у ПКТ. Він мені навіть кидав у те вічечко якісь тюбики з цукерками-льодяниками. А потім мене з карцеру звільнили, я пробув кілька днів на зоні, а тоді мене в ПКТ запроторили – і до Стуса.
Все решта, що пов'язане з Стусом – то вже було листування. Він кілька разів писав до мами.
В.В.Овсієнко: Так, і деякі його листи до твоєї мами опубліковані. (Див.: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. Т.6, кн. 2. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 115-117. – В.О.).
З.В.Попадюк: У тому листі була картка для мене, мама пересилала. Більше ми вже не стикалися разом. Коли я приїхав на Колиму, то болісно пережив, тому що зовсім небагато часу минуло, як він виїхав звідтіля – десь місяць або трошечки більше.
В.В.Овсієнко: Десь у його листі до мене написано про тебе так пророче: "Чи не заступить мого теплого місця?". Так воно й сталося. (Див.: В.Стус. Твори в 6 т. 9 кн. Т.6, кн. 2. – Львів: Просвіта, 1997. – С. 175. – В.О.).
З.В.Попадюк: Так і вийшло, я пам'ятаю той лист. Люди якось відчули, що я поїхав на заслання туди, де був Стус, у селище Матросова. І там уже десь півмісяця лежали поштівки від Калинців. Так і написано: „Пишу, звичайно, навмання, але мені здається, що ти там будеш”. Я їхав досить довго, від 28 березня до 1 червня.
В.В.Овсієнко: Але Стус звідти вибрався 11 серпня 1979 року. Але все одно – місце було обставлене, кадри були готові... Це досить часто траплялося, що засланця привозили на те місце, вже кимось „обігріте”. Це ж тебе згодом привезли в Казахстан на місце Валерія Марченка?
З.В.Попадюк: Мене на місце Марченка привезли, а потім на моє місце привезли Мироська Мариновича. Так що Мирослав мусив бути задоволений, бо я йому обжив те місце дуже файно. (Нар. 04.01. 1949, член-засновник УГГ, заар. 23.04. 1977, засудж. на 7 р. ув'язн. та 5 р. засл. за ст. 62, ч. 1, карався в Пермських таборах та в Казахстані. – В.О.).
З людей, яких я добре пам'ятаю, якщо говорити не про українців, то дуже близько я зійшовся з відомим у Литві і, напевно, не тільки в Литві, а скрізь по теренах колишнього Союзу соцконцтаборів – Пятрас ПАУЛАЙТІС. Це людина, яка зустрілася мені вперше на 17-му таборі. Я тоді хворий був, прибув туди навесні 1975 року. Бо вже восени я звідти виїхав у Володимир. Там, у 17-му, був Дмитро Квецко та багато наших спільних знайомих, я не буду тут перелічувати тільки для того, щоб перелічувати. А найбільшою постаттю – і в прямому розумінні, бо він високий чоловік був, – патріархом зони був власне Паулайтіс, Пятрас Казимирович.
Розповідати про нього можна дуже багато, тому що то людина, по-перше, і знала дуже багато, і вміла гарно розповідати, хоча, скажімо, його російська мова була не зовсім досконала. Це людина, яка провела два роки в гестапо, втекла звідтіля, а потім майже 37 років – на той час – у совєцьких таборах.
В.В.Овсієнко: Йому були дали 25 років, а через 9 чи 10 років випустили на трошки, і знов дали 25.
З.В.Попадюк: Так, так. Він у 17-й зоні працював у їдальні. Там були котли, він кип'ятив воду, і пральня близько – то було одне приміщення.
В.В.Овсієнко: Він на кухні працював, мив посуд. Може, баланду роздавав якийсь час...
З.В.Попадюк: Ні-ні, баланду він не розливав, на роздачі він не був, а от посуд час від часу мив, але підміняючи когось, коли його просили. Тому що на сімнадцятому в нас не було кухні – нам привозили їжу з кримінальної зони. Він час від часу мив посуд. Я пам'ятаю, він казав, що його кличуть помити. А так він прав.
Паулайтіс був серед кількох чільних осіб литовського підпілля (хоча скільки він міг бути в тому підпіллі, якщо весь час у тюрмі сидів?). Він був литовським послом в Італії і Португалії...
В.В.Овсієнко: І в Іспанії – на три країни. Він розповідав, що зустрічався з Муссоліні, Салазаром і з Франко.
В.В.Овсієнко: Людина, яка заслуговувала величезної поваги, була дуже проста. Він міг спілкуватися на рівних з тими дітьми – коли дехто з наших старших відчував свою вагу і давав зрозуміти (або не хотів того, але воно так само собою виходило) – Паулайтіс був такий, що з ним добре почувала себе кожна людина – і хлопчисько, і старший як з рівним. Він то вмів. Уявляєш собі: я там дрова рубаю, не дуже вміючи, тягну ті дрова по снігу – бо треба було протягнути, – а він вилітає з пральні голіруч, з розпашілими руками, старичок, який мені береться допомагати. То було трохи так зворушливо...
Він був професор теології, він глибоко віруюча людина. А я завжди відзначався таким не то що безбожництвом (а дехто з наших людей казав, що я дуже великий християнин), та я завжди вільнодумствував – як той хлопчисько, який зажди старається плюнути вище. А він дуже спокійно всі ці речі сприймав, можна було з ним... Я шукав свою філософію і врешті знайшов. Але з ним можна було дискутувати, він був відкритий для будь-яких дискусій, він не був з тих, які ставили принципи. Назовні в нього не було ніяких поглядів – вони були десь там глибоко в душі, і якщо вони вже виходили назовні, то були вже настільки пристосовані до співрозмовника, що, з одного боку, співрозмовник розумів його, а з другого боку, не відчував незручності від того, що в нього, може, якісь інакші погляди. Отака людина була.
Він на мене справив таке враження... Коли я попав у Володимир і був там три роки, то попалася мені книжка – чомусь була в тюремній бібліотеці – Солженіцина "Один день Івана Денисовича", але вона була литовською мовою. Мабуть, тому вона там і була, бо ніхто не знав, що то таке. А там "Книга – поштою" працювала добре, то я собі замовив підручника, словника і прочитав ту книжку. А коли приїхав у зону і знову зустрівся з Паулайтісом на 19-му – бо він тоді вже був там, – то я залюбки почав говорити по-литовському, ні з того, ні з сього. І в усіх литовських компаніях я відтоді почував себе добре, бо я говорив, може, з акцентом, але я все розумів, і мене всі розуміли.
В.В.Овсієнко: Але чекай – то ти не мав спілкування у Володимирі ні з ким з литовців? Тільки з книжкою?
З.В.Попадюк: А там не було нікого з литовців. Я у Володимирі спілкувався з дуже невеликим колом людей.
Коли ми вже почали говорити про неукраїнців, то я з великим пієтетом ставився до ЛЮБАРСЬКОГО Кроніда Аркадійовича. Він був людина, як мені здавалося, принципово демократична. Коли з російськими демократами – а вже інших і не буду зачіпати, – не можна було говорити на всі теми, скажімо, українська тема була болюча завжди і всюди, то погляди Любарського були абсолютно такі...
В.В.Овсієнко: Так, абсолютно нам симпатичні. Бо навіть і в Олександра БОЛОНКІНА – і то проступало щось великодержавне.
З.В.Попадюк: Але він, Болонкін, був стихійний великодержавник. Він того не усвідомлював. Може, він добрий математик і добра людина в житті, але коли приїхав Размік Маркосян, який уже мав вищу філологічну освіту і працював учителем, був пов'язаний з математикою по роботі, і той Болонкін побіг знайомитися з ним, а потім повернувся зовсім розчарований: "Он какой-то недоразвитый”. – "А що?" – „Абсолютно по-русски не может". Ми його ледве переконали, що в умовах Вірменії, де на 97% вірмени, неможливо знати російську мову, хіба би спеціально тим займався. І тут він якось із горем пополам почав усвідомлювати право всіх на свободу.
В.В.Овсієнко: Він визнавав, але коли дійшло до конкретного випадку, то не міг усвідомити того, що то людина з іншої культури. Схоже було у мене з Юрієм Фьодоровим. Фьодоров із „самольотчиків” – я сидів з ним у камері в Кучино. Зайшла мова про котрогось із російських письменників, і він здивувався, що я його не знаю. Кажу йому: "Пане Юрію, та я належу до іншої культури, в котрій я більш-менш орієнтуюсь, а російська для мене – чужа культура."
З.В.Попадюк: А то був бар'єр. Але Любарський усі ті моменти розумів і був настільки близьким до нас, що говорив: „Так, я визнаю ваше право і готовий ваше право відстоювати”. Тоді, коли, скажімо, відомий Буковський Володя, якого поміняли на Корвалана (він вийшов з Володимира якраз тоді, коли я був там, ми з ним і попрощалися тоді, він не знав, куди йде) – він казав так: "Нет, за вас мы ваши дела делать не будем".
В.В.Овсієнко: Любарський потім усім своїм життям підтвердив свою позицію, бо коли видавав свої "Вести из СССР", то там усе було об'єктивно, настільки це можна було. Він у 1973-74 роках у був мордовському таборі № 19, а звідти його послали через суд на Володимир. Я пам'ятаю, була тепла пора, і ми великою тачкою везли його дерев'яні валізи і мішки з книгами на вахту. Тоді ще дозволялося возити багато, а потім встановили, що в’язень має право тільки на 50 кг речей.
З.В.Попадюк: Так-так. Він був послідовний демократ, як я називав. Його не коробило, скажімо, від деякого радикалізму чи національної обмеженості наших – бо було ж таке. А декого з російських демократів то дуже коробило.
В.В.Овсієнко: Ти з Кронідом більше не зустрічався?
З.В.Попадюк: З Кронідом Любарським я зустрівся вже в Мюнхені через багато років. Він листувався з моєю мамою, мама була в нього в Калузі після того, як він звільнився. Він якось дуже тепло до мене ставився – десь я бачив його записи.
Не треба забувати, що вони прийшли в табори вже дорослими, так би мовити, свідомими, а ми – хлопчаками. Чому мені було легко спілкуватися з людьми – тому що "паспортом" був вирок. Люди читали мій вирок, якось реагували на нього і приймали мене в своє коло без моїх старань.
В.В.Овсієнко: Я зауважив, що старші люди, особливо в тих умовах, завжди ставилися до молодших дуже доброзичливо. Вони просто любили молодших людей, бо згадували себе в такому віці. А ще – туга за батьківством... І це цілком закономірно. Може, то були якісь перебільшення, аванси нам – я на собі це теж відчував. Але те, що написав Михайло Хейфец про Зоряна Попадюка – що при згадці про Зоряна у нього виникав якийсь "телячий восторг" – то це не тільки в нього, а кому не згадай – усі були захоплені Зоряном.
З.В.Попадюк: Я знаю. А я сам був страшно захоплений тими стариками – і той СИНЯК Дмитро, і Роман СЕМЕНЮК, і КОНЧАКІВСЬКИЙ Микола, багато їх там було, – то мене страшно дивувало: звідки той Синяк усе знає? Я назбирав купу дрібненьких збірок поезії 60-х років і початку 70-х, бо я тим жив, я вчився на філології, то мене цікавило – але ж звідки він то все знає? Я був тим страшенно захоплений. Як би мені вдома не розповідали про повстанців – бо оповідали – і все одно бачитися з людьми, які безпосередньо брали участь у тій боротьбі, було дуже цікаво. І, разом з тим, вони не були заскорузлі люди – вони були більшими демократами, ніж ті наші новоспечені українські демократи. Тому що так, між нами кажучи, Здоровий Анатолій чи Кравців Ігор, ще дехто з дисидентів – але ж вони були твердими націоналістами за поглядами. А ці були більш широких поглядів – не те що більш, а вони просто були широких поглядів.
Наступною особистістю, яка мені запам'яталася, був Людас СІМУТІС – людина дещо таємнича. Його доля мене сколихнула – я чув це від Паулайтіса. То теж був тип підпільника, з одного боку, і якогось ватажка, певно, комсомольського.
В.В.Овсієнко: Хіба комсомольського? Не знаю, але він був, мабуть, одним з наймолодших двадцятип'ятилітників. Він молодий був.
З.В.Попадюк: Він був у підпіллі, а тим часом очолював якісь державні, комсомольські чи ще якісь структури, влазив десь там, як кажуть, у саме серце. Розповідали про знущання над ним, над батьками – то для мене було дуже вражаюче... Разом з тим, він був дуже лагідний чоловік у спілкуванні, і такий якийсь дуже уважний. От це також запам'яталося.
Наступна особистість – українець, але громадянин Англії – Микола БУДУЛАК-ШАРИҐІН. То також була цікава людина.
В.В.Овсієнко: Його, здається, в 1969 році посадили на 10 років.
З.В.Попадюк: Так, він мав десять років. Звинуватили в шпигунстві. Але це була людина, яка знала практично всі мови Європи – угорська, польська, румунська – він знав усі ті мови.
В.В.Овсієнко: Вже не кажучи про німецьку, англійську, французьку.
З.В.Попадюк: Так, я вже про то не кажу. І українську, російську він теж знав. Цікава його доля. Цікаво, що його прийнята дочка... – знаєш ту історію, ні?
В.В.Овсієнко: Ні.
З.В.Попадюк: Його прийомна дочка – Аня, здається, – вона була не хто інша, як внучка відомого всеросійського старости Калініна, мама якої була совєцькою шпигункою. Мама десь була в Німеччині під час війни, працювала там і з якимсь німецьким ґенералом мала дочку. А Микола молодим хлопчиськом – не знаю, в скільки, здається, в 14 чи 15 років...
В.В.Овсієнко: 15 років йому було, коли його німці вивезли з Вінниччини у Німеччину на роботу. Потім він поїхав в Англію. Закінчив Кембріжд, працював у якійсь промисловій фірмі, їздив по всій Європі укладати договори, а приїхав у Москву в складі делегації – його схопили і звинуватили в шпигунстві. Це тому, що якраз тоді з Британії були видворені 200 працівників радянських установ за звинуваченням у шпигунстві. То на Миколі відігралися. Вини довести не змогли – суд як пішов на нараду, так і не повернувся. Аж через три роки йому оголосили термін: десять років за... ухиляння від виконання військової повинності! Коли його німці вивезли насильно, в 15 років! Слабким місцем було те, що він так і не оформив британське підданство, бо то складна процедура. „Нічого, – сказали йому. – За вас королева нам війну не оголосить”.
З.В.Попадюк: Десь там у Німеччині їхні з тою дівчинкою долі пересікались. Той ґенерал загинув, а ця мама не захотіла повертатися з дочкою, дочка лишилася у тих людей, у яких жив Микола. І коли Микола виїжджав до Англії – я не пам'ятаю, як воно там сталося, – то він забрав з собою цю дитину, яка була, так би мовити, нічия. А його в Англії прихистила сім'я Шариґіних, старих російських еміґрантів, разом з тою дівчинкою – здається, що її звали Аня. Вона виросла, школу закінчила, а тоді з'явилася її мама і вживала усяких заходів, щоби та дочка повернулася до неї. Не знаю, де вона була на той час: чи у Пскові, чи в Смоленську. Та дочка поїхала сюди, а потім утекла, наскільки я то знаю.
Але про нього я говорю не тільки через ту історію. Були в цій камері Олесь Сергієнко, Микола Шариґін, Яша СУСЛЕНСЬКИЙ. Яша на мене найбільше враження справив, тому що він так само опікувався мною. Почуття опіки над молодшими було в нього дуже розвинене. А я ж хворий приїхав у Володимир, з серцем. А тільки я приїхав до Володимира – зустрівся з Гариком СУПЕНФІНОМ, чи Габріелем, і з ТУРИКОМ Андрієм. Вони були двоє в одній камері. Потім був деякий час БОНДАР Микола – з Черкащини, якщо не помиляюсь. Ті люди теж мене оточили опікою. Правда, я був тоді дуже хворий, мене, мабуть, треба було опікати. Турик помер – це людина також цікавої долі. З Волині, молодий хлопчисько, і попався тоді, коли хотів піти в УПА. З величезною натяжкою у вироку було написано, що "имел отношение к бандам ОУН-УПА". Його вивезли на Східну Україну. Там він почав займатися підпільною роботою – якісь летючки. Тоді йому дали 25 років – це були останні місяці, коли ще давали 25-річний термін, то був 1957 рік. Він уже помер.
В.В.Овсієнко: То, як твердить Левко Лук'яненко, не випадково. Він брав участь в протестних акціях молодшого покоління, то його вивезли до лікарні. Він не мав якоїсь такої хвороби, щоб умерти, але він умер.
З.В.Попадюк: Розповідали, що коли його володимирський термін скінчився, він поїхав на зону, десь там спав чи лежав на траві, простудив собі нирки, його забрали до лікарні, і він у лікарні помер. А хтось мені з зеків казав, що в нього мало не рак був.
В.В.Овсієнко: Левко Лук'яненко вважає, що його знищили саме за участь в акціях протесту і завжди поминає його в ряду тих, що загинули в концтаборах, поруч з іменами Стуса, Литвина, Тихого, Марченка...
З.В.Попадюк: Та фактично всі, які загинули й померли в таборах, є жертвами... То таке з Туриком трапилось. Він мені дуже поміг.
Гарик СУПЕРФІН – то особлива стаття. Ми з ним так здружилися, ми мали спільні підходи до всього. Правда, я його товк, як тільки міг, – вбивав у нього українськість і жидівськість, тому що він був твердий перехрещений росіянин, але за походженням єврей. Хоч він хрещеним і лишився, але, так мені здається, що принаймні я його переконав, що можна бути росіянином, громадянином Росії, але не забувати про те, що ти єврей. А він каже: "Я не забуваю". Але він не готовий був перейти на єврейські національні позиції, виїхати в Ізраїль. Зараз він у Німеччині, все-таки він є російський еміґрант. Він філолог, тому в нас була досить широка база для того, щоби можна було дискутувати. Наші дискусії дуже довго точилися навколо проблем походження Русі, навколо писемних староруських пам’яток, тому що для нього то все було в тій традиції... Він був колись секретарем у Солженіцина, він був з Татьяною Велікановою серед видавців журналу "Хроника текущих событий". Тобто він був російсько-вихований демократ, але з дуже російським національним духом. Я вважаю, що я все-таки зробив з нього не російського демократа, а просто демократа. То я ставлю собі в заслугу.
Він зрозумів українську проблематику, бо до того Україна для нього починалася десь із XVII ст., коли з'явився Хмельницький, а все решта було в руслі російської історії. Тобто розділити російське і руське він зумів тільки завдяки моїм дуже тяжким зусиллям. Він тепер працює в Інституті східних досліджень у Бремені, і то вже його святе переконання. Він людина з великої букви, талановита, з прекрасною пам’яттю.
І знову треба повернутися до наших повстанців, українців.
В.В.Овсієнко: А що про повстанців ти міг би ще сказати? Загальна характеристика і індивідуальна.
З.В.Попадюк: Я вже сказав, що в абсолютної більшості тих людей я не зустрів того, чого сподівався, – не зустрів національних ортодоксів. То були люди широких поглядів, як правило, демократи. Спілкувалися вони, в основному, з дисидентами. Вони чітко ставили, що вони не дисиденти, що вони учасники визвольних змагань. Вони були і батьками, і вихователями, і опікунами, і помічниками всіх тих, які приходили в табори. Ти ж сам знаєш, як воно було. Дмитро СИНЯК – то перший, хто мені трапився. Боже, така освічена людина! Він колись був референтом УПА.
В.В.Овсієнко: Він був одним із останніх пійманих. Його схопили в 1956 році і дали йому смертну кару, а потім замінили на 20 років каторги. Та поки він доїхав до каторги, то її ліквідували, і він мав просто 20 років ув’язнення. Розказував, що йому під смертною карою приснився сон: стоїть він на клаптику землі, яка обрушується й обрушується. І в останній момент бачить – рука. Він глянув – Ворошилов! А Ворошилов був тоді Головою Президії Верховної Ради СССР. Отже, замінив смертну кару. Я від нього теж багато чого навчився, ходячи поза котлами в кочегарці. Виявилося, що він проходив з похідною групою лісом біля мого села... Десь у 1976 році Синяк звільнився.
З.В.Попадюк: Я не знаю – я не був тоді. Любомир Старосольський їздив до нього в село Загвіздя Надвірнянського району.
В.В.Овсієнко: А я його зустрів ще знаєш де? Коли був "Ланцюг єднання" в 1990 році – я керував цим ланцюгом у Житомирі, – він приїхав з галичанами, і от на стадіоні "Спартак" я його зустрів. Боже, як він плакав! Сльози течуть, а він каже: "Бачиш, скільки тих людей, наших прапорів! А ми за це скільки життів поклали – і ось нарешті воно є!"
З.В.Попадюк: Цікаво, чи він живий ще, чи ні?
В.В.Овсієнко: Нема, нема. Він помер десь років два тому.
З.В.Попадюк: МИРОН Іван, цей характерник... Село Росішка, недалеко від Ясині, це Рахівський район. Він ще є. То людина, яка була в підпіллі чи не один день усього. Не то що в підпіллі – молодий хлопчисько прийшов, вліз у схрон – і там його відразу накрили. Це людина-гора. Він мав свою думку, свої погляди – оце як покутники, тільки він ніяким покутником себе не вважав. Але він мав свої погляди, тому явочним порядком, не оголошуючи і ні перед ким не хизуючись, він дотримувався статусу політв'язня. Він руки назад не візьме, перед начальником не встане і часом говорити з ним не захоче. Він був начитаний, вивчав англійську мову. Він німецьку знав, мадярську ще з часів угорської окупації пам'ятав. У мене таке враження склалося, що він завжди читає, завжди з книжкою.
В.В.Овсієнко: Він у кочегарці працював, і це давало йому трохи часу.
З.В.Попадюк: Дуже віруюча людина. Мав таку звичку, що не вдягав на голову нічого. Бували такі жахливі морози, але він свою годину чи скільки мусив відмолитися, без шапки. Він ішов за бараки, по тому снігу туди й назад ходив, ручки склавши. І якось його не брали ні грип, ні простуда, нічого. Коли його кинули в карцер – я пам'ятаю такий епізод, але не пам'ятаю, в якому то було році, – і він вважав, що то несправедливо, а там якась причина була...
В.В.Овсієнко: Дуже проста причина була. Він сидів у бараку, обклавшись книжками – і на колінах йому книжки, і на сусідніх нарах книжки, словники якісь. Зайшло якесь начальство, а він не встав і не привітав його першим. І пояснив, що в нас першим вітається той, хто заходить у хату. І пам'ятаєш, які були наслідки цього? У карцері він п'ять діб тримав суху голодівку. Потім ситуація майже повторилася, але це вже було з підполковником Вельмакіним, начальником режиму, – так само він не встав і не привітався. Дали йому 10 діб, і він 10 діб тримав суху голодівку. Це було щось феноменальне!
З.В.Попадюк: І, що найцікавіше, що він після тої голодівки прийшов зі своїми речами – там йому якийсь матрац кинули в карцері, я пам'ятаю той момент. Він уже не дуже рухався, але ті наглядачі казали, що коли настав момент його звільняти, він слабий був, то він узяв кухоль з водою – там якесь відро стояло в тій дижурці – випив той кухоль, взяв під пахву свій матрац. Вони хотіли допомогти йому нести. Казали, щоб він ішов у лазарет, а він то все взяв і прийшов у барак.
В.В.Овсієнко: Я пам'ятаю, у нього був повен рот язика, він пухлий був. Михайло Жураківський заварив чаю, притискував ложечкою язика і заливав йому – так його відходжував.
З.В.Попадюк: Таке було. Він був такий міцний чоловік – і духом, і тілом міцний теж. До речі, доля над ним змилосердилася. Він повернувся, одружився, має купу дітей – чи четверо, чи троє.
В.В.Овсієнко: Одного разу приїздив він у Київ, року, може, дев'яносто першого чи другого, і заходив до нас в УРП. Я з ним мав розмову, ще й записав ту розмову. Хотів я дати хід тому тексту, і підготував його, але він чомусь не пройшов тоді в газету, і мені дуже жаль. Але в мене той текст десь є.
З.В.Попадюк: Доля Романа СЕМЕНЮКА...
В.В.Овсієнко: Це теж з наймолодших повстанців. До речі, його взяли в Совєцьку армію, але там заарештували.
З.В.Попадюк: Він був трошки неврівноважений, у нього нерви були не на місці. Коли йому мали дати смертну кару – вони ж деякий час сиділи під "вишаком"...
В.В.Овсієнко: До нього мали якісь претензії (я вважаю, необґрунтовані) у зв'язку зі втечею. Вони з Антоном Олійником втекли, Антона „розкрутили”, виявили "вновь открывшиеся обстоятельства" – і розстріляли. А Романові – три роки за втечу.
З.В.Попадюк: Романові дали те, що мали дати згідно законодавства. А Олійнику знайшли ще якусь "розстрільну" причину.
В.В.Овсієнко: Але Роман Семенюк – ледве чи не єдиний з повстанців, хто зважився брати участь у наших дисидентських акціях. І це йому тяжко обходилося – його кидали до карцеру, потім перекинули в 17-у зону, що вважалася штрафною. То я з ним був трохи в 19-й зоні, потім у 17-й. Він закінчив свої 28 років. Ще він був членом УРП і головою районної організації в Сокалі. Десь приблизно 1992 року йшов він вулицею під час сильного дощу, його збила машина, та ж машина його підібрала і завезла в лікарню, але він через годину помер. Я ще зустрічав його в Києві на якомусь з'їзді в Будинку кіно.
З.В.Попадюк: Я у Львові довідався, що от учора поховали Романа Семенюка. Такий Пшевлоцький мені сказав...
В.В.Овсієнко: От Микола КОНЧАКІВСЬКИЙ – мабуть, ти його найліпше знаєш, бо ти з ним працював на пилорамі, ви катали ті балани, тобто колоди. Він такий здоровенний вуйко, як гора, а ти – тоненький хлопчик. Він із села Рудки Миколаївського району.
З.В.Попадюк: Він мені запам'ятався тим, що проводив свою діяльність у близьких теренах. Він знав генерала Чупринку, знав легендарного героя Макомацького, брав з ним участь у всяких акціях. Він умів жваво розповідати.
В.В.Овсієнко: А між іншим, коли я 12 квітня 1974 року прийшов у 19-й табір – ще й речі мої були на вахті, а я там коло вахти ходив, – він до мене підійшов найпершим. Розпитав, хто, звідки. І так поклав мені руку на плече – а він здоровенний дядько... Я сказав йому, що в мене чотири роки, а він мені: "А я, пане Василю, вже двайцять шостий рік – як пішов у трийцять дев'ятому, то донині воюю." То мої чотири роки так зігнулися і відразу стали такими маленькими! "Нічого, пане Василю, відсидите не гірше за людей!" У нього було три могили! Його як польського вояка „поховали”, навіть на якомусь пам’ятнику ім’я його вибили. А потім ще двічі рідним доносили про його загибель. Він у Службі Безпеки був, розказував мені про окремі операції, спрямовані проти німців. Показував прострелену долоню: то він автомата просто за цівку злапав...
З.В.Попадюк: Він іще казав, що найліпший термін – то є три роки, бо ще не відвик від волі і знаєш, що то, а вже відчув, що таке тюрма. А помер він від запалення легенів чи щось таке?
В.В.Овсієнко: Він звільнився в 1978 році восени і прожив на волі всього місяць. Я від нього ще листа одержав, а потім прийшло повідомлення, що він помер. Це було дуже прикро – що чоловік двайдцять вісім, як він казав, років відсидів і через місяць після звільнення загинув.
З.В.Попадюк: Я знаю, що коли в нього якась хвороба починалася, то завжди була дуже висока температура. Видно, його якось не вгледіли, у нього був температурний шок – під час запалення легенів чи чогось такого.
Він з опікунів – не давав тому молодому хлопцеві нічого тяжкого підняти, він сам.
В.В.Овсієнко: Ще Михайло ЖУРАКІВСЬКИЙ був, гуцул з Ясені, 25-літник. Його, фактично, большевики вигнали в ліс: прийшла повістка йти в Совєцьку Армію. То він покинув хату, сім’ю – і в партизани. Аж в останні роки відновив зв’язки з родиною, і дуже тим тішився. Дочка Настя приїхала на побачення. Дуже сумлінно він відсидів. Це зразок християнської добропорядності. Розповідав, що якось у лагері Михайло Зеленчук (то був його командир) його застерігав: „Дивись, Михайле, аби ти си не зсучив”. А через який час, каже, бачу: Зеленчук із пов’язкою СВП! Неписьменний був з дому, а в неволі грамоти навчився. А як він гарно на дримбу грав – Василь Стус просив його часом заграти. „Так солодко на дримбу виграє – хоч Господа на допомогу клич”. Їй-бо, це про Жураківського.
З.В.Попадюк: Священик Денис ЛУКАШЕВИЧ. Він для мене був цікавий не так як особистість, а тою історією, яка пов'язана з його синами. Я від нього першого почув ту версію, яка потім була документально підтверджена.
В.В.Овсієнко: Було звинувачено його сина Іларія і його приятеля Стахура, що це вони, мовляв, були вхожі до Галана і вбили його сокирою. Іларій мав років 18, а його брат Мирон узагалі мав 15 чи 16 років – і того теж розстріляли, хоча він був ні при чому. Батька посадили на 25 років.
З.В.Попадюк: А ті хлопці все-таки були виконавцями, наскільки я знаю. Але наказ вони отримали від якогось совєцького аґента, який став районовим. Того районового чи вбили, чи арештували. Той аґент працював щось півтора місяця, і давав усякі провокаційні накази.
В.В.Овсієнко: Батько, Денис Лукашевич, не хотів про це розповідати. Він вважав, що його сини непричетні до того вбивства.
З.В.Попадюк: Та вони таки були виконавцями. Хто ще нам міг запам'ятатися?
В.В.Овсієнко: Ти ще знав у 17-й зоні КАЗНОВСЬКОГО Володимира. Щоправда, він не був повстанець. Однак його звинуватили у співпраці з німцями. В який спосіб?
З.В.Попадюк: Він був заготівельником худоби за німецької окупації. Як людина, яка ні читати, ні писати не вміла, він досяг вершин. Німці його примусили ще й займатися так званим континґентом. То він заготовляв худобу для себе, а разом з тим ще мав отой „доважок”.
В.В.Овсієнко: Він сам про себе казав, що був купець.
З.В.Попадюк: Так. Він у неволі оволодів грамотою. Паулайтіс приходив до нього і дивувався: той величезні шматки з Верґілія, латинською мовою, цитував. Отакий чоловік. Мав грудну жабу, чи стенокардію, і дуже мучився – сидів на сходинках санчастини і стогнав. Але мав такий дуже антижидівський настрій...
В.В.Овсієнко: Проте Михайло Хейфец його таки „похитнув”. З Хейфецом він був відвертий і щирий. Там десь у Хейфеца є написано, що він сказав: "Я вас ніколи не забуду". – "Справді не забудете?" Не забув – Хейфец написав про нього в нарисі „Святі старики України”, і дуже симпатично написав.
З.В.Попадюк: Він такий був. І я ніколи не забуду, як то чи Квецко, чи хто то був – тому треба було води, і той пішов, набрав з бочки води і приніс Казновському, а той каже: "А то не та вода з тої бочки, де жиди бороди мочать?" (Сміється). І потім довго відказував, що це той, хто мені приніс жидівську воду.
В.В.Овсієнко: А ти знаєш, що він побоювався, щоб його ім'я не згадувалося в якихось наших документах? І все-таки він дав таку згоду Василеві Стусу, Василеві він довірився – і Василь дав про нього інформацію на Захід. Його ім'я стало десь згадуватися, і знайшовся його син за кордоном, котрий став клопотатися про звільнення батька, про дострокове актування як хронічно хворого. І його таки справді актували десь у 1978 році – це був рідкісний випадок, але такі випадки траплялися. Сестра його жила десь у Галичині, Головацька прізвище, я адресу пам'ятав, бо ще й листа їй написав, коли звільнився. Так от, діда актували. А потім розповідали, що його випускали до сина за кордон, але він начебто помер у дорозі, в літаку. Отаке.
З.В.Попадюк: На 17-му я ще зустрівся з Мішею ХЕЙФЕЦЕМ. Я мав таку долю – він про це згадує в своїй книжечці "Українські силуети", – що завжди брався переконувати, що мені хотілося все розставити на свої полички: як же так, що єврей тут почуває себе російським патріотом? Я маю бути своїм патріотом, він – своїм. І я так само вчепився до Міші Хейфеца, що мені здається – принаймні він так пише, – що я його навернув до єврейства! Отака вже в мене доля була.
В.В.Овсієнко: Продовження розмови з Зоряном Попадюком про найсвітліших особистостей, яких він знав. 30 січня 2000 року в його домі в Самборі.
З.В.Попадюк: Варто було сказати ще кілька слів про Паруйра АЙРІКЯНА. Хоч я можу дуже тепло говорити і про Разміка МАРКОСЯНА, і про Ішхана МКРТЧЯНА покійного, але чомусь мені найбільше імпонував саме Паруйр з його особистою проблемою, з одного боку, з його відкритістю світу. А особиста проблема була та, що він, будучи мало не національним героєм чи таки героєм (чому ми боїмося тих слів?) Вірменії, мав подругу, з якою він чи одружився на той час, чи ні, не пам'ятаю, але яка була єврейка. Більшості вірмен, які були в зоні, то було дуже важко сприйняти. Він мені запам'ятався саме широтою своїх поглядів, саме відкритістю до всього світу. Вірмени заглиблені в себе, тому що їхня історія така велика і велична, що з тої глибини важко вийти в теперішній час. Візьмімо величезну книгу "Історія Вірменії" Хоренаці – та книга написана майже дві тисячі років тому. То просто уявити собі не можна! Паруйр був вище від того. Він міг бути десь у глибині, а разом з тим він бачив, що зверху робиться. Дуже яскрава особистість, талановита.
В.В.Овсієнко: І я був захоплений Паруйром. Які він операції прокручував – з передачею інформації, з викриттям аґентури. Пам'ятаєш, як він того Кузюкіна розкрутив? Капітан Володимир Кузюкін. Він служив у Чехословаччині, потім у Білій Церкві. За листівки сидів, що стосувалися окупації Чехословаччини. Був дуже хворий, вкрай виснажений, і то можна зрозуміти, чому він пішов на співпрацю з КГБ. Тоді Паруйр розставив такі сіті, що Кузюкін у ті сіті попався, і вже того Кузюкіна, коли континґент табору 17"А" перекидали влітку 1976 року в різні табори і ліквідовували його – мене там тоді не було, мене тоді до Києва возили – так його привезли в 19-у зону, але вже в зону не пустили. Він десь там у кімнаті побачень посидів днів 2-3, і його звільнили.
З.В.Попадюк: Я ще тоді казав, перефразовуючи відомий вислів, що він – "человек, развитый во всех отношениях".
В.В.Овсієнко: Це Михайло Хейфец казав про іншого єврея: „Во все стороны талантлив” – це так чисто по-єврейському.
З.В.Попадюк: Ми так не говорили тоді – на ньому була харизма. Це відчували всі вірмени. І його доля, мабуть, не обманула.
В.В.Овсієнко: Він був визнаний лідер, його поважали всі вірмени і вважали, що тільки так і мусить бути.
З.В.Попадюк: Як я пам'ятаю, він мене навчив якихось пісень вірменських. Він сам їх компонував, сам слова складав, і гімн вони мали, "Гай енґ менґ" – "Ми вірмени". Він такого типу людина, яка захоплювала, могла вести за собою...
В.В.Овсієнко: Десь у грудні 1975 року я був у карцері – мене з 17-го привезли в карцер, у 19-й, – а він там був у ПКТ. Він одного разу почав співати – Боже, який то дивовижний спів був! Навіть менти нічого не казали.
З.В.Попадюк: Дуже мені згадуються мої перші враження – Саша РОМАНОВ.
В.В.Овсієнко: Так, він наш, власне, мій ровесник. Йому тоді було 25 років. Він з 1949 року. Філолог, навчався в Саратовському університеті.
З.В.Попадюк: Дивовижна та людина тим, що він за своїми поглядами був російський ортодокс. Починав з марксизму. А після якогось чергового зриву – там була з ним дуже важка історія, бо він кидався на дроти – я якраз у ПКТ в той час сидів, то я чув.
В.В.Овсієнко: Ми тоді вранці виходили дивитися. Якраз випав сніг – то було 20 травня 1975 року. Випав сніг уночі, і в ту ніч щось із ним сталося, він зі свого барака побіг у північний бік, ми дивилися на сліди його босих ніг – то були неймовірні кроки. Він кинувся на той дріт, а якраз проходив запреткою хтось із дижурних. Чи то він за себе боявся, той офіцер, бо кричав солдатові: "Не стріляй! Не стріляй!"
З.В.Попадюк: Так, я знаю, що не стріляли. Мабуть, він бачив – ні, напевно таки бачив, що то щось не те. Сашу привели в ПКТ вночі, я добре пам'ятаю, що вони не чіплялися до нього, а питали: "Что с тобой случилось?" Його там зв'язали і все питали: "Ну, можно тебя уже развязать?"
В.В.Овсієнко: Ми потім підходили до санчастини – Саша був подертий дротом, зеленкою замазаний. Тоді говорили, що це в нього на ґрунті віри. Він працював у кочегарці в три зміни, був тяжко виснажений, худюсінький, не міг нічого їсти від тих постійних перезмінок, то лежав і молився, лежав і молився.
З.В.Попадюк: У нього було вічне питання: він вникав у російську історію. До речі, і українці, може, теж винні в тому, що в ньому стався такий перелом. Він же був росіянин по духу, по природі, а всі казали: які ви там росіяни – ви угро-фіни, ви монголи і так далі. І коли він зіткнувся з поезією Блока: "Да, скифы мы с раскосыми и хищными глазами"... Казали чи навіть він сам повідав, що в нього після цього вірша якийсь надлом стався. Той надлом привів до того, що він опускався ще далі – він прийшов до монархістів, від неоленінця чи демократа...
В.В.Овсієнко: Від марксизму через демократію до монархізму.
З.В.Попадюк: Так, але він був зразком того, як може людина бути за поглядами монархіст, але в спілкуванні абсолютний демократ. І не було в ньому нічого шовіністичного, крім тих поглядів, які він декларував. Ми всі його дуже любили.
В.В.Овсієнко: Коли він розповідав про своїх посправників – їх було декілька, п'ять чи що, – то він казав так: "Мой ссучившийся подельник...". Чи так: "Мой подельник – разумеется, ссучившийся". А згодом казав уже: "Когда я говорю „мой подельник”, то имеется в виду ссучившийся".
В.В.Овсієнко: Розмова продовжилася об 11 годині 30 січня в домі Яромира Микитка, але те, що казав Микитко, перенесено в його касету. Тут далі розповідає Зорян Попадюк.
Зоряне, ти обіцяв розповісти про Ішхана МКРТЧЯНА, котрий похований під номером вісім, поміж Юрієм Литвином і Василем Стусом у селі Борисово, біля Кучино Чусовського району Пермської області. Оскільки Литвин помер 4 вересня 1984 року, а Стус у 4 вересня 1985 року, то Ішхан Мкртчян загинув десь у цьому проміжку.
З.В.Попадюк: Що я можу винести? Він такий розумний хлопчисько був... Він був трошки молодший від мене – а може десь такий само. Але менший на зріст, молодо виглядав – то здається, що молодший. Він дуже скептично до всього ставився, скептик був по своїй природі. А з другого боку – такий веселий, пожартувати міг. Міг стати у дверях і казати: "Проходите, проходите, проходите", а на останнього сказати: "проходимцы". Завжди він брав участь у всяких акціях без розбору – лиш би війна з адміністрацією... Наприклад, Степан Хмара любив собі часом і блефонути, як кажуть. Він там зачепив ліктем наглядача, той дуже обурився, а Хмара піднімав шум, що той його б'є. Тут починалися карцери, голодівки – а я то знав, хто такий Хмара, і в такі речі не встрявав, бо нащо воно мені, – але той Ішхан у всіх подіях брав участь. Ми навіть з ним сперечалися, то він казав, що його не цікавить, що і що – той зек, а той мент – і йому того достатньо.
Він був дуже заглиблений в історію Вірменії, мав навіть якесь несприйняття решти світу. Він вважав, що вірменська історія достатня для того, щоби потратити ціле життя на те, щоб її опанувати, а все решта – хай то інші роблять. Був якоюсь мірою сентиментальний, дуже відгукувався. Якщо кому зле – він моментально був там: міг помогти чи не міг, а намагався.
В.В.Овсієнко: А який термін ув'язнення у нього був? І чому він загинув?
З.В.Попадюк: Мені здається, що в нього не було заслання, а тільки п'ятирічний термін. Він сидів у карцері, здається, напередодні дня вірменського геноциду. Чи десь у той самий день – 24 квітня він попав у карцер, вже не пам'ятаю, з якої причини. Чи був він у ПКТ, чи в карцері – не пам'ятаю. Це, мабуть, 1985 рік. Так, то була весна вісімдесят п'ятого, коли він покінчив самогубством. В тому БУРі. Його так скоренько вивезли – таке в мене враження склалося.
В.В.Овсієнко: То могло статися саме в день геноциду, 24 квітня?
З.В.Попадюк: Так-так, але ми ж того не знали. Ми потім стали відновлювати в пам'яті, коли до нас дійшла відомість, що він помер. А то було вже через довший час.
В.В.Овсієнко: Ми здебільшого не знали обставин загибелі кожного, а потім намагалися якось реставрувати події і більш-менш встановлювали.
З.В.Попадюк: І ми тоді почали собі згадувати, що якісь суїцидальні думки в нього час від часу були.
В.В.Овсієнко: Коли ми забирали з Борисово Литвина і Стуса 17 листопада 1989 року, цю ексґумацію проводили, то Ішхан Мкртчян залишався ще там, але пізніше вірмени його теж забрали. (Неправильно. Давид Алавердян, зять Ашота Навасардяна, розказав 4 жовтня 2000 року в Музеї Кучино, що вірмени на чолі з Ашотом Навасардяном у лютому 1989 року, ні в кого не питаючи дозволу, приїхали і забрали тлінні рештки Ішана Мкртчяна і перевезли у Вірменію. І відеофільм показав – віхола, а вони копають. – В.О.).
З.В.Попадюк: Хтось розповідав, як то було – не згадаю, хто то був. Він десь потім на Півночі був, зараз у цій Вірменській правозахисній групі – зараз вилетіло прізвище. Також Размік його звати... Він також, до речі, з вірменів таких широких поглядів. То СМІРНОВ Альоша може знати – до речі, людина, яка на мене справила велике враження. Мабуть, він пішов ще далі в своєму сприйнятті українства і права на самовизначення, ніж навіть Кронід Любарський. То є внук відомого Веніаміна Костеріна, який разом з Петром Григоренком брав участь в акціях на захист кримських татар. То, здається, він перший мені розповідав про перепоховання Ішхана. А потім приїжджав до нас той вірменин... Тоді я був на такій роботі, що все воно мені крутилося – і релігійні конфлікти, і все-все-все... Не знаю, хіба він би сам мені то нагадав.
В.В.Овсієнко: Це був Зорян Попадюк. Записував Василь Овсієнко, 27–28 і 30 січня 2000 року в Самборі, в домі Попадюка, а потім у Яромира Микитка.

 

 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Події

З-за ґрат, з-за втрат, з-за німоти…. Василь Овсієнко

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Персоналії / Український національний рух

КРАЙНИК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

Інтерв’ю

22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Праці дисидентів

Звернення Українського національно-визвольного руху в справі української самостійности. Левко Лук΄яненко

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Іван ГЕЛЬ

Праці дисидентів

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Борис Захаров, Іван Гель

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

МЕЛЬНИЧУК ТАРАС ЮРІЙОВИЧ. Овсєнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

РОКЕТСЬКИЙ БОГДАН ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЗДОРОВИЙ АНАТОЛІЙ КУЗЬМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЗЬМЕНКО ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ГАТАЛА МАР’ЯН ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Гель Іван Андрійович

MENU