СТАРОСОЛЬСЬКИЙ ЛЮБОМИР ЗЕНОНОВИЧ

 462323.11.2007

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

І н т е р в' ю Любомира Зеноновича С т а р о с о л ь с ь к о г о
т а його матері Оксани Миколаївни С т а р о с о л ь с ь к о ї
Останнє редагування 23.11. 2007 р.

Василь Овсієнко: 28 січня 2000 року в Стебнику на Львівщині в домі Старосольських на вулиці Олексишина, 5-А, пані Оксана Старосольська розповідає про свого сина Любомира.
Оксана Старосольська: Я, Старосольська Оксана Миколаївна, жителька Стебника, 1935 року народження. Мій син, Старосольський Любомир Зенонович, у 1973 році, при радянській владі, вивісив синьо-жовтий прапор. Це було 9 травня. В той час вся радянська держава святку-вала День Перемоги. І хлопці з 10 класу подумали, що їм треба зробити День Перемоги, щоб він виглядав українським, і повісили синьо-жовтий прапор.
В.О.: А як вони це зробили? Які імена тих хлопців, крім Любомира?
О.С.: Клапач і Дмитрів. Вони всі були однокласники, десятикласники. Вони всі в одному класі вчилися. Але Клапача судили разом з Любомиром, а Дмитріва взяли на поруки. Бо, як вам сказати, Дмитрів гірше трошки вчився, і тоді його батько не пустив той прапор вішати. Вони готовили той прапор на стриху ще в одного хлопця. То його також взяли були на поруки. І Дмитрів був, але коли вішати, то вони пішли хіба вдвох з Клапачем. (О.Старосольська послідо-вно називає Романа Калапача „Клапач”. – В.О.).
В.О.: А де вони його вивісили? Це десь уночі, мабуть, було?
О.С.: Напевно, що вночі. Прийшов Клапач, вони обидва собі щось поговорили, і Любомир мені каже, що його запрошують на проводи до одного хлопця, до товариша, він іде в армію. І Клапач мені то підтвердив. Я його відпустила на ті проводи. Він прийшов додому десь годині о третій, четвертій ночі, отак. Я знала, що він на проводах, устала і ще й кажу до нього: "Ти не пив горілки?" Він ще так на мене: "Мамо, та ти що? Та де я би пив горілку? Що, там не було що пити?" А він ні на яких проводах не був – він вішав той прапор.
Коли вони повісили прапор, то ще й такий анекдот пішов по Стебнику... Бо повісили вони прапор у місті. Там було таке роздоріжжя, висіли, знаєте, такі прапорці. Вони ті прапорці по-знімали, повісили синьо-жовтий. Клапач – його хата була через ріку – він той радянський пра-пор склав, положив у ріку і притиснув його каменем. Пішли ще повісили прапор на Будинок культури в Старому Стебнику. Але там дижурив сторож. Він прийшов удосвіта і той прапор зняв. Його міліція потім запитала: "Чого ти зняв?" А він каже: "Ну, як вам сказати – я йшов додому, то висів ваш, а прийшов – то висить наш. Я зняв, бо той прапор не має висіти". То всі в Стебнику сміялися, казали: "Йшов додому – висів ваш, а прийшов – висить наш".
Синові не дали закінчити 10 класів. Вже йому поставлено з поведінки двійку і не допустили до екзаменів. А він на той час рахувався секретаром комсомольської організації школи.
В.О.: Он як!
О.С.: То вони зробили в 1972 році, а так ішло слідство, що їх арештували аж у лютому 1973 року.
В.О.: Доки слідство йшло, він не був під арештом?
О.С.: Ні. Його визивали на слідство. Його не могли арештувати, бо він ще не мав 18 років. Йому 8 травня день народження, а 9-го він повісив прапор. То його з лютого місяця 1973 року до травня ще у Львові тримали, як то вони називали, в КПЗ, доки 18 років виповнилося.
В.О.: Як то ви сприйняли – арешт неповнолітнього сина, прямо зі шкільної лави?
О.С.: Як то сприйняла? Ви знаєте, що я готова була тим слідчим, тим кагебістам не руки цілувати, не ноги цілувати, а їх цілих цілувати, аби вони пустили дитину. То ж дитина! Може, вони, хлопці, того не обговорили, вони не подумали. Дайте хлопцям виправдатися... Клапач поступав у юридичний, мій мав поступати в педагогічний. То для мене було, як грім серед ясного неба. Я якби була хоч трошечки знала, я би його в той час – я не знаю – зв'язала б його, чи що була б я зробила, щоб він не робив того, бо то була смерть. Як мені сказав один слідчий: "Ви маєте велике щастя, що йому є хіба 17 років, бо він би там, звідки сонце сходить, би си ніколи не вернув". Ото слова кагебіста були.
В.О.: Подібне вчинили хлопці у Чорткові. Це Володимир Мармус та інші, їх було восьмеро. 1973 року, вночі проти 22 січня, вони вивісили 4 прапори й 19 листівок. Володимир Мармус тоді одержав 6 років ув'язнення і 5 заслання, а решта менше. Слава Богу, всі вижили. Я тих хлопців теж знав.
А як тут населення, як люди оцінили цей факт?
О.С.: Я вам кажу, як оцінили, що анекдот склали, що "був ваш – а тепер висить наш". Люди й сьогодні мене зустрічають і питають: "Чи має Любомир роботу? Як – Любомир ніде не ро-бить? Не робить! О!"
В.О.: Очевидно, то не просто хлоп'яцтво було. Хлопці зробили це свідомо. Наскільки я знаю, у вас уся родина була національно свідома.
О.С.: Я вам скажу, що в мене один мамин брат у тюрмі сидів, у 1946 році його арештували. Він був націоналістом, в ОУН. Його знали, і комуністи його боялися. Хоч він не пішов в УПА, але вони його арештували в 1946 році, коли територію очищали. Він був з 1905 року народжен-ня. Він ще за Польщі організовував ОУН. У нас два вуйки є за границею – то вони також були в УПА. От вуйко тепер приїжджав. Сидимо отут-о, вуйко подивився і каже: "От ви й не знаєте, що Степан Бандера проходив по цій вулиці". А ми так стали: "Як?" А він каже: "Так. Бо він у нас у старій хаті ночував – у нас там була стара хата. І я його водив туди, на Доброгость". Ну то в якому це році було? То ж було за Польщі.
В.О.: Так, за Польщі. Бо Степана Бандеру німці заарештували десь у кінці липня 1941 року, і він уже більше в Україні не бував.
О.С.: Так. От сидить на соломі, подивився і каже: "О! Ви не знаєте ще такої історії, що отов дорогов проходив Степан Бандера". Так що ми з такої родини, що не могли ся годити.
В.О.: Ви згадували, що якийсь комуніст сказав про Любомира так: "О, той міг зробити!" Чому він так сказав?
О.С.: Він так сказав, бо село то є село. Що кожну людину знають: та людина є господаром, та людина є політиком, та людина є пияком. То є таке. Він сказав: "О! З тої родини – то я си не дивую. Я си то не дивую. Вони його того всього навчили".
В.О.: Ви на суді були?
О.С.: Була, була. Я не знаю, чи ви знаєте, як тут у Львові вбили письменника, Галана?
В.О.: Знаю про вбивство Ярослава Галана.
О.С.: У нас тут у Стебнику живе Гамкало. Він тоді студентом був. Я не знаю, чи він брав у тому участь, чи ні, але його судили. Отут у Стебнику його пару разів ставили майстром. Він кінчив якийсь технікум, його пару раз ставили майстром на заводі – і знімали. Не допускали його до керівних роботів. І він прийшов на той суд. То мене КГБ си питало: "Він ваш родич?" А я кажу: "Та ні. Він не мій родич – він просто житель Стебника і прийшов". – "А йому би не треба тут іти". Була на суді...
В.О.: Так що – на лаві підсудних були троє?
О.С.: Двоє – Клапач і Любомир.
В.О.: Як, на вашу думку, вони трималися і скільки той суд тривав?
О.С.: Два дні. Як тримався? Як діти. Ну, діти. 17 років, ще 18 років не було – попадати в таку ситуацію? Тим більше, що кінець школи. Вони всі були на то наставлені, що підуть посту-пати, що десь підуть учитися. Бо вони сі добре вчили. Я вам кажу, що про Любомира борше взнали, він був під слідством, а Клапач ще здав 2 екзамени в університеті.
В.О.: Ви, очевидно, їздили на побачення в Мордовію?
О.С.: Їздила. Бачила.
В.О.: Що ви можете про це розказати?
О.С.: Ну, як що розказати? Про те страхіття? То страшна тюрма в болотах.
В.О.: Він був у 19-му лагері?
О.С.: Так. Він мені написав. Пише, що мамо, доїдеш до Москви. У Москві з Київського во-кзалу переїдеш на Казанський вокзал. Сядеш на такий-то поїзд і доїдеш до Потьми. В Потьмі сядеш на теплушку, доїдеш до Іваново, по-моєму, чи до...
В.О.: Посьолок Лєсной – це наш 19-й лагер.
О.С.: Ні. Ще до Іванова, а з Іванова (Мабуть, станція Явас. – В.О.) сядеш на дрезину і дої-деш до мого лагеря. А я собі так думаю: та нащо я то буду робити? Та я, як проїду теплушков, то я візьму таксі і доїду до лагеря. Ну най мені коштує сотка, ну най мені коштує в той час і дві. Та я ще буду по теплушках їздити та по дрезинах? Я собі так уявляла.
В.О.: Але там не ті відстані, що тут.
О.С.: Чекайте. Я вам ще одне скажу. Що не ті відстані – то не те. Їду я вже поїздом і вихо-джу з купе – стоїть жінка така старенька. Я сі поздоровкала до неї, правда, на російськой мові, і питаю її, чи можна тут взяти таксі. Вона так дивиться на мене і каже: "А откуда ты, деточка?" А я так гордо відповідаю: "З України". Вона: "Я вижу, вижу. Здесь лошади негде стать, а не такси бы здесь было. Здесь лошади... Одна только эта железная дорожка". І тоді – ми були обидвоє з чоловіком – і тоді ми почали сі тим добирати. То та тайга, я в тій теплушці – то кінця їй не було видно. А потім нас поселили – вони називали – в готель. Ну, була така хатинка. Там прийшла прибиральниця. Я почала з нев говорити. А вона каже до мене, бо я в той час ще не була така дуже стара, питає: "Ви до кого приїхали?" Я кажу: "До сина". "А скільки вашому сину?" Я кажу: "18 років". Вона каже: "А чого в 18 років ваш син тут? Та ви знаєте, що нам говоруть?" Я кажу: "Що?" – "Та нам говоруть, що то всі бандити тут сидять. Хіба бандити. Що ту нема людей – то всі люди, які збройов вбивали і розстрілювали мирних людей".
В.О.: І німецькі прислужники.
О.С.: "Нам то говоруть, а як то ви тут? Ваш син 18 років має. Як?" Ну, я ж їй не можу то пояснити. Як я їй поясню, росіянці, що мій син має 18 років і що зробив, і тут його загнали. Я ж не можу їй то пояснити. Я її питаю дорогу. А вона каже: "Ой, ви знаєте, ото тільки є кусочок твердої породи, а то всьо кругом болота. Звідти ніхто не може не втікнути, ні нічим заїхати, нічого – то кругом болота. Скілько ту сі вже питало робити побіги, але те все було без успіху.
В.О.: Там залізнична колія прокладена таким півколом. Її почали будувати в 1918 році. Це була перша новобудова радянської влади. Туди приїздив сам Фелікс Едмундович Дзержинсь-кий. Там на якійсь станції є табличка, що він туди приїздив, – я бачив. Це була перша більшо-вицька новобудова. Це ж вони, більшовики, придумали концтабори. Скажімо, німці в Першу світову війну використовували колючий дріт для того, щоби робити табори для військовополо-нених. А більшовики придумали концтабори для цивільних в’язнів. Це був їхній винахід. Та залізнична гілка вся обсаджена концтаборами. Там концтабори густіше, ніж дєрєвні.
О.С.: А, дєрєвні... Ви знаєте, я їхала в Мордовію і тоді я зрозуміла казку "Теремок". Я все кажу, що саме тоді зрозуміла Росію і казку "Теремок". Отакі хатки.
В.О.: Ізбушки.
О.С.: Ізбушки, і нахрест позабивані вікна. Отаке. Як Україна – то села, най вони будут і віддалені від містів, але вони є села. Є якась дорога. Якось хата побілена, чистенька, все. А то така ізбушка – і навхрест забита.
В.О.: А то вони повиїжджали десь на "удержание окраин" – на Україну, на Кавказ, у Серед-ню Азію – щоб їх утримувати.
О.С.: Так. І їдеш – Іваново, Петрово, ще якесь Федорово. Станція, іде залізнична дорога, і тих пара ізбушків стоїть коло неї з однієї сторони і з другої – і все, і пішла тайга. І знов десь там пара ізбушків. То вже Петрово, або Федорово, або... Я, може, таких 10 станцій проїжджала, поки доїхала туди, звідки мала їхати дрезиною.
В.О.: Ви ту зону хоч бачили?
О.С.: От я тільки хтіла сказати. Такі коридори, довгі коридори. Вузенькі, правда, коридори – ще навіть вужчий, чим моя кухонька. І вгорі так дуже високо вікна. Ну, а я хочу подивитисі, бо то вже виходит на зону. І кажу до чоловіка: "Я би-сь то хтіла подивитисі, дай мені крісло". Він мені приніс крісло. Я не можу дістати з того крісла. То він став на крісло, взяв мене на руки. Підняв, аби я сі подивила на ту зону. То ви знаєте, що я увиділа? Я навіть такого не могла представити... То так було: дорожки такі, з тої сторони і з тої сторони дротом колючим обтяг-нуті, а зверху ще також дріт колючий був.
В.О.: Так, я ж там був у той час. Я знаю.
О.С.: От я вам говорю, що я як увиділа, то в мене таке враження було, що ті люди всі в ко-лючому дроті.
В.О.: А людей ви бачили, в'язнів?
О.С.: Ні. В'язнів я не бачила. В той час не було в'язнів. Но я бачила, я вам кажу, дороги. Та дорога перегороджена від тієї дороги колючим дротом. І гора – також колючим дротом. Я ті дорожки бачила, куди ходять в'язні, і вся там гора та затягнута колючим дротом.
В.О.: То вам було видно житлову зону. А по цей бік, так праворуч, – робоча зона. Це як ве-дуть в’язнів з житлової зони, то всіх вишиковують по п'ятірках. Стоїть нарядчик, називає прі-звища, усі виходять, знову стають по п'ятірках. Всіх їх обшукують – і в робочу зону. І так само з робочої зони в житлову, знову ж таким самим порядком і з тим же обшуком. Там отих построє-ній – 9 разів на добу. Треба було встигати на ці построєнія, на перевірки, на обід, з обіду. Все треба шикуватися, а час же не встановлений, усе приблизно, і годинника ні в кого немає. Зав-жди хтось прийде останнім – то він винен. Його карають, бо він останній прийшов. Ну, хтось же мусить бути останнім? Ні! В них останнього не може бути. Завжди хтось був винен.
О.С.: У них хіба за хлібом були останні в чергах.
В.О.: А ви, мабуть, тільки один раз їздили на побачення?
О.С.: Так.
В.О.: А коли Любомир повернувся, відбувши 2 роки, як тут його прийняла влада, люди в місті?
О.С.: Влада як прийняла... О, що я ще мала, як він повернувся! Що я ще з ним мала! То він уже женивсі, то він другий раз вернувсі з тюрми – бо він другий раз сів у тюрму. Вони його посадили. Вони йому підсунули якийсь магнітофон продати. Вони його зробили ще злодійом потому.
В.О.: В якому це році було?
О.С.: В вісімдесять... Чекайте, він хіба 4 роки вдома побув.
В.О.: Пробув 4 роки, а потім знов ув'язнений. І на скільки?
О.С.: На 6. То вони ходили попід хату. Він уже жонатий був, та ще цегли ставили попід ві-кна, заглядали. Вони не давали жити. Він мав 18 – прийшов у 20. Ну то, знаєте, хтів би десь піти. Треба десь піти, з товаришами, однокласниками і з дівчатами. Та не давали йому! Був у Стебнику "шестьорков" той Оберемський. Був у міліції. Приходит до мене міліція і каже, що ми його берем. Він так ось сидить за столом, щось читає, а вони його забирают. Я кажу: "За що?" – "Він погрожував роботнікам міліції". Я питаюся: "Любчик, та що то сталосі, що сталосі з тобов? Та де то було? Та що то було?" А він каже: "Мамо, то всьо неправда. То всьо неправда." І він мені розказує, так при тій міліції: "Я вчора був у Будинку культури з Павлом Андріяшиним. Надійшов Оберемський і зачіпав дівчат. А той Оберемський вже розвівсі був з жінков, і зачіпав дівчат. Я си нічого не обзивав, а Павло казав: „Ти поганий кадр, від тебе дівчата втікають”. А він Павла як вдарив – ти би си пішла подивити, як Павло виглядає. А я сказав: "Слухай, ти не думаєш, що..." Ну, коли коло мене товариша б'ют, що я мав?" А вони вже такі різні зачіпки робили з ним. І вони забирають його. Які то люди були тоді, який то був страх – що я то з хати дала дитину?! Вони не мали ні санкції на арешт, нічого. Ну чому я дала з хати дитину?
Я тоді прибігаю до Андріяшина, бо то так недалеко. Прибігаю до того Андріяшина і кажу: "Приходили по вашого Павла?" А вона каже: "Приходили, але він утік". А я кажу: "Який він?" – "Йой! Та ви би виділи, Оксано – та він з такими синяками попід очі!" Тоді я біжу до того Обе-ремського. Його мама стебницька – тато не стебницький, а мама стебницька. Я думаю: "Ну, та вона стебницька, ми ж ровесники. То її син. Може, вона від мене на два роки була старша чи три. То ж ми односельці. Та я піду, та я поговорю з тим її сином, з тов його мамов".
Я приходжу до них до хати. То був вечір уже. Я прибігаю до них до хати і прошу. Я кажу: "Ваш син удома?" Вона каже: "Вдома". Він спав. Устав. Я кажу: "Ви знаєте, я Старосольського мама. Що він там, чим там вас образив? Якщо він вас чимось образив, то я вам то компенсую, але я вас перепрошую сильно." А він каже: "Ви знаєте що? Він ходить по Стебнику і думає собі, що будто ви мені нічого не зробите". А ви знаєте, я в той час була готова не знаю що зробити, його просити. Але мене така якась ненависть обгорнула, що я собі думаю: "Гей! Та ви вже і думки угадуєте! Та вам ніхто нічого не говорит – а ви вже вгадуєте думки!" А він каже: "А я йому покажу, що відки він прийшов – він там і піде". Тоді виходит його сестра з хати, з другої кімнати, і каже: "А я би тебе просила, аби ти собі трошки язик прикусив". А я кажу тоді: "Тоді вибачте, бо я думала – мама сидить – я думала, що я звернуся до тебе. Твій син у міліції. Може, ми тут якось зробимо, аби його випустили. Чим він його образив? Але як він каже, що він знає, що мій син думає... Я мама – не знаю що він думає. А він знає, що він думає". Я кажу: "Як він у 20 років зайшов у Будинок культури, то я не думаю, що він зробив якийсь проступок. Ще і з товаришем. Я не думаю, що він зробив проступок". Я тоді повернулась і: "Добраніч". Тоді судили його і дали півроку стягувати з роботи 25%.
В.О.: Примусових робіт?
О.С.: Не примусових робіт, а 25% стягувати з роботи, що образив роботніка міліції.
В.О.: А він не мав після звільнення адміністративного нагляду?
О.С.: Мав, аякже. Як не мав? Рік.
В.О.: Цебто мусив сидіти вдома?
О.С.: До 9-ї години. Вночі приходили перевіряли. Вранці до 8-ї чи до 9-ї. Перевіряли. При-йшли до хати. Отак диван стояв, і він спав на дивані. Я кажу, що він удома, спить. "Розбудіть!" Я кажу: "Та чого?" Я відчинила двері, кажу: "Та дивіться – спить! Нащо його будити? Та він спить". – "Розбудіть! Най сі розпише". Я його буджу: "Любчик, Любчик, вставай, бо, кажу, "тато" прийшов". Він встав, розписався.
В.О.: Так-так. До мене теж приходили...
О.С.: Ой, що то було! То й мови не може бути про то. То як те згадувати, то, знаєте, аж сер-це кров'ю си обливає. Я кажу: такий здібний – і так йому зіпсули життя, що й понині не може прийти до себе. Понині.
Старий Стебник – майже всі проголосували за Любомира.
В.О.: Це на виборах голови міста? Коли це було?
О.С.: Другий рік. У березні буде 2 роки. А комуністи всі – там у нас ще є "Нове місто" – ви їхали бачили?
В.О.: Так. Там великі будинки.
О.С.: Великі будинки, так. Ну, то там усі приїжджі, там усі з Росії. Бо то був новий калій-ний завод. Він був хіба в Стебнику, і ще був на Уралі. То вони їздили і відтам людей вербували сюда на роботу. Тут дуже багато є людей росіян з Уралу. Коли вони прапор повісили, тоді завод ще робив. Вони як учули, що Любомир балотується на голову міста, то вони по хатах ходили, збирали від старих бабків, від дідусів, від усього... Кажуть, що таке метали, щоби він не прой-шов. І вибрали комуніста, який був і за радянської влади головою міста. А нині всі кричуть: "Що ви зробили? Які то вибори?" Стебник грошей не дістає, завод пропадає зовсім. А як Лю-бомир каже – а що входить в обов'язки голови міста? Аби люди газ мали, аби люди роботу мали, аби люди зарплату мали... По 10 місяців зарплату не видають. Отаке роблять комуністи. І по нинішній день таке роблять. В Івано-Франківській області взагалі кажуть, щоби ту комуніс-тичну партію заборонити. Та то не те що заборонити – та то знищити з лиця землі, щоби того навіть не існувало. Щоби навіть історія за то забула. Не то, щоб пам'ятала – аби забула історія.
В.О.: Забувати того не можна.
О.С.: Треба, треба забути за них, затоптати і, як той казав, хвостиком замести. Бо воно буде оживати і буде далі народ мучити. Скільки б воно не існувало – воно буде оживати. То треба нищити дотла. Бо доки воно буде, то чуть де паросток пустить – і воно буде каламутити воду. Воно не дасть людям жити. По нинішній день не дає людям жити, от уже 10 років, а нині сі взяли за більшість, за всьо. А чому не було тої більшості тому 10 років? Чому Кравчук не робив більшість, як він був...
В.О.: Та, правду кажучи, наша сила і тоді була мала. Тут, у Галичині, були наші люди, була сила, а там, на Сході, не було кому.
О.С.: Ну, а кому там могло бути, як вони ще в 1933 році знищили всей народ? Та я вам хочу сказати: відки був Чорновіл, відки Лук'яненко?
В.О.: З Черкащини, а той з Чернігівщини.
О.С.: Ну, то все була Східна Україна.
В.О.: То поодинокі люди.
О.С.: Та то ще, як той каже, щось дрібочку лишилося в нього? Та ті люди не могли сі мири-ти з тим. Винищили народ – і далі воно ще має жити, ще при нашій державі воно має ту жити і не давати закону приймити? А як приймили закон, то не робити на нього.
В.О.: Та ще й понавозили того чужого населення... Десь я недавно був вичитав, що в одно-му 1934 році в лівобережні області України було завезено 240 тисяч сімей з Росії. Це в них називалося "допрісєлєніє". Це в села, які були виморені голодом, вони понавозили того чужого населення. Воно ж там і залишилось, воно й далі там плодиться і голосує за комуністів, за приєднання до Росії.
О.С.: Ну, то я вам кажу! Ото є вам факт. Вони приїжджі, вони обкрали, вони обдурили на-род. А місцевому народу не дали проголосувати.
В.О.: Вони й тут керують.
О.С.: Вони тут керують. І як же ж не забороняти? Я вам ще раз кажу: не руками їх душити, не руками – бо руками звіра не задушиш. Заборонити, взагалі заборонити комуністичну партію. Я сказала, що на такі вибори я сама дам п'ятку, як я маю 66 гривень. Як немає у держави, то ми, люди, складемось і зробимо такі вибори і проголосуємо. Геть нищити ото дотла, не лишити навіть корінця того!
В.О.: Начебто останнім часом намічається якийсь перелом.
О.С.: Я вам ще розкажу. Вам у Києві ще трошки інакше – ви ще трошки заводи підтягуєте. А отак туди-во – то люди пропадають. Ніхто не знає, як люди пропадають: молодь роботи не має, старим пенсії не дають, а як дають, то той мізер по 49 гривнів пенсії. Як людина може – проробила 40 років – як може вижити на те? Треба оплатити отой газ такий страшенний – як можна? Я, наприклад, маю 66 гривнів пенсії і маю 110 за газ платити. Ото на місяць. Ото си вкладає в розумі – в людському розумі то си вкладає? Ну, а світло? А вода? Ну, от комусь би сказати за границею, об'яснити: як ви виживаєте? То сі вкладає в розумі людськім? То сі не вкладає. А їх то не обходить. Борги ростуть. Ага, не заплатив – прийшли, відключили. Замер-зай. Не питає тебе, хто ти. Є така держава? Можна так у своїй державі жити?
В.О.: Ну, це держава не зовсім наша.
О.С.: О! То, значить, нам треба нищити тото, що нам мішає? Ну, чому вони дають таку так-су на платню за газ, як знають, кілько люди дістають? От є троє дітей – газ відключили. І хтось прийшов їх спитати, як ти є з трьома дітьми? І де ти зимуєш? Ніхто! Ні голова міста, ніхто. Ні той із газової контори, бо він сказав, що радянська влада була, є і буде – до мене сказав. Ви кажете не нищити. Та то нищити треба, не давати си піднімати ані-ані. Вони там завезли біль-шовиків і там вони хочуть підніматисі? Ні, не дати їм піднятисі!
В.О.: Як ті приїжджі люди ставилися до Любомира під час виборів?
О.С.: Вони розказували, як того комуніста піднімали. А він тепер п'яний спит, нічого не робит. Та ми пішли до нього і говоримо: "Коля, да мы ж за тебя голосовали. Да ты ж знаешь, как нам прошли эти выборы? А ты сейчас... Что ты сейчас делаешь?"
В.О.: Мають те, що хотіли.
О.С.: О! Отак роблят комуністи. Отак роблят, як ви казали перед тим, "поселение".
В.О.: "Доприселение".
О.С.: "Доприселение".

Василь Овсієнко: 28 січня 2000 року в Стебнику Львівської області, в домі Старосольсь-ких, на Олексишина, 5, ведемо бесіду з Любомиром Старосольським. Записує Василь Овсієнко.
Любомир Старосольський: Любомир Старосольський, 1955 року народження, 8 травня, якраз перед Днем Перемоги. Народився в місті Стебнику в сім'ї робітників. Вчився в середній школі. Навчався на "відмінно".
Був такий час, що вся родина – і зі сторони батька, і зі сторони матері – мала націоналісти-чне коріння. Всі мої родичі або сиділи, або були вивезені по сибірах. Дехто повернувся і помер від тяжких хворіб, таких як рак, що заробив по тюрмах. То зі сторони матері. А зі сторони батька я походив з родини Старосольських. Був такий знаменитий адвокат Володимир Старосольський, який захищав на польському процесі Біласа, Данилишина, потім брав участь у захи-сті Бандери. І тому все моє життя до 17 років, так би мовити, варилось в такій кухні. Ще дідо слухав "Голос Америки" вночі чи раннього ранку. Потім те все обговорювалось. І ми в Стебни-ку мали своє українське націоналістичне оточення, якого в той час не знало ні КГБ, ніякі інші структури. В тому оточенні я виховувався. І дійшов до того, що була створена ота група в 10 класі, коли нам було 16 років, яка поставила свою ціль боротьбу з тим совєцьким режимом.
Звичайно, ми не мали ні практики, ні досвіду. Ми все робили так, як уміли. Вчилися навіть на тій самій "Молодій гвардії" чи на тому совєцькому підпіллі, яке воювало з німецькими оку-пантами. І створили фактично підпільну групу. Почали ми свою діяльність з пропагандистської масштабної ідеї. Уже за півроку нашої діяльності було залучено десь за 30 чоловік, які готові були працювати на благо України.
Стояла справа такого роду. Ми зараз уже з зрілому віці, а на той час ми розуміли, що актив-них дій ми не могли проводити, тому що то була страшна машина, яка могла нас у будь-який час арештувати. Ми вирішили піти іншим шляхом: закінчити школи, поступити в університети чи в інститути, зайняти пости, і вже тоді – та програма була розрахована на десятки років – робити свою справу. Фактично нам то вдалося на певному проміжку часу. І тут виникла ідея... Чому я на початку зупинився на тому, що я народився в переддень Перемоги? Завжди святкува-ли День Перемоги. Совєцька пропаганда робила з нього помпезний день, і всі замовчували внесок ОУН-УПА, щоби цей День Перемоги наблизити. То ми по-свому хотіли відзначити цей День Перемоги. У 1972 році вночі з 8 на 9 травня ми підняли два прапори над Стебником – наші національні жовто-блакитні прапори. Ця подія виявилася такою бомбов серед білого дня.
В.О.: Як це відбулося? Як ви до того готувалися? Хто конкретно це робив?
Л.С.: Готувалися ми буквально десь з півмісяця. Звичайно, конспіративно. Закуповували матеріал у магазинах у Львові. Шилися прапори вручну, але якісно. В групу входило 7 чоловік. Всі були малолітні – по 16 років. Визначили день.
В.О.: Хто ж то був?
Л.С.: Групов керував Роман Калапач. Я, Любомир Старосольський. Ярунів Петро, Зиновій Дмитрів, Кулик Михайло, Пікас Володимир і ще декілька чоловік були, які потім уже нам помагали, – це Ших Михайло і Варивода Роман. Вийшло так, що фактично в конкретній тій акції брало участь тільки 4 чоловіка. Це був Калапач Роман, я – Старосольський Любомир, Петро Ярунів і Кулик Михайло. Вся та історія займає дуже великий проміжок часу. Зробили держаки, обмотали їх тоненьким мідним дротом і запхали в трубу, де держак кріпився. І всі думали, що там заміновано. Один прапор ми підняли на тодішньому стебницькому клубі. Дру-гий у центрі на клумбі, де стояло 15 прапорів республік Совєцького Союзу. Перед тим ми їх познімали і там закріпили центральний, головний прапор. Тоді Стебник був не місто, а селище міського типу, і мав клуб, а не Будинок просвіти, як зараз.
Тут виник ніби як анекдот. Прийшов директор клубу і побачив прапор. З самого ранку його туди щось принесло – і він побачив прапор. Побіг, зняв з балкону той прапор. І зі страху сховав його під трибуну. Трибуна стояла на сцені. Він там бігав, бігав, не знав куди його сховати, і сховав під трибуну. І став чекати, що буде. Той другий прапор, що був у центрі міста, висів до другої години, поки не викликали саперів, не пообдивилися. Коли зняли і цей прапор, почалося офіційне слідство. Наїхало КГБ, міліція, на ноги було поставлене все. Чутка вже пішла.
Тоді в клубі КГБ зібрали людей і починають говорити, що от така акція сі стала, ми потре-буємо вашої допомоги. Невелике містечко – ви допоможіть нам, бо ми будемо все одно шукати. Ну й виходить той директор клубу. А тут є в Дрогобичі такий Задирей, який зараз на пенсії, а тоді керував дрогобицьким КГБ. Цей Василь Федорович Задирей стоїть на тій трибуні і то все говорить. А той директор каже: "Прошу слова". Підходить до трибуни і каже: "Ви знаєте, там ще один прапор". – "Де?" – "Отам під трибунов". Він його десь там поставив, припер. Той Задирей витягує прапор і дивиться на нього.
В.О.: З держаком, так?
Л.С.: Так. І дивиться. Потім і того директора тягали. Нас іще не знайшли, ми ще не були за-свічені. І в того директора були проблеми. Його вже і з роботи були зняли, він уже під розпис-ков ходив. А потім так сталося, що я через отого Володимира Пікаса попадаю під підозри – я і Кулик Михайло.
В.О.: Як ті підозри виникли?
Л.С.: А виникли так, що Пікас мав такий зошит, де записував хвилі, „ворожі хвилі”, усі ра-діостанції: "Свобода", "Німецька хвиля", "Голос Америки", ще кілька радіостанцій. І той зошит попадає до директора школи.
В.О.: Він його що – десь покинув чи забув у школі?
Л.С.: Та десь на парті залишив. Директор школи був такий Камха, єврей (потім, уже при „відлизі”, виїхав у Нью-Йорк і помер). Але той директор школи бере той зошит – десь числа 14-го травня – і побачив, що там написані ті всі радіостанції. Несе його в КГБ і говорить: "От у мене є такий учень у 10-му класі. Він тим цікавиться. Значить, він може мати якесь відношен-ня". Володимира Пікаса зараз кличуть у КГБ. Приїжджають до нього, і він говорить: "Так, я слухаю, але я не маю ніякого відношення до підняття того прапора". – "А з ким ти спілкуєшся?" Ну, той як людина, яка ще не мала ніякого життєвого досвіду, каже, що його товариші такі-то й такі-то. Називає чоловік 10, усі як однодумці. У тому числі мене і Кулика.
Вони починають аналізувати, і виходить так, що я вже фактично під підозрою. Вони ви-ключають мене зі школи. То якраз травень, 10-й клас треба кінчати, екзамени здавати на атес-тат. Вони роблять так, що на останній дзвоник я ще на лінійці, а після останнього дзвоника зробили збори колективу школи і там проголосували – правда, двоє людей були проти, то вчитель математики і вчитель фізкультури. Учитель математики вже помер. Вчитель фізкульту-ри живе. Вони поплатилися роботов, тому що тоді заявили: „Ви робите провокацію, ми не будемо голосувати і брати участь у цій розправі”. А більшість проголосували виключити зі школи.
В.О.: Тебе одного чи...
Л.С.: Мене і Кулика. Я і Кулик були під підозрою через Пікаса. А Калапач і всі інші були з Пікасом мало знайомі, то вони лишилися без тіні підозріння. Виключають нас. Приїжджають, забирають, роблять допити. Але не арештовують – нема доказів. Докази появились тільки в серпні місяці. Ми якраз [нерозбірливо]. У серпні, коли вже той процес затягнувся, КГБ не може знайти, щось довести, коли зайшли до тупого кута, вони Київ підключили. Тут, у Стебнику, було 450 колишніх політв'язнів – то я взнав тоді від КГБ. Той Задирей мені говорив, що вони перевірили усіх 450 політв'язнів, кожного перевірили: де він був тоді, що робив? Виходить так, що доказів нема. Той процес затягнувся.
От Роман Калапач поступає у Львівський університет на юридичний факультет. В серпні здає екзамени. Лишається йому здати чи один чи два екзамени, не знаю. Ми зустрічаємось, і Роман мені каже, що ми зараз підготуємо таку акцію, щоб відвести від вас підозріння: розклеїмо листівки по Стебнику, Дрогобичу. Ти тут будеш ні при чому, будеш мати алібі. Зробиш так і так. А ми йдемо. І залучає до тої роботи кількох людей. А серед тих людей попадається людина, яка потім видає. Вона видає, приїжджають, буквально всіх в один день арештовують – і Кала-пача. Якщо я не помиляюся, його арештовують у Львові – він приїхав до університету узнавати результат екзаменів. Тут його до проректора чи до когось викликають. А там уже в кабінеті сидить КГБ. Нас усіх похапали і говоруть: "Ми все знаємо. Бувайте здорові". Отака то була справа.
В.О.: А можна назвати ім'я того, хто видав? Чи він це добровільно зробив, тобто доніс, чи його допитували і він зізнався?
Л.С.: То вийшла така ситуація. Ця людина вже померла. Його прізвище Марценіжко. В нього було три сини. Один син у той час сидів за крадіжку, два інших працювали. І от Роман Калапач підключає до тої справи одного з його синів, який тут у Стебнику проживав. Я по сьогоднішній день з ним у нормальних відносинах, все як має бути. Але він по ходу тої підгото-вки говорив з батьком, що от є така і така справа. А тоді до серпня місяця весь Стебник гудів, тому що не можуть знайти. І син говорить, що от він є учасником того-того, він знає тих людей, які на 9 травня почіпляли жовто-блакитні прапори. Тепер він у курсі справи, розказує то бать-кові. А батько вранці-рано сідає, їде в КГБ і говорить, що знає всю групу, але за те, що він допоможе викрити, ви якось зробіть чи то амністію, чи як, щоб мій старший син вийшов із тюрми. Він фактично торгувався з КГБ.
В.О.: Ай-ай-ай – значить, щоб того визволити, треба цих посадити?
Л.С.: Так виходить. Тим більше, що на того свого сина накричав, ледь до бійки не доходи-ло. Але то таке. Ну, той батько фактично нас видав, завдячуючи синові. І на тому була постав-лена крапка.
В.О.: Вас заарештували, чи як? Як, власне, ця справа почалася для тебе конкретно і для ін-ших?
Л.С.: Коли в серпні все для КГБ було ясно, вони днів два нас тримали у Львові. То було, думаю, десь у числах 15-х серпня. Але тоді нас випускають під розписку. Коли вони побачили, що там ціла група неповнолітніх – то взялись за голову, тому що це набуває великого резонансу. І нас під розписку випускають. Справу передають прокуратурі. Прокуратура вела її до лютого 1973 року. В лютому, за днів 10 до суду – суд був 19 лютого, а десь числа 8-9, до 10 лютого, приїжджають і нас двох арештують: мене і Романа Калапача. І в ізолятор КГБ. Ми там сидимо. Через 10 днів суд. Яруніва Петра, Зиновія Дмитріва, Кулика Михайла пускають як свідків. Свідків, як тоді модно було, трудові колективи брали на поруки, у них ніби й нема такої вини. Є тільки двох винних.
В.О.: Суд тривав скільки?
Л.С.: Два дні. І був закритим. Мама добивалася, щоб вона була присутня в залі. Адвокат добилася, через що нам, фактично, і дали так мало. Прокурор запрошував статтю 62, частину 1, мені 5, а Роману 6 років. Але в Дрогобичі була така адвокат Марія Поліщук. Та людина не побоялась отому прокуророві в очі сказати: вони є малолітні, малолітніх – у Кодексі того не було, але вона знайшла якусь Постанову, – можна судити тільки до трьох років. Так що тоді можна було за політику судити малолітніх – був такий закон. Вона то заявила прямо, прокурор на неї дивився, їй погрожували, що, мовляв, ми з вами розберемося. Вона зачитала їм цю поста-нову, і вони вже не мали куди діватися, дали Калапачу Роману три роки і мені два.
В.О.: Як ви психологічно сприйняли цей арешт, суд?
Л.С.: Та нормально. Я, наприклад, не відчув великого удару. Та справа тягнулася вже три-валий час, і ми були психологічно готові сісти. Нам казали, що нам буде по 15 років, що нас далеко завезуть або щось з нами станеться...
В.О.: Що станеться?
Л.С.: Закриють кудись у психіатричну лікарню і ми там знайдемо свій кінець. Міліція сиді-ла кожний день, тиснула на батьків. Коли наставало 1 травня, 7 листопада, те ж 9 травня, то три дні перед тим або чотири після того тут були патрулі, комендантська година. Щоб не появився якийсь новий Старосольський чи Калапач. І так до останнього часу, поки не розпався Союз, тих дружинників по 100 чоловік мобілізували, наряди міліції з Дрогобича приїжджали, і що тільки не робили, аби тільки ще раз то не повторилося.
В.О.: А після суду ви подавали касаційну скаргу на вирок?
Л.С.: Ні, не подавали.
В.О.: Як скоро вас на етап узяли? І як це відбувалося?
Л.С.: 17 років мені виповнялося 8 травня 1973 року. А судили мене як неповнолітнього в лютому 1973 року. Судить обласний суд, дають 62 статтю, частину 1, режим суворий. А малолі-тні не мають права сидіти на суворому режимі. Ми попали в такий юридичний казус. Так що вони роблять? Тримають мене в ізоляторі до травня. Після того республіканський суд вносить зміну у вирок. Термін лишають той самий, режим той самий, статтю ту саму, але в зв'язку з настанням повноліттям зону для неповнолітніх заміняють мені на суворий режим.
В.О.: Роман теж був неповнолітній?
Л.С.: Він з 1954 року, і на лютий 1973 року вже був повнолітній. Після того вироку нам не давали на руки, а прийшли в камеру, зачитали, що республіканський суд на підставі того, що я вже повнолітній, змінив мені режим на суворий.
В.О.: Як етап тобі дався?
Л.С.: Та як – зі Львова поїхали на Харків, Холодна Гора. Етап вийшов, я би сказав… [не-розбірливо довга фраза, дуже високий фон, згадується Микитко в Явасі], так що з України йшло кілька людей – [прізвища нерозбірливо] з Івано-Франківська, Петро Винничук, Микола Слободян. Ми в Харкові зустрілися з ними... [нерозбірливо]. Було тяжко через те, що незнайома обстановка, незнайомі всі нюанси… [нерозбірливо]. Якихось ЧП не було.
В.О.: Пересилка була в Рузаївці і в Потьмі?
Л.С.: Рузаївка, і в Потьмі тиждень сиділи... [нерозбірливо довга фраза, високий фон, про якогось зека, чи не Михайло Осадчий]. (Зорян Попадюк називає прізвища: Ааков, Олександр Петрова-Аґатов, Яромир Микитко. – В.О.).
В.О.: То це ви на Потьмі з ним були?
Л.С.: Так, на Потьмі.
В.О.: Старий зек ввів вас у курс справ.
Л.С.: То були перші знання, що то таке Потьма і Рузаївка.
В.О.: Ну, от 19-й лаґер, посьолок Лєсной, ЖХ-385/19 – така назва цього табору. Як там тобі велося – яке середовище, спілкування, робота? Хто там був?
Л.С.: Ти ж там був.
В.О.: Почекай, ти розповідаєш не мені – ти розповідаєш ось цьому панові диктофону.
Л.С.: По-перше, там були земляцтва – українці, росіяни, литовці, вірмени, навіть румуни були. Найміцніше – то були українці, як би там не було. Другі – я би сказав, прибалтійці. Ті хлопці також були міцні. А серед росіян були шовіністи і так звані демократи.
В.О.: Так, то були монархісти з Ленінграда. Саша Романов з Саратова не належав до них за справою, він був сам по собі. А з монархістів були Ваґін, Авєрочкін.
Л.С.: Ще якийсь Міхнов, чи як його...
В.О.: Діма Міхеєв із Києва, він росіянин, але не монархіст.
Л.С.: А з другої сторони стояли Любарський, Болонкін. Там ще був такий Віктор Комаров. Він не знав, до кого приткнутися, то з Ваґіним був, то з Любарським.
В.О.: Ще була досить велика група євреїв-самольотчиків – Михаїл Коренбліт, Лассаль Ка-мінський, Борис Азерніков, Борис Пенсон.
Л.С.: То також були люди, які вважали, що Україна повинна бути Україною.
В.О.: Що ти там робив?
Л.С.: В механічному цеху робили ті кукушки-годинники. Я вирізав деталі на фрезерному верстаті.
В.О.: Це ти з Кузьмою Матвіюком у працював? Він був заточником інструментів. А може й технологом.
Л.С.: Він вважався технологом. А один час я робив недалеко від пилорами, де були Зорян Попадюк і пан Микола Кончаківський. В цеху… [нерозбірливо, високий фон]. А потім він у кочегарку перейшов. Там було більше литовців – [нерозбірливо кілька прізвищ].
В.О.: Так, Ромас Чекяліс.
Л.С.: І кілька білорусів було.
В.О.: Білоруси за війну сиділи. Білорусів-антисовєтчиків не було. Цікаво, які в тебе були стосунки з поколінням повстанців? Як вони тебе сприймали, а ти їх?
Л.С.: Мене вони сприймали, як при Совєцькому Союзі казали, як „сина полка”. Була така суперечка з Ромасом Чекялісом – він з 1955 року, і я з 1955 року. Вийшло, що ми – наймолодші політв'язні. А коли брати по місяцях, то я вийшов наймолодший. Тому що Ромаса, що мене сприймали як „синів полка”. Навіть після відсидки, коли я приїхав до хати... [нерозбірливо, високий фон], Синяк Дмитро повернувся в Надвірнянський район, у своє село Гвізд. Тоді ми не мали можливості добре поспілкуватися, тому що в кожного були проблеми зі владою. [Нерозбірливо, довга фраза]. А потім так склалося, що в кожного свої проблеми.
В.О.: Це ж ти школу вдома не закінчив? Тобто ти закінчив навчання в Стебнику, але екза-менів не складав?
Л.С.: Я вже в Мордовії закінчив середню школу, отримав атестат.
В.О.: Я пам'ятаю, як ми тобі справляли випускний вечір.
Л.С.: Так, я там учився у вечірній школі, склав екзамени, з цим атестатом я повернувся до-дому і в 1975 році, будучи під наглядом, вирішую поступати у вищий учбовий заклад.
В.О.: До речі, про нагляд – скільки він над тобою був?
Л.С.: Рік.
В.О.: А як тебе звільняли – прямо з Мордовії чи привезли етапом в область?
Л.С.: Мене звільнили з Потьми. Мене забирали з 19-ї зони, привезли під конвоєм у Потьму. Там було чоловік 30 «битовиків». Вранці через Потьму йшов поїзд "Ташкент – Москва". У цьому поїзді прапорщик мене супроводжував до Москви. А в Москві посадив на поїзд "Москва – Трускавець" – і бувай здоров, я поїхав.
Я приїхав у Стебник, а тут уже знали, що я приїду. На другий день з'явилося не КГБ, а мі-ліція, поїхали до… [нерозбірливо].
Влаштувався я на будову. Працював теслею. Попрацював я там… [нерозбірливо] і вирішив поступати у вищий учбовий заклад. Я розумів, що на денний відділ я не поступлю і вибрав заочне навчання.
В.О.: І куди ти пробував поступати?
Л.С.: А тут цілий детектив. У мене нагляд. Нагляд – то мені треба йти в міліцію і говорити, писати заяву, що я поступаю. Я розумію, що як я таке зроблю, то мені не дадуть поступити. Я йду до того першого оперуповноваженого, який веде мій нагляд, і кажу: „Я їду поступати”. – „Маєш право, але пиши куди, і в місті призначення ти повинен також бути зареєстрований”. Я пишу: Харківський будівельний інститут. Я вичислив, що чим дальша точка, тим краще буде для мене. Пишу їм: Харківський будівельний інститут. А в останній момент я їду в Крим, у Сімферопольський університет. Пам'ятаю, що я приїхав 30 серпня, а документи приймали до 31-го. Я 30-го встигаю здати документи, а мені кажуть, що на заочне відділення приймають тільки з тих областей, які межують з Кримом, тобто з Херсонської, Миколаївської. Ми не можемо ваші документи прийняти. Ну, я їм розказую всякі байки, що є Львівський університет, але я буду тут працювати, бо я будівельник, наша організація буде тут будувати санаторій, а це кілька років будівництва. Та жіночка, яка приймала документи, каже, що тут може допомогти тільки проректор – якщо він накладе на заяві візу, що дозволяє, то приймуть документи.
До проректора 30-го я не попав, а 31-го я приходжу до проректора, розказую йому ту ж са-му історію. Пам'ятаю, чим я його остаточно переконав – що сказав, що якщо ви не приймете документи, то хоч зробіть мені одну послугу (а тоді взяти квитка було дуже тяжко, чи на поїзд, чи на літак) – так от, зараз я, кажу, ще встигаю повернутися у Львів, але літаком. То якщо ви зараз відмовите мені в прийнятті документів, то замовте мені квиток на літак, щоб я встиг у Львові подати документи. Він сказав: "Я не можу замовляти тобі квиток"… [нерозбірливо].
І я вступив – склав екзамени на математичний факультет, поступив і провчився три роки.
В.О.: Чекай, а якщо в тебе був нагляд – ти ж не їздив без дозволу?
Л.С.: Ні, дозвіл дали на Харків, я ж написав заяву в Харків. А поступаю на заочне відділен-ня в Сімферополі. Там 20 днів були екзамени, мені дозволили на цей період поїхати здати екзамени. Я поступив і повертаюся назад. Приїжджаю, тут починається та сама пісня – йду працювати в ту саму бригаду, де я брав відпустку, кожного тижня йду в міліцію на відмітку. Вони мені сказали, що якщо я поїду в Харків, то маю зайти в міліцію того району, де той інсти-тут, стати і зареєструватися під наглядом. А я так подумав, що хто буде перевіряти, чи я став там, чи не став. І розмови про те, де я провів цей час, не було, ні за який Харків, ні за що. Мах-нули рукою на те: вернувся? – вернувся, і все.
Про те, що я вчуся в університеті, знали хіба от мама, батько, сестра, а більше ніхто не знав. Як я їхав з роботи на сесію, то складав успішно, без двійок – то на роботі платили як заочнику за той час. Я ніколи не говорив, що я в Сімферополі навчаюся. Всі на роботі знали, що я вчуся Харкові.
В.О.: То ти великий конспіратор!
Л.С.: Свого роду, так. У 1978 році я був на третьому курсі, а тут мені не давала спокою мі-ліція – ясно, що не міліція, а інший орган...
В.О.: Руками міліції.
Л.С.: Так, тиснула на мене міліція. Свідок моя мама, що вже дійшло до того, що приходили до мами й говорили: "Порадьте йому, хай їде. Хай їде зі Стебника, тому що ми йому знайдемо на років десять”. Мати питала: „За що?” – „А ми знайдемо, за що”. І навіть сама мама мені казала, щоб я десь поїхав. Я шукав, де б мені сховатися. Де ж сховатися – у велике місто, у Львів. Там багато будівельних управлінь, гуртожитків, я їду на сесію, все як має бути, до хати приїжджаю тільки на вихідні.
У кінці 1978 року я приїжджаю з сесії. А живу у Львові – там один товариш був, він поїхав тоді десь на Чехи... У Чеську республіку на два роки з сім'єю на роботу по контракту. І залишив комунальну квартиру – одна кімната, спільна кухня. То була колись велика квартира, її поділи-ли на комунальні, і в тій квартирі жили ще три сім'ї. Оту свою кімнату він на мене залишив. Я там жив без прописки, без нічого, я був прописаний у гуртожитку. У цій квартирі жила сусідка-лікарка, яка хотіла ту кімнату забрати. Вона й до мене підходила, що от він повернеться, йому дадуть квартиру, то щоб я зв’язався з господарем, а до неї донька приїжджає... Та лікарка почи-нає дізнаватися, хто я такий. Вона дізналася: о, то ти за політику суджений! Вона йде спершу в міліцію, потім підключилося КГБ, потім зробила другий обхід, що треба було якось домовляти-ся за якусь кімнату… [нерозбірливо], якщо так грубо говорити, натравити на мене.
Я приїжджаю з сесії, думаю: переночую, а завтра я поїду до матері. А тут мене вже, видно, вичисляли – і вночі обшук роблять. Ніякого криміналу не знаходять, але знаходять залікову книжку і студентський квиток. Вони то собі переписали: „О, де він – Сімферополь, універси-тет!” Через два дні я з'явився в міліцію – мені сказали піти в Червоноармійський (так він, зда-ється, називався) район і веліли, щоб моєї ноги не було на тій квартирі. Віддали паспорт і сказа-ли, щоб у Львові мене взагалі не було.
Повертаюся до хати. Але що найцікавіше – що через два тижні з університету приходить, що я відрахований.
В.О.: А мотивація?
Л.С.: За академнеуспішність. Я десь через місяць їду за документами – тут мені стало ціка-во, як так – я ж сесію склав. Приходжу до методиста заочного навчання і кажу: „Підніміть відомості, як складалися екзамени”. Як зараз пам'ятаю, вища алгебра, яку я склав на "хорошо", – а там у відомості стоїть "неудовлетворительно". Значить, цілу відомість виправили. І мене відчислили.
Це був 1978 рік, а в 1979 році мене посадили на 6 років. Це був якраз кінець 1978 року, а в березні 1979 року мене на 6 років посадили по побутовій статті – 81, частина 2. Тоді це назива-лося "государственное хищение".
В.О.: Який ґрунт був для цього, що вони зробили?
Л.С.: Вийшло як? За той період – це 1975-79-й, 4 роки – тут уже вирисувалася справа...
В.О.: 30 січня 2000 року, в неділю ввечері, продовжуємо запис розмови з Любомиром Ста-росольським.
Л.С.: У кінці 70-х років на Львівщині, так із центром у Львові, організувалася група людей, яка підтримували дуже тісні між собою зв'язки, в яку входили Любомира Попадюк, Олена Антонів, Атена Пашко, Стефа Шабатура, кілька разів приїжджав із Києва Борис Антоненко-Давидович ще в середині 70-х років. Ну, і багато людей, які в свій час, чи ще в 40-х роках сиді-ли по таборах, чи вже в 80-х. Це була група, яка підтримувала сугубо між собов контакти. Мож-на сказати, закрита група, яка підтримувала зв'язки і була в курсі справи: хто, як, з чим, які є там проблеми в кого. Займалася різними питаннями, щоби краще орієнтуватися, як, де і що відбува-ється.
Фактично, в ту групу входив і я. А в той час я вже вчився заочно в університеті в Сімферо-полі. Виконував навіть такі побутові завдання, бо багато з тих людей було під наглядом, не могли десь поїхати, а в мене нагляд уже закінчився. Я міг поїхати, відвідати, привезти якусь матеріальну допомогу, яка йшла навіть із Москви, переважно тих кілька десятків рублів. Бо то треба було невеликі суми ділити на всіх, а були і хворі. Отакі були справи.
На той час КГБ всіх тримало під великим контролем. Вони чекали, що десь вийдуть на кримінал. Але всі були обережні, і такого явного криміналу не було, ніхто не давав приводу для того, щоб йому інкримінувати 62-у – і знову в табори. То КГБ застосував тактику фабрикувати кримінальні статті: комусь підкинули кілька грамів наркотику, іншого зробили браконьєром, у когось знаходили якусь там толову шашку, а другому спроба зґвалтування, там якась крадіжка, а там хуліганські дії. Як правило, в цій грі головною була міліція. Міліція могла себе нагло поводити, спровокувати інцидент – і з того виходила стаття 206, чи 117 – "спроба зґвалтуван-ня", 81 – "крадіжка". Починаючи з кінця 70-х років, у 1978 р. пішла така тенденція.
Люди просто не хотіли брати допомогу з Москви. Тут, на Західній Україні, робилися спро-би своїми, в рамках закону, можливостями здобувати кошти, щоб підтримувати людей. Як це робилось? Були різні варіанти. Багатьом людям родичі висилали посилки з-за кордону. Ці люди віддавали ці речі, їх перепродували, а кошти робилися як внески, і тими сумами вже можна було оперувати.
Звернувся до мене один знайомий на прізвище Микола Возняк. Він працював інженером, кілька разів бував у Чехословаччині, навіть, якщо я не помиляюся, то якийсь місяць у Японії від якогось великого Львівського заводу. Сказав, що в нього є кілька радіомагнітол, які він хотів би продати і деяку частину грошей віддати на потреби тих людей. Переважно допомагалося стар-шим людям, які вже були хворі і на пенсії, багато років повідсиджували. Загалом він знав цю ситуацію, бо я з ним так і познайомився. Орієнтувався в сучасній обстановці, знав про Мордо-вію, про українських лідерів і видавав себе за симпатика українського руху. Казав, що в нього сім'я. Боявся влади, що можна потерпіти, тим більше, що він був провідним інженером одного великого підприємства у Львові, але що в його можливостях, то він зробить.
Вийшло так, що він приніс мені кілька тих магнітол. Я мав знайомого, який був директором комісійного магазину. Я попросив його оцінити магнітоли і поставити на вітрину в магазині, щоб їх хтось купив. Тоді й виявилося, що той Микола Возняк, я так думаю, – бо його подальша доля загадкова, – був зв'язаний з органами і вся ця справа була сфабрикована, починаючи з його завдання, бо магнітофони були крадені. І мене зробили співучасником, судили разом із ним. Йому дають 6 років, мені теж 6 років. Мені дали суворий режим, йому дали посилений режим. Колонія посиленого режиму була в Дрогобичі. Це дуже велика колонія, Бригідки, там 5 тисяч чоловік сидить. Фактично вся Львівська область, хто був засуджений по побутовій статті на цей режим, відбувала покарання в Дрогобичі. Я навів довідки в Дрогобичі – його там не було. Подальша його історія мені невідома. Він тоді фактично зник десь у небуття. Між іншим, зго-дом потерпів і цей завідуючий магазином, Козак Богдан. Йому дали 4 роки – ніби знайшли справу в магазині по ревізії. Але я думаю, що то також було сфабриковане. Він ніколи не був у партії, хоч уже старшого віку, а займав пост директора магазину. Чесний українець, свідомий, допомагав, чим міг. І це всі добре знали – я маю на увазі в КГБ. За те, що зробив нам таку по-слугу, вірніше мені, і він потерпів. От через це він отримав 4 роки. Правда, потім по амністії він вийшов, років півтора відсидів. Отака справа.
В.О.: Як велася твоя справа? Слід би назвати дату, коли і за яких обставин тебе заарешту-вали. І про той суд. Л.С.: Мене арештували 23 березня 1979 року в Стебнику, в хаті, бо я тоді вже виїхав зі Львова. Я розрахувався з одної роботи і мав іти на іншу вже в Стебнику. Перед тим я працював у Львові на будівництві. У той період я був удома і оформляв документи на іншу роботу за місцем свого проживання в Стебнику. В один прекрасний час приїхала зі Львова міліція і ареш-тувала мене. Привезли мене у Львів, закрили в ізолятор. Дуже коротке слідство – буквально десь тижнів зо два. То навіть слідства не було, тому що десь три рази мене викликали – забув прізвище слідчого. Потім появився адвокат. І десь до трьох тижнів мене засудили. Зробили це дуже скоренько. Є дві львівські колонії суворого режиму, які і по сьогоднішній час залишилися. Послали мене в одну з тих колоній, №30. Відбував я там півтора року, майже два. Було прийня-то, щоб довго не затримувати на одному місці, то мене перевели на 48-му у Львів.
У 1986 році я звільнився. Приїхав у Стебник, і вже з того часу живу в Стебнику. А перед тим вони мене виключили з університету, зробили кілька обшуків. У кінці 1978 року зробили обшук, знаходять залікову книжку, студентський квиток університетський – і до місяця часу приходить виписка з розпорядження ректора, що я відрахований за академічну неуспішність. Я поїхав забирати документи і поцікавився, чому мене виключили. Як правило, виключали за те, що не склав якийсь екзамен. Навіть давали можливість ліквідувати заборгованість, але мені того не було запропоновано, відразу вийшло розпорядження, що я виключений. Отак категори-чно – за один екзамен, який я ніби не здав. Але я його здав. То в них була зроблена нова відо-мість. Я цей екзамен здав на "4", а вже в другій відомості стояло те саме число, всі прізвища групи і вже було не здано екзамен.
В.О.: Отже, ти навчався в Кримському університеті з якого року?
Л.С.: З 1975 по 1978 рік. Це була сесія в кінці 1978 року. Там бувало так, що або в грудні, або на початку січня, тобто як вони собі спланують. А вже в березні 1979 року мене посадили.
В.О.: То який факультет був?
Л.С.: Математичний факультет.
В.О.: Ти якось так коротенько розказав про те друге ув'язнення. Чи там КГБ мало до тебе якісь претензії? Чи були якісь провокації, організовані КГБ, але руками в'язнів?
Л.С.: За той період, що я сидів, напевно, кілька разів приїжджали зі Львівського КГБ, на бесіди викликали. Як правило, це було пов'язане з тим, що когось в Україні арештували. З моїх знайомих, маю на увазі. Один такий випадок пам'ятаю – на початку 80-х. Був у Магаданській області, якщо не помиляюсь, арештований Зорян Попадюк...
В.О.: Він відбував заслання в Магаданській області, а потім його перекинули в Казахстан. Він приїздив у Самбір у відпуску, а як повернувся на заслання, то його заарештували (2.09. 1982. –В.О.) .
Л.С.: Якраз у той момент, коли він уже був арештований і готувався над ним суд, то при-їхав – не пам'ятаю прізвище – якийсь слідчий. Не оперативний працівник. Він відрекомендував-ся як слідчий. Казав, що з Казахстану приїхав, якісь там запитання привіз відносно Попадюка Зоряна. Його будуть судити. Оскільки ми багато років підтримуємо тісні зв'язки і ті зв'язки вилилися у листування, то він запропонував мені виступити на суді і бути свідком. Я питаюся: "Свідком чого? Яким я можу бути свідком?" Це була спроба дізнатися, чи я згідний, як я буду реагувати. Пропонувалося, що мене повезуть у Казахстан. Я відразу категорично відмовився. Правда, він не наполягав. Видно було, що йому дали таке завдання, він його чисто формально виконав: зустріч відбулася, є відмова. Щоб він не мав клопоту. Ще кілька таких випадків було.
В.О.: Все-таки, я думаю, в Західній Україні в зонах континґент був місцевий, то, мабуть, їм було тяжче провокації влаштовувати.
Л.С.: Так. Навіть можна сказати, що в цих кримінальних зонах не було того беспредєлу (сваволі). Людина, яка себе правильно поводила, мала трошки поняття, що таке тюрма і знала хай не всі, але загальні правила поведінки, якщо вона їх дотримувалась, то їй було спокійно відбувати свій термін. Якщо щодо неї були якісь провокації, спроби, то це присікалось самим середовищем кримінального світу. Я маю на увазі провокації зі сторони адміністрації. Кілька випадків було, що зона була на грані бунту. Ну, то в’язнів відразу розкидали по етапах. Але на звільнені місця приходили люди, які поводилися так само.
В.О.: А бунти у зв'язку з чим?
Л.С.: Переважно, що зона є голодною. В один чудовий день та вбога пайка урізалася. Або йшли псуті продукти – видно, десь списані, хтось на цьому великі суми заробляв. Привозили списані продукти, і то зона повинна була з'їсти. Одного разу прийшли якісь там макарони, на яких не було слідів нафти, але від них стояв міцний запах нафти. Те все варилося тиждень-два, і дійшло до того, що зона відмовилась від тих продуктів. От-от уже пахне печеним для адмініст-рації. Тоді вночі – на етап. Заганяли солдатів, собак і зривали...
В.О.: А в вашій зоні не було побиття? Бо подекуди в зонах такі бунти закінчувалося масо-вим побиттям.
Л.С.: Не можу кривити душею і скажу правду, що фактично за 6 років такого не було, щоб зі сторони адміністрації був такий "проізвол". Бували випадки, що просто між самими засудже-ними, але то на кожній зоні є і було. А щоб адміністрація проявила яку-небудь агресивність до людини – такого не було. Ну, якщо люди йшли на етап на інші зони, то вони переважно не з задоволенням ішли, бо це вже на суворому режимі люди сиділи, які мали від двох і більше років, були старі, закоренілі кримінальники. Ті знали багато зон, і не тільки на Україні, і вони завжди говорили, що бажано чим довше протриматись у львівських зонах. Щось таке трошки демократичне було в самому середовищі – і в адміністрації, і у в’язнях.
В.О.: То ти був у 30-й зоні?
Л.С.: У 30-й і в 48-й. Від 29 березня 1979 року, 19 травня 1986 я вийшов. У 48-у зону мене перекинули десь весною 1948 року.
Вважалося, що моя стаття 81, частина 2, є "льготна" (пільгова). Тут вийшла якась амністія, за всіма пунктами я підпадав під неї стопроцентно. Трошки допомогла моя мама – то був вічний її клопіт, – а також адвокат Марія Поліщук. Може, без неї я термін мав би не такий. Вона не боялася влади, виступала дуже наступально, відстоювала свою думку на основі закону. І за сприянням адвоката і мами – бо ту амністію замовчували – не випустили, а відправили мене у Новий Розділ, на „хімію”. Я там побув не цілих 3 місяці і зрозумів, що то є не зона, де можна, так грубо кажучи, обминути гострі кути – тут іде пряма провокація. Не буду того перелічувати, але впродовж трьох місяців було дуже багато випадків, де я повинен був, як я розумію, або залишитися калікою на все життя, або знайдуть якийсь спосіб, і на тому буде мій кінець.
Тому я вирішив повернутися назад у зону. Зробити це можна було найлегшим способом – покинути ту "хімію". Поїхати навіть не додому, бо коли людина втікала з "хімії", то відразу подавали на місцеву міліцію. Приїжджала міліція, забирала і відправляла назад на "хімію". То до тижня. Втікача могли побити, насваритися пальцем, а щоб цей факт не вплинув на зарплату чи премію адміністрації "хімії", його приховували. Накладали на втікача більші обмеження: з роботи прямо в гуртожиток. Він був уже під контролем самої міліції. То я як приїхав уночі, до хати не пішов, а послав знайомого. Він передав і взяв усе, що мені потрібно було, і я 45 днів подорожував.
В.О.: Це була ніби відпустка.
Л.С.: Так. Я знав, що мені залишається більше 3 років. І я 45 днів подорожував. То був 1982 рік, лютий місяць, ще було холодно. Я тих днів не рахував, то потім уже мені суд їх порахував. Через 45 днів я повернувся в Новий Розділ. Як прийнято було говорити, „здався міліції”. Мене в ізолятор. Через тиждень суд. То не втеча, бо якби втік із зони, то дали б ще термін, а залишення "хімії" – ті дні зарахувати в термін, який треба ще відсидіти в зоні.
В.О.: А де ти побував за ті 45 днів?
Л.С.: З тих 45 днів більшість часу я провів у Львівській області, в нашому реґіоні. Поїхав у Київ на кілька днів, недовго поговорив із Миколов Горбалем. Побував у Олі Стокотельної, на рано повернувся у Львів. Багато часу я провів у Червонограді, де жив мій товариш, який мав побутову статтю, тоді модну 187-прім.
В.О.: Наклепи на радянську владу?
Л.С.: Так. Роман Цицик (?) . Він помер кілька років тому. Він десь із 1944 року, помер ще до шістдесяти, можна сказати, ще в молодому віці. Я деякий час жив навіть не в нього, а в квартирі його дружининої сестри. Щоб не було підозри. Старша жіночка, вона десь була поїха-ла, мала однокімнатну квартиру. В Івано-Франківській області у кількох знайомих був. „Відпус-тка”, скажемо, відбулася досить велика. Потім я зробив висновок, що вже далі не можна зволі-кати.
В.О.: Так, це досить часто було, що втриматися на тій "хімії" неможливо – створюють не-стерпні умови.
Л.С.: На тій "хімії" я зустрів одного стебничанина. Він був моїм начальником – Андріяшин Віктор. У молоді роки – йому тоді було 18 років – він зґвалтував одну дівчину, його мали суди-ти за насильство. Але тоді в Стебнику був один дільничний інспектор. Його батьки заплатили тому дільничному інспектору якусь суму, той Віктор пообіцяв дівчині, що буде женитися на ній, а з її сторони забрали заяву. Навіть весілля готувалося. А в день весілля він десь щез і виїхав зі Стебника. То вже не було ніякого криміналу, бо всі справи він залагодив. Він виїхав зі Стебника. І тут я через роки зустрічаю його у формі міліціонера. Капітан він був. Коли я за-йшов, перше його питання було: "Ти мене впізнаєш?" Ну, впізнати я його впізнав відразу. Він знав, що я свого часу був суджений за 62-ю статтею. Плюс він відразу зрозумів, що я йому небезпечний, бо знаю його минуле, яке він приховує. Ще й це мені добавилося. Так що умови для мене були несприятливі. Звідти мені недалеко було до хати, десь кілометрів 60 – 70, а мене не відпускали на вихідні.
В.О.: А це можна було?
Л.С.: А це можна було, якщо то в межах Львівської області. У суботу чи в п’ятницю ввечері людина поїхала, а в неділю поверталася. Тому, хто живе недалеко, хто мав сім'ю, хто батьків, – це дозволялося, так було прийнято. А мені не дозволялося – ти маєш бути в п'ятницю ввечері на тій же перевірці, в суботу, в неділю – десь о сьомій годині та перевірка. Всіх рахували, прізвища читали.
Ну, забрали мене з "хімії" на зону. Відбув я покарання повністю і плюс ті 45 днів. У 1985 році, в травні, я повернувся в Стебник до батьків. Дали рік нагляду. З 19 травня 1985 року по 19 травня 1986 року я був під наглядом.
В.О.: Цей нагляд у чому виявлявся?
Л.С.: Нагляд шаблонний для кожного: о 6 годині ранку мав право покинути помешкання і до 7-ї вечора повернутися. І були точно визначені громадські місця, де я не мав права появляти-ся.
В.О.: І ходити на підписку щотижня?
Л.С.: Щотижня, так. З’явитися на відмітку, як вони називали, де я розписувався, що ось, бачите, я є. Навіть визначили кілька магазинів, у які я мав заходити. В інші магазини я не мав права заходити. І в такі місця, як Будинок культури. Якісь там інші об’єкти... Тоді почались дискотеки, приїхав з концертом у Дрогобич якийсь знаменитий ансамбль, хтось узяв квитки і запросив мене, то я не міг туди поїхати.
В.О.: А територія тобі була визначена яка?
Л.С.: Тільки місто Стебник. Ну, якщо я працював на будові – а в нас будівельне управління було велике, мало об'єкти і в Трускавці, і в Бориславі, і в Дрогобичі – то там, де бригада працю-вала, то й мені дозволяли. За цей рік, що я був під наглядом, бригада працювала в Трускавці, в Дрогобичі, і я там мав право працювати. Але нас усю бригаду привозили і відвозили автобусом. Фактично я там не міг ходити по місту. А зміну я відробляв з усіма. Після першого ув’язнення я мав бути вдома з 9-ї вечора, а тут – з 7-ї. Я навіть протестував, але то нічого не допомогло. Так вони вирішили, і так воно було.
У 1986 році нагляд закінчувався. Я познайомився зі своєю дружиною. Знайомство було чи-сто випадкове. У Самборі я відвідував Софію Михайлівну Копистинську – це бабуся Зоряна Попадюка. Тоді він ще відсиджував термін, його не було в Самборі. Мати його померла, і ця старенька жінка лишилася одинока. До неї приходило багато людей – і місцевих, і хтось зі Львова приїжджав. Десь за ню передали по "Голосу Америки". Назвали адресу, де вона прожи-вала, історію Зоряна Попадюка. Цю передачу чула моя майбутня дружина. У неї родина в Сам-борі, вона там часто бувала. Вона познайомилася з Софією Михайлівнов і час від часу просто помагала їй у побуті: то якийсь порядок зробить у хаті, піде в магазин, принесе, що треба. Десь раз на тиждень, по можливості, як бувала в Самборі. Їй також не можна було кожен день їздити. Софія Михайлівна, коли я одного разу приїхав, дала мені координати моєї майбутньої дружини.
В.О.: Мовляв, познайомся?
Л.С.: Так. Каже, це твоя землячка, живе там-то, не пам’ятаю, чи казала, де працює. Я при-йшов до неї на роботу. Познайомилися. То було в 1985 році, а вже в 1986 році я з нею одружив-ся. Її ім'я і дівоче прізвище Анжела Генріховна Санкаускайте.
В.О.: Так це ж литовське прізвище?
Л.С.: Мати в неї українка, сама зі Старосамбірського району, село Спаси. Свого часу, в со-рокові роки, вся сім’я була вивезена. В 1960 році вони повернулися з Сибіру. Там моя теща познайомилася з литовцем, який народився в Каунасі. Після того знайомства вони одружилися, виїхали в Каунас. Жили в Каунасі майже 10 років. Там народилася моя дружина, навіть кілька класів ходила в школу. По-литовськи розмовляє. А потім вони переїхали в Трускавець, де живуть до сьогоднішнього дня.
В.О.: Я бачу, в тебе троє таких славних дівчаток. Назви, будь ласка, їхні імена і бажано дати народження.
Л.С.: Старша зоветься Мар'яна. Народилася в 1986 році, 11 жовтня. Середульша – Зоряна, народилася 4 червня в 1988 році. І найменша – 23 серпня 1997 року.
В.О.: Марусинка, так?
В.О.: Марія, яка тут бігає і не дає нам спокою. Зараз такі справи: сім'я велика, можна сказа-ти. Економічна ситуація в державі, та й настрої людей у Західній Україні політизуються, коли надходять вибори в парламент чи президента. А між виборами люди зайняті своїми проблема-ми. Проблем є багато. Люди чекають кращого часу.
В.О.: Ти повернувся в такий час, коли почалася «перестройка», почалися всілякі громадські рухи – то певно, що ти не був осторонь? Я хотів би, щоб ти розповів про свою громадську і політичну активність.
Л.С.: Звичайно, у середині 80-х років, у період Горбачова, перебудови, чи тої "перестрой-ки", почалося активне політичне життя. Я брав участь у створенні Української Гельсінкської Спілки. У Львові Спілка була заснована на базі Української Гельсінкської групи.
В.О.: Та дата – 7 липня 1988 року.
Л.С.: Її мережа в Західній Україні була досить солідна і багаточисельна вже навіть через кі-лька місяців після створення. Велика організація Гельсінкської Спілки діяла в Дрогобичі. Очо-лював її Мирослав Глубіш. Між іншим, він тоді став першим головою демократичного скли-кання міста Дрогобича. У всіх районах: Старосамбірський, Стрийський, Самбірський – були створені потужні організації Спілки. Паралельно з Рухом вони вели дуже солідну, активну роботу, яка давала реальний результат, починаючи від мітингів. Давали похідні групи на Східну Україну. Поїздки, література роздавалась, з прибалтами мали тут зв'язки, тому що символіку виготовляли в Ризі, у Вільнюсі. До нас приїжджали з Прибалтики, ми їздили підтримувати там всякі акції. Потім Спілка переросла в Українську республіканську партію. Крім того, в 90-х роках почав створюватися крайовий провід ОУН Мельника. Багато членів Спілки і УРП у Дрогобичі, Трускавці і Бориславі стали членами УОН, тому що за статутом Організація Україн-ських Націоналістів є громадською. Людина, якщо вона є членом якоїсь національної партії, має право бути членом ОУН-м. Так що, фактично, половина УРП Дрогобича вступила в ОУН і активно сприяла, щоб відновити крайовий провід Організації. Я, починаючи з 1990 року по 1995 рік, брав безпосередню участь у цій організації навіть як керівник. Мене призначили крайовим організаційним референтом Організації і поклали на мене всю організаційну роботу з утворення самого проводу.
В.О.: Дрогобицького району чи міста Дрогобича?
Л.С.: По всій Україні. Я був організаційним референтом усього краю. А ядро було з Дрогобича. Ми починали все те з Дрогобича. Провели кілька нелегальних конференцій ще в 1989-90 році в Польщі. Там визначили всі напрямки дій. А активно почали цю роботу в 1990 році. Робота була колосальна. Щоб мати матеріальну базу, навіть створювали колективні підприємс-тва. Ми прорахували, що нам, крім ідеологічної, потрібно мати і матеріальну базу, і технічну. Створювалися колективні підприємства, деякі з них і по сьогоднішній день функціонують. Треба було робити колосальну роботу, щоб охопити всю Україну. Бо наші структури є і в Хар-кові, і в інших областях. Отака полярність: і Захід, і Північ, і Схід, і Південь. У Криму один час була сильна організація – зараз мені невідомо, тому що активну участь у роботі я брав до 1995 року. У 1995 році у зв'язку з сімейними обставинами мені було запропоновано поїхати в Чехію на роботу. Я працював у Чеській республіці 2 роки, фактично безвиїзно. На заробітках був. Дружина приїжджала, 2-3 місяці також там працювала, а потім їхала до сім'ї, до дітей, допома-гати моїй матері. Двоє дітей тоді було. Школа, будинок... Я два роки відбув на тих заробітках: 1995-96 рік. У кінці 1996 року повернувся.
Повернувся, а тут виникла справа чисто економічного характеру. Я знов очолив ініціативну групу. Люди терпіли зимою з холоду, тому що постачальники крали у нас газ. Не давали газ і Дрогобичу, і Стебнику. І ми почали добиватися. Добивалися, починаючи від рівня району до рівня Києва. Це займало дуже багато часу. Ця справа з 1997 року по сьогоднішній день забирає в мене дуже багато часу. Вона ще не завершена. Вже й до Страсбурґу дійшло, до Міжнародного Європейського Суду. Тому що український суд не визнає злодіїв за злодіїв. Голова Верховного суду пан Бойко зробив з чорного біле, а з білого чорне. Надіємось, що Страсбурґ виправить ці помилки. А там також затяжний процес іде.
Зараз усі наші організації в Дрогобиччині дуже послаблені у зв'язку економічною кризою. Не можу я назвати сильної реґіональної організації, яка би могла похвалитися, що вона є дійсно потужна організація, починаючи від тих, які були перші, в авангарді: Рух, УРП, Конґрес україн-ських націоналістів та інші партії. Вони фактично є тільки на папері, як членство. Перед вибо-рами показують, що організація нараховує 500 чоловік, а мені відомо, що організація не може зібрати не те що 50, а навіть і 15 чоловік. То не дивна ситуація. Такий період перейшло багато держав. Надіємося, що на майбутні парламентські вибори ці організації збільшать свою потуж-ність, як ідеологічну так і матеріальну.
В.О.: А ти на виборах висувався на посаду голови міста?
Л.С.: Так, та „газова справа” штовхнула мене на те. Я зрозумів, що потрібно мати владу, щоб добитися правди. На відміну від 90% тих, що сидять у кріслах міських голів – бо я переко-наний, у тому мене ніхто не переконає, – люди йдуть ради кар'єри. У мене був на те погляд: міський голова вибирається людьми, виборцями. Його не призначає ні Львів, ні Київ. Зараз уже такого закону немає, а тоді ще був такий закон, що тільки виборці можуть відкликати міського голову. Значить, над міським головою немає ні міністра, ні Президента. Стебник підпорядку-ється адміністративно Дрогобичу, Дрогобич – Львову. Але міський голова Дрогобича ніяк не може вплинути на міського голову Стебника. Вибрали люди – і яка в нього совість, так він буде працювати. Ця „газова справа” вимусила мене висунути свою кандидатуру на вибори голови Стебницької міської Ради.
В.О.: Ти сам висував себе чи тебе висувала якась організація?
Л.С.: Мені пропонували, щоб висунути, багато організацій. Але я зробив так, щоб не бути від когось залежним. Я пішов від виборців за своїм місцем проживання. Тому що мені вже тоді нав'язували в кількох організаціях: як ти станеш головою, то треба того заступником або... От ще не вбили ведмедя, а вже шкуру ділили. Тоді я їм прямо говорив, що ні, хлопці, я не можу йти від вашої організації. Я піду за місцем проживання, на що дає право закон. А там, якщо я пере-можу на виборах, ми будемо співпрацювати, як ви забажаєте."
В.О.: І вони підтримували тебе?
Л.С.: Коли почалися вибори, мене підтримували більше десятка організацій. Ті вибори бу-ли 29 березня 1998 року, якщо не помиляюся. В парламент і в місцеві органи влади. Так стало-ся, що вибори я програв.
В.О.: Скільки ти голосів набрав?
Л.С.: Я набрав 4000. Всіх виборців у Стебнику є 14 тисяч. На вибори, як правило, приходи-ло від 10 до 12 тисяч.
В.О.: А той, хто виграв, скільки набрав?
Л.С.: 5000. Його прізвище Гориславський. Вся справа в тому, що були чисто технічні про-рахунки. Я ніколи виборними справами не займався. Надіявся на свій ентузіазм. Я маю претен-зії до організацій, які вже тоді були слабкі. Не могли між собою домовитися. Багато шуму було зі сторони місцевих лідерів. Вони не зробили й половину того, що мали зробити. А головним конкурентом була людина, яка 10 років пропрацювала міським головов у Стебнику. Він мав досвід роботи. Він і бив на те, що має досвід. І результат – мій програш. Та я дуже не засмутив-ся тим, прийняв так, як повинен це приймати. Тим більше, що я був ще зайнятий і виборами у Верховну Раду кандидата, який ішов від Дрогобицького округу. Він мені пропонував бути довіреною особою, але я відмовився, тому що треба було їздити, брати участь у зборах.
За сьогоднішньою термінологією я безробітний. Правда, на біржі праці не стою. Перебива-юся з сім'єю випадковими заробітками, які попадаються переважно не в зимовий період, а весною. Наприклад, минулого року я працював місяців 6-7 на відбудові Добромильського монастиря. У Старосамбірському районі є місто Добромиль, там знаходиться монастир Святого Онуфрія – старий монастир, у якому висвячувався Андрей Шептицький у 1888 році. Цього року в березні відновлювальні роботи мають продовжитися. Подивимось, яка буде погода. А офіцій-ної праці в нас зі 100 чоловік може знайти хіба кілька. Усе місто безробітне.
В.О.: Це у зв'язку з тим, що калійний комбінат не працює?
Л.С.: Його повна назва Калійний комбінат "Полімінерал". Він уже, певно, років 8 повністю зупинений. Там з 7 чи 8 тисяч чоловік зараз працює менше тисячі. Йде руйнація комбінату, його цехів. Головні цехи розібрані, все обладнання кудись вивезене, що можна, продано, розікрали – одна руїна. Ще кілька бригад працює, мають невеличкий контракт на добування сирого каініту. Його вже не переробляють. Невідомо навіть, куди його відсилають. Але і тим, що працюють, зарплату не виплачують уже місяців дев’ять.
В.О.: А чому такий занепад? Що – комбінат не потрібний?
Л.С.: Комбінат потрібний, тому що родовище калійної солі, яке є у Стебнику, у світових аналогах є четвертим і останнім. Три інших родовища є в Бразилії. А в Європі й Азії таких нема. У Стебнику зовсім нема домішок хлору. Щоб вивести хлор з калійної солі, треба побуду-вати ще два таких за потужністю комбінати. Але комусь було вигідно його зупинити. Починаю-чи від Києва і закінчуючи місцевов владов... Я на виборах говорив, що треба калійний комбінат відновити. Тут приїжджав у Трускавець Кучма відпочивати, шахтарі йшли маршем на зустріч з ним. Він пообіцяв, що питання вирішиться. Приїздило багато депутатів, міністрів. Минулого року був на комбінаті прем’єр Пустовойтенко. А щоб зробити перший крок, потрібно всього-на-всього 10 млн. гривень дотації.
В.О.: Можливо, хочуть його здешевити...
Л.С.: І приватизувати. Так по всій Україні робиться: довести до найменшої ціни. Я думаю, що вже є визначений покупець. І директор заводу веде таку лінію вже не рік і не два. Будівлі комбінату на поверхні, а родовище є державна власність. Його не можна приватизувати. Зна-чить, вони мають якісь свої плани на приватизацію будівель, потім домовляться з державов, як експлуатувати те родовище.
В.О.: Як на мою думку – хай би продали й за одну гривню, аби тільки комбінат запрацював.
Л.С.: То всі люди так говорять. Були й американці, й італійці, навіть в Індію їздив той ди-ректор партнера шукати. Куди хочеш їдь, але знайди. Але з усіх тих поїздок видно, що керівники підприємства не зацікавлені, щоб завод запрацював.
В.О.: Це був Любомир Старосольський. Записав у Стебнику в його домі 30 січня 2000 року Василь Овсієнко.

Знімки:

Любомир Старосольський у 17 років.

Любомир Старосольський з дружиною Анжелою, мамою Оксаною та доньками Марусинкою, Зоряною, Мар’яною, праворуч - Василь Овсієнко. 30.01. 2000 р., м. Стебник.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Інтерв’ю

МАРИНОВИЧ ЛЮБА ЙОСИПІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

КАЛАПАЧ РОМАН СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ҐЕРИЛЮК-КУПЧИНСЬКИЙ ПЕТРО-ЙОСАФАТ. Овсієнко В.В.

Спогади

МАКОВІЙЧУК ГРИГОРІЙ ТРОХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МАКОВІЙЧУК ГРИГОРІЙ ТРОХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВИННИЧУК ПЕТРО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Греко-католики

ГЕРИЛЮК-КУПЧИНСЬКИЙ ПЕТРО-ЙОСАФАТ ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЛОБОДЯН МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КАЛАПАЧ РОМАН СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU