РУДЕНКО РАЇСА ОПАНАСІВНА

 533331.01.2008

автор: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

Інтерв’ю з Раїси Опанасівни РУДЕНКО
(З виправленнями Р.Руденко в січні 2008 року)
В.В.Овсієнко: 2 грудня 1998 року в хаті Руденків. Автобіографічну розповідь пані Раїси Руденко записує Василь Овсієнко, а Вахтанґ Кіпіані знімає на відеокамеру.
Р.О.Руденко: Я – Руденко Раїса Опанасівна (за документами – Афанасіївна). Дівоче прізвище моє – Каплун. То по-батькові, а моя мама з такого принаймні в нашому селі славного роду Очеретних, бо дід, Очеретний Макар Порфирович, був дуже відомий господар, куркуль по-тодішньому. І в нашому селі, що називається Лаврівка, Вінницького району, Вінницької області, є багато Очеретних – близьких і далеких родичів. І розкуркулили його, звичайно. Розкуркулили також і діда по батьковій лінії – Каплуна Володимира, який також мешкав у Вінницькій області, Тиврівський район, село Рогізна, і мав свого млина. Отже, теж куркуль. Мене тоді ще на світі не було, це я вже потім дізналася від мами. Батько, Каплун Афанасій Володимирович, загинув під час Другої світової війни.
Народилася 20 листопада 1939 року. Дитинства свого майже не пам'ятаю. Пізніше скажу, чому. Але окремі картинки пригадую, переважно невеселі. Правда, народилась я не на Вінниччині, це всі мої предки з Вінниччини. А я народилася в селі Петрівка, Синельниківського району, Дніпропетровської області. Там жили батьки. Мій батько, здається, міліціянтом тоді працював, мати теж десь там працювала. Коли почалась війна, батьки відразу ж переїхали на Вінниччину в Лаврівку, до материних батьків. Отож я виростала на Вінниччині.
Пам’ятаю, як німці були в хаті, а ми – троє дітей – сиділи під піччю на голій долівці. Голодні дуже, а в хаті пахло ковбасою, бо німці їли бутерброди. Нам ніколи не давали, а лише вимагали то огірків, то яєць, то цибулі. Отож бабуся, мама і тітка Марія (мамина сестра) вже не мали чим нагодувати нас, дітей. Нашу хату обрали для якихось німецьких офіцерів і нас виселили. На щастя, під хатою був величезний погріб, розділений на три „кімнати”. То ми оселилися в одній такій кімнаті на соломі. Бабуся, тітка Маруся, мама, мій старший брат Іван, я і молодша сестричка Ганнуся. Був іще найстарший брат Борис, але він на той час уже помер. Німець, який виселяв нас з хати, виявився порядним чоловіком. Щось намагався втлумачити, але його не розуміли. А коли стемніло, він вийшов на подвір’я, взяв лопати і показує під кухонним вікном, щоб копали. І сам почав копати. Полякалися всі, але копають... Підкопали чималий спуск, він розібрав фундамент і частину стіни цього льоху, пішов у хлів, де було дві корови, і завів цих корів у льох. Туди ж і сіно перенесли за ніч. Тоді стіну заклав, землю назад закидав у яму і притрусив якимось сміттям, щоб сліду не було.
З’ясувалося, що наступного дня німці всіх корів у селі позабирали на м’ясо. Ми чули страшний коров'ячий рев, а дорослі казали, що німці з живої корови шкіру здирають. Наші корови, ніби розуміли все, ні разу не мукнули в тому льоху. В льоху біля нас той німець і ще другий по черзі патрулювали. А ті, що були в хаті, в льох не спускалися, боялися партизанів. Ці патрульні не видали наших корів. Видно, пожаліли трьох малих дітей, щоб не залишилися без молока. Адже всі продукти німці позабирали.
Село наше стоїть на правому березі Південного Бугу. А на лівому березі розташувалися радянські війська. Коли почали вони німців з села вибивати, стрілянина була жахлива. Вибили німців, прийшли наші. Ковбаси в них не було, але наварили картоплі, потовкли її, накришили в ту картоплю кусочків хліба, садовили нас, дітей, на коліна і годували. Пригадую, це було дуже смачно… Радянські війська теж пішли вслід за німцями, але гуркіт довкола був жахливий. Одного дня було якесь затишшя. В хаті, пригадую, стіни дірками світилися, як решето. Шибки повибивані, вітер гуляє… Нас одягли, вивели на подвір'я, притрушене снігом, і мама каже, що будемо втікати. А куди?... Хтось через дорогу їй каже: не ходіть нікуди, бо там німці і там німці… І бій ось-ось знову почнеться. Тут інша сусідка, що поряд з нами, з трьома дітьми вийшла на двір. А моя бабуся запитує: «Де ви ховалися?» А та каже: «В хаті». – «То йдіть до нас у лох». І щойно вони до наших дверей добігли, як знов почався бій і в їхню хату одна за одною дві міни влетіло. Ми знов полізли в льох… А коли фронт відсунувся кудись далі, то, пригадую, була весна. Ми вийшли на подвір'я, а там землі не видно, вона геть встелена гільзами від патронів і кулями різних розмірів. Оце я запам'ятала.
Після війни, мені вже було років п'ять, пригадую, бавилась на подвір'ї, і там корова Лиска ходила, чорна з білою лисиною і гострими рогами. Літо спекотне, на мені тільки червоненькі трусики. Може, червоний колір тій корові не сподобався, чи ще щось, але вона низько опустила голову і повільно йде до мене. Я не тікаю, тільки думаю: чого це вона на мене так дивиться? Ще мить – і все зникло… Корова встромила ріг мені в щоку і підкинула вгору так, що я перелетіла через хату. Це побачила сусідка, зчинила галас, всі повибігали, знайшли мене за хатою з діркою в щоці, але живу.
А ще пам’ятаю, років шість мені було або близько семи. Бабуся по материній лінії часто дуже била мене і старшого брата Івана. Пізніше, вже дорослою, я довідалась, що бабуся не любила свого зятя, мого батька. А ми з братом схожі на батька. Отож вона на нас свою злість зганяла – жорстоко била за будь-яку провину. Наймолодша сестричка схожа на неї, на бабусю, і вона дуже гарна, і найменша, отож всі ми її дуже любили, і бабуся теж її, маленьку, не кривдила. Якось поклала бабуся сірники в кишеню фартушка і забула… Шукає, знайти не може. Причепилася до мого брата Іванка: «Це ти взяв». – «Я не брав», – каже . А вона роздягла його догола, прив'язала до стовпа і почала бити солдатським паском, пряжкою просто. Била доти, доки в нього по спині кров потекла. А мені шкода його, я стою, плачу. Вона побачила: «А ти чого плачеш?» І давай мене бити...
Народилась я короткозорою, та ніхто цього не знав, і я не знала. Якось послали мене за село двійко поросят пасти. Будять о п’ятій ранку, я боса жену поросят, роса холоднюча, ноги змерзли, ніби я по снігу ходжу. Нарешті, десь о восьмій годині, сонечко почало пригрівати, роса зійшла, ноги зігрідися, а в дев'ятій вже й зовсім тепло стало. Так гарно мені… Але ж сонечко припекло й поросяткам! Що мені добре, то їм – не дуже… Вони: пирх-пирх, задерли хвостики і побігли в село. Я біжу за ними. Біжу навмання, бо варто їм відбігти від мене кроків на п’ять, як я їх уже не бачу, хіба чую ще деякий час їхнє тупотіння. Так було щодня, і поросята бігли додому. Та цього разу сталося інакше. Приходжу додому – нема поросят. А тут бабуся: „А де поросята?” Кажу: „Вони побігли додому” – „То куди ж вони побігли?” – „В село”, – відповідаю. „А куди ж вони повернули?” – „Не бачила”. – „А куди ж ти дивилась?” І почала вона мене бити. Виламувала лозину за лозиною і шмагала, одна лозина ламалася, виламувала нові, врешті взяла пасок і паском била. Я мовчки все зносила, не плакала, не кричала... Била вона мене, аж поки я не впала, і ще лежачу продовжувала бити. Та я вже встати не могла. Не пригадую хто і коли мене з подвір’я до ліжка переніс. Ось під вечір підійшов до мене дядько Сашко, тітчин чоловік. Підняв мою суконку, а я поглянула, бачу: все моє тіло синє, як стигла сливка. А дядько тихенько каже: «Ну чого ж ти, дурненька, не тікала?» А куди тут тікати, я ж маленька, далеко не втечу, дожене – ще гірше буде. Тут почулися в сінях бабусині кроки – дядько швиденько вийшов. Адже і на нього може немилість впасти, він теж зять. Ми всі були затероризовані бабусею. А бабуся мене лежачу в ліжку ще лопатою пару разів вдарила... І пішла. Поросят знайшли в чужому дворі, в садку на краю села, ніжилися в затінку та чужі грушки їли. А я ще довго не могла встати з ліжка. Я не розуміла, що всі люди бачать далеко, не розуміла, чому мене питають „куди дивилася?” Думала – всі за кілька кроків не бачать. А всі інші не розуміли, що я не бачу так як вони. Очевидно, думали, що я просто тупий виродок.
Пам’ятаю голод 1947 року. Ми дуже страждали від голоду. Дідусь десь виміняв трохи соєвої макухи. Це були така тверда, жовта, надзвичайно нудна речовина. Така ж нудна, як рицинова олія. Щодня впродовж зими і весни нам, дітям, давали по маленькому куснику цієї макухи, розпареної у воді. Це була єдина їжа… Одного разу в кухні з-під шафи брат вимів віником темну грудочку, завбільшки з горіх. Спочатку ми думали, що це земля, потім брат придивився і каже: «Це хліб, обгризений мишами». А я кажу: «Ану покажи». Він дав мені в руки ту грудочку, я піднесла її до своїх короткозорих очей, дивлюсь – земля, а не хліб. Але на всякий випадок вирішила спробувати на зуб. Тільки притиснула зубами, а той сухарик враз розсипався в роті і я відчула такий приємний смак хліба, проковтнула його і кажу: «Дійсно, хліб». А наймолодша сестричка як закричить, як заплаче… Збіглися дорослі, питають, у чому справа, а вона каже: «Ми знайшли під шафою кусочок хліба, а Рая з'їла…» Я дуже злякалась, думала: «Зараз битимуть». Але брат пояснив, що то був малесенький кусник, що застряг у мишачій норі. І мене не били. А коли настала весна, ми все допитувалися, чи можна землю їсти? Ніколи не забуду це постійне почуття голоду… Ми все, що знаходили на подвір'ї, пхали до рота. Нарешті на груші з’явилося листя, ми його скуштували і воно здалося таким смачним… То ми те листя геть пооб'їдали.
Це мені, мабуть, було таке загартування: то Господь готував мене до цього страшного життя, до тюрем і концтаборів. Адже в ув’язненні я теж дуже голодувала, бо в мене алергія на м’ясо, а баланду варили на кісткових відварах, або на гнилій, іржавій рибі. Ні те, ні інше я їсти не могла. Лишався хліб і вода. Та й хліб часто був неїстивний. Інколи приносили на сніданок перлову кашу на воді, і дуже солону, то я її промивала і їла.
А потім почалася школа. У школі я вчилась добре. Та ми всі вчилися добре. Мій брат Іван закінчив школу на „відмінно”, потім медичний інститут теж закінчив на „відмінно”, і сестра молодша вчилася на „відмінно”. А я лише в перших трьох класах вчилася добре. А тоді сталося лихо. Влітку я бавилась на горищі. Дідусь щось там робив і я крутилася коло нього. На горищі сушилися грушки. Захотілося мені сушеної грушки, я й пішла в той куток. А того не бачу, що ляда відчинена. І полетіла вниз. Кинулися, а в хаті води нема. Були якісь помиї – вилили мені на голову. Не ворушусь. Принесли води з криниці, знов вилили. Пролежала я тоді в комі місяців зо два. Не розмовляла, нічого не тямила, але дихала, була жива. Ось тоді я і втратила пам’ять про своє коротке минуле.
Коли опритомніла, то виявилося, що я нікого не знаю. Якісь люди заходять у хату, виходять. Якісь діти підходять до ліжка, але я нікого не знаю. Підходить якась жінка і каже: «Я твоя мама. А це твій брат, а це сестричка. А це сусідські діти...» І всіх називає. Знайомить мене. Поволі учили мене ходити. Згодом виявилося, що я забула все, що вчила в школі – не вмію ні читати, ні писати. Мені йти в четвертий клас, а я не вмію читати і писати. Почав мене брат вчити. Лишалося місяць чи півтора до школи. Читати і писати я навчилася, але почерк уже був нерівний, кривий. Раніше я писала гарно, каліграфічно. В школі я вже не вчилася на „відмінно”, а так – половину четвірок, половину трійок. Так я закінчила четвертий клас, потім п’ятий. А мати подивилася: „Ну що це за оцінки – трійки, четвірки?” І хоч мене перевели в шостий клас, та мати пішла до директора школи і попросила, щоб мене залишили на другий рік у п’ятому, аби я підтягнулася. Директор погодився. Так я поліпшила свої оцінки, але відмінницею все ж не стала. Вчилася на чотири і п'ять, зрідка траплялися й трійки. Здається, з алгебри була трійка. Закінчила семирічку в Лаврівці, а тоді три роки вчилася в сусідньому селі Стрижавка. Там закінчила десять класів. Ми туди п’ять кілометрів ходили пішки. Найкращі оцінки в мене були з мови і літератури. Я дуже любила літературу. Особливо вірші вчити. Інші учні – читають: та-та-та-та-та-та… А я читала вірші «с чувством, с толком, с расстановкой». Діти сміялися з мене, а вчителі навпаки: ставили п'ятірки за те, що я з інтонацією читаю. І дуже любила писати… Раз послали мене до тітки в інше село. Там я познайомилась з дівчатками, то потім такі листи їм писала!.. Просто цілі новели.
Тепер, коли дітям доступне і радіо, і телебачення, їм легше визначитись до чого в них є хист, а тоді, що ми знали? Радіо було тільки в центрі села, в сільраді. В школі бувало питають: ким ти хочеш бути? Звідки ж я знаю – ким? Цілий день як не на городі щось полю, то в колгоспі мамі допомагаю, то якусь худобу пасу. Пригадую, мати в колгоспі на роботі, а нам, малим, доручила сполоти скількись там рядочків бурячків чи моркви… А ми ж малі, повільно все це робимо. Ось мені сонце голову напекло, занудило, кров з носа пішла і впала я носом у землю непритомна. Братик, старший усього на рік, і хоч теж малий, але вже зрозумів, що це від сонця. Приніс води холодної, полив мені на потилицю, привів то тями. І хоч мені було дуже зле, хотілося лягти, але я не сміла, бо свої рядочки мусіла полоти до кінця. А коли починалася школа, уроки вчити нема коли. Ми, діти, після школи мали повно різної праці в господарстві. За уроки бралися тільки коли стемніє. Але ми вже були такі стомлені, що швидко засинали над тими зошитами. Отож я старалася виконувати домашні завдання в школі відразу після уроку, на перерві. Ото що в школі на уроках запам’ятаєш та на перерві зробиш, те й твоє. А ким я хочу бути – не знала. Та в школу любила ходити. Там я відпочивала від домашнього терору і домашньої праці. В колгоспі не планувала лишатися, бо не любила ту роботу, та й почувала себе нездоровою для такої важкої праці.
Пам'ятаю, як Сталін помер. Здається, я була в п’ятому класі. Вже тоді я відрізнялася світоглядом від інших, що й зараз сама собі дивуюсь. Це було п’ятого березня 1953 року. Снігу тоді випало дуже багато. Попід парканами вузесенька стежечка, на ширину лопати, і ми йшли нею до школи, а голів наших і не видно з-за цього метрового снігу. Навчання відмінили, натомість послали нас на цвинтар добувати з-під того снігу барвінок, багато барвінку, бо треба плести вінки на честь Сталіна. В центрі села виставили гучномовці, час від часу голос Левітана щось повідомляє, далі звучить сумна музика. Усі вчителі плачуть, на радіо також хтось завиває, схлипує... В школі, в сільраді, куди не підеш – усе село в траурі. А я дивлюсь і думаю: чи подуріли люди? Я не вірила, що вони щиро плачуть. Я своєю дитячою головою думала: та Сталін же звичайна людина – він же не Бог, чому ж люди поводяться так, ніби кінець світу настав?
Коли я вже жила в Києві і познайомилася з Миколою Руденком, то розповіла йому про це. І була вкрай здивована, бо він мені сказав, що щиро побивався, коли Сталін помер, і навіть поїхав до Москви на похорон. І розповів, як там люди товпилися до тієї домовини, душили одні одних... Отже, були люди, які щиро плакали!.. А я, школярка, думала, що то всі прикидаються, і обурювалася в душі. Нікому нічого не казала, але обурювалась. Мені соромно було за дорослих. І ніхто мене цього не вчив. Навпаки, казали: „Ленін, Сталін, Молотов, Хрущов – це наші вожді!” А в школі пісні про „батька Сталіна” вчили... І віршики. А я на його смерть зовсім спокійно відреаґувала. Вмирають же сільські люди. Родичі плачуть – це зрозуміло. А все село проводжає... А тут – вся країна плаче, ніби після Сталіна всі мають загинути...
А то, бувало, пасу корів у полі, дивлюсь на небо і думаю: як це Богові вдається так зробити, що ні Сонце не падає, ні Місяць, ні зірки одна на одну не наштовхуються... І чому в школі кажуть, що Бога нема? А хто ж тоді все це тримає? Щороку хтось із учнів запитує про Бога. А вчителі відповідать: „То забобони, Бога ще ніхто й ніколи не бачив, отже, це вигадки старих забобонних людей”. І десь уже в сьомому класі в мене з’явилися сумніви. Справді, думаю, раз ніхто не бачив, може – дійсно вигадки? Тоді ж я й поступила в комсомол. У школі вербували всіх, хто добре вчився. А я вже тоді вчилася непогано, хоча й не була відмінницею. Мене навіть приставляли до слабших учнів, щоб я допомагала їм підтягнутися. Проти комсомолу вдома ніхто не перечив. Адже після розкуркулення всі були вислані у Воркуту, а коли через 10 років повернулися, то з них взяли підписку, щоб нікому нічого не розповідали. Отож і нам, дітям, ніхто нічого проти радянської влади не казав, щоб ми десь не обмовилися, бо почнуться нові репресії. Ніякого неґативного наставлення щодо Сталіна чи щодо влади я вдома не отримувала. Щоправда, комсомольська організація мене дуже швидко розчарувала. Я відразу ж відчула якусь фальш, нещирість. Все, що організовувалось комсомолом, видавалося мені штучним, несправжнім. І мене це почало дуже обтяжувати. Отож, закінчивши десятий клас, я знялася з обліку в школі і більше ніде не стала на облік, а комсомольський квиток викинула. І відразу ж відчула велике полегшення. Про це я навіть вдома нікому не призналася. Думала – не схвалять мого вчинку.
До Києва я приїхала 1957 року. По закінченні школи мене послали провідати важко хворого дядька Миколу, маминого брата, який лежав у туберкульозному диспансері. В Києві зупинилася у знайомих, потім натрапила на оголошення, де запрошували на працю і давали гуртожиток. Влаштувалася підсобницею на будівництво і мешкала в гуртожитку біля залізничного вокзалу. В село повертатися не хотіла, бо ненавиділа колгоспну працю, де майже нічого людям не платили, а як хтось не міг подужати призначену норму, то ще сам повинен заплатити колгоспові штраф за невиконання норми. Працюючи на будівництві, вчилася на вечірніх курсах медсестер. Я шукала себе, бо ким хочу бути – не знала. Провчилася деякий час.... Одного разу йду коридором, чую, щось стукотить. Запитую. Мені відповіли, що це друкарська машинка. Що секретарка пише на ній. І раптом мені дуже захотілося навчитися друкувати на машинці. Знайшла курси, де вчили на секретарів-друкарок. Закінчила їх. За цей час я встигла попрацювати офіціанткою і кухаркою. Нарешті влаштувалася секретаркою, потім мене призначили начальником відділу кадрів у санаторії „Конча-Заспа”, де відпочивали „слуги народу”. І працювала я там досить довго, років сімнадцять. Поступила в Інститут культури, навчалася заочно. Згодом познайомилася з Миколою Руденком. А він уже фактично був „під ковпаком”, хоча сам ще не знав цього.
В.В.Овсієнко: А в яких роках ви навчалися в інституті?
Р.О.Руденко: В інститут я поступила в 1968 році, а з Миколою Руденком познайомилася наприкінці літа 1969-го. Він шукав друкарку. Хтось порадив звернутися до мене. Я йому щось передруковувала, бо це ж для мене був підробіток. Другий раз приніс, третій... А тоді спитав, чи я зрозуміла, про що йдеться в праці. Забігаючи наперед, скажу: то були економічні дослідження. Хто цей чоловік – не знала, думала – якийсь науковець. Відповіла, що зрозуміла, і навіть висловила здивування, чому про це треба писати наукову працю, адже і так ясно, що жити можна тільки за рахунок землеробства. Принаймні, для мене це було цілком очевидно. Тоді він мені нічого не відповів і я не зрозуміла, чи задоволений він моєю відповіддю.
Якось він зайшов і запитав, чи вільна я після праці. Відповіла, що ні, бо треба забрати дітей із дитячого садочка. А він: „Чоловік вам не допомагає?” – „Я не маю чоловіка”. На цьому розмова скінчилася. Діти були не мої, а мого брата, але він не спитав, чи то мої діти. А його сусід – письменник Дмитро Білоус – приводив свого Олесика в дитячий садочок і також бачив, що я вранці приводжу двох дітей. Теж, мабуть, думав, що це мої діти.
Таким чином, Руденко думав, що в мене двоє дітей і нема чоловіка. І він відважився. Це він мені вже згодом розповів, що ніколи б не відважився, бо я молодша за нього на 19 років. А тут подумав: „У неї двоє дітей, то хто ж її з двома дітьми візьме. Може вона погодиться”. Знов запропонував мені зустрітися, домовилися на якийсь вечір. Тоді він мені розповів, що в нього від трьох жінок четверо дітей. Що вже чотири роки, як розійшовся з дружиною. Познайомився з іншою і та народила доньку, але і з нею не вдалося створити сім’ю. А я думаю: «Для чого він усе це мені розповідає?»
Врешті він запропонував мені познайомитись ближче, можливо, в нас щось вийде. Я кажу: «Ну, спробуємо. Поспілкуємося, а там побачимо». Сказав, що він – письменник, автор таких і таких книжок. А я його книги знала, просто не знала, що це і є автор. Він мене познайомив зі своїми синами. Продовжувала для нього друкувати.
А я ж пропустила, що мала першого чоловіка. У 1964 році вийшла заміж за робітника Віктора Онищенка. Та через рік ми розлучилися. Він був дуже хороший хлопець, але рідко бував тверезий. І хоча тверезим він бував чудовий, та коли напивався, то ставав садистом. Я зрозуміла, що його вже не виправити – так буде все життя, і розлучилася з ним. Мешкала сама, мала окрему кімнату в сімейному гуртожитку. Розчарована першим одруженням, вдруге заміж не поспішала. Але спілкуватися з Руденком мені було цікаво. Він ввів мене в коло письменників, художників, артистів. Мені це подобалося і дружба наша тривала. Та одружилися ми тільки в березні 1971 року. Я все сумнівалася, адже в нього стільки детей, і вони вже бачили, до чого йдеться, тому не раз влаштовували мені якісь неприємності. Я думала: “Як же вони можуть мене любити? Вони ж хочуть, щоб їхній батько був з матір’ю, а не зі мною!” Та одного разу його дружина, Шаповалова Євгенія Василівна, сама мене запросила до себе, щоб поговорити. Вона сказала, що Микола її більше не цікавить, але вона претендує на дачу. Ми з нею цілком порозумілися, бо на дачу я не претендувала зовсім.
Отож у 1971 році ми одружилися. Тим часом я отримала окрему маленьку двокімнатну квартиру в Кончі-Заспі і перебралася туди з сімейного гуртожитку.
Коли ми з Руденком познайомилися, то він саме закінчив повість-феєрію «Народжений блискавкою» і дав передруковувати іншій друкарці. Вона передрукувала, потім він правив, і наступні рази, після його поправок, цю повість уже передруковувала я. З тих пір увсе, що він писав, друкувала тільки я. А працював він щодня – все писав і писав. Як удень щось чи хтось перешкодив, то він працював уночі. Що б там не було, але праця в першу чергу – він не пропускав працю. А я все те передруковувала по кілька разів ночами та у вихідні, бо вдень ходила на роботу. Передруковуючи по кілька разів його романи та вірші, я їх половину вже знала напам'ять.
У Миколи Руденка не було помешкання – він залишив чотирикімнатне помешкання і все майно дружині і дітям. Сам жив на дачі, де крім ліжок, нічого не було. Коли стало відомо, що є таємна вказівка не друкувати його і не пропаґувати його творчість, то постало питания, як жити. Адже в нього накопичився борг з аліментів на двох молодших дітей. Довелося ту дачу продавати. Половину грошей з проданої дачі віддав дружині, бо це була їхня спільна власність, а друга половина пішла теж їй та іншій жінці на сплату боргів за аліменти. Ми залишилися без грошей, зате на деякий час позбулися боргів. Микола перейшов жити в моє помешкання. В нього було два костюми, кілька сорочок і все… Зате був автомобіль «Волга». Отож всі мої сусіди і спіпрацівники вважали, що він багатий і що я одружилася з ним заради достатку.
Згодом Руденко довідався, що Олесь Бердник оголосив голодовку, протестуючи проти переслідувань з боку КДБ. (Олесь Бердник, 25.12.1927 – 18.03.2003, політв’язень у 1950-1955 р.р., вдруге заарештований 06.03.1979 року, звільнений 14.03.1984 р. Тут ідеться про голодівку, оголошену 28 квітня 1972 р., зо тривала 16 діб. – В.О.). За таких умов письменники обходили його строною, а Руденко, навпаки, запрошував часто до нас і всіляко підтримував.
Ішли роки, Руденко написав романи „Формула Сонця”, „Орлова балка”, написав том поезій. Щороку здавав по книзі у видавництва, але їх не друкували. Вже було заборонено друкувати його твори, але ми цього ще не знали. Дізналися, здається, у 1973 році – від Григора Тютюнника.
М. Руденко влаштувався працювати нічним сторожем, отримував 60 карбованців на місяць. Я отримувала 70 карбованців на місяць, хоча працювала начальником відділу кадрів. Платня в мене була дуже мала, зате була можливість отримати квартиру. В нас будували відомче житло для своїх працівників.
В. Кіпіані: Як ви ввійшли в дисидентське коло? Як вас сприйняло, зокрема, московське коло?
Р.О.Руденко: Дуже важко. Знаєте, дисиденти, коли до них приходить хтось незнайомий, то вони недовіряють. Адже ж кадебісти широко практикували засилання своїх стукачів у їхнє середовище. Але наша приятелька, московська письменниця Зоя Крахмальникова, дружила з Оленою Боннер. А Руденко активно шукав науковців і давав їм читати „Формулу Сонця”. Особливо політекономів. Він хотів почути їхні спростування його формули енергії прогресу. Адже, слухаючи опонентів, він бачив, де, що, і як треба виправити, аби праця стала зрозумілішою. А Зоя прочитала книгу сама, прочитав її чоловік – письменник Фелікс Свєтов. Книга їх зацікавила і вони передали її академікові Андрію Сахарову. Він теж прочитав і вона йому сподобалась. Тоді Сахаров дав її прочитати генералові Григоренкові. Згодом ми познайомилися з академіком Сахаровим особисто, а завдяки йому і з генералом Григоренком. (Григоренко Петро Григорович, нар.16.10.1907 – п. 21.02.1987, ув’язн. 1964-1965; 1969 – 1974. – В.О.). Генерал, як прочитав «Формулу Сонця», то відразу захотів познайомитися з Руденком. Це сталося в червні 1974 року. І вже завдяки Сахарову і Григоренкові московські дисиденти почали нам довіряти. Спілкування ставало все активнішим, особливо з московськими фізиками. Андрій Дмитрович Сахаров порадив Руденкові викласти своє відкриття не в формі художнього твору, а у формі наукової праці. Тобто коротше і по суті. Але ж Руденко – письменник, і уявити, щоб він писав сухою науковою мовою, було неможливо. Він оформив це в „Економічні монологи”, де дійсно виклав усе коротко і по суті. Я зробила російськомовний примірник. Московські дисиденти блискавично розмножили і поширили цю працю. Навіть за кордон вона потрапила не від нас, а від московських дисидентів і в російському варіанті. В Києві над нами „згущувалися хмари”, але ми трималися так, ніби нічого не помічаємо. Єдине, що я зробила, це звільнилася з посади начальника відділу кадрів і перейшла на посаду лаборантки в котельню. Адже я знала: КДБ де допустить, щоб дружина дисидента займала адміністративну посаду в урядовій установі. Отож, заки моє начальство ще нічого не знало, я завчасно пішла з тієї праці, посада ж лаборанта не є номенклатурною, а зарплатня така сама.
Микола Руденко вже був членом Радянської Групи Міжнародної Амністії й розсилав свої листи на захист в’язнів сумління в інших країнах. У нашому помешканні поставили підслушку. А було це так. 13 квітня 1973 року мене викликали в Четверте управління Міністерства охорони здоров’я нібито щоб доручити якусь дуже важливу працю з документами «для службового користування». Це виглядало досить правдоподібно, адже я ще недавно, працюючи у відділі кадрів, водночас завідувала і спецчастиною, тобто отримувала і зберігала в сейфі різні таємні директиви. В мене на праці ще ніхто не знав, чому я змінила посаду. Сама я пояснила, що мені потрібно більше вільного часу для навчання в інституті. Того ж дня викликали до Спілки письменників і мого чоловіка. Обох нас тримали довго. Відпустили лише по закінченні робочого дня. Мені просто морочили голову, а з Руденком серйозно розмовляв письменник Богдан Чалий. Він розпитував про «Формулу Сонця» і Руденко радо розповідав. Адже він писав листи в ЦК КПУ з приводу того, що марксизм веде нас зовсім не до комунізму, а до злиднів, закликав ужити заходов, заки не пізно. Ось і вирішив, що Чалий розмовляє з ним за дорученням КЦ КПУ.
Приходжу додому, а під порогом – штукатурка, підіймаю килимок – а там ціла купа штукатурки. Відмикаю хату, заходжу. Почала поратися на кухні, а тоді якось глянула в спальню – а там теж штукатурка на підлозі. Глянула на стелю – а там дірка і з неї стирчить щось. То був мікрофон, яким вони ненароком пробили штукатурку. Це один виліз, а скільки їх було ще – невідомо.
Незабаром прийшов чоловік, щасливий такий, розповідає, що його нарешті вислухали. Каже: «Я тут зайшов до крамниці та на радощах пива купив». А я кажу: «Добре, що тебе так гарно приймали, але перш ніж пиво пити, підійди до мене». І показую йому на стелю, потім показала штукатурку за дверима під килимком і новеньку проводку, що веде від нашого помешкання на горище, і новий замок, на який замкнене горище, яке досі ніколи не замикалося. А він і каже: «Я тут знайомого хлопця зустрів, запросив його на пиво, а він відповів: «Не піду, бо там стояла червона машина і у вас на горищі якісь водопровідники працювали»… А я, – каже, – нічого не зрозумів… Тепер усе ясно…»
Селище в нас мале і всі знають одні одних. От відразу ж і помітили чужу машину. А коли хтось запитав, що тут відбувається, ті відповіли, що вони водопровідники. Але ж усі знають, що водопровід у нас у підвалі – не на горищі. І чутки про це негайно поширились, люди зрозуміли все. Адже кадебісти допитували вже декого, чи ведемо ми антирадянську аґітацію тощо. Бачили, що за нами постійно стежать. Що було далі – Руденко детально розповів у своїх спогадах.
Через деякий час Микола Данилович і Олесь Бердник поїхали до Москви на засідання членів Міжнародної амністії. Там вони застали двох грузинських дисидентів. Це були…
В.Кіпіані: Звіяд Гамсахурдія?
Р.Руденко: Так, Звіяд Гамсахурдія і Мераб Костава. Повернувшись, Микола Руденко і Олесь Бердник з захопленням розповідали, які це молоді, розумні й відважні люди.
У 1974 році Руденка виключили з Комуністичної партії, у 1975 зі Спілки письменників, а 18 квітня 1975 року був перший арешт. Перед цим арештом у нашому помешканні зробили обшук, але ордер був виписаний московською прокуратурою і трус робили московські кадебісти. Щоправда, тоді його випустили через три дні як інваліда Другої світової війни, у зв'язку з 30-річчям перемоги. Кадебісти розраховували, що цей арешт змусить Руденка притихнути. Та вийшло навпаки: він ще активніше почав працювати на ниві захисту прав людини. Познайомився з Оксаною Яківною Мешко (Мешко О.Я. нар.30.01.1905 – п. 02.01.1991. Ув'язн.19.02.1947 на 10 років; заарешт. 13.10.1980 і засуджена на 6 місяців і 5 р. заслання. – В.О.). Вона мала ширші знайомства в національно свідомих колах і дуже багато допомагала в питанні збору інформації про репресії в Україні. Адже вона була на пенсії і мала змогу їздити. куди треба і коли треба. А ми були прив'язані до праці. Правда, Микола добу працював, а три доби мав вільні, тому теж мав змогу кудись поїхати, але не завжди мав гроші на дорогу.
Тим часом у Гельсінкі 1-го серпня 1975 року було схвалено Гельсінкський заключний акт з питань безпеки і співпраці в Европі, яким 33 держави-учасниці ґарантували своїм громадянам дотримання основних людських прав і свобод, спираючись на Загальну Декларацію прав людини ООН від 10 грудня 1948 року.
У січні 1976 року Руденка помістили в психіатричний диспансер для обстеження. На щастя, лікарі, можливо, боячись почути свої імена з закордонних радіостанцій (Адже про знущання над Леонідом Плющем у Дніпропетровській спеціальній психіатричній лікарні та про поневіряння по подібних лікарнях генерала Григоренка уже знав весь світ), чи з якихось інших міркувань, не визнали його психічно хворим.
12 травня 1976 року було оголошено про створення Московської групи сприяння виконанню гельсінкських угод, до якої увійшов і генерал Григоренко. Микола Руденко почав обговорювати з ним питання створення такої ж групи в Україні. Пропонував Григоренкові очолити її, оскільки генерал мешкає в Москві, і в нього є доступ до чужоземних журналістів.
Ще задовго до підписання Гельсінкських угод Руденко цілком серйозно сказав мені, що арешт не забариться, і спитав, чи готова я до такого повороту в нашому житті. Я сказала, що готова. Про намір створити Українську Гельсінкську Групу Руденко розповів мені ще влітку 1976 року. Він завжди у всьому радився передусім зі мною. Не думаю, що він змінив би свій намір, якби я була проти. Він робив би своє, але без моєї підтримки йому було б набагато важче. Українська Гельсінкська Група мала виявляти випадки порушення Гельсінкських домовленостей в Україні та інформувати керівників країн-учасниць Гельсінкських нарад. Другим, з ким Микола заговорив про створення української групи, був генерал Григоренко. Вони говорили про це в Москві і продовжили обговорювати в Києві, коли у вересні 1976 року генерал П. Григоренко з дружиною Зінаїдою Михайлівною гостювали в нас у Кончі-Заспі. Все наше селище було прикрашене кадебістськими автомобілями, біля кожного куща – засада. Адже Григоренків супроводжували московські кадебісти, до яких приєдналися київські. В кінобудці клубу навпроти нашого будинку встановили апаратуру, спрямовану на наші вікна. Фільми в клубі не демонструвалися весь час, поки в нас гостювали Григоренки, і ще довго після їхнього від'їзду. Той об'єктив неозброєним оком було видно з нашого балкону, бо кінобудка була достить близько. Також спостерігали за нашим помешканням і з іншого боку, куди виходило вікно спальні і кухні. Через дорогу в однієї жінки кадебісти зайняли кімнату і там цілодобово чергували, знімаючи на камеру всіх, хто заходив у наш під'їзд та наше помешкання.
Генерал Григоренко категорично відмовився очолити УГГ, але зголосився стати її членом і пообіцяв представляти Групу в Москві. Нарешті в жовтні 1976 року Руденко сказав про свій намір Олесеві Бердникові. Знаючи, що Бердник уже був у сталінських тюрмах, Руденко не аґітував його приєднуватись до цієї Групи. Просто поінформував, щоб той знав, спілкуватися з нами надалі, чи ні. Та Бердник гаряче підтримав цю думку і висловив бажання приєднатися. Тоді ми втрьох поїхали до Оксани Яківни на Верболозу, 16, і там при місяці над кручею про це розмовляли. Власне, розмовляли вони втрьох, а я походжала в них за спиною на деякій відстані, поглядаючи довкола чи немає „хвоста”. Розмова відбувалася на краю кручі, отож спереду ніхто наблизитись не міг. Оксана Яківна теж підтримала, але сказала, що нас усіх відразу ж посадять. Руденко відповів, що, мовляв, не ті часи, але то був жарт. Він ніколи не сумнівався, що, як висловилась Оксана Яківна, „вовк линяє, але шкуру не міняє”. Просто він сподівався, що арештують не відразу, і Група все ж дещо встигне зробити. Єдине, в що він вірив, це в те, що нас не засудять до розстрілу, як свого часу Левка Лук’яненка. Наступного дня чи через день Руденко з Бердником поїхали в Чернігів до Левка Лук'яненка, який щойно звільнився і був під наглядом. Про це Руденко детально розповідає у своїх спогадах.
Ще через кілька днів до нас прийшли Мирослав Маринович і Микола Матусевич, з якими ми теж підтримували активні стосунки. Довідавшись про створення групи, вони приєдналися не вагаючись. Приєдналися також Олекса Тихий і Ніна Строката-Караванська, яка щойно звільнилася і мешкала під Москвою, в Тарусі. А через тиждень після оголошення про створення Групи – приєднався й Іван Кандиба.
Руденко підготував документи, зокрема, текст Декларації принципів Української Громадської Групи Сприяння виконанню Гельсінських угод; Меморандум № 1; список репресованих громадян УРСР з усіма даними про терміни ув'язнення, де відбувають покарання, хто судив тощо (у цьому списку було 75 імен); і документ під назвою «Кредо єдності». Я ці документи передрукувала під копіювальний папір по 7 примірників. Потім Руденко дав їх для ознайомлення всім, хто приєднався до Групи, щоб вони висловили свої зауваження і міркування. Тоді Руденко поїхав до Москви і 9 листопада 1976 року разом з генералом Григоренком на квартирі в Олександра Ґінзбурґа вони оголосили чужоземним журналістам про створення Української Гельсінської Групи. Київські кадебісти на це оголошення відреаґували негайно: в ніч з 9 на 10 листопада (о 1-й годині) у вікна мого помешкання полетів град каміння. На щастя, нижні великі шибки були захищені сіткою від комарів, то влетіли тільки ті камінці, які потрапили у верхні шибки. Гуркіт був жахливий. В мене якраз була Оксана Яківна Мешко. Ми вже роздяглися, лягли в ліжко, але ще не спали – розмовляли. Один камінь вцілив Оксані Яківні в плече і серйозно поранив її. Ми викликали міліцію і вимагали скласти акт, але той відмовився, бо, мовляв, ми не можемо назвати ім'я винуватця, – то на кого ж складати акт? І взагалі, міліціянт висловив певність, що це мій чоловік побив вікна, приревнувавши мене до когось. Я відразу ж зателефонувала в Москву і про цей погром Руденко знав уже вранці 10 листопада.
Повернувшись з Москви, Микола Руденко почав працювати над наступними документами. Підготував Меморандум № 2 і своє звернення до світової громадськості.
В.В.Овсієнко: І то все друкували ви?
Р.Р.Руденко: Так, усі перші документи Української Гельсінської Групи друкувала тільки я. Руденко їх писав, погоджував з іншими членами Групи, радився, а я друкувала і роздавала надійним людям на схованку, щоб десь збереглося, на випадок обшуку. Чому мене нема в списках членів Групи? Микола Руденко не дозволив мені підписувати документи. Казав: не треба, щоб нас усіх разом заарештували, бо хто ж збереже і поширить те, що вже встигли зробити. Але я розуміла, що він просто хотів уберегти мене від арешту.
Потім у нашому помешканні було ще два обшуки, здійснені вже київськими кадебістами. Після другого обушку. 5 лютого 1977 року, забрали з собою і Миколу Даниловича, сказали, що «на пару годин для розмови», але додому його вже не відпустили. Посадили на літак і відвезли в Донецьку тюрму. Та я про це довідалася не скоро. В Прокуратурі і в КДБ мені відповідали, що не знають, де мій чоловік. Довідалась я, що він у Донецькій тюрмі, десь через два місяці, коли мене викликали на допит. І тільки тоді почала возити йому передачі.
Коли Руденка засудили, Оксана Яківна і Олесь Бердник запропонували мені очолити Групу. Я категорично відмовилась, бо не уявляла, як я можу очолювати Группу, до якої входять старші, розумніші і мудріші за мене люди. А я – хто? Крім того, я тоді була досить сором'язлива, скована якась. У мене не було відваги спілкуватися з чужоземними журналістами та іншими поважними людьми, бо не відчувала себе достатньо розумною для цього. Я все ще була забитою несміливою селючкою. Не була така смілива й розкута, як, скажімо, Оля Гейко-Матусевич. От вона могла б очолити Группу, але її саму невдовзі заарештували.
Кадебісти в моєму помешканні понапихали «жучків» і добре знали, що я нелеґально працювала на УГГ. Отож уникнути арешту мені не вдалося. Київський Міський суд присудив мені 5 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.
А коли Україна стала незалежною, то всіх членів УГГ згадували як героїв, а мене – ні. Очевидно, Миколі Руденкові здавалося, що я маю почувати себе скривдженою. Отож і почав скрізь і всюди нагадувати, що я була «незмінним секретарем УГГ». Насправді ж я не претендувала на славу. Мені вистачало слави мого чоловіка.
В.В.Овсієнко: Розкажіть, як ви протестували в Москві.
Р.О.Руденко: У квітні 1978 року приїхав до мене Саша Подрабінек з Москви. Ми вирішили провідати батьків Семена Ґлузмана. Наступного дня поїхали до них. Представились, почали розпитувати, як їм живеться, чи потребують якоїсь допомоги. Вони, звичайно, сказали, що нічого не потребують. Живуть на пенсію. Сиділи вони поряд, тримаючись за руки, як пара підбитих голубів, які знають, що їм уже ніколи не літати. Вони були такі нещасні, що я й досі не можу забути їхні згорьовані обличчя. І наші запитання видалися мені тут зовсім недоречними. Адже ніяка і нічия допомога не поверне їм єдиного сина. Пізніше, вже в ув'язненні, я довідалася, що вони так і не дочекалися звільнення сина – померли від горя, обоє.
Вийшли ми від них засмучені й пригнічені. Ходили вулицями Києва, розмовляли. І тоді я висловила намір вийти 9 травня у Москві з протестом проти ув'язнення інваліда війни Миколи Руденка. Саша відразу застеріг, що мене неодмінно заарештують. Але я й так знала, що колись заарештують. То вже раніше чи пізніше…
Саша поїхав, дні швидко збігли, і ось уже 9 травня. Куди і для чого їду, в Києві знав тільки Олесь Бердник. 8-го травня було моє чергування, тому я вилетіла до Москви літаком вранці 9-го травня. Взяла з собою білизну, зубну щітку, мило, тобто все необхідне на випадок арешту. У Москві була чудова погода. Парад уже скінчився, але місто святкувало. Я зайшла до сестри Андрія Твердохлєбова – Юлії. Показала їй плакат: «Звільніть мого чоловіка – інваліда війни Миколу Руденка!» і сказала, що піду до бібліотеки ім. Леніна. Вона кинулась до шафи, витягла плащ, почала мене одягати. Я кажу: «Для чого, адже ж тепло!» А вона: «Хто зна, як там буде, в камері». Ще закутала мені хустинку на голову і я рушила до метро. Приїхала на місце, вийшла, оглянулась довкола – міліції нема, мабуть, пішли обідати чи перепочити після головних святкових заходів.
Стала, розгорнула плакат… І раптом на мене падає стіна води. Звідки? Адже ж погода була чудова. Я й не помітила ніяких хмар (правда, в метро їх і не можна було помітити), а тут – злива. Та така, що й дихнути не можна, заливає. А я стою, мокра, як курка… І ніякої міліції нема. І людей, звичайно, нема. Поховалися всі в підземних переходах.. Простояла я хвилин сім чи десять. На площі порожньо. Аж тут бачу – авто зупинилося недалеко. Думаю, може кадебісти. Хтось вийшов, прямує в мій бік. А злива така, що нічого не можу розгледіти. Підходить ближче, а це – Саша Подрабінек. Дощ такий, що ми не чуємо одне одного. Він мені кричить: «Ходімо, підвезу десь обсушитися». І я пішла. Вже не пригадую, куди він мене відвіз. А вечірнім поїздом я поверталася в Київ. І хоча в Москві мене міліція не засікла, київські кадебісти якось дізналися про мою витівку. Мене нагайно викликали до КДБ, запитували про демонстрацію, я їм нічого не розповіла. Але з тих пір я вже ніколи не їздила до Москви сама – завжди мене супроводжували «хвости». У Москві на вокзалі мене вели до кімнати міліції, пред'являли наперед заготовлений ордер на обшук і обшукували. Під час одного з таких обшуків у мене забрали кілька листів, які дала мені Світлана Кириченко, щоб я відправила їх з Москви (адже в Києві на пошті наші листи вилучалися), а також зошит з якоюсь працею Юрія Бадзя. За мною тоді дуже стежили і за Світланою теж. І Світлана це знала, але чомусь вирішила ризикнути і дала мені ці папери. А я ніби передчувала, дуже не хотіла їх брати, але не могла їй відмовити. З тих пір мене завжди обшукували в Москві на вокзалі або в Києві перед посадкою. Якось я вирішила летіти до Москви літаком. Приїхала в Бориспіль, підійшла до каси, подала документи, а касирша: „Одну хвилинку” і вибігла кудись. Через хвилину повернулася і спокійно продала мені квиток. Та не встигла я відійти від каси, як мене обступили кадебісти в костюмах з краватками. Дуже чемно запросили до якогось приміщення, потім посадили в чорну „Волгу” й повезли на допит в КДБ. Так мені й не вдалося вилетіти до Москви. Надалі я вже не купувала сама квитки, а просила когось стороннього, і то на поїзд, бо там не треба було показувати документи. Але це не допомагало, бо за мною постійно стежили і в Москві мене все одно зустрічали з обшуком.
Засудили мого чоловіка 1-го липня 1977 року. До мене відразу ж почали досить часто навідуватись якісь незнайомі люди під виглядом друзів Миколи Даниловича. Але я всіх його друзів знала, тому просто не відчиняла двері. Це мені дуже не подобалося, треба було щось робити. Адже я сама в хаті. Другий поверх, перед балконом дерево, по якому запросто можна залізти. А Бердник з Валентиною знімав квартиру в Києві і Валя все нарікала, що дорого платити. То я й запропонувала: для чого ж платити, перебирайтесь до мене й живіть, адже Руденкова кімната порожня. Вони переїхали до мене десь, мабуть, тижнів через два після суду над Руденком і жили 10 місяців. Навесні 1978 року вони спорудили якусь халупку в Гребенях Кагарлицького району і перебралися туди.
Після арешту Руденка в моєму помешкані було, здається, два обшуки в справі Олеся Бердника. А решта обшуків – у моїй справі. Всього в мене було одинадцять обшуків. Коли був цей одинадцятий, то я вже знала, що цього разу візьмуть і мене. Ще після перших обшуків у справі Руденка капітан Котовенко Іван Іванович дуже наполягав, щоб я засудила свого чоловіка в пресі, відмовилась від нього і засвідчила, що він, Руденко, працював на ЦРУ. Але ж це була неправда. Як я могла так оббріхувати свого чоловіка? Я відмовилась, і Котовенко сказав, що проти мене теж порушать справу і будуть судити. І я не сумнівалась, що такі свої обіцянки вони виконують. Кадебісти вважали злочином вже те, що я спілкувалася з дружинами засуджених українських патріотів та з московськими дисидентами.
В.В.Овсієнко: Що вам вдалося винести з побачень? І, якщо не таємниця, в який спосіб?
Р.О.Руденко: Я їздила до чоловіка на побачення в мордовський концтабір № 19, там він читав мені вірші, я їх завчала напам'ять, а по виході записувала на папір і вдома передруковувала. Кадебісти вичікували, коли в мене перестане стукотіти друкарська машинка, і приходили з обшуком. Та я здебільшого встигала пару примірників комусь віддати на схованку.
Це теж була проблема – кому довіритись. Адже люди боялися спілкуватися зі мною. Особливо письменники – вони боялися навіть привітатися. Між мною і всіма іншими розверзлася прірва. Вже на другий день після арешту Миколи вийшла, на душі темно і важко. Іду на працю, а довкола люди жартують, сміються, десь музика грає… І в цю мить я зрозуміла, що стала зовсім іншою людиною, що між цими людьми і мною вже пролягла нездоланна прірва. І з цим мені треба жити. Спілкувалася вже тільки з дружинами політв'язнів та з колишніми політв'язнями. Це Віра Павлівна Лісова, Люда Литовченко і її чоловік Григорій Герчак, який уже відбув багаторічне покарання. Це Оксана Мешко, Дзвінка Вівчар – дружина Олеся Сергієнка, Галина Дідківська – дружина Євгена Пронюка, Люба Мурженко, Йосип Тереля… Спілкувалась я з родиною Ґеорґія Вінса, керівника бабтистської церкви, засудженого до багатьох років ув'язнення. Часом ми збиралися в Леоніди Павлівни Світличної, зі Львова приїздили сестра Вячеслава Чорновола Валентина, Олена Антонів. Була Надія Світлична, поки не виїхала в Америку 1978 року. Гарна публіка збиралася. Часто спілкувалася зі Світланою Кириченко і Юрієм Бадзьом – він тоді ще був на волі.(Бадзьо Юрій Васильович, нар. 25.04.1936. Заар. 23.04.1979, 7 р. таборів і 5 р. заслання, звільн. 08.12.1988. – В.О.). Мені, правда, ведмідь на вухо наступив, а всі інші співали партіотичних пісень. Ми знали, що підслушка пише, але що ховатися, вони й так знали. чим ми дихаємо.
В Олеся Сергієнка підростав маленький син Устимко, у Василя Лісового – Оксен, у Бердника – донечка Ромашечка, в Ґеорґія Вінса – Сашко. І що ви думаєте, як бавилися ці діти? Вони бавилися в кадебістів, які роблять обшук. Викидають забавки з коробки – це обшук. Лісовий Оксен якось признався, що мріє, коли виросте, очолити сотню і піти визволяла тата з неволі. А Сашко Вінс, коли його спитали, ким буде, як виросте, – сказав: «політв'язнем». Адже в нього дідусь політв'язень, бабуся політв'язень, батько і старший брат політв’язні… То він вирішив, що і йому належить бути політв'язнем. Діти живуть тим, що бачать довкола себе.
Коли Бердники жили в мене, прийшли кадебісти з обшуком. А їхня трирічна Ромашечка хвора – температура 41 градус за Цельсієм. Мене вдома не було, без мене почали обшук. Я прийшла: «Як це? Мене нема вдома, а тут обшук?» Вони пояснюють, що це обшук у справі Олеся Бердника. Я кажу: «Це моє житло, без мене ви не мали права починати». Тицяють мені постанову на обшук, а там ні штампу, ні печатки, ні санкції прокурора… Тільки надруковано на чистому листку і слідчий підписався. Я кажу: «Що це за документ? Я таких сотню надрукую і піду до ваших дружин робити обшук». Розірвала цей папір і сказала, що далі не пущу, доки не привезуть відповідні документи. А вже вечір, робочий день скінчився. От вони кудись зателефонували і розповіли, що я порвала постанову і зчинила скандал. Їм наказали забиратися геть. Хвора Ромашечка весь час плакала, її дратували ці чужі дядьки. А коли я на них накричала і врешті випровадила, то в маленької очі загорілися, вона з такою температурою навіть посміхнулася болісно і відразу попросилася до мене на руки. Так їй сподобалося, що я вигнала непроханих гостей. Тоді я накинулась на Бердника і Валентину, чому вони не подивилися на ту постанову без санкції прокурора… Вони, звичайно, читали постанову, але не звернули увагу. Таке торапляється – люди, знаєте, розгубляться від несподіванки…
Дружини дисидентів мали спільні проблеми і спільні теми для розмов. Як котрась із нас їздила на побачення до чоловіка, то інші чекали, коли повернеться. Приходили послухати про новини із зони. Інколи ми збиралися біля пам'ятника Т.Шевченка.
До речі, про пам’ятник Т. Шевченка. Я приїхала в Київ 1957 року. Чомусь тут усі вважають, і Надія Світлична так вважала, що відзначати перепоховання Шевченка почали десь у 1968 році. А я у 1957 році пішла в травні у Шевченківський парк. У господарів моїх були гості, то я вирішила кудись піти, щоб їм там не муляти очі. Приходжу в парк, а вже темніє, і чую так гарно співають Шевченкових пісень. Іду на той спів. Коли чую голоси: «Разойдісь!», «Разойдісь!» Бачу снують чоловіки в чорних костюмах, метушаться біля пам'ятника. А в парку в темних куточках стояло два чи три столи, за якими старички „козла” забивали, тобто грали в доміно. Підійшла до одного стола й питаю: „А чого їх розганяють?” Всі голови опустили низенько і мовчки пересувають доміно. Я рушила далі. Мені назустріч біжить чоловік у чорному костюмі. Я йому кричу: „Скажіть, будь-ласка, чому їх розганяють?” А він, видно, й мене хотів схопити, а тоді побачив, що це якесь дурне дівчисько, та як закричить: „Ану вон отсюда!” І рушив до пам’ятника. А я сховалася в пітьму, підійшла до іншого стола з доміношниками і вже пошепки питаю: „А хто це співає?” Якийсь старий пошепки мені відповів: „Студенти”. Потім з’явилися машини, поливали студентів з пожежних шлангів, хапали і тягли до міліційних «газиков».
Я була вражена! Не могла зрозуміти, чому? Адже ж Тараса Шевченка ми вивчали в школі. І я знала, що переслідували поетів тільки царі, а радянська влада найсправедливіша… А тут таке. Я нічого не могла зрозуміти.
Прийшла додому. Там гості розійшлися, господарі сплять. І я лягла спати. Вранці прокинулась, чую, господар включив радіо. Говорить «Німецька хвиля» і серед іншого передає, як в Києві відзначали річницю перепоховання Тараса Шевченка і як розганяли та затримували студентів, називали навіть імена студентів. І тільки тоді я зрозуміла, свідком чого стала. Розповіла господарям все, що бачила. Вони дуже допитувалися про всі подробиці. Бо ж одна справа почути з «Німецької хвилі», а інша – коли тут живий свідок є.
Тоді я зрозуміла, що радянська влада зовсім не така хороша, як нам її змальовують. А потім згадала, як у селі ночами то одних, то інших забирали. І люди про це пошепки одні одним розповідали. А ми ж, малі, бувало, питаємо: «Мамо, а чого дядька Василя забрали?». «Бо ворог народу» – була відповідь. І все. Ніяких пояснень. А я ж знаю, що це дядько Василь, який же він ворог? І чому люди говорять про це пошепки? Вже це породжувало здогад у моїй дитячій голові, що тут щось не так. Якщо й ворог, то чому його треба забирати вночі, щоб ніхто не бачив? Все це мені здавалося підозрілим ще в дитинстві, а тепер мені вже 17 років. Побачене в парку сколихнуло і ті дитячі спогади про «ворогів народу».
Познайомившись із Руденком, я вже й сама слухала «ворожі голоси» і він мені багато що розповідав і пояснював. Так я поволі прозрівала. І коли постало питання про мій арешт, то я вже не боялася. В дитинстві я пройшла тортури, пережила голод 1947 року. В Києві прочитала О. Солженіцина «Один день Івана Денисовича» та «Архіпелаг Гулаг». Я вже мала уявлення про цей світ і чомусь зовсім не боялася. А кадебісти дивувалися, що я їх не боюсь, і казали моїм родичам: «Поговоріть з нею, вона не боїться, бо не розуміє, чим це їй загрожує». Отож бабуся була не єдина, хто думав, що я не сповна розуму. Кадебісти теж так думали.
Перші тюремні вірші Руденкові я дістала ще з Донецької тюрми. Коли я знайшла адвоката, то вона вирішила подавати у Верховний суд на перегляд справи і поїхала в Донецьку тюрму на побачення з Руденком.
В.В.Овсієнко: Як її прізвище?
Р.О.Руденко: Немиринська Неля Яківна. А генерал Григоренко замовив, щоб я дістала судовий вирок і «Останнє слово» Руденка в суді. Я їй про це сказала. Вона отримала дозвіл на зустріч з Руденком, пішла в камеру, спілкувалися трохи так, а трохи за допомогою олівця, щоб тюремники не підслухали. Микола Руденко віддав їй кілька написаних віршів і «Останнє слово», чи й вирок також, вже не пам’ятаю…
В Москві ж поширилися чутки, що Руденко «розколовся» і дає свідчення проти всіх. Я не можу зрозуміти, в чому справа, звідки ці чутки?
А справа була в тому, що Руденко запитував у москвичів, як вони конспіруються. А йому відповіли: «Ні, ми все робимо цілком відкрито». Насправді всі трохи конспірувалися і давали одні одним поради, як себе тримати на випадок арешту. Але Руденкові все ще не було повної довіри, тому його ніхто не поінформував, як треба триматися. Сказали, що все роблять відкрито. Отож він і вирішив розповідати все, як було: що в квартирі Ґінзбурґа була пресова конференція, на якій він оголосив про створення УГГ. Розповідав про зустрічі з іншими диссидентами. В Москві Ґінзбурґа допитали, показали свідчення Руденка. З цього все й почалося. Пізніше, коли всі прочитали його вірш «Каяття» та «Останнє слово» і вирок, то заспокоїлися, а потім я приїхала з побачення і пояснила, що вони ж самі йому сказали: «Все робимо цілком відкрито». То він так себе і тримав. Москвичі зрозуміли, що дійсно самі підштовхнули його до цього. А письменник – не дипломат, він швидше – беззахисна дитина, не вміє хитрувати. І тоді в Москві виготовили таку книгу рекомендацій, де детально пояснювали, як триматися під час арешту, слідства і суду. Цю книгу поширювали серед дисидентів взагалі та серед потенційних арештантів зокрема.
Спочатку я допомагала членам УГГ все друкувати, переховувати тощо. Та після перших арештів Групу врешті очолив Олесь Бердник. У нього була друкарська машинка і свої меморандуми він уже сам друкував. Якби він до мене звернувся, то я і далі працювала б, але він робив усе сам. Коли Бердника заарештували, то прийшли з черговим обшуком і знайшли нашу основну схованку.
В.Кіпіані: А де вона була?
Р.Руденко: В моєму погребі. Ми викопали там яму, загорнули документи в целофан, а тоді ще в церату і закопали в пісок. Раніше в нас багато паперів повилучали, а там якщо й лазили, то не знаходили. А тоді раптом знайшли. А коли всіх арештували, в тому числі й Оксану Яківну, Мариновича, Матусевича, Петра Вінса, то тоді, власне, вже всі київські члени УГГ були арештовані і я стала безробітною на цьому терені.
В.В.Овсієнко: А з чого ви жили в той час?
Р.О.Руденко: Я працювала вахтером у гуртожитку Інституту харчової промисловості. Адже директорові санаторію «Конча-Заспа» кадебісти наказали звільнити мене. Але не просто так, а знайти якусь причину. Причини ж не було. Я була сумлінним працівником, мала багато подяк і причепитися не було до чого. Отож директор запропонував мені звільнитись за власним бажанням. Сказав, що домовиться з керівництвом Олімпійської бази, щоб мене там взяли адміністратором. Та я відмовилась. Сказала: «Заки шукатимете причину для мого звільнення, то я ще трохи попрацюю, а на Олімпійській базі мені й двох тижнів не дадуть пропрацювати: надійде нова вказівка про моє звільнення». Так я протрималася майже рік, до мене надсилали різних ревізорів, але порушень не виявили. Та згодом санаторій закрили на капітальний ремонт і звільняли більшу частину персоналу. Моя посада не підлягала скороченню, але для директора це був шанс: мене звільнили за скороченням штату. Хороша праця мені не світила, тому я знайшла таку, де понизити на посаді не було куди. Правда, незадовго до мого арешту мене й звідтіля звільнили за вказівкою КДБ. Коли я там працювала, то саме звільнився Василь Стус (Серпень 1979 року – В.О.). Він пробув дуже короткий час на волі. То приїхав до мене в той гуртожиток зі Світланою Кириченко. Ми трохи поспілкувалися. Потім я була в нього вдома в день його народження у січні 1980 року. А десь у травні його знов заарештували.
Під час слідства і суду мені ставили в провину навіть спілкування з Василем Стусом. Ну і, звичайно, все те, що знайшли в мене у схованках. Бо ще під ванною в мене була схованка, де лежали цілі томи паперів. Вони все те вилучили. Там знайшли «Відкритий лист» Василя Лісового, біографію Василя Лісового. Були там Руденкові твори і документи Української Гельсінської Групи, документи про Бориса Ковгара і Михайла Мельника – чого там у мене тільки не було. Вони простукували ванну від сусідів, а потім, мабуть, простукували і в нас у нашу відсутність. Ванна була кахлями обкладена, але дві кахельки були так припасовані на гумці, що ніби зацементовані, а насправді їх можна було відтягнути і туди, під ванну, щось покласти. Це робилося для різних інструментів – квартира ж маленька, а комірчини ніякої… А потім я почала ховати там папери.
Витягував ті папери капітан Котовенко Іван Іванович. Колеги йому казали: „Дістань туди рукою”. А він каже: „Ні, а що, як там кобра?” То він спочатку світив ліхтариком, а тоді рукою діставав. А після арешту Бердника і ту схованку знайшли, що в погребі. Крім Бердника, ніхто не знав про ту схованку. Може, він десь обмовився… Я цього не стверджую, але факт, що після його арешту пішли з обшуком не в квартиру, а в погреб, і почали копати саме там, під сходами.
В.В.Овсієнко: Про арешт ваш – коли то було і за яких обставин?
Р.О.Руденко: Заарештували мене 15 квітня 1981 року. У 1980 році була ж Олімпіада, то за мною дуже стежили, думали, що шукатиму контактів з іноземцями. За мною так ходили… Ну, буквально кілька машин їздили. Сідаю в автобус, то автобус супроводжує не менше двох машин, і вулицями всюди за мною юрбами ходили. А у 1981 році я теж відчувала, що мене ще щільніше обложили. Насправді вони прийшли до мене 14 квітня з ордером на обшук і постановою на арешт. Але я не обізвалась і не відчинила двері. Вони знали, що я в хаті… Кілька разів дзвонили впродовж дня, а потім пішли. Я в той день не виходила нікуди. Валялась у ліжку цілий день, наче хотіла відпочити від чогось, чи перед чимось… Наче знала… 15-го квітня вранці прийшли знов. Дзвонять. Відчиняю, вони всі показують свої документи, тоді постанову на обшук з датою 14 квітня. Почали обшук. Бачу, беруть кожен папірець, написаний моєю рукою. То я вже знала, що цього разу візьмуть і мене. Заки вони писали свої протоколи, то я склала маленьку валізочку з усім необхідним і взяла з собою гроші, які мала в хаті. Ось вони закінчили і кажуть: «Треба вам поїхати з нами на годинку». Я беру валізочку. А вони: «Для чого? Ви за годину повернетесь! Залиште!» А я кажу: «Мені потрібна валіза. Вам яке діло? Може, я кудись поїду». Вони настирно умовляли мене залишити валізку, та я не погодилась. І добре зробила, бо додому мене вже не відпустили.
Щойно ми зібралися виходити з хати, як прийшов мій племінник Олександер Краско, син моєї сестри. Я встигла йому шепнути, що мене арештовують, і дала ключі від хати. Кадебісти його попередили, щоб він нікому нічого не казав. Таку ж вказівку отримали й поняті.
В.В. Овсієнко: А суд коли був, хто судив?
Р.О.Руденко: Останніми обшуками в мене заправляли капітан Ілля Банєв і капітан Микола Дахно, були й інші, а слідство вели капітан Банєв і Слобожанюк (ім'я забула), цей, здається, був майор. Тепер вони вже, мабуть, полковники чи генерали, а тоді в них такі звання були.
У суді головував Фещенко П.І.; народні засідателі – Портна Г.С. та Кобзуненко Ю.В.; секретар Ткаченко Н.Г. Ну, і прокурор Погорілий В.П.
Під час слідства Банєв тримався стримано, а Слобожанюк аґресивно, як сталініст. Чи обрав тактику таку, хотів залякати, чи, може, дійсно таким був… Та мені не було страшно, навпаки, смішно було спостерігати, як він лютує, що доводиться створювати видимість слідства… То в сталінські часи можна було безкарно зірвати злість на будь-кому, а тепер я можу поскаржитись прокуророві, а це матиме наслідки – можуть не підвищити його в званні…
Десь під кінець слідства прийшов до мене в камеру прокурор Погорілий В.П. Ми з ним зустрічалися й раніше. Адже я працювала в санаторії «Конча-Заспа», де він щороку відпочивав. Запитав, як мене утримують, чи нема скарг. Поговорили ми як давні знайомі про Кончу-Заспу, про те, про се… А на суді він, звичайно, запросив для мене максимальний строк за статтею 62 ч.1 КК УРСР, тобто семи років таборів суворого режиму і п'яти років заслання. Та мені дали на два роки менше: 5 років таборів суворого режиму і 5 років заслання, як сказав суддя Фещенко, «з огляду на добрі характеристики з праць».
За тодішнім законом, особам, які перебувають під слідством, адвоката брати не дозволялося. Адвоката можна було взяти тільки тоді, коли справу передавали в суд. Вимагала, щоб мене захищала Немиринська Н.Я, але мені відповіли, що Немиринська у тривалому відрядженні й вони не можуть чекати. Призначили мені іншого адвоката. Від нього я відмовилась і захищалася сама.
В.В.Овсієнко: А якого числа суд був?
Руденко Р.О.: Суд був з 20 по 30 серпня 1981 року в Київському міському суді на Володимирській,15. Коли мене привезли, зал був чималий, але порожній. Я спитала, чи суд закритий. Відповіли, що відкритий. Тоді я поставила вимогу, щоб у залі були мої друзі і родичі, інакше я не відповідатиму за запитання. Суддя запитав, кого з родичів я хочу бачити в суді і яких друзів. Я назвала свого брата і ще кількох осіб. І судове засідання відразу ж закрили. Наступне засідання було 24 серпня, і в залі вже було повно людей, та нікого з моїх знайомих чи родичів. Як почали викликати свідків, то для них навіть місць не було, їх допитували і відпускали. Я висловила протест і вимагала, щоб свідки після допиту залишалися в залі. Суддя погодився і для свідків принесли додаткові стільці. Можливо, вони планували, що я почну каятися і Верховний суд зменшить мені кару, та я не подала до Верховного суду. Чому не подала? Тому, що я ходили на всі засідання Верховного суду, де слухалися справи політичних репесованих, і знала, що нічого там не переглядають, а все автоматично затверджують. Отож я собі подумала: нащо мені зволікати два місяці? Все одно затвердять вирок, а там уже й холоди, а одягу теплого і взуття я не взяла. І я не подала. А кадебісти вже самі пустили інформацію за кордон, що мені нібито дали три роки (Хоча насправді мені дали 5 і 5). І та перша інформація про три роки дійшла до Руденка в зону. Коли ж мене привезли в Мордовію, зокрема в Барашево, де відбував покарання і Руденко, то наступного ранку Руденка вже взяли на етап і вивезли на Урал.
В.В.Овсієнко: А коли ви туди прибули?
Р.О. Руденко: Точно не пригадую, Але, здається, 25-го вересня. Коли нас вивели з вагона, то до мене підійшов начальник загону з тієї зони, де був Руденко (а тепер і мене привезли туди ж). Ганиченко – його прізвище. Я відразу ж сказала йому, що вимагаю побачення з чоловіком, оскільки я хоч і засуджена, але не позбавлена права на побачення. А я знала, що за законом, якщо чоловік і дружина перебувають в одній зоні, то вони мають право на побачення. Жіноча і чоловіча зони були відокремлені, але номер був той самий. Ганиченко сказав, що нічого не вийде. І дійсно. Коли наступного ранку я вийшла на подвір'я, то побачила в'язнів, які орють «заборонку». Один з них питає: «До вас що, новенька приїхала?» Кажу: «Так». А він: «То перекажіть їй, що її чоловіка сьогодні раненько взяли на етап, на Свердловськ повезли».
В.Кіпіані: Скільки людей було тоді в жіночій зоні?
Р.О.Руденко: Як я приїхала, то було мало. З українок залишалася тільки Оксана Попович. Було дві «самольотчиці» з Ленінґрада, чоловіки яких літака викрадали, щоб тікати за кордон, – дружин посадили, а чоловіків розстріляли. Було дві віруючі з Істинно Православної Церкви (тобто старовіри), з Москви було дві дисидентки – Тетяна Великанова і Тетяна Осипова. Після мене прибули дві литовки – Ядвіґа Бєляускенє та Едіта Абрутенє. Потім прибула латвійка Лідія Дороніна. Тоді – естонка Лаґлє Парек, яка після розвалу Радянського Союзу стала Міністром внутрішніх справ Естонії. Згодом прибули Ольга Гейко (Гейко-Матусевич Ольга Дмитрівна, нар. 09.09.1953. Ув'язн. 12.03.1980 на 3 р.; 12.03.1983 на 3 р. – В.О.), Ірина Ратушинська (Ратушинська Ірина Борисівна, нар. 4.03.1954, Одеса, Київ, рос. поетеса, п-в з 12.09.1982 до 9.10.1986. Книга «Серый цвет надежды» та інші – В.О.), Галина Барац (українка, п'ятдесятниця), Наталія Лазарєва, Тетяна Владімірова…
В.В.Овсієнко: Може, була литовка Нійолє Садунайте?
Р.О. Руденко: Ні, Нійолє на той час уже звільнилася. Чимало ліжок було порожніх, бо українки вже вибули в заслання. Раніше там були: Надія Світлична (Світлична Надія Олексіївна нар. 8.11.1936 – 8.08.2006. – В.О.), Ірина Калинець (Калинець-Стасів Ірина Онуфріївна, нар. 6.12.1940. Ув’яз.12.01.1972 р. на 6 р. таборів та 3 р. засл. – В.О.), Ірина Сеник (Сеник Ірина Михайлівна, нар.8.06.1926, ув'язн. 1945-1968, 1972-1983, загалом 34 роки – В.О.), Катерина Зарицька, Дарка Гусяк і ще багато відомих українок і чимало старовірок. Вони не встигали звільнятися, як їх знов арештовували і повертали в зону. Там більшість з них і повмирали. Особливо непокірних і гострих на язик тюремники буквально намагалися знищити фізично, тобто їх часто відправляли в ШІЗО. і було ясно, що ще два-три рази – і вони загинуть. Зокрема, так було з Ольгою Гейко, Іриною Ратушинською, Тетяною Осиповою. Бували люті морози, а їх тримали в ШІЗО по 10-15 діб у тоненьких суконках при мінусовій температурі, бо у відрі замерзала вода. Не знаю, як вони вижили… В Ірини Ратушинської першої почало здавати здоров’я, ще півроку вона не протягнула б. Та наближалася зустріч Ґорбачова з Рейґаном, совєтський президент збирався просити в американців допомоги, зокрема хліба, і знав, що Рейґан відмовить, якщо в тюрмі сидітимуть поети і поетеси за свої твори і переконання. Ірину Ратушинську негайно звільнили і випустили за кордон. Я була ще в засланні, а Ірина Ратушинська була вже в Америці.
Ми не змовлялися, але чоловік мені розповідав, що без поважних причин не вступав у перепалку з тюремниками. Не вважав за потрібне. Я теж не загострювала стосунки з наглядачами, тому що розуміла: це їхня робота і вони все одно її виконають. Бувало, приймуть нову наглядачку, вона спочатку людина як людина. А згодом стає такою, як інші наглядачі. Вони звикають і змінюються. Тим не менше, я бачила і добрих наглядачок, хоча й зі стажем. Особливою жорстокістю відзначалася наша начальниця загону. Подуст – її прізвище. В чоловічій зоні начальником загону був Ганиченко, а в жіночій – Подуст. Чоловіки прозвали її Ельзою Кох. Скінчилося тим, що наша зона її бойкотувала, відмовилися з нею спілкуватися, і її змушені були перевести в інше місце. І знаєте куди перевели? В дитячу колонію. Ми вжахнулися від однієї думки про те, що вона витворятиме з тими дітьми.
Овсієнко В.В.: А як у вас там зі здоров’ям було?
Руденко Р.О.: Я взагалі ще до арешту була дуже хвора: піелонефрит, камені в нирках, алергія, а в зоні ще дістала анемію і застудила сідничний нерв, то ледь ходила... Норму виконати не могла, а за невиконання – відправляли в ШІЗО. То Тетяна Великанова допомагала мені виконувати норму, щоб врятувати мене від покарання. Потім звільнилося інше місце і я стала днювальною. З начальством я не заїдалася. Проте я ніколи не носила тієї нагрудної нашивки і брала участь у голодівках протесту, які час від часу проводилися в нашій зоні. Причин для цього вистачало. Я себе берегла від ШІЗО, хоча не можна сказати, що робила щось нечесне чи непорядне. Одного разу було так, що всі на зоні страйкували, а я була в тюремній лікарні. З лікарні мене виписали і відразу взяли на етап – повезли в Київ, у тюрму КДБ, що на Володимирській, 33. В етапі у Москві мене мало не на смерть заморозили у воронку. Врятувало те, що в пересильній тюрмі якраз був банний день і мені вдалося добре напаритися. У той час у Києві був і Олесь Бердник. От мене ламали-ламали – нічого не виходить. Тоді кажуть: «Олесь Павлович себе мудріше поводить і скоро буде на волі. Може, вам побачення з ним влаштувати?» Кажу: «Давайте». Я не вірила, що Бердник здався, адже йому лишалося всього один рік. Пройшло кілька днів, вони бачать, що я не здаюсь, і передумали давати мені побачення з Бердником: побоялися, що може вийти навпаки – не він на мене вплине, а я на нього. Запропонували мені продовжити перебування в Києві ще на два місці. Я сказала: «Якщо ви думаєте, що за це я напишу покаяння, то не витрачайте сили». Після цього мені дали спокій і незабаром відправили назад у Мордовію.
Овсієнко В.В.: Це 1984 рік. Бердник помилуваний 14 березня.
Руденко Р.О.: Так, з Мордовії мене відправили в лютому, довго морозили в етапі. Але і в Києві ще було досить холодно. Мені пропонували: «Може, в ресторан хочете? Чи в театр, чи на екскурсію по Києву. Ви ж не бачили новий музей Леніна!» Кажу: «Ні, не хочу». А вони: «Чому? Боїтесь, що не витримаєте?» «Та ні, – кажу, – витримаю, але не хочу, бо чим же я з вами розплачуватись буду?» Один з них був такий Ільків…
Овсієнко В.В.: Василь Іванович Ільків? Знаю його.
Руденко Р.О.: Так він і відрекомендувався: «Василь Іванович, але не Чапаєв». А другий був Гончар, то він сказав: «А я Гончар, але не Олесь». Один з них був підполковник, а другий полковник, чи обидва підполковники. Забула вже. А ламати вони вміють. Це ціла машина, вдосколювана роками і десятиліттями. І свою жертву вони так обставляють, наче мисливці звіра на полюванні, оточують звідусюди… І його доля вже вирішена. Мене вони не зламали не тому, що я герой. Просто в мене такий характер: що більше на мене тиснуть, то сильніше я повстаю проти цього.
А в зоні, виявляється, ота Подуст, чи ще хтось попрацював – сказали, що я вже не приїду, що я вже на волі. І всі повірили! Тільки й розмов: Раєчка зламалася, Раєчка розкаялась… А Раєчка – гоп! – і приїхала назад. Всі були ошелешені. Розповіла про свою мандрівку до Києва, про те, як мало не побачилася з Бердником. А в той час Ґорбачов уже почав «перестройку» пропаґувати. Телевізор нам поставили, після праці можемо дивитись телевізор. Чуємо з екрана таке, за що недавно в тюрми сажали… В тут – що за чудасія? Зрозуміли: щось відбувається!.. І раптом в одній з передач показують Бердника, що він уже на свободі, в Гребенях, на схилах Дніпра підкидає свою донечку. А потім нам хтось і газету дав, де було надруковане його каяття.
Овсієнко В.В.: «Літературна Україна» від 17 травня 1984 року.
Руденко Р.О.: Пригадала. Був у нас керівник політичного відділу, білорус, забула його прізвище. То він приїхав з Києва, привіз нам цю газету і каже: «О, я там таке бачив! Таке бачив!..» Виявляється, він поїхав на святкування 1500-річчя Києва. А в день того святкування по Хрещатику строєм пройшли бритоголові неофашисти, які називали себе «Внуками Третього Рейху». Коли міліція спробувала їх зупинити, то вони тих міліціянтів так порозкидали …
Це теж нас здивувало. Такі як ми сиділи в тюрмах, а неофашисти вільно крокували Хрещатиком і Комітет Державної Безпеки їх зовсім не чіпав і не помічав. Навпаки, схоже ці молодчики плодилися і виховувалися десь під дахом КДБ. Адже вони мали однострої, очевидно мали й приміщення для тренувань і все інше. Як же це всюдисуще око КДБ могло їх не помітити? Навіть після того, як вони організовано пройшли Хрещатиком? Тепер, оглядаючись назад, думаю, що то майбутні гекачепісти заздалегідь готували тих молодчиків для того, щоб їхніми руками упокорювати радянський народ. Так воно й було б, якби автори ГКЧП здобули перемогу.
Згодом нас усіх вивезли в Саранськ, у тюрму КДБ. Бо коли більшість наших жінок відправили в ШІЗО, то ця інформація прозвучала на радіо з-за кордону. Кадебісти викликали Тетяну Владімірову і дуже допитувалися, як ця інформація вийшла? Адже ні в кого не було побачення, пошту нашу всю затримували цензори, а інформація вийшла. Як?.. Знаючи, що в нас там усе підслуховується, Ратушинська, Осипова та інші почали вголос жартувати, що, мовляв, треба дістати нашу підпільну радіостанцію і передати привітання Рональду Рейґану з перемогою на виборах. Після цього нас вивезли в Саранськ, а в зоні всю призьбу роздовбали, підлогу позривали, землю перекопали – шукали радіостанцію.
В. Кіпіані: Ви ще й на засланні були?
Р.О.Руденко: Так, після відбуття 5 років таборів мені належало ще відбути 5 років заслання. Мій чоловік на той час вже відбув 7 років таборів і перебував у засланні в Алтайському краї. Мій табірний термін закінчувся 15 квітня 1986 року, та щоб я не вивезла з собою відомості про останні події в зоні, мене взяли на етап за два місяці до звільнення і помістили в Саранську тюрму КДБ. Звідти мене мали відправити в Красноярський край. Тим часом чоловік у засланні з нетерпінням чекав мого прибуття і якось обмовився про це в розмові з головним кадебістом Алтайської Автономної Республіки. А той каже: «Це ще не факт – її можуть відправити зовсім в інше місце». Руденка це стурбувало і він негайно послав листа чи то Ґорбачову, чи Чебрікову (вже не пам'ятаю), де посилався на відповідну статтю в Конституції, згідно з якою чоловік і дружина мають право відбувати заслання разом. Лист свою справу пробив, і буквально увечері напередодні моєї відправки в Красноярський край з Москви зателефонували в Саранськ і звеліли відправити мене в гірський Алтай до чоловіка. Це врятувало мене від виснажливого етапу, бо затримувати мене в тюрмі по закінченні строку не мали права, а етап у бік Алтаю вже відправили. Тому мене під особистим конвоєм везли в Барнаул літаком. Правда, в Барнаульській тюрмі було жахливо, і там мене протримали днів десять, але все ж це було не так виснажливо, як в етапі залізницею. Але і в літаку не обійшлося без пригод. Завели мене в літак. З обох боків солдати сидять. А тоді почали запускати пасажирів. Підходить якась пасажирка і каже, щоб я звільнила її місце. Я порадила їй звенутися до стюардеси, та де там – жінка зчиняє скандал: моє місце, і все тут.
В.В. Овсієнко: То вона хотіла під конвой?
Р.О. Руденко: Це тривало досить довго. Нарешті літак заповнився і якийсь чоловік звернув увагу на її крик, взяв за лікоть, відвів убік, щось шепнув. Видно, чоловік бувалий і розумів, що я під конвоєм. Жінку вмить заціпило. Вона мовчки сіла на інше місце і з таким жахом дивилася на мене!.. Можливо, їй сказали, що це американська шпигунка чи якась убивця… Не знаю, але вона всю дорогу так і сиділа в якомусь заціпенінні, не зводячи з мене очей.
З Барнаула мене перевезли в Кизил-Ординську тюрму. Там було дость чисто і тюремники поводилися по-людськи. Ще тиждень – і мене повезли в Горно-Алтайськ, але не в тюрму, а в Обласний Комітет Державної Безпеки. Там мене пересадили з воронка в звичайний автомобіль ГАЗ і якийсь кадебіст повіз у село, де вже півтора року відбував заслання Микола Руденко.
В.В.Овсієнко: А назва того селища?
Р.О. Руденко: Майма. До нас там, і навіть у тій же кімнаті, відбував заслання Іван Світличний (Світличний Іван Олексійович, нар.20.09.1929 – 25.10.1992, ув'язн. 30.08.1965 на 8 міс., вдруге – 12.01.1972 за ст. 62,ч.1 на 7р. та 5 р. засл. – В.О.). Це було 26 квітня 1986 року. Вночі ми не спали, все розмовляли і розмовляли, а під ранок включили радіо і почули жахливу звістку: сталася аварія на Чонобильській атомній станції.
Кімната була обладнана підслушкою, а згодом ще й підглядкою. Телевізорів там не продавали, а якби й продавали, то ми не мали за що його купити. Якось викликав мене обласний кадебіст на розмову. Оскільки ми були під наглядом, то в Горно-Алтайськ їздити не мали права, отже гебістам доводилося самим приїздити в Майму для «виховної» роботи, а їм не дуже хотілося. Отож мені дозволили поїхати в обласний центр. Там зі мною розмовляв начальник обласного КДБ Кузьмін Микола Миколайович. Трохи поговорив зі мною, можна сказати, ні про що. А тоді каже: «Я вам подарую оцей телевізор, то ви хоч знатимете, що відбувається в світі». І показує на новенький навеличкий імпортний телевізор, що стоїть у нього на столі. Я кажу: «Ще чого! Не потрібен мені ваш телевізор». «Та ні, чого там! Для мене це ніяких складностей. Я маю змогу…» Почав він мене умовляти. І все ж я відмовилась. Повернулася в Майму, розповіла Руденкові, який подарунок мені пропонували, та й на тому ми про нього забули. Коли через кілька днів приїздить до нас сам Кузьмін і привозить той телевізор. «Та чого ви? Я отримую телевізори для службового користування, нічого мені від вас не треба, дивіться на здоров'я і т.д і т.п.» Попрощався і поїхав. Руденко й каже: не викидати ж нам його на сміття. Будемо дивитися. Тоді імпортних телевізорів в СРСР ще не продавали. Це була справжня дивинка, і зображення чудове. І дійсно, цікаво було дивитися на спроби Ґорбачова зрушити «перестройку», а нам після багаторічної ізоляції в тюрмах все було цікаво…
На той час у засланні в нас уже з'явилися нові друзі: юристка Степанида Іванівна Зубакіна, юрист Генріх Рудольфович Гаас і працівник райкому партії Ухналь Віктор Михайлович. Цей останній знайшов в архівах багато цікавого про Леніна і не тільки), і душа його перевернулася. Дружина – донька колишнього секретаря обкому партії – лишалася переконаною комуністкою і готова була з ним розлучитися через його антирадянські погляди. Отож він міг на ці теми розмовляти лише зі своїм другом – німцем Генріхом Рудольфовичем. Їм обидвом не вистачало спілкування. Отож через Зубакіну, яка часто бувала в нашому гуртожитку, вони вийшли на нас. Ми зустрічалися в лісі або вечорами на стадіоні і розмовляли. До нас у гуртожиток їм заходити було ризиковано. Тим не менше, хтось помітив, що Ухналь з нами розмовляв десь у лісі й обласний кадебіст Кузьмін негайно викликав його для розмови і доручив стежити за нами та доповідати. Кузьмін довіряв Ухналеві і показав, як він спостерігає за нами в нашій кімнаті.
В умовлений день, як тільки стемніло, ми пішли на стадіон для зустрічі з друзями. А Ухналь і каже: «То в вас не тільки підслушка, а вже й підглядка є!» І розповів нам усе. Телевізор ми все ж не викинули. Продовжували користуватися, щоб не видати Ухналя. Крім того, за нами так довго спостерігали в тюрмах, що ми вже махнули рукою…
Кузьміну дуже не подобалась перестройка, а Руденко ще підлив масла у вогонь, сказавши йому: «Скоро все зміниться і ви опинитесь на нашому місці…» – «Як? Та такого ніколи не буде!» – спаленів Кузьмін. – «Буде!» – спокійно але твердо відповів Руденко. А там, в Алтаї, крім нас, ще відбували заслання латвійка Дороніна Лідія Андріївна та Зоя Крахмальнікова і її чоловік Фелікс Свєтов. Вони були в інших населених пунктах, але ми спілкувалися телефонічно або листувалися. І ось усі ми не добули заслання – нас почали звільняти. Для Кузьміна це був шок. Можливо, саме тому він затримав у себе інформацію про наше звільнення. Потім з'ясувалося, що Верховна Рада СРСР ще в травні 1987 року ухвалила рішення про наше звільнення, а нам його вручили лише в кінці вересня. Отож виїхати до Москви ми змогли лише в жовтні. Вже коли ми були за кордоном, тобто у 1988 чи 1989 році, московські газети повідомили, що в Луганській області зняли з праці і, здається, навіть судили чи розжалували головного кагебіста, і не лише його одного. (До речі, сприяла цьому адвокат Немиринська Неля Яківна). Це ще більше настрашило алтайського Кузьміна і він помер, не доживши до 50 років. Нам про це написала Зубакіна.
Овсієнко В.В.: То ви заслання добули чи трохи ні?
Руденко Р.О.: Ні. Ґорбачов мав зустрітися з Рональдом Рейґаном і нас звільнили. Із заслання Руденко звільнився десь на півтора року раніше , а я – на цілих три з половиною.
Овсієнко В.В.: А ця зустріч, я пам'ятаю, була 8 грудня 1987 року в Рейк'явіку.
Руденко Р.О.: Так, тоді Ґорбачов багатьох випустив навіть із концтаборів, у тому числі й Ірину Ратушинську, а ми були в засланні…
Овсієнко В.В.: А що, був припис, щоб вам не їхати в Україну?
Руденко Р.О.: Після мого арешту нашу київську квартиру забрала держава. Микола Руденко звернувся до КБД України, щоб нам повернули житло, а ті відповіли, що житло ми зможемо отримати «тільки на загальних підставах». Тоді Руденко звернувся в Москву до Чебрікова з вимогою повернути нам житло, оскільки після звільнення кімнату в засланні в нас теж забрали. З Москви письмової відповіді не було, натомість надійшов телефонний дзвінок до Кузьміна. Йому сказали, щоб відкрив нам дорогу не в Україну, а за кордон. Кузьмін так і сказав нам і порадив дістати від закордонних знайомих запрошення. На що ми відповіли, що пошта наша не доходить ні в Україну, ні будь-куди. Він відповів: «Тепер дійде». Ми послали телеграму в Німеччину до пані Галі Горбач. Вона організувала для нас запрошення. 13 грудня 1987 року ми вилетіли до Німеччини, мешкали в Мюнхені в лікаря Володимира М’ялковського. Там звернулися до американського посольства, отримали політичний притулок і в січні 1988 року американці своїм коштом вивезли нас до Нью-Йорку. Прибули в Нью-Йорк 27 січня 1988 року.
В Україну ми так і не змогли приїхати. Грошей на дорогу не було. Ми розпродали в Алтаї своє майно та ще позичили трохи грошей у московських знайомих, щоб вистачило на літак до Москви. Там мешкали в приятельки і займалися оформленням візи. Це забрало чимало часу. А ми все позичали і позичали в Москві гроші, бо ж треба було за щось жити. Добре, що були в нас такі знайомі, які давали гроші. Як тільки в Німеччині в нас з'явилися перші гроші, то я негайно переслала в Москву всім, хто нам позичав.
У 1987 році здавалося, що ми вже ніколи не побачимо Україну. По прибутті до США Миколу Руденка негайно позбавили радянського громадянства. А мене – ні. Та події в СРСР так швидко закрутилися, що вже влітку 1990 року Ґорбачов повернув радянське громадянство 24-ом особам. Серед них був і Микола Руденко. Українські письменники прочитали про це в газетах і відразу ж запросили Руденка в Київ на фестиваль поезії «Золотий гомін», який мав відбутися в жовтні 1990 року. Руденко відразу ж поїхав, а я працювала і мусіла дочекатися відпустки. Коли ж, нарешті, подала документи в радянське посольство, то мені відмовили, тобто не дали візу на в’їзд в СРСР. Я майже рік листувалася з радянським посольством у Вашинґтоні, а вони знаходили все нові й нові причини для відмови і зволікали, щоб у мене скінчився термін дії паспорта. Продовжити паспорт відмовлялися. А Руденкова невістка в Києві працювала на КДБ і переконувала Руденка, що це неправда, ніби мені не дають візу, що в мене там хтось є і я не хочу приїздити. Добре, що я все те листуванням з радянським посольством зберегла і згодом показала Руденкові. Бо тоді він вірив усім, крім мене. Через рік Радянський Союз розвалився і вже не треба було питати дозволу на поїздку в Україну. У вересні 1991 року я змогла приїхати до Києва. Подала документи в ВВІР, щоб отримати громадянство. Мені відповіли, що я втратила право на громадянство, оскільки в час розвалу СРСР перебувала за межами України. Верховна Рада України тоді дійсно ухвалила такий закон. Але був інший закон. Адже в мене тут і чоловік, і мама, і вся рідня. Якби до чоловіка приїхала дружина китаянка чи іспанка, то її негайно прописали б до чоловіка. Але не так було зі мною. Тоді я почала оформляти статус на мешкання в свого чоловіка. Такий статус спочатку давали на два роки. І так мало бути кілька разів по два роки. А вже потім – могли дати на 5 років, по закінченні яких можна було сподіватися на статус постійного мешканця в Україні. З наданням статусу на два роки мені теж зволікали. Я боялася, що втрачу свій статус і в Америці, то це буде взагалі катастрофа. Повернулася в США. Там домовилась про відрядження в Україну, бо Руденко осліп, а мама лежала паралізована. Згідно з американським законом, я не могла бути за межами США довше, ніж 6 місяців, бо втрачу їхній статус. Отож я кожні 6 місяців їздила сюди-туди, а статус на мешкання в Україні мені не давали. Тут мене трактували як туристку і я мала право бути в Україні не більше двох місяців. Тобто, навіть після розвалу СРСР КДБ продовжував втручатися в наше особисте життя і навіть контролював мою пошту. Довелося мені оформляли журналістичні відрядження на шість місяців від радакції газети «Свобода», в якій я працювала. Тільки через чотири роки мені вдалося пробити цей статус. Це забирало багато сил і багато грошей: роками літати сюди-туди… Тому я отримала американське громадянство, щоб хоч з тієї сторони не мати проблем з виїздом. Американський паспорт дає змогу виїздити за межі США на необмежений час і повертатися коли захочеш. Крім того, американський паспорт дає право безвізового в'їзду в будь-яку країну світу (крім Лівії та України.). Україна досі не підписала з Америкою договір на безвізові поїздки, а з Лівією в американців кепські відносини. Врешті я звернулася до Олександра Мороза, який тоді був Головою Верховної Ради. Описала все, що зі мною виробляли у ВВІРі, то він до них зателефонував – і все, проблеми зникли. Мені швиденько дали статус постійного мешканця в Україні. Це було у 1994 році. Коли начальник ВВІРу побачив у мене американський паспорт, то відразу запевнив, що українське громадянство я можу отримати без проблем, але для цього треба відмовитись від американського. Та я йому не повірила, адже хвилин дві перед цим він казав, що «в нас недосконале законодавство».
В. Кіпіані: Але ж ви не є громадянкою Сполучених Штатів?
Р.О. Руденко: Є… Тоді я була особою без громадянства. А коли стала громадянкою США, то мені можна раз на 5 років зголоситися до посольства, що я, мовляв, жива і можу далі жити в Україні чи де захочу. А отримавши статус постійного мешканця України, я вже можу в'їздити і сюди без візи.
В. Кіпіані: Ви забирали документи зі своєї справи?
Р.О. Руденко: Я ще не ходила туди. Може, колись почну писати спогади, то тоді доведеться навідатися в ту установу та освіжити в пам'яті, бо все так забувається. А в біографії всього не розкажеш.
В.В. Овсієнко: Так. І багато речей, не зафіксовані ніяким чином, тому що ми приховували від КДБ, не казали щось, а якщо й казали, то не так, як насправді було, а як нам треба було. Так само й КДБ трактував кожен факт по-своєму. І фактично виходить, що найоб'єктивніша історія залишається в нашій пам'яті, а не в документах. То треба цю пам'ять викласти на папір.
Р.О. Руденко: Так, викласти, поки ще не зовсім утрачено, бо ж пам’ять з роками втрачається.
В.В. Овсієнко: Знаєте, ось не так давно я поїхав до Миколи Самійленка – який був жвавий чоловік, який енерґійний, – а зараз розбитий паралічем, інсульт, у нього рот перекривлений, і говорити він ледве говорить, і то заговорюється. Уже він не розкаже.
Р.О. Руденко: Самійленко багато розповідав, та ліпше б він писав спогади…
В.В. Овсієнко: А дочка Леся казала, що він якраз узявся писати спогади, та дружина померла – це був для нього великий струс. І ось тепер його звалила хвороба.
В. Кіпіані: А оригінали тих документів, меморандумів Гельсінської Групи, – вони все ще в КДБ?
Р.О. Руденко: Є вони в КДБ. Думаю, Руденко їх звідти не забирав. Та, мабуть, вони оригіналів і не видають, а лише копії…
В.В. Овсієнко: Олесь Бердник колись був казав мені, що в нього є багато документів УГГ і що він міг би передати їх мені. Але останнім часом я вже не можу з ним безпосередньо говорити – він хворий, дружина до нього нікого на пускає. І я не знаю, як то буде. Я хотів би записати його автобіографічну розповідь.
Р.О. Руденко: Він теж інсульт пережив. Раз не пускає, то він у важкому стані, а документи – то вже власність дружини.
В.В. Овсієнко: Не знаю. Вона каже, що він не любить розповідати про минуле, він весь у майбутньому. Каже, я сама спробую записати, але не скоро.
Р.О. Руденко: Вона мені недавно дзвонила, розповідала. Він приблизно в такому стані, як і Самійленко. А я ж іще тісно спілкувалася з Гелієм Снєгірьовим до його арешту і навіть провідувала його потім у лікарні.
В.В. Овсієнко: Тоді ми вам щиро дякуємо. Забрали у вас понад чотири години.
Р.О. Руденко: Я вам також дякую.
В. Кіпіані: Те, що ми „вкрали” – воно буде зафіксоване і збережене. Зрештою, це буде в „Інтернеті” за якийсь час.
Р.О. Руденко: Я не шкодую, що пройшла ту школу – я маю на увазі концтабори.
В.В. Овсієнко: Ви знаєте, все-таки ми – щасливе покоління, бо скільки поколінь докладали зусиль, щоб якось визволитися, але вони того так і не діждалися.
В. Кіпіані: Сімсот років, сімсот років!..
Р.О. Руденко: А ми все-таки діждалися незалежності України.
В. Кіпіані: Це добре, що ви так мислите, а обиватель так не мислить.
Р.О. Руденко: А обиватель мислить так: їсти нема чого, то давайте назад у Совєтський Союз.
В. Кіпіані: Пам’ятаєте Київ 70-х років? Номерки на руках, щоб щось купити – черги…
Микола Руденко: Понад 500 років колонія.
В.В. Овсієнко: Сьогодні їду в тролейбусі, Вашу, Миколо Даниловичу, книжку тримаю. Підходить контролер, звертається російською мовою, а я відповів англійською мовою. Зрештою порозумілися українською. Каже: «А це, може, з тих, що зі Стусом сиділи?» – «Так. І з цим чоловіком сиділи, з Руденком». Бо ж якраз книжка Ваша в руках. – «А не здається, – каже, – вам, що ви даремно там сиділи? Зараз же погіршало?»
Р.О. Руденко: Всі слухають комуністичну пропаґанду… Погіршало. А верни їм хоч на тиждень ту совєтську владу, то вони відразу схаменуться – погіршало чи ні. Це як делеґація Верховної Ради поїхала два роки тому в Китай. Був там якийсь Всесвітній жіночий форум. Повернулися й розказують, що ніби знов опинилися в Радянському Союзі. Тобто їм зразу відкрилися очі, що таке Совєтський Союз. Скучали за ним, а як побували в Китаї – одразу вилікувались.
Микола Руденко: Та вони ж молоді, не знають Совєтського Союзу.
Р.О. Руденко: Та чого ж не знають? Одна – депутат Верховної Ради, а ті були в якихось жіночих організаціях, які за совєтську власть ратували. А повернулися з Китаю і перестали ратувати. Ніна Карпачова, здається, була серед них.
В.В. Овсієнко: Вже треба вимикати. Я вам дякую. Сьогодні в нас було 2 грудня 1998 року, у помешканні Руденків. Закінчили ми о 19 годині 20 хвилин.
(Кінець запису).