КАВАЦІВ ЙОСАФАТ

 406022.02.2008

автор: Овсієнко В.В.

KAVACIV1
І н т е р в' ю отця Йосафата КАВАЦІВА
(Останнє прочитання 21.02.2008)

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 3 лютого 2000 року в Стрию розповідає отець Йосафат Каваців, настоятель церкви Благовіщення Української Греко-Католицької Церкви. Записує Василь Овсієнко.
Отець Й.Каваців: Від 1946 року настали дуже сумні часи для Греко-Католицької Церкви. Всі це знають, історія це знає, тільки, на превеликий жаль, ніхто, або радше не ніхто, а мало хто хоче тепер визнавати, що Українська Греко-Католицька Церква зробила великий крок у розбу-дові самостійної української держави. Мені здається, що без такої Церкви ми би не мали сьогодні України. Ті, котрі вчили мене, котрі були тоді при владах – наші епископи, наші професори – були ідейно українськими, вони високо підносили Бога, Церкву і Україну, не дивлячись на те, що в 1946 році були зліквідовані майже всі греко-католицькі церкви, за винятком тих, де були сільради (тільки там зберігалися церкви), а всі інші церкви були закриті і зроблені з них різні склади. То був страшенний вандалізм – що робилося з Греко-Католицькою Церквою.
Багато католиків по селах відразу пішло в підпілля, і то в глибоке підпілля, до того ступеня, що вони й до церкви не ходили, вони піддавалися насмішкам односельчан чи міщан. У місті було легше, бо в місті люди менше один одного знають, а в селах становище тих бідних греко-католиків, які були вірні Католицькій Церкві, було нестерпне. Вони до церкви не ходили, не хоронилися за обрядом, не хрестилися, не вінчалися. На терені Західної України в 1946 році почалися сильні арешти наших епископів, почали вивозити наших священиків. Залишилися поодинокі епископи і священики. І люди вмирали без сповіді, без святого причастя, жили без вінчання. Брали шлюб при двох свідках – нас учили, що в такому випадку треба робити так, щоби зберегти свою віру, але не піддатися Російській Православній Церкві. Вона чинила стра-шенний терор на Україні. Ми тепер бачимо, що вони мають. Вони мають майже 10 тисяч при-ходів на цілій нашій Україні – тоді коли у нас є 1200. А стільки мають поляки на Великій Укра-їні – і ми знову лишаємося без нічого.
Українська Католицька Церква, яка вже повних 400 років, від Берестейської Унії, була вірна Апостольському Престолові, залишилася йому вірною до кінця. Я не хочу грішити на Папу, я Папу дуже шаную і за Папу терпів. Було тільки один мах рукою – написати проти Сліпого, про-ти Любачівського – і тебе звільняють з тюрми. Але я ніколи того не зробив, бо я патріот Церкви і українського народу. Але для ватиканських функціонерів (вибачайте, що я так скажу), яких тепер викрили сотнями, що вони співпрацювали з органами КГБ, – ми для них стаємо каменем спотикання. Вони би готові в тій секунді нас зліквідувати. Московський патріарх Алексій II каже, що він не стане до послуження навіть з Папою, доки він не ліквідує Уніатську Церкву. Такими є ми великими в їхніх очах, і таку маємо силу, і таку боязнь вони мають перед нами.
Священиків поарештовували до смерти Сталіна, а після смерті Сталіна зачали повертатися священики, епископи. Літошевський (?) повернувся, Чернецький повернувся – небагато верну-лося епископів з ув’язнення і заслання. Становище було дуже тяжке. Але вони були настільки вирозумілі, що всіх бажаючих, які були трошки підготовлені до священства, святили. Мені того щастя не попало. Я 12 років студіював теольоґію. Мене вчив філософії доктор Максимець (пан Мелень його знає, він у Моршині жив), отець доктор Тимчук, професор теольоґії, який умер у великій пошані. Всі його шанували, він багато священиків навчив. Епископи Федорик, Ключик – це знатні особи, які хотіли зробити щось добре для Католицької Церкви. У той дуже тяжкий час і епископ Слизюк (?), який мене святив у Івано-Франківську, каже: "Отче, чи Ви собі здаєте справу, що Ви робите?"
Нас випустили, але ми були на грані того, що нас знову могли арештувати, тому що вивози-ли, виселяли, зі Львова виписували, робили страшенні баварії зі священиками, епископами. Тільки 24 травня в 1954 році приїхав протоігумен Грядюк чину Святого Василя Великого, то я зложив монаші обіти. Я вже з 1954 роки був василіянин, аж тому два роки оті, котрі співпрацю-вали з КГБ, постаралися, щоби мене усунути з василянського чину, бо я був їм не на руку! Хто би подумав таке – 54 роки бути в чині! І наостанку вони то зробили, як рукавичку скинули. Я з того собі нічого не роблю, бо я присягав у вірності Христові, а не Патрилові, ані Мендроню, ані нікому – я на вірність присягав Христові, і я зберіг її до сьогоднішнього дня. Я заховую то, чого мене навчили і що я 54 роки практикував. А 24 травня 1962 року епископ Слизюк положив руки на мене і зробив мене священиком. І я з першого дня, як мене в п'ятницю висвятили, в ту ж су-боту я вже з торбою в руках пішов, як усі інші священики, щоби помагати людям, тому що свя-щеників було дуже мало. А то є Львів: той хоче хрестити, той хоче хоронити, той хоче сповіда-тися, той хоче вінчатися. І треба було то все робити.
Я собі так прикинув, що я в своїй священичій діяльності – через рік уже буде сорок років – я працював у 87 селах і містах. Я не скажу про Львів, що то був один дім. Я правив у хаті – то в хаті, а якщо де кликали, то я їхав. Їхав і до Києва, і до Вільнюса. Ми Романом Хустиничем роз-горнули таку велику діяльність, кинулися в такий вир… Я його святив у преосвященного Хіри в Караганді. Не було когось, знаєте, під руками… Преосвященний Федір був дуже добрий, але він не мав ніякого секрету. Він пішов у КГБ і сказав: «Аби ви знали, що там є один на священика – я його висвячу». Ну, то для тебе нічого, бо ти маєш вісімдесят років, тобі ніхто нічого не зро-бить. А що та дитина молода, яка має двайдцять два роки – як він має поступати? То я домовив-ся з преосвященним Хирою (то епископ Закарпаття, який висвячений був після Ромжі і був над-звичайно добра, любляча людина), то він приїхав і то мені зробив, і нам уже вдвох було легше, бо де я не міг, то він поїхав. Я переселився до Львова, а мене що два місяці, що три місяці випи-сують. Мене вісім разів виписували тільки зі Львова. Приходить – і виписав, і виписав, і випи-сав, а така вся прописка – тисяча, тисяча, тисяча.
Потім усе скінчилося з тою пропискою. Ми думали, що як ми купили собі дві кімнати і кух-ню, то від нас того ніхто не відбере, бо то є наша власність. Але на суді вони підставили нам 209-у статтю, де є повна конфіскація і заслання. І все – що з того, що ти маєш? Воно не моє і ніхто вже мені ніколи його не віддасть, то пропало раз і навіки.
Я працював дуже багато. Ну, ким ти можеш працювати? Я міг працювати тільки кочегаром, ще десь. Але написали, пішло в КГБ, перевірили – ви ненадійний чоловік, є наказ згори, щоби вас із роботи зняти. І до кого ти підеш – до Бога на скаргу? Шукаєш щось інше. То я тоді через когось улаштувався в третє відділення лікарні, в пологове відділення. Там було двоє таких людей, які працювали, і мені було легше. То я так: заплатив їм гроші за своє чергування – і вони за мене почергували. Але я вже час від часу мусив принаймні показатися, щоби мене там бачили лікарі і всі інші, що я є на роботі, бо їх так само перевіряли.
Питання: А вони знали, що Ви священик?
Отець Й.Каваців: Та знали, бо того не вдасться скрити. Не будуть знати про того, хто ніде не працює, а хто працює – того видно. Але були й такі священики... Так, Вороновський дуже хвалиться, що він є підпільний епископ – а він нікому в підпіллі не відправив ні одної служби Божої. Він навіть не відправив служби Божої на смертному одрі своїй матері. Він відсував ша-фу, за шафою був такий столик, він відправив службу, шафу засунув – і був підпільний свяще-ник. Ну, то я таким священиком не хотів би бути, і не хвалив би ся тепер, що маю великі заслуги в підпіллі. А таких було десятки священиків, епископів, які ніде й ніколи не працювали – тільки собі відправив службу Божу, погасив інтенцію… Тому що інтенцію йому треба було принести до хати готову, де там тобі хтось дав.
Я до тих не належу – не хвалюся, але я працював усюди. Священики відправляли по хатах, то й я теж відправляв по хатах. Дуже багато церков на Стрийщині, на Яворівщині, в Городоць-кому районі, в Перемишлянському районі були зняті з реєстрації. Але з них складів не зробили – значить, був якийсь поміркований голова сільради, який махнув на то рукою і дивився крізь пальці. Люди самі собі відкривали церкви і самі до тих церков заходили. Я і отець Роман ходили до таких церков, там відправляли церковні богослужіння. На ті богослужіння сходилися ти-сячі людей.
Наприклад, у Стрию, як я правив у Колодниці, то там зі Стрия, з Дрогобича, зі Стебника, з Гаїв Вишніх, з Гаїв Нижніх – оті всі села, ото все з'їжджалося там. Вони вже знали, о котрій годині буде служба Божа, один другому переказували і всі сходилися.
Правив службу Божу, наприклад, у Завадові на цвинтарі, довгі роки. І отой Берездецький, який тепер носить синьо-жовтий прапорець, – та його треба повісити десь на площі! За його безбожництво, за той його комунізм і за те зло, яке він робив. Він був страшенно лютий на мене і так мене переслідував… Люди винесли стіл (а цвинтар є зовсім на полі там, у цьому Завадові). То тільки стіл принесли на цвинтар, я ще й не розложив речі – а вже КГБ і міліція оточили цви-нтар. Але я вже не оступавсь, тому що людей було багато. А я знав їхнє безсилля, що як є люди, то вони мені нічого не зроблять. Була тільки проблема, як потім утікнути поміж людьми, як десь між ними скритися – ото було найголовніше. А то було дуже просто – найкраще було з жінками. Чоловіки таких язиків не мають, а жінок вони не дуже чіпали, ці кагебісти. Бо мужчи-на, знаєте, десь був на роботі, а жінці-колгоспниці – що він їй зробить? То вони язики розпус-тили, мене між себе, завели до одної хати, а там через комору до другої – і я вже зник. Тоді лю-ди пильнували, де поділися КГБ і міліція, щоби мене другою дорогою десь вивести. Як я ви-йшов з Колодниці, то я не йшов тою самою дорогою, а виходив десь там коло Дрогобича іншою дорогою. І вони то знали, вони мене шукали через свята і по святах всюди.
Така була моя праця. Праця була дуже небезпечна і дуже тяжка, тому що не було часу спати. Спалося хіба тільки в автобусі. Я найбільше працював на Яворівщині. Там був такий голова райвиконкому Іванченко. А церква стояла щось уже 56 років розвалена. Там вона дала тріщини, ніхто до неї вже не дивився, махнули рукою. Стара була церква, ми в тій церві відправляли. Во-на мала 700 років, була пам'ятка архітектури. Там сходилося страшно багато людей на богослужіння. Але оскільки настає зима, дощова погода, то де розмістиш тих людей? Ну добре, я голову запхав – а люди де мають голову пхати? Тоді я дав таку пропозицію, що може ми би хоч трошки поремонтували ту церкву і перебралися до неї. Багато не треба було говорити. До року церква стояла, вкрита бляхою, помальована, відреставрована повністю, все-все. А то є, може якихось 12 кілометрів від Яворова, якщо взяти навпростець.
Питання: А це яке село?
Отець Й.Каваців: То Мужиловичі. Той Іванченко про те все знав, бо йому то все сказали. Але він мене не чіпав. Ми добре жили з директором школи, що як я їхав машиною, то я його десь підбирав, а як він їхав, то мене підбирав. Він потім мав великі неприємності, коли мене судили, бо найбільше за те село судили, за ту церкву. То для них було велике зло – церкву збу-дувати. Ми церкву посвятили, а з Києва йшла комісія за комісією. Більшовицька влада, кому-нізм – а церкву збудували.
У Лушковичах люди так само церкви не мали, бо вона згоріла десь перед війною чи в часі війни. Вони збудували собі церкву, я ту церкву посвятив і в ній відправляв. Такий Черчик – під самісіньким Яворовом. Одна жінка така глуха, з апаратом у вусі ходила. Її родина з-за кордону давала великі асигнування, присилала їй посилки – вона то все здала на церкву. Я посвятив і там правив богослужіння.
Іванченко то все знав. Одного разу, вже як ми посвятили церкву в Мужиловичах, на Святий вечір, другий перед Йорданськими святами, десь рано, о 9 годині, приїхав "бобик", десь чотири кагебісти, чотири міліціонери: "Сідайте з нами, поїхали!" Я церемонився, бо не хотів зняти ряси – бо я ходив у рясі. То були такі села, що я ходив по них у рясі. У той час, коли священик не мав ряси, не мав уже поняття, як та ряса виглядає, а я собі на то позволяв, бо люди дуже горнулися, а уряд на то все мовчав.
Репліка: Це все одно що з прапором ходити.
Отець Й.Каваців: Так, мовчав. Досить того, що я сів у той «бобик», вони мене привезли до Яворова...
Питання: Так у рясі й привезли?
Отець Й.Каваців: Ні, сказали скинути, здерли з мене ту рясу, я тільки в якійсь брюшчині чи в плащику, не пам'ятаю, якісь мешти там – тільки після служби Божої. Мене привозять, а там усі – прокурор, начальник КГБ, одним словом, дванайцять чоловік, сама управа району. І так мене на всі боки тиснуть. Мені не перший раз було з ними говорити, тому що КГБ мене дуже багато раз тягало, я перед ними знав, що говорити, як говорити і скільки говорити, і що можна сказати... То було в 1979 році. Вони мене там десь до третьої години мучили-мучили-мучили. Ті всі порозходилися, лишився сам Іванченко. Встав із-за крісла (десь коло години сьомої, може, була шоста година), подивився, чи нема нікого в коридорі, повернувся і каже до мене так: "Отче Йосафате! Я Вас безмежно ціню, – це голова райвиконкому! Я затерп, думаю: чи він при своєму розумі? – Про все це, що Ви зробили, це є історичний документ і історичні факти. То не забу-деться ніколи. А я Вам обіцяю, що як я доживу до тих часів, – бо то все так не буде, будуть кращі часи – я Вас своєю машиною привезу до Мужилович і на руках Вас занесу до престолу."
Я, знаєте, думаю: чи він жартує, чи то вже кінець? Тому що я перед тим суджений був, то я вже знаю ті їхні штуки. Він питає: "Ви маєте якісь гроші?" Я кажу: "Ні, тому що мене взяли не-сподівано." Він подзвонив, викликав свого шофера (а в Яворові автобусна станція на початку міста, а центр там глибоко в місті), дає мені 10 карбованців і каже шоферові завезти мене туди, каже: «Знайдете собі автобус чи таксівку – то вже справа Ваша – і їдьте додому». Я цілісінький день голодний, знаєте, це Святий вечір. Приїжджаю додому десь коло десятої години, бо таксі не було, якось дотелепався автобусами звідти до Львова. Приїжджаю – в хаті нема нікого, не знаю, що далі робити.
Ще факт про того Іванченка. Як я вже сидів у тюрмі, приїхала сестра до мене на побачення і каже мені, що він себе застрілив, той Іванченко. Він був у якійсь українській організації десь там на Україні. Він був із Східньої України. І чи в Києві, чи у Львові була якась велика нарада якихось вищих чиновників. Якась жінка, яка знала про його українську підпільну діяльність, впізнала його і сказала: "То ти скрив себе секретарем райкому партії?" А він же не був дитиною, він розумів, що може далі бути. Він прийшов додому, зайшов там десь до кімнати чи кабінету і застрілився.
Репліка: Я в Яворові служив, я знаю його.
Отець Й.Каваців: То, знаєте, була надзвичайна людина. Хто мене не питає, я завжди про нього згадую, бо то людина, яка вартує, щоб про нього згадати. Бо ми збудували три церкви в його районі, і він про це мовчав. Чи то не є геройство з його сторони? А він мені казав: "Ви не знали, скільки є доносів написаних на Вас! Але то все пішло до смітника, воно ніде не фіксува-лося." Шкода його, знаєте. Але він, мабуть, добре знав усю ту політику і систему більшовицької влади і знав, чим то може закінчитися. Може, він не був готовий себе відстояти, чи, може, мав завеликі промахи, то закінчив життя самогубством.
Такий був інцидент. А таких інцидентів було багато. Найбільше ми працювали на Мшані – то Городоцький район. Церква була знята з реєстрації, ми зробили там ремонт, людей сходило-ся дуже багато. Всі були католики – там не було ні православних, нікого. 8 грудня в 1977 році, коли діти були в школі, люди на роботі, приїхало 16 машин міліції і КГБ – розбили церкву. Там такі були різьблені іконостаси, різьблені образи. Вона мала щось до 400 років, та церква, і все було в різьбі. То було диво, пане Мелене, Ви собі не уявляєте... Вони то все сокирами рубали, виносили надвір, палили. Котрісь речі виносили десь там до Городка до якогось музею, де по-тому знищили. Як люди про це довідалися, кинулися захищати, то вони натравили людей пса-ми, пси кусали людей, жінок, крики були страшні. Досить того, що через півроку вони ту церк-ву, головний престіл розбили повністю. Зробили там склад. Від низу до верху забили трубками до телевізорів – вони мали телевізійний завод у Львові.
А я і отець Роман зі мною – ми під дверима тої церкви клали стіл і майже кожної неділі пра-вили там, щоби підтримати людей. Людей сходилося дуже багато на то богослуження, і одного разу, десь, може, через два роки, в 1979 році, люди не витерпіли – все, що було в тій церкві, – все виставили надвір. 4 грудня, на Введення в храм Пресвятої Богородиці (там храмовий праз-ник), я відправляю службу Божу. Вже служба скінчилася, але голова сільради, страшна жінка – вона щось шість разів подзвонила до Городка, щоби приїхала міліція. А секретарі були католи-ки – то вони все нам потім сказали. Міліція не дуже спішилася, то вона тоді заявила: "Якщо ви не приїдете і не зробите з ними порядок, то я негайно дзвоню до Києва, до Москви, всюди. Я бачу, що ви співпрацюєте з ними!"
Я закінчую службу Божу, приходять люди: "Отче, приїхала ціла машина – вся управа з Го-родка є вже в сільраді!" А там нема куди втікати. Я, по-перше, ніколи богослужіння не зривав утечею – ніколи! А там і нема куди тікати, бо та церква – остання будівля в кінці села, а тут фе-рма. Ну, де ти втечеш – на поле будеш тікати? А село позаду. Я скінчив службу Божу і відправ-ляю суплікацію, дивлюся – самі червоні шапки ззаду стоять. Там і прокурор, і начальник мі-ліції, і начальник КГБ – всього дванайцять чоловік їх стоїть, і тільки оден зняв шапку. Я зайшов у кімнатку, де паламарня, кадило стояло – що робити? Я кажу: "Посилайте жінок сюди, я пома-леньку буду розбиратися, бо шкода мені тих речей, що я маю". І так кожна жінка (бо то є гру-день місяць, холодно) десь там під хустку то фелон, то стихар, то чашу, то те, то те – і помале-ньку все винесли. «А тепер що будемо робити?» – «А тепер, – кажу, – давайте всіх мужчин – від порога до царських врат – нехай усі зіб'ються в такий оден гурт, а жінки по боках, і я буду ви-ходити – не будуть же вони мене видирати.» І дійсно, вони були настільки льояльні, що не зро-били цього. Вийшли на вулицю, шість стало з однієї сторони, шість стало з другої сторони. Я помаленьку виходжу, вони всі стоять. Люди там з ними вадяться: «А ви, мовляв, нам празник перебили, як вам не встидно, а дивіться, що ви з храмом зробили». Кожна жінка має свої спра-ведливі вимоги до них. Досить того, що мужчини так мене вивели аж за церкву і відвели трош-ки далі. Сила того народу, жінок, до якоїсь хати туди-сюди завели, дали знати одному моєму приятелеві, який возив якогось там чи другого, чи третього секретаря обкому партії. Вікна в машині затемнені, йому віддають честь – не йому, тільки машині, що вона їде. Він приїжджає до того села, йому віддають ту честь – а ціле село обставлене міліцією, щоби мене не випусти-ти. Але він приїхав, йому сказали, в котрій я хаті. Я скоренько якусь там хустку на голову, ніби то жінка, мах до машини, сів на заднє сидіння. І він мене із тих Мшан привіз аж на Грабівці на Стрийщину, бо я тут мав замовлену службу Божу. Чи то не є геройство? Не моє, а тільки тих людей, які себе наражали на такі неприємності – втратити роботу, втратити все. І то так не раз було. Власне ті, котрі працювали в обкомі партії – переважно, це шофери – вони були дуже до мене прихильні: чи завезти кудись, чи привезти колись. То їм було найкраще, бо його ніхто не стримає і не запитає, кого ти там везеш. Хто мав право зайти в обкомівську машину і подивити-ся, кого він везе? А то вуйки отця Василя, один і другий, працювали в обкомі партії, возили та-ких великих начальників. То ж одна родина, і вони мене виручали в таких випадках. І таких фактів було, може, сотні й тисячі.
Чим та підпільна робота мені удавалася і яку я маю користь? По-перше, в часі підпілля, коли я вже вийшов із лагеря, я своїм знанням і своїми коштами поставив до престолу 31 священика. Я від них вдячности не маю, за винятком отця Василя, і є в (Нерозбірливо назва села) отець Олександр – їх я ціню і шаную. Я сказав, що коли вмру, то нікого не хочу на похороні – тільки ці два священики мене мають похоронити. А інші, які використали мою доброту, мою добрози-чливість для них – поставити до престолу, пошити зі свого матеріалу ряси, фелони, – то вони навіть по десять, по двайцять років не показуються, що вони мене знають. Їм то не треба. Я не шкодую, що я то зробив, бо я не вчив їх для того, щоби вони потім мене шанували чи на руках носили.
З Польщі, з Кракова, приїхали два священики за благословенням Папи Йоанна Павла II. Їм потрібно було відродити Російську католицьку церкву, яку колись очолював екзарх Фьодоров. Тих католиків-росіян лишилося багато, монахинь і монахів Домініканського ордену. Оскільки вони є східнього обряду, то західня церква не хотіла їх святити жонатими – тільки щоби було безженне священство. А як вони вже жонаті, то що з ним зробиш? І в нас тепер скажіть, щоби не женився – вони не хочуть, бо вони хочуть бути жонатими священиками. Мало хто хоче з себе зробити таку жертву, щоби бути нежонатим – то вже особиста цінність і вартість кожної людини.
Тоді до мене приїжджав на тижні по 2-3 рази преосвященний Павло Василик. Я йому розпо-вів про ту справу, а він каже: "Отче, хай приїжджають". А то переважно були жиди, які вихре-щувалися у мене в хаті, училися у мене в хаті, їм треба було сюди їхати з Києва, Харкова, Віль-нюса, Каунаса, Риги, де вони мали свої церкви, своїх прихильників, тих домініканців-росіян. Найважливіше було для них те, що їм відправлялося богослужіння російською мовою. Я розу-мію, що росіянам читати по-старослов'янськи чи по-українськи – вони, може, то сприймають, як християни, але російська мова є для них дорога. І якщо вони росіяни, то ми їх мусимо ціни-ти, бо не всі москалі є комуністами, а є й добрі люди, до яких ми мусимо нормально ставитися. І вони приїжджали і хрестилися, святилися, я потім шив їм фелони, ряси. Бо отець Василик ви-святив їх і поїхав, що він буде стояти і вчити їх, як службу Божу правити? То вже були мої фун-кції. Я їхав і вчив їх, і був-єм задоволений з цього. І оті монахині були задоволені. Вони всі си-діли в тюрмах, у лагерях – ще ген після революції їх усіх засудили. Знущалися над ними, то бу-ло страшне. Вони як розказували мені, то я не раз був заздрісний, думав: Господи Боже, хоч би мені посидіти в тюрмі, щоби мати чим похвалитися. Не треба було довго чекати – прийшов час і на те.
В.В.Овсієнко: А як то сталося, що Ви були репресовані?
Отець Й.Каваців: Я був перший раз суджений у 1957 році за зв'язки з преосвященним кар-диналом Йосипом Сліпим. Я працював старшим бухгалтером у розрахунковому відділі на папе-ровому комбінаті в Жидачеві. А там у місті половина була католиків, половина православних. І люди були дуже жертвенні. Кілька разів там хтось написав, що Сліпий є на Сибіру, що дуже бідує. Певно, що бідував – що там старому працювати і щось заробляти. Я зарплати великої не мав, але скінчивши роботу, я увечері по всіх тих католиках, де вони сходилися, просив, і люди були дуже жертвенні, давали, хто що міг – і сало, і цукор, і борошно, і що тоді було. То пізніше тільки раз на півроку можна було одержати бандероль, якщо не маєш якогось порушення. А тоді, за Сталіна, можна було слати скільки хочеш. І я зайнявся листуванням з преосвященним блаженнішим Йосипом, і так раз за разом, що два-три дні – посилка за посилкою висилав. Вони про те довідалися. Був такий Трофимчук чи Трофим'як у Жидачеві, обер-декан, і в Дрогобичі був такий Савчак. Вони написали донос на мене в КГБ. Начальник КГБ у Жидачеві навіть пере-читав мені той донос і показав їхні підписи. Вони написали на мене, що якщо ті мене не ареш-тують, то вони вважатимуть, що начальник КГБ співпрацює з нами.
Мене арештували. Я довго сидів у тюрмі. Кликали багато свідків, та ніхто нічого не хотів підтвердити, і мені дали тільки три роки примусової роботи на Стрийському ДОКу. Я там та-кими величезними ящиками носив відходи на такі величезні купи-гори, і там перевертав. Знає-те, з бухгалтера розрахункового відділу піти на три роки на таку роботу… Та й не був я такого сильного здоровля.
17 березня 1980 року я пішов до сестер-василіянок на службу Божу. Повертаюся зі служби Божої, прийшов до хати. А отця Романа закликали на десяту годину десь до уповноваженого по релігійних культах. А перед тим вони весь нас схиляли: «Розпишіться, що ніде не будете від-правляти». Я сказав, що я нічого такого не можу написати, тому що стаття 124 Конституції ґа-рантує свободу совісті і я маю правити, де я хочу. Зміниться Конституція – ну тоді я, може, буду щось писати, а поки що ні. Десь коло першої години дзвонять мені від уповноваженого, що він просить прийти туди.
Я прийшов. Він довго зі мною не говорив, тільки дав мені такий бланк: "Розпишіться, що Ви ніде не будете відправляти богослужіння від сьогоднішнього дня – не будете ні проповідувати, ні хрестити, ні сповідати, ні вінчати." А я взяв ручку і написав: "Згідно зі ст. 124, я маю право як священик Української Католицької Церкви відправляти, сповідати". Розписався і поставив дату. Він сказав: «Ви свобідні». Я пішов додому. Приходжу до хати, навіть ще не розгорнувся з пла-ща – а їх уже 14 чоловік прийшло до хати. Я був у літній кухні, хата була зачинена, а вони бігом прибігли до хати, відразу: "Прізвище! Відчиняй хату!" Я пішов відчинив хату, мені перечитали санкцію прокурора. І вони з пів до третьої по обіді до сьомої години ранку робили ревізію і всьо з хати вивозили – повністю всьо, що було. Дотла – що було, то все в мішки, в мішки, в мішки, і так забирали і всьо возили. Мене не випустили ніде, вибачте, крім туалету, і то він стояв коло мене. Отець Роман ходив по тих стрихах, по літній кухні, по пивниці, вони там шукали, щось там записували.
О сьомій годині приїхав «воронок», завезли нас на Лонського. Тримали десять днів на Лон-ського, а потім кинули на Бригітки. Я сидів 11 місяців під слідством, було 124 слідства, дуже багато людей було... Подумайте, він як закличе мене вранці о дев'ятій годині, то я не маю ні сніданку, ні обіду, ні вечері, бо там що принесли, то з'їли, а другий раз ніхто не дає. Так на тиж-ні по три рази. Був такий Осьмак, старший слідчий в особливо важливих справах. За то, що він посадив мене, він став прокурором залізничного відділення міста Львова.
В.В.Овсієнко: А яка стаття була у Вас?
Отець Й.Каваців: Була 139, «нелегальні богослужіння», а 209 – то «посягання на права не-повнолітніх». І що мені закидали? Казав не їсти м'яса, казав не дивитися телевізор, не ходити в кіно. То й є 209 стаття.
В.В.Овсієнко: І скільки Вам дали років?
Отець Й.Каваців: 8 років.
В.В.Овсієнко: А дату того суду пам'ятаєте?
Отець Й.Каваців: Я маю вирок. Я можу Вам дати вирок, якщо Ви по тому мені його повер-нете. Маю один київський, а один місцевий. Тільки те, що відправляв службу Божу, сповідав дітей. За 11 місяців зробили судовий процес, який тривав 18 днів. Було дуже багато свідків. Во-ни понабирали тих дітей, тому що Осьмак їздив по школах, по селах – наприклад, Колодниця, Завадів, Мужиловичі, Мшани, Підлуби, інші, і під диктовку. Учителька казала диктувати, що знаємо отця Йосафата Каваціва, який приїжджав до нас, відправляв нам богослужіння, казав нам не їсти м'яса, казав нам не ходити до того й до того – так вони писали під диктовку. А по-тім, коли прийшли на суд, то всі діти від того повідмовлялися. Але судді сказали, що то їх так батьки намовили, і то не приймається.
М.О.Мелень: А роль Берездецького яка?
Отець Й.Каваців: А роль Берездецького така. Він і Удич отой, що був у Голобутові, і той священик, що був у Жовтанці, не пам'ятаю, як він називався, і той герой з Труханова – вони пи-сали в КГБ і в прокуратуру міста Львова всякі доноси проти мене. Коли я вже вийшов із тюрми, тоді Зеник Котик був прокурором міста Львова. Я написав йому заяву, що хочу переглянути свою справу. Він мені дав її на цілий день, поставивши якихось двох людей у тій кімнаті. Я ви-брав усі ті доноси, що писав Удич, що писав той з Труханова, як він там писався, вже не знаю – Іллішевський чи якось так. Я то все списав. З того мого суду вийшло сім отаких великих томів. Сім томів усієї історії! – такого великого злочинця, який казав дітям не їсти м'яса, не танцювати і не дивитися кіно. А я кажу: "Ну то добре, дитина не буде варити їсти, а буде їсти те, що мама зварила. А що то за дитина, яка би пішла на танці, як мама їй не дозволяє, тому що вона ще не має 14 років? Такого закону ніде нема. Але для них то був закон, а для мене ні.
Досить того, що я то все списав – який том, яка сторінка – і ті дані потім опублікував у газе-тах. Ви, пане Мелене, знаєте – Ви друкували, в Сколім друкували, у Кам’янці-Бузькій друкува-ли. Вони ходили і казали, що хату мені спалять, найбільше той Іллішевський. Які вони робили мені страшенні клопоти, страшне. Але я казав: "Прошу піти до прокурора міста, взяти, що там написано, спростувати і посадити мене в тюрму за наклеп". Але ніхто цього не відважився зро-бити по сьогоднішній день.
М.О.Мелень: А можна було так запросити справу і виписати?
Отець Й.Каваців: Ну, мені прокурор дозволив. То був той самий прокурор, що мене судив і зажадав вісім років позбавлення волі, заслання і конфіскації – забув, як він там писався. Коли я повернувся з табору, то дивлюся – а він відає реабілітацією, сидить на якомусь там сьомому поверсі. Я приходжу до нього, чекаю-чекаю і питаюся, де він є. А він пішов десь пообідати.
(Репліка М.О.Меленя щодо прізвища прокурора – нерозбірливо.)
Отець Й.Каваців: Ні-ні, він якось інакше писався... Дорош! Дорош мене судив, і цей До-рош. А я вже прийшов до нього в рясі, але ще не було, знаєте, такої певності. А він як забачив мене в коридорі – він завмер! Я зайшов до кабінету і кажу: "Пане Дорош, прошу мені пояснити, на якій підставі Ви зробили те-то й те-то!" А він тоді каже: "Я не винуватий – то винувате КГБ. То все робило КГБ". Я кажу: "Та бійтеся Бога! Ви ж є прокурор, а не якась така інстанція, для якої КГБ старше від прокуратури? Ви все знали." – "Отче, я Вас дуже шаную, я Вас дуже люб-лю, і мені було Вас шкода, але я мусив Вам стільки дати, скільки вони хотіли." Отака справа.
В.В.Овсієнко: А в яких таборах Ви були?
Отець Й.Каваців: То є Суми, Перехрестівка. То був страшний лагер. Вони там тепер зро-били лагер особливо суворого режиму, і то все перебудовано. А тоді це була експериментальна зона, де на нас експериментували. А потім в Уральську на засланні. Але я довго там не був, бо настала «відлига», а я вже був інвалід другої групи – то що вони могли зробити зі мною? Вони таких відпускали.
В.В.Овсієнко: А якого року вони Вас відпустили?
Отець Й.Каваців: Вісімдесят шостого.
В.В.Овсієнко: Так, тоді вже та нова хвиля почалася, «перестройка».
Отець Й.Каваців: Така вже хвиля прийшла, що мені то дарують. Тюрму я відсидів, а решту кари, заслання – то вони признали, що інвалід, робити не буде – то що його, будуть дурно годувати? Іди й сам годуйся. Зона була страшна! Люди там страшні, я не знаю навіть, чи вони украї-нці. Хоча звідти, наприклад, прем'єр-міністр України (я його шаную) Ющенко, вони там по-українськи говорили, а по-російськи писали. Вони навіть не вміють по-українськи писати – все по-російськи. Я там був один-єдиний католицький священик, та і взагалі єдиний священик поміж тою страшною бандою, яка не вміла говорити іншими словами, а тільки десятиповерхови-ми матами. До мене вони говорили так, а відверталися і відразу між собою матами...
Репліка: Чисто "по-русски".
Отець Й.Каваців: Так, чисто по-русски. То мені, знаєте, найгірше було і найболючіше. Хай там був голод, там були воші, там було зимно, але оце було найгірше. Я вихований у глибоко релігійній родині. У нас удома таких слів не вживали, та й священство, знаєте... Між людьми хто б там відважився – хоч би й такий, що лаявся, то при мені б він такого не сказав. А там на-віть уві сні так говорили, і треба було то все пережити – то страшне! «Локалки» нас були завжди закриті, відкривали їх тільки тоді, коли йшли на роботу, і закривали, коли поверталися з роботи. По 12 годин ми мусили робити на роботі.
В.В.Овсієнко: І так говорили не тільки в'язні, а й начальство – так само.
Отець Й.Каваців: Ну, начальство – то страшне. Один, хто там не лаявся – то Кириленко, начальник лагеря. Я від нього ніколи не чув жодного такого слова. Він мене, може, і шанував, і любив. Я раз приходив до нього на якийсь там прийом з якоюсь скаргою. Там було чотири кім-нати, була така табурка, прибита при вході, а він сидів за столом. То він підійшов, підсунув крі-сло отак от і казав мені сідати. І як я вже прийшов, то прийому в нього більше не було. Він усім цікавився. Жінка була, яка контролювала листи, – цензор. Але він був дуже культурний, він у моїй присутності жодного разу не лаявся – тут йому треба віддати належне. І ніколи не відмо-вив, коли я до нього приходив на прийом. Я нічого не просив, але кривду робили різну, знуща-лися, бо то зеки, багато з яких мали по кілька судимостей. Він завжди все вислуховував, завжди був чемний і делікатний.
В.В.Овсієнко: Можна Вас сфотографувати, як Ви розмовляєте?
Отець Й.Каваців: Прошу. Дякую. Про такі справи можна говорити, але я навіть не хочу, щоб вони мені снилися. Повірте мені, що як уночі мені присниться якийсь лагер, той мат, то я пробуджуюся і зразу вмикаю світло. І тремчу. Не тому, що я того боюся, але нервова система пересякла тим пережиттям. Я вам скажу правду – за Сталіна було легше сидіти. Навіть там, де сидів блаженнійший Йосип. Мені розказували священики, як вони разом збиралися на Святий вечір, робили реколекцію, відправляли службу Божу. А в нас, якби зобачив якийсь хрестик ма-ленький, хоч із дротика зроблений, то відразу садили в ШІЗО. Ніхто не смів хреста на собі зро-бити – такий страшенний був той експериментальний табір у Перехрестівці!
В.В.Овсієнко: Знаєте, Богдана Ребрика десь на етапі обшукували, знайшли хрестика і хоті-ли забрати. А він його в рот сховав. Вони полізли йому в рот віднімати. Ребрик відкусив майо-рові пальця. Його тяжко побили. Ребрик сам звертався, щоб проти нього порушили справу про відкушеного пальця. То йому приходили відповіді, що в нас, мовляв, усі майори з пальцями.
Отець Й.Каваців: Ну то так. Шановні, прошу повірити мені, що то нема слів – то і пан Ме-лень знає, і пан Василь знає, – нема слів, щоби висловити чи оповісти детально і глибоко зана-лізувати ті всі злочини, які вони робили над нами.
По-перше, я – священик. Ідемо на роботу – вони перевіряють. Що ти перевіриш, як локалка закрита і ніхто до тієї локалки не зайде? Там вісім метрів догори ще й 12 метрів колючого дроту під електричним струмом – хто там зайде до цього? Ніхто. Увійдемо – перевірка. Того й того перевіряють догола. Знаєте, неприємно – ми всі люди, але то є страшенно неприємна справа. Я не є ані в душовій, ані в бані чи в парній, що я прийшов собі, роздягнувся, чи на пляж прийшов. Воно страшенно принижує, як вони там обсміюють тебе, всі, хто тільки хоче. Там такий дід прапорщик, у якого син прапорщик і внук прапорщик – і всі такі, що ледве ходять, а матюка-ються страшенно!
А та їжа? За вісімнайцять з половиною копійок нас годували – рано, в обід і ввечері. Трира-зове харчування у нас коштувало 18,5 копійок. Прошу собі уявити, як можна було жити на 18 копійок і яке то все було.
А та пральня? У тих тюрмах найгірше – то «прописка». То щось дивовижне було. Я казав, що коли вийду на волю, то напишу книжку "Камера-71". Нас було понад 70 чоловік у 71-й ка-мері. То такі страшенні знущання робили, що то не до оповідання до людського розуму. Як «прописують»? Ну, священик був винятком з цього – священика не «прописували». Я один священик, і вже вдруге сидів. До речі, після мене вже нікого зі священиків не садили – я був останньою жертвою сталінського чи брежнєвського терору. То, вибачте, я вам скажу такий гру-бий приклад. Питають, що будеш їсти – цукор на параші чи скакати з якогось там простирадла донизу. Каже, що цукор на параші. То що вони робили? Вибачте, навалив купу, посипав цукром – і з'їж. Ви би в таке повірили? І то робили не більшовики – то все робили зеки, які старшували в камері. Дідівщина – то страшне було! Такого страху завдавали, що кожний тремтів від усього того. Або кусочок мила господарського дадуть – то мусиш з'їсти і запити водою. А параша, ви-бачте, не працює, бо нема у Львові ніде води, а тим більше на якомусь там сьомому поверсі тю-рми. Вода дається після дванадцятої години ночі, і людина гине від усього того, а вони лупцю-ють, кілько хочуть. Ото такі бандити.
М.О.Мелень: Мораль "гомо совєтікуса".
Отець Й.Каваців: Ой-ой-ой!
В.В.Овсієнко: Коли Данила Шумука, який відсидів загалом 42 роки, 6 місяців і 7 діб, запи-тали, чи почуває він себе психологічно вільним, то він сказав: "Я, мабуть, не звільнюся ніколи, бо у снах переважає тюрма".
Отець Й.Каваців: То так, то правда! Ті етапи страшенні, ті пси, ті полтави, ті харкови – приїжджає той поїзд, і в одному купе 22 чоловіка! Ви собі то можете уявити чи ні? В одне купе вони нагатили 22 чоловіка. Параша, вибачте, тільки вранці о шостій годині і ввечері о шостій. Але ми є люди, ми самі знаємо, коли нам треба йти і коли нам треба не йти. Води не дадуть – оті чурки ходили, що навіть рідній мамі він би не дав був склянки води. У горлі висихало так, що слини не знаходилося, щоб проковтнути. А потім приїжджали, то ті пси, та псарня – Боже мій, пси гавкають, ті люди падають, а вони тими нагайками лупасять і б'ють! У тій бані тільки холодна вода і вікон нема, все повибиване, залізні такі нари і нічим накритися – то звідки тепер здоров'я? Певно, що в мене все болить, я маю купу всяких хворіб. Я тепер 64 дні лежав у заліз-ничній лікарні. Їхав на службу Божу, а потім вертався туди – у мене нічого не знайшли здорово-го, все було хворе у мене! І печінка, і цукор, і тиск, і серце, і що тільки хочеш. А з чого воно буде здоровим, як то все зіпсулося?
Так що то не є для похвали. Я дякую Богу за це, що став тою жертвою – я вам скажу правду. Я так собі думаю, що тим я міг вложити якийсь маленький внесок за волю Церкви і України. І то мене, знаєте, втішає. Не дивлячись на те, що ті кагебісти робили на Святоюрській горі – по-розганяли тих бандитів і знайшлися справедливості… Я до них серця не маю ані на однісіньке макове зерно. Я думав собі, пане Мелень і шановні, – я думав, що як я вийду з лагеря... Може, колись вийду, бо я сто раз умирав – 260/160 тиск, а я ходив до роботи, мене ніхто не звільняв, маєш працювати – їх нічого не обходило. Ти, каже, що – прийшов сюди відпочивати? Ми не були люди, ми були виключені з людства, і такого поняття, як людяність, там нема. Тобто ви є поза законом, люди, з якими можна поводитися гірше, ніж із худобиною – бо навіть і корову не вдариш, пса не вдариш, бо, знаєте, якось шкода: може, то його болить? А у них не боліло нічого для нас...
Я думав, що, Боже, як колись то будеш комусь розказувати – то хто схоче слухати? Ніхто не схоче слухати. Так, я розказував, коли був у Ченстохові і зустрівся з Любачівським, то він слу-хав мене, а потім уже йому не дали мене слухати, не допускали. І слухав мене Гузар. А більше мене ніхто ніколи не слухав – не хотіли слухати! Як казав мій Медвідь: "А Вас хто просив сиді-ти за Церкву в тюрмі? Було не сидіти, Вас ніхто не примушував!" А Дацько мені сказав отак: "Треба не бути дурачком – треба було служити КГБ, і булибисьте сьогодні паном" Так сказав мій Дацько і так сказав мій Медвідь.
М.О.Мелень: Так, як він зробив?
В.В.Овсієнко: А хто це він – Медвідь?
Отець Й.Каваців: Медвідь – то епископ Великої України, екзарх України. Він там і в Хар-кові, він і в Києві. То він мені то сказав! Як він мені то сказав, я йому не міг нічого відповісти. Повірте, я тільки встав, подав руку й пішов. Не міг навіть сказати: "Будьте здорові!" Бо я тебе до кінця життя поважати не буду. Бо якби ти відбув – я не кажу, що багато, але хоча б одну до-бу, щоби ті всі мудрагелики відсиділи одну добу і подивилися, принаймні, що там діється, і на другий день їх випустити – то би для них була наука. Але вони там не були – вони спали в пе-ринах і заживали то, що хотіли. І з нами не числилися. І тепер ми для них є ніхто. Ми для них є ніхто – вони позабирали собі всі влади, вони позабиралися в усі уряди. Як є гроші, то ти є пан ситуації.
Отець Й.Каваців: А ось, наприклад, отець Василь. Його викинули зі школи, не дозволили йому ніде поступити. Від 18 років хлопчина мусив піти до роботи через те, що він мав найбіль-ші зв'язки зі мною, бо він кожен день був у мене. І вони то все знали. Його намовляли, коли бу-ло вже 30 років... Значить, як я прийшов із табору, то всюди, де тільки можна було, він усюди мене возив. У Кам'янець-Подільський, поза Кам'янець-Подільський, потім селами, так: на день до роботи, а ввечері (я вже, знаєте, менше фурсував собою – ходив-їздив, але менше) і вночі дитина не спала цілу ніч, а тільки возив він мене, возив мене і сюди, й туди. Я три чи чотири рази вмирав йому на руках. Потім я його взяв до себе, він учився ще за мене, закінчив то, чого в мене навчився, потім закінчив Івано-Франківський теологічний інститут, і владика Василик висвятив його на епископа за благословенням кардинала Любачівського, бо він їхав до Риму.
І що ви думаєте? Він уже має майже десять років священства, то за десять років він правив у мене без нічого – ні грамоти, ні благословення, нічого. Ніхто нічого не дав. Аж тепер, минулого року в квітні місяці, коли приїхав Гузар, я йому то все розказав. Він сказав: "Прошу приїхати – я дам грамоту". І аж він видав грамоту для отця Василя. І він для мене є вірний, знаєте, ми живе-мо одною родиною від початку до кінця – бо що я сам буду? То різні є діти, побожні, ходять до церкви, моляться, причащаються, сповідаються. Ще до школи не ходили, а вже то все вміли. І так і до сьогоднішнього дня – нема такого дня, щоби діти не були на сповіді Божій.
І таку велику, найбільшу прислугу для мене зробила Процик Тетяна, мама отця Василя, тому що вона вже 30 років з нами. Вона приїжджала до лагеря, її не пускали, бо вона чужа – тільки на таке побачення через скло. Але вона чекала тих три місяці, як не знати чого – хоч поговори-ти. І якусь посилочку зробити, чи щось таке, чи інше – вже мама старенька, 80 років, і що вона могла – вона склерозна, сиділа і чекала смерти. А вона мені все допомагала і тепер помагає, і тепер вона з нами – живемо всі однією родиною, бо ми не маємо кому що ділити і когось від когось суферувати. Знайти в житті товариша і приятеля, який є за тобою – то є велике щастя. А є такі, що тільки вхопили священство, дістали юрисдикцію – і будь здоров, я тебе більше не знаю. Тому отець Василь для мене є дуже добрий і прихильний, він багато помагає мені в чім треба – він мені і уколи робить, тому що нині попробуй то все оплатити і закликати чи навіть попросити когось, то не дуже тобі хтось прийде і зробить. Ти підеш раз, а другий раз не підеш, бо будеш трошки, як то кажеться, встидатися. Але то є життя.
В.В.Овсієнко: Це був священик Української Греко-Католицької Церкви Йосафат Каваців. Розмова з ним записана в Стрию за сприянням Мирослава Меленя і його приятеля. Записав 3 лютого 2000 року Василь Овсієнко.