ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ

 631907.03.2008

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Дмитра Романовича ШУПТИ
(На сайті ХПГ з 7 березня 2008 року. Виправлення Д.Шупти внесені 30 березня 2008 року)

В.В.Овсієнко: 12 лютого 2001 року в місті Одесі в редакції газети "Думська площа" ведемо розмову з паном Дмитром Шуптою. Записує Василь Овсієнко.
Д.Р.Шупта: Шупта Дмитро Романович, народився 20 січня 1938 року в селі Курінька Чорнуського району Полтавської області. Закінчив сім класів у своєму селі, після цього навчався за 6 км у сусідньому селі Мокиївка, де закінчив десятирічку.
Батьки мої – селяни. Батько потрапив під час Першої Світової війни під Луцьком у полон і перебував у полоні в Німеччині до 1924 року. Він на фронті був у топографічному взводі, займав посаду молодшого офіцера – унтер-офіцера. Він мав хист до малювання, знав шрифти, і це його трохи рятувало. Але як він потрапив у полон? – Вибух снаряда під конем – і він контужений, без пам’яті. Це в армії Самсонова – та армія потрапила в оточення.
Я не буду все розповідати про батька, скажу тільки те, що він у концтаборі грав жіночі ролі у драмах Винниченка. Він був красивий на обличчя, блондин, голубоокий, невисокого зросту, тому грав там жінок. Але театр ставив постановки і в місті, на берлінській сцені. Пізніше він став художником кладовища і мав напівлегальний вихід до міста.
Їх обміняли на німецьких офіцерів вже після смерті «вождя». Коли їх повернули в Москву (він був у полоні разом з двоюрідним братом), їм запропонували бути в охороні Кремля. Його товариші погодились, а він ні в якому разі, поїхав додому, в село. Зайнявся господарством, одружився, але в 1929 році був репресований як багатий, бо тоді колгоспи почали створювати. Висланий він в Архангельську область, де вантажив стовбури дерев, стоячи по коліна в крижаній воді. Врятувало його, може, те, що він схопив дві ґрижі і вже фізично не міг працювати на вантаженні цих дерев і був десь там при господарстві Десь у 1937 році він одержав папір: "Технічно неправильно засуджений".
Війна. Під час окупації батько нас вивіз із села, де я народився. Батько після закінчення німецької окупації потрапляє не на форсування Дніпра, а в Кіровоградську область у гаубичний полк. Під Яссами він стояв на посту, а розрахунок гаубиці спав у будиночку. Був артналіт, і в будиночок потрапив чи важкий снаряд, чи важка бомба. Від будиночка нічого не залишилось, а батька привалило стіною. Всі, хто був у будиночку, загинули, а він якимось дивом урятувався. Там чи двері підняли, побачили частину людини, відкопали, він був сильно контужений, лікувався на Балатоні, а ото прибув додому – його схопили і засудили. Дали 25 років, йому навіть загрожував розстріл. За що – я нічого не буду говорити, бо він нам нічого й не розказував. Нам кажуть, що він – «зрадник Батьківщини».
Нас було п’ятеро – це від моєї мами, та ще двоє від батькової першої дружини. Я закінчив школу. Коли помер Сталін, повернувся тато. Весь цей час ми були в стані голоду. У нас був не голод 1947 року – у нас голод був, доки я і школу не закінчив. І не тільки в нашій родині, не тільки в нашому селі. Хоча це за 200 км від Києва, але це периферія Полтавської області.
Я поїхав у Сімферополь вступати в художнє училище. Мене віз туди земляк-художник, якому я допомагав у клубі оформляти сцену. Але ми приїхали туди дуже пізно, екзамени вже закінчились, мені нічого не зоставалося, як піти в технічне училище №3 імені адмірала Макарова на Ушаковій Балці в Севастополі. Документи мої взяв знайомий викладач Севастопольського технічного училища Євген Іванович Чертков. Узяв мою адресу і каже: "Я тебе викличу." Я чекав-чекав, чекав-чекав, уже там, знаю, давно почалися заняття, а мене не викликають. Приїжджаю туди – прийняли мене, навчаюся.
В.О.: Якого це року?
Д.Ш.: Це 1956 рік. А перед цим я в Києві складав іспити в індустріальний технікум. Мене там було завалено. І викрадено зошит з поемою «Терези». (У ній заторкувалося багато політичних та інших життєвих делікатних питать. Вона потрапила в поле зору КДБ. З тих пір автор опинився під постійним стеженням. – Зі спогадів Д.Шупти).
Я нікому там не говорив, що пишу вірші. Через провокативні моменти… (Севастополь тоді був «закритим містом»… 1 травня 1958 року під час маївки за містом мене затримали цивільні особи і доправили на прикордонну заставу, де влаштували дізнання, триденну перевірку, після чого все-таки відпустили. – Зі спогадів Д.Шупти). Тому я на наступне літо готуюся покинути це місто і вступити в Сімферопольське художнє училище. Підготувався наче нормально. Але в мене в 9 класі був туберкульоз очей, я рік був сліпий. І мені ж не підходив вологий кримський клімат, особливо зима, осінь. Я відчував, що мені погано, і подумав, що художнє училище – це ж треба дуже багато працювати зором, та й не було гуртожитку, і стипендія була дуже мала, і головне, що вчитися чотири з половиною роки. Я подумав, що я ж за цей час можу інститут скінчити.
Я вступаю до медучилища. Вони були поруч, на вулиці Некрасова в Сімферополі. Хоча завуч художнього училища умовляв мене йти до нього. Я тільки спеціспити там склав, а вже вступні складав у медучилище.
На другий рік мене викликають в облздороввідділ у кабінет Титенко, завідуючої. Вона вийшла, а два такі треновані хлопці: "Чого ти втік із Севастополя?" Кажу: "Я не тікав, я вступив до медучилища." – "Які в тебе плани?" Я не знав, що сказати, але в мене проскочила, пам’ятаю, фраза, що я в житті не цураюсь ніякої роботи, а тоді: "Треба працювати, працювати, щоб щось мати". Їм це чомусь не сподобалось. (Вперше відкритим текстом агітували мене виконувати роль стукача, на що я не погодився. Допит тривав з 9-ої ранку до 22-ої години вечора. Потім були інші виклики в згадану службу, але теж безрезультатні. – Зі спогадів Д.Шупти).
Я був головою профспілкового комітету всього училища. Після цієї розмови мене зміщують, і я не закінчив медучилища з відзнакою, хоча весь час ішов як відмінник. Це мене дуже й дуже опечалило, насторожило – чому? Бо я мріяв після медучилища вчитися в медінституті.
До медінституту я вступав 4 рази. І всі ці 4 рази я не знав, чому мене не приймають. Врешті я вступаю до медінституту і з таким злом думаю: повчуся рік, покажу, що я вмію навчатися, і покину. До речі, я і в медучилище пішов тому, що не пройшов по конкурсу в інститут. За цей час я намагався вступити і до Київського медінституту. Там я так віддалік бачив напис на моїй справі червоним олівцем і зрозумів, що я ніколи в цей інститут не потраплю. Їздив я вступати в сільгоспакадемію на факультет агробіохімії. Мене там відговорив завкафедрою: "Ви ж уже в медучилищі навчаєтесь." Я кожне літо їздив кудись вступати. Нічого в мене не виходило. Врешті я склав екзамени до Київського університету на факультет хімії, хоча хотілося вступити на гідробіологію. Але її закрили і в Донецьку, і у Львові, як і в Києві. Тільки в Одеському університеті залишилося відділення. Хто бажає, їдьте туди. Я уявив собі, скільки нас туди з’їдеться, і вирішив з цими оцінками їхати до Кримського медінституту. Показую ректорові, а він каже: "То це Ви? Ми Вас знаємо. На наступний рік." Це була третя спроба. А на четвертий раз, наступного року, я вже знав, що пройду по конкурсу в Кримському медінституті.
Працював я за цей час начальником медчастини на заводі залізобетонних виробів. Усі робочі кадри заводу – зеки. Я цього не знав, коли мене туди послали. Начальником кадрів там був такий Крутиков. Він весь час заходив до мене з провокативними запитаннями. У мене стояли коробки з вітамінами – він міг отак нагребти кишеню і піти. Я йому раз зробив зауваження, два. Пішов до директора зі скаргою і з’ясував, що мені там далі не працювати. З КДБ приїздили. Коли я довідався, що гість із КГБ, то запрошую його: «Ваша ж черга». І відчуваю, що щось не те. А він каже: «Ні-ні, я не на прийом». Тоді я вибрав момент, коли нікого не було, і запитав: «Так а чого ж ви тут? Мені ж не можна вести прийом при сторонній людині». Він виймає посвідчення і каже: «Поїхали зі мною». Мене возили в КГБ методично – що раз у квартал, це точно. На співбесіди, на допити, агітування в «стукачі», чим доводили до божевілля.
За період навчання в медінституті я змінив десь сім місць роботи – не за своїм бажанням, не тому, що я був якийсь недбалий на роботі. Мені так влаштовували, що я не міг довго на одній роботі втриматися.
Врешті я прилаштувався на «швидку допомогу». Там я й закінчив медінститут. Закінчив з відзнакою. Я весь час аналізував своє становище. У нас на третьому курсі хлопців забирали до військової академії. Пішли трієчники і будь-хто, а я мандатну комісію не пройшов. Перед закінченням інституту я знав, що мене залишають на якійсь кафедрі. Пішли такі чутки. Пішов до ректора й кажу: "Залиште мене, будь ласка, на якійсь практичній кафедрі, не на теоретичній." Мене будь-яка влаштовувала б. «Ні, поїдете, попрацюєте, а ми Вас викличемо». Кажу: «Я все забуду, а потім невідомо – може, я одружуся, може, ще щось приключиться». Чого я дуже захотів залишитися при інституті? Там були люди, які мені допомагали – наприклад, сказали, що я був у «чорних списках», оце після того, як я мандатну комісію не пройшов. Мене кілька разів на комсомольських зборах курсу розбирали як недбалого комсомольця – чому? Тому що я або працював, або навчався, у мене не було жодної вільної секунди.
Одного разу я одержав на поштамті великий пакет. Біля мене якраз був доцент педінституту (нині це Кримський університет) Губар Олександр Іванович. Я кажу: "О, дивіться, Олександре Івановичу, який пакет!" Ми у скверику біля поштамту розірвали його – а там "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Івана Михайловича Дзюби! Він: "Закрий це швидко!"
В.О.: А в якому вигляді була ця праця? Машинопис?
Д.Ш.: Так, машинопис.
В.О.: Коли це було? Ця праця загалом з’явилася на початку 1966 року…
Д.Ш.: Це було десь у 1967 році. Губар сюди-туди глянув і каже: "Он бачиш, які сидять?" А там такі накачані спортсмени. Вони нас "пасли". Я забрав пакет, ми розійшлися. Я приніс цю працю в медінститут. Вона в мене й зберігалася, і аж у 1983 році десь поділася – як корова язиком злизала!
Цей Губар давав мені «добру дорогу» в газеті – там початкуючих поетів друкували. Я ж у Кримському літоб’єднанні був.
Був там у нас такий Євген Каплич, однокурсник, з магнітофоном. Провокував мене на розмови. Я впевнений, що він їх записував. Але я не думав тоді, що він записує, – це вже я потім розкручував...
Було в мене кілька побачень з дівчатами. Загалом, то я не мав часу на побачення… Пам’ятаю, ввечері в Гагарінському парку ми з дівчиною йдемо, а за нами – з кіноапаратами! Вона це помітила й каже, що нас фотографують. То вже не до побачення було.
Коли я навчався в медінституті, то в 1963 році я був на Одеському семінарі літераторів, де були Василь Стус, Василь Захарченко...
В.О.: І Богдан Горинь, мабуть, був?
Д.Ш.: І Богдан Горинь був. Усі, крім підісланих, пізніше були так чи інакше репресовані. Є книжки, де я зі Стусом. Я бачу, що Ви займаєтеся Василем Семеновичем. Може, Ви й не звернули увагу, але я там є на знімках.
Отже, мені не вдалося залишитися в медінституті при кафедрі. Я одержую диплом навіть без призначення на роботу – «червоний диплом» без призначення на роботу! Приїжджаю в своє рідне село. Це головна садиба колгоспу, до якого належало ще кілька сіл. Думаю, хай буде тут медична амбулаторія, попрацюю я в рідному селі. Приміщення, де розгорнути амбулаторію, було. Головою колгоспу був колишній директор школи. Молодий, енергійний, закінчив Одеський університет, біофак. Ясько Григорій Тимофійович, із сусіднього села родом. Я до нього – «Прийдеш завтра». Мабуть, він проконсультувався, де треба. "Їдь в область – там повинні тобі дозвіл дати на амбулаторію". Я їду в Полтаву. Звичайно, там мене ніхто не чекав, ніхто туди не телефонував. А може й телефонував, та все робилося навпаки. Мої земляки – однокласник Микола Іванович Назаренко (працював у педінституті) і Григорій Федорович Артюх (онколог, він закінчив Харківський інститут) кажуть: "Тікай, тут тебе нічого доброго не чекає. У селі ніякої амбулаторії не буде."
То я куди втік – я влаштувався завідуючим терапевтичним відділенням залізничної лікарні, це Полтава-Південна. Працювати можна було, але житла я там, як тепер розумію, ніколи б не отримав. Мене цікавила хірургія. Я вдень відпрацьовував у терапії, піднімався на вищий поверх і цілу ніч пропадав у хірургії. З одного боку це начебто й добре, а з другого – головний лікар каже, що сім років я не матиму місця в хірургії.
Довелось мені знов їхати додому. Я в Пирятині влаштовуюся хірургом. У цей час (1969 року) мені вдається потрапити на спеціалізацію в Харків, в інститут удосконалення лікарів. Як правило, це робиться десь після 5 – 7 років праці. А приїздив головний хірург із Полтави, і чи його вдалося умовити, чи така ситуація склалася, що в Пирятині не було молодих хірургів і вирішили підкріпити кадрами. Я іду в Харків.
У мене в Харкові у видавництві "Прапор" лежав рукопис. Я раніше його заслав туди. Я вирішив його забрати, бо довго не було ніякої відповіді. Заходжу до видавництва – обідня перерва, кажуть: "Вам рукопис вислали додому." Але заходить у кабінет такий чоловічок (я його прізвища не знаю) і показує рецензію, я читаю: "Вірші націоналістичні, антирадянські". І підпис одного з письменників – Лопатін. Це редвисновок чи щось таке. Звичайно, я міг той папірець забрати. Але чомусь не забрав. Приїхав додому – справді, прийшла поштою папка, з зовсім іншим супровідним листом: "Доопрацьовувати рукопис". Вказували там на якийсь песимізм в одному-двох віршах.
У Харкові з цих курсів брали мене в Інститут нейрохірургії на наукову роботу. Коли ж я поїхав туди, глянув – а це страшніше за тюрму! Височенні стіни, все обнесено аж угорі колючими дротами, і, як видно, все воно під напругою. Я помислив – ні, це не піде. Щоб там вживлювати комусь електроди чи що?
Я повертаюся в Пирятин. З дружиною повернувся, яку знайшов на цих курсах. Тут дуже обурився головний лікар: "Вам роботи не буде, їдьте в дільничну лікарню завідуючим." Кажу: "Так зачекайте, я ж пройшов удосконалення як хірург. У мене ось відмінні оцінки, мене в нейрохірургічний інститут брали." – "Нас це не цікавить, їдьте туди, куди я Вам кажу. Місця ні Вам, ні дружині в Пирятині не буде."
Довелося влаштуватися в залізничну лікарню станції Гребінка. Там через півроку мене знову знаходять певні інстанції, викликають і кажуть, що квартири тобі, скільки житимеш, тут не буде. Я їду в Міністерство. Мене направляють у Бориспіль хірургом, але квартиру не зразу дадуть, треба знімати. А в Яготині зразу дають квартиру. Я повертаюся в Яготин і влаштовуюсь хірургом.
Але минуло півроку – і я потрапляю в хвилю нестерпного життя. Заарештовують мої історії хвороб, вони потрапили до прокурора.
Пам’ятаю випадок: на День Перемоги іде завідуючий відділенням, фронтовик, вітає всіх, особливо палату інвалідів і учасників Вітчизняної війни. Він їх вітає зі святом, а я собі мовчки за ним іду. Після обіду мене викликає прокурор: "Ви знаєте, що слово лікує?" Кажу: "Прекрасно знаю." Я ж не знав, чого він викликав. А вже був донос, що я не привітав інвалідів у цій палаті – це він мені сказав після семи годин допиту. Я від нього десь об 11 годині вечора пішов. Кажу: "Зачекайте, слово-то лікує, але в нас є субординація. Вітав заввідділенням. Треба ж дотримуватись субординації". – "І Ви повинні були".
Був ще випадок, потрясаючий. Я мав виклик від Спілки письменників на Шевченківські березневі свята в Ленінград. Туди їхав Юрій Кобилецький із Києва (він невдовзі помер). Був Роман Лубківський у цій групі. Все нормально, нас там зустрів Петро Жур – такий шевченкознавець, він кілька книг про Шевченка написав. Повертаюся додому – мене головний лікар веде в прокуратуру, бо я, виявляється, порушив усі трудові кодекси і мене треба виганяти. Кажу: "Як це? Ви мене самі відпустили!" – "А Ви просилися в Академію художеств!" – "Правильно, я там і був." – "А ми думали, що то в Києві." – "Та як же Вам не знати, що вона єдина в СРСР, ця Академія художеств. І Ви в Ленінграді вчилися!" Ну, цього він мені не простив, скільки я там працював.
Коли я працював лікарем у Яготині, до мене Тарас Мельничук приїздив. З ним я знайомий був трішечки раніше, бо він приїздив від Івано-Франківщини в Київ у Спілку письменників. Я тоді з Криму приїздив, так ми з ним зазнайомилися. Потім його не стало… А Василя Стуса я бачив востаннє в день його останнього арешту. У Спілці він піднімався по східцях. Як я потім уже зрозумів, його вели такі треновані хлопці у партком... (Навряд щоб Стус у день арешту 14.05. 1980 був у Спілці письменників, та ще й парткомі... – В.О. Тут, може, я допускаюся помилки в часі. – Д.Ш ).
В.О.: Ви кажете останнього – у нього було два арешти.
Д.Ш.: Другого. А я йшов униз. Чому я там був? У мене у видавництві "Радянський письменник" збірку "зарізали". "Зарізаних" збірок у мене було стільки, скільки я їх видав. Наприклад, перша збірка мала вийти десь у 1965 році в Криму. Але доки не видало видавництво "Молодь" у Києві, я в Криму не зміг видатися. Кожного року я потрапляв у видавничі плани, але видрукувати збірку – ні. Я згодом зрозумів: я ніколи не зміг би збірку видати, якби покладав надії тільки на видавництво "Крим". Цим вони мене довели майже до божевілля. Це ж перша збірка, хвилюється людина… Такий вишуканий терор чинився – хто пережив це, той може уявити, що це таке було.
Продовжу про Яготин. Прийшов до влади Андропов (Генеральний секретар ЦК КПРС з 12.11. 1982 до 9.02. 1984). У цей час у Польщі "Солідарність" розгорнула свою діяльність. А в мене періодично, а при Андропову часто, почали арештовувати історії хвороб – і відзвітовуйся у прокурора. Добре, що за той період у мене не було смертей, ніхто з моїх пацієнтів не помер. Якби хтось із пацієнтів помер, я впевнений, що мені б тоді інкримінували якийсь злочин.
Пам’ятаю, десь у той час мені в операційній доповідають, що по поліклініці бігає якийсь художник і питає хірурга, який у вишитій сорочці ходить – уявляєте? Я спускаюся, знайомимося. Володя Кальненко, художник із Ленінградського вищого Мухінського училища. Він: "Ось я з бандурою, я в Переяславі був". І показує побиту бандуру. Іде зі мною до мене додому. Я тоді жив сам. Дружина з дітьми виїхала за Чернігів до батьків. Чому? Тому що подала на розлучення. Двойко діток маленьких – і вона подає на розлучення. Все це спричинилося тими обставинами, що поруч у нас на площадці жила завідуюча гінекологією, Жанна Карліївна, яка кілька разів, коли я приходив додому, відчиняла двері і на весь будинок кричала: "Націоналіст прийшов!" Я спочатку не звертав на це уваги, вважав, що це якийсь жарт. Потім я їй на роботі зробив зауваження, та зрештою зрозумів, що це все пов’язано з нашими неладами в родинному житті. Моя дружина теж лікар і, видно, з нею спілкувалася. Коли я приходив з роботи, вона вічно була заплакана. Ну, що – розлучення, то розлучення, – схопила дітей і поїхала. А ми з Кальненком прийшли до нас. Зварили там якогось кулешу, чаю, і Володимир подає ідею поїхати в Ленінград на Шевченківські свята. Можливо, він цю справу якось і підштовхнув, що я потрапив до цієї групи.
Коли я повернувся з Ленінграда, то мені дуже тяжко було відзвітуватися за це. Чому? Та тому, що я мав їхати в Київ, а поїхав у Ленінград – це раз. І там я пробув на кілька днів довше, ніж належалося, мене тут чекали. А найголовніше, що ніхто не знав, куди я зник. По Києву мене розшукували. Коли мене викликали в Переяславське КГБ (там була їхня кущова контора), то мені якийсь Середа сказав: "Ви потрапили в особливу групу, за Вами пильнували ще в Ленінграді." А я там що – я вірші читав, більше нічого. Та ще вареники їв, як і всі, коли запрошували. "В усякому разі, Ви – націоналіст". – "Тому що українською мовою читав?" – "Та ні, Ви ще й оперуєте, як націоналіст." – "А як це?" – "У Вас швы на раны особенные." – "Що, хрестиками вишиті чи українськими узорами накладаю шов?" – "Вы много хотите знать! Вы еще узнаете!"
Але моя дружина повертається. Після розлучення, після того, що вона вже навіть прізвища мого не носила – повертається. Діти біжать перші, я вийшов, кажу: «Біжіть, ви вдома». І вона залишається: "А как же я?" Кажу: "А ти як хочеш." Родинного життя в нас уже не вийшло – в середній кімнаті жили діти, там вона, а я тут. Я свою кімнату почав замикати на ключ. Кілька разів був зірваний замок. Одного разу я приходжу – замок зірваний, викликають мене в райком партії до Порохнюка, першого секретаря райкому. "У Вас нашли оружие." Я кажу: "Багато?" – "Вы должны знать." – "Уперше чую." Мені інкримінували зберігання нарізної зброї – саморобний самопал і якісь там нарізи. Мені не дозволили вийти з відділення.
В.О.: Це де й коли?
Д.Ш.: У Яготині, 1983 рік. 25 жовтня викликали в райком, а 29 жовтня я пішов у відділення міліції. Але там не міліція була – там були слідчі держбезпеки. Вже все там було оформлено, звідти я вже додому не потрапив. Я переночував дві ночі в Яготині, а потім потрапив до КПЗ в Переяслав. У Переяславі ми побули дві чи три доби, і нас у "воронку", мене в "стакані", відвезли в Київ.
В.О.: Ви кажете "нас" – то це ж кого?
Д.Ш.: Та ж групу арештантів везли. Назбирали і повезли групу. Я потрапив до Лук’янівки. Мене тримали то в одиночці, то в сороковій камері, то в дев’яностій. Різні групи, різні злочинці, були там і підсадні. Це вже я потім, аналізуючи, розумів, що то підсадні. Вони все знали наперед, навіть знали, чим у мене все скінчиться, скільки мені дадуть і де я буду відсиджувати. У Лук’янівці я просидів аж до 1984 року.
Тільки-но поранили Андропова, відбувся суд. Він десь на початку року помер (Суд відбувся 11 січня, а Андропов помер 9 лютого 1984 р. – В.О.). У мене все пройшло, як жахливий сон. Там у мене ні сну не було, нічого – отака суцільна маса, я в тій глевкій масі подій. Я мав офіційного захисника і двох громадських захисників від Спілки – Володимир Забаштанський і Петро Засенко були моїми громадськими захисниками. Вони були на суді. Суд відбувся дуже швидко.
В.О.: Це суд якого рангу – обласний чи районний?
Д.Ш.: Яготинський районний суд. Мені вже зовсім інші статті підшили.
В.О.: А яка стаття була – зберігання зброї? 222, так?
Д.Ш.: Номера не пам’ятаю, чесно. Але якби ще був при справах Андропов, мені б інкримінували і вбивство, і що хочете. Той пістолет-то в них був. Вони могли з нього зробити все, що хочете, і довести, що то я вчинив. Але це все домисли. Я повертаюся на роботу...
В.О.: А суд який вирок виніс?
Д.Ш.: Два роки умовно. (За вироком Яготинського районного суду Київської області від 11 січня 1984 року Д.Шупта покараний за ст. 222 ч. 1 КК УРСР двома роками виправних робіт без позбавлення волі з утриманням на користь держави 20% заробітку за місцем роботи. Його «посправники» Василь та Валентин Євсеннікови, які йдуть у вироку першими – отже, за ними більша вина, – покарані за цією ж статтею двома роками позбавлення волі умовно з випробувальним терміном 2 роки та з передачею їх на перевиховання трудовим колективам. Такі вироки виносилися радянськими судами, коли вини звинувачених не можна було довести, але потрібно було чимось «виправдати» безпідставний арешт. – В.О.).
В.О.: Так що, все-таки якась вина була записана у вироці?
Д.Ш.: Пістолет, і все. А на початку, як тільки я потрапив під арешт, мені інкримінували зберігання зброї, набоїв, мішок доларів, закопаних там-то, що я навіть не знаю, де, кілька радіостанцій, там-то на межі закопаних, і зв’язок із "Солідарністю."
В.О.: Дива!
Д.Ш.: "Зброя" випливла після того, як усі ці звинувачення були зняті після смерті Андропова. Ну що ж – два роки. А я вже кілька місяців відсидів, то мені їх зарахували.
В.О.: Скільки Ви там місяців провели?
Д.Ш.: 4 місяці, із них в одиночці – 3 місяці. Вони могли мене в одиночку зразу чи під кінець посадити і не випускати. Але, мабуть, мене переводили в ті камери, де були "підсаджені". Це в них така тактика.
Після того я на роботу не можу влаштуватись. Їду знову в Міністерство – роботи нема. Але я втратив не тільки можливість, а й здатність працювати хірургом. Я добивався роботи хірурга, щоб відновити своє реноме. Але мені цього ніколи не вдалося домогтися. Став я хірургом-експертом ВТЕК – лікарська експертна комісія. Потім я був на курсах ВТЕК у Харкові. Мене забирають у Київ, в обласну ВТЕК, у хірургію. Там якраз складалась ситуація, що звільнилося місце хірурга.
Їздив я електричкою з Яготина в Київ. Встаєш о 4 годині, а повертаєшся десь об 11 ночі, о 12 – уже й автобуси не ходять, а мені ще десь кілометрів три добиратися від вокзалу додому в Яготині. Став я в Києві у знайомих ночувати – на мене подають у розшук по СРСР!
Почався аліментний терор. Це не можна описати, що я пережив. Був я при сім’ї доти, доки не сплатив усі аліменти. Старший син пішов в армію, а на рік менший вступив у технікум. І тоді я додому вже не з’явився. Там, звичайно, загинули всі мої рукописи, загинуло дуже і дуже багато всього.
Чи було мені легше після цього? Мабуть, що ні, тому що й зараз я ще відчуваю наслідки всього цього. Наприклад, я не в Одесі прописаний. Я прописаний у своєму селі на Полтавщині, там батькова хатина. Оце я тут – а там усе грабується по 5-7 разів на рік. Я приїжджаю, позачиняю, вікна позабиваю – знову, знову і знову одне і те ж. Методично, розумієте? Знають грабіжники, що там нічого немає, але весь час ідуть обшуки.
Що ще можна сказати? Зараз, звичайно, є можливість видатися, якби були спонсори. Та це, мабуть, і у Вас така проблема. Сподівався, що Микола Козак – ми з ним вели розмову, – дістане якісь мої папери. Я писав у КГБ в Одесу, в Київ, у Крим. Відповідь одна і та ж: "Никаких на Вас дел никогда не велось". Тоді як я прекрасно знаю: перед тим, як виїздити з Криму, мене викликали в обласний КГБ і показували мені мою поему «Терези» на предмет опізнання, чи моя це річ. Кажу, моя, я не відмовився. Другу справу вів усі роки моєї праці в Яготині головний лікар. Це доноси, доноси і доноси. Він їх збирав, та ще й мало того – він сам провокував, щоб писали доноси. У нього в сейфі була окрема папка. Там, у Яготині, був майор Василь Васильович Терещенко, який збирав матеріали на мене. Фактів цих дуже багато, мені б хотілося навести лад у цій справі: репресований я чи не репресований?
Працювати за фахом я після того не зміг. Після Лук’янівки у мене два хребці клинить у спині, між лопатками, втратився зір і слух та ще багато чого…
В.О.: Чому? А оці рубці на пальцях – результат чого?
Д.Ш.: Результат допитів.
В.О.: І що Вам робили?
Д.Ш.: Руки в двері. Причому там двері такі – кістка ціла, а як крутне, то шкіра отак наче рукавичка обкручується. Отакі руки були.
В.О.: Ого! У наш час не так часто застосовували такі методи!
Д.Ш.: А мені довелося...
В.О.: А пам’ятаєте прізвища тих слідчих?
Д.Ш.: Колосовського пам’ятаю – молодий, років 20 йому, у КГБ в Яготині. А потім нічого я не пам’ятаю. У мене є брат – ніяких побачень, ні передач, нічого я не мав за весь термін сидіння.
В.О.: І що, Ви зверталися до різних установ – відповідають, що ніякої справи проти Вас не було?
Д.Ш.: "За Вами кримінал, зброя".
В.О.: Ага, кримінал, зброя.
Д.Ш.: Оце востаннє звернувся – і плюнув. Причому, там нема жодного українця, мова російська – до кого я буду звертатися?

Дмитро Шупта 12.02. 2001. Знімок В.Овсієнка.