ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ

 471306.05.2008

автор: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю Григорія Микитовича О М Е Л Ь Ч Е Н К А

В.В.Овсієнко: Розповідь Григорія Микитовича Омельченка, 5 квітня 2001 року в Січеславі (Дніпропетровськ), у його домі. Це останній дніпровський лоцман, йому 83 роки. На жаль, він дуже погано чує. Вулиця Яснополянська, 85, телефон 67-18-36. Мене привела сюди Тамара Завгородня. Записує Василь Овсієнко.
Є низка публікацій про останнього лоцмана дніпрових порогів Григорія Омельченка: "Україна молода" 27 липня 2000 року, стаття на цілу сторінку "Дніпровські пороги", автор Сергій Довгаль. У газеті "Джерело", 14 січня 2000 року, № 1 (171), сьома сторінка, "Легендарний лоцман", автор Володимир Соболь, краєзнавець. У журналі "Зона" № 13, 1998 року, великий матеріал під назвою "Крізь табори смерти", з 20-ї сторінки до 45-ї, записав Микола Чабан. Григорій Микитович Омельченко в цьому журналі розповідає про своє ув’язнення від 1948 року до 1954 року.
Г.М.Омельченко: Народився 22 січня 1911 року в селі Лоцманська Кам’янка – селищі лоцманів дніпровських порогів, у родині потомственого лоцмана Микити Омельченка. Прадід Яків прожив 105 років, потомствений лоцман і рибалка. Його син Олександр – потомствений лоцман і рибалка. Мій батько, син Олександра, – потомствений лоцман і рибалка. Все життя прожили ми цією професією на Дніпрі і в полі. Мали землю, бо лоцмани теж селяни, обробляли її, а тільки відкривається навігація – всі на Дніпро. До появи плотів рибалили, а як потепліло, тоді на дуба чи на плоти і проводили через пороги судна, ліс, плоти. І так десь до вересня. Потім вода холодна, закінчувався цей сезон. Отак і жили весь час.
Я пам’ятаю себе з трьох років. Чому з трьох – бо пам’ятаю початок імперіалістичної війни, а я 1911 року. Перше моє відвідання острова Становий – зараз його немає. Дід і баба їздили туди на Трійцю жати осоку і мене брали з собою. Отам я вперше побачив козулю й зайця, це знайомство з природою. Оце мені врізалося в пам’ять, до сих пір усі подробиці пам’ятаю. Як сільський хлопець, в усьому допомагав у домашньому господарстві, а з п’яти років почав пасти худобу. З семи років помагав у полі – поганяв коней під час оранки, сівби, молотьби, жнив. Усі дитячі роки минали в цих роботах. Потім уже освоїв усі сільськогосподарські роботи і працював весь час, у тім числі три роки в колгоспі, з 1929 по 1933 рік. І за всі ті роки не одержав ні копійки, ні зернини – нічого. Це був рабський безкоштовний труд. 1933 року почали люди гинути, і я дійшов до скелетного стану. Покинув колгосп, і всі покинули, залишились одиниці, і пішов учитися – там хоч сто грамів хліба давали.
До 1921 року закінчив чотирикласну школу, а голод 1921 припинив навчання. Школи через рік-два відновили, а я вже переріс. У 1929-тім році відкрилася вечірня школа для таких, що перервали навчання, і я закінчив її. Пішов на підготовчі курси Інституту професійної освіти і в 1932-ім році втупив у нього. Згодом перейшов у Дніпропетровський університет на соціально-економічний факультет. При цім факультеті був геолого-географічний відділ. Тоді були часті зміни, і цей відділ ліквідували. Я був єдиний на факультеті безпартійний. Єдиний. Всі або партійці, або комсомольці. Батько мій був віруючим і не дозволив мені вступити в комсомол. А йти проти батька, руйнувати сім’ю я не хотів, хоч дехто робив так.
У 1935-ім перейшов на геолого-географічний факультет Харківського університету і закінчив його в 1937-ім році. Мені всі предмети були зараховані, які я пройшов на соціально-економічному факультеті; у Харкові я вивчав тільки ті дисципліни, які були в програмі геолого-географічного факультету. Тому я за два роки отримав диплом педагога-географа і направлення у Мелітопольський сільськогосподарський інститут – там були вечірні курси – викладачем геології і географії. Але оскільки мене відразу не могли забезпечити квартирою, то порадили взяти декілька годин у середній школі, яка надасть житло. І я одночасно працював удень у школі, мав небагато годин, а ввечері в інституті.
Через деякий час мене запросили в Палац піонерів. Область була Запорізька, а Палац піонерів був у Мелітополі, бо там було приміщення для нього. Я був весь відданий краєзнавчій роботі, і це мене виділило серед усіх учителів. Я через три роки краєзнавчої роботи з учнями одержав перше місце по області і третє по Україні, мій гурток був нагороджений 36-ма тисячами карбованців і двотижневою мандрівкою по Криму. Отака була відзнака.
Ця краєзнавча робота пройшла через усе моє життя. Потім, де б не працював, я утворював краєзнавчі гуртки і працював з ними. І навіть коли пішов на пенсію, все одно працював у школах. Це забирало найбільше часу, більше, ніж навчальні години, але я не шкодував за тим. Часто перевіряв – беру яку завгодно кількість днів і місяців – де я більше працюю, і виявлялося, що я більше працював позакласно.
Це моя педагогічна діяльність до війни. Працюю я в Мелітополі, і от у 1940 році мене запрошують у Запорізький педагогічний інститут, бо дізналися про мою краєзнавчу роботу. Крім того, я писав нарис про острів Хортиця, географічне його положення. І нарис, і деякі статті друкувалися. Мене запросили в педагогічний інститут викладачем географії, там збиралися відкрити географічний факультет. Я звільнився з Палацу піонерів і приїхав у Запоріжжя. Але у зв’язку з нестачею контингенту слухачів цей факультет не відкрили. І порадили: десь цей рік попрацюйте, а на наступний рік ми вже підберемо групу і вас тоді заберемо. Я з десяти шкіл обрав нову на острові Хортиця пропрацював там рік. Розгорнув велику краєзнавчу роботу, зокрема, вніс пропозицію в обласне управління освіти влаштувати учнівську експедицію від Запоріжжя до Перекопу по слідах Врангеля, зібрати історичний краєзнавчий матеріал і видати його силами учнів. Цю ідею підтримали, і я у 1941 році пішов з учнями. Пройти весь шлях не можна було одною школою, так ми поестафетно. У мене була ділянка 46 кілометрів від острова Хортиця до села Біленького. Я зібрав багатющий матеріал – і історичний, і краєзнавчий, і фольклор. Між іншим, переді мною ходили літератори, їм теж дано було завдання зібрати фольклор, а вони кажуть: та люди нічого не знають – спитаєш їх, а вони кажуть: "Ніякого фольклору ми не знаємо". Недосвідчені молоді вчителі, а я вже мав досвід у цій справі. Я зібрав багатющий матеріал.
Отже, я заздалегідь списався з усіма школами, зі старезними дідами і оце від них усе записував. Експедиція Академії наук, яка працювала на острові Хортиця, визнала, що мій шкільний музей багатший за обласний краєзнавчий.
На шляху цієї учнівської експедиції мене захопила війна, вже під кінець дороги. У мобілізаційному листку написано: «Явиться по вызову». Декого на перший день, другого на третій – було заздалегідь на випадок мобілізації розписано, кому з’являтися. А в мене – «по вызову». Думаю, може мене сьогодні викличуть. Я посадив дітей на пароплав, приїхали на острів. Через тиждень мене мобілізували.
Спершу попав у Севастополь. В університеті проходив вищу військову підготовку за спеціальністю "артилерія". Я там зразу став навідником, ми охороняли Севастополь від повітряних нальотів. Після Севастополя попав на Калінінський фронт, з Калінінського – на 1-й, 2-й, 3-й Прибалтійський фронти. Після госпіталю попав на Україну, а після того мене вже не пустили туди, де я служив, у 221-й дивізіон, а послали в розпорядження штабу 3-го Українського фронту. Я прибув у штаб Українського фронту в Одесі, а звідти мене направили у 60-й артилерійський дивізіон якраз на плацдарм, захоплений на Дністрі в лісі, де йшла підготовка до прориву румунського фронту. І ми уміло там підготувалися, після чотиригодинного обстрілу, в якому і я брав участь, пішли в атаку і захопили 12 румунських дивізій у полон, і Румунія вийшла з війни.
З Румунії через Дунай попав у Болгарію. Там знов через Дунай в Угорщину. В Угорщині брав участь в оточенні Будапешта. Там велике угрупування було оточено. Але Гітлер зняв п’ять гірськоальпійських дивізій у Франції і послав на прорив оточених у Будапешті. Вночі ми зайняли позицію, замаскувавшись на кукурудзяному полі. Танкісти нас не помітили, йшли з відкритими люками, без боязні, не сподіваючись, що тут може бути заслін. А його доти й не було – нас вночі сюди перекинули. Підпустивши їх на сто метрів, ми відкрили вогонь. Сім танків знищили, а решта повернула пошкоджена. Ми перемогли. За три кілометри від нас, у місті Секешфехервар, був штаб фронту, і його мала розгромити ця група. Вони ж не знали, що нас жменька.
Через тиждень нашу батарею перекинули з південної сторони міста на північну, бо німці знову пішли в наступ. Дві наші гармати були розбиті в цьому бою, а двома гарматами ми відбивалися, поки вистріляли усі снаряди.
В.О.: А Ви були командиром якогось підрозділу?
Г.О.: Пройшов шлях од навідника до командира гармати, командира взводу і командира батареї.
В.О.: А який у Вас був уже військовий чин?
Г.О.: Командиром батареї я став лейтенантом. А мої командири були старші лейтенанти. Німці пішли двома краями, боячись наткнутися на артилерійський заслін. Ми опинилися в оточенні. Що робити? Зв’язок із дивізіоном перерваний. По спалахах нас почали обстрілювати танки, артилерія, міномети. Але по вогню важко визначати вночі віддаль. А вдень нас знищать прицільним вогнем. Тоді ми зняли з гармат ударні механізми, оптичні прилади (снаряди всі були вистріляні), взяли зенітний кулемет протиповітряної оборони і спустилися в долину річки. А берег був крутий. Німці пройшли повз нас і не помітили. І ось ми побачили вогник. Послав двох розвідників – кажуть, що це фольварк, панська садиба. Я розташував кулемети, автоматників і послав детально розвідати, чи є там військові. Якщо є, кинути по гранаті і зразу відступати, а ми відкриємо вогонь згори. Виявилося, німців нема. Ми зайшли в будинок, виставивши варту. Поміщик утік, залишилися батраки. Серед них був чех, я в нього розпитав усе. Вдень він бачив, як проходили колони. Ми опинилися в тилу ворога.
Мене вразило, що тут усі дорослі, немає дітей. Питаю: "А що ж серед вас дітей немає?" І сказав по-мадярськи «діти». Тут відчиняється ляда погреба і висовується голівка. Кажу: "Іди до мене, не бійся" – і дитина вилізла. А за нею ще кілька дітлахів. У мене був шматок цукру в кишені, я розділив його на чотири частини, роздав. Солдати пошукали в себе і теж почали пригощати дітей цукром. Хазяїн побачив таку нашу дружелюбність, хазяйка внесла відро молока, і ми по кухлю випили, трошки перепочили і рушили праворуч від міста. Пройшовши 42 кілометри, вийшли на лінію фронту і з’єдналися зі своєю частиною. Так ми вийшли з оточення.
Через деякий час ми одержали нові гармати. У складі 3-го Українського фронту воював у Румунії, Болгарії, Угорщині, Югославії і Австрії. Маю медалі за взяття Будапешта і Відня.
Після закінчення війни нас перекинули з Австрії в Болгарію – хотіли наші захопити Босфор і Дарданелли в Туреччини за те, що турки пропустили німецький флот. Але Англія і США заявили: війна з Туреччиною – війна з нами. І наші тут поступилися. Простояли ми там чотири місяці за сорок кілометрів від Босфору і Дарданелл. У 1946 році почалася демобілізація.
Написав у наркомат освіти, щоб мене направили в педагогічний інститут у Запоріжжя. Але Запорізький інститут не функціонував, був розбитий, і навчання там ще не відновили. Мене призначення директором Братського педагогічного училища в Миколаївській області. Але попрацював там усього один рік, бо наступного року мене заарештували і засудили за статтею 54-10 на 10 років. За що? Педагогічне училище мало 120 заочників із сіл. Вони приїжджали на семінари, на сесії, на іспити. І от на одній із сесій, коли ми збирали слухачів, зі 120 з’явилося тільки 80. Я здивувався: як же вони можуть не приїхати? Знаю, що з такого села має бути три заочники, тож питаю: "Чого ви один приїхали – а інші де?" Студент щось невиразно пробурмотів. А коли розійшлися, підходить і каже: "Той учитель, який мусив був приїхати зі мною, пухлий". Кажу: "Як, учитель?" – "Так." – "Чого, як же могло так бути?" А він каже: "Учитель на селі одержує два з половиною кілограми борошна на місяць, і тільки на себе, на утриманців ні, а в нього дружина і двоє дітей". Це, значить, одержали, з’їли – а далі? Місцеві вчителі сяк-так голод переживали: у того корова, у того вівці, у того коза, у того городина припасена – дещо є. А я, наприклад, демобілізований, нічого свого не маю, і от я одержував порівняно з іншими добру зарплатню – більше тисячі карбованців, але сто карбованців хлібина, сто карбованців пляшка олії, сто карбованців ще щось. Одного разу дружина повертається з базару і каже: "Оце півполучки витратила". Почала перераховувати, все дорого. Вона вчителька, одержувала всього 400 карбованців.
В.О.: Ви згадали дружину – а коли Ви одружилися? І назвіть ім’я дружини.
Г.О.: Ми вже три роки були знайомі, ото фотографія – дружина і я. Ми побралися, коли я був направлений у Мелітополь, і вже поїхали як чоловік і жінка.
В.О.: А як її ім’я і дівоче прізвище?
Г.О.: Оксана Яківна Коваленко. Закінчила педагогічне училище у Дніпропетровську. Прізвище її Коваленко. Так і зосталася на своєму прізвищі. Ми вирішили, що й те, і те прізвище хороше. Так і жили: Коваленко й Омельченко.
В.О.: Отже, Ви розповідали про пухлого вчителя.
Г.О.: Я настільки був вражений цим, що поїхав у те село. За інструкцією директору треба було періодично виїжджати в райони, перевіряти, як райвідділи допомагають учителям. Вони повинні були консультувати заочників, допомагати їм. Були створені групи вчителів. І я під цим приводом поїхав у те село. Заходжу в райвно, крізь прочинені двері чути розмову. Один голос каже: "Як же ми їх приймемо, ми можемо тільки одного взяти, а двох куди? Ну то вже як хочете, всіх ми прийняти не можемо". І я зрозумів, що йдеться про дітей, відчиняю двері й кажу: "Пробачте, про що у вас мова?" – "А хто ви?" Кажу: "Я директор педагогічного училища. У мене вчаться заочники. Приїхав перевірити роботу з заочниками і чую, що йдеться про дітей". Він і каже: "Вдова, чоловік загинув на фронті, пухла, і троє дітей з нею пухлі, ледве живі, нема чого їсти". – "Чого ж вони пухлі, що, вона ніде не працювала?" – "Працювала цілий рік у колгоспі, отримала на трудодень по 60 грамів зерна." Мене це обурило: як же можна 60 грамів давати на трудодень, коли людині кілограми треба?! А вона не одна – з дітьми, і чоловік загинув на фронті. Я наполіг, щоб цих трьох дітей взяли в притулок. Були створені так звані дитячі притулки для дітей, які вже на грані загибелі. Але всіх же не приймеш, аби то були одиниці – то масове явище. Так я наполіг, щоб цих дітей забрали, я примусив у списки їх внести, але подумав, чи виконають вони це. І з тяжкою думою пішов у облвно.
В облвно тільки відчинив двері – сидять жінка і двоє дітей, усі пухлі – очі як скалки тільки, і всі плачуть. Питаю: "Чого ви плачете?" Каже: "Як же мені не плакати, як ось дітей у приют не беруть". Таке старе слово, приют. "Хай я вже загину, хоч би ж дітей врятували". Почав розпитувати – та ж історія. Чоловік загинув на фронті, вона працювала в колгоспі, 65 чи 70 грамів мала на трудодень. Вони це за зиму з’їли, хоч як економили, і ось – погибель. Попросила людей, щоб підвезли здати дітей у притулок – не приймають.
Я думав відразу в обком іти, але була справа в облвно. До кого ж звернутися? Читаю табличку: "Голова профкому". Ага, ось до кого. Я відчиняю двері, а двері не відчиняються. Не те, щоб наглухо, а трошки піддаються, а далі ні. Я штурхав-штурхав – не відчиняються. Тоді я ногою – був у такому збудженому стані – двері відчинилися. Стілець, яким були підперті двері, впав, і людина впала зі стільця. То стільцем підперли двері, щоб ніхто не заходив, і повно людей. Усі витріщилися на мене, а я на них. Питаю: "Що тут відбувається?" – "Хто ви?" Я назвав себе. "То что вы хотите?" Кажу: "При вході сидить пухла жінка і двоє пухлих дітей з нею. Допоможіть же їй! Чоловік загинув за те, що ви живете!" Усі мовчать, слухають. "Чи, може, піти мені в обком, якщо ви не здатні?" Тоді один, Горовець, каже: "Товаришу, ми не знали про це, пробачте, ми їй обов’язково допоможемо. Зараз закінчимо свої збори й допоможемо. Не треба в обком іти". – "Ну, добре, допоможіть."
Я пішов до завідувача облвно у справах. Через годину виходжу, а ті троє збираються йти. Питаю: "Вам допомогли?" Каже: "Сімдесят карбованців дали". Боже мій, що таке 70 карбованців? Куплять шматок хліба, навіть не хлібину, з’їдять – і все, кінець. У мене страшне обурення, а вже там нікого немає. І мені вже треба їхати додому.
Приїхав увечері додому – і ніяк не виходить з голови те, що я сьогодні пережив і побачив. Вранці в мене двох уроків немає, думаю, пізніше піду, і готуюсь до уроків. Відчиняються двері і заходить жінка: отаке обличчя, отакі ноги пухлі і очі – щілини, і таким могильним голосом: "Дайте шматочок хліба". А вдома ні крихтини, нічого, що було повечеряли, а вранці, поки не отримаєш, нічого немає. Я поліз у кишеню, дістав 10 карбованців і подав їй. Вона взяла гроші і не йде. Я не можу працювати, а вона не йде. Так помовчали і вона каже: "Дайте хоч цибулину, хоч морквину, хоч картоплину". Кажу: "Я в минулому році демобілізувався, не маємо нічого, живемо з базару, і нам не вистачає зарплатні, щоби хоч мати їжу. І зараз у хаті нічого немає, пробачте." Вона постояла-постояла і пішла, а я не можу далі працювати, настільки вражений був. Відбувши уроки, я сів увечері і написав листа в ЦК про голодну смерть дітей, описав усі ті випадки, вказав адреси. "Не можна допустити, щоб гинули діти – це ж наша зміна, наше майбутнє. Вживіть якісь заходи".
І вони вжили: через три місяці мене заарештовують на пошті, я писав кудись листа. Листа мого зберегли – там добре розбиралися у почерках. Зрівняли почерки, а потім викликали експертизу і встановили, що це я писав листа. Я ж його не приховано писав, відкрито, навіть пішов на пошту і спитав: "А як посилається листа в ЦК?" – "Звичайною поштою." Кажу: "Лист надзвичайний". – "Та який би не був", – так мені просто об’явили. І я в поштову скриньку його вкинув. Може, інакше треба було робити.
В.О.: Ви у Київ чи в Москву його посилали?
Г.О.: У Київ. Був тоді Каганович першим секретарем.
В.О.: Так, "вождь українського народу".
Г.О.: Так, «українець». А його замінив Хрущов. Не пам’ятаю, чи той тоді був... Та листа ні той, ні той не знав, листа оце тут тримали, поки мене не виявили.
В.О.: А лист же був підписаний Вашим іменем?
Г.О.: Я ж свою адресу підписав. Ми, фронтовики, такі наївні були, мовляв, ми стільки зазнали, чого ж мені ховатися, коли я душу свою викладаю? Крім того, знав, що листи можна писати в будь-які інстанції. А я був член партії. На фронті, я як не крутився, а треба було вступати в партію, і я у 1943 році став комуністом. Тож як комуніст я маю право свою думку висловлювати – так я наївно думав. Мене заарештували, виключивши спершу з партії.
В.О.: А коли заарештували?
Г.О.: 27 жовтня 1947 року. А у лютому 1948 року мене судили. У тюрмі Миколаєва три місяці мене тримали, не викликали мене. Я зрозумів, що це перевіряють, чи з ким не зв’язаний, шукали спільників. У мене був фронтовий щоденник, його під час обшуку взяли… Наскільки підлі були ці люди і наскільки підла вся влада, отут тільки я зрозумів. Під час обшуку забрали всі найцінніші речі. Мій годинник куплений, не трофейний. Куплений у Болгарії за 1000 левів, швейцарської роботи. І дружині я теж купив. І ці годинники забрали. Ще один факт. У дружини випав золотий зуб. Їй мати хрещена не пошкодувала хрестика на зуба. Їй вставили золотий зуб, а з-під золотого зуба почав рости звичайний. Тоді лікарі цю коронку зняли – хай росте свій природний. Вона в хустинці той зуб у своїй шкатулці тримала. Знайшли при обшуку, розгорнули. Начальник НКВД усміхнувся, переглянувся з тими. Кажу: "Думаєте, що я видирав зуб? Це зуб дружини." І розповів їм. А той так злорадно посміхнулися, як наче на злочинця натрапив. Так от, цей зуб, годинники, мою вихідну офіцерську форму, декілька метрів матеріалу – все найцінніше, що в нас було, все було Чоботи офіцерські теж. Ці чоботи – розповідали пізніше – бачили на голові сільради. Рушницю – іменний дарунок був – забрав собі начальник МГБ. А решту між собою поділили. Це ж треба бути такими підлими! Знають, що мене, якщо засудять, то без конфіскації майна, бо я ж не вкрав, не промотав, нема ніякої економічної ніякої вини, це політична стаття. Знаючи, що без конфіскації засудять, вони мої речі між собою поділили. Скільки я згодом не вимагав, в усі інстанції звертався – мене викликають: "Що ви хочете, щоб вас ще раз посадили?" Отак суворо. Я кажу: "Та як ви смієте?!" – "А як ви смієте в мене вимагати, коли я непричетний до цього?" – "Так ви ж особа, яка відповідає за це." – "Ні за що я не відповідаю – всі речі, які були описані, слідували за вами, туди звертайтеся". Бреше, нічого за мною не слідувало, нічого в табір не прибувало. Отака підлість, отакі люди тоді керували нами.
Через три місяці мене судили. О десятій годині вечора, в підвалі, прийшли прокурор, суддя, секретар і суддя з нагляду, сказали, що статті за писання листа немає, а судять як за агітацію проти совєцької влади.
В.О.: А який номер тої статті?
Г.О.: 54-10, частина перша . Це найлегша – 10 років таборів. Після дніпропетровської пересилки тут я місяць побув, відправляють етап у Сибір. Зупинився в Омську, попрацював рік на лісоповалі, в будівельній бригаді, а потім – Комсомольськ-на-Амурі. З Комсомольська мене направили в діючий табір на лісоповал. Цілий день ідемо, на ніч привал, рубаємо дерева, підпалюємо вогнища і біля вогнищ ночуємо. Переночували і вдень ідемо далі. І зайшли в таку глухомань – це басейн ріки Амгуні, де Гризодубова і Осипенко переліт робили і зробили посадку, їх тільки через місяць розшукали. За тисячу кілометрів ні душі. Там пиляли ліс і будували бараки й дороги. Спершу побудуємо барак охороні, потім кухню, а потім уже собі. Коли собі побудували – знову знімаємося і далі, і так весь час.
З Комсомольська я попав на лісоповал, а потім набирали спеціалістів на будівництво. Я був бригадиром будівельної бригади в Омську, а тут записався як штукатур і маляр. Уночі нас привезли в Комсомольськ, де я працював цілу зиму, а навесні – на етап на Сахалін. На Сахаліні весь час був на лісоповалі, а потім мене поставили завлісобіржею. Будували пірс через Татарську протоку. Отоді я посміявся: які ж неграмотні наші вчені. Хотіли побудувати пірс із острова Сахалін і з материка в найвужчому місці Татарської протоки, 9 кілометрів. Зробити двохсотметрову пройму, куди б проходили льоди і пропливали кораблі. А тут по пірсу має підходити потяг, ставати на залізничний пором і його перевозить на другий пірс. Начебто все правильно. Так завжди в начальника недостача лісу, і то велика. Питається: це ж не густонаселений район, де кожна дошка, кожна колода щось коштує – лісу скільки хочеш, а недостача... Дасть якийсь шофер півпляшки – і йому тиждень пишуть, що він ліс возить. Попередили начальника табору, що якщо ще будуть такі прориви, то звільнять з роботи. І от він почав радитися зі своїми помічниками, навіть із деякими в’язнями, а один і каже: "Та поставте порядну людину, а не алкоголіка і не з тих рецидивістів – і все буде в порядку". І підказали, що є такий Омельченко.
Мене, між іншим, у таборі називали "романістом". Я вперше почув таке слово. Я мав обширні знання, дуже багато читав, знав багато цікавих історій. А там же ні книжечки, ні радіо – глухомань. Одного разу попросили мене розповісти щось увечері. Я слухав деяких оповідачів, але то все якось примітивно. А я мав хороший дзвінкий голос і багато чого знав.
Найпопулярніша була в мене лекція "Іван Сірко". Його історію я знав ледь не напам’ять. Розповідав, як він здійснював морські походи, як розбив Трапезунд, Сіноп, Газлі, звільнив сім тисяч невільників, як їх зберіг, щоб їх під час бою не знищили, як обдурив турків. Турки зібрали весь свій флот і послали в гирло Дніпра. Через сто метрів судно від судна стояло. Який би Сірко не був хоробрий – все одно тут йому кришка. Сірко це зрозумів і пішов не до Дніпра, а в Азовське море. Вночі перейшли Керченську протоку в Азовське море, перекопали Молочний лиман – коса там відділяла від моря. Тільки вода пішла – вони судна туди, а людей є багато, тисячі, раз-два, перетягли всі судна у Молочний лиман. А в Молочний лиман впадає річка Молочна, яка підходить верхів’ям до річки Кінської, яка біля Запоріжжя впадає у Дніпро. Ну, звичайно, "чайки" і "байдаки" не такі громіздкі, як турецькі судна, але все ж таки для річки великуваті. Вони тягом перетягували, подекуди підкопували. І отаким чином, щоб врятувати те добро – а Сірко захопив турецький флот, усе добро повантажив у свої судна, неймовірні багатства віз із собою. Пограбували три міста, звільнили сім тисяч невільників і благополучно відійшли. Але яка це була розумна людина! "Турки ж можуть також так мислити, як я – а що як пошлють Дніпром сильну, озброєну флотилію і знищать Січ? " Бо на Січі, по суті, козаків немає. А турки так і зробили. Ждали-ждали, ждали-ждали – нема Сірка, та й подумали, що, мабуть, був шторм, вони потопилися. А турки вже були там, де штормових вітрів нема, вони піднялися Дніпром аж до самої Січі. А Січі хто залишався? Каліки та старі, негожі, рибалки. Побачили турецькі судна і почали по них палити з гармати, знищили декілька суден. Турки пішли в наступу, прийшли – а на Січі немає нікого, всі поховалися, бо знали ходи. Турки підпалили Січ і повернулися додому.
Але, рушивши від Січі, адмірал флоту подумав: а що як Сірко прорвався і зараз іде по Дніпру до Січі? Зустріч на Дніпрі небезпечна: у Сірка верткі чайки, бистрохідні, а я з такими громіздкими суднами… А йому й кажуть, що можна уникнути такої зустрічі. А як? Тут є річка Кінська, що впадає у Дніпро, а Кінська підходить близько до Молочної, а Молочна впадає в Молочний лиман Азовського моря, а там через Керченську протоку. І теж такий план вибрали! Але Сірко був передбачливою людиною – отут стати з двома тисячами запорожців проти десятитисячного загону турків! Це найбільше мені врізалося в пам’ять, я декілька разів про це читав.
Так от, Сірко вислав у розвідку декілька сот козаків. Пливуть два човники, в них рибалки з сітками, в одного руки нема, у другого ноги нема, з милицею, потихеньку пливуть собі. У випадку зустрічі з турками – кому вони потрібні? І ось ті каліки побачили, що назустріч іде якесь військо, і сповістили Сірка. Сірко зразу всіх людей у ліс на декілька кілометрів відвів від цього місця, вони всі човни поховали, засіли з обох берегів річки. І ось з’являються два турецькі човни. Їх пропускають, пливіть собі далі. За ними дві невеличкі галерки, а далі й весь флот. Пропустили оцих дрібних, а як підійшли головні сили – на них з обох боків напали. Зав’язався рукопашний бій. Ну, запорожців було більше, ще й зненацька – перебили всіх, а дехто підняв руки на милість. Отак Сірко розгромив їх і благополучно прибув додому.
Ну, це я основне розказую, а там я розказував дві години. І де б я не був, про що б я не говорив – усі просили: розкажіть про Івана Сірка. Розказував про Суворова, про Багратіона, про деяких інших відважних людей. Була в мене тема "Григорій Незнамов", були дві детективні розповіді: "Красна маска" і "Чорна маска". Оце бандюги обов’язково вимагали – захоплювалися. Бо я чув од когось таке примітивне… А я додавав своє, воно стало ширшим. Так у мене виробився цикл лекцій. Була одна з найбільш детективних "Острів Каракуто" – це японська назва Сахаліну. Як туди потрапили два наші геологи і їх агітували перейти на бік японців. Вони вчинили втечу і таки повернулися. Яка була за ними погоня з собаками – дуже захоплююча повість. Отакий був цикл лекцій.
В.О.: То це ви стали таким «романістом»?
Г.О.: «Романістом». Коли я вперше прибув на Сахалін, тільки ступили ми на цю землю, перед нами відчинили ворота барака – назустріч вийшли в’язні. До мене підходять два: "Вы Никитич?" – кличка моя була "Никитич". Кажу: "Я". Подають мені руки. Питаю: "Звідки мене знаєте?" – "Про вас, – кажуть, – весь ГУЛАГ знає, в усіх лагерях." Люди ж перемішуються, рідко коли рік-два побудеш на одному місці, а то все відправлять, щоб люди не звикали одне до одного. Кажуть: "Про вас весь ГУЛАГ знає", – отак про мене розповідали при людях.
І от викликає мене начальник табору, каже: "Яка у вас освіта?" Кажу: "Вища, закінчив два університети". – "Красти не навчилися?" – "Ні. Я, – кажу, – хочу зберегти себе таким, яким є. Я педагог, мені вже небагато залишилося, повернуся на свою роботу." Запропонував мені завлісобіржею. Питає: "Зумієте?" Кажу: "Ніколи не працював, але якщо інші зуміли, то і я зумію. З лісом трошки знайомий, а обраховувати навчуся". Так став я завлісобіржею і мав цілодобову перепустку. У будь-яку годину вночі й удень міг виходити за зону і скільки завгодно ходити. Це мені дало хоч невеличку волю. Я майже весь вільний час проводив у лісі, спостерігав усе. І ось одного разу збирав ягоди... Я кожен день приносив ягоди і роздавав тим, хто хворів на цингу. Я сам двічі хворів цингою. Доти не знав, що не тільки зуби випадають, а згниває весь організм, і часто не зуби, а ноги, руки перестають діяти. І от одного разу вранці зводжуся – ноги не тримають. Ледве-ледве походив – і знов сів. Не вийшов на роботу, пішов до лікаря, кажу: "Ноги чогось не ходять, не вдарив, нічого". – "Роздягайтеся." Думаю: "Чого роздягатися?" Я роздягся, він пощупав, подивився – "У вас, – каже, – цинга". Кажу: "А до чого тут ноги? Зуби ж..." – "А не тільки, – каже, – зуби. Цинга вражає й інші органи. Я безпомічний. Якщо знаєте якісь трави, а ви ж буваєте на роботі, попийте якісь вітамінозні трави, а в нас немає нічого". Я знав, що в хвої є вітамін. Я попросив консервну банку на кухні, зриваю хвою, кип’ячу, і п’ю два-три рази на день цю хвою. Гірка, гірше полиню, тхне – і оце мене врятувало, я став на ноги і потім уже до цинги не допускав. А мій друг Костя Виноградов, колишній секретар райкому – за вірші попав, а вірші ж усякі бувають – їв рибу і кістка пошкодила ясна, ясно почало пухнути, чорніти. Декілька днів ми не зустрічалися, бо були в різних бригадах, а потім побачив його перев’язаним і з ціпочком. "Що з тобою, Костю?" – "Кінець, Нікітич." – "Як, – питаю, – кінець?" – "Бачиш, ось." – "А що трапилося?" – "Цинга." Кажу: "Сьогодні танцювати будеш, не турбуйся". Приніс казанок ягід, дав йому кружку, а решту іншим роздав. І от одного разу я побачив дуже крупні ягоди чорниці, майже як сливиі. Я здивувався, обірвав скраю, ступнув далі – і нога кудись провалилася. Що таке? Розгріб, а там – кістки. Узяв дрючок, поштурхав – глибоко сягає. І я зрозумів: звалювали трупи в якусь улоговину, повно накидали, трошки землею притрусили – і все. Земля осіла, трупи розклалися, з’єдналися з землею, і от почався такий буйний ріст ягід. Приніс я цей казанок, а мене вже чекали. Кажу: "Цинготники, йдіть за ягодами." Кожному по півсклянки відміряв. "А крупні! Де ви таких набрали?" Кажу: "Це такі крупні від крові наших братів". І розповів усе. Через тиждень мене викликає оперуповноважений. "Так де ти такі крупні ягоди збирав?" Я розповів. "Веди мене туди" – "Добре." Ми пішли. Він подивився, поштурхав. "Вот, – каже, – сволочи. Дело сделали, а спрятать не сумели, дурачье". І виматюкав тих своїх, які дали це викрити. "Слушай, так про это больше ни слова никому. Гавкнешь – тоже тут будешь", – так грубо сказав. Кажу: "Не буду, бо вже таких ям не буде". А вийшов указ припинити розстріли. Раніше з будь-якої причини, за найменшу провину – розстріл. Завдання було кожен день стільки-то розстріляти. Страшний був режим, і ніхто за це не відповідав. А по тому вийшов указ: «Кождый смертный случай расследовать и давать сроки виновным». Подивилися, що людей не буде, переб’ють, гинули ж мільйонами. На волі гинуть, а то в таборах. І розстріли припинилися. Я йому кажу: "Таких ям більше не буде". – "Посмотрим, – каже, – посмотрим". Отака відбулася між нами розмова. Через три дні в мене відбирають перепустку, а через тиждень цей оперуповноважений відправляє мене на Колиму.
В.О.: То якого це року відбувається?
Г.О.: Це відбувалося 1953 року. Я потрапляю в етап. Привезли нас на материк 650 чоловік. Там ще з інших таборів прибули, і ми дізнаємося, що готується етап на Колиму. "Та ви що, – кажу, – на Колиму з дитячими термінами?" На Колиму ж відправляють найстрашніших злочинців, яким дають по 25 років, а тут більшість уже половину термінів відбула. «Дитячими термінами» називали 10 років. А я вже сім відбув. І от приїжджаємо в табір – на роботу не виводять. Живемо собі. Перевірка, лінійка, а потім лежимо, відпочиваємо. «Параша» за «парашею» – що тільки не вигадували. Кожен день – аби було все записати, то посміялися б. "Приїжджає надзвичайна комісія, будуть відбирати таких-то, таких-то". Або інше: "Концтабори закриваються, але зразу всіх не відправлять, частинами будуть". Що тільки не вигадували! І от, нарешті, дізнаємося точно: етап на Колиму. В цьому таборі збирають в’язнів і будуть відправляти через Татарську протоку, через Охотське море на річку Колиму. Ввечері приходять до мене мої найближчі друзі – нас було шість чоловік: геолог з Ізмаїлу, Костя – секретар колишній райкому, Абрамов – капітан, за розголошення державної таємниці сидів. Коли знищили Блюхера, а з ним і все вище командування, попали туди й деякі маленькі, серед них і він. Допитали його і кажуть: "Добре, на тобі нема гріхів, але щоб нікому ні слова, навіть жінці своїй, бо буде те, що й тим". Тоді буквально обезголовили армію. А він колись візьми та й скажи жінці, що Павла забрали отакі-то й такі-то. А та – кумі, а кума ще кумі, і йому за це 15 років – "разглашение военной тайни". Він уже 10 відбув. Усі люди такі порядні. Економіст один. Прийшли до мене: Нікітич, отака і така справа. "Я вже, – кажу, – чув". – "Що ж робити?" – "За всяку ціну постаратися не попасти на Колиму, бо звідти хтозна чи повернетеся". Та й страшна не стільки Колима, скільки сам етап. Розповів, що таке Колима, що таке сезонні вітри – півроку дмуть на сушу, півроку з суші на море. Затишшя в Охотському морі буває тільки два періоди: весною декілька тижнів або днів і восени, коли врівноважується тиск між сушею та морем. Влітку страшна тяга з моря на сушу, бо над повітря нагрівається і підіймається, а в пустоту йде важке повітря з океанів. А взимку – навпаки.
І от мені трапився один в’язень, який уже близько двадцяти років у таборі, а не знає, за що, який у нього термін, просто дожива та й усе. Ще за царської влади був ув’язнений, а це вже радянська влада його тримає. Він випадково був зарахований в етап на Колиму. В обслугу попав. На буксирному катері готували їжу, а вони в баках невеличким катерком розвозили її по баржах. І ось на середині шляху вибухнула страшна буря. Вони встигли на катері повернутися. На одну баржу не встигли завезти їжу, кажуть, уже не можна. І от такі страшні хвилі здійнялися, що цей буксир, як пробка, – то йде в провалля, то його викидає. Він смикає трос то в один, то в інший бік. І капітан наказав відпустити трос. А на тросі три баржі, на кожній баржі по півтори тисячі людей. І трос відпустили… Того в’язня загнали в трюм.
Цілу ніч бушувала страшна буря. На другий день вітер притих, а хвилі ще билися. Він спитав одного матроса: "Слухай, – каже, – а що ж з баржами?" – "А про це, – каже, – і не питай." Три баржі пішли на дно – вони ж між собою стикалися, кидались туди-сюди. Я подумав, що може бути і з нами таке, і розказав це хлопцям. Так того старого, що був у обслузі, коли вже став негожий, відправили судном на материк. І оце він мені розказав про етап на Колиму. "Це, – каже, – найстрашніше – пройти Охотське море. Це найбурхливіше море з усіх східних морів." А я про це знав з географії, тільки не знав про в’язнів, а читав, як сейнери не поверталися з рибної ловлі, не встигали. Їх попереджали: полишити ловлю і ховатися по бухтах. Заздалегідь повідомляли. Хто ближче був, ті ховалися, а ті, що не встигали, гинули. Оце я знав про Охотське море, а тут ще мені ще розповіли.
Що ж робити? Кажу: "Давайте домовимося так. Ось нас зараз шість чоловік оголосимо протест: ми на Колиму не поїдемо. По-перше, у вироці не сказано, що відбувати маємо на Колимі, в найдальших таборах. По-друге, туди відправляють з найвищими термінами, 25-річників, за найтяжчі провини, а ми всі з "дитячим" терміном, і в декого вже залишилося по три – по чотири роки. Не мають права. На мою думку, відправляють оцей контингент для того, щоби там розпустити як колонізованих, щоб вони були в обслузі, якої не вистачає. В’язні працюють, а їх же треба обслуговувати. Крім того, там відкрили радієві рудники, і оцих з великими термінами посилають туди. Через деякий час їх актували, вони гинули. А комусь треба було обслуговувати їх. Я пропоную вимагати прокурора по нагляду і заявити, що у вироці цього нема, отже. не мають права нас туди відправляти. Щоби по закону все було. Якщо ж нас будуть все-таки хапати і везти, то взятися за руки – шість чоловік зразу не піднімуть – і триматися. Будуть викликати – не виходьте. Коли всіх перекличуть, тоді виявлять, що ми не відкликалися. Отакий заявити протест. Іншого виходу нема". Так і домовилися.
Були ми по різних бараках. На другий день всіх вишикували, вивели весь табір. "Абрамов" – цей капітан вийшов. Я підійшов, кажу: "Що ж ти, Дмитре?" – отак махнув рукою. А конвоїр каже: "Чего ты к нему?" Кажу: "Мені треба було". Через деякий час – «Виноградов». Кажу: "Костя, – я ближче до нього підійшов, – що таке?" – "Мене зарахували в обслугу, а там розконвоюють, це вже, – каже, – півволі." Ну, добре. І так усіх викликали, і всі пішли, а я залишився. "Омельченко" – мовчу. Тричі викликали, читають далі. Коли останній прийшов, відвели цю колону, за сотню метрів посадили на землю. "Збирати весь табір!" По всіх закутках, дахах, усіх калік зібрали, вишикували і знов по алфавіту. Дійшла черга й до мене, бо на "О" далеко. "Омельченко Григорій Микитович, Дніпропетровськ, термін 10 років", – все я відрапортував, як треба. – "Чому не обізвався?" Кажу: "Тому, що мені залишилося менш як півстроку, а мені вже повідомили, що сене відпустять у цім році." Про це мені сказав начальник табору: "Вас відпустять, бо від мене вимагали характеристику, і я дав найкращу вам характеристику, я нікому так не писав". Двічі була комісія: скільки прийняв лісу, стільки лісу й було. Отаке було. Доти всі запевняли, що не позбутися пропажі лісу. Можна. Тому він був отаким добрим до мене. Я їм про це сказав. Пошепталися трохи, начальник наказує: "Забирайте его". До мене підходять два, беруть. Я сів. Вони підняли мене і волочуть. Протягли трохи: "Вставай, чего мы будем тащить все время". А тут стирчав корінь від піхти чи лиственниці, отакий вузлуватий, і петля була. Я заклав руку в цю петлю. І отак сиджу, кажу: "Я не піду". – "Так мы тебе руки вивернем". – «Ламай». Я сильний у той час у руках був – як не рвали, як не крутили, а я тримався. "Да что вы там никак..." – "Не хочет, гад, идти и все." Щось там начальник конвою наказав – і до мене прийшли два з собаками. Чорний пес отакий завбільшки, як теля, і сіра вівчарка, один попереду, другий ззаду. "Або вставай, або тебе зараз роздеруть на шматки." – "Хай деруть." – і тримаюсь. Собаки ті просто на диби стали, декілька сантиметрів від обличчя. Ледь-ледь не втримаюся – і лице пропало, очі заплющаю. Це найстрашніше було – собаки. Людей я не боявся. Задній собака напружився і схопив мене за плече. І всі люди – і ті, що вже в колоні, і ті, що лишаються, – "А-а-а-а!" – підняли крик. Собака схопив за плече, за фуфайку, і жмут вирвав, але трохи зубами дістав тіла. Я закричав від болю. Усі лагерники, всі в один голос закричали: "Що ж ви, гади, знущаєтесь, та як ви посміли!" Утихомирили їх. "Будешь идти?" Кажу: "Ні". А тут ішли три жінки з корзинками, мабуть, не засуджені, може, до чоловіків приїхали, ішли, мабуть, збирати ягоди. Вони підійшли до дроту, дивляться, що там робиться. Підійшли два автоматники, дали чергу вгору, звичайно, але всі думали, що по мені. Тоді й ці жінки підняли крик: "Що ж ви робите! Ми зараз властям доповімо, що ви вбиваєте людину!" І пішли. Начальник зразу наказав: "Уберите собак". Собак забрали. "Слушай, мужик, скажи, почему ты не хочешь идти?" Підійшов начальник табору: "Скажи, ты пойдешь?" Кажу: "Ні". – "Евсеев, Багров, – назвав двох, – возьмите его, отнесите." Прийшли здоровенні дядьки, руки, як лопати, – а не можуть мене відірвати від кореня. Рвали-рвали… "Да что вы вдвоем, возьмите вчетвером отнесите его." І тут втрутився представник Колими: "Стойте!" Вони зупинилися. Він підійшов до мене: "Слушай, батя, – а у мене отака борода була, і старші мене "батя" називали, у мене знімок є, – слушай, батя, скажи, почему вы не хотите на Колиму идти?" – "Я, – кажу, – географ, я знаю, що сезон проходження Охотського моря закінчився, ви вже спізнилися. Знаю про те, що під час сильних бур не всі пароплави, а тим паче транспорт, доходять. Я знаю, скільки потоплено людей. Я закачуюся в машині, коли далеко їхати – а як же буде в трюмі баржі, яку буде коливати з боку на бік? Вам треба трупа? Зробіть його тут." І тоді він каже: "Ладно, оставайся". Підходить до начальника табору й каже: "Я этого человека не беру". – "Да мы его сейчас отнесем." – "Несите, куда угодно, я его не беру." Що на нього вплинуло, я не знаю, але він від мене відмовився. Боже мій, мене зразу всі сили покинули – і руки обм’якли, і всередині все опустилося. Я думаю: "Господи, де ти взявся, чоловіче: витримати таку боротьбу – і тут відмовився". Вони зібрали всі залишки, повели колону за ворота, а Костя Виноградов крикнув: "Никитич, так держать!" Я йому крикнув: "Сразу сообщите, как только прибудете на Колыму." – "Есть! Адрес помню." Він пам’ятав мою адресу і виніс її. А Абрамов роздвоїв козирок, вклав туди мою адресу, потім хлібом – хліб знаєте який у таборі – склеїв, щоб у випадку шмону не виявили. Так що адресу мою знали.
Пробув я в цім таборі три місяці. Через три місяці прийшла звістка про звільнення.
В.О.: А коли Вас звільнили?
Г.О.: Звільнили 1952 року, здається, у березні.
В.О.: Так ще за Сталіна?
Г.О.: Після смерті Сталіна.
В.О.: Так Сталін же у 1953 році помер. У Вас написано, що в 1954 році.
Г.О.: Я помилився, у 1954 році, в березні. Що допомогло моєму звільненню? Старший мій брат полковник. Викликали його в Москву для підвищення в посаді і в званні. Зустрівся зі своїм давнім служакою, ще як солдатами були. Той уже став генералом, а брат полковником. Дуже скромний, соромливий, тихий-тихий, але виключний трудяга. І от коли вони зустрілися, генерал каже: "Миша, я тебя заберу в Москву, будешь у меня в отделе". Викликав його в Москву, він пройшов усі інстанції, все попідписували. Дійшов до МГБ – "брат врага народа". І його звідти зняли, а на нове місце не взяли. Куди ж він? Поїхав до Ковпака – а Ковпак завідував тоді відділом реабілітації, – і розказав йому все. Той вислухав, каже: "Якщо все правда, що ви ото мені розповіли, то його звільнять, а якщо це вигадка, то, пробачте, нічого не зробимо." – "Все, – каже, – що я розповів, правда." Розказав усе те, що я вам розказав.
І от прийшов запит до начальника табору Сахаліну: дайте характеристику на такого-то в’язня. Бо буває так, що в таборі злочини роблять. І той начальник, у зв’язку з тим, що я так добре поводив себе (а я не пив, не був підкупний, мене пляшка не могла звернути), дав мені дуже хорошу характеристику. Казав мені, що ще нікому таку добру характеристику не давав. І мені, коли відправляли на етап, каже: "Вас освободят". І я цим кажу, а вони: "Да мало ли что он там скажет". Оце допомогло мені зменшити строк – не десять, а сім років відбув. Ось така моя велика провина.
Коли звільнився, мені сказали: «Ви звільнені зі зняттям судимості, можете скрізь говорити, що не судимі». І хоч я це інколи й приховував, а здебільшого говорив, що хоч і судимий, але зі зняттям судимості. Ніде мене не приймали, скільки не звертався. Знаходив місце – "Да, ладно" – і відмовляли.
І тільки у 1961 році, коли вийшло, що я реабілітований, тоді я став учителем вечірньої школи, а через два роки її директором, бо в мене таки досвід більший, ніж у інших, і знань більше. Став директором.
В.О.: А де та школа, що Ви директором стали?
Г.О.: У цьому селі, у своїй школі. Але й директором довго не пробув. На великій перерві приходить гурт учнів, мабуть, чоловік 5-7. Сперечалися-сперечалися, не могли доказати один одному: "Григорій Микитович, скажіть, Мазепа був зрадником чи ні?" Кажу: "Однозначно цього не можна сказати. Прийдете після уроків, але зразу скажу вам, що Мазепа ніколи зрадником України не був. Петра чи Росії – це нехай, це сюди не стосується, а зрадником України Мазепа не був". Через тиждень мене викликають у райком партії. "Как же вас оставлять на такой должности, когда вы проявляете политическую неграмотность?" Кажу: "Не знаю, хто з нас політично неграмотний, а я знаю, що Мазепа одержав за участь у Кримській і Турецькій війнах орден Андрія Первозваного від Росії, а від союзників орден Білого Орла. Він вірно служив своїй Вітчизні. А щодо Петра – то інші взаємини. Але Петро – це не Україна". Оце я їм сказав. Через тиждень викликають у райвно. "Ми вас звільняємо з посади директора за наказом райкому".
І я пішов рядовим учителем у 61-у школу, там попрацював п’ять років і звідти пішов на пенсію. Але й на пенсії, скільки ось минуло років, кожний рік працював з якимись школами. Був і наставником, і давав уроки краєзнавства, уроки природи, уроки мужності, уроки народознавства – майже всі школи відвідав. Навіть у дитячих садках, у ПТУ, в технікумах, і двічі в університеті – запросив університет розповісти вже не про табір, а про книгу, що я написав. Був у мене урок у сільськогосподарському університеті, декілька разів у Гірничій академії. Так що весь час працюю.
В.О.: Але вважається, що на пенсії від якого року?
Г.О.: З 1970 року вийшов на пенсію.
В.О.: І про що Ви розповідаєте учням, студентам?
Г.О.: Я написав дві книги: "Спогади лоцмана порогів Дніпрових".
В.О.: А якого року вийшла?
Г.О.: 1998 року. Видавництво "Січ". За неї обласна Спілка письменників присудила мені премію імені Дмитра Яворницького. А минулого року видали другу книгу – "Дніпрові лицарі". Майже все повторено те ж саме і додано нову тему: "Перший отаман Мусій Півторак, запорозький козак-сотник". Ще є дві книги не надрукованих – коштів нема.
В.О.: А про що ці книги, що не надруковані?
Г.О.: "Степи України". Нариси про степи. А друга – теж спогади, починаючи з трьох років і до сьогоднішнього дня.
В.О.: А яка буде назва цієї книжки?
Г.О.: Просто "Спогади". Треба було б з неї почати, то я би вже давно й ці б видав. Я її написав у 1985 році, почав зі спогадів лоцмана, а цю чомусь залишив. Неправильно вчинив – розрив: 1985 рік, а зараз вже ось 2001-й рік. Чомусь усе думалося: а чи надрукують? А тоді можна було надрукувати, тоді у мене свої гроші були. Якось не дуже поспішав. У мене 30 тисяч пропало в ощадкасі. Я весь час складав, думаю, на старість, і вже коли на що треба буде, то я візьму. І всі пропали через інфляцію.
В.О.: А що, дружини Вашої вже нема?
Г.О.: Дружина померла у 1995 році.
В.О.: А хто з дітей у Вас є, назвіть їх поіменно, і роки народження.
Г.О.: Є два сина. 1938 року Олександр, старший, оце його дружина, а другий уже післявоєнний. У 1947 році дружину забрали в пологовий будинок, а мене забрали туди…
В.О.: Як ім’я другого?
Г.О.: Володимир. Так що я Володимира не бачив до семи років.
В.О.: А розкажіть, будь ласка, про свої стосунки з молодими людьми, з творчою молоддю Дніпропетровщини. Іван Сокульський до Вас приходив?
Г.О.: Сокульські були двічі чи тричі в мене. Я дуже поважав Сокульського. Доктор філологічних наук Поповський, Микола Петрович Чабан, Матющенко – оце були найближчі мої друзі. Часто бували в мене і бувають, і на всіх моїх іменинах бували, і ця ж Тамара Завгородня, що Вас до мене привела. Коло знайомих у мене – це письменники, науковці різних галузей,ув тому числі академік Ганна Кирилівна Швидько, викладач історії в Гірничій академії.
В.О.: А в шістдесятих-сімдесятих роках до Вас КГБ мало претензії?
Г.О.: Ну, оце тільки за Мазепу був конфлікт, більш ніяких не було. Між іншим, від влади я минулого року одержав медаль. Я подарував книгу Бичкову, це голова Жовтневого райвиконкому, а він зараз заступник Швеця і, мабуть, подарував йому мою книгу. Я з ним не говорив, але так думаю, що книга на нього справила сильне враження, бо на кожні свята – оце День Перемоги, інші святкування – завжди одержую від райкому подарунки, і думаю, що це на його вимогу. Крім того, я одержав із видавництва "Мазепа" повідомлення про те, що я занесений у "Золоту книгу України", повідомили мені. Написали, що потрібно додати, і я буду занесений у цю книгу. Але надійшло в останні дні, коли вже строк минув. Тобто зі владою в мене добрі стосунки. І це ж обласна адміністрація занесла мене до "Золотої книги України". Думаю, що це Бичков зіграв роль, бо він зараз заступник Швеця в галузі культури. Взаємини з ними поки що не сварливі, хоч зі Швецем гострі. А ще я створив музей лоцманів.
В.О.: О, цікаво.
Г.О.: Створив музей лоцманів у 1994 році. На відкритті музею був і голова райвиконкому, і голова тодішньої міськради, а зараз голова обласної держадміністрації Швець. Так перед цим святкуванням до мене прислали народного артиста, щоб мене проконсультував, що робити і як себе поводити. Поставив вимогу, що я передаю булаву Швецю, а він мені як нащадку запорожців передає шаблю, бо вважає, що мій прадід Яків козацького роду. Хоча встановити це не вдалося, бо ж ці росіяни спалили архіви. Були дуже багаті архіви в нас у Кам’янці – і Січі, і лоцманів, і церковні архіви – усі спалені. Я не міг точно встановити, звідки ж походить мій прадід. Але так, із розпитувань старих лоцманів, – він теж козацького роду. Так що я козацько-лоцманського походження. Перед відкриттям музею я прочитав у газеті, що голова міськради на одному з засідань голів райвиконкомів кожному подарував по козацькій шапці, а йому подарували булаву. Хто, не знаю. Якщо вже булаву, то мусить дарувати хтось із козацького роду, знаменита людина, а не якийсь пройдисвіт, який ніякого відношення не має ні до козацтва, ні до лоцманства. А хтось же знайшовся її дарувати. Так мене це дуже обурило: на якій підставі ворогам України (а вони таки вороги) дарувати козацькі шапки? Ну даруйте їм чортячі, рогаті, які завгодно шапки – але чому козацькі? Козацькі – це є символ слави, це до козацтва належить. Чужим Україні людям, непричетним, дарують отакі сувеніри! А Кучма, і Швець, і деякі голови міськрад, багато хто, одержували булави. Чого так ними торгують, як якимось крамом? Булава – це символ влади, символ України, а з цим так легко поводяться. Я, коли мені так пред’явили, сказав: "А на якій підставі я мушу давати булаву? Кому? Він що, нащадок Івана Сулими чи Полуботка, чи когось із знаменитих, прославлених запорожців, Хмельницького, чи кого? Я не уявляю його ані героєм, ані справжнім українцем. Це той, хто, по суті, погубив Україну".
У мене є свої поняття і свої причини. Найбільшим з усіх прославлених я вважаю Івана Сулиму. Хмельницький ніщо проти нього. Його друзі з реєстру Хмельницького зрадили, знищили. Поляки четвертували. Оце герой. Так я йому й кажу: "Хто він? Нащадок оцих прославлених запорожців? Як можна давати булаву людині, абсолютно не зв’язаній з минулим?" Відмовився. Артист здивувався, потім каже: "Та невже ви не розумієте, що це для вас значить?" Кажу: "Я не знаю, що воно значить, але бути наче зрадником я не хочу". То звичайно, що Швець про це знав, і ні копійки мені не додав на книжку. Усе самотужки, за свій кошт. Жодного разу не пробивав видання. Це я, як кажуть, попав у немилість до нього. Але Бичков, заступник Швеця, – оце, я вважаю, та людина, яка сприяла занесенню мене до "Золотої книги". Він усі дані взяв з моєї книги, та й так знав, бо я дійсно заслуговую на це. Я стільки зробив за своє життя, що двічі мене запитували, чи зустрічав я за своє життя людину за працездатністю подібну собі? А я відповів, що ні. Я рівного собі за працездатністю не знаходив. Я працював по 14-16 годин, інколи цілодобово. На війні і на жнивах я працював по чотири зміни поспіль. "Три рази по чотири" – це в мене є такий заголовок. По чотири доби робив підряд. Я не зустрічав таких, але я працював. Добу, дві – запросто, скільки завгодно таких випадків було. Я був надзвичайно працьовитий. Так оце, мабуть, йому сподобалося, а він же всі ці дані мав, і, мабуть, він подав – так я думаю. Але не попав я туди через халатність пошти: перекрутили адресу, прислали тоді, як строк минув. Показати Вам портрет?
В.О.: Покажіть. Яка історія цього портрета?
Г.О.: Прийшли до мене чоловік, жінка і син, троє, і кажуть: "Син закінчує художнє училище, треба писати дипломну роботу, а не знаємо, про що. Про сучасне просто не знайдемо, що написати хорошого, бо нема нічого хорошого, а з минулого мало що знаємо. І ось нас направили до Вас. Розкажіть, хто Ви, що Ви, що Ви знаєте про козацтво". І я їм розповів. Кажу: "Слухайте, у мене є рукопис, книга про лоцманів і козацтво. Візьміть там прочитайте, бо це забудете, що я розповім, а вона мені вже не годиться". І віддав їм. Через рік приходить з оцим портретом. Син добре закінчив училище і оце написав портрет Яворницького. Колись Дмитро Іванович зібрав своїх друзів, його одягли в оцей козацький одяг і сфотографували. І в хаті-музеї є отака невеличка фотографія. Так оце він з оцієї фотографії зробив портрет.
В.О.: А хто ж автор цього портрета? Назвіть його ім’я.
Г.О.: Гречаний Стас. Але, на жаль, цей хлопець загинув. Поступив у Київський художній інститут, влітку купалися, він потонув.
В.О.: А скільки йому тоді було?
Г.О.: Років, мабуть, двадцять п’ять.
В.О.: А якого року він цього портрета Яворницького намалював?
Г.О.: Треба такі речі знати. А подивіться, там на звороті повинно бути зазначено.
В.О.: Тут на звороті написано: "Дмитро Іванович Яворницький у запорозькому одязі (на фото кінця 90-х рр. ХІХ ст.). Малював Гречаний Стас, 1996 рік". І ще напис: "Григорію Микитовичу Омельченку та його дружині у день його 85-ліття з найкращими побажаннями".
В.О.: Про Вас пишуть як про лоцмана, а у своїй розповіді Ви про це нічого не розказали. Розкажіть щось трохи.
Г.О.: Лоцманувати я почав з 16 років. До цього я бував у порогах, був у дубі батька. Батько, лоцман-дубовик, возив екскурсії, плоти сплавляв, і я хлопчаком декілька разів плавав з ним у дубі, щоб ознайомитися з порогами. А плотарем і гребщиком у дубі почав з 16 років. І десь з 1926-27 року до 1932 року, коли пороги затопили. Якщо були б пороги, то я би плавав, звичайно, бо до шістдесяти років плавають. А головна причина, що раніше відходять лоцмани, – зір. Треба бачити далеко і зірко, бо від цього залежить усе проходження в порогах. Зблизька побачиш, то вже не встигаєш виправити, треба здалека. Я аналізував найзначніші аварії, в тім числі й аварії під час переправи через пороги Мазепи. Він же брав участь у турецьких війнах, Мазепа і Неплюєв – це командувач російських військ. Так вони величезні втрати мали в людях і матеріальних цінностях, бо тоді Дніпро був дуже мілкий, мало води було. Це найбільші аварії. Так я проаналізував усі ці аварії деяких знаменитих лоцманів і дійшов висновку, що найголовніша причина – зір. Партійоний – це старший лоцман над усією партією лоцманів і партією плотів, там десь 15-20 плотів, і над ними партійоний Іван Казанець – це мій наставник, я у нього почав плавати. Так у нього після Першої світової війни були аварії, бо він уже старим був. Я ж воював у Другій світовій війні, і лоцмани моїх років теж воювали, а тут залишилися самі старі. Так у нього були дві аварії і про нього зневажливо деякі молоді говорили. Кажу: "Ви не судіть неправильно – він знав, і знання у нього було, не недбалість це – він не бачив. А течії змінюються, всякі обставини бувають: і рельєф долини змінився, і ще якісь причини, і все це треба бачити. А він здалека не міг це побачити, а зблизька вже не встигне виправити. Це аварії тільки від недостачі зору".
Я був плотарем, бобальщиком на плоті, багато разів був у дубі батька і в інших, у деяких по 5-6 разів плавав, після декількох років служби був отаманом плоту, а в останній рік уже помічником лоцмана плив. Провів самостійно пліт, мій наставник Савченко Андрій Лук’янович тільки спостерігав, але ні в що не втручався і ніяких поправок не робив. На наступний рік мене вже готували лоцманом, але наступного року пороги покрилися водою. Від Запоріжжя до Дніпропетровська рівень води став однаковий, вода піднялася в нас на 36 метрів. Тобто там на 36 метрів, а тут на 2 метри від того, що було раніше.
Пороги – це було грізне явище на Дніпрі, і лише відчайдушні, сміливі і відважні проходили їх, з них і формувалася команда лоцманів. Першим отаманом став запорозький козак Мусій Півторак, якого Катерина перейменувала на Полторацького. Від того часу всі його називали Півторацьким. Чотири покоління Півторацьких плавали через пороги, проводячи судна і плоти. А сам Півторацький за вміле проведення царської флотилії... Катерина ж подорожувала з Потьомкіним у 1783 році, до Кам’янки дійшли, а тут уже лоцмани брали флотилію на себе, і він бездоганно провів увесь флот без жодної аварії. За це його цариця нагородила званням поручика, надала йому дворянське звання, але ніхто з Півторацьких ним не користувався, бо нащо воно лоцманам. Лише один із Півторацьких закінчив вище військове училище і був у числі гвардійців в охороні царських будинків. Але, як кажуть, скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться. Як би там він не був замішаний з дворянством, а, гляди, десь та чимось обмовився: от у нас, козаків, не так це робилося... Не мав ніяких лихих намірів проти цариці і царського уряду, але якісь дані поступали, його визнали неблагонадійним і вислали в Кишинів відбувати службу. А в Кишиневі якраз був Пушкін зісланий, і вони там зустрілися й подружилися, і Пушкін назвав його одним із найближчих друзів. І оскільки він часто в листах писав віршами, то на запрошення цього Олексія Півторацького до себе в гості – а мабуть, була там їхня садиба – написав так: "Когда помилует нас Бог, когда не буду я повешен, то буду я у ваших ног среди украинских черешен". Отак відповів на запрошення до нього в гості. І сім’ї їхні дружили, і дружини їхні, Олексія і Олександра, і самі вони, бо дух запорозький ніяк не міг ужитися з духом цілком природних російських дворян. І тут проявилося оте козацтво. Ще що?
В.О.: Я Вам дякую за розмову.
Г.О.: Будь ласка.
В.О.: Григорій Омельченко закінчив свою розповідь у Дніпропетровську, 5 квітня 2001 року.

Г.М.Омельченко зі своїм портретом студентських часів. Знімок В.Овсієнка 5.04.2001.

 Поділитися
MENU