ЗУБ ОЛЕКСІЙ ПОЛІКАРПОВИЧ

 198010.03.2009

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Олексія Полікарповича ЗУБА

В.В.Овсієнко: 21 січня 2001 року на Софіївськім майдані, на відзначенні річниці Соборності, Василь Овсієнко записує розмову з паном…
О.П.Зуб: Зуб Олексій Полікарпович, голова Ялтинської організації Української Респуб-ліканської партії. Я народився в Україні, в Донецькій області, в Костянтинівському районі, в селі Яблунівка 26 березня 1936 року. Закінчив школу в 1953 році в цьому селі, поруч у нас де-сятирічка була. У мене з шостого класу була мрія після школи стати моряком. Я морем захво-рів, як отой Робінзон Крузо, – це кіно я побачив ще в дитинстві, і мріяв стати моряком. Але так склалося, що я став військовим моряком. У 1953 році я почав поступати в Севастопольське вище військово-морське інженерне училище підводного плавання. Але я тоді був наївний, я не знав, що це училище було напів-, не напів-, а секретне, і туди мене не прийняли, мандатну ко-місію я не пройшов. Тому що я не по своїй волі був на території, окупованій німецькими вій-ськами. З цієї причини мене не прийняли. Але я був не те, що впертий, а такий сміливий, во-льовий. Я не поступив цього року, то вирішив наступного року поступати. Але я не знав, що мандатну комісію не пройшов. Але вже після смерті Сталіна настало потепління, і я пройшов. А вчився я гарно...
В.О.: Якого року Ви пройшли?
О.Зуб : Я поступив у 1955-му. На третій рік. Три роки поступав у це військове училище, і лише за третім разом поступив. А коли я не зміг поступити, то пішов працювати в шахту. Мої батьки були селяни, а потім стали шахтарями. У мене, мабуть, гени від батьків, романтик я був. Пішов у Донецьку в шахту, мені було 17 з половиною, ні, вже 18 років. Думаю, попра-цюю, а потім знову в військове училище буду поступати. Працював у шахті лавовідбійником поруч із професійними шахтарями. У лаві 60 сантиметрів. Я молодий був, але здоровий хло-пець...
В.О.: А де саме ця шахта?
О.Зуб : У Донецьку, шахта, якщо не помиляюсь, імені Горького. Я там попрацював там місяців три. Там мене поранило, така велика грудка породи придавила мені ногу. А потім при-йшов на шахту виклик з училища, що приїжджай складати екзамени, і я поїхав. Успішно склав екзамени і пройшов у те училище в Севастополі. За п’ять з половиною років закінчив його. Кожного року в нас були місячні відпустки, кожного року нас посилали на всі флоти на стажу-вання. Я був і на Тихому океані у Владивостоці, і на Північному флоті, і на Чорному морі, і на Балтійському флоті проходив практику-стажування як курсант військового училища. Закінчив училище в 1960 році.
Десь на п’ятому курсі мені пропонували вступати в Комуністичну партію. Я відмовлявся, казав, що я не готовий, не готовий. Нам сказали: якщо ви прийдете на військові кораблі, то ми пришлемо вам рекомендації, щоб вас там зразу прийняли.
Мене направили в місто Полярне, Мурманська область, на підводний човен заступником механіка, командиром електромоторної групи. Я там почав службу. Десь через півроку мене, ну, не насильно, а прийняли в партію. Рекомендації прийшли з Севастопольського училища. У той час не бути членом партії – це працювати проти себе: кар’єри ніякої не буде, і таких дур-них не було.
В.О.: Це зрозуміло.
О.Зуб : Вступив, але в мене ще трішки була віра, що можна від партії добиватись правди, справедливості. Я вже на перших кроках своєї служби побачив дуже-дуже багато недоліків. А недоліки які? Я за півтора року служби на Північному флоті був свідком загибелі шести підво-дних човнів. Не за два роки, а й за службу, коли я був на стажуванні. На Балтиці в Таллінні на острові я бачив човен, розсічений есмінцем навпіл. Аварій було дуже-дуже багато. В 1955 році я був свідком загибелі лінкора "Новоросійськ". Але це окрема тема. Я в своїй книжці про це написав.
В.О.: Нас більше цікавить Ваша біоґрафія як дисидента.
О.Зуб : Як дисидента? Розповідаю далі. Я з шостого класу вів щоденники. Я дуже любив літературу, поезію. І політикою займався, мабуть, з шостого класу. Почав з шостого класу пи-сати статті в газети про недоліки в селі. Одну статтю надрукували. А згодом я став журналіс-том, зараз я кореспондент газет "Самостійна Україна", "Кримська світлиця", "Флот України". Але як я дійшов до цього? Коли я почав службу як старший інженер-лейтенант на Північному флоті на великому океанському човні, я побачив багато недоліків у військово-морських силах Радянського Союзу. А недоліки в чому полягали? Штурмівщина. Моряки працювали «на із-нос». Кораблі виходили в море, приходили з моря… Було багато недоліків в організації служ-би, і тому підводні човни гинули. Я задумався, чому. Чому так багато аварій? Я одну аварію аналізував і сам прийшов до висновку: тільки через недоліки служби гинули човни. Ставлення до людини, до військового моряка дуже погане. Він служив «на ізнос», працював «на ізнос».
Прийшов один човен з моря. Він там десь півмісяця виконував завдання. Були поломки в механізмах. Весь екіпаж відправили в казарму, а п’ятьом-шістьом морякам дали наказ відре-монтувати. І от вони цілу ніч ремонтували. Ясна річ, що прийшовши з моря не дати їм відпо-чити – це дуже погано. Вони відремонтували, але забули вимкнути електричний опір, який на-грівався. О восьмій годині прийшла вся команда почали військову службу з підняття прапора... І не побачили, що там електричний опір так нагрівся, що трапилася пожежа. Загорівся перший відсік. Від пожежі в першому відсіку здетонували торпеди – шість торпед. Цей великий човен рознесло. Вибух страшний, човен рознесло по всьому місту. Поруч другий човен стояв – пів-човна відірвало.
Отакі недоліки в службі, отакі аварії змушували мене думати і записувати в щоденниках. Ці мої щоденники попали в КГБ. Я наївний був, відкритий, а коли щоденники попали до КГБ, до начальника політвідділу, я зрозумів, що за мною стежили.
Настала партійна конференція. Була вона в місті Полярному, на четвертій ескадрі підво-дних човнів, у 1964 році. Я, молодий офіцер, вже півроку був членом партії. Не витримав, під-няв руку і виступив з трибуни зі сміливою критикою. Я був наївний, я не знав, що мене за цю критику можуть розстріляти, в сибірський лагер відправити. Я сказав головне: що однопартій-на система себе вичерпала, потрібна двопартійна. Тиша в залі. Почав розповідати про недолі-ки. Чому вони є? Тому, що дуже погана організація служби. Замполітів багато, на кожному чо-вні, але вони неспроможні покращити службу, уникнути аварій, вони навіть шкодили своїми діями. От ми новий човен випробовували, і замполіт дав команду: «Давайте достроково закін-чимо випробовування». А достроково – це означає два місяці без вихідних. О п’ятій годині ра-нку вставали, об 11-й вечора поверталися з моря. Ми були в Таллінні, але не побачили Таллін-на, його краси. Ми перевтомились. І це призвело до того, що моряк заснув у шостому відсіці і спалив великий підшипник Мітчелл. Човен вийшов з ладу, його знову повернули в док на ре-монт. Ось до чого призводила штурмівщина, ось до чого приводили ці комуністи, замполіти: "Достроково до дня народження Леніна". Ну, смішно! От про це я розповів на конференції.
Після конференції до мене зразу інше ставлення. У КГБ почали викликати. Потім мені почали пропонувати психлікарню, неврологічний госпіталь. Але я почував себе здоровим. Я погодився. Мене не силували. Кажуть: "Треба підлікуватися, може, у тебе щось із психікою". Я мусив підкоритися, але сказав: «Добре, я добровільно піду на перевірку, будь ласка». Лікар-капітан відвіз мене до госпіталю в Сєвєроморськ. Я був там, мабуть, тижнів три. Мені підказа-ли, щоб я ніяких ліків не приймав і від уколів відмовлявся. Я це виконував.
Там зі мною лежав моряк-молдаванин, він майстер спорту з боротьби. Я в нього запитав: "Як ти сюди попав?" Він мені каже: "Я симулюю, я не хочу служити. Для мене чотири року служби на крейсері – це каторга, я ж хочу мати спортивну кар’єру, я ж борець, я ж молодий хлопець, я тут загину". Питаю: "А як ти сюди попав?" Каже: "Я в матроському кубрику був, заходить офіцер, а я головою об стінку почав битися, і мене забрали". – "Ну і як?" – "Та обіця-ють списати мене". Таке я побачив.
Через три тижні викликає мене начальник госпіталю – полковник. Він теж із Донбасу – земляк мій. Обняв мене: "Олексію Полікарповичу, ти в сорочці народився". – "Як це в сороч-ці? Я знав, що я здоровий, я знав що через два-три тижні ви мене випишете". – "Та ні, шанов-ний, ти молодий, наївний. Якби Хрущова не зняли, ти би звідси не вийшов. Тебе б тут кололи, таблетками годували". Я тільки після цього зрозумів, який Дамоклів меч висів над моєю моло-дою головою – нерозумною, наївною, але патріотичною головою. У мене сльози виступили. Я обняв його, він мене обняв. Попрощались ми.
В.О.: То був жовтень 1964 р., коли Хрущова зняли?
О.Зуб : Так. Жовтень – листопад.
В.О.: А далі яка Ваша доля була?
О.Зуб : А далі я вирішив так: військова кар’єра моя вже закінчилась. Але мені тоді було 28 років. Думаю, диплом інженера-механіка є, я сам селянин, я шахтар – то буду працювати на державу, на народ, я цьому життя присвячу і буду щасливим.
Але, Боже мій! Приїхав на Україну, в село. Думаю, тут же моя земля. Хотів у колгоспі працювати за своєю професією. Взяв мене голова колгоспу механіком автогаража. Я попрацю-вав, показав себе гарно, і він каже: «Ти можеш бути головним механіком колгоспу». Я погоди-вся – і тут я себе погубив. Тому що головний механік колгоспу – це номенклатурна одиниця. Голова каже, що для цього треба поїхати до секретаря райкому партії і погодити. Сідаємо в "Волгу", їдемо – і я знову виявився наївним. Приїжджаємо до секретаря райкому, він питає: "А за віщо вас звільнили із військово-морської служби?". Я кажу: "За критику". – "За яку крити-ку? За наклепи на партію і на владу вам кирку і лопату – і ніякої керівної посади! До кінця сво-го життя ви повинні виправдувати свою вину перед партією і владою". Після того мене звіль-нили з посади механіка автогаража. Голова колгоспу каже: "За вказівкою секретаря райкому я не маю права тобі дати ніякої керівної посади, працюй рядовим колгоспником". Я вольовий. Маючи диплом інженера-механіка, вищу освіту, я взяв лопату і наступного дня вийшов пра-цювати в колгоспі.
Так я працював місяць-два, потім вирішив переїхати в інше місце, сховатися від цих сек-ретарів райкомів, які пильно стежили за мною, щоб не дати мені ніде ніякої посади. Поїхав у місто Краматорськ, влаштувався інженером-електриком у радгоспі "Веселий". Секретарі рай-комів-обкомів дізналися, що я офіцер, звільнений з рядів партії за наклепи на політику партії і влади – теж звільнили мене з роботи. Після цього в поїхав у Ялту. В Ялті я влаштувався на бу-ксирі електриком. Потім мене поставили електромеханіком. А цей буксир ходив по Чорному морю, і ясна річ, що він далеко не ходив, і дорога мені була закрита. Я був гарний фахівець, інженер-механік, я міг би ходити за кордон, але я й думки такої не допускав, мене не могли поставити на таку роботу.
Ще такий приклад приведу. Коли я працював у ялтинському морському порту електро-механіком, мене один умовив піти працювати вихователем у ГПТУ по військовій частині. Я пішов туди, там був полковник, я йому сказав, що я виключений з партії, з таким формулю-ванням. Він каже: "Ти приховай це і ми тебе влаштуємо. Ти молодий, гарний, ти спортом за-ймаєшся, в шахи граєш, ти молоді дуже потрібен, ти патріот держави – давай!" Я піддався на його умовляння і мене взяли, але рівно через півроку і там мене комуністи дістали, і там секре-тар міськкому зателефонував замполіту ГПТУ, каже: "Слухайте. У вас там Зуб Олексій Полі-карпович, він виключений з партії за наклепи, гоніть його". Викликає мене на другий день замполіт ГПТУ, Удовенко Ольга, вона зараз депутатом Автономної Республіки Крим працює. Викликає і каже: "Олексій Полікарпович, або пишіть заяву за своїм бажанням звільнитися, або ми вас переведемо слюсарем або сторожем, Вам не можна вихователем працювати". Отакі справи.
Я тридцять років, до самої перебудови, як перекотиполе ховався від секретарів райкомів, міськкомів, які пильно стежили за мною, щоб я далеко не поїхав, щоб не зайняв якусь керівну посаду. А в мене диплом механіка. Зараз я вже багато досвіду набрався, я міг книжки писати, статті писати, я й писав, але писав не під своїм іменем – під моїм мене боялися друкувати. І гарні статті були. Я був як оці наші політв’язні Овсієнко Василь, як Лук’яненко, які в лагерях сиділи, а я був на волі, але я був позбавлений громадянських, політичних прав. Я не міг брати участь у виборах як кандидат будь-якого рівня – ні міської, ні селищної ради, тому що був партійний нагляд, вони зразу дізнавалися – ага, Зуб, це наклепник на політику партії, він не-безпечний. Якщо він у 1964 році заявив, що однопартійна система вичерпана, то все зрозуміло.
Тому я зі сльозами на очах зустрів рішення сесії Верховної Ради колишнього СССР, коли було ліквідовано статтю шосту Конституції СССР, де була записана керівна, організуюча роль КПСС. Я наче заново на світ народився, я від радощів плакав, що здійснилась моя мрія.
Коли почалася перебудова, я активно в неї включився. Але ж тут знову ті ж комуністи. Я створив перше в Ялті неформальне об’єднання "Добра воля". Ще до виникнення "Руху". А по-тім я шукав керівників "Руху" в Києві, щоб об’єднатись, щоб зробити "Добру волю" осередком Руху. Але ж комуністи тут як тут. Перебудова гарна, Зуб активний політичний діяч, але ж хто він? Він наклепник на партію, на владу. І знову мені підніжки підставляли.
В.О.: Ну, а тепер Ви в якихось політичних організаціях?
О.Зуб : Я створив у Ялті перше неформальне об’єднання "Добра воля", але комуністи роз-кололи цю "Добру волю", облили брудом. Після цього в 1992 став членом УРП, коли вона була створена. Мене обрали головою міської організації УРП, і я до сих пір голова. Я кореспондент газет "Самостійна Україна", "Кримська світлиця", "Флот України". Я брав участь у всіх з’їздах Української Республіканської партії, останній раз був на 11-му з’їзді.
Я ще хочу сказати, що я радий, я щасливий, що беру активну участь у подіях, що почуваю себе людиною, громадянином незалежної України, що я маю права, свободи незалежної дер-жави, яких я був позбавлений при владі комуністичної партії, за тоталітарного режиму. Мені вже 65 років, але я почуваю себе гарно. Вранці в Ялті мене можуть бачити на роликових ков-занах – від одного пляжу до іншого я розминку роблю, як спортсмен. Плаваю – морж. Круглий рік плаваю в Чорному морі вранці. Бережу своє здоров’я для держави, для відродження неза-лежної України. Крим – це особливий регіон і це особлива розмова. Крим треба захищати всій Україні. Там є свої проблеми. Які? Влада не виконує Закон і Конституцію, статті Криміналь-ного кодексу.
В.О.: А я хотів би, щоб Ви назвали свою адресу і телефони, якщо є.
О.Зуб: Будь ласка. Місто Ялта, вулиця Пальміро Тольятті, будинок 8, квартира 15. Телефон: 31-65-13.
В.О.: А поштовий індекс?
О.Зуб : 98600.
В.О.: Дякую.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Інтерв’ю

Узник Сиона Натан Вершубский: адвокат Виктор Медведчук подставил меня в 1985-м

Персоналії / Український національний рух

КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

БРАТКО-КУТИНСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ АНДРІЙОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

60 років з дня арешту Олекси Різниківа

Дослідження

Особистість проти системи. Любов Крупник

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Події

Гестапо + НКВД: совместные предприятия чекистов и нацистов. Дмитрий Волчек

Персоналії / Український національний рух

ВОЗНА (КУШНІР) ГАЛИНА ПЕТРІВНА (нар. 16.02.1931, м. Житомир – п. 15.02.2017, м. Київ). Василь Овсієнко

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Інтерв’ю

ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СЕРГІЄНКО Олесь про Василя СТУСА

Спогади

НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь

Спогади

ЧХАН Михайло. Прокопенко Гаврило

Спогади

ЖОВТЯК Дмитро. ЧОРНИЙ ЛІС. Кононович Леонід: літературний запис

Спогади

ВОЛОЩУК Григорій. Малюта Іван

Спогади

ГОМЗА Ярослав. Овсієнко В.В. підготував

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

MENU