КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ

 494209.05.2009

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Андрія Михайловича КОРОБАНЯ
Переслухав 4-6 травня 2009 року. Редагування 6-8 травня 2009 року.
В.В.Овсієнко: 3 грудня 1999 року в Києві у приміщенні Республіканської Християнської партії я, Василь Овсієнко, і Вахтанґ Кіпіані записуємо автобіоґрафічну розповідь Ан-дрія Михайловича Коробаня.
А.М.Коробань: Як уже було оголошення паном Овсієнком, я – Коробань Андрій Ми-хайлович. Народився 16 лютого 1930 року в Алтайському краї, Рубцовський зернорадгосп, а тепер там уже велике місто Рубцовськ. Чому я там народився? Батько мій, Коробань Ми-хайло Андрійович, походив із селянської сім’ї, не дуже багатої – в них було десь чотири десятини, – з села Паланка, яке в кількох кілометрах від Умані, а моя мама, Демченко (це дівоче прізвище) Олександра Степанівна, або Леся, походила з Таращанщини, село Боярка. Її батько Степан – з кріпаків, хоча потім вони були малоземельні селяни. А по лінії батька були заможні. Мій предок, як відомо з документів, був козак, який, відслуживши службу десь недалеко від села Паланка, був нагороджений хутором, який довго так і називався ху-тір Коробанівка, десь аж до шістдесятих років, а в шістдесятих роках його злили з селом Паланка. Мій батько закінчив свого часу Білоцерківський сільськогосподарський інститут, був інженер-механік сільськогосподарських машин. Після закінчення інституту, як було прийнято за радянської влади, його послали відпрацювати 2 чи 3 роки на північ Алтайсько-го краю, де вже тоді піднімали цілину. А оскільки він був одружений, то, ясно, поїхав з ма-мою, і я там мав необережність народитися, у тих холодних степах, прямо вдома, бо не мо-гли маму довезти до лікарні.
Мій батько народився 7 жовтня 1903 року.
Ми потім переїхали на Україну, в Дніпропетровськ спочатку, а потім у Херсонські степи. Це цінно для моєї біографії – заснували радгосп у колишньому німецькому маєтку, який називався Доренбург. Тут я відчув, що таке німецький маєток, тому що він дуже відрі-знявся від наших колгоспів. Батька туди перекинули, в Херсонську область.
А тоді сталась сімейна біда – отам батько з моєю мамою розійшлись. Це сталося десь у 1935 році. Але я вже не раз казав і ще раз повторюю, що буває так у житті, що навіть сум-ні, печальні, мало не трагічні події, скеровують людину в одному напрямку, сприяють, щоб ця людина, ця дитина сформуватися. От, розійшлись – сумно, неприємно, але мама переїж-джає до Василькова, куди вже переїхали її батьки з Таращі (Васильків – це під Києвом). А там був великий – він і зараз існує – військовий аеродром, де мама знайомиться із Вороні-ним Олександром Михайловичем – він сам росіянин, льотчик, офіцер – тоді їх командира-ми називали. Сталінградець, що цікаво. От вона бере шлюб з такою цікавою людиною, на-роджується доня Лариса. А мій батько жениться на молодій дівчині з Генічеська – це також Херсонська область, – Гіренко, напівросіянка-напівукраїнка. У них народжується 1936 року інша моя сестричка, Аїда. Обставини змішують їх переїхати в Крим, у Сімферополь.
Отак через сумну подію – розлучення – ми вже прив’язані до Києва (Васильків близь-ко від Києва), до командира Радянської Армії Вороніна, що також мало певне значення для мене. А батько прив’язаний до Криму, до Сімферополя, що також мало величезне значення у моїй біографії.
Я пішов у школу № 1 у Василькові. До війни я закінчив 3 класи. А ще в 1939 році, піс-ля першого класу, я приїжджав до батька, він мене направив у піонерський табір "Кастель" – це під Алуштою, – де я мав нагоду дуже близько познайомитися російськими дітьми (Крим багатий на національності), з німецькими, з татарськими дітьми досить близько, на-віть почав їхню мову трошки вивчати.
В 1941 році я, як звичайно, приїжджаю до батька в Сімферополь на літні канікули – вибухає війна, і я вже не можу повернутися. Майже всю війну я пробув у Криму, в Сімфе-рополі. От якби мама з татом не розійшлись і жили у Василькові, то мама, очевидно, еваку-ювалася б і забрала б мене. Навіть якби я не поїхав улітку в Крим, а залишився у Василько-ві. Мама, як жінка офіцера, забрала б мене і ту свою донечку в Радянський Союз. Або якби я залишився у Василькові, то Васильків – дуже бідненьке містечко, не порівняти з Києвом, з Сімферополем. А сталось так, що я залишився на окупованій території в досить багатому Сімферополі. Не буду розказувати, але при німцях там було значно багатше і ліберальніше життя, ніж на решті території. Це по-перше.
По-друге, я вже міг порівняти. Я був відмінник, вступив у піонери як відмінник, але мої маленькі розчарування вже почалися. Я був такий собі переконаний радянський учень, але розчарування мої почалися з першим пострілом війни. Ми почали відступати. То ви-кликало подив. Ми думали, що війна буде, але малою кров’ю і не на власній території. І ра-птом вийшло таке. Я вже почав думати.
Прийшли німці. Якби я був із мамою в Ташкенті чи десь, я б ніколи не пізнав, як було насправді. Що німці варвари – я їх ненавидів як владу. Але вони показали, що таке Європа – то залишило слід по сьогоднішній день. Тобто вони змусили подумати, порівнювати їхню дисципліну, їхню акуратність, їхню культуру з нашими.
Отже, я залишився на окупованій території, та ще й у такому місті, як Сімферополь, у Криму, а не в якомусь Василькові. І друге – мій батько був кандидат у члени партії, а зали-шився там цілком випадково. Він мав утекти, приїхав з Керчі, де переправляв техніку, щоб узяти кожух, валянки і тікати від німців. Але німці йшли так навально, що він не встиг – у нього була машина-пікап, він хотів тікати, але та жіночка Марія Опанасівна вирішила, щоб він не їхав, бо його свої піймають розстріляють як утікача.
Природно, що через деякий час вони організували велике підпілля – ясно, що радян-ське, – яке мало назву "Крымские соколы". Воно відоме, про нього й книжки написані. З радянської сторони почали переправлятися сюди люди. Радист Саша, радистка Іра – десь у мене все це записано, майор НКВД, сам вірменин, Місак Альберт.
Але 26 листопада 1943 року цю організацію розгромлює гестапо. І ця моя нерідна ма-ма, яка вже була як рідна, 27 років їй, потрапляє в засаду гестапівців. Її вже десь у першій половині грудня розстріляли. А нас встигли попередити, ми втекли, гестапо прийшло за днів два пізніше, а нас там уже не було. Лишається дівчинка семи років, моя сестричка. Ба-тько сидів у підвалі однієї колишньої комуністки, яка приховалася, а на мене лягла ця робо-та: зв’язатися з кримськими партизанами. Вийшло так, що я мусив займатися батьковими справами. У нашій квартирі була штаб-квартира: радіостанція, зброя під дровами. Усе це розвозилося. Коли напали гестапівці, у нас уже нічого не було. Ми чекали вже наступну партію зброї. Але організацію вже розгромили. Я, пацан 13 років, мусив виконувати обов’я-зки підпільника, тому що все це йшло через батька. Я не один такий був – було багато та-ких пацанів, що допомагали, бо ми непомітні.
Я зв’язався з партизанами і вивів батька в Северное соединение, або Зуйское соедине-ние кримських партизан під командуванням Ямпольського Петра Романовича. Він сам єв-рей, з ним батько колись працював у Народному Комісаріаті земель. Ми прийшли до нього. Я мав честь ночувати в землянці командучого Северным соединением.
Потім ми зуміли забрати й бабусю, і ту дівчинку-сестричку. А де моя нерідна мати по-хована, де її могила – невідомо. Нас направили в третій загін. Там я деякий час також вико-нував обов’язки зв’язківця. Але в кінці грудня німці рушили на нас, прочісували території. Про це довго розповідати… Батько більше, я менше – були обморожені. Ямпольський вивів обморожених і сказав, що нам потрібні будуть фахівці – не будемо ж вічно воювати, – щоб згодом піднімати сільське господарство. І нас направили на Велику землю в госпіталь у Сочі. Він називався евакогоспіталь N21/39, начальником його був майор, також єврей Мал-кін. Я там місяць лікувався, а через місяць прийшов до мене, як вже тепер розумію, началь-ник особого отдела. Чому особого отдела? Я згодом навчився їх розпізнавати: цивільне па-льто (коли всі ходили у військовому), шарфик, але з-під цивільного пальта визирали галіфе й чоботи. Це вже марка. Він прийшов прямо в палату – це така, сказати б, демонстрація, щоб бачили, що він зі мною працював. З’явився прямо в палату і сказав: "Я тебе хочу дать работу". По дорозі він мені розказав, що це знову ж таки роль зв’язкового – ти вже одужу-єш, бігаєш, то будеш зв’язковим. Завів у штаб, направив у якусь кімнату, і я його більше ніколи не бачив. Дали мені роботу зв’язківця, вчили мене цілий місяць.
Коли почалося звільнення Криму, то в кінці березня 1944 року ми вже виписалися. Ба-тько поїхав раніше в Крим, я пізніше. Мачуху ми не знайшли – то довго можна розповідати, як я шукав її серед страшних трупів, прострелених у потилицю. Це робота гестапівців. Я не знаю, скільки там лежало трупів – чи кілька сот, чи тисяча, і в кожного прострелена поти-лиця. Це було за два тижні після їхнього відступу, а мачуху розстріляли десь у грудні 1943-го. А батько сказав: «Іди шукай, бо я зайнятий». Отак.
Я знову пішов у шостий клас. Мав три переекзаменовки, усе склав за літо, щоб не втратити рік, і повернувся у Васильків до свого дідуся й бабусі, яких я вже згадував – до батьків мами. А мій вітчим – хороша була людина, нічого не скажеш – загинув як офіцер-льотчик під Харковом у травні 1942 року. Так я втратив своїх рідних, які загинули героїч-ною смертю. Вічна їм шана і пам’ять.
Я закінчив десятий клас у 1948 році зі срібною медаллю.
Але тим часом сталася така подія. Після того героїзму і жертв – я ж тільки двома сло-вами розказав, як ми тікали в партизани, як замерзали – 11 січня 1946 року в Сімферополі арештовують мого батька і дають йому 10 років. Гестапо розстріляло маму, залишилася дівчинка, а її батька посадило наше "гестапо" – МВД. У цьому я відчув їхню спорідненість.
Що ж сталося? Батько був необережний на язик – він почував за собою таке право, тому що після всіх тих подвигів його навіть подали в Москву на орден. А він міг і покрити-кувати. Але є другий момент: батько в 1942 році якось запізнався з українськими націоналі-стами. Як я тепер уже розумію, це були мельниківці, які прийшли разом з німцями, і він деякий час працював разом з ними інженером у бюро "Бершафс компані", "Віко". Це сіль-ськогосподарська частина. Пам’ятаю, там були Йосип, Петро, Микола, Іван – їх було кілька. Що цікаво – я запримітив – вони всі носили таку військову жовто-зелену форму. Пілотки також форми відмінної від німецької. Там був жовто-блакитний овальної форми значок, але без тризуба – це я добре пам’ятаю, – без тризуба. Це були приємні хлопці, високої культури. Ми скоро подружили – все ж таки українці, розумієте? Хоча ми були по різні сторони бари-кад: мій батько був кандидат у партію. У Криму, раз ти не любив німців, то був один шлях: у радянське підпілля. Але все ж таки ми були українці. То чому на цьому ґрунті не міг з’яв-итися якийсь спільний інтерес, розмови? Вони почали приносити книжки. Мало того, той Йосип став хрещеним батьком моєї сестри Аїди, тому що не можна було взяти хрещеного з радянських. Я хочу сказати, що для батька це був лише епізод. Він читав ту літературу і казав, що це непогано, але не перспективно. І залишився зі своїми переконаннями і в радян-ському підпіллі. А ось на мене вони мали великий вплив, так що в мене навіть захиталися мої піонерські погляди. Я прив’язався до того Івана в цивільному. Вони справляли таке враження, що то друзі, хоча вони для мене й дядями були. І вони відчули, що я – той ґрунт, у який можна сіяли зерно. Вони давали мені літературу, і я читав не менше, ніж батько. На-решті я цьому Іванові сказав в один чудовий день: "А як же мені попрощатися з тим совє-цьким, з тим піонерським?"
Розумієте, я жив у цій атмосфері. У школі нам говорили, в основному, про наші успі-хи. Ми були оточені тими іменами – Ворошилов, Сталін – і виборсатися з цього було не-просто. Вибиратися треба було довго, що зі мною й сталося. Я сказав Івану: "Я за Україну". У мене мама була артистка (це я забув сказати), у нас у домі було повно української одежі, її фото в ролі Безталанної. Дідусь мій, Степан, був досить таки національно свідомий. Вони про Петлюру іноді говорили тихенько, а я підслуховував. Тобто я виростав стихійним укра-їнцем. І та природа Київщини – все це вплинуло, але то ще було несвідомо. А ось тут уже в мене почалася боротьба між тим і тим. Іван мені сказав: "Послухай, Андрію, одне й друге непримиренне. Ти рано чи пізно повинен вибрати – або залишатися там, або перейти сюди, на цілком національний ґрунт". Що згодом і сталося, але через кілька років.
Нашим вони подобалися. Ця моя нерідна мати казала, що вони відрізняються від нім-ців – з ними можна розмовляти, з ними можна пожартувати. Але їх раптом чомусь перевдя-гли в німецьку форму, і вони через деякий усі повтікали, уже їх стали ловити.
Отаке я можу сказати, як я пізнав мельниківців своїм дитячим розумом. Вони від нім-ців повтікали, їх почали арештовувати. Кажуть, що мельниківці йшли з німцями до кінця, але ті, яких я знав, повтікали, і їх німці арештовували. Якось батько прийшов і каже, що їх уже шукають. Отже, між ними і німцями були якісь розходження, але я не знаю якихось подробиць. Це був 1943 рік.
Згодом уже радянські піймали когось із цих наших друзів-мельниківців, чи націоналі-стів, то, може, хтось і на мого батька сказав, що він був з ними. І що дитину хрестив. Це на сьогоднішній день смішне: дитину хрестив – і вже націоналіст. А тоді! За радянських часів це було страхіття. І що ти спеціально при німцях залишився. Не знаю, як він міг тоді втек-ти. А головне – що батько мав авторитет, і цього йому не хотіли простити.
Коли я приїхав у 1946 році до бабусі і мені сказали, що батько сидить, то я наївно ду-мав, що слідчі мене викличуть, зі мною поговорять, скажуть, що це якась помилка, а ти хо-роший хлопець, ти вчишся – еге, нічого подібного! Батька привезли в тому воронку, а ми, троє нещасних – та старенька і хвора вже бабуся, я шістнадцяти років і дівчинка десь деся-ти років – оце ми сидимо в дворі, і ті архарівці відчинили двері: "Вон все отсюда!" І вигна-ли нас із того двору. Самі розумієте, що великої любові я до них не відчував, але тепер уже надрив стався серйозний.
Так я формувався. Хоча я потім ще поступив у комсомол, але поступав я, скажу щиро, з подвійною метою. Я ще трохи надіявся, що то все помилки, що ще можна перебудувати ту владу, що вона може послухатися – такі наївні думки були. Крім того, у мене ж батько сидів – значить, треба було й так відвернути увагу. І я цілком приписався до цього льотчика Во-роніна. Це мені допомогло потім, що батьком почав вважатися Воронін.
Наголошу один момент: що інколи може зробити педагог. Була в мене вчителька – Науменко (забув ім’я, десь воно у мене записане), яка готувала переекзаменовку з російської мови і літератури. Я мав переекзаменовку, тому що пішов у партизани, з партизан у госпі-таль, так що багато пропустив. І ось я кажу їй: "Я думаю, що війна нас багато чого навчила. Все це наше, радянське, але ми не будемо так вихваляти Сталіна, а друге – не знаю, як ін-шим, але Україні треба значно більше прав. Хай ми ще не будемо самостійною державою, але ми будемо вільними, не буде цього русифікаторського тиску". І що ж мені каже ця лю-дина? Вона нам дала дуже багато, характеризувала жінок усіх націй – які італійки, які фра-нцузи, які росіянки, які українки, і в основному вона на 99% все правильно сказала. І вона мені сказала: "Адик (отак мене називали вдома – чомусь не Андрій, а Адік), не надейся – и Сталина будут больше хвалить, и вас зажмут еще сильнее." Це мені залишилося в пам’яті. Я згодом переконувався в правоті її слів, і це мене також обурювало.
Я закінчив школу і поступив на український відділ мовно-літературного факультету Київського педінституту, який тоді був імені Горького – тут, на бульварі Шевченка.
В.В.Овсієнко: Якого це року?
А.М.Коробань: Це було 1948 року. Того року я закінчив школу і відразу поступив. Потім були довгі перипетії. У 1950 році я закінчив два курси. Батько мій сидів. Там, у Кри-му, бабуся і та дівчинка зістраждалися, я їм допомагав.
Ага, що мені допомогло – це наше рідне українське село. Я був у комсомолі, то мене на деякий час направили в село Глеваха піонервожатим. Мені не завадило підробити – ба-тько сидить, вітчим у могилі, а нас двоє, а мама – що ж мама? Пішов я підробити піонерво-жатим у Глеваську восьмирічну школу. Глеваха – 26 кілометрів від Києва. І оця Глеваха мене добила. В якому розумінні? По-перше, я вже навіч побачив, зблизька, як живуть кол-госпники. По-друге, продподаток. Приходять – здавай яйця, сало, м’ясо, картоплю. Моя хазяйка здала стільки-то м’яса. Прийшли такі порядні, добре одягнені чини, записали. А через місяць-півтора приходять другі – "Я вже м’ясо здала". – "А кому ви здали? То якісь авантюристи були! Де документи чи якась записочка?" І хазяйка, уявляєте, знову повинна здавати скільки там яєць чи м’яса. А як позику збирали? У мене теж. Я бачив усю цю драму і трагедію. Страшно, до непритомності – могли і в дві години ночі прийти.
Це соціальний бік. А другий – національний. Я побачив: от де ховається моя Украї-на! Київ же весь русифікований – там хіба жменька нещасної інтелігенції. А тут – ось де Україна заховалася! Де пісні, де танці! Я сам музикант, можу ці танці назвати – були і ро-сійські, і частушки, але головне – що воно співалося імпровізовано, були хори, були весіл-ля, де вдягалися в українську одежу – і молода, і її дружки. Так от куди Україна загнана! Оце мене добило: боротися, ненавидіти і боротися. Ось що я виніс із цієї Глевахи.
Тому я в 1950 році їду в Крим, сідаю і пишу величезну роботу на 64 зошитних сторін-ки, адресовану моєму шкільному другу Букалу Дмитру, який також не любив цю владу, але став переінакшуватися. У нього ненависть була не настільки глибока, а трошки на міщансь-кому ґрунті. Не буду розшифровувати – Ви здогадаєтеся, що таке "на міщанському рівні". Коли його призвали в армію, а він, крім того, поступив заочно на юридичний факультет, то він почав трохи змінюватися. Тому мені треба було його переконати і повернути до старих поглядів. І ото я в цій роботі, яка була листом до нього і зайняла 64 зошитних сторінки, дав аналіз, як я розумів, тієї системи, починаючи з колгоспів, з виборчої системи. Якраз тоді весною були вибори: один кандидат у палату Союзу, один у палату національностей. Кор-нійчук і Тичина. От вибори! І про особу Сталіна – що цей самолюбивий кавказець дуже любить похвалу, немає ніякої диктатури пролетаріату чи народної влади, Верховна Рада – це ширма. У такому дусі, на 64 сторінки. Такий твір.
Але сталася біда. Той же Букало Дмитро нараяв мені свого друга в нашу компанію, бо я намагався підпільну організацію створити. Нараяв мені отакого хорошого товариша Гор-батюка Володимира – студента журналістики з університету, який виявився агентом. І я , на біду, якраз йому і дав цей рукопис. Був єдиний читач – він. Потім він сказав, що в нього в хаті буде ремонт, то щоб я забрав цю роботу. Дуже похвалив її. А я йшов на другу зміну в інститут – це вже третій курс. Було це 20 березня 1950 року, середа – навіть це пам’ятаю. А заняття були з другої години. Я з його квартири хотів поїхати одним шляхом, а він сказав, щоб їхав оцим – так, мовляв, буде ближче. Восьмий трамвай тоді ходив з того місця, де він жив.
От я зійшов з того трамвая – а ця робота в мене в сумці – і мене зустрічає жіночка і каже: "Извините, у меня украли пальто – среди бела дня. Все соседи думали, что это, может, мой родственник, а оказалось, что вор. По описанию внешности сходится с вашей". Ну, не буду розвивати цей детектив – десять років від особого совещания. Особое совещание – це був такий беріївський суд. Довго довелося б розповідати.
В.Кіпіані: Але ж це найважливіше для нас…
А.М.Коробань: Розіграш продовжувався абсолютно логічно. Іде міліціонер – вона зу-пиняє міліціонера і каже, що в неї на мене підозра. Той бере мій студентський квиток і пи-тає її, чи вона не помилилася. "Может, я ошибаюсь, но мне пальто дорого, и пускай это вы-яснят в милиции". І мене везуть на Володимирську, 15, там на повному серйозі починається – "как, где, как ты мог", навіть якихось свідків викликають з роботи. Той каже, що не бачив, а інший каже, що злодій був у чоботях. А мої чоботи в Глевасі у ремонті. Поїхали у Глеваху – розумієте? І так на повному серйозі йшов розіграш. Але, запам’ятайте, все це робилося в одному напрямку – щоб сховати аґента, щоб я на нього ніколи й не подумав, бо та людина мала й далі працювати і ще когось видавати. Там якийсь майор поліз у мою торбу – але ж чого ти поліз, якщо мене підозрюють у крадіжці пальта? Обшукали мене, знайшли 60 кар-бованців – це не схоже на гроші за продане пальто, бо тоді пальто коштувало сотню, двісті, триста, але не шістдесят. Ні, він бере мою сумку – що, ти там пальто шукаєш? Він бере мою сумочку і кожен листочок переглядає – ось у чому справа. І ніби ненароком натикається на цю мою роботу: "А это что такое?" І тільки тоді, ніби ненароком наткнувшись, він дзво-нить, зразу прилітає росіянин-підполковник. "О, Боже, ах фрукт, ах, мерзавец!" Викликає машину, мене перевозять на Володимирську, 33. Потім іще дзвонили, а той відповідає: "С этим уже все решено – тут нашлось более серьезное дело." І все.
І за цю працю дали мені десять років. Довго тривала ця справа, до особого совещания. І головне, що він же, цей Горбатюк Володимир, і того Дмитра Букала видав, який мені його порекомендував. У Дмитра в армії знайшли щоденники. Я його захищав, але в щоденниках були антирадянські речі – пустенькі, але то теж була самостійна агітація.
В.Кіпіані: А коли все це відбулося?
А.М.Коробань: Я не хочу вас дуже обтяжувати… Ну, почалося слідство. Там було ба-гато дитячого... У мене було велике листування. У Глеваху поїхали, у Васильків – забрали листи і адреси тих людей, з якими я листувався. Там був якийсь списочок – так що, розуміє-те, неважко було шукати. Але я, наскільки міг, усіх відгороджував, захищав, казав ні-ні-ні, в тому числі і щодо цього Букала Дмитра. Якби не прямий донос того Володьки Горбатюка і не оці щоденники, то сів би, може, тільки я один, а так... А ті всі інші відпали.
В.В.Овсієнко: Вас разом з Букалом судили чи окремо?
А.М.Коробань: Я все розкажу. Ось що дивно для мене було. Посадили мене 20 верес-ня, а десь наприкінці жовтня раптом мене кудись везуть. Я був трошки наляканий. Нічого не сказали, "вещи не бери". Знаєте, така наївна думка: може, на розстріл? Чорт його знає, ми всього наслухалися… Але в такому разі я буду тікати, хай мене отак, на ходу... Такі, зна-єте, смішні думки. Коли ні – привозять, чую якусь розмову з воронка. Один каже, що бігав, як дурний, а другий каже, що на нього теж щось таке найшло. Чую такі розмови. А далі ме-не викликають – сидить цілий консиліум лікарів. Що ж таке? Це на тему моєї, так би мови-ти, осудності, вменяемости чи психічного здоров’я. Ви знаєте, мене це спочатку обурило, я дуже розсердився. Але я спробував стримати себе і сказав, що це я так вважав, так бачив, і як бачив, так і писав. "Кто же вам дал право?" І всі дивляться на мене. Я сказав, що я відчув таке право і писав.
Розмова скінчилася – мене повезли назад на Володимирську, 33, в камеру. Нема-нема, а через деякий час хоп! – на етап. Привозять у Лук’янівську тюрму, а там була камера спеці-ально для тих, хто по 58-й статті – там і румуни, і німці, і запоріжці. Там була така колекція людей! А через кілька днів беруть мене і везуть у Харків. Чому, питається? Там сиділи у вагоні чисто кримінальні і кажуть: "Да это, может, контроль, может, проверяют". А простий сержантик у Харкові обмовився: "Тебя привезли к профессору на проверку твоих умствен-ных способностей." Паперний, сам Паперний, єврей – велике ім’я було в психіатрії. Це був листопад, грудень... Так, саме на Жовтневі свята привезли. Листопад, грудень, січень і майже весь лютий – оце пішло на перевірку. Розумієте, яке було в мене слідство? Це було ціла мука! Це ж я мучився і не знав, що робити. Одні кажуть: ти прикидайся, валяй дурака – навіть навчили мене, як це робити. Другі кажуть: дивись, як хочеш. Я сам борсався всує. Зауважу, що тоді вийти як душевно хворий не вважалося ганьбою, а вважалося хитрістю, що ти їх обдурив, що ти вискочив. Вони не дуже це й хотіли робити тебе хворим, а ти зумів їх обдурити – розумієте? А чому я попав на експертизу? Бо в мене виявилася велика кіль-кість родичів – медиків, лікарів… І маму підучили: давай напиши, що він там щось студен-там сказав, що вдома щось не так поводився, а під час війни партизанство пережив і так далі. І вони почали на цьому грати. І я вже теж грав, як можна, хоча й мучився – не знав, чи їхати на Сибір у холод, чи якось прикинутися і вийти, щоб потім знову вести боротьбу. Ці кілька місяців – це була мука для мене. А потім думаю: а якщо я вийду, то як той мій дру-жок? Засудять його чи ні? Теж совісно.
А закінчилося це дуже просто. Вони послали мою працю професору Паперному. Він уже готовий був мені написати висновок. Він якоюсь мірою мені співчував і схилявся до того, щоб зробити з мене такого – "и будьте здоровы!" Але ж послали йому мою працю, він зацікавився, за що ж я попав. Він прочитав цю мою працю (ось вона у мене тут лежить, як-що захочете, її можна буде прочитати), то він зрозумів, що якщо він скаже, що це написав душевно ненормальний, то тоді його зроблять ненормальним. Він сказав: "Ну как же так – Вы там выступаете таким социологом!" От вам і вся оцінка. І на тому закінчилося. Він на-писав: "Нервы и голова здоровые, осуждению подлежит".
Мене на початку березня 1951 року повернули в Київ. Мій слідчий капітан Кузнєцов (підполковник передав мою справу цьому Кузнєцову, теж росіянин). Мені було 21 рік, але там міг сидіти і професор, бо й такі були зі мною. Літератор Веретинський, єврей-письменник (а тоді ж з євреями воювали), старий дідусь уже, – так Кузнєцов і йому міг ска-зати на три букви, а на мене – то вже як хочеш.
А потім сталось незрозуміле. Він підписав статтю про закриття справи – нема і нема, і нема. Це в середині березня ми закінчили слідство, а я мучуся в тій камері десь аж до серп-ня. У серпні переслали нас у Лук’янівку. І тільки десь у кінці серпня, аж через скільки міся-ців, прийшло "решение особого совещания" – це був такий заочний беріївський суд. А суду ми й не бачили – все відіслано в Москву так, як слідчий склав. У Лук’янівці викликає про-курор (пам’ятаю, як зараз, такий товстенький дядя), там така малесенька писулечка – як ко-лись семикласник міг написати любовну записку шестикласниці, не більше, – де написано, що "Коробань Андрей Михайлович за антисоветскую агитацию и попытку создания анти-советской организации, предусмотренных статьей 58, пункт 10/11, осуждается на 10 лет заключения с отбытием в исправительно-трудовых колониях, начиная с 21 сентября 1950 года". Один день у мене ще й украли, бо посадили двадцятого. Навіть прокурор усміхнувся й каже: "Вот видите, вы уже год отбыли." Ви розумієте, цілий рік на що пішов? Там того слідства було, як кіт наплакав, а процедура розтягнулася майже на рік. "Вам остается девять лет".
Так оце все закінчилося рішенням особого совещания, яке більше 10 років не давало. Але чим воно було страшне, як я вже в таборах дізнався: могли і "скостить", як казали, строк, тобто зменшити, але могли й добавити без будь-яких судів – просто могла прийти записочка, що вам ще півроку чи рік. Оцим воно було страшне. Суд уже наче давав чіткий термін, а ОСО – ніби невеликий строк, але з такими міркуваннями, та могли і збавити, але ніхто на це не сподівався.
Повезли мене на Крайню Північ, у Комі АССР. Єсть там така "Интауголь", де видобу-вають вугілля. Пам’ятаю, як сьогодні, що нас із тим же Букалом Дмитром звели на Лук’янівці в одній камері. Вони зробили велику помилку.  Ми там дещо з’ясували. Мене посадили двадцятого числа, а Букала Дмитра десь аж числа п’ятого-шостого жовтня. А тим часом мене буквально через 3-4 дні після арешту пол-ковник питає: "Позвольте, Коробань, так у Вас, оказывается, были и националистические убеждения? Вот мы спросили Вашего Букала Дмитрия, и он говорит, что у вас были нацио-налистические убеждения. Вы утверждали, что Украина – колония..." А в цьому творі, за який мене взяли, Україна так відчувалася, але прямих слів про Україну там не було, там були класові, соціальні питання, політика. А тут – "националистические убеждения, вот ваш Букало говорит..." Я спитав у Букала, чи його за цих півмісяця хоч раз викликали – жо-дного разу! Значить, хто сказав? Той Горбатюк Володимир. А той знав. Знав і сказав, а щоб не видати свого аґента і настроїти нас один проти другого – слідчий оце й сказав. Це те, що великий Соловйов називав "психологической пыткой".
Приїхали ми до Горького, а там нас розлучили. Він як слабший здоров’ям поїхав у Но-восибірський край – там були табори Речлаг, чи щось подібне, а мене – на Крайню Північ, в "Интауголь", який називався ще "Минераллаг". Там – номер на спину, "Г1-703" – це був мій номер. Ну що там було? Це називалося "особые лагеря МГБ", режимні. Не хочу набавляти ціну, але побутові умови на той час значно покращилися, бо те, що застав мій батько в 1946 році, – то було страхіття. 1945, 1946 і до 1947 року – то було страхіття: і голод, і важкі умо-ви. Не буду розказувати, це й без мене відомо. Я вже цього не застав. Відомо, що в 1948 році була прийнята Декларація прав людини, і тоді американці виступили з різкою крити-кою СРСР за умови утримання політв’язнів і взагалі в’язнів. І так утерли носа Вишинському – крикуну і показушнику, що він не міг не доповісти Сталіну. Треба віддати належне, бо до Сталіна те дійшло. Були випадки – про них розповідали, а точно я не знаю, – такого дикого свавілля, що деяких навіть розстріляли. Але це мусив підказати Захід. Я вже приїхав на той час, коли сталася перебудова. З одного боку, значно поліпшилися умови утримання – були нари, матраци, сушилки. Лагерне харчування і є лагерне, і якби не посилочки… Особливо бідували іноземці, які посилок не отримували. Але все ж таки це не ті роки.
Зате компенсували тим, що режим став суворішим, що для нас дійсно було неприєм-ним. По-перше, 10-годинний робочий день. Друге – ніякої цивільної одежі, навіть натяку. При обшуку наглядач міг зняти з вас шалік, примусити скинути цивільну сорочку, хоча во-на тобі й потрібна була. Бо, уявляєте, в тому краї доходило до 47 градусів, тої табірної оде-жі не вистачало. По-друге – щоб ти нічого з їжі не тримав у бараці. Припустимо, ви поїли в їдальні (Ви вже того не застали), у вас залишився шматочок хліба. Ви поїли о 5-6 годині вечора, а відбій о 10-й. І ви ще можете захотіти собі чайку попити з тим хлібом – нєт, нічого вже не можна, навіть кусочка хліба, не кажучи вже про шматок сала чи ще чогось із посил-ки – Боже упаси! На кожного в’язня була така кліточка в шафі і там під номером цей шма-точок хліба мусив лежати. Назавтра на сніданок я міг його взяти, а те, що не доїв, знову мав здати тому чоловікові, який покладе його знову під номером. Ніякої цивільної одежі, буш-латами накриватися не можна. Там палили вугіллям, але це не парове опалення, там холод-но було. Ніби санітарія дотримувалася, але та санітарія кінчалася тим, що вночі ми замерза-ли. Я дуже страждав – у мене носоглотка слаба. Ми серед ночі вставали, шукали свій буш-лат і тягли його під ковдру – не поверх ковдри, а під простирадло, під ковдру. Отака саніта-рія.
За правилами, по зоні мусили рухатися тільки групами. Навіть щоб у туалет піти, тре-ба було зібрати 5-6 чоловік, а не по одиночці. Далі – посилки. Тут треба віддати належне – посилки дозволялися. Але коли прийшла посилка, ти її одержав – і все відносив на індиві-дуальну кухню. Ця посилка мала зберігатися на спеціальному складі, де працювала аґентура начальства (на «теплих» місцях – нарядчик, начальник складу, завпосилочною – це все були люди, які мусили доносити). Що лишалося на цьому складі, а що ти приносив на індивідуа-льну кухню, зварив собі чи кашу чи ще що, а крупа лишилася чи шматочок сала – все це лишалося на індивідуальній кухні. І шматок хліба в їдальні в цій ячеєчці, як її назвали – все там. На бушлаті мала бути тільки одна кишеня, яку наглядач може перевірити. Головне – попередити втечу, щоб не було ніякої підготовки, ні одежі цивільної, ні продуктів – щоб не було втечі з тої Крайньої Півночі. Навіть не дозволяли брати на роботу їсти, щоб не можна було наскладати, насушити і наробити запасів. Ходити ніде не можна. Бараки мали на ніч замикатися, ґрати на вікнах на ніч замикали.
От уявіть собі такий режим. Але що було найнеприємніше – що дозволялося під цен-зурою написати додому лише два листи за рік. Уявіть собі: один я пишу, скажімо, в березні (я би міг і в квітні написати, але хто ж так писав?). Отже, одного листа я написав у березні, а другого – десь у вересні-жовтні. От рідна мама чекає – що ти там, як ти там, немає ніякої звістки півроку. Бо якщо напишу через три місяці, то, відповідно, можна буде аж через де-в’ять місяців написати другого. Це в тій системі було дуже неприємне.
Режим був такий дурний... Але трошки повернуся – щодо втечі. Буквально перед моїм прибуттям кілька чоловік утекло з робочої зони шахти. Їх догнали – це ж зима була, а які це простори – Північ, Комі АРСР, це важко уявити. Додам, що місцеве населення вже було навчене виказувати втікачів, і за це давали мало не мішок борошна. Ті ненці, комі на оленя-чих упряжках, то якщо йому в тій лісотундрі (то ще не зовсім тундра) дадуть мішок борош-на чи цукру мішок, то він міг мало чи не рідного батька видати. Утікачі пройшли всього кілометрів 50-60. Звичайно, цих хлопців піймали, одного вбили, розстріляли. А чому? Там десь собака вискочив, а він з переляку підняв сокиру на цю вівчарку. А солдат, який біг на лижах: "А, то ти сокирою на собаку?" – і того зека вбили. То він кілька днів лежав перед вахтою – так і вони робили, так і німці робили, тому я кажу, що то досить близькі родичі. Він лежав – а ви йшли і мусили дивитися.
Так що ніяких запасів, ніяких втеч. Усе працювало на це. Але що я можу сказати? Говоримо на вовка – скажімо і за вовка. Мені в цьому відношенні повезло. Я будував шос-тий табір, де в шахтах тільки проходка йшла, тобто це бідний табір. Чому бідний, я поясню. Якби не посилки, то ой-ой-ой, я не знаю, як прийшлось би тягнути. Ці шахти лише розроб-лялися. Там були майже виключно зеки і маленька кількість вільних людей. Шахти тільки будувалися, тому бідні. Зате, дякувати начальникові, – я не запам’ятав, чи Самойлов, чи якесь таке прізвище, чистий росіянин, – у нас щодо режиму була благодать. Ми ходили по зоні, я займався музикою, бараки не зачинялися. І навіть можна було дещо з цивільної оде-жі. Може, він старався через бідність. Бо й таке могло бути, що фахівці, будучи зеками, мо-гли писати десь до начальства і просити, щоб їх перевели на іншу шахту. Дарма що це зек, але начальству потрібні були фахівці на своїй шахті. Вільне начальство могло домагатися, що йому саме такий фахівець і потрібен. І зеків перекидали. Тому, може, з цієї причини в нас режим був значно легший. Це й для мене була благодать, бо я почав собі німецькою займатися, музикою, мама скрипку прислала. А потім хтось, мабуть, почав доносити на на-чальство, і нас трошки почали затискати. Але мене перевели звідти, бо я весь час задумував тікати.
Я не хочу це детально описувати, але можу розказати, як я потратив 12 днів, щоб уте-кти з камери КГБ. З камери КГБ! Я вилазив на вікно, а не дозволялося навіть близько під-ходити до вікна. Такий був запал ненависті! Я не знаю, чого, але Ґлузман казав: "Я страшно испугался", коли потрапив у неволю. Я не хочу хвалитися, але в мене не було місця для пе-реляку. Трошки боявся, але була така злість, таке бажання боротися, що воно в мене вили-валося в дії. Це ж подумати – підставляти тумбочку до вікна, вилазити на вікно і пробувати ґрати на міцність – там в одному місці одна ґратина була погано приварена, свіжо вставле-на. Треба було перевірити, як далеко вона заходить у стіну. А наглядач же заглядає, і не дай Боже, щоб він мене побачив, що я тумбочку підставив, а тим більше виліз на вікно! Я все так робив, як у романах. Я, начитавшись тих детективів, годинами сидів і вираховував се-редню кількість секунд, коли він відкриває вічко – і точно вгадував. Тільки він підходить – я з вікна, тільки він закрив – я на вікні. Добре, що я спортом займався. Аж поки я не пере-конався, як писав Тарас Шевченко, «не ті, не ті їх ковалі кували, не так залізо гартували, щоб розірвать». Тоді я попрощався з цією думкою.
Я хворів на носоглотку, лежав у лікарні, а там домагався, щоб мене відправили з ліка-рні в той табір, який буде ближче до станції. Щоб утекти з того табору, звідки ближче до станції. Це довго пояснювати. Німці на мене впливали. Завдяки їм я не зробив цього нероз-важного кроку. Настав час – мене звільнили мало не з почестями. Це був єдиний табір, де дотримувався той страшний режим – притому, що він був багатший, там уже шахти працю-вали, там багато вільних працювало. От, наприклад, я працював на своїй шахті у геологіч-ній конторі. Мій начальник сам сидів раніше. Це ж радянська влада. Я не знаю, може, він побутовий. Але ясно, що він мені бутербродики носив. А ці комсомольці-підривники? Та він ні разу і в шахту не опускався: хлопці, робіть собі, а він побіг на побачення. Але зате приніс добрий шмат ковбаси підривникам-зекам. Чи пляшку принесе шофер, якому хлопці швидше навантажать чи ще щось там кинуть на дно, чого й не можна. Ось що значить, коли шахта вже розроблена і є багато вільних людей – це вже трошки кращі побутові умови, особливо для іноземців, бо ж іноземцям нічого не давали.
Єдиний третій пункт дотримувався того дикого режиму, де начальником був татарин Бородулін, який цим прославився. А чому? Бо його брата вбили чи литовські партизани, чи наші українські. І таку людину, брата якої вбили, поставили начальником над такими! Там не хотіли працювати, не зважаючи на те, що там матеріально було легше. Старалися пере-вестися з того табору, бо режим там був дикий. Я описав його докладно, але спробуйте таке витримати.
Я вибачаюся за таку докладну розповідь, але оскільки я, так би мовити, мобілізова-ний, як писав Тичина, з 1950 року, а поруч зі мною сиділо повно людей з 1945 року, 1944-го, ще з довоєнного часу, то я пройшов усю цю школу. Я інколи читаю ті перекручення, я з ними не можу згодитися. Буває так, що вони чи не знають, чи дописують ті жахи і тим на-бивають собі ціну. А тут не треба ні применшення, ні перебільшення – треба так, як було. Досить того, що було – там нема чого добавляти. Я би теж міг сказати, що мене побили там, кинули в карцер. До мене зайшли і сказали, що якщо я й далі буду займатися зарядкою, то мене кинуть у карцер. І я перестав займатися зарядкою.
Але я кажу, що з усіх таборів найжорстокішого режиму дотримувався у таборі Боро-дуліна. Одні кажуть, що грошей не давали або давали дуже пізно. Я кажу, що в наших табо-рах гроші дали весною 1952 року. Пам’ятаю, як сьогодні: привезли мене туди 23 вересня (день перемоги над Японією був – усі вже й забули, що такий день був, але я пам’ятаю), а приїхали ми туди 26 вересня 1951 року. А весною 1952 року нам дали гроші. О, це була така подія, особливо для іноземців! Там же було повно німців, румунів, японців. Бо ми все ж таки трохи одержували посилки. Ніхто з начальницького складу не вірив, що дадуть гроші. Ще ж Сталін був, це 1952 рік. На зеківській праці ті шахти Інти заробили всесоюзне знамя перемоги в соціалістичному змаганні. Але коли дали гроші, то там почали потрошку випи-вати. Тоді начальство почало просити Москву, щоб не давати гроші на руки, що пізніше й сталося. То зразу припинили подачу вугілля.
В.В.Овсієнко: А за гроші що в зоні можна було купити?
А.М.Коробань: Ларьок був продуктовий. Крім того, вже ж почалося звільнення. Вже можна було легше пляшку купити, можна було купити шматок ковбаси. Це ж був 1952 рік. Уже можна було й додому послати. Я посилав гроші тій нещасній бабусі. А забирали, якщо мене пам’ять не зраджує, одну третину заробітку. Бо ось при пану Василю забирали 50. Чи то одну третину давали? Точно не пам’ятаю. Ми заробляли 200-300-400, отак. Так що могло й так бути, що тільки одну третину давали – не ручаюся. Але вже було легше, і це було за Сталіна.
А потім уже революція, так би мовити, пішла – це смерть Сталіна, 5 березня 1953 ро-ку. Спочатку казали, що він лежить – а я працював тоді на цегельному заводі, цеглу робили з підземної породи. Пригадую досі цю новину. Кажу: "Стоп, друзі, щось гімн заграли, а не співають". Тоді ж грали "Союз нерушимий" і кожен день співали, а тепер не співають. Щось може бути. Усі затрималися в бараці – а нас уже на роботу готували. Це вже історич-ний факт, що влада програла моментально. По-перше, відчулась паніка – вони боялись, хо-ча й самі були обтяжені владою Сталіна, самі вже її не любили. Весь народ думав, що це влада винна. А розумніші, свідоміші дотримувалися думки, що не можна проти Сталіна, тому що народ же за ним, він же ж виграв таку війну. Такі дурниці: не люблячи його, всі один другого боялися і кланялися його імені.
А коли він помер, зразу відчули, що це фальш. По-перше, зразу Молотова повернули, який був у опалі. Повернули на міністра. Жукова зразу повернули. По-друге, що Маленков став звертатися: "Пожалуйста, без паники, все хорошо". Почав народ просити, казати, що нічого такого не сталось – було важко, "но мы же советские люди – мы все исправим, все будет хорошо." А як доказ – ось ми вам Жукова, такий авторитет, повернули. Бачите, Ста-лін його усунув, а ми повернули. Ось, Молотов – бачите? А найголовніше – амністія. Оце було! Це був відкуп, який їм дуже дорого обійшовся. Хто бачив кіно "Холодное лето пятде-сят третьего", той і зараз чухається.
Випустили цю шантрапу, а спеціально було сказано – пам’ятаю як сьогодні: "Амнис-тия не касается только контрреволюционеров" – Ви подумайте! В п’ятдесят третьому році – пошукайте ці архіви, пошукайте цю "Правду" і "Известия" зразу після смерті Сталіна – ми ще називались контрреволюціонерами! Отака дикість була! Я, студент, інші хлопці – контрреволюціонери, нас амністія не стосувалась. Оті битовики, як ми їх називали, їх і на-вчили, кого треба випускати, а кого ні.
Крім того, було пом’якшення на міжнародній арені. Було сказано: "Советский Союз отказывается от каких-либо территориальных претензий к Турции". Бачите, вони ще мали плани й туди лізти під виглядом возз’єднання Вірменії. Це було. Це й загнало Туреччину в НАТО. Ще ж Маркс писав, що головне для Росії – стати одною ногою в центрі Європи (чо-го вони й домоглися через Східну Німеччину), а другою ногою стати в Босфор і Дарданел-ли. А тут – «ми відмовляємося».
А тепер щодо континґенту. Ті хлопці – це слабкість моя. Скільки всього пережито! Ми там були не одинокі герої – там же молодь, там УПА. У мене яка стаття була? Вона тільки числилася, що це «організація». Насправді – це мало хто з зеків знає – це була орга-нізація боротьби проти радянської влади. Тобто я вже вважався борцем проти совєцької влади. А їх же було там повно, тих хлопців. І коли вони починають розказувати про свої криївки – може, не все там було так героїчно, може, і там хтось когось видав, але я відчував у цьому якусь романтику. Нас це так проймало! Я вже не міг вийти звідти якимось розкая-ним. Я там запалився романтикою боротьби. Ті пісні, які вони крадькома співали...
Цей шостий табір був ліпший щодо режиму, але там суворо забороняли грати на ін-струментах, бо це, мовляв, заважає іншим. Були такі міркування. І все-таки хлопці тайком брали мандоліну, на якій і я вже гарно грав, і починали співати "Там на горі, де сонечко сяє, в полонині клекоче сурма, над ярами повстанець мандрує, надоїло прокляте життя". Боже, я й по сьогоднішній день... Ось мій син поступав у коледж і співав цю пісню! Думаю, хай через батька відродиться наша УПА. Він при комісії співав: "В цьому пеклі проклятих ка-тів". Його питала комісія, де він це чув – це в липні цього року! – він сказав, що від батька. І я цим пишаюся.
Що мені подобалося в цій пісні? Життя прокляте, тяжке, але й відступати не можна, інакше цього червоного диявола не переможеш. І все це були українці. Були й такі, що в поліції служили німцям, а бути й такі, як я, совєцькі студенти. У нас було, я не помилюсь, якщо скажу, що десь 22 тисячі. Ця цифра потім стала відомою. Я вже потім перерахував. Коли мене реабілітували, я прямо казав про це, а зараз я питав в СБУ, то кажуть, що це аб-солютно точно. Із них половина було українців. Тобто тільки в одному місті 11.000 – от хто будував їм "красоту Севера" і таке інше. Газети писали про комсомольців, які під керівниц-твом партії... А комсомольці там стояли з автоматами. Отже, там було як мінімум 11 тисяч українців. 4 тисячі жінок – не тільки українок, а всіх – литовок, росіянок, естонок, грузинок. Ви тільки подумайте – у четвертому таборі 4 тисячі жінок. Там усі були: і грузинки, і естон-ки…
На другому місці – Литва. Подумайте: українців було десь мільйонів 30 на той час, чи й 40. А литовців – три мільйони. І литовці за кількістю займали друге місце! Я вам безпо-милково скажу: їх було повно! Це ж тільки в таборах – а скільки було вивезено? Це в той час, коли "Литва пела, процветала строила социализм". Потім ішли латиші, естонці, німці. Скільки було німців, не скажу, але з усіх іноземців німців було найбільше, з різних причин.
Але що було найстрашніше щодо німців і румун, і мадярів – що вони були громадяни своїх держав, і судили їх як громадян тих так званих демократичних республік, але відбува-ти покарання їх відсилали в Совєцький Союз. Ось він (вічна йому пам’ять, бо я знаю, що він помер) – Гайнц Бьодігер, сам воєнний льотчик. Воєнний льотчик – який то злочинець? Він кидав бомби чи стріляв з кулемета – то це ж усі робили, бо то війна. Оскільки Східна Німе-ччина жила значно бідніше, ніж Західна, то він умудрявся переходити в Західну, як ми те-пер у Польщу ходимо, і перекидав товари. Його на кордоні ловлять і пришивають шпигун-тво, дають десять років. І присилають його в СССР. І таких було повно.
Так що найбільше сиділо українців, потім литовці, а з іноземців – німці, далі японці, румуни. Оце про контингент я вам розказав.
Ще одна подія, яка там зі мною сталася. Я там займався музикою. Потім узявся анг-лійську мову вивчати, і вивчив так, що потім в інституті перейшов на англійську кафедру. Тобто там можна було не гаяти часу. Але на початку 1955 року, в кінці березня – на початку квітня мене з шахти списують: "Плохо работаешь". Я працював на блатній роботі бракува-льником. Я так бракував вугілля, що начальство мене списало. Шахти почали занепадати, вони не могли розрахуватися за ліс із ліспромхозом. Тому вирішили різати ліс своїми сила-ми. Нас шахтарів, таких як я, назбирали і вивезли в Лим’ю – це кілометрів триста південні-ше, за Печору. То ми були на північ від Печори, а це на південь від Печори, станція Лим’ю. Там усе ком’яцькі назви – Лим’ю, Пера і ще якісь такі. О, там я сьорбнув горя – батьку рід-ний! По пояс у снігу. Поки мене намацали та поки якусь посилочку прислали, то довелося! І що дивно – два місяці я був мокрий. Сушилки були, але ти від пояса до кісточок мокрий, впродовж двох місяців. Там на лісоповалі були глибокі сніги, а потім калюжами на волоку-шах кіньми вивозили ліс. І я не можу пригадати, щоб я за ці два місяці чхнув. Ось зараз хо-джу і чхаю – а там два місяці нічого. Мабуть, організм звик і так мобілізований був, що як-би й хотілося чхнути, то не виходило. Єдине, що я за ці роки придбав – я нажив у шахті сухий плеврит на правий бік.
Цей ліспромхоз закрився. Приїжджаємо в табір – уже працювала комісія Президії Верховної Ради, і ось десь числа 31-го серпня мене викликають на комісію. Що цікаво і важливо знати – чим було страшне "особое совещание". Якщо хто суджений звичайним судом, то вся справа йшла за ним. Що він зробив, що він написав, де стріляв чи в кого слу-жив, який мав вирок – усе йшло за ним. А по особому совещанию йшли тільки виписки. Моя основна праця, за яку я сидів, лежала в Москві чи десь у Києві. А тут тільки виписки.
Прийшла комісія – у мене прекрасна характеристика. Ми в Лим’ю вже були за зоною, бо режим весь час полегшувався. Я колись думав тікати з тих страшних умов, а закінчилося тим, що мені дали не паспорт, а таке посвідчення, з фото. З ним я вже їздив за 180 кіломет-рів в Ухту, давали таке відрядження на 2-3 дні. Я там щось купив, зустрівся зі своїми зека-ми і повернувся. Ми вже були поза зоною, тому я дуже зв’язався з вільною художньою са-модіяльністю і мав величезний успіх. Мені дали прекрасну трудову характеристику. Та й на лісоповалі ми ішачили добре, бо треба було заробити, на волю ж скоро. І по тій лінії само-діяльності добра характеристика. А моєї справи нема. Комісія питає, за що мене посадили. Я кажу, що писав, у тому числі й проти Сталіна. А Сталін уже помер. Уже на XX з’їзді в лютому 1956 року Сталіна так розібрали, що гірше моєї праці, а в червні вже відкрито ви-ступили по радіо з критикою культу особи Сталіна. Я тільки криво усміхався: за що я шість років віддубасив – до анекдоту дійшло.
А їх було три чоловіки – голова комісії, прокурор і психолог. Психолог уважно слу-хав. Коли я сказав, що писав проти Сталіна, то хтось із них каже: "Все теперь пошли на Сталина валить". Я кажу: "Нет, пожалуйста, вот у меня было такое и такое содержание, а вот мои фразы". І називаю ті фрази. Я їх і сьогодні пам’ятаю, слава Богу, тим паче тоді па-м’ятав. І вони притихли. Тільки спитали: "А что это у Вас написано: каким я был, таким я и остался"? А тоді була популярна пісня з "Кубанских казаков". "А сколько же было в вашей организации?" Кажу: "Два человека." Тут уже психолог не витримав і розсміявся, каже: "Вот, пожалуйста – организация. Ну, идите, Коробань Андрей." І я зрозумів, що я пройшов. Це же 1956 рік. Я на лісоповалі більше року пробув, тоді нас у червні повернули в Інту, ко-ли ліспромхоз закінчився. Ні, раніше, бо я слухав постанову про культ вже на шахті пра-цюючи в Інті.
Виходять – "со снятием судимости". Це не реабілітація.
В.В.Овсієнко: Коли вас звільнили?
А.М.Коробань: Мене звільнили 31 серпня 1956 року, і я вже буквально через кілька днів і виїхав. Приїхав у Київ, а тут – чудо. Я прийшов в інститут... А я страшно не хотів по-вертатися в інститут. Але я вже був знайомий з Марією Федоряк, співачкою, яка мала 25 років ув’язнення, виступала в Комі на сцені. Коли приїжджали до нас у зону з концертами, ми з нею познайомилися. Вона сама з Дрогобича. Марія Федоряк – класична співачка, у неї оперний голос. Її звільнили через 6 років по амністії. Але вона сіла на два роки раніше і ще в 1954 році вийшла, поїхала в Хабаровський край до своєї матері.
Я відразу не хотів учитися. Але мама дуже наполягла, а потім і майбутня моя жінка. Мені все обридло – я знав, що буду боротися, що це тільки школа була, і не хотів навіть дивитися на цей вуз, тим більше педагогічний. Але мама і всі наполягли, щоб я закінчив інститут.
Коли я прийшов у педінститут, то не знав, як заїкнутися – я ж такий ворог учора був! Я не міг заїкнутися, чого я там був, як я сидів. Коли проректор інституту спитав мене, що ж таке, я сказав, що написав одну статтю. Вони розуміли, що я був радянським студентом, двадцять років – який з мене міг бути білогвардієць чи контрреволюціонер? Вони розуміли, що це щось пов’язане з тим режимом, і знали, що таких були тисячі. І коли я сказав, що на-писав одну річ проти Сталіна, то він далі навіть не став розпитувати – каже: "Іди пиши за-яву". Я пішов, написав. Не вдавався в подробиці, а просто написав, що звільнили за безпід-ставністю звинувачення. Я став студентом третього курсу того ж факультету.
Я приїхав десь у середині вересня. А потім приїхала та Федоряк Марія, яка вірила ме-ні, і 17 жовтня ми у Василькові розписалися – почалася сім’я. Вона за УПА сиділа, мала 25 років, вийшли по амністії.
Хочу сказати, що випускали не всіх однаково. Деяких випускали з якимось паспорт-ним режимом. Була й реабілітація, але таких було зовсім мало. Трошки більше – зі зняттям судимості, як от я. Це було велике досягнення, воно дало мені право повернутися в інсти-тут. А були – я вже забув, як то називалося, – з якимось режимом, тобто ти не стопроценто-ві права маєш. Звільнився, міг приїхати додому, але все-таки щось за тобою тяглось. А ще менше було таких, яким скорочували термін і залишили там досиджувати 2-3 роки. І зовсім мало було таких – не знаю, яка там доля процента, – яким зовсім нічого не простили. Я з ними зустрівся в 1970 році в Мордовії. Рахуйте – це 1956-й, а що таке 25 років, якщо він їх заробив, скажімо, в 1954-му? Були такі, хоч і зовсім мало. Їх усіх потім зібрали в Мордовії. І нових судили, і мене теж судили пізніше – то все була Мордовія. Отак я весь цей механізм розказав – думаю, що досить.
В.В.Овсієнко: Так, це дуже важливо.
А.М.Коробань: Це точно, тому що все це на моїх очах було. Були такі, яких потім по-вертали, дуже рідко – от Сорока Степан, наприклад, який зараз десь там на Рівненщині. Мав 25, відсидів 10 чи 10 не досидів, вийшов, щось там ляпнув, щось там тяпнув – і заста-вили досиджувати 15 чи 5. Отакі ще фокуси були. І сталося це після революції восени 1956 року. Бо що сталося? Я ж у педінституті провчився рік на третьому курс, але потім набави-ли рік у тому інституті – раз, а по-друге, моя дружина влаштувалася в капелу "Думка", але не було квартири, а мала народитися дитина. А в Дрогобичі її рідний будинок конфіскова-ний, чудовий двоповерховий будинок, бо вони були трошки багаті. І рішенням Верховного суду СРСР чи УРСР цей будинок повернули, але місцева влада ніяк не віддавала, бо там уже був цілий вулик тих радянських людей, то ніяк не могли повернути. Значить, рідна хата там. І інститут, де ще рік мені надбавили вчитися. Це змусило мене їхати в Дрогобич, тому в мене диплом Дрогобицького педінституту імені Івана Франка, де я рік учився. Я приклав енергії, у Київ їздив, щоб усіх тих виселили, тільки одна сім’я залишилася і ще довгенько жила, але потім по добрій волі й вона пішла. І таким чином будинок повернули. Дружина моя довго влаштовувалась солісткою в Прикарпатський ансамбль. Я закінчив там інститут заочно. Але, оскільки я вже відчував велику відразу до радянських письменників – кажу це голосно і можу пояснити це, – то українську літературу я вивчати не хотів. Я взагалі не хо-тів іти на педагогічну роботу, тому що після баченого, пережитого я на це дивитися не міг. Я не міг уявити, як я буду читати учням Головка, Тичину. Але жінка знову наполягла на тому. І виручила мене іноземна мова. Я пішов у райвно, там виявилося, що потрібно викла-дача англійської мови. То я всю свою педпрактику –майже 10 років – викладав англійську, німецьку і музику та співи. Оце мене виручило.
Але, ще раз повторюю, я вважав, що це тільки школа. Я завжди казав, що ми пройшли школу. Микита нас звільнив, дуже дякую я йому, але основи режиму не змінилися. Ми не-залежності не одержали, всі фокуси і всі витребеньки режиму залишилися. І час показав, що Микита того й не збирався робити. Але хоч селянам зробив полегшення. Але сама посада генсека – вона псувала людину. Інколи приходили й непогані люди, як от Микита, але сама посада генсека була порочна... Про національне питання ми й не говоримо – національне питання Микита ігнорував. Я ж кажу, що посада генсека була мінімум на 80% порочна. Так про на-ціональне я вже й не кажу – він договорився до того, що при комунізмі "все национальные различия должны стираться". Ми знаємо, що це означало на практиці і як робилося. Він рішуче виступив проти церкви. Я як учитель знаю, як нас, педагогів примушували. Але при мені діти могли колядувати – я не хочу вдаватися в подробиці. А то заставляли вчителів ходити по селу та розганяти вертепи. Таке було при Микиті. Валили ті фіґури в Західній Україні, закривали церкви – така була церковна лінія.
Але й матеріально він не виріс. Дійшло до того, що почалися ті травозміни, травопіл-ля, вирубували кущі, щоб побільше було землі. Тобто все те, з чим я закликав боротися, все потім підтвердилося. Мені доводилося переконувати багатьох людей, багатьох друзів. По-перше, люди вийшли з неволі надламані. Я відсидів шість років, а були й такі, що відсиділи десять важких років і були морально надламані. По-друге, вони вважали, що цей режим незмінний і непоборний ніколи – так, як при німцях. Багато з тих, хто пішов на зраду того Радянського Союзу, вважали, що німці прийшли тривало, тому залишається тільки присто-совуватися, а радянська влада якщо й повернеться, то, може, через 15-20 років. Я багатьох старався переконувати. І це листування мене підводило, хоча я вже знав конспірацію. Я все ж таки починав діяти ще при німцях, у сорок третьому, а потім у п’ятдесятих, хоча в конс-пірації я тоді не тямив. І оці листи вже почали мене видавати.
От я, наприклад, писав до хорошого хлопця, національно свідомий був, але служив у німецькій поліції. І поет був хороший. Я писав йому в село під псевдонімами, писав на його родичів або під іншим прізвищем. Але ж кругом сексоти сиділи. І там запідозрили: якийсь поліцай, а його стільки знають. А потім виясниться, що це один і той же пише.
Я написав перший твір із соціології, а з 1957 року почав писати історію України. На-зивалася «До питання про національну незалежність України». Я просидів три роки над цим твором. Перегорнув Грушевського. Хочу сказати, що в академічних бібліотеках Гру-шевський був, інколи й Донцова можна було взяти, але треба було туди пройти. От бачите, що значить диплом. Спасибі мамі і моїй жінці. Бо я хотів іти робітником. Але коли прихо-диш у бібліотеку з дипломом педагога, то будь ласка. А спробуй простим робітником! Я проникав у такі речі, про які потім ще розкажу. Крім того, я потрапив у західні області... Ще раз повторюю, що буває людина відсидить 25 років – і нащо воно мені? Я зав’язав листу-вання тільки з п’ятьма. У Західній Україну я познаходив таке, чого тут ніколи не знайшов би. На горищах мені люди знаходили Винниченка. У мене й досі лежить його "Відроджен-ня нації". Так що все складалося до того, що я мусив боротися.
Але біда, що деякі друзі, а найголовніше – моя дружина... Вона щойно народила і ска-зала: «Тільки через мій труп». Вона вже влаштувалась в ансамбль... Я не хочу вдаватися в деталі, але вона якоюсь мірою стала заважати мені в цій боротьбі. Вона залишалася патріо-ткою України, але я не міг ув’язати патріотизм з кар’єризмом. Тому я мусив її залишити і переїхав на Київщину.
В.В.Овсієнко: Коли Ви переїхали?
А.М.Коробань: У 1959 році. Але що, такий-сякий, зробив – я заманив із собою одну молоду дівчинку, мою ученицю вечірньої школи, Звір Ольга Яківна. Вона згодилася стати друкаркою. Я приїхав на Київщину в Бородянський район – це було восени 1959 року. Я вже міг працювати вчителем – німецька мова, англійська плюс музика та співи – все гаразд, радянський учитель. Але у мене вдома була прекрасна німецька машинка "Еріка", оббитий ватою ящик, щоб ні звука не було чути. Я писав, а вона друкувала. Ми дійшли до того, що влаштувалися на квартирі у матері третього секретаря райкому партії. Знаєте, там не так легко було з тими квартирами, то одне, то друге. Є село Дружнє, Бородянський район, там я викладав, а в Клавдієві ми поселилися. Отут через двері мати третього секретаря райкому партії, а отут вона друкує. Я цю роботу закінчив. Три роки над нею сидів – "До питання про національну незалежність України".
Я дуже велику уваги приділив Київській Русі, її мові, тому Радянський Союз був опо-витий оцією братською дурацькою антинауковою теорією, що три народи пішли з однієї колиски, були якісь русичі, якийсь такий собі нейтральний руський народ. Це глупо, навіть такі росіяни, як, наприклад, Ніколай Погодін, не могли погодитися з тією дурницею, бо як це раптом виникла така велика різниця? За якихось 100-200-300 років не могла виникнути така різниця. Навіть Бєлінський визнавав різницю між типовим росіянином і типовим укра-їнцем. Погодін визнав, що такого не могло статися, то він перекручував, казав, що ми при-йшли десь із-за Карпат. Ось це мені треба було показати. Ця праця виявляла фундамент нашої нації.
І от 8 грудня 1960 року серед білого дня з’являється «бобик», мене забирають прямо зі школи. Це село Дружнє, Бородянський район. Приїхали на "бобику" прямо під школу, а в мене був урок англійської мови, та ще й контрольна йшла. Виходжу з уроку, бачу – стоїть "бобик" і вони йдуть. Такі в цивільних пальтах, десь їх було три чи чотири чоловіки плюс шофер. Один наш земляк васильківський – Нероденко Василь Васильович, один – обов’яз-ково росіянин і ще один – так, їх три було і шофер. Обов’язково один росіянин, він здійс-нює контроль. Чистий росіянин, видно за кілометр. А українців теж видно за кілометр. Зра-зу підходять до мене: "Вы знаете, кто мы такие?" – "Ні, не здогадуюся". Виймає документи – КГБ. «Придется Вас побеспокоить». Я кажу: "Так у мене урок, я піду відпущу учнів". – «В общем, нежелательно". – "Так як же так? Урок же йде." – "Хорошо, идите заканчивайте урок." Я пішов на урок. Треба віддати належне: все-таки це вже не сталінські часи, дотри-малися етикету – жоден кагебіст на урок не поліз. Привезли інспектора райвно. І ті в пів-урока спробуй щось дітям сказати, коли тут сидить інспектор райвно, якого я знаю.
Тоді цей руський мені заявив: "Говорите, Андрей Михайлович, что у вас есть нелега-льного". Кажу: "А нічого!"
А був у мене Шабан Євген, з яким я закінчував у Дрогобичі педінститут і вважав, що це буде мій великий друг і помічник. Він мені деякі підпільні книжки діставав, приїжджав сюди на Київщину. Але коли його взяли за попу, грубо висловлюючись, то в нього, як і в багатьох, вибачайте, зад виявилося дуже слабенький. Він зразу здався, зразу. А яка дурниця була? От він приїжджає до нас. У кімнаті ця дівчина (вона потім стала моєю жінкою), він і я. Каже: "Ану, які ви підпільники – де ми ховаємо нашу підпільну літературу?" А ми жили в маленькій кімнаті в селі у хазяїв. Шукав-шукав, але не знайшов. "Ха-ха! А ось-о, за картиною – виймаємо картину і розкриваємо. Прямо за підкладкою – спробуй ти здогадатися! Там дошка, а потім ззаду йде фанера – так ото за тою фанерою. От воно!"
А тепер приходять ці друзі: "Что у вас есть?" – "Ничего нет". І вони зразу беруть цю картину і виймають, беруть дзеркало – і виймають. От вам і Шабан-патріот!
Єдине, що вони не знайшли – це етажерочка, зліплена мною. Все гладко, ніхто не міг би повірити, що під тією етажерочкою була стаття "Мова Київської Русі". Це дуже цінна, велика, складна праця. А все решту позабирали. Везуть мене в Київ, і її везуть, цю ж дівчи-ну. Я сказав, що вона моя жінка, ми ще не розписані, а все друкував я.
І що ви думаєте – ліберальні часи! Щоправда, вони зі мною морочилися майже цілу ніч. Було й таке, що той руський узяв лінійку: "Ну, говно ты такое!" Узяв лінійку і так нею по столі: "Ну, говно такое, ты будешь признаваться, в конце концов, или нет?" Оце була єдина відрижка старих часів. А так – то вже не те. Вони навіть таке говорили: "Вот, что тебя заставляло, сегодня с этой политикой так, а послезавтра иначе". У них відчувався певний злам. То були вже не ті яструби. "И такая молодая жена – да если бы у меня была такая мо-лодая жена, я бы жил вот так!" Але закінчилося тим, що мене відпустили. Я кажу, що це був ультраліберальний період – початок грудня 1962 року, коли Микита ще був у зеніті – це ще далеко до 1964 року, коли він закінчився. Микита був у зеніті, він заприсягся перед світом, що, не дай Бог, "все, никаких политических". Це було щось виняткове, щоби після такого викриття мене відпустили...
Мені сказали, що відпустять, але за умови, що я напишу таку обіцянку, що більше по-літикою ніколи займатися не буду. Тоді я можу повернутися на роботу. Але щоб у них ле-жав такий документ. Я коротко описав, що є що. Вони забрали цю мою працю. Я казав, що поступаю в аспірантуру з літератури, а готуючись до аспірантури, трохи збочив – читав Грушевського, ще щось. І дівчина щось там писала, але нічого такого…
Але що вони роблять далі? Я не знаю, чи то вже я так виріс у їхніх очах, чи це була якась їхня психологічна процедура, бо він після цього вони мене везуть в обласне КГБ, до генерала Тихонова. Він у повній генеральській формі явився переді мною у великому кабі-неті. І 3-4 високих кагебісти. Це все було на Рози Люксембург – не на Володимирській. Там було обласне управління КГБ. Ще в п’ятдесятих роках там повно сиділо. 3-4 високих каге-бісти, всі в цивільному, і одного взяли нібито для експертизи чи для дискусії – професор з університету. Це ж нова історія, і я виступаю перед ними як людина науки. Генерал, знаючи прекрасно, що я все-таки не примирюся, викликав мого батька. Увійшов мій батько, при-їхав з Криму у відрядження... Він уже повернувся, відсидівши дев’ять з хвостиком років, його вже на той час реабілітував Одеський військовий округ. Він приїжджає у відрядження, його беруть за комір і тягнуть у МГБ. Батько: "Що таке?" – "Да вот, сынок Ваш шутит". Ба-тько, коли вже мене випустили, казав: "Ну що ти собі думаєш?" Але я знав, що не прими-рюсь, мені треба виграти момент, а що там буде і як там буде – побачимо. Я секунду поду-мав, заспокоївся і зрозумів, що зараз мені треба дивитися в очі генералу і сказати: "Все, не буду". І вони мене випустили. Я виходжу, а мені кажуть: «Мамаша просит. Вот что вы за человек!"
Я починаю поступати в аспірантуру, тобто продовжую гру на повному серйозі. Я не поступив, бо слабенько підготувався. Українська – слабенько, марксизм – на п’ятірку. Але в них уже була своя кандидатура. Ви знаєте, як це робиться – вони підтасували і з марксизму поставили "чотири". Німецьку я блискуче склав, що вони навіть не опам’яталися, як поста-вили "п’ятірку". Але я не пройшов. Але я зробив такий хід конем. Я їздив до них – раз не посадили, то віддайте ж мені ті папірці, записи. "Ваше произведение, ваш твір не дамо". І все. "А раз ви поступаєте в аспірантуру, то ми вам можемо повернути деякі ваші конспек-ти". Переглянули – там Плеханов був, ще щось.
Я вже втомився жити в селі, де, як один дядько казав, як у 1938 році прийшли серед білого дня і забрали вчителя. То знаєте який феєрверк! Я кажу, що буду у Львові поступати в аспірантуру, раз я тут не пройшов. "Ну, то їдьте". Я знав, що й там уже все обложено. Єдине, чому я пішов – там же недалеко та моя жінка з дитиною, хотів зустрітися. Але мені треба було виграти час. Там у Дружні був хороший дядя Кваша, у якого я жив на квартирі. Приходить одного чудового дня і каже: "Діточки, може у вас є щось таке, то заховайте". А через деякий час приходить: "Ну, діточки, ви ж поховали? Може, у вас горілочка якась така є, ви женете, то дайте я краще заховаю". Випити, мабуть, хотів.
Аж потім дядько сказав: приходили – і: відчиняй кімнату. Так що поки мене взяли в грудні, то вони вже все перерили і все сфотографували – і машинку, і те, що я писав. От вам і чужий чоловік. Спасибі за те, що натякнув, і ми два місяці ховалися, але ж скільки можна? І тоді нас накрили. Це все осінь 1960 року – до арешту. А потім один признався з усмішеч-кою: "А ви мене не бачили?" Це уповноважений нашого району. Кажу: "Ні." – "Ну то, вид-но, я непогано працював." Тобто ходив, сучий син, десь там по селу вештався, і примушував цього дядька... Тепер я зміркував: стоп, я ж таки знову стану на колію боротьби. Але вже поїду до тестя. Ще він не був мені тестем, батько цієї дівчини, але він мене полюбив. Ду-маю: тестя ви вже не примусите відчинити кімнату.
З 1961 по 1965 рік – це в мене як у Пушкіна була така продуктивна Болдинська осінь. По-перше, я притих. По-друге, 1961 року я поступив у селі Брониця в школу на роботу ви-кладачем німецької та англійської. А вчитель музики та співів там був свій постійний. Але я й малювання там викладав два роки, бо я це можу. До речі, я ж і портрети робив – Верхоля-ка, Семенюка, Івана Кандиби, Миколи Коца, ще з табору, потихеньку. В школі я працюю оці чотири роки на повну віддачу. Я дійсно захоплювався роботою. Німецьку й англійську, і танці, і спортсмен я був непоганий – то я дійсно все дітям віддавав. Я так працював! Крім того, це послужило хорошою ширмою. А ще я поступаю в аспірантуру, принаймні роблю вигляд, що поступаю – їздив до Львова, був там такий Бурячок… І за конспектами, які в мене збереглися і які мені повернули, за працею "Мова Київської Русі", яку вони не знай-шли, я реставрую твір "До питання про національну незалежність". Тільки тоді він був ве-ликий, щось сторінок на чотириста, а я відновлюю десь сторінок на триста.
Далі, я сідаю і пишу великий нарис "Шевченко і Україна", де пишу, що хоча Шевчен-ку ставлять пам’ятники, але з радянської точки зору він був би ультрабандерівець, тому що він якщо сумнівався там щодо Бога, у деяких соціальних питаннях, але що він постійно ли-шався патріотом – тут я можу навести його листування, щоденники і так далі.
Написавши цей твір, сідаю за основний економічний твір, який мав таку назву: "Осно-ви марксизму і сутність більшовизму". Тут я повернувся до того, з чого почав – до соціоло-гії й економіки. Бо всі ми, українці, трохи романтики – нас більше цікавить історія, літера-тура, письменники, козаччина, але економікою ми, на жаль, мало цікавимося. Я це розумів і їздив по тих селах, які хвалила радянська преса, що там у них успіх – а я їздив і бачив, що там зовсім не так, як вони брехали. Їздив у гори. Знайшов село біля Скелі Довбуша – забув зараз назву – вивчав, як там живуть. Я оце рік писав, але не закінчив. Але трошки уточнив Дзюбу.
Але що мене губило – що й ця друга жінка, Звір Ольга, казала: ти от маєш такі знання, ти маєш таку голову (з жіночої точки зору) – не лізь у ту боротьбу! Займайся наукою – час прийде. Вона домоглася, що їй пообіцяли квартиру в Трускавці, прописку, – а мене весь час кортіла жива боротьба. Крім науки – боротьба: от партію організувати – у вироку це є. І це мене зрештою погубило. Я багато їздив, листувався, а праці про Шевченка, про Україну закопав у землю у свого тестя.
У 1966 році я востаннє влаштувався працювати – у Великій Бугаївці, німецька мова і музика та співи.
В.В.Овсієнко: Це де?
А.М.Коробань: Це вже Київщина, недалеко від Василькова. Я зрозумів, що таке Дон-бас, і в 1966 році я кидаю свою вчительську роботу (я непогано працював, за мене директор держався, як воша за кожуха), лишаю школу і їду в Донбас. Це серпень 1966 року. Влашто-вуюся носильщиком-откатчиком в шахтоуправлінні імені Кірова, селище Ханжонково – це недалеко від Макіївки. Там круто спадаючі пласти. Там я кілька місяців лазячи рачки ви-вчав не тільки шахтарську працю, а й соціальні, політичні, національні питання. Я був се-ред шахтарів і бачив, як їх обдурюють. Але ж шахтарями були не тільки українці. Підхо-дить такий росіянин-шахтар (ми так біля вагонки стоїмо): "О, это что за какой-то темный колхозник или какой-то бандёра?" І він мучився в шахті, але його зробили для мене воро-гом, я для нього «бандьора». Я й тепер їм кажу: "Хлопці, чого ж ви тоді мовчали? Усі вира-зки, які ми тепер маємо, починалися тоді." – "Ну, тогда немножко было лучше. И боялись."
Я кілька місяців там попрацював, написав і про них. Мусив уже остаточно розпроща-тися з Заходом і переїхав у Київ. Влаштувався спочатку завідуючим клубом. Ага, от що ва-жливо – КГБ шахтарського краю вже щось запідозрило. Що я туди їздив, то рідня, то квар-тира – це ще так-сяк, але раз я вже покинув школу і попросився в шахту, то вони з осені 1966 року почали за мною слідкувати. Міліція викликає: «А кто? Ну, вроде женат. А как у вас с алиментами?». Але оскільки в мене вже був величезний досвід, то їм знадобилося ще три роки. А ще перед шахтою, в 1965 році, я об’їхав усю Прибалтику. Ото на Жуляни – по-чав з Литви і закінчив Ленінградом, але ще лишався поза їхньою увагою. А після шахти я влаштувався завідуючим клубом – там недалеко є село Петрушки. Тут я написав працю "Пропаганда і агітація в системі російського псевдосоціалізму, або просто більшовизму" і почав писати програмний твір – уже для партії, преамбулу. Національне питання там теж було.
А потім я зумів переїхати в Київ – це довго розповідати. Навіть квартиру знайшов і влаштувався працювати перекладачем – ну, трішечки за протекцією мого дядька. У мене родичі були, два дядьки – члени партії, один з них підполковник, викладав у танковому училищі, а другий був секретар Українського філіалу Всесоюзного Товариства раціоналіза-торів та винахідників. І не просто секретар – це друга особа після голови. Він мені підказав за це бюро. А до того я працював формувальником у ливарному цеху на "Ленкузні", був із робочим класом. А тоді влаштувався перекладачем. Було тільки одне словечко протекції, я прийшов і мені зразу дали перекладати.
Я був успішним перекладачем. У моєму житті було два моменти, коли я робив якісь успіхи, щодо яких можна було повірити в якусь небесну силу. Оце приїхала делегація з ГДР, 6 чоловік, з піднесення сільського господарства – це вічна морока. А це бюро займа-лося механізацією тваринницьких ферм на рівні Європи. Ми пробували доганяти. Я вже кілька років не працював учителем, а попрацював три місяці у зовсім чужій галузі – тва-ринницькі ферми – і в мене вийшло блискуче. Начальник Ткачук сердиться, каже: "В сентя-бре мы с ответным визитом поедем в Германию и возьмем тебя". Тут я скажу, що взяти ме-не – то обійшлося би в три рази дешевше, ніж найняти перекладача.
Але 3 вересня знаходять мої роботи у Євгена Пронюка.
В.В.Овсієнко: 1969 року?
А.М.Коробань: Так. Ми з Пронюком вже спізналися і партію планували. Програму я писав, в основному.
В.Кіпіані: А як називалася партія?
А.М.Коробань: Вона мала називатися – я пішов за традиціями – «Національно-визвольна партія пролетаріату України». Пролетаріату – це обов’язково. Хоча дехто й сум-нівався щодо пролетаріату, казав, що основне – інтелігенція, але я казав, що без робітничо-го класу ми нічого не зробимо – я стояв на цьому і стояти буду. Я й сьогодні так кажу: поки ми не візьмемо шахтарів Червонограда, доти нічого не вийде. Тепер уже депутат Черняк правильно каже, приблизно так і я. Робітник або не може, або вже як візьметься, то трима-ється. Я писав програмний документ, дав Пронюку, щоб це була свого роду колективна праця. Він мав маленький досвід стосунків з КГБ, але все-таки не та школа, що у мене. Він дотягнув до того, що в Інституті філософії, де він працював, його запідозрили. Треба було то зробити за місяць-два, а він мало не рік нишпорить. А коли він поїхав у відпустку, то там знайшли, прочитали. А вони вже бачили, що я до нього приходив, за мною теж стежили. А потім підсунули і ніби ненароком виявили. Знаєте, як це робиться, коли перебирають кни-жки: "О, а что это такое?" Так як ото в мене з тим пальтом: «Что это такое?»
В.В.Овсієнко: То це у нього на роботі виявили?
А.М.Коробань: На роботі. Він мене попередив через одну людину – там була така хо-роша дівчина, Людмила Завійська. Я спеціально влаштував її туди, щоб мати зв’язок. Сек-ретаркою там працювала. Вона принесла мені записку від Пронюка: "Половину Вашим по-черком, а половину моїм". І я зразу втік у Васильків. А вони й туди прилітають за мною. Я стрибаю з даху і тікаю. Вони мене спіймати не змогли – от вам великий досвід підпільника. Отак іду по Києву – йде молодий чоловік. Таких мільйон. У зеленому костюмі, піджачок отак, іде собі кудись під вечір, на побачення, в кіно чи в театр. Таких мільйони. Я повертаю ліворуч, ніби в лікарню мені треба – він іде. Я повертаю ліворуч і ще на нього дивлюсь – він відвертає голову. Все! Він, кінець. Як він не крутився, як не вертівся – вже нічого не вийшло. Вони мінятися почали. Але я вже не пішов на підпільну квартиру до Головченків. Тікаю біля метро "Більшовик" – там були великі зарослі бур’яну, я в ті зарослі. А вони сю-ди-туди – нема.
В.В.Овсієнко: А як усе-таки вони Вас заарештували?
А.М.Коробань: Заарештували просто. У Василькові я втік. Я ще зустрівся з Іваном Дзюбою. Через цю Завійську Любу передав Пронюку список своїх творів: що я написав, на скільки сторінок. Він дав той список Дзюбі, а той Гончару Івану. І один із тих списків зго-дом потрапив у КГБ. Це дало їм ключ, вони стали шукати твори. Один називався "Основи марксизму". Його не знайшли, але про нього допитували мене. Кажу, що я його переробив, я використав його для преамбули програми, а щоб не мати зайвого, то я його спалив. І вони з тим погоджуються.
Я вісім днів ховався, тікав, вони не могли мене ніде піймати. Був такий епізод, що я сідаю в електричку і він сідає. Цивільний, простий, навіть у робочому одязі. Я не йду в еле-ктричку зразу, а витримую, поки всі сядуть, і того тримаю під оком, кого запідозрив. Двері вже мають зачинятися. І він у цей час подивився на мене. Він сів, а я вже не сів.
Я вже мав бінокль, гроші, адресу аж десь на Тянь-Шані… Але за ці вісім днів, поки я ховався, я ще один твір написав, але нікому не віддав, бо вже не бачився ні з Дзюбою, ні з ким. Цього твору не було в тому списку.
Але на мене вже почали тиснути, щоб я здався. Дзюба в тому числі. Тим часом знай-шли оснастку для друкарської машини, бо ми збиралися друкарську машину робити. Зуміли викрасти шрифт. Розумієте, у мене була банка шрифту!
Я вже на той час женився, мала дитина була. Жінка розплакалися, її родич, Митчин Василь: «Ти негідник, та в тебе ж і жінка, і сім’я – іди й покайся!» У нас і револьвер був. Хазяїн його – Олекса Миколишин з Вишневого. Кольт-радом, польської марки. Цей Мит-чин Василь спеціально приїздив з Дрогобича у Вишневе, як майстер, щоб полагодити його. Щось там трошки заїдало. Він забирав револьвер у Дрогобич і полагодив. Я його віддав Миколишину. Зброя для підпільної роботи – це святе діло… Я не хазяїн того револьвера, я тільки привіз його і віддав. А вони вважають, що в мене є пістолет. І мене оточує ціла команда в Бабиному Яру. Бачу, міліція, кагебісти, там машина, там на мотоциклах... Я їх зразу впізнав. Іде молодий чоловік, такий як і всі, чекає тролейбуса. Я йду і на нього не озираюся. Раз озирнувся, другий озирнувся, а на третій раз я вже бачу, що він махає комусь рукою – мовляв, переймай, бо ми пішли туди з тою Людою – переймай. А, переймай? Я – раз! – і в кущі. Вони крутились-вертілись, а я спокійно з другого кінця Бабиного Яру вийшов і знову втік.
Але під тиском всіх – та і сам думаю: "Ну де ж ти їх перехитруєш?" – я одинадцятого числа сам прийшов. 11 вересня. Від третього числа, коли Пронюк мені повідомив, вісім днів за мною ганялися. Я міг би десь виїхати. Але я прийшов, бо Дзюба і всі інші наполяг-ли.
В.В.Овсієнко: А куди Ви прийшли?
А.М.Коробань: А прийшов на Рози Люксембург. Там уже тюрми не було, але було...
В.В.Овсієнко: Обласне управління КГБ. .
А.М.Коробань: Слідчі вже побували в мене вдома, у Василькові перерили, і на цій квартирі київській, де ми жили. Вони залишили мені телефон, і я з телефону веду розмову. Головний мій слідчий Коваль Микола Андрійович – можете записати його історичне ім’я. Ведемо торгівлю. Він каже: "Да Андрій Михайлович, нічого вам не буде, да приходьте". Я кажу: "Та дозвольте, я ще подумаю трошки, в мене ще є сумніви. Я вам завтра скажу". Завт-ра знов дзвоню – "Ну, Андрій Михайлович, ну ви просто знущаєтесь з мене. Ну давайте, ну що ви, ну поговоримо". Я кажу: "Микола Андрійович! А може в мене якась спадщина є?" А я ж написав цей останній твір і викликав братів Головченків – один був Володимир, а дру-гий, вже забув як, – аж із Тростянця. Він приїхав, у кущах сидів там, де ото дитяча залізни-ця, я йому віддав цей твір, написаний за ці вісім днів. Коли я все це зробив, тоді одягнувся красиво, в костюм, і з’являюся до Миколи Андрійовича Коваля.
В.Кіпіані: Це одинадцятого...
А.М.Коробань: 11 вересня 1969 року. Оце така моя подорож у Німеччину, яку в бюро обіцяли. Як тільки я прийшов, він почав мені щось мляво-мляво казати: "Що вас хвилює, щось хвилює..." М’явся, м’явся, а тоді каже: "Знаєте, Андрій Михайлович, в мене є відомос-ті, що у вас є зброя. Дозвольте вас обшукати". О!
Суд був у кінці травня, це вже сімдесятого року. Уявляєте, вісім місяців слідства! Я прийшов 11 вересня – без кількох днів 8 місяців. 66 допитів, більше 20 всіляких слідчих процедур, 6 очних ставок. Для експертиз я писав українською мовою, російською, на ма-шинці друкував, якісь морди мав пізнавати... Отака тяганина. Слідчий виходив із себе. Я не набиваю собі ціни, як це деякі зеки роблять. Мені вистачить і того, що пережив. Сталінсь-кий тюремний режим не давав спати. Не дай Боже, як десь отак схилишся. Часто вночі ви-кликали – це було звичайно. Батько казав, що його так вимучили, що він підписав і за націоналістів, і те, що й не снилося – бо його довели до того, що він готовий був і смертний ви-рок підписати, аби тільки дали поспати.
Мене під час першого слідства кілька разів викликали вночі, але то не було так важко, бо там діло було копійчане – тільки одна праця, але ніякого підпілля, боротьби – нас було тільки два чоловіка і все було в зародковому стані.
Друге – фіззарядки не дозволяли робити, прогулянок було мало, хвилин по двадцять, не більше. А передачі дозволялися. Коли побачили, що багато людей у центрі міста збирається біля одинадцятої-тридцяти, передачі заборонили, стали грошима приймати. Нічого не писати, абсолютно. Ані найменшого клаптика паперу. Нічого дряпаючого, хоча я знаходив і дряпав. Ремінці знімали, ґудзики відрізали. Оце було за Сталіна.
А при цих, у 1969 році, – спи вдень, хоч опухни, зарядкою я стільки займався, що на-глядачі-жінки називали мене спортсменом. Писати – я списав гори. Слідчий з самого поча-тку мені сказав: "Не можете сказати – пиши". Дав мені ручку, дав папір. Передачі були, ла-рьок. Вистачало. З мого підпільницького погляду, я дуже дивувався, що люди, не пізнавши всього цього, вже розколювались. Що їх лякало? Ну якби набили морду, посадили в карцер – і не витримав. Але тут слідчий більше виходив з терпіння, як я. Слідчі всі акуратні. Уже й при Сталіну, коли я сів, бити не дозволялося. Дозволяли як виняток і в присутності лікаря. Це вже в 50-і роки, коли я сів. У карцер могли кинути –режим був, і карцер було дуже прос-то заробити. А тепер і карцер було важко заробити. Нас було п’ять чи шість чоловік на всю тюрму, а раніше це були сотні. І якщо тоді слідчий, шмаркач такий, навіть професорів по-силав на три букви, то тепер уже не так: «Андрій Михайлович». Тільки що давили морально – що вам буде гірше, ви погано зробите. Інколи години тратили на це. А тільки слухав.
З моєї точки зору, непростимі оці покаяння, непростимі.
У кінці травня дали мені адвоката –гіршого не могло бути – Руденко Василь Іванович. Скажу щиро, що я всю справу пам’ятав, що сам себе ліпше захищав, ніж адвокат. Я кожний пункт знав. Було в мене і «незаконне листування». Які це можуть бути незаконні методи листування? І це довелося спростовувати – використання чужих прізвищ. Я, скажімо, про-ходжу в гуртожиток Донецького педінституту, там отакі маленькі ніші по алфавіту, де ле-жать листи студентам. От я приходжу й беру свого листа. На таку-то букву. Це важко було мені інкримінувати, хоча й старалися. Але там головне було не це, а люди – що "він вико-ристовував моє прізвище".
Це мені було незрозуміле. А найстрашніше – коли "валять" нагло та ще й стараються близьких людей підставити, щоб себе врятувати. Коли родичів, коханих людей хочуть під-ставити замість себе – це викликає таке обурення, що слідчий уже тобі робиться ближчий, ніж твої вчорашні колеги. А слідчий у такому випадку вже так старається! Коли людина потрапляє в неволю, то вона психологічно подавлена, переживає і думає, що в неї єдина радість – друзі. От вони-то врятують мене. А коли друзі виявляються такими брутами, так нагло тебе видають, то в душі стається переворот, друзі вже стають страшними ворогами, а слідчий мало не другом – уже приходиш і хочеш йому сказати: "Миколо Андрійовичу, а насправді ж то було не так! Ах, вони мерзотники, ах вони негідники! Було он як!" Отут і починається сипання – отак сипалися цілі підпільні конгломерації. Я це зрозумів. Я в каме-рі читав"Двадцать лет спустя" – хороша книжка. Я не міг читати – через кожні десять хви-лин вставав, у мене піт виступав на долонях, але я сказав: "Ні, не можу я мстити, інакше я й собі помщусь. От вийду на волю – плюну в морду!" Ну, приходив – і не плював.
В.В.Овсієнко: Отже, вирок був першого червня?
А.М.Коробань: Так, 1 червня 1970 року. Таким чином, я й себе вирятував, що заробив шість років і три – заслання, і вирятував усіх. В усякому разі, при брежнєвському режимі на зраду я не пішов і ні на кого не плюнув, хоча дехто поставав великими чинами. Одному тільки Головченку я признався. Він рухівець. Я йому кажу: "Ви мене не впізнаєте?" – "У мене погана пам’ять." – "Ну, я ж такий-то й такий-то. А от я на Вашому місці й не признава-вся б, тому що я мав би три роки, а завдяки Вам я мав шість." І все. І він уже десь зник. Оце єдине, що було.
Взагалі я мав таку звичку. Якщо виявлялися зрадники чи якісь там запроданці – я вже з ними ніколи не зустрічався, хіба випадково.
Ага, що в мене ще сталося – не хочу я називати цю людину. Ой-ой-ой, це я знову свід-чу більше на честь слідчих, ніж на нашого брата. Уже мене засудили, я вже строк дістав – але ж тягнеться справа з револьвером. Той же ж видав. Я все по політичній лінії врятував. Але залишився револьвер, а в цього дивака ще є парабелум. І от я чекаю як свідок уже – я ж возив револьвер. Я проти того, що мені пришили, дуже протестував. "Ну ви ж мали пісто-лет! Ну перевезли, це не ваш – але ж ви везли з Дрогобича в Жуляни той пістолет." – "То це ж не мій, я віддав хазяїну, та й будьте здорові." – "А треба було прийти до нас." От вам і браття, і в мене теж 222 стаття...
Чекає якийсь свідок – і того ж із Західної України тягнуть, Митчина. А справа про пі-столет уже перейшла в кримінальні, хоча Миколишин сидить у КГБ.
В.В.Овсієнко: Десь із рік він був під слідством.
А.М.Коробань: А чого ж КГБ? От уже веде слідство Берестовський. У мене їх було три – Берестовський, Коваль і Слобожанюк.
В.В.Овсієнко: Знаю Леоніда Берестовського. Він мою справу 1973 року починав. І то-го Слобожанюка знаю.
А.М.Коробань: От, бачите, не збрешу. А головував Коваль. Так от, бере справу Бере-стовський. Я радію, думаю: слава Богу, бо ж у мене одна капітальна праця, оця з економіки – "Марксизм і сутність більшовизму", вона залишилася на волі. Ну, розумієте, якщо в худо-жника невдала картинка – порви і спали. Але ж то праця, над якою я довго сидів, може, все життя присвятив. Якщо ту працю прочитати, то й тоді було ясно, що та система йде до за-гибелі, як би вона не крутилась, бо економічні умови такі, що вона повинна відмирати.
І раптом він мене викликає й каже: "Ви знаєте, оцю працю, що Ви так ховали, – її знайшли піонери в Жулянах. Знайшли під корчем закопану». Знайшли піонери-слідопити, принесли директору школи, зі школи вона потрапила десь у Святошин, а зі Святошина в КГБ. Я кажу Берестовському: "Не може бути. Ви мене берете на пушку." А він приносить і кладе мені на стіл – моя праця. Вона з двох частин складалася. У першій частині я проана-лізував основи марксизму, бо я, може, наївно, але в дещо вірив. Хоча я вважаю, що справж-ній політик-професіонал ніколи нічого не відкине. Марксизм? Дозвольте, я його спочатку вивчу. Я знайду там щось навіть смішне, а дещо й корисне, яке й по сьогоднішній день ще живе і щось дає нам. В усякому разі, Маркс і Енгельс – про це, може, й Симоненко не знає, – стільки сказали проти Росії і проти росіян… Чого тільки варта його праця "Внешняя по-литика русского царизма". А «Традиційна політика російського царизму»? А он лежить в Академії і не друкується в повній збірці його "Секретная дипломатия XVIII века". Він же там Петра I розбив у пух і прах.
Перше частина моя була з аналізу марксизму. Вона до них не попала й досі. А друга частина – це вже про Радянський Союз. Коли він приніс, я не знаю, що зі мною сталося. Я впав у такий раж, що я йому перекинув увесь кабінет, цьому Берестовському – такий я був приголомшений, що отой столик, прикутий залізячками, опинився в мене в руках. Я ще та-кий сильний був тоді, та ще й азарт, екстаз. Я відкинув той столик, перекинув там усе. Той бідний Берестовський отак за голову схопився, сигналом викликав прапорщиків. Прапор-щики відвели мене – не в карцер. Тільки живіт у мене розболівся від нервування.
І що? Він приписував цей твір Миколишину, що ми його писали разом. І якби не я, то Миколишин пішов би за 62-ю статтею. Ми справді обговорювали якісь ідеї, про що він признався на очній ставці. Тоді викликали того головного слідчого Коваля, який уже віді-йшов від справи. Коваль так подивився на Берестовського… Вийшла така трагікомедія, і Миколишин пішов тільки по статті 222, «зберігання зброї».
Так що, бачите, слідство було важке, складне і мало б відбити охоту назавжди, а все-таки віра і бажання незалежності залишилися.
Мене привозили на суд, Митчин приїжджав, я скільки міг пом’якшив справу Мико-лишину (він там якусь єрунду відсидів, і на тому справа закінчилося). А мене вже повезли туди.
В.В.Овсієнко: Куди?
А.М.Коробань: В 19-й табір, Мордовія.
В.В.Овсієнко: І я там був.
А.М.Коробань: Пригадую, коли я туди прибув. Я приїхав туди десь числа дев’ятого – пам’ятаю, середа була, – 9 вересня, вже 1970 року. 11 вересня 1969 посадили, а 9 вересня 1970 року, в середу, як пригадую, привезли мене на 19-й.
Як почули зеки, що приїхав київський, що другий раз, то почали бігти до мене. Одні – щоб підтримати, другі – щоб доносити. Такі, як Іван Покровський з УПА – прийшли і за-стерегли. Та якщо я вже приїхав з Києва, чорт візьми, дав прочитати свій вирок, то вони за голову бралися: "Боже, який у Вас вирок – Вам іще й мало дали". То раз я вже такий, то скажи: того й того остерігайся. А потім приходить той, який доносить, і те ж саме починає. Вони мене дезорієнтували, що я вже не знав, на кого орієнтуватися. Але в кінцевому ре-зультаті все прояснилося. Я кажу: хлопці, я вже пройшов велику школу, вчити мене вже дуже не треба.
В.В.Овсієнко: А з ким Ви там спілкувалися?
А.М.Коробань: Там були, наприклад, Якуб’як Василь, який ось помер – з УПА, 25-річник. Мирослав Симчич. Кидюк, також із повстанців, Сорока Степан. Зеленчук – це з тих, що покаялися. Козачок – це теж із тих, що покаялися. Але я їм казав: хлопці, послухайте сюди – ви герої, якщо змогли стільки відсидіти, коли розкаялися негідники з термінами 3-4-5 років. А ви відсиділи 25 – то яке ж може бути порівняння? Я кажу: на кожній вашій хати-ні треба велику меморіальну дошку повісити, що тут жив такий-то. Але ж, кажу, ви мене дуже смикаєте, а я політик, я хочу трішечки познайомитися з тими людьми, які каялися чи ще не покаялися, чи каються – що їх примусило, яка там біографія, де він бував. А вони – не дай Боже, щоб я так робив. Вони так різко розділялися, до смішного, такі рамки ставили, що ти не повинен з тими спілкуватися. Це коли я вже сів удруге. Бо перший раз я все-таки був пацан, грубо кажучи, і багато чого пропустив. Вивчав англійську і все таке, а от про підпілля і боротьбу багато чого не розпитав. А цього разу я прийшов – я вже кожною спра-вою цікавився. Я хотів дізнатися, як ці люди горіли, чому ці каялися, а ці не каялися. Я вже багато записував, я гору зошитів привіз із тюрми.
Я Зеленчуку казав, що прощаю таким, як він. Маючи 25 – маєш за що покаятись. Він починав ще за Польщі, він зазнавав при поляках, він при німцях зазнав, він життя не бачив! А на того, що за 5-6 років покаявся, – я на нього й дивитися не хочу. Так що я не можу так ворожо дивитися, як ви один на одного дивитеся.
В.В.Овсієнко: Не весь час Ви були в цьому 19-му...
А.М.Коробань: Так, а потім нас – пам’ятаю, як сьогодні, – 9 липня 1972 року заван-тажили у вагони і три доби по тій спеці везли на Урал. Бо вентиляція не працювала, чи вони її спеціально не включали, щоб якісь звуки чи сигнали не передавали. Так везли, що Мики-тюк, мій колега ще по 50-х роках, по Лим’ю – помер у дорозі. Йому, як і Симчичу, поверну-ли 25-річний строк. Ми познайомилися ще тоді, у Лим’ю. Жінка його померла, він своїх двох дітей залишив на якусь нашу зеківську жінку, патріотку з УПА, а йому добавили стро-ку і привезли в Мордовію. А тоді вантажать хвору на діабет людину і він десь за Камою-рікою помирає у вагоні. Його голого винесли з вагона, бо спека була, і ми всі голі були. Ми так мучилися, що одна людина й померла. А той лікар, який їхав з нами, купався в озері, сучий син.
В.В.Овсієнко: В якому Ви таборі там були?
А.М.Коробань: Зразу нас перекинули на 35-й, станція Всесвятська, посьолок Центра-льний. Там я три роки був.
В.В.Овсієнко: А у Всесвятській з ким Ви були?
А.М.Коробань: Чисто політичного характеру – Іван Світличний, якого привезли піз-ніше, Валера Марченко (от жертва – Валерій Марченко), Пронюка потім привезли, Анто-нюк Зенко, Кандиба. З Кандибою ми раніше були, а тепер ми з Кандибою були в різних таборах. Там зустрілися. Гурний Роман, слюсар – пролетар. А я його на три голови вище ставив за тих інтелігентів – за 15 років скільки йому пропонували покаятися. Дяк Михайло – то з Українського Національного Фронту. Він там на рак захворів, його звільнили потім. Дуже мої вірші хвалив. Він ще трошки прожив на волі, писав, щоб я йому присилав свої вірші, ми листувалися. Він уже від політики відійшов.
Був ще там Дяк Володька. Я сильно підозрюю, що він був... [Пан А.Коробань стукає по столу]. Розумієте мене? Є сильна підозра за всіма даними, а головне – я йому кажу: "Во-лодя, ось вирок..." У мене був вирок, а ще був обвинувальний акт. Обвинувальний акт ши-рший за вирок, тому що я дещо на суді відкинув. З обвинувального акту відчувається, що робота була ширша. Кажу: "Володя, мене скоро заберуть, ось я ховаю акт у бібліотеці за картину". Через кілька днів приходять ніби обшук робити і дістають з-за картини... Володь-ка Дяк тоді біжить: от, не встиг заховати, і хто б міг подумати, що буде обшук!
Я фізично був здоровий, на такій роботі ішачив, і знання були. Працював вантажни-ком – Буковський Володька деякий час навіть був начальником складу, а я його робітником. Та я собі за принцип ставив, що ніякого начальства. У мене була окрема кімнатка. Підхо-дить Огурцов і каже: "У вас отдельная комнатка. Когда будем работать в одну смену с Ва-ми, мы придем". Я ніколи не повірив би: вони слухали західні радіопередачі! Огурцов на-стільки вірив мені, хоч ми з ним і не сходилися в національному питанні, але на питанні загальнодемократичних реформ, у питаннях боротьби і щодо знання мови – ми сходились.
А.М.Коробань: А що він казав "передадим"?
А.М.Коробань: Що в моїй кімнаті передачу передати на Захід.
В.В.Овсієнко: Як передати?
А.М.Коробань: Він каже: "Это маленький аппарат – я буду говорить, а там будут за-писывать." Ось що! Нам там усюди зазирали і не могли нічого знайти. А він приходить і каже: "Я зайду в вашу комнату".
В.Кіпіані: То був якийсь радіопередавач?
А.М.Коробань: Так, такий мізерний. Менти нам у задниці зазирали, вибачайте, усе перевертали, шукали навіть у шкарпетках, а знайти не могли. І сталася помилка – коли Бу-ковського забрали, то стала там завскладом якась вільна бабьошка, яка пішла у відпустку. А начальник цеху Азаров Ніколай Васильович так мене поважав – вільний, зовсім вільна лю-дина… Мене поважали і за зовнішність, і за знання, і за силу. Я там ще у футбол грав, усі мені дивувалися. От наглядач Паськов знайшов у мене сорочку цивільну – і не склав акт. Інший би вимагав, щоб її тут спалили або щоб видали квитанцію, що вона є на складі, щоб видали, коли я буду звільнятися. А я сказав: "До чорта, щоб я з вами почав нерви псувати з-за якоїсь нікчемної сорочки". Навіть це цінили. А в нас на цьому набивали собі політичний капітал: зробити скандал, до прокурора довести, що от мені сорочку не дають. Я вже цим не переймався. Я знав, що вийду на волю і знову чимось буду займатися, то щоби мною менше цікавились.
Я вже збирався виїжджати за кордон. А якщо виїжджати, то мені не треба було мати неприємностей з режимом. Я ж потім на єврейці женився, але все одно за кордон мене не пустили, хоча вже все було готове. А Кандиба ось хотів виїжджати, шумів-шумів, а його посадили на прикол – і все. Тому я вважав, що це школа, чим краще я їх тут обдурю… До-сить того, що мене арештували – я вже й цього не хотів собі простити, що вони все-таки мене знайшли – десь я розтяпа, грубо кажучи, хоч і великий підпільник. То вже я не буду так робити, щоб якийсь сержант тут мене зловив на дрібниці. Принесли Сашку Назаренку поздоровчу відкриточку, а той Паськов знайшов і забрав. Назаренко вдарив Паськова по руці. Ударив по руці – п’ять діб карцеру. З одного боку, це наче героїзм, а з другого боку... А в мене отака книжка за поясом – і ніхто не знаходить. Я їх носив десятками – і не знахо-дили. Отак от у курточку – і ніхто не міг і подумати. А якби знайшов і витяг, то я б уже по руці не вдарив, бо я вже не школяр. Так і за ту сорочку. І вони мене за те й самі поважали.
До анекдотів доходило. Прислала мені сестра ковбасу аж із Чукотки – ота сестричка нещасна, яка і без батька, і без мами. Присилає ковбасу. Викликає Ліза, яка посилки видає. А з дозволу хазяїна – Василь знає, що це таке з дозволу хазяїна – то вона і пташине молоко видасть. Вона мене викликає й каже: "Вам выслали колбаску – что же делать, Андрей?" Я кажу: "Лізо, мила, ну думайте самі, что делать." – "Ну хорошо, я вам буду давать по кусоч-ку." Ви чуєте: "давать по кусочку". – "Приходите". Я прийшов. "Только же никому не при-знавайтесь и не давайте!" Ну як я міг не дати Бесарабові? Бесараб, бідолаха, 25 років має... Ну як же я міг не дати Бесарабу, не дати ще комусь? Це ясно. Прийшов раз – вона дала мені шматочок. Прийшов другий раз, третій раз, на четвертий приходжу – а її нема. Де Ліза, де Ліза – нема Лізи. Так той четвертий шматочок і пропав, попліснявів. Зустрічаю її згодом: "Коробань, почему же Вы не пришли за тем четвертым кусочком – Вы что, забыли?" Кажу: "Лізо мила, то Вы забыли". Отакі анекдотичні моменти, які доповнювали картину нашого життя.
Прийшов завскладом і каже: "Андрей Михайлович, Вы помогли даже этой дуре разо-браться в документации. А с этими тачками Вы так гоняете, что я не знаю. Побудьте нача-льником склада, пока она будет в отпуске". Оце за дві відсидки я був за місяць перед звіль-ненням якимось завскладом. Мене переводять на денну зміну, тільки в світлий день, коли повно наглядачів. І в цей час приходить до мене Огурцов – ну буквально напередодні. Я кажу: "Де ж ви були – я стільки там працював, більше року, а завтра я вже не можу, як би я не хотів". А вдень не можна.
В.В.Овсієнко: А яку Ви там роботу робили?
А.М.Коробань: Там був серйозний завод, який виробляв метчики, фрези. Спочатку ми робили якісь там ланцюги для сільськогосподарських машин, а потім це закрили. А я був, в основному, вантажником, бо я був неуважним, я палець собі розбив, бо думав лише про науки.
В.В.Овсієнко: Коло верстата треба бути уважним.
А.М.Коробань: Так, а мені як упав патрон на палець, то після того я прийшов до па-м’яті і став вантажником. Тут я моментально все ганяв, тут у мене на деякий час була кімна-тка, де я міг сидіти. От чому Буковський погорів? Ніяких зборищ, ніяких чаювань. Якщо когось треба, я сам покличу. Приходив Огурцов, приходив і Паськов, приходили інші. А цей хлопець погорів на чому? Бо збирається ціла компанія на чаювання. Тоді виганяли – і ставили стукача. А до мене прийшов Огурцов: ми будемо передавати. То треба ж було хоч тиждень тому...
А коли я вийшов, то зробив ставку тільки на виїзд – я знав, що я з цим ладом не при-мирюся.
В.В.Овсієнко: Цікаво, як Вас звільняли – прямо звідти чи завезли кудись?
А.М.Коробань: А спочатку був довгий етап на Сибіру.
В.В.Овсієнко: Заслання?
А.М.Коробань: Так, ще три роки – я пройшов Свердловськ, Новосибірськ, Томськ...
В.В.Овсієнко: А коли Вас взяли на етап?
А.М.Коробань: Дьорнули мене 5 вересня 1975 року. Мене посадили в 1969-му, плюс шість років – у 1975-му. І ще плюс три роки заслання.
Так оцей Азаров дав мені свою адресу на Волзі.
В.В.Овсієнко: Як довго Ви були в дорозі? І куди Вас завезли?
А.М.Коробань: Я був готовий. Але ще ось про політику. Я все кажу, що політика – це наука, і дилетантам туди дороги нема. Ось викликають мене перед етапом, переглядають речі – нема книжки "Лікарські рослини". А я ж їду на Урал, там теж є лікарські рослини. Спробуйте дістати її там у глушині, коли вона й на волі цінувалася, ця книжка. Інший здій-няв би шум. Але я дивлюся, що та цензорка – така Галина з Кубані, прізвище українське, – вона, мабуть, забрала книжку собі. Вона знає, що я не буду скандалити. А був там ще каге-біст такий світловолосий, інтересне таке прізвище, Утиро. Він викликав мене поговорити. Така формальна розмова. Я здогадався, що книжку могла взяти тільки цензорка. А в мене там конспектів маса. І поздоровлення на день ангела чи день народження – вони не дозво-лялися. А в мене їх ціла гора назбиралася.
В.В.Овсієнко: "Отчуждение в любой форме" не дозволяється. Дарування відкритки – це теж "отчуждение".
А.М.Коробань: Вона забирає цю книжку, а зате всі ці відкриточки (всі чи не всі, але більшість), всі ті книжечки віддає. Так що ж, я буду з-за цієї книжки піднімати дурний гам? Я вийду на волю і книжку куплю, але ж мені цінні ці мої друзі, яких я, може, більше й не побачу. Якби я підняв шум за книжку, то книжку б повернули, але все інше вичистили б, навіть білизну поміняли б. Він, Паськов, казав: "Я бы вам и белье поменял, но выходной день, к сожалению". А то й білизну здерли б, і бушлат поміняли б на новий, щоб там не бу-ло щось зашите.
Я поїхав у Сибір...
В.В.Овсієнко: А куди Ви приїхали?
А.М.Коробань: Це столиця селькупів – Каргасок. Є така маленька народність мон-гольського походження – селькупи. Їх росіяни грубо називали "остяки", так що вони більше відомі як остяки. Хоча "остяк" по-їхньому – собака. І я так спочатку на них казав, але мені пояснили, що остяк – це як наш хохол або ще й гірше, а вони – селькупи. І оце їхня столиця – отой Каргасок. Це Томська область. Томськ – це приблизно 600 км на північ від Новоси-бірська, а Каргасок – ще 600 км на північ від Томська. Це, скажімо, на рівні Ленінграда, але далеко на схід. Там досить суворий клімат, морози доходили до 47 градусів. А літо так ні-чого було.
Я якось вдало прилетів – нас літаком привезли, тому що кораблики по Обі вже пере-стали ходити. Там настає зима – і залишається єдине – літак, оці біплани, якщо погода. Ні-якого іншого сполучення немає. Річка Об, але кораблики вже перестали ходити. 1 жовтня нас привезли туди літачком і випустили. Я зразу якось умудрився тут же, біля будинку культури, влаштуватися кочегаром у котельну. Не знаю, чи варто про Сибір так довго роз-повідати. Я там відбув неповних три роки...
В.Кіпіані: Ви там раз на тиждень чи на місяць ходили на підписку?
А.М.Коробань: Раз на місяць. До речі, комендант був селькуповець. Забув його прі-звище, а в обличчя впізнав би й сьогодні.
В.Кіпіані: Обшуки були у вас там?
А.М.Коробань: Ні, не було обшуків. Заслання вже йшло в робочий стаж, бо в таборах все пропадало. Я претендував на роботу вчителем, але де там – кагебіст викликав і сказав, що ні. Документа ніякого не було, паспорта не давали, але зате ти мав право голосувати, іти на парад і кричати "Да здравствует!.." Отаке було. Я цього, звичайно, не робив – на вибори не ходив, і ніхто мене про це й не питав. А що було важливе – що через одинадцять місяців уже можна було приїхати додому у відпустку.
В.В.Овсієнко: І Вам це вдалося?
А.М.Коробань: Так, через одинадцять місяців, але по маршрутному листу. Без паспо-рта, було лише посвідчення і маршрутний листок, де був записаний маршрут, від якого не можна було відхилятися, і повинен був тоді-то й тоді-то повернутися. А не повернувся – яка причина? Якщо нема причини, то рік тюрми. Отаке було.
В.Кіпіані: Ви казали, що проїздили Томську область, Новосибірськ…
А.М.Коробань: Це по етапу – це все тюрми пересильні. Свердловськ, Новосибірськ, Томськ. У Томську нас уже посадили на літак. Привезли на аеродром, то там були нагляда-чі, але ми вже без конвою були, не було там куди бігти чи тікати. Хіба що випив пива пля-шку, але не за свої гроші. У мене їх не було. Там їхали кримінальники. Я був один, а їх було 5-6. От у них гроші були.
В.Кіпіані: І коли ж Ви виїхали з заслання?
А.М.Коробань: З заслання? Мене туди везли 26 днів. 5 чи 6 днів я рахувався в’язнем. А от після 11 вересня я мав бути вже на волі. Але ж я ще був у пересильних тюрмах. І ці 19 днів зараховуються день за три. Тому я звільнився з заслання не 11 вересня, а 17 липня. Це стільки набігло – день за три. У мене навіть у паспорті стоїть оця дата – 17 липня 1978 року.
Я працював кочегаром у центральному Будинку культури.
В.В.Овсієнко: А в тому селищі скільки населення?
А.М.Коробань: Там було сім чи вісім тисяч, десь так. Але цей район Росії-матушки бідний. Цей район Томської області – по території це наша Київська, Житомирська і якщо ще не шматочок Волинської області. І на стільки населення, як у нашому Василькові – 37 тисяч. Уявіть собі: один Васильків на Київську і Житомирську області.
Так що я умудрився? Бухгалтер Будинку культури, сусідка по квартирі, зразу відчула, що їй повезло, бо вона жінка-одиночка. Вона була хороша жінка, я їй усе про себе розказав, що я з лагеря, що знаю англійську. Вона перепитала про англійську: це правда чи я її розі-грую. «Вот у меня сын такой разгильдяй, так не хочет учиться, особенно английский». Ця бухгалтерша і порадила мені бути художником у клубі. А за ту котельну скажу, що я там відрами носив у морози воду – така котельна. Це все наше розгільдяйство. От вам Сибір, стільки тисяч народу, стільки там лісу осідає і гниє, коли вода спадає. Тридцять сім корів згоріло… А вважався тваринницький район – тридцять сім корів згоріло на фермі, тому що всі двері завалили гноєм і не думали про те, що може бути пожежа. Кинулися – завалені двері. І так кругом. І п’яниці. І оця котельна – Боже, стільки там замерзало при мені! Я тас-кав воду на коромислі відрами в 40 градусів, заливав котел. Замерзали і розморожували там після мене три чи чотири рази.
Я став художником у кінотеатрі. Треба віддати належне – там був директор, не згадаю вже прізвище, на "С". Малювати я вмів, але букви у мене не виходили так як треба, то вони трошки були незадоволені. Але зате я завжди на місці. А до мене там були художники з кримінальних. Вони там такі речі витворяли, такі п’янки, такі бійки! Бувало, що зникали десь на цілий тиждень, і прибиральниці мусили писати хоч як-небудь, що такий-то фільм. Я малюю ті букви не так, але головне – я завжди на місці, ніяких компаній і ніяких п’янок.
Але про це пронюхав ідеологічний відділ партії. Був там такий, він мені привітно по-сміхався, коли зустрічався, а потім давай тиснути на цього директора. Але той директор відстояв мене, сказав, що в кінці кінців, він хазяїн клуба і кожен день там усе нормально. Тільки як почався отой дурацький з’їзд партії в 1976 році, то він прийшов і каже: "Слушай, Андрей Михайлович, в чем дело? Вот секретарь по идеологической работе партии – почему он на меня жмет, чтобы я Вас выжил?" От жоден наш хохол не признався б – а цей спитав. А я кажу: "Це тягнеться за старою звичкою ще за часів Сталіна: я критикував його." Він подумав-подумав, але мене відстояв. А потім я навчився добре шрифти робити. А потім сам покинув клуб і пішов у сторожі. Покинув тому, що мене примушували на сіні працювати – спочатку для радгоспів, а потім і для працівників. Були там такі, що корови мали, я їм ко-сив. А я жив у хазяйки, якій треба було на десять місяців припасати сіна на заливних лугах. Вона одна, і я молоко п’ю. То я мусив для неї косити. То я покинув клуб, пішов у сторожі, а там добу відбув, а три вдома. І я косив по півтора гектара, тому що треба було запасатися сіном.
В.В.Овсієнко: А після звільнення?
А.М.Коробань: Після звільнення я поставив собі за мету одне: з цим режимом я не примирюся ніколи, але сідати і ще раз стати їхньою жертвою – це вже занадто. Тому я від-разу настроївся на виїзд за кордон.
В.В.Овсієнко: А де Ви зупинилися?
А.М.Коробань: Зупинився я в рідному Василькові. Влаштувався по трошки смішній випадковості художником у районну художню майстерню в Василькові. Але там погано платили, то я мусив перейти у провідники поштових вагонів. Я в майстерні попрацював щось вісім чи дев’ять місяців. А провідником поштових вагонів їздив у Сімферополь, у Ха-рків. У Харкові зустрічав Кравціва, може ви знаєте.
В.В.Овсієнко: Кравціва Ігоря знаю, я з ним у Мордовії був.
А.М.Коробань: Дійшло до КГБ – і мене з вагонів знімають, ставлять на залізничний поштамт сортувальником. Там я три зміни ішачив, кидав ті посилки, щоби потім мати три дні вдома. На вагонах заробляв трошки більше. Але я поставив мету: виїзд. А як виїхати? Тут підсовується одна єврейка, Шафран Броня, яка вже мала виклик із Ізраїлю. Але в неї грошей не було, вона – мати-одиночка, з дівчинкою. Їй треба мужика, який би мав гроші і хоче виїхати. Ну, я такий.
От я з нею зав’язався, ми розписалися – фіктивний шлюб. І почали влаштовувати наші справи. Батько мій, коли я написав, що буду виїжджати, так злякався! Мій рідний батько! По-перше, йому повернулася вся його слава. Він був тільки кандидат у партію, але після того, як він ні за що – ні про що відбув дев’ять років з хвостиком, а потім був реабілітова-ний, його просили в партію, а він сказав: ні, друзі, от у партію я не повернусь. Він став більш набожний, це типово для таких людей. Його повністю реабілітували, так що його стали просити: ти ж був кандидатом, так маєш повне право. Він здобув велику славу на партизанці і підпіллі, мав нагороди. Він мало не очолив Комітет ветеранів-партизанів – і раптом син ув’язнений удруге! Так він мене став проклинати. Він мені пише: "Я тебе гото-вий проклясти..." Він у Сибіру мусив оженитися на одній дамі – Смагіна Валентина Павлів-на. Вона батькові співчувала за цю партизанщину, допомогла йому дечим, вона йому і квар-тиру відстояла. Така бойова баба, бездітна. Вона нас ще й приголубить, але: ви ж націоналі-сти! І по сьогоднішній день так. А тут, на партизанщині, вони зійшлися. І на українську мо-ву вона згодна, в Уманщину вони їздили. Мабуть, вона батька трохи пришпилила, що він мені пише ледве чи не прокльони. Він узяв і написав протест у Васильківський ОВІР. Розу-мієте, я з тою єврейкою розписався, а тут приходить лист, начальниця ОВІРу: «Ось, дозво-льте, ось що батько пише: «Что ему нужно, он негодяй, он не хочет, что он придумал…», – і ледве не відрікається від мене. «Куда, в какой Израиль?» Ізраїль же був тоді проклятий в СССР. "Какой Израиль? Я знать ничего не знаю – не давать ему разрешения, и все!" Спаси-бі, що вона те прочитала мені, а не поклала в документи таємно. Я цей лист у неї отак – раз! – і вирвав, а в неї тільки шматочок лишився. Цей лист у мене й досі зберігається. І вона ні-чого нікому… А могла б кримінал зробити…
В.Кіпіані: То на року півтора-два-три…
А.М.Коробань: Тоді я пишу, що це підробка, що мої батьки давно розійшлися, що мій батько Воронін, сталінградець-росіянин…
В.В.Овсієнко: То з виїздом так нічого й не вийшло?
А.М.Коробань: …що в мене вітчим Воронін, росіянин, льотчик, загинув на війні, а батько помер у Сімферополі, ми давно розійшлися.
Та єврейка вже переписалася на моє прізвище, їй прислали другий виклик з Ізраїлю. Ми думали до Італії доїхати, а там я мав широку дорогу.
В.В.Овсієнко: Це в якому році діялось?
А.М.Коробань: Оце все було в 1978-79 роках, десь до початку 1980-го. Аж потім та Лариса з ОВІРу, каже: «Повернули вашу справу, і без документів. Якщо повертають доку-менти, то ще є якась надія, а якщо й документів ваших не віддали, то це вже все». Я ще до-магався – і в Москву їздив, в обласному відділі надокучав, що я там ніякої агітації не буду розводити, що я повернуся.
Наближалася Олімпіада 1980 року. Приходить мені у Васильків конверт – красивий конверт, почерк красивий, а зворотна адреса – до запитання на Київ-179. То перевалочний пункт, навіть не пошта. Відкриваю – а там намальовано череп і кості. І це напередодні Олімпіади.
Мало того – вони влаштували нам скандал у Львові в одному ресторанчику. Я приїхав з дочкою Оксаною прощатися (вона вчилася в Івано-Франківську). А мені по дорозі влаш-товують скандал і саджають мене на 10 діб. А свою валізу я ж поклав у Львові в камеру схову. Через 10 днів прибігаю – нема моєї валізи. Цю валізу, яку я поклав на День прикор-донника в кінці травня у Львові в камеру-автомат, шифр від якої тільки я знав, одержав аж через місяць у своєму Василькові в райвідділі міліції. Відчиняють – усе ціле? Все ціле. Ота-кий був виїзд. А головне – викликають і кажуть: "Андрій Михайлович, наближається Олім-піада – за межі Києва, за межі Київської області!"
В.В.Овсієнко: Щоб виїхав чи щоб не виїжджав?
А.М.Коробань: Щоб виїхав навіть за межі області. Дякувати, якимись грошенятами мені друзі допомогли, то я з цими грошенятами побував у Сумській області, біля Тростян-ця, в Харкові у Кравціва, там і ночував, бував на Донбасі...
В.В.Овсієнко: Це щоб Ви їм Олімпіаду не зірвали?
А.М.Коробань: Так. У Шевченка – був такий чудовий вчитель-фізик, – я у нього по-бував, потім до Клименка Феді в Дніпропетровськ поїхав. Ми з ним сиділи у Мордовії.
Я далі домагався виїзду. Мені сказали: "Андрій Михайлович, ви дуже надокучливий. Пам’ятайте: ми вас не випустимо. Хоч ви й кажете, що повернетесь, але ми знаємо, що коли ви виїдете, то ми дістанемо там ще одного хитрого і розумного ворога." Скільки я грошей витратив на це, на адвокатів…
Я влаштувався у Василькові в котельну – це робота сезонна. Але мене викликає діль-ничний міліціонер та й каже: "Ви щось дуже довго не влаштовуєтесь на роботу – я повинен на Вас завести справу". За що – за дармоїдство. Кажу: "Як дармоїдство? Я вже в котельну влаштувався." –"Ну, я перевірю. А за що ж Ви ото сиділи, інтересно?" Я розказав. Не змог-ли мене посадити за дармоїдство, бо мені дали документ, що я вже працюю.
Я познайомився з друкаркою Євгенією Михайлівною Гойдак. Випадково. Сказав їй: "Я їду у творче відрядження, набирати сюжет". Надрукувала вона мені вірші, помаленьку зав’язалися стосунки. Хоч вона на багато років молодша, та колишні політв’язні – вони до-бре збереглися. Ні п’яниць серед нас нема, і курить мало хто. Так, Василю, чи ні? Коротше кажучи, ми познайомилися в червні 1980 року, а через рік ми з нею побралися. 11 липня 1981 року ми розписалися. А потім, 29 листопада, вона мені подарувала сина Руслана. Зараз він студент педагогічного коледжу імені Нечуя-Левицького у Богуславі. Він на музикаль-ному факультеті. Йому 18 років. А мені через якихось два з половиною місяці буде сімде-сят.
Повна заборона на професію – ніякого вчителювання, а навіть завклубом. Сторожем або по котельнях. Два сезони я працював у Василькові, а як народилася дитина, я одне літо працював на заводі холодильників у Василькові. Восени 1982 року перейшов у котельню в "Київметробуді" – це на вулиці Світлогірській, 25. Є там така солідна організація, виробни-цтво залізобетонних виробів для нашого метро. У тій котельні, нікому не признаючись, не роблячи з себе афішу, я пропрацював 12 років. Дай Боже пам’яті... Так, з 1982 року. Два се-зони я працював то художником, то провідником, то в котельні, а тут 12 років – не роблячи з себе ніякої афіші, не звертаючи на себе уваги. Начальство на мене не дулося, я сидів у ко-тельні, багато працював з книжками, з газетами, писав, особливо в нічну зміну. Листувався з закордоном, з Галею Горбач… До речі, після мого арешту десь років два про мене гуділи по радіо. Поки я сидів у неволі – нічого, а коли вийшов на заслання – мене знаходили з Франції, з Італії, з Німеччини. У Сибір почали надходити посилочки – то те, то те, то книж-ки. Присилали дещо і з одягу, і дуже співчували, коли я збирався виїхати, дуже хотіли, щоб я приїхав. Так тривало, поки не почалася незалежність. А як почалася незалежність, то вже, хлопці влаштовуйтеся самі, тому що пішли витрати на партії, на ще там щось.
В.В.Овсієнко: Отже, Ви працювали аж до?..
А.М.Коробань: До 1994 року, коли я почав балотуватися в Криму. То мій рідний Крим, тут ішлося про принцип – бо я не націоналіст-бандеровець, а кримчанин. Це місто Сімферополь, Київський виборчий округ, осінь 1994 року. Виграв хитрий Лев Миримський. Я взяв десь друге чи третє місце. Є моя програма, є біографія. Я їздив до Бойчишина, мені Рух друкував листівки, у Збаражі мені надрукували цілу гору... А виграв хитрий єврей-бізнесмен Лев Миримський. Тоді начальство почало сильно на мене дутися, особливо інже-нер Федченко.
[Кінець доріжки]
А.М.Коробань: Ми почали організовувати Товариство політв’язнів у 1989 році. Полі-тичне життя вже почалося, але ще таке підспудне, таке несміливе – ніби перші проліски пішли. Ми організували Товариство – це було в червні.
В.В.Овсієнко: На Львівському майдані в Києві, 3 червня.
А.М.Коробань: Так, нас не пустили в Будинок художника, там кагебісти крутилися. Ми говорили, а Микола Горбаль записував на диктофон.
В.В.Овсієнко: В якихось партіях Ви були?
А.М.Коробань: Ні в жодній, окрім Руху. І з Руху вийшов.
Як тільки я влаштувався в 1982 році на роботу в котельню, я відразу почав писати ве-лику працю під такою назвою "Спостереження і трохи роздумів". Сторінок на сто. Я майже без аналізу, без критики дав картину виробництва – що робиться на тому "Холодильнику", що робиться на тій "Ленкузні", що робилося на шахтах, що робиться в метро – брак, краді-жки, що хочеш. Зачепив акуратненько національне питання. Кажу, що воно так усе нібито гаразд, а я, наприклад, стою до віконця інструменталки, а підходить жіночка (це на василь-ківському "Холодильнику"), і я б ніколи не подумав, бо, здається, проста жінка – підходить і каже: "Марусю, ну видай цьому чоловікову в першу чергу, бо він же так гарно говорить по-українськи!" Про ті мати написав. Кажу, може б, інтелігенція прийшла на наші заводи, але який же серйозний батько пошле свою дівчину працювати, щоб слухала ті мати. Отакі картинки, майже без резюме, щоб розумніші люди прочитавши зрозуміли. Просто спосте-реження. І що я ще зробив – додав цитат з пленуму ЦК.
Я писав довго – поки написав чернетку, поки переписав, – що вже й Брежнєв помер, прийшов Андропов. Я почав у жовтні 1982 року, а подав у грудні 1983 року. Там у ЦК пе-реполошилися, дзвонять на нашу роботу: "Почему такой человек, с такими знаниями и с такой специальностью у вас работает в какой-то котельной?" А я написав нашу адресу. Ме-не викликали якийсь Федоров в ЦК КПУ, ми з ним години дві говорили. Він слухав-слухав, а потім каже: "Да, много безобразий. Вы хорошо написали, но что сделаешь – без этого нельзя – как мы ни стараемся, нельзя. Понимаете, Вы кое-что тут и по мелочи собрали, а мелочи всегда будут. А вот Вы национальный вопрос затрагиваете – так я Вам скажу, что в деревне более националистические настроения, чем в городе, в Западной Украине больше, чем на Востоке. В общем, все хорошо, но национального вопроса у нас нет. Но если по ме-лочи, то в деревне чуть больше, на Западе Украины больше. В общем, спасибо, что Вы по-старались, дали картину". Я тільки попросив, що оскільки я живу в Василькові і мені там доведеться працювати, то щоб мені не влаштовували скандалу. Я просто дав картину, а не зауваження начальству. Тобто я дав зрозуміти, що як не пиши, як не скаржся, а воно так є. І поки не буде якихось кардинальних змін, то так воно й буде. І, кажу, якщо я так усе розу-мію, то переводьте мене з котельні. – «Нет, это мы не можем».
Але вони передали в райком у Васильків, мене викликають у дирекцію заводу "Хо-лодильник": подивіться, що пише, та ще й колишній зек! Я ще нічого не знаю, йду, а нача-льник відділу кадрів біля цвинтаря у Василькові малює паркан, якийсь там суботник: "А, ты писал! Тебе, видно, мало давали?" Я кажу: "Я що – якусь брехню написав?" І як я не старав-ся – ні: "Вот ты привык всю жизнь писать, и про нас такое написал..." Оцим і закінчилося. Оце все, що було в 1983 році. Все затихло.
Ну, Валерія я, звичайно, провів, коли він помер.
В.В.Овсієнко: Ви були на похороні Валерія Марченка?
А.М.Коробань: Був, так.
В.Кіпіані: У мене конкретне запитання: чи Ви реабілітовані?
А.М.Коробань: Це почалося десь у 1990 році, ще навіть не був проголошений сувере-нітет. У мене й адвокат був. Він писав і в Москву. Це розтягнулося десь на два чи два з по-ловиною роки. Перша реабілітація і на пенсію вплинула, бо ж я п’ять років працював на Півночі.
1989 року ми утворили Товариство. Це вже була серйозна заявка. А майже через рік, у кінці травня 1990-го, мене викликають у Москву – як жертву репресій, як борця. Був там якийсь міжнародний конгрес жертв політичних репресій. От я поїхав у Москву, а восени 1990 року в Ленінград. Я непогано виступив у Москві, то вони і в Ленінград передали.
В.В.Овсієнко: А публікації у Вас якісь є?
А.М.Коробань: Про мене трошки є. Писала "Народна газета", писала недавно єврей-ська республіканська газета...
В.В.Овсієнко: У Вас є вирізки з тих газет?
А.М.Коробань: Є. "Еврейские вести" дали скорочено, бо я написав велику мою біо-графію, що пов’язано з євреями, бо багато євреїв у Василькові, і в таборах.
В.В.Овсієнко: Якби мати ті вирізки, щоби скопіювати.
А.М.Коробань: Я дам. Оце районна газета, вона навіть мої патріотичні вірші публіку-вала.
В.В.Овсієнко: Потрібні біографічні матеріали.
А.М.Коробань: Чотири номери. Така назва: "1938 – 1998. Шістдесят років мого жит-тя". А євреї скорочено надрукували. У Тернополі друкували деякі мої статті. Кримська газе-та під час виборчої кампанії надрукувала проти мене: "Ах, какой мерзавец, негодяй! Он защищает татар. И даже если татары морду побьют, то он все равно будет их защищать. Понимаете, какой он такой-сякой!" Це проти мене. Але вони мені цим тільки рекламу зро-били в Сімферополі.
Може, оце знадобиться? Це знімки з 1938 року, починаючи з дитячого садка. Це мене, дитину, виставили з квітами зустрічати кандидатів у депутати Верховної Ради УРСР – це червень 1938 року. Оце я, пацан, вісім років, запрошую їх у дитячий садок – а вони не прийшли! З цього моменту в мене вже були сумніви. В дитсадок не прийшли…
В.В.Овсієнко: Добре. Я Вам дякую.
Знаків 120.468