ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ

 582701.08.2009

автор: Овсієнко В.В.

ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ (нар. 15.09. 1942, с. Слобода Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.)
Студент Львівської консерваторії, організатор міжвузівського студентського хору, вчи-тель, громадський діяч.
Народився в м. Любачів (нині Польща), а записаний як уродженець с. Слобода на Гуцульщи-ні. Батько, Омелян Петрович (1911-1944), – командир групи УПА «Південь». Мати, Тарновецька Галина Юліанівна (1916-2006), заарештована 1948 р. і засуджена на 25 р. як дружина полковника УПА і за те, що переховувала вагітну жінку, яка була на нелегальному становищі. Любомир виховувався у тітки Марійки, а його брат Нестор – у батьковій родині. Мати повернулася 1956 р., зібрала дітей, одружилася з колишнім повстанцем Володимиром Жуком, який став Любомиру за батька.
Закінчив школу в с. Ковалівка Коломийського р-ну. 1961 р. закінчив Коломийське педучилище, працював у школі селища Ковалівка вчителем музики, фізкультури і старшим піонервожа-тим. Вчив церковний хор і ходив з ним колядувати.
1963 р. вступив на заочне відділення дириґентського факультету Львівської консерваторії. Обійняв посаду завідуючого організаційним сектором Львівського туристичного клубу "Карпа-ти". Перевівся на стаціонар. Деякий час жив у композитора Василя Барвінського, колишнього політв’язня, оскільки мама Г. і його дружина були подругами з таборів. Г. обрали секретарем комсомольської організації факультету.
Студенти консерваторії започаткували перші прилюдні колядування у Львові – вони тривали від католицького Різдва до Йордана. За виступ на телебаченні мали грамоту ЦК ЛКСМУ, яка правила захистом від придирань міліції. Студенти Йосип Голик, Юрко Нагірний, Орест Івахів запропонували створити під егідою Львівського міського комітету комсомолу міжвузівський сту-дентський хор. У ньому співали й старшокласники. Одним із керівників хору став Г.. На репети-ції збирались у консерваторії, а потім виходили на площі, у сквери, де до них приєднувалося ба-гато молоді. Були провокації. У цьому колі ходив самвидав: «Щоденник» В.СИМОНЕНКА, вір-ші І.ДРАЧА, Л.КОСТЕНКО, статті І.ДЗЮБИ.
1965 р. Г. запропонував друзям піти влітку горами і дати людям концерти. Міськком комсомолу допоміг фінансово. Лідери гурту Г., Й.Голик, Ю.Нагірний, О.Івахів виробили дві програми: одну для звіту комсомольським органам, другу для концертів. Перший виступ був на відкритті пам’ятника Франку навпроти університету. Влітку 1965 р. гурт із 60 осіб мандрував від Чорного-ри вниз по Черемоші, даючи концерти по селах, а часом і одному пастухові. Виступали тільки в українських сценічних строях, платні не брали, але від харчів не відмовлялися.
На Спаса прийшли в с. Шешори Косівського р-ну, де мав відкриватися пам’ятник Т.Шевченку (власне, відновлення, бо пам’ятник був зруйнований мадярами під час війни). Ново-го, сприяннями Ярослава ГЕВРИЧА, на замовлення сільської громади зробили київський скульп-тор Іван ГОНЧАР та архітектор Григорій Ковбаса. За задумом голова сільради Володимира Ми-хайлюка відкриття мало стати «святом на всі гори». Але напередодні відкриття він був затриманий КГБ в Косові. Десятки автобусів міліція завернула назад від повороту на Шешори, рейсові маршрути були скасовані. Люди йшли в Шешори пішки. Біля пам’ятника виступив В’ячеслав ЧОРНОВІЛ, вірші Т.Шевченка читала Тетяна ЦИМБАЛ.
Інструктор Косівського райкому партії Баланда намагався спровадити студентський гурт до клубу, але намовлені Г. люди туди не пішли. Інструктор мусив дозволити концерт біля пам’ятника. Селяни за лічені хвилини прикрасили сцену квітами, килимами, рушниками, коси-цями й портретом Т.Шевченка. Коли концерт закінчився, селяни вручили студентам квіти. Вони поклали їх до невідкритого пам’ятника – і кілька тисяч людей заспівали "Заповіт", а потім співали інші пісні, в т.ч. повстанські.
Вранці Г., Оля Мединська, Юрко Нагірний та Богдан Антків (згодом – головний диригент Державної чоловічої капели ім. Л. Ревуцького), були відвезені в Косівський райком партії. Оскі-льки концерт був дозволений партійними чиновниками, їх винуватили хіба в тому, що віталися по селах "Слава Ісусу Христу". Але заборонили далі виступати.
Через тиждень після такої некерованої події влада офіційно відкрила пам’ятник – з «худож-ньою самодіяльністю», прапорами, з портретами Леніна, гімнами, з рапортами про «трудові до-сягнення».
У вересні-жовтні 1965 р. Г. кілька разів викликали в комсомольські й партійні органи. Він захищав насамперед друзів. У своїй кімнаті гуртожитку виявив підкинуті фотоплівки з самвида-вом. Він скликав у фойє студентів і прилюдно спалив фотоплівки.
Після арештів М.ГОРИНЯ та інших шістдесятників Г. збирав гроші на поновлення друку самвидаву. Ніхто зі львівської інтеліґенції йому не відмовляв.
У листопаді відбулися звітно-виборні збори дириґентського факультету, на яких Г. як секре-тар комсомольської організації факультету разом з друзями зумів переконати присутніх, що жод-них порушень мандрівний хор не допустився. Пригодилися книга відгуків, подячні листи. Але бюро комітету комсомолу консерваторії таки виключило його і Гриця Голика з комсомолу. Ін-шим обійшлося.
Виконувач обов’язків ректора Євген Козак (колишній політв’язень) мусив оголосити Г. до-гану, але ректор Микола Колесса, повернувшись із відпустки, таки виключив його. Г. їздив прав-датися в ЦК ЛКСМУ, але марно. У міськкомі комсомолу йому наказали вибратися зі Львова.
Повернувся в Коломию і мав намір виїхати кудись далі, бо роботи вчителем музики годі було сподіватися. Професори Антків, Людкевич, Вахняк, Козак пропонували йому рекомендації в інші консерваторії СРСР, але він прийняв несподівану пропозицію директора Коломийської школи № 1 Едуарда Лукасевича. Працював там учителем до 1990 р.. Закінчив (заочно) музично-педагогічний факультет Івано-Франківського педінституту (1973).
Г. був добрим учителем. Керував шкільним хором, ансамблями сопілкарів, скрипалів, вока-льним ансамблем, які неодноразово ставали лауреатами всеукраїнських і всесоюзних конкурсів. Та КГБ не переставав турбувати його, вербуючи в аґенти. Г. категорично відмовлявся, навіть погрожував поскаржитися Ю.Андропову, повідомити при цей тиск за кордон.
«У період учительства я не прочитав жодного листка нелегальної літератури, – каже Г. – Тільки вдома в Іваничуків прочитав у рукописі "Журавлиний клич". Я не хотів нічого навіть у руки брати. Може, це неправильно. Я був свідомий того, що в політиці навряд чи щось зроблю, але свідомий був і того, що я непоганий учитель, і я хотів щось на тому місці робити.»
1990-94 працював завучем Коломийської ґімназії. Під час перших демократичних виборів був обраний депутатом міської та обласної рад. 1994-1995 – заввідділом виховної роботи Івано-Франківського обласного управління освіти. Започаткував патріотичні експедиції в Чорний ліс, створення музеїв у школах, традицію до річниці УПА запалювати ватри, де була боївки, криївки, сприяв розвитку пластового руху. 1995-2002 – директор Коломийського індустріально-педагогічного технікуму. 2002-2004 був заступником Коломийського міського голови, з 2004 – директор Коломийського будинку освіти.
Член КУН і товариства «Просвіта». Живе в Коломиї. Одружений. Син Омелян (1967) – музикант, дочка Олеся (1977) – філолог, навчається в Академії держуправління, син другої дружини Олег (1976) – високопрофесійний столяр.

Бібліоґрафія:
Інтерв’ю 20 березня 2000 року в місті Коломиї.
Родина Грабців // Хто є хто на Івано-Франківщині http://who-is-who.com.ua/bookmaket/xxif/2/15/1/html .

Внесено виправлення Л.Грабця 15.01.2010.