СПОГАДИ РАЇСИ РУДЕНКО

 369924.02.2010

автор: Овсієнко В.В.

Виступ Раїси Опанасівни РУДЕНКО
на зборах Наукового товариства імені Сергія Подолинського
(Виправлення Р.Руденко внесені 24 лютого 2010 року )

Василь Овсієнко: 16 листопада 2006 року, збори Наукового товариства імені Сергія Подолинського. Веде збори пан Микола Рудь.
Микола Рудь: На порядку денному сьогоднішнього засідання Товариства таке питання: «Микола Руденко і правозахисний рух в Україні». Ну, я думаю, що це ширше буде, бо це явище планетарне. Слово для виступу надається Раїсі Опанасівні Руденко. Будь ласка, Раїса Опанасівно. Ой, я перепрошую. Ми знаємо, що Раїса Опанасівна і Василь Васильович 9 листопада нагороджені Президентом України орденом "За мужність" першого ступеня. Давайте привітаємо наших дорогих Раїсу Опанасівну і Василя Васильовича з цією нагородою, побажаємо їм гарного здоро-в’я і ще натхнення і сили, щоб вони попрацювали і продовжили ту велику справу, яку колись починали, і гідно її все життя вели.
Юрій Стадниченко: І щоби Президент доріс до їхнього рівня.
В.Овсієнко: Треба уточнити, що нагороджено 42 особи, крім тих п’ятьох членів Української Гельсінкської Групи, котрі мали звання Героя України. Герої у нас – Вячеслав Чорновіл, Василь Стус, Микола Руденко, Левко Лук’яненко і Юрій Шухевич. То їх цим орденом не нагороджували. Але Микола Горбаль казав: та як це мені «За мужність», як я мишей боюся? (Сміються).
Раїса Руденко: Праця "Енергія прогресу" дуже тісно пов’язана із правозахисним рухом, то-у що "Енергія прогресу" – перший варіант "Економічні монологи" – це само по собі вже було протестом проти марксизму, марксистської теорії. Міркування над ними й привело Миколу Руденка до іншого мислення, бо коли він досліджував, чому власне можливий був сталінізм, чому можливе було винищення мільйонів невинних людей, то він досліджував ідеологію, а при-йшов до висновку, що економічно Радянський Союз іде не до прогресу, а до регресу. І почав шукати причину цього. Причину він встановив, але він не публікував цього, а звертався до ЦК КПРС і вказував, що ми йдемо не туди, що ми йдемо не до комунізму, а йдемо в прірву. Тому його спочатку намагалися оголосити божевільним, а як не вийшло, то почали накопичувати досьє для політичних репресій.
Його твори не друкували, вийшла таємна вказівка не друкувати, не популяризувати його ім’я, не пропагувати, щоб ні по радіо, ніде не воно звучало, щоб люди забули, що є такий письменник. З цього й почалося...
Цього року 9 листопада ми оце відзначили 30-річчя Української Гельсінкської Групи. Членів-засновників було десять осіб. Микола Руденко очолював цю Групу. Ну, що вам сказати? Можна дуже довго говорити, але ж я б не хотіла довго говорити, я думаю, що Василь Васильович уже розкаже.
В.Овсієнко: А я сподіваюся насамперед на вас.
М.Рудь: Раїсо Опанасівно, у спогадах Миколи Даниловича є про те, як він попав на розмову у міськком партії. Він там дає характеристики цих чиновників. Я їх теж знав, але він дає такі чіткі, влучні характеристики… ’
Р.Руденко: Спочатку його викликали у Спілку письменників для розмови, а мене викликали – я тоді працювала в системі Четвертого управління, – мене викликали в Четверте управління, щось мені там пропонували таке, щоб полоскотати мої нерви, щось мені таке дуже престижне пропонували. Я була здивована, думаю, нащо це мені, ніяк не могла зрозуміти, чому вони мені це пропонують. Довго маринували мене і його. А з ним розмовляли там, цікавилися його працями. І він так зрадів, що нарешті його хтось хоче вислухати. Бо скільки він звертався – ніхто нічого. А насправді все це був спектакль.
Тим часом, поки нас тримали, його й мене, у нас у хаті просвердлили стелю з горища і повстановлювали мікрофони. І не тільки: мабуть, через стіни від сусідів і з горища. Але один мікро-фон пробив штукатурку і виліз у спальні. (Сміх). І взагалі вони якось так квапилися, що не встигали. Нас цілий день тримали там, відпустили тільки ввечері, ми ввечері поверталися, а вони вже не встигли навіть поприбирати за собою. Перше, що я побачила, коли прийшла додому і відмикала хату: ніби якась штукатурка. Я підіймаю килимок – справді, під килимком під дверима штукатурка. Дивлюсь, якісь проводи йдуть від наших дверей на горище, нові якісь, нова проводка. Я ще не зрозуміла. Зайшла до хати – так теж нічого, а потім у спальні – теж якась штукатурка. Глянула вгору – ага…
В.Овсієнко: Який воно вигляд мало?
Р.Руденко: Ну, такий ніби патрончик звисав. А Руденко ще їхав, то його на КП, не доїж-джаючи до дому, ще затримали. Бо я їхала автобусом, а він їхав у таксі. Так таксі зупинили на КП і тримали таксиста годину, а потім відпустили, він привіз Руденка додому, не взяв грошей, такий лютий, повернувся і поїхав, ні копійки не взяв. А цей не міг зрозуміти, в чому справа, чого його тримали. Приїхав, зразу зайшов у крамницю брати пиво. Він же щасливий, що з ним поговорили, взяв пиво, щоб випити на радощах. І там одному чоловікові каже: "Ти заходь на пиво". А той каже: "Е, ні, я до вас не піду, бо у вас там водопроводчики на горищі працюють". (Сміх). Руденко ще нічого не зрозумів. Приходить до хати і розказує мені, як гарно з ним розмовляли, нарешті у нього детально розпитували про його працю. А кажу: "Правда? Зі мною теж гарно розмовляли у Четвертому управлінні. Іди-но сюди". Показую йому: зі стелі стирчить той мікрофончик. Ну, тут стало ясно. Він тут же зрозумів, що сказали: "Водопровідники у вас на горищі працюють". А то приїхала машина, всі бачать, що чужа машина, чужі люди щось роблять. Питають: "Що?" – "А, водопровід ремонтують". А всі ж знають, що в нас водопровід у підвалі, а тут на горищі працюють – то всім було ясно. Це була детективна історія.
Потім його почали виключати з партії. Покликали його в міськком партії і там звинувачува-ли: казка "Зелене око" – це антирадянський твір. Він каже: "Та як же антирадянський твір?" Цю книжку, власне, вилучили з продажу, вона вийшла у видавництві «Радянський письменник» 1968 року − "Всесвіт у тобі". Її дуже швидко заборонили. Але тоді якось на цій казці не наголошували, там знайшли інше: вірш "Мати", "Соловейко", ще якісь. А ці у міськкомі партії – "Зелене око". Вони теж десь цю книжку роздобули. А там, у казці "Зелене око", такий хлопчик провалився крізь землю. Копали криниці, а хлопчик там довбав-довбав, бо довго не було води, і врешті додовбався до якогось каменя, який світив зеленим оком, той камінь. І той камінь каже: "Мене звати Пуманкар. Визволи мене, а я тобі покажу незнаний світ". Він викопав того Пуманкара, а він каже: "Я благородний гриб, що жив у царстві Мухомора, то був дуже злий цар, і він мене за те, що я виступав за права і свободи, замурував оце у криниці. Так що, – каже, – сідай на мене, я полечу у підземне царство і покажу тобі незнаний світ". І оцей хлопчик там літає, і що він ба-чить?
"На парад посеред плацу
йде великий Мухомор,
ждуть його оркестр і хор.
Не дивуйтесь чудесами:
в труби тут сурмлять носами,
бо губами не з руки –
на губах висять замки.
На хвилину генерали
Ті замки повідмикали:
Хай побачить весь народ,
Скільки має він свобод!..
Ось шапки злетіли вгору:
"Слава, слава Мухомору!"
І на цьому плац замовк,
знову губи на замок".
В Мухомора голос зичний,
вигляд владний і величний,
трон високий, як гора,
а в очах нема добра.
А державні мудреці −
Непоховані мерці.
До смішного дивні люди:
Наші спини − їхні груди.
Наші п’яти − в них носки.
Шкіра ніби із луски…
Що насправді є поразка, −
Те для них велика ласка.
Вся держава в труби гра
І кричить: «Ура! Ура!..»
Тут на чорне кажуть: біле.
На безділля кажуть: діло.
Слава! − кажуть на ганьбу,
Вухо мають за губу.
А на рота і на вуха
вішають замки, − не слуха
хай ніхто крамольних слів.
Тут освячують ослів
і ведуть їх у палату,
роблять членами сенату…
І так далі. Все це витлумачують у міськкомі партії як наклеп на радянську владу. А він каже: "Звідки ви взяли, що це радянська влада? Це ж він під землю провалився, це десь там у Чилі чи зовсім в іншому кінці Землі". А вони: "А… ви розказуєте..." – "Та це ж казка, казка – це все вигадано". – "Знаємо ми ваші казочки". А він тоді їм каже: "То це ви так погано думаєте про радянсь-ку владу?"
Одним словом, там його маринували-маринували і виключили з партії. Виключили з партії, а тоді вже закликали на виключення зі Спілки письменників. Він туди не пішов, на ті збори. При-йшов додому, коли його виключили з партії, і, звичайно, переживав це виключення, тому що він щось 35 років був у партії. Навіть коли йому вже після ХХ з’їзду партії багато чого розкрилося, він знав ту фальш, але він уже прикипів душею до цієї партії, він вірив, що там є чесні, порядні люди, тим паче, що під час хрущовської відлиги багато що розкрили... Він вірив, що партія все-таки хоче людям добра. Він тяжко переживав. Прийшов додому такий пригнічений. Я кажу: "Що?" – "Ну, виключили". Я кажу: "От тепер треба це діло відсвяткувати". А він: "Як відсвятку-вати?" Я кажу: "А так: ти нарешті звільнився. Тепер ти нікому нічого не винен, не повинен ходити на ті принизливі збори їхні, на ті партійні засідання, ти вільна людина". А він так здивувався, що я так це сприйняла. І ми з ним відзначили. Я дійсно допомогла йому це пережити. Я справді думала, що тепер він вільний, тому сказала, що це треба це відзначити, відсвяткувати. І тоді й він збагнув, що йому нема чого переживати, йому давно вже розвиднілося, але чомусь йому тяжко було відірватися від партії.
Я вам скажу, таких детективних історій в нашому житті було багато. Ми в Кончі-Заспі жили. Пішли в ліс, ходили там собі, прогулювалися. Там якесь собача хтось підкинув, воно живе у нашого сусіда під дверима, діти його підгодовують, то і я вже почала його підгодовувати. Так діти в школі, а ми йдемо в ліс гуляти, воно − за нами. Ну, і собача гавкає на дерево. Ми оглядає-мось – нікого нема. Ідемо далі – знов собача на дерево гавкає. Що таке? Я тоді йому показую, що ти йди сюди, а я з цього боку. Як ми пішли з різних боків на це дерево, то – гоп! – а там чоловік обернувся і тікати від нас. (Сміх). А він якось так умів ховатися за дерево, що не видно його.
Репліка: Професіонал.
Р.Руденко: А то раз на зупинці автобуса ми теж помітили, що якийсь сторонній чоловік за нами спостерігає. Він так газету в трубочку згорнув і щось комусь говорить. А там на відстані машина, видно, там ще хтось є. Ми пішли в ліс. Бачимо, він за нами іде. Але він уже помітив, що ми на нього оглядаємося, і тримається на відстані. Ми швиденько в кручу і в кручі йшли ніби в цей бік, а там схилилися і зовсім в інший бік повернули, сховалися, вийшли назад і опинилися у нього за спиною. І вже йдемо в нього за спиною, а він: "Объект исчез, объект исчез". (Регіт). А ми вже ззаду йдемо, розмовляємо. Він оглянувся, побачив нас і негайно зник. Зник. Ми походили лісом, виходимо на зупинку – стоїть він же, але вже в іншому плащі. А в них, знаєте, такі плащі були, що чорний, а як вивернути, то він уже рябий, у клітиночку, картатий. І капелюх інший.
А то ще було так. Уже Руденка заарештували. У мене вже було кілька обшуків у хаті. Вони після кожного побачення, як я повернуся, вичекають, поки я щось надрукую, а тоді нагрянуть з обшуком, щоб забрати. А то я щось їхала в Москву – я не пригадую, чи я їхала на побачення до Руденка, чи що, а всі дороги в Сибір ішли через Москву ж. І Світлана Кириченко, дружина Юрія Бадзя, чомусь вирішила дати мені зошити Бадзя, якісь листи. Вона ж бачила, коли ми ходили з нею по місту, що за нами ходять. Ми зранку зустрілися, потім вона сказала, що увечері привезе мені на вокзал ці листи і зошити, "бо він у мене в одному примірнику, я не хочу, щоб він пропав". Мені незручно було їй відмовити, а з другого боку – ходять же за нами, ясно, що це небезпечно. Привезла вона на вокзал і каже, що за нею був «хвіст», і ясно, що на вокзалі він теж був. Вона мені все це дала. Їхав зі мною в купе такий хлопець, чоловік, усю дорогу розважав мене, а вже на пероні в Москві мене зразу цапнули. Він швиденько вийшов, мене взяли і повели в міліційну кімнату обшук робити. Забрали всі ці листи, всі ці зошити.
Я так помічала, що завжди, коли їду в поїзді, то сидить якийсь молодик і розважає мене, дуже цікавиться, хто я і що я, на всякі теми розмовляє. Раніше, до того мікрофону в спальні, я ду-мала, що таке тільки у фільмах буває, а воно і в житті, особливо в радянському житті, дуже часто таке бувало.
Олесь Бердник до нас прийшов. Ще Руденко був удома. Берднику вже сказали, що його за-боронили друкувати. Руденко ще писав щось, а тут він довідався, що Бердник голодує на знак протесту проти чогось там, я не пригадую. Він каже: "Ну, раз він голодує, то треба його запроси-ти до нас. Тут усі письменники… Нехай бачать, що він голодує, а то він там десь сидить у печері, ніхто не бачить". І запросив його до нас, він у нас жив. І то вже знов попід хату бігали, вешта-лись, як тільки вечір, так там хтось попід хату бігає. Ну, ясно, що в хаті підслуховували.
Бердник приїхав із дружиною, з донькою. Він раніше був з Людмилою одружений, а це при-їхала Валя Сокоринська, теперішня Валя Бердник, із подругою, другою Валею. Приїхали, він там грав на банджо, а дівчата гарно співали, розважалися. Але в нас на столі тільки вода була, бо він не їв, він голодував, а ми вже старалися не їсти при ньому. І вже буквально на другий день у Спілці письменників усюди пішли плітки – а ми бачили, що хтось у капелюсі там попід хату, попід вікнами пройшов, вийшли, нікого нема, – і вже зразу плітки пішли, що Бердник грав, а Руденко голий на столі танцював, а кругом них дівчата оргію справляли. (Сміх). Оце такі були в Спілці письменників плітки. Я кажу, здуріти можна.
А коли Руденка судили, то в Дружківці, а не в Києві, щоб не могли іноземні кореспонденти приїхати. Там усе було закрито. Суд ішов, а люди питали, кого ж це судять. Судили не в примі-щенні суду, а в приміщенні там якогось клубу...
В.Овсієнко: У «Змішторгу». (Суд відбувся 23.06 – 1.07.1977 в “ленінській кімнаті” контори “Змішторгу” в м. Дружківка Донецької обл.. – В.О.). Ще й вивіску того «Змішторгу» зняли.
Р.Руденко: Там територія охоронялася так званими дружинниками в чорних костюмах з че-рвоними пов’язками. Люди питали, кого судять, то їм казали, що судять двох, які працювали на м’ясокомбінаті, вони товкли скло і кидали в дитячу ковбасу, щоб важча була. Це вони розраховували, що як їх будуть вести, то люди будуть кричати і проклинати їх. Бо як же, вони ж ту ковбасу дітям дають.
А по "радіоголосах" зразу ж передали. Передали, що Руденка і Тихого заарештували. Але ж я ще не знала, де їх судять і де той суд. Суд ішов уже щось шість чи вісім днів, а я нічого не знала. Мені ніхто нічого не повідомляв, хоча я оббивала пороги в Києві. Мені казали, що вони взагалі нічого не знають. А потім уже прийшла повістка, мене викликають у Дружківку на до-пит... Чи на допит мене викликали навіть не в Дружківку, а в Донецьк. Я ще не знала, що в Друж-ківці йде суд. Він сидів у Донецькій тюрмі. Тоді я вже повідомила в Москву, що Руденко у Доне-цькій тюрмі і що там судять.
Я, звичайно, дзвонила прямо з Донбасу в Москву на квартиру генерала Петра Григоренка, і на квартиру Сахарова, то зразу "ворожі голоси" передали, і люди вже знали, кого судять. Якась перерва там на суді була, коли я ішла, а люди проходили мимо мене і, не оглядаючись, розказують мені, що нам казали так і так, але ми вже знаємо, що це не з м’ясокомбінату, ми чули по "голосах". Отак ідуть люди і не оглядаючись мені кажуть, щоб я чула. Бо вони ж бачать, що кругом стежать. То вони так голову опускають і це мені розказують, мимо мене проходячи. Так що лукава вона була, радянська влада. Прошу, Василь Васильович, уже ви.
В.Овсієнко: Будь ласка, розкажіть, як ви демонстрацію проводили у Москві в зв’язку з цим. Як вас заарештували в Москві.
Р.Руденко: Мене там не заарештували, в Москві. То був День Перемоги над Німеччиною. То я написала таке гасло: «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни другої групи Миколу Руден-ка». І стала там біля бібліотеки імені Леніна. Там дисиденти протестували, як правило. Звичайно, мене б схопили негайно і заарештували б, але я тільки вийшла і стала… А, то був День Перемоги, 9 травня 1978 року. Там святкували, а коли я вийшла, то якось так, що міліція з площі пішла чи обідати, чи ще щось, що вони десь зникли. І щойно я стала, а тут злива така, ну, як з відра линула. Я стою з цим гаслом, люди бігають, ховаються в метро, а міліції нема ніде. Я так стояла-стояла, змокла, врешті під’їхав Підрабінек Саша з машиною і каже: поїхали вже, все одно нема нікого. І кореспондентів не було, бо, видно, ця злива перешкодила. Ну, як з відра лило. У мене, правда, був плащ, ноги змокли, а так нічого. Так що я стояла, не пригадую, хвилин сім, а ніхто не ви-йшов, і мене не зловили. Врешті друзі приїхали, мене забрали, так на тому і скінчився мій про-тест.
А заарештували мене – то, знаєте, вже в мене був одинадцятий обшук. І я на цьому обшуку вже відчула інший почерк, бо вони вже брали все, що писано моєю рукою, кожен рядок, що б воно не було, чи стосувалося Гельсінкської групи, чи ні. То я знала, що цей раз вони вже і мене заберуть. Бо раніше вони брали, що Руденко писав чи Бердник (після арешту Руденка у мене Бердники жили сім’єю деякий час). Раніше вони шукали або Бердникові, або Руденкові рукописи, а то вже брали все, що моєю рукою написане. То мені вже було ясно, я вже ж за одинадцять обшуків зрозуміла їхній почерк. А тут прийшов мій племінник вже під кінець обшуку. Вони звичайно, як хтось приходив, у хату впускали, але вже не випускали до кінця обшуку, то я вже йому шепнула, що мене заарештують, зараз заберуть, скажи там усім родичам, що тут уже хату опечатають, так щоб вони вже всі знали.
Вони робили обшук, а я собі вже валізочку складаю. Взяла шкарпетки, зубний порошок, зу-бну щітку – все, що треба в камеру. Там одяг який, переміну і всю білизну. І вони мені: "Ну, ви з нами там проїдете на годинку". Я беру валізочку. "А нащо вам валізочка? Ми вас за годинку відпустимо". Я кажу: "Якщо відпустите, то відпустите, а я валізу беру". – "Ну, нащо вам валіза?" – "А я, може, кудись збираюсь їхати після того, як ви мене відпустите. Яке ваше діло, я беру валізочку". – "Ну, добре, берете, то беріть".
Я взяла цю валізочку, вони мене привезли на Володимирську, 33, тут же зразу мені пред’я-вили ордер на арешт і – в камеру. А я ще й гроші взяла з собою, так що у мене на перших порах було там на ту цибулю, щоб замовити, щоб купили там щось. Вони мене мали арештувати 14 квітня, там у постанові було, що чотирнадцятого квітня, але щось у них не спрацювало. Не знаю, чи вони мене не знайшли. Я десь ходила, я вже забула, як то було. А… До мене дзвонили в двері 14 квітня, а я щось там робила і погано себе почувала, я не відчиняла двері і не обзивалася. І телефон дзвонив – я не брала слухавку, просто не хотіла, мало хто там дзвонить. А то вони не могли до мене додзвонитися, хоч знали, що я вдома, бо стежили за мною. Так вони прийшли 15-го, а 15-го я відчинила двері, вони зайшли, ото зробили обшук і забрали мене. Так що на день спізнився арешт.
В.Овсієнко: Це 1981 року.
Р.Руденко: Вісімдесят перший рік був, так.
А оце у 1980 році була ж Олімпіада в Києві. Так, Боже мій, вони всіх бомжів і всіх старців повисилали з Києва, а мене не вислали. Але за мною їздила машина. Куди б я не їхала автобусом – за автобусом їхала машина, а в машині четверо, і в автобус спереду двоє завжди заскакували, і через задні двері теж парочка. Куди б я не їхала, всюди мене супроводжували. Бо це Олімпіада, там іноземці були, то вони так стерегли, така я була шпигунка страшна, що мене так стерегли ото. Добре, Василю Васильовичу, давайте, розказуйте ви.
В.Овсієнко: Я думаю, що найцікавіше, як ви розказуєте про себе. От про побачення з Мико-лою Даниловичем…
Р.Руденко: Перед ув’язненням я мала побачення. Я ж, як його заарештували, їздила, раз на рік йому побачення належало, так я їздила, в Мордовії він був, і я вивозила звідти його ж вірші.
В.Овсієнко: Як це, якщо можна?
Р.Руденко: Він мені їх читав, а я запам’ятовувала, він читав кілька разів. Ви ж знаєте, під час побачення не можна заснути. Там дві доби того побачення – і не можна дві доби заснути, неможливо. Хочеш поспати хоч півгодини – не можна заснути і все. То він мені читав вірші, а я їх запам’ятовувала. Спочатку було так. Ну, у мене тоді була дуже добра пам’ять, і я взагалі люблю поезію, так що мені легко було запам’ятовувати. То тільки на першому побаченні запам’ятовувала його вірші напам’ять. На друге побачення він уже навчився на цигарковому папері робити такі рурочки і вже передавав мені більше. Та й запам’ятати він сам не міг багато. Він писав багато віршів, а всіх напам’ять не знав. То в мене вже було кілька побачень. Я у 1978 році була на поба-ченні, у 1979-му. У 1980-му я приїхала на побачення, а мені сказали, що він у лікарні, і в лікарні мені не дали побачення. Він то ж був на операції, але вони могли дати, він же не був позбавлений побачень, та вони під приводом того, що в лікарні, мені не дали з ним побачення, так я і поверну-лася ні з чим. А в квітні мене заарештували. А те побачення мало бути в лютому чи що, я вже не пригадую. Це мало бути коротке побачення, а вже довге побачення мало бути пізніше, у травні, і я не приїхала. (Коротке побачення – до трьох годин, у присутності наглядачів; особисте або ж довге – до 3 діб, у кімнаті побачень. – В.О.). Він ще не зрозумів, що я заарештована. Потім уже когось, чи не Юрія Бадзя, здається, допитали в моїй справі, бо в мене ж вилучили його матеріали, і в хаті в мене щось Бадзьового знайшли. Так що викликали Бадзя допитувати в моїй справі, і таким чином він уже від Бадзя дізнався, чому я не приїхала на побачення. А він же готувався там, чекав цей день. День побачення настав – і не викликали, а він не розумів, у чому справа. А готу-ватися до побачення – то це не так легко, тому що треба все, що він збирався мені передати, запакувати, взяти. А викличуть у будь-яку хвилину. То була важка процедура, він готувався, але я не приїхала. Він дізнався, що мене заарештували, згодом, як викликали Бадзя на допит.
Запитання: Після того, як вас заарештували, через скільки років ви зустрілися?
Р.Руденко: Ми зустрілися через п’ять років, тому що він уже відсидів три роки. Його зааре-штували у 1977 році. Йому дали 7 ув’язнення і 5 заслання, а мені 5 і 5. То я відсиділа повністю свій строк, хоча вже «перестройка» почалась. Уже всі, хто там у зоні залишався, свій термін не добули, їх звільнили раніше, після мене. Але я добула свій строк до кінця, і Оксана Попович добула до кінця. Її звільнили додому, а мене − в заслання.
Мене мали послати в Красноярський край, а Руденко вже відбував заслання на Алтаї, і щось йому сказали в Алтайському КГБ, що мене не пошлють до нього, що мене пошлють у інше місце в заслання. Йому сказали, що наче це не обов’язково, її можуть послати в зовсім інше місце. І він тоді написав листа Чебрикову (тоді Голова КГБ СССР. – В.О.), що він перебуває в засланні, «інвалід війни другої групи, а дружину мають відправляти на заслання, як мені стало відомо, кудись в інше місце». А мене вже привезли в Саранську тюрму, а з Саранської тюрми мали від-правляти на етап. Уже завтра мені на етап, а сьогодні ввечері з Москви був дзвінок, щоб мене відправили до чоловіка на Алтай. А потім мені пояснили, що якби цей дзвінок спізнився на день і мене би відправили вже в Красноярськ, то вже звідти ніхто б мене не повернув на Алтай. Тобто якби спізнився цей дзвінок, то вже б нічого не можна було виправити, я б сиділа п’ять років у Красноярському краї, а він би на Алтаї. Але, як ми і сподівалися, мене тоді вирішили відправити на Алтай.
То вони мене посадили в Москві на літак під конвоєм. Теж було цікаво – посадили на літак до Барнаула. Там є такі місця, де звичайно арештантів везуть. Хто військові, хто в армії служив, кому доводилося конвоювати, то вони знають, ну, а так люди ж не знають. Посадили мене. Тут солдат сидить і там ззаду, спереду солдати і я сиджу. Приходить якась жіночка: "Це моє місце, звільняй". Я кажу: "Підійдіть до стюардеси, вона вас посадить". – "Не хочу, я хочу на своє міс-це!" – і влаштовує скандал. Але потім прийшли її родичі, бо вона виявилася не одна, там і мужчини їхали, і вони їй – тур-тур, щось там їй шепнули. Вона заспокоїлася і так на мене дивилася жалісно, так їй було мене жалко, вона з таким жахом на мене дивилася, і аж тоді вона побачила, що кругом мене солдати сидять.
В.Овсієнко: Їй теж захотілося під конвой… (Сміх).
Р.Руденко: А всі інші пасажири не звертають уваги, нормально їдуть пасажири як пасажири. А як я йду в туалет, так мене ж конвой супроводжує, але люди якось на те не звертають уваги, це робилося тихо, щоб ніхто не помічав. Але той мужчина їй каже: "Йди сюди". Щось там їй шепнув і вона з таким жахом на мене дивилася, так їй було жалко мене, вона вже чуть не плакала. Таке життя було.
Привезли мене в Барнаул, зачинили мене у так званий відстійник. Боже, що то за жах був, я вам не можу розказати. То така камера, велика камера, отака, як оце приміщення, – і нема нікого. Цементний мішок. Там угорі вікно, але затулено наглухо, і в кутку стоїть, вибачте, така здоро-венна бочка, повна гівна – отако, купа з верхом, і це все так смердить. Вікно закрите залізом, темно так, і цей смердюшник. І вони мене тримали в цьому відстійнику. Я як почала гупати в двері, хтось: "Що таке?" Кажу: "Випустіть мене звідси". Вони там щось… Я знов гупала, знов хтось там прийшов. Врешті відчиняють, забрали мене туди, де привозять тільки нових арештан-ів, забула, як воно називається там.
Репліка: КПЗ?
Р.Руденко: Ні-ні, в тюрмі там є щось таке, що тільки привозять нових в’язнів, то туди запускають, а потім їх уже по камерах чи куди, якась така камера. (Прийомник. – В.О.) Ну, там наче чисто зовні виглядає, нари, килимки. Нас там було щось, не знаю, душ десять. Світло включили, а там... Це ж зима була, холодно, мороз на дворі, а там повно мух і повно хробаків. Білі такі, ну, мухи лазять і черви ці там, повно їх, лазять. Як воно там серед зими в них мухи і черви?
Стук, відчиняється кормушка – несуть їсти. Несуть їсти і давай там – у кого є кружка, то на-ливають кип’яток, у кого є миска... Залізні миски дали, але ложок не дали. Вони ляп-ляп у ті миски – рідина, і там по одному кусочку картопельки, нічого нема, ніякої крупи, нічого. І ложок немає. Оце понакидали цієї рідини, а потім ще відчиняють: "Давай!" – "Що давай?" – "Давай, куди тобі давати кільку". Ні в кого ж нічого нема, підставляють жмені, кидають туди кільку. Я навіть не підставляла руки, бо я її не їла, нирки хворі, так мені того не можна було. А жінки беруть. У кого нічого нема, так жмені підставляють під цю кільку, а потім десь там шукають, одна одній помагають знайти у кого якийсь целофанчик, у кого що, і ту кільку складають, їдять. А потім тої води випили кружку, ще ж хочеться, а більше води немає, ніхто вже вам її не дасть до ранку. То страшне. Оце дали той черпак цієї рідини з картоплею і ніяких ложок, і як хочеш, так її ковтай. Отаке от.
Взагалі в Барнаулі там таке щось, такий жах. Потім мене в якусь камеру кинули. Там було десять місць, нари на десять поличок, у три поверхи нари, а нас було там дев’ятнадцять душ. Між нарами прохід такий вузесенький, що не можна протиснутися, і тут же люди лежать, бо ж нема де, поличок тільки десять. І люди так один по одному топчуться. А тут якась комісія має прийти, наглядачі постукали: "Щоб зараз була чистота, драйте, щоб було чисто!" Я кажу: "То хай вона, комісія, прийде і побачить, нащо драїти". – "Е-е-е, – кажуть ув’язнені, – як ми не видраїмо, то нам знаєте що потім буде після тої комісії? Вони нас усіх посадять в ШІЗО або Бог знає, що будуть робити". Беруть ці дівчата, драють усе, щоб підлога усюди була чистою. Прийшла та комісія, відчинили двері, заглянули – чисто, а що там десять поличок, а дев’ятнадцять людей, ніхто наче не помічає. Зачинили, пішли, все гаразд.
А ще було мені цікаво у Потьмі. Як мене привезли в Потьму...
В.Овсієнко: Це в Мордовії. Пересилка.
Р.Руденко: У Мордовії. У нас, у Кримінальному кодексі УРСР, стаття 62 – політична, а в Росії, в Російській Федерації, 62 стаття – це були наркомани і алкоголіки. (Сміх). Мене привезли, черговий подивився – 62 стаття – і туди мене, в ту камеру. І там нас було, може, душ тридцять. Запустили жінок, і ці вже, що знають, уже не перший раз, то вони бігом усі − стриб. Я думаю: "Чого вони так швидко біжать?" А вони бігом-бігом на верхні нари летять, як кулі. А ті, хто не знає, то вони на нижніх нарах залишилися. Я думаю: "Чого вони так біжать? Що там таке цікаве на тих верхніх нарах?" А тільки сіла – Боже! – отакі здорові блощиці з нар падають, як груші, і їх там тьма. На нижніх нарах їх повно, вони з верхніх нар падають на голову. Тим, що нагорі, вони на голову не падають, вони там товчуться, а ті блощиці падають на нас униз. То такий жах!
В.Овсієнко: Вони падають прицільно, точно на відкриті частини тіла!
Р.Руденко: Вони прицільно, а як придивитися, то їх там просто шарами, такі великі, такі во-ни вгодовані, товстелезні, і ними просто встелено, що дощок не видно, тільки самі блощиці. То там, нагорі, ті, що на верхніх нарах, спали, а ми, що внизу, то сиділи, ніхто не спав, бо неможли-во було, ці блощиці не давали. Ми до ранку досиділи, а вранці відчиняються двері, мене забира-ють в окрему камеру, в одиночку. Там уже койка, матрац, подушка. Прийшов якийсь черговий офіцер, додивився, що це не та стаття, і мене забрали в окрему камеру. Там уже не було ні блощиць, нічого, але там уже були написи, я вже бачила, що там політичні проходили, були знайомі імена, я вже тепер не можу згадати, чиї там були імена-написи. Постукували по трубах. Там теж дівчата переговорювалися через туалет, це «телефон» тюремний. По трубах постукували і щось мене питали, хто там, можна було переговорюватися. Хтось там незнайомий обзивався, але були написи в камері, прізвища наших чоловіків-політичних, я вже не пригадую, чиї саме.
В.Овсієнко: А в засланні як ви були і як вас звільняли – це теж цікаво. Які були умови на засланні?
Р.Руденко: В засланні нас поселили, між іншим, у ту саму кімнату, де перед нами відбував заслання Іван Світличний. Ну, нащо їм другу шукати: там уже підслушка готова, там же все обладнано, як треба. Нащо їм іншу кімнату лаштувати, як там уже все готове. Нам люди зразу розказали, що там був Іван Світличний, у тій самій кімнаті.
В.Овсієнко: Селище Майма.
Р.Руденко: Майма, так. То мене туди привезли, Руденко вже там був. Привезли мене туди машиною з Усть-Ординської тюрми, вже просто УАЗиком, вже не воронком. І вже без конвою, просто кагебіст привіз. Пішов покликав Руденка, він уже вийшов. Ну, то ми першу ніч розмовляли, цілу ніч ми не спали, і потім він під ранок вмикає радіо і чує, що трапилася аварія в Чорнобилі. Оце була перша наша спільна ніч у засланні, а в Чорнобилі якраз сталася ця аварія. Це нас вразило, що така страшна аварія в Україні.
Ми слухали "голоси", а там відповідно нас слухали кагебісти, про що ми там розмовляли. Він мені щось своє розказував, я своє, а вони все записували. Приходили, старалися забирати, що він писав, він же порозказував, що він там написав, ну, то вони потім прийшли забрали.
А взагалі-то в цій Маймі нам не дозволено було за межі Майминського району виходити. А підеш там у гори чи куди, то там же ж можуть сказати, що ти перейшов межу. Там же нема чіткої межі, можна будь-коли сказати, що ти перейшов межу, і все. Базару нема в цій Маймі, а люди там "стесняются торговать". Вони кожний собі своє вирощує, а підеш до когось, що продайте там щось – "Як, продати?" Ну, там уже одну жінку впросили, щоб вона нам продавала молоко, якусь картоплину, те-се. Прийшла, кажу: "А зеленої цибулі продайте, якоїсь зелені ми ж хочемо". – "Нет, как это продавать, я стесняюсь, у нас никто не торгует". А вона була якась комуністка. Видно, її викликали ті ж гебісти і сказали, що продавай, їм же ж треба щось їсти. А ми ж після зони такі виснажені, нам так хотілося зелені, ми хотіли би піти у гори, щоб нарвати цієї колби, – оцієї черемші гірської, вона дуже смачна, весна якраз, а ми не можемо ніде вітамінів поїсти. То вже попросили одну знайому, вона сказала, що піде в гори, то ми сказали: нарви і нам принеси. Вона була молода юристка. А цій господині, де ми брали молоко, потім, видно, кагебісти сказали, щоб вона нам продавала зелень, а вона стидається, а тоді каже: "Я вам дам земли и вы себе вы-ращивайте, посмотрим, что вы там вырастите". І вона нам на своєму городі таку діляночку, як от половину оцієї аудиторії, як оце парти стоять, отаку смужку дала. А то ж Сибір, там ще заморозки, а ми швиденько з якихось там патиків, що в лісі назбирали, зробили тепличку, плівку купили. Я зразу там пару рядочків бурячків посіяла і морковки, і цибулі, і часнику, і огірки, помідори – всього в тій теплиці потроху. Ми ж удвох, скільки нам треба. Заглядали вони, так посміювались, посміювались, ті кацапи, а потім як побачили, що в нас гарно все вродило… Там не було жодної теплиці, в цій Маймі, а після нас почали теплиці як гриби рости. Зразу вона побудувала, сусіди прибігли дивитися – і по всій Маймі пішли теплички рости.
В.Овсієнко: Ви цивілізацію принесли.
Р.Руденко: А садка ні в кого нема, тільки городи. Були там німці, то в них усе попід вікнами росте. Навіть якщо не свій будинок, а квартира, то все одно в них палісадничок, і там у них все є – і порічка, і смородина, і малина, і полуничка… І там, де українці живуть, – так само – садочок. Там є українці здавна, вони вже давно зрусифіковані, але вони знають, що вони українці, і в них хата біла, у них садочки. Німці або українці мають все, а в тих нічого нема: "Не растёт у нас". Так посадіть, то буде рости.
В.Овсієнко: "Не растёт, потому не содим".
Р.Руденко: І дружать, дружать ці росіяни з цим німцем. Він був адвокат. Я кажу: "Дивіться, у Генріха росте, а у вас не росте". – "Да, у него, наверное, земля другая".
Ми там ходили на річку Катунь. Пішли ми на Катунь, а нам один чоловік дав човен, каже, беріть, коли хочете, катайтеся собі, скільки хочете. То ми брали той човен і перепливали Катунь. А то дуже бистроплинна ріка, там на чому-небудь не перепливеш, там треба, щоб був добрий човен. Ми перепливали на острови і там рвали обліпиху. А вже так холодно, осінь, а ці, що за нами стежать, вони ж бачать, що ми перепливли, то вони десь узяли надувний човен. Але ж на такій ріці надувним човном – це ж неможливо перепливти, то вони там ледь не потопилися. Якось вони добралися до того берега, кряхтять там. А острови там такі, що як не знаєш дороги, то там дуже легко заблукати, дарма, що це острів, але вони великі, ці острови. Ми вже там знали всі ходи на тих островах. Ми побачили і зрозуміли, що вони там пихтять, там так хто-небудь не буде плавати. А вони такі в чорних костюмчиках, при галстучках. Вони пихтіли-пихтіли… А ми вже спостерігали за ними з куща. Вилізли вони якось на берег, так оббігли, що вже поперед нас опинилися. Ми йдемо, а вони: "Грибочки собираете?" Які там грибочки, вже така пізня осінь. Ми собі пішли, пішли, пішли і втекли від них, бо ми знали там усі стежки, а там стежок багато, чуть-чуть не на ту стежку звернеш, то зайдеш у такі хащі, що будеш до вечора блукати. Ми пішли і врешті вийшли собі з другого боку до свого човна. А їхній човен прип’ятий до берега, їх нема. Тобто ми зрозуміли, що вони заблукали там, а вже темніє. Ми швиденько на свій човен і поплив-ли собі додому, а вони там лишилися. Потім ми розказували нашим друзям. Бо в нас там появи-лися такі друзі, що приходили ночами, ми виходили на стадіон і говорили. Є люди мислячі всюди. Вони хотіли поспілкуватися, але ж вони працювали в райкомі партії, вони ж не хотіли, щоб їх з роботи вигнали. Так ми вночі виходили на стадіон і там розмовляли, щоб ніхто не підслуховував нас. Так ми їм розказували, що вчора бачили тих на гумовому човні.
Ходили в гори, гарно там було, але ми все боялися, що нам можуть пришити порушення. І виявилося, що нас уже в травні 1987 року звільнили, але ми нічого не знали, далі відбували заслання. І тільки в жовтні нам повідомили, що Горбачов нас помилував чи як там, не знаю, чи звільнив. Це помилування було в травні місяці, а нам тільки в жовтні повідомили про це, і далі спостерігали за нами. Може, вони й не спостерігали, але ми продовжували відбувати заслання, ми не могли поїхати в Горно-Алтайськ, нам не вільно було, хоч там було якихось кілометрів дванадцять. Тобто ми не могли вільно себе почувати.
Так у жовтні сказали – а куди їхати? В Україну? Цей обласний кагебіст подзвонив у Київ, відповіли, що ні, в Україну ви не можете їхати. Ми все-таки написали листа. З київського КГБ нам повідомили, що квартиру ми вам не повернемо (бо після мого арешту забрали квартиру), що як приїдете, влаштуєтесь на роботу, то квартиру зможете отримати на загальних підставах. Ну, ви уявляєте собі: Руденко пенсіонер, а щоб стати на чергу, треба було мінімум п’ять років пропра-цювати, щоб тільки на чергу стати, а потім 25 років простояти в черзі, щоб отримати квартиру – тобто нереально. І що робити? А тоді цей начальник обласного КГБ Горно-Алтайського каже: «Нам із Москви подзвонили і сказали, що ви можете виїжджати за кордон». Та як же ми виїдемо, як навіть наші листи нікуди не доходять, куди ми посилали... "Ну, тепер напишіть, то дійдуть". Ми послали телеграму Галі Горбач у Німеччину, що нам потрібен виклик. І ми отримали з Німеччини виклик, нам сказали, що випустять. Але ж ми не можемо до Москви доїхати, нема грошей. Пишу в Москву, щоб нам гроші вислали, бо ми не можемо виїхати. Там була Лідія Чуковська, вислала нам гроші на дорогу.
Ми приїхали в Москву, жили трохи у знайомих, але скільки можна у знайомих жити, у кож-ного ж своя сім’я, свої проблеми, це кому ж потрібні такі нахлібники? То я пішла там, понапозичала гроші у знайомих у Москві, пішли ми в готель. У готелі ми добули, поки візу оформлювали. Виїхали.
На першому нашому виступі в Німеччині люди зібрали скількись там грошей. Перші гроші, що нам дали, я відправила в Москву, щоб борги повіддавати, хоч там були такі люди, що казали: не треба, ми вам так дали, не треба борги віддавати, але, я думаю, все-таки краще віддати борги. То перше, що я зробила, то це вислала всі борги, повіддавала, у кого позичала.
У Німеччині ми пробули майже два місяці. Перші виступи, потім трошки заспокоїлося, і Руденко зразу сів працювати і написав "Шлях до хаосу". Чому він це написав? Бо в Німеччині журналісти, представники влади питали: «Що ви думаєте про цю перестройку?» То він зразу всім казав, що нікуди вона не приведе, ця перестройка, бо її неправильно роблять. Він казав, що це економічна криза, цю перестройку ніколи би не робили, якби не економічна криза. А тоді сів і написав свій "Шлях до хаосу", бо напрошувалася така праця, він відповідав цією працею на питання, які йому задавали.
Тільки закінчив цю працю, ми пішли в американське посольство. Бо в Німеччині йому про-понували роботу, але він щось дуже хотів у Америку. Німеччина дуже така пунктуальна, а він каже: «Я хочу себе почувати вільніше. В Америці вільніше». Пішли ми в американське посольство, попросили політичного притулку, нам його зразу надали, квитки нам оплатили з Американсь-кого Комітету спасіння. Оплатили нам квитки, посадили в літак. У нас не було ні копійки гро-шей. Ми летіли з Москви у Німеччину – у нас не було грошей, а з Німеччини в Америку – тим паче при собі ні копійки не було грошей.
Привезли нас в Америку, виходимо в аеропорту, хто зна, що це буде, як ми будемо жити... Але нам дали такі значки, що ми не знаємо мови. Вийшов один, на такій колясці під’їхав, посадив нас замість багажу в ту коляску і кудись нас повіз. Повіз, повіз, а тоді відчиняються двері – а там повно народу! Українські, російські дисиденти, що виїхали раніше, – і всі нас зустрічають. Нас у якийсь зал прямо в аеропорту! Ми такі втомлені, хотілося швидше відпочити, а тут такий величе-зний зал, нас туди заводять, зразу на сцену, а повен зал людей, всі люди встають і співають "Ще не вмерла України…" – гімн український. Я стою плачу. То було так несподівано і так зворушли-во. Була велика прес-конференція, там було повно американських журналістів, прес-конференція тривала, мабуть, години дві.
А потім кожна американська українська організація хоче перехопити Руденка в свої руки, там буквально чіплялися за руки Руденка. З одного боку одні обвисли, з другого другі, а треті якось так нишком на хвилиночку десь там нас зупинили, раз, двері зачинили, нас з багажем туди. А в нас уже багаж появився, бо в Німеччині надарували нам книжок, і ми вже ці книжки взяли з собою, вже в нас багаж є. Ці зовсім треті нас викрали і повезли. Якимись чорними ходами виве-ли, посадили в машину, а люди там зосталися. Ну, ми цього нічого не знали, ми не розуміли, що йде якась боротьба навколо нас. Але потім нам усе це порозказували, потім це з’ясувалося, що одні хотіли залучити Руденка до своєї організації, а ті до своєї. Але все скінчилося нормально, бо Руденко не приєднався ні до одних, ні до других, сказав, що я буду сам по собі, хочете зі мною дискусію вести – будь ласка, є газети. Так воно й було.
Він собі сидів удома, працював, очолив Закордонне представництво Української Гельсінкської Групи, а пізніше – Спілки, а я пішла спочатку на курси англійської мови, бо ж нічого не зна-ла. Вийшли ми в Нью-Йорк, ідемо по вулиці, він каже: "Ну, шукай, хоч розмовник треба російсько-англійський купити". А я ж не знаю по-англійськи жодного слова, але трошки знаю по-французькому. Йду і питаю по-французькому, де можна знайти російсько-англійський розмов-ник. Усі розводять руками, не розуміють. А одна чорна – в Африці ж французька мова, – одна чорна йде, зрозуміла, каже: "Ходімо, я вам покажу". Повела. А мені хтось казав, що там на П’ятій авеню є «Камкін» , магазин такий. Вона нас взяла і повела туди, показала, навіть поличку знай-шла, каже: "Ось тут вибирайте". Є російська література – і словники, і все. То я там уже зразу накупила.
Пішла на курси англійської мови, походила місяць, трошки вивчила. А тут якраз у редакції газети "Свобода" є місце, і запрошують Руденка. А Руденко сказав, що не піде в редакцію працю-вати, але Раїса пішла б. Ну, а ми ж живемо у людей, українка пустила нас до себе в хату. Але скільки ж можна жити у чужих людей, треба ж уже своє мати. Нам сказали, що як я там буду працювати, то зможемо квартиру дістати в будинку поряд з роботою. Поставили нас на чергу на ту квартиру. Я кидаю курси, бо боюся, що як буду довго думати, то хтось посаду займе і буду тоді знов шукати роботу. Так я опинилася в редакції "Свободи", кинула курси, пішла на роботу. Пробувала ввечері ходити на ті курси, але вечірні курси були, по-перше, неефективні, а по-друге, працювати в газеті, а потім ще курси − неможливо було, то було дуже велике навантаження. Так що я англійську мову так толком і не вивчила. Ну так, на побутовому рівні вивчила, звичайно.
Працювала, і квартиру нам дали досить швидко, місяців через чотири. Нам на роботу було буквально три хвилини йти, то дуже зручно було.
Запитання: На якому поверсі?
Р.Руденко: На п’ятнадцятому спочатку, а потім уже на вісімнадцятому. У нас там український будинок був, що належав організації «Український Народний Союз». Вони мали цей свій п’ятнадцятиповерховий будинок. Потім вони його продали, і всі українці лаялися, що вони продали. Та невдовзі вони придбали інший будинок у Парсипані. Але то пізніше, а тепер оце наш Український Дім, тут Ґудзон, а тут World Tride Center. І отут же, де я живу, де мої вікна, мій балкон виходив прямо на Манхеттен. На оці будинки, пробиті літаками, під час терористичного акту… (11 вересня 2001 року. – В.О.)
В.Овсієнко: Ворлд-трайд-центр, так?
Р.Руденко: Ворлд-трайд-центр, це Світовий Торговий Центр. Він прямо перед моїм балконом. То я тепер, як приїжджаю, дивлюся, і мені так... Ну, не можу звикнути, що там нема цих будинків-близнюків. А я тоді зразу приїхали після цього терористичного акту, там ще були руїни, страшно було на те дивитися.
В.Овсієнко: А скажіть людям, чого ви в Америку досі їздите?
Р.Руденко: Я вам скажу, чого. Вже не їжджу, але їздила, тому що, по-перше, там же залишалися речі, наша бібліотека, то слід було потрошку поперевозити сюди, що треба, а решту там повикидати, щоб звільнити квартиру. А крім того, я ще деякий час жила в Україні, а працювала для газети "Свобода". Потім уже не могла працювати, бо в мене так: мама тут захворіла, паралі-зована, і чоловік осліп. І така ситуація була, що мені треба було між двома хворими крутитися, я не могла вже працювати, мусила покинути працю. А в Україні подала документи ще в дев’яносто першому – на українське громадянство, а мені сказали: «Ви втратили право на українське громадянство, тому що ви під час розвалу Союзу не були на території України, то тепер ви можете набувати громадянство на загальних підставах, як іноземці». Хоч у мого чоловіка є документи, що він у Києві прописаний, що це мій чоловік, всі документи є – ні. Якби він був одружений з китаянкою, їй би зразу дали українське громадянство, а мені − ні в яку. А закон уже був, що я мала повне право на українське громадянство, виробила всі документи, треба було ще тільки анкету заповнити. От вони мене з цією анкетою посилають: міський ВВІР у районний, а районний у міський. І вони мене чотири роки за оцією анкетою один до одного посилали. Я розуміла, що це означає, просто я спочатку розгубилася: що це таке, ті кажуть, піди по анкету туди, а ті – туди. А то були чоловік і жінка, він працював у міському ВВІРі, а його жінка у районному. І вони посилали одне до одного, поки я здогадаюсь і заплачу. Мені підказали, що вони просто хочуть, щоби ви заплатили. "А скільки ж треба платити?" Кажуть: "Та, вони менше десяти тисяч доларів не беруть". – "Ні, – кажу, – якби я й хотіла дати, то таких грошей у мене нема." А чому я їм маю платити? Я маю право по закону. А вони мені навіть не давали статус на мешкання в Україні, з цією анкетою отак водили, чекали, поки я заплачу.
Я ще працювала на газету "Свобода", то на якійсь прес-конференції підійшла до Олександра Мороза, він тоді був головою Верховної Ради, а він мене питає: «Як у вас справи?». Якби він ще не спитав, то я б, може, і не подумала йому скаржитися, а так кажу, що в мене погані справи. "А що таке?" – "Ну, – кажу, – добре, я вам напишу". Я йому написала, описала всі ці перипетії, і він чи наклав резолюцію, чи подзвонив туди, в ВВІР. А я ж не знала, який результат, то поїхала в Америку. Бо так: в Америці такий закон, що я можу тільки півроку бути за її межами. В Америку треба кожні півроку повертатися, інакше я втрачу там право на мешкання, а в Україну я кожен раз приїжджаю, то мушу візу купувати, тому що не маю громадянства, я особа без громадянства. Мало того, що у мене тут двоє хворі вдома, я ще мушу весь час у літаку туди-сюди літати кожні півроку, так це ж мені гроші коштує – і дорога, і віза, і все. То я вже не витримала, поїхала в Америку і подала на американське громадянство. Я там була два місяці, за два місяці мені без проблем надали американське громадянство. А американське громадянство вже дає мені право бути за кордоном скільки хочеш, хоч і п’ять років, і десять, я вільно можу жити, де завгодно, і я не втрачаю ніяких прав. То я думаю, хоч з Америкою вже не буду мати проблем, а тоді вже буду тут добиватися. То вже тоді не треба мені було кожні півроку вертатися в Америку. Я покинула працю і в Україну перебралася. Згідно з законом мені мали надати статус на мешкання на два роки і сказали, що кожні два роки мені треба його продовжувати, цей статус. Потім вони дадуть на п’ять років, а як п’ять років мине, то вони будуть розглядати, може, тоді нададуть мені україн-ське громадянство. Але через те, що Мороз їм сказав, щоб вони задовольнили все, що я хочу…. А я повернулась з Америки й кажу: "Я оце чотири роки не можу у вас вибити громадянство…" А начальник ВВІРу каже: "Та, знаєте, у нас таке ще недосконале законодавство…" А я кажу: "Ну, то добре, як недосконале, то давайте мені вже цей статус, щоб я хоч мала якусь прописку, щоб я не була підвішена, бо я вже маю американське громадянство". А він: "Ану, покажіть". Я виймаю паспорт, він подивився, каже: "А знаєте, ми вам можемо дати українське громадянство хоч зараз, тільки ви повинні відмовитися від американського". Я кажу: "Так ви ж дві хвилини тому казали, що у вас недосконале законодавство. То ви хочете, щоб я вам повірила після того, як ви мене чотири роки маринували? Щойно було недосконале, а тепер уже ви можете дати". Так я з тим і лишилися, з американським паспортом, по сьогоднішній день.
Минуло тих два роки, я пішла, щоб мені продовжили ще на два роки, а потім ще на п’ять років, а вони мені вже дали постійне право на мешкання в Україні, поставили штамп "Постійно". Видно, боялися, що я поскаржуся ще комусь, може, до Кучми піду або куди, то вже поставили і мені вже не треба продовжувати цей статус. Але в Україні я маю статус на мешкання, а в Амери-ці маю громадянство. І тепер в Америку мене час від часу викликають для участі в суді присяж-них. Там же судять когось, то викликають по черзі громадян. Інколи викликають і мене туди на суд. То треба їхати, бо, як не явишся, то оштрафують.
В.Овсієнко: Тут право голосу маєте?
Р.Руденко: В Україні ні, а в Америці – так. [Репліка про Ющенка, нерозбірливо]. В Україні я маю всі права, крім голосу, голосувати не маю права. (Оплески).
М.Рудь: Слово надається Василю Васильовичу Овсієнку.
В.Овсієнко: Коли б ви так гарно виступили, Раїсо Панасівно, як не на таких зборах? То я зумисно ставив вам такі питання, щоб ви якомога більше розповіли. А те, що розповідатиму я, то вже не так цікаво. Але все-таки я дещо доповню. [Вимкнення диктофона].
З відповідей на запитання.
Р.Руденко: Ще до арешту один іноземний журналіст домовився з Руденком про зустріч біля оперного театру. Він подзвонив, вони домовилися по телефону зустрітися, він сказав, як він буде одягнений, той іноземець. То був італійський журналіст чи хто, я вже не пригадую. Він розказав, як його впізнати. Але ж ми знаємо, що наш телефон прослуховується і що нам не дадуть зустрітися. І ми так домовилися: "Ти йди, а я теж поїду з тобою, але буду спостерігати". Бо ж стежать за нами, ми ж знали, що не дадуть зустрітися. Приїхали ми туди, до Оперного театру, де той призначив побачення. Але я так на відстані тримаюся, зовсім збоку, здалеку дивлюся. Мій чоло-вік пішов на те місце. І тільки він підійшов, а там уже чорна "Волга" під’їхала і зразу до нього підбігли той слідчий з другим, який у нас уже не раз робив обшук, я його впізнала. Вони схопили Руденка, швиденько його так під ручки і в машину. І повезли. А я залишилась, виглядаю-виглядаю, думаю, може, і мене зцапають, але добре, що я на відстані дивилася, бо вони б і мене забрали. Я залишилася і чекаю того чоловіка, чекаю-чекаю, його нема, довгенько чекала. Уже зібралася йти, коли, бачу, він появився. Він же описав, як він виглядає, і я його впізнала. Я підійшла і кажу, так і так... А він тоді каже: "То мене, – каже, – затримали, мене просто не відпускали, я думаю, що вони зумисне затримали і напоїли коньяком". Він мені почав розказувати, як там його споювали, каже, ніколи в житті стільки не пив, мене буквально силою споювали і не відпус-кали, через те я запізнився. То я йому розказала, що мого чоловіка тут взяли, але те, що він хотів вам передати, у мене є, тільки треба їхати додому, бо книжка у нього залишилася в плащі. Він йому всього лише хотів передати книжку своїх поезій, ту книжку, яку тут заборонили, – "Всесвіт у тобі". І ще одну книжечку він підписав. Так я з цим італійцем поїхала додому, віддала йому ці книжечки і він поїхав.
А Руденку там морочили голову, що ми вас усюди шукаємо, що ми вас не можемо знайти, нам треба з вами поговорити. Так вони його протримали довго, досить пізно відпустили.
А ми з тим журналістом поїхали міським транспортом, не в таксі, і аж тоді, коли він повер-нувся в таксі у свій готель, аж тоді вони вже відпустили Руденка. Тільки коли їм посигналили, що італієць на місці в готелі, вони Руденка відпустили. Руденко приїжджає додому, каже, що так і так. А ми розмовляли не вголос, у нас такі розмовнички були, бо вони в хаті слухали.
В.Овсієнко: Москвичі казали: «Русско-русский разговорник». Така плівка на чорному тлі, на ній пишеш такою паличкою. Написав – усе видно, а потім, раз, підняв цю плівку – і вже нема того тексту. «Русско-русский разговорник».
Р.Руденко: То я йому написала, що зустрілася з італійцем, що я віддала йому книжки, тільки без його підпису, зустріч відбулася й так. Так що книжку ми передали і, здається, я вже не прига-дую, якісь ще папери передавала, я вже зараз не можу сказати що. Отаке було ще до арешту.
Р.Руденко: Якби Ющенко не пішов на переговори про широку коаліцію, то там, на Сході, вже активно готувалися до того, щоб Схід відокремити від України і приєднати до Росії. Негайно до цього приєдналася б і Одещина, і Крим, і був би розкол. Якщо Ющенко пішов на це, то тільки заради того, щоб уникнути югославських подій в Україні. Я вважаю, що він правильно зробив, бо зараз би кров лилася, була би громадянська війна. Януковичівці активно готувалися до розколу України, вони й не приховували цього, вони дуже активно до цього готувалися. І Ющенко зму-шений був піти на це, щоб уникнути громадянської війни.
В.Овсієнко: Це, напевно, правда. Вони ж думали, хоч шматочок відірвемо собі, а тут: "Будь ласка, нате вам усю Україну".
Про обшук.
Р.Руденко: Обшукували саме тих, з ким я спілкувалася. У кожного обшук робили. До всіх його знайомих і родичів приходили одночасно, щоб ніхто не міг іншого попередити. Якщо в когось переховувалися якісь документи, то всюди їх знаходили.
[Кінець запису]

Вшанування Миколи та Раїси Руденків у Київському міському будинку вчителя 19 листопада 2000 року. "Многая літа" співає хор "Гомін". Знімок В.Овсієнка.  



 Поділитися

Вас може зацікавити

Спогади

Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Спогади

Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.. Євген Захаров, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»

Події

Звернення до Президента України. Василь Овсієнко

Персоналії / Український національний рух

БОЦЯН ІВАН СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В. В.

Інтерв’ю

БОЦЯН ІВАН СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В. В.

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Спогади

Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова

Спогади

Як діставався "самвидав" на Захід. Зінкевич Осип

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛИША Раїса Савеліївна. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАЛИНЕЦЬ-СТАСІВ Ірина. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РУДЕНКО Микола Данилович. Інтерв’ю про створення УГГ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТ Олексій Петрович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

MENU