Герберт Пфафф, ДРУГИЙ ПАСПОРТ

 223109.07.2010

Німецький культурний Центр Ґете-Інститут в Україні
Спілка «Культуррінґ у Берліні»

«ПІД АРЕШТОМ»
(фотографії та свідчення з камер попереднього затримання Штазі)

Український переклад з каталогу виставки
(інтерв’ю, взяті Францискою Ву у колишніх в’язнів)

Народився у 1943 році в Берліні. Герберт Пфафф двічі був під арештом у Берліні-Гоеншьонгаузені. Першого разу йому було 20 років. Під час візиту до східноберлінського району Панков цей мешканець Західного Берліна знайшов посвідчення особи громадянина НДР. Він хотів віднести його до поліції. На шляху туди йому стало зле. На допомогу прийшли перехожі, які доправили Пфафа до лікарні. У приймальному відділенні в його одязі виявили два посвідчення.

Чи можете Ви описати перебіг Вашого арешту?

Після того, як мене обстежили, лікар або санітар запитав мої особисті дані. Я на це мляво відповів: «Подивись у моїй куртці, там паспорт». Не подумавши при цьому, що східний паспорт також лежить у куртці. Він взяв паспорти і нічого не сказав. Раптом через 20 хвилин почулись кроки, і у приміщення увійшли два співробітники народної поліції. В руках тримали східний і західний паспорти. Мені наказали йти з ними для складання протоколу. Два полісмени і ваш покірний слуга між ними – так ми попрямували до дільниці. Після півгодинного чекання з’явився пан у цивільному. Мені сказали, що потрібно піти до іншої дільниці. Ми пішли сходами вниз, а перед дверима вони зірвали з мене куртку і накинули на голову. Потім потягнули голову донизу. «Нахиліться!» Раз, і я в машині. Наступне, що я побачив, була камера без вікон у сумнозвісному «підводному човні» Гоеншьонгаузен.

Що Вам ставили в провину?

Пройшло багато часу, не скажу скільки, та ось двері камери відчинились. «Ходімо!» Мене відвели до 112-ї, кімнати для перемовин. Там повідомили, що підозрюють в мені агента і шпигуна; разом із вчиненням злочином проти миру в усьому світі. «Ліпше Ви зараз же зізнаєтесь, до якої шпигунської організації належите». Це питання повторювалось постійно: «До якої шпигунської організації належите?» Я, двадцятирічний юнак, почув тоді назви таких секретних служб, які взагалі ніколи не чув.

Чи не думаєте Ви, що паспорт НДР навмисне поклали на тротуар?

Штазі брехало тоді, бреше і зараз. Власника посвідчення звичайно ж допитали. Про це мені не повідомили. Він стверджував, що нічого не пригадує. Він носив посвідчення згідно з приписами у нагрудній кишені і власне не міг його загубити. Тоді його запитали, чи не припускає він, що це була крадіжка. Він відповів, що посвідчення може бути і підроблене. У моїй справі я пізніше прочитав, що власник посвідчення був начальником Штазі у Пренцлау.

Чи зустрічались Ви з ним після падіння Стіни?

Моя теперішня дружина родом з Пренцлау, і у 1992 році я довів до сказу всіх її родичів. Двоє його знали. Тоді я попрямував до нього, відрекомендувався і сказав, що завдячую йому сімома місяцями в підводному човні. Запитав його, чому він тоді не підтвердив, що загубив паспорт? Його реакцією було: «Я взагалі не пригадую цей випадок.»

Що Ви відчуваєте до цієї людини?

З одного боку повну зневагу! З іншого – треба бути реалістом і зважати на те, що він певно сам боявся. Якби він сказав правду, це б мало для нього сумні наслідки.

Як засоби тиску застосовувались до Вас?

Перші шість тижнів мене майже кожного дня і навіть уночі допитували. Тобто позбавляли сну по повній, без дозволу лежати вдень на нарах, навіть після нічних допитів. Було достатньо фізичного насильства, ляпасів, штурханів ногами по сідницях. За кожне промовлене мною «ні» мене гамселили по обличчю або висмикували стілець. Це мої закиди панові Зіґфріду Ратайціку, колишньому комендантові Гоеншьонгаузена. Він нахабно стверджує, що людей не били. Колишня верхівка Штазі не понесла жодного покарання; все минуло за строком давності. Це сумно. Вони отримують хорошу пенсію, їздять на шикарних мерседесах, відгодували собі товсті пики і мріють про реабілітацію. Така дійсність.

Що для Вас у підводному човні було найгірше?

Сидіння на самоті. Кожні п’ять хвилин відкривалось вічко камерних дверей, в якому з’являлось свиняче око. Вдень і вночі, постійний тотальний контроль. Сидиш один і не знаєш, що зараз відбувається. Тоді в голову лізуть найгірші речі. Від відсічення голови до пострілу в потилицю.

Як Ви долаєте пережите Вами?

За допомогою екскурсій по меморіалу Гоеншьонгаузен. На кожній екскурсії я описую те безправ’я, яке чинилось, ділюся досвідом з відвідувачами. Щоб цього більше не траплялось, принаймні у Європі. Я знаю, що безправ’я має місце у Чилі, в Китаї, а також у країнах, які конче прагнуть стати членами ЄС.

Які це відобразилось на Вашому здоров’ї?

Спочатку було страшенно важко. Я прокидався вночі, весь спітнілий, зістрибував з ліжка і автоматично заправляв постіль. Це було залізне правило. Або чую гучні звуки, немов відкривається замок камери. Сьогодні, коли я покидаю меморіал та минаю величезні залізні розсувні ворота, через які ніколи не міг пройти добровільно, то викреслюю для себе все, що відбувалось всередині.

Як відбулось Ваше звільнення і що Ви при цьому відчували?

Рано вранці мене доправили до слідчого. Він вмостився на стіл і сказав: «Тепер слухайте сюди, розмова буде коротка. Уряд Німецької Демократичної Республіки прийняв рішення звільнити Вас з огляду на молодий вік». І все. Я мусив підписати зобов’язання зберігати таємницю. Мені зав’язали очі і водили туди-сюди будівлею, поки раптом я не почув: «Нахиліться, Ви в машині». Маючи зав’язані очі, неможливо відразу повірити в це. Потім я сидів із зав’язаними очима в машині. Хтось був поруч, хтось з іншого боку, двоє спереду, і так ми їхали, їхали і їхали. Потім авто зупинилось, обидва типи зі Штазі вийшли, я з ними, і мені подумалось: зараз прозвучить постріл, і тебе не стане. З моїх очей зняли пов’язку. Я був мов у тумані, не міг розгледіти контури, щось розібрати. Потім мені сказали: «Поверніться спиною, ми їдемо назад, Ви вільні». Я стояв посеред лісу. Навкруги жодної вулиці, нічого. Я не знав, де я. Може, в Москві або деінде, казав собі подумки. Потім з’явився страх, що за деревом причаїлась людина. Я побіг вперед, постійно дослухаючись, прагнучи почути якийсь шурхіт серед співу пташок. Потім дізнався, що знаходжусь в лісі біля Кьопеніка, поблизу озера Мюґельзеє.

Яка була реакція у батьків, коли Ви раптом повернулись додому?

Всі звичайно ж дуже раділи. Потім прозвучало запитання: «Хлопче, а звідки ти повернувся?» Я відповів: «Ну, познайомився там з однією пристрасною жінкою. Звати Аннелоре.» Я боявся, бо на прикладі Вальтера Лінзе бачив, що ці негідники не гребували навіть брутальними викраденнями із Західного Берліна. Штазі мені погрожувало: «В нас довгі руки. Якщо порушиш таємницю, ми тебе всюди знайдемо!» Три роки я зберігав мовчанку. А коли потім розповів, де я був, то мені ніхто не повірив. Навіть сім’я. Моя мама мені дорікала: «Хлопчику, ти був не там, де кажеш. Ти змінився. Вночі ти схоплюєшся, весь спітнілий, і починаєш кричати.» А я відповідав моїй мамі на це: «Та, дурниці! Це не крик, це я кличу Аннелоре».

Що Ви робили після свого звільнення?

Я заприсягнувся: це вам так не минеться. Я приєднався до груп, про які більш-менш чув, що вони працюють проти НДР. Наприклад Бойова дружина проти нелюдськості (КґУ). Вирішальним для мене було 13 серпня 1961 року. Будували стіну. Тоді все почалось. Із Західного Берліна ми запускали у Східний кульки, ракети, листівки. Та мені цього було замало. Я перевів через кордон свого колегу по роботі, його жінку і їхніх двох дітей. Про це пішли чутки по Західному Берліну. Через чотири тижні до мене навідались два пани з політичної поліції Західного Берліна. Вони запитали, чи я зацікавлений у тому, щоб допомагати втікачам. Так все і склалось. Я сказав «так». Мені було ясно, що буде, коли мене пов’яжуть. Та це не спиняло. Анітрохи. За рекомендацією я розпочав працювати у західноберлінському Німецькому Червоному Хресті ДРК. Як співробітника ДРК мене ставили на пропускні пункти в Західному Берліні. Сьогодні я вже можу розповісти, що мій шурин працював тоді у федеральній друкарні. Там виготовляли посвідчення особи. І тоді з’явилась грандіозна ідея. В моїй сумці було до 50 пустих бланків посвідчень. В них вклеювали фотографії та вписували імена тих, кого я забирав з НДР. Перед тим посвідчення прописували за однією західноберлінською адресою. Інакше мені б не видали перепустки. Вони навіть були проштамповані на дільниці як справжні. На їх основі я подавав заявки на отримання перепусток. І мені їх видавали. Я зміг вивести з НДР 46 людей.

Як відбувся Ваш арешт?

2 листопада 1964 року я потрапив у пастку на вокзалі Фрідріхштрассе. Як співробітник ДРК в мене була довгострокова перепустка до Східного Берліна. У своїй уніформі я мав дозвіл на вільне пересування по Сходу. На прикордонному вокзалі Фрідріхштрассе мені постійно треба було проходити через особливий пропускний пункт, що був призначений для східноберлінських залізничників, які працювали на Заході. Раптом переді мною виріс якийсь чоловік: «Пан Пфафф, Міністерство державної безпеки, йдіть за мною, ми хочемо поставити Вам декілька запитань». В моїй голові відразу ж промайнула думка: «Ну ось, знову опинишся у бридкому підвалі.»

Як Штазі змогло довести, що Ви допомагали втікачам?

Через вісім місяців слідчий у моїй справі був впевнений в успіху. Він жбурнув на стіл заявки відповідних осіб і сказав: «Бачите, ці люди більше не у нас. Експертиза підтвердила ваш почерк. Ви особисто заповнювали це. І Ви ще заперечуєте!» На це я не розраховував. Я думав, що ця банда все знищувала. От дідько, вони складали заявки у Гоеншьонгаузені. Я більше нічого не міг на це відповісти.

Як довго Вас тримали під арештом?

Мене засудили 17 червня 1965 року, коли в Західній Німеччині святкували «День німецької єдності». Прокурор мені в’їдливо зауважила: «Погляньте у вікно, у вас сьогодні свято, вихідний. Вам також дається вихідний, два роки і шість місяців позбавлення волі». Бум, і все. Я отримав «лише» два роки і шість місяців, бо прокурор вважала, що головна провина лежить на Міністерстві держбезпеки. Слід було помітити, що посвідчення нові. Та зробити висновок і не видавати перепусток. Це мене врятувало. Та я мусив відсидіти два з половиною роки, від дзвінка до дзвінка.

Яким було поводження з Вами, якщо порівняти з підводним човном?

Ляпасів не давали, наголошували на тому, що «в нас є час, в нас є час». Допити були більш «гуманні». В порівнянні з минулим не було фізичного насильства. Та наруга можлива не лише через застосування фізичної сили, але також і психологічно.

Яку наругу вчиняли з Вами під час другого арешту?

За два дні перед оголошенням вироку мене відвели до слідчого. Він «турботливо» промовив: «Не знаю, як це Вам сказати. З Вашою дружиною і дитиною трапився смертельний випадок у Західному Берліні. Я вже говорив з цього приводу з товаришем генералом». Моя колишня дружина і дочка, яка мене вже тричі зробила дідом, живі і досі.

Вас зрадили?

Тоді я не уявляв, що у Західному Берліні також є агенти Штазі. Це були так звані ІМВ, співробітники-інформанти із Заходу. І лише переглянувши свою справу в Штазі, я побачив: керівник мого взводу Червоного Хреста у Західному Берліні був неофіційним співробітником Штазі (ІМ). Він мене і здав. Повідомив, що один з його співробітників постійно подає заявки на отримання пропусків.

Чи розмовляли Ви з ним з цього приводу пізніше?

Спочатку це було для мене шоком. Я його відшукав через шість тижнів. Перше ж питання, яке він мені поставив: «А, тепер ти знаєш?» Його шантажували. В нього тоді померла мати, яка залишила у спадок гроші. Його сестра мешкала в Плауені. Він зустрівся з нею на транзитній території, щоб передати їй готівкою частину спадку. При цьому його сфотографували і зняли на камеру. У Драйлінкен, при в’їзді до Західного Берліна, його підізвали і показали фотографії. Потім пояснили: «Є два варіанти: або Ви на десять років зникнете у готелі з нарами, або залишаєтесь працювати у Червоному хресті. Туди ми ще не ввели нікого з наших. Ви можете бути першим. Подумайте про Вашу сестру в Плауені. Якщо не хочете робити так, як хочемо ми, вона піде у в’язницю». Після цього він підписався і став ІМ у Штазі.

Що Ви сьогодні до нього відчуваєте?

Логічно, що я більше не хочу його бачити. З іншого боку він все-таки бідака. Знаю від інших, які з ним спілкуються, що він страшенно страждає від цього. Але тут я залишаюсь невблаганним і кажу, що він ще мало страждає.

Що Ви бажаєте собі на майбутнє?

Я і майбутнє? Мені 72 роки. Принаймні бажаю, щоб до кінця року не закрили архівів Штазі, як це планують зробити. Весь світ має дізнатись, яка диктаторська система тиранії панувала тут. Якими засобами тиснули на особистість людини і руйнували її. І я залишусь тут у Гоеншьонгаузені до скону.

© ІНТЕРВ’Ю: Франциска Ву

www.goethe.de/ukraine<br>
www.franziska-vu.de<br>
www.Kulturring.org<br>
www.stasi-live-haft.de