КОВАЛЕНКО НАДІЯ ДМИТРІВНА

 484422.03.2011

автор: Овсієнко В.В.

КОВАЛЕНКО (КИКОТЬ) НАДІЯ ДМИТРІВНА (нар. 27.12. 1927 р. в с. Переселення Кагарлицького р-ну Київської обл.)

Учителька, методист, просвітянка.

З родини вчителів Дмитра Мартиновича та Ніни Миколаївни Кикоть. 1930 р. переїхали до Києва. Батько за участь у війську УНР був ув’язнений 1933 – 1941 рр.

До війни Надія закінчила 8 класів. Пережила окупацію, знищення радянськими підривниками центру Києва. Тяжко бідувала разом з матір’ю. Весною 1942 р. схоплена під час облави і вивезена до Німеччини. Перебувала в таборі військовополонених у м. Заац, у Судетах. Тяжко працювала у німецьких господарів. За зв’язок із чеськими підпільниками була заарештована гестапо.

Після визволення більше року примусово працювала в автобатальйоні. Навесні 1946 р. повернулася до матері в Київ. Розбирала руїни Хрещатика, поступила в технікум культпросвіти. За рік склала екзамени за 10 класів і вступила на філологічний факультет Київського педінституту ім. Горького, який закінчила 1951 р.. Направлена в Київську школу № 153 ім. Пушкіна з російською мовою викладання, де працювала майже 10 р.. Уроки її були справжніми творами мистецтва, учні любили їх: ніхто не звільнявся від вивчення української мови і літератури.

1946 р. одружилася з Юрієм Миколайовичем Коваленком – героєм війни (згодом талановитий учений, архітектор, художник). Син Андрій народився 1955, донька Оксана 1959 р.

З 1956 до 1968 р. К. була депутатом Київської міської ради, працювала в комісії освіти. 1960 р. тодішній міністр освіти УРСР І.К. Білодід несподівано запропонував К. на посаду інспектора-методиста української мови та літератури. Повагавшись, погодилась. Національне прозріння почалося зі зливи листів від батьків з вимогою звільнити їхніх дітей від вивчення «никому не нужного украинского языка».
К. активно співпрацювала з патріотично налаштованими письменниками, провідними науковцями, кращими вчителями. Декого з них вдалося ввести до Наукової методичної ради Міносвіти, яка схвалювала нові підручники. Користуючись тим, що програми з української мови й літератури створювалися в Україні (програми інших предметів просто бралися з Російської Федерації), Науково-методична рада та актив учителів під керівництвом К. значно розширили коло письменників, творчість яких вивчалася в школі: у ІХ класі – Панько Куліш, Ольга Кобилянська, Лесь Мартович, Марко Черемшина, збільшено кількість творів Василя Стефаника. У Х – ХІ класах – Ю. Яновський, О. Довженко, М. Куліш, Остап Вишня, І. Кочерга. З великими труднощами програма була затверджена Колегією МО. Згодом до неї були введені твори Л. КОСТЕНКО, В. СИМОНЕНКА, М. Вінграновського, І. ДРАЧА.

Шкільні бібліотеки, особливо сільські, були бідні. За ініціативою Науково-методичної ради міністр А.Г. Бондар увійшла до уряду з пропозицією видати серію «Шкільна бібліотека». П.Ю. Шелест, перший секретар ЦК КПУ, підтримав це починання, забезпечив видавництва папером. Серія почала виходити мільйонними тиражами у видавництвах «Молодь», «Веселка», «Дніпро», де були створенні редакційні колегії. До написання передмов запрошувалися авторитетні люди: Б .АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, М. Шумило, В. ЧОРНОВІЛ, М. КОЦЮБИНСЬКА, В. Яременко, В. Неділько та інші. Сама К. написала передмови до видань творів О. Кобилянської, П. Грабовського, Б. Грінченка. Це справді допомогло вчителям в опрацюванні нових тем.

Крім того, Науково-методична рада домоглися видання навчальних кінофільмів та діафільмів до кожної теми програми. Кілька сценаріїв діафільмів склала сама К.. Створювалася фонохрестоматія з української літератури для V – ХІ класів. Диктор Українського радіо Петро Бойко відшукував в архівах справжні шедеври, у школах зазвучали голоси корифеїв українського мистецтва. Так школи України були забезпечені якісною наочністю.

Праця К. в організації цього процесу була відзначена «Грамотою Верховної Ради СРСР» та медаллю «За трудову доблесть», званням «Відмінник народної освіти».

Працюючи в міністерстві, К. читала лекції на філологічному факультеті Київського університету ім. Т.Шевченка, вела один клас у школі № 117, у неї практикувалися студенти-філологи.

КДБ пильно стежив за цією роботою. Почалися виклики на допити. Інколи ці допити – їх вели аж троє слідчих – тривали зранку до вечора. Там боялася навіть випити води, щоб не підсипали психотропних речовин, які паралізують волю. У вину ставилися організована нею конференція з питань культури мови, де Матвій Шестопал, Лідія Орел і Петро Бойко відверто говорили про становище української мови; її виступ на нараді вчителів-словесників у Львові; викриття нею фактів відмови шкіл Криму від викладання української мови; заперечення проти перекладу підручників української літератури на російську мову; прийняття в себе студентів-колядників на новий 1967 рік; що встала на презентації фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків»; участь у похороні Алли ГОРСЬКОЇ...

1968 р. К. примусили «за власним бажанням» звільнитися з Міносвіти і перевели в 117-у школу. Але й там не було спокою. До дня космонавтики К. запросила було на урок автора книжки про С.Корольова Сергія Плачинду, до річниці Івана Франка – Зіновію Франко. І мала розмови в КГБ, приходили комісії, перевіряли твори учнів, шукали «антирадянщину». К. зауважувала таємні обшуки в своєму письмовому столі, безпардонне стеження, у її помешканні з’являлись твори самвидаву, яких вона не приносила, закордонні видання, підсунуті «друзями». Було, що їй у трамваї всунули самвидав у сумку. Хоч самвидав до неї таки потрапляв. Наприклад, заступник міністра Миргородський «піймав» її за читанням книжки Івана Кошелівця «Сучасна література в УРСР», виданої за кордоном.
Кандидатську дисертацію К. відкликали з захисту. Репресії поширилися на всю сім’ю: сину Андрію – випускнику 117-ї школи – не дали заслужену золоту медаль; відхилили захист докторської дисертації чоловікові з питань містобудування. Щоб продовжити наукову роботу, він змушений був на кілька років виїхати в Казахстан.

Тиск посилився після арештів української інтелігенції 1972 р.. Допитували про стосунки з Б. АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ, І. Гончаром, І. та Н. СВІТЛИЧНИМИ, І. ДЗЮБОЮ, П. ЗАЛИВАХОЮ, Матвієм Шестопалом, Є. СВЕРСТЮКОМ, з колишньою політв’язенкою Вірою Чередниченко, яку рекомендувала на посаду заввідділом журналу «Українська мова та література в школі», де була членом редколегії, та багатьма іншими українськими інтелігентами, з якими дружили Коваленки. Кагебісти закликали подумати про сім’ю, дітей, чоловіка. На вимогу К. вести допит українською мовою капітан КГБ кинув зі злістю: «Таких, как вы, нужно ставить под стенку». Відмовилася підписати покаянну заяву, в якій її друзі названі були ворогами.

Почалися погрози, безкінечна тяганина по комісіях, які вимагали «визнати себе винною». –: «У чому моя вина, що чесно трудилась, що всі сили віддавала дітям, що несла їм красу рідного слова?!» Їй відповідали: «Почему так много ваших воспитанников рвутся поступать на украинское отделение филфака? Почему вы дома разговариваете по-украински, почему на стенах – рушники, казаки, а нет Ленина? У вас сомнительные друзья». (Це – письменник Михайло Стельмах, етнограф Іван Гончар, журналіст Микита Шумило, композитор Віталій Кирейко, співак Олександр Таранець, диктор Петро Бойко, особливо ж Б. АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, прийняту доньку якого Ярину, ученицю 117-ї школи, К. прихистила в себе).

Навесні 1972 р. на шкільних партзборах розглядалося питання про виключення К. з КПРС. Більшість проголосувала проти. Через це К. мала серцевий напад, довго не працювала, не могла навіть піти останній дзвоник сина. Але весь клас прийшов привітати її вдома. Це теж поставлене було у вину К. як «зрив державного заходу».

15.11. 1972 р., саме в день 17-річчя сина Андрія, питання про виключення було поставлене на бюро Ленінського райкому. Голова парткомісії Денисенко доповів, що К. має тільки позитивні характеристики з усіх місць роботи, її ні за що виключати. Але секретар райкому Ленець звинуватив К. у втраті політичної пильності, що вона оточила себе непевними людьми, дружить з письменниками, у яких гіпертрофоване почуття національної гідності. Знову мала серцевий напад, з лікарні вийшла весною 1973 року.

К. звернулася за допомогою до М.Стельмаха – лауреата Ленінської премії, депутата ВР СРСР, Героя соціалістичної праці. Він узяв усі її нагороди, характеристики, статті про неї і пішов до ЦК. Це теж поставили у вину К. – що звернулася до позапартійного Стельмаха, який у своїх творах «реабілітував петлюрівщину». До речі, К. не раз передавала адресовані Стельмахові листи політв’язнів, які він передавав Генеральному прокурору СССР Руденку, хоча це не мало жодних позитивних наслідків.

Три з половиною роки К. не могла влаштуватися на будь-яку роботу. Аж 1976 р. їй дозволили працювати в 132-й школі, але не в старших класах. Настороженість батьків і дітей скоро змінилася любов’ю. Московський райком згодом відновив її в КПРС. Та в душі її вже була випалена пустеля. Становище ускладнювала хвороба, а потім смерть матері.

1985 р. К. переїхала у с. Стайки Кагарлицького р-ну на Київщині, де чоловік побудував хату. Рік працювала у Стрітівській кобзарській школі, а потім ще 15 років викладала українську мову і літературу в Стайківській школі, вела також «уроки громадянства» за власною програмою. На базі цієї школи систематично проводилися семінари для вчителів, в основі яких лежала методика викладання К.. 1995 р. була представлена до присвоєння звання «Заслужений учитель», але її кандидатуру відхилили: «Слишком она щирая украинка».
На пенсію вийшла 2003 року, віддавши школі віддала 52 роки. Має понад 30 друкованих праць з літератури, методики викладання. Автор 15 навчальних діафільмів та 7 методичних посібників. Часто виступає в пресі, перед учителями та студентами з питань української мови та літератури, патріотичного і морального виховання.

10 років К. очолювала Кагарлицьку районну «Просвіту». Написала спогади про Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА, І. Гончара, М. Стельмаха, видала біографічний нарис «Наодинці із совістю» – про долю свого чоловіка Юрія Коваленка (помер 2006 ) і автобіографічний нарис «Пам’ять у полум’ї часу» – про долю патріотичної української інтелігенції в умовах комуністичного тоталітаризму. Чекають друку повісті з пережитого друзями «Осяяння», «Зустріч», «Не розминися з долею», «Не зрадь себе».

Син Андрій – інженер-будівельник, донька Оксана – вчителька української мови і літератури.

Живе в с. Стайки.

Бібліографія:
1.
Буковинська орлиця. Передмова // Ольга Кобилянська. Земля. Серія «Шкільна бібліотека». – К., 1965.
З далекої Півночі. Передмова // Павло Грабовський. Серія «Шкільна бібліотека». – К., 1966.
Сіяч добра. Передмова // Борис Грінченко. Серія «Шкільна бібліотека». – К., 1967.
Правдолюб. Передмова // Михайло Стельмах. – К., 1968.
Мов животворна криниця // Багаття. Борис Антоненко-Давидович очима сучасників. Упорядник Борис Тимошенко. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 1999. – C. 208 – 119.
Так звідки ти, дорого, почалася? // Дивослово: українська мова й література в навчальних закладах. Щомісячний науково-методичний журнал Міністерства освіти і науки України. – 2003, № 4. – С. 64-65.
Незабутнє // Іван Гончар. – К., 2007.
Наодинці із совістю: біографічна повість. – Кагарлик: Просвіта, 2009. – 120 с.
Пам’ять у полум’ї часу. Автобіографічна повість. Спогади. Рецензії: ЗАТ «Миронівська друкарня», 2009. – 152 с.
2.
Гармаш М. Багато званих, та мало вибраних...: Про народну вчительку Надію Коваленко // Дивослово: українська мова й література в навчальних закладах. Щомісячний науково-методичний журнал Міністерства освіти і науки України. – 2003, № 4. – С. 63-64.
Марія Гармаш. Слухайте голос вічності // Слово Просвіти, 2010. – 3 червня: http://slovoprosvity.org/2010/06/03/
Дмитро Чистяк. Дмитро Чередниченко: «Творчий учитель завжди виховує творців» // Слово Просвіти. – 2010. – 28 січня: http://litakcent.com/2010/01/28/dmytro-cherednychenko-tvorchyj-uchytel-zavzhdy-vyhovuje-tvorciv.html ) (згадує про роботу в Міносвіти з Н.Д. Коваленко). 

Авсиль Овсієнко, Харківська правозахисна група. 2010 р. Останнє прочитання 14.09.2016.


 Поділитися

Вас може зацікавити

Дослідження

Люди октября 1956 года. Алексей Макаров

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Персоналії / Український національний рух

БОЙКО ПЕТРО ТОДОСЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації

Український культурологічний клуб. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПРОКОПЕНКО ГАВРИЛО НИКИФОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації

УКРАЇНСЬКИЙ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ КЛУБ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАРЧЕНКО НІНА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ (ЮРІЙОВИЧ). Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОВАЛЕНКО ІВАН ЮХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МЕШКО ОКСАНА ЯКІВНА. Скрипка В.М.

Інтерв’ю

СИМЧИЧ МИРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОВАЛЕНКО ІВАН ЮХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU