КОХАН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

 273917.08.2011

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв΄ю з Василем КОХАНОМ

В.В.Овсієнко: П’ятого квітня 2003 року розповідає Кохан Василь Іванович. Записує Василь Овсієнко.
В.І.Кохан: Я, Кохан Василь Іванович, народився в Закарпатській області, яка тоді називалася Підкарпатська Русь і входила до Чехословаччини. Народився у бідній сім’ї. Сі-м’я була завжди налаштована на возз’єднання з Україною. Народився я 18 листопада 1926 року, село Косино, Cвалявський район.
Ходив у школу прямо в нас у селі, пізніше ходив у середню школу за 7 кілометрів від нас, у село Чинадійово (Мукачівський р-н). Цю школу я закінчив. Але коли в 1938 році був великий рух ОУН з Великої України, то в нас була організована Карпатська Січ. Я в ній був активним членом. Закінчив старшинську школу 1938 року в районі Чорної Тиси, неда-леко від гори Сивуля. (Це в 12 років? – В.О.)
Коли почався розвал Чехословаччини, то Закарпатська Україна мала автономію. Цю автономію Мадярщина і Німеччина намагалися ліквідувати. Ми зі зброєю в руках відсто-ювали свою незалежність. Я воював з кулеметом, кулеметником був. (Це в 13 років? – В.О.)
Нас перемогли, тому що в нас була тільки легка зброя. Частина наших січовиків пі-шла в Югославію, там є область Керестур, це Хорватія. Це люди, які вийшли колись із За-карпаття. У Керестурі розмовляють так, як і ми. Частина пішла через Румунію в Керестур, а ми пішли в підпілля. Наші в підпіллі добре замаскувалися. Коли прийшли мадяри, то все брали під свій контроль. Я вчився, а коли прийшли совєти – так їх будемо називати, – всіх нас добровільно-примусово забрали в армію. Це вже було в 1944 році. Я не хотів іти, але нас забрали, оточили конвойним нарядом і так погнали на фронт.
В.О.: А звідки вас взяли?
В.К.: Мене взяли в Мукачеві. І вже через три дні нас погнали на війну. Хоча ми були мало навчені, нас кинули в бій.
Я потрапив у парашутно-десантну дивізію, потім нас перевели у гірську 129-ту Жи-томирську дивізію і перекинули звільняти ременські (така назва? – В.О.) міста. Там, у Та-трах, були дуже важкі бої. Ото Пороніно, Закопане і Чорний Дунаєць… Я був ранений там, але мене не відпустили лікуватися, а посадили на телефон. Як тільки зажило – знову на передову. Потім Вісла, Краків – у цих місцях теж були дуже великі бої. Там я був вдру-ге ранений. Тільки зажило – поставили кулеметником, автоматником – де важко було. По-тім мав контузію, з тих пір погано чую. Одержав ще одне поранення. Воював у 66-й диві-зії, це був Перший Український фронт. Воював уже на території Польщі і Чехословаччини до 26 травня. Війна закінчилася практично 11 травня, а ми ще воювали до 26 травня. Після цього нас перевели на територію Радянського Союзу. Тут був голод, ми страшно голоду-вали, але жодного не відпустили додому. Не відпустили, щоб не було поповнення УПА. Нас тримали як заложників.
В.О.: А в якій місцевості вас тримали?
В.К.: У Кам’янець-Подільському, Чернівцях, де сильно діяла УПА. Тримали для то-го, щоби були під руками навчені солдати і щоб ми не пішли в УПА. А ми би перейшли в УПА стопроцентно. Так тримали нас шість років, до тих пір, поки Шухевич не загинув. Як Шухевич загинув, тоді нас відпустили. Ми коли в армії були, то ухитрялися давати УПА патрони, ґранати. Я сам давав, і давав ящиками. Вони знали, що ми за Україну. Тому нас держали під контролем.
Нас демобілізували в 1950 році. Коли ми повернулися, вже колгоспи були організо-вані, і був страшний голод.
В.О.: А куди ви повернулися?
В.К.: Я повернувся у Сваляву. У нас не було ні українців із Центральної України, ні з Росії. Туди були завезені прикордонники, НКВД і ложне НКВД – МВД. До біса їх було. Дуже багато ложних УПА. Бо УПА було багато на Закарпатті в лісах. Люди їм допомагали хлібом, провіантом.
У 1952 році я вчився вві Львові. При Лісотехнічному інституті закінчив курси елект-ромеханіків пересувних електростанцій і 1953 року поступив у московський технікум на електрика. У 1955 році я поступив в Академію сільськогосподарських наук у Києві. Учив-ся на інженерному факультеті. Закінчив її у 1960 році. Інженер-механік проектування ма-шин, конструктор був. Направили мене в Київ працювати. Я працював у науково-дослідному інституті УКРДІПРОстанок. Там квартири не давали, то я перейшов працюва-ти в Інститут автоматики і вчився вже на другому курсі в КПІ на факультеті автоматики і телемеханіки, на вечірньому факультеті. Я був інженером, але автоматика і телемеханіка – мені це треба були для роботи.
В.О.: Це вже в яких роках?
В.К.: Це були 1962-1965 роки. У нас і в академії, і в КПІ було дисидентство, був де-мократичний рух. У травні ми ходили до пам’ятника Тарасові Шевченку. Дуже пересліду-вали студентів, але ми, інженери, ходили туди кожен рік. Студентів і молодь, які були на гуманітарних спеціальностях, саджали, а нас, інженерів, не саджали. Не саджали тому, що ми були потрібні для техніки. Нас умовляли, нас переконували, а ми добре вчилися і добре знали оту маячню марксистсько-ленінську, марксистську філософію, істмат, діамат, "Шаг вперед, два шага назад", "Матеріалізм і емпіріокритицизм", "Государство и революция". Ми так викладачів заганяли, що вони тікали з аудиторії. Так ми показували незгоду з тим режимом, бо дисидент – то незгодний.
Я особисто знаю того Ярослава Добоша, якого в Чопі заарештували. Особисто я знав Зіновію Франко, і з Франком Тарасом ми дружили. Це була також демократично налашто-вана людина. З його сином Роландом я працював в Інституті автоматики. Його там для прикриття висунули секретарем парткому інституту. Він на позір зі мною сперечався, ніби перевиховував мене. Він згодом працював в Англії в дипломатії. Це він добився, що Анг-лія станцію в Антарктиді передала Україні. Він живе там, де академічний театр імені Та-раса Шевченка, другий під’їзд. Там жив і Тарас, який уже помер. І Зіновія вже померла. Їй не давали роботу.
Мене притискували, але чим ти інженера притиснеш? Я цього Кучму добре знаю, він був парторгом на заводі, ходив з гітарою, чувака з себе корчив. (Л.Кучма був парторгом на заводі «Южмаш» у Дніпропетровську. – В.О.). А що ми їздили у відрядження, то ми розповсюджували дисидентство не тільки на Україні, але й в інших республіках. Ми там спілкувалися з інженерами. Вони бачили, що ми не боїмось, то й вони не боялися. Ми ка-зали: "Мы не знаем, что такое советская власть, и никто не знает, что оно такое". Так во-ни, знаєш, отакими квадратними очима дивилися. Я кажу: "Что вы называете советами? Коммунистическую партию? Так Ленин сказал, что "коммунисты" – неудачное название, нужно переименовать "фашисты", по итальянскому типу". На седьмом внеочередном съезде 6–8 марта 1918 года РСДРП переименовали на РКП. І от Ленін був незгоден із на-звою РКП, а хотів, щоб називали фашистами. Він, коли був у Швейцарії, то жив із Муссо-ліні на одній вулиці, і він Муссоліні знав. Муссоліні там працював слюсарем. А в помісті Кукушкіно в Татарії сім’я Ульянових останні соки видавлювала з людей, щоб він там жив.
Коротше кажучи, я їм відкривав том творів Леніна і показував, де це записано. Дос-лівно: "Коммунисты – неудачное название. Может быть, в этом вопросе нам сделает услу-ги итальянский фашизм". Це 343 чи 347 сторінка, другий абзац на правому боці згори.
В.О.: А який том?
В.К.: Здається, 37-й. Я їм показував, що Ленін писав: "Русскому шовинизму, держи-морде даю бой". Це у 45 томі, 340 сторінка.
В.О.: А чи була у вас на руках якась самвидавська література?
В.К.: Література у нас була. Десь так після 1967 року, коли вже глушили "Свободу", нам почала поступати література, яку друкували на Заході, і ми ту літературу розповсю-джували. Іван Дзюба написав працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Син Юрія Хору-нжого, письменника, і мої діти були в одному дитсадку. У нього був роздрукований на ро-тапринті том, я його взяв, прочитав сам, а в мене взяли мої інженери, читали і розмножу-вали на принтері. Відбитки були в КПІ, в академії, в технікумі, були по Україні, по Росії, бо один другому давали. Цей том дали в Харків, з Харкова – у Дніпропетровськ і в Кривий Ріг. Відтак «зачитали». Думаю собі, хлопець буде ображатися. Зустрівся з ним, кажу: "Зна-єш, Юра, у мене така вийшла справа: мої друзі забрали оту книгу, що ти дав, і один друго-му передають. Я знаю, де вона є, – уже в Дніпропетровську, і вони мені казали, що можуть передати в Кривий Ріг і далі". – "То, – каже, – нічого, правильно роблять, нехай переда-ють". Так ми передавали один одному літературу. Але характерно, що жодний інженер один одного не продав, жоден том, жодна книжка, жодна сторінка, жодна газета не попала в КГБ. Отака була в нас, інженерів, спаяність. У гуманітаріїв так не було, а в нас один од-ному передавали книги, аж кипіло. Тоді була мода на політінформації кожного тижня, і там передавали один одному самвидав. Усі бачили, що партія вже не має під собою ґрун-ту.
Як зачинщика, мене КГБ намагалося завербувати таємним аґентом. Коли ми були в армії, то схиляли солдатів, сержантів, щоби доносити один на одного. Я якраз проводив тактичні заняття, коли мене викликають до начальника штабу. Приходжу я, а начальник штабу був українець, каже: "Я тебе не викликав". – "Так, – кажу, – кликали до начальника штабу..." Він сміється, бо знав мою різку натуру, що я на ходу обірву. "Туди, через двері." Я пішов, а там сидять такі... Вони мали право носити будь-яку форму. Я дивлюся, не знаю, кому доповісти. "Кому я тут понадобился?" – "Мы решили с вами поговорить." – "Кто вы?" – "Это особый отдел." – "А вы не могли прийти на занятия поговорить?" – "Это кон-фиденциально." – "О чем?" – "Если будете слышать нездоровые разговоры, возьмите на заметку и капитану доложите". – "Что?! Я буду слушать сплетни, записывать и вашему ка-питану передавать?! Я не сельская баба, чтобы заниматься сплетнями и вашему капитану передавать. Это одна сторона дела, а другая сторона, что это предательство своих товари-щей. Я, – говорю, – продавать своих товарищей не буду, предательством занимайтесь са-ми, а я не буду этим заниматься." Підіймається отакий, десь із Півночі – отака морда вели-ка, а ноги короткі, а бебех отакий. "На этого можно положиться." А я кажу: "А вы не зна-ли?" За ручку – і в двері. А за дверима начальник штабу, майор, слухав, що я скажу. Я так різко втікаю, а він сміється. Але скільки вони мені неприємностей робили, ця мерзота! Бі-льше мене не викликали, але я постійно був під пресом.
Вони знали, що я в Хорунжого взяв книжку Дзюби і передавав, але жодного інжене-ра не піймали. Я кажу: "А нащо воно тобі? Займайся своїм ділом, а то наше діло".
У мене діти були в українському дитсадку, я так наполіг. До Міністерства освіти дійшло. І син Юрія Хорунжого був з моїм сином в одній групі.
Коли я вчився, то нам викладав математику росіянин. А я був старостою математич-ної студії. Тоді були математичні студії. Ми розбирали на засіданнях важкі розділи. Спе-ршу в нас було 25 чоловік, а потім залишилося 15 – дуже важко було вчитися. Кожен хотів бути першим. Так я на папірцях написав – перший, другий, п’ятий, п’ятнадцятий, потрусив у шапці – витягуй. Хто який білет витягне. Ну, мені попався п’ятнадцятий білет. Я стою, чекаю. А я ж одержував підвищену стипендію, 528 рублів, а звичайна була десь 230 руб-лів. Я витягнув білет, а там розділ поліномів. Викладач каже: «Це ти знаєш, це ти знаєш… Дай мені, каже, визначення дискримінант, знайди знак – і я поставлю оцінку». Українсь-кою мовою дискримінант буде так: корінь зведеного квадратного рівняння дорівнює дру-гому коефіцієнту з протилежним знаком, плюс-мінус корінь квадратний із квадрата цього коефіцієнта без вільного члена. А на російську спробуй перекласти? "Корінь зведений" – як це буде російською мовою? Я думаю, яке слово підібрати, а він каже: "Да у тебя пробе-лы за среднюю школу". Він пішов у деканат, а декан узяв відомість, глянув: "Почему у те-бя "четыре", что такое?" Я йому оце розказую, а той професор підійшов. Декан каже: "Что вы делаете?" А той бачить, що попався, і каже: "Знаете, молодой человек, я перед вами извиняюсь, исправим на "отлично", и в канцелярии печать поставим". А скільки отаких наших дітей-українців заклюють, затуркають і скалічать на все життя! Я дуже виступав проти того.
Слухай далі. Мене не змогли завербувати. Але, якщо щось, то вони тобі все спаску-дять. Вони все контролювали, записували, коротше кажучи, давали про себе знати. Я не звертав на них уваги. Ми не ховалися нікому за спину, не боялися ні обкомів, ні міськко-мів, ні партії, ні чорта, ні сатану, ні КГБ – нікого.
Ми цікавилися нашою Україною, яка була окупована більшовиками 20 червня 1919 року. Ми думали, як цю окупацію ліквідувати, зробити Україну незалежною державою. Ми знали, скільки з України забирають і в Україну не повертають. Посади давали напівг-рамотним, а ми, грамотні люди, не могли посаду отримати, щоб для свого народу працю-вати. У мене багато винаходів забрали. Я, наприклад, посилаю в Комітет винаходів, а вони його перероблять і дадуть у Росію. Тобто вони грабували інтелект України. Ми проти того виступали. Виступали, щоб українців не посилали далеко служити, щоб не примушували робити всю брудну роботу в армії. Оцей Громов, ґенерал, казав у Афганістані моєму хо-рошому знайомому (він зараз уже ґенерал-лейтенант): "Почему же ты не послал хохлов?" – а там було щось таке, що когось поранили. Тобто "хохлов" посилали, не вважали їх за людей. Курсанти, яких я вчив, будучи в армії, уже зараз ґенерал-полковники, а мені не да-вали ходу.
Коли почали саджати й інженерів, то й мене посадили в 1974 році. Взяли з лікарні. Я тоді працював в Інституті поліграфії, бо в Інституті автоматики вже почали звільняти за політичними мотивами. Звільнили й мене, то я перейшов в Інститут поліграфії. Тоді я по-трапив у лікарню, мене кагебісти з лікарні забрали, так що не знали ні рідні – ніхто.
В.О.: А коли саме?
В.К.: Це було у 1974 році, 29 жовтня. Я тобі дам вирок, там усе є. Мій вирок є і в ООН, в Америці.
В.О.: А як вас заарештували і куди повезли?
В.К.: Розкажу. Виходжу я з лікарні – і ззаду мене схопили. Це лікарня, де Ярославів Вал, отам, де Львівська площа, не знаю, як зараз та лікарня називається. Мене схопили, заштовхали в машину і привезли на Короленка, 15, і спочатку в "одиночку" посадили. Ні зателефонувати додому, нічого, ніхто не знає, де я. Потім ввечері прийшло сім чоловік і били мене.
В.О.: Короленка, 15 – це там, біля пам’ятника Богданові Хмельницькому? Тепер Во-лодимирська вулиця.
В.К.: Так, де Богдан Хмельницький. Уночі мене били, щоб я писав повинну.
В.О.: Явку з повинною? Що вони хотіли від вас?
В.К.: Диктували мені, що я говорив щось там проти совєцької влади... Вони сильно били мене. Я здачу давав. Вдарили по нирці, я упав і втратив свідомість. Перенесли мене в одиночну камеру, де я був, доки не прийшов до тями. Потім я під диктовку писав явку з повинною. "Мы тебя не отпустим. Никто не знает, где ты. Ты читал, сколько людей про-падает?" І потім повезли мене… От куди, не знаю, бо везли машиною, було закрито.
В.О.: На Володимирську, 33? Чи на Лук’янівку?
В.К.: Напевно, на Володимирську. Я вже потім на Лук’янівці був, коли був засудже-ний.
В.О.: А слідство хто вів? Пам’ятаєте кого-небудь?
В.К.: Спочатку я не знав, хто, а потім я вимагав, щоб мені сказали. Слідчий показав посвідчення – Кухарчук.
В.О.: А звідки він був, з КГБ, з міліції чи з прокуратури?
В.К.: А чорт його знає. Не знаю, з міліції, з КГБ чи з прокуратури, але Кухарчук. Я прочитав у посвідченні: Кухарчук Сергей Семенович. І більш до мене не приходили. По-тім був суд.
В.О.: Коли був суд?
В.К.: У 1975 році. Я тобі принесу вирок. Стаття 187-прим.
В.О.: Це «наклепи на радянську дійсність».
В.К.: А хто його знає, як там. Жодного свідка, жодна адреса свідків не відповідає тому місцю, де він живе. Я записував усіх, щоб знати.
Але як зі мною погано поводилися в тюрмі, якби ти знав! Коли я сидів, то мою квар-тиру перевели у Владивосток, де база атомних човнів.
В.О.: Як то, обміняли чи як?
В.К.: Обміняли.
В.О.: Почекайте, а хтось у тій квартирі жив?
В.К.: Я тепер хочу її повернути, якраз займаюся цією справою.
Звільнений я був у 1976 році.
В.О.: Скільки вам дали?
В.К.: Два роки.
В.О.: А де ви сиділи? Розкажіть, де ви були в ув’язненні.
В.К.: Розкажу, чекай. Були такі табори, ніби "общего режима", а сиділи там такі, що їм навіть не давали побачень. Цей табір у Харківській області, номер 313-й чи ще якийсь. Я тобі дам документи, ти там подивишся.
В.О.: А які в тій зоні, де ви сиділи, були умови утримання? Що ви там робили?
В.К.: Умови були жахливі. Я робив зварювальником. Мене примусили. Я зварюва-льником робив і зіпсував очі. Робили ми якісь воздуховоди.
Жахливо важкі там були умови. Я навіть втрачав свідомість із голоду.
В.О.: Голодна зона була?
В.К.: Страшно, я довго був у комі. Це може підтвердити фельдшер Галина Дяченко. Я був у страшному режимі, хоча це була загального режиму. У нас заробити не можна бу-ло нічого: 1 рубль 73 копійки в день, з того половину брала зона...
В.О.: На колючий дріт.
В.К.: Так, а 33 копійки було на харчування. Давали, скажімо, на 10 копійок тюльки гнилої, хліб, перероблений з черствого, давали по 400 грамів. Тяжко було дуже. Я ж війну пройшов, знаю, що воно таке. Як я прийшов додому і люди мене побачили, то плакали.
Коли я повернувся – ні роботи, ні житла, нічого. Мене не пустили в квартиру, бо там жив якийсь із Владивостока.
В.О.: Окупант.
В.К.: Я почав добиватися правди, але її не можна було добитися. Коли я вийшов, то в мене майже не було грошей. Я думав, буду працювати, бо вмію працювати, у мене й комбайнерські права, і трактористські, і шоферські, я електромеханік, електрик, маю на-віть права на парові машини. Ми, дисиденти, так чинили: нас тут звільнять, а ми підемо за іншою спеціальністю в інше місце. Де треба, там працюємо.
Отже, ходжу я, ніхто не бере мене на роботу. Тоді я вийшов, де міст Патона, сів на автобус і поїхав. Думав, у якийсь колгосп поїду, там де-небудь приймуть на роботу. При-йшов – і кожен вимагає паспорта. Я підійшов до групи жінок, питаю: "Ви куди їдете?" Во-ни кажуть: "Їдемо на поле, овочі збирати". А колгоспи продавали овочі, за ящик платили 32 копійки, реалізували і повертали гроші. Я пішов спочатку до голови, кажу: "У вас, мо-же, знайдеться робота для мене? Я і електрик, і тракторист, і комбайнер". – "Дайте пас-порт". А паспорта в мене нема, тільки довідка про звільнення. Жовта така. Кажу: "Я забув паспорт". Не скажеш же, що ти з зони. "Ми, – каже, – не можемо взяти."
От стоїть група жінок і один чоловік. "Куди?" – "На поле." – "А це хто?" – "Брига-дир." Я – до бригадира, питаю: "Можете взяти? Я буду добре працювати". Він каже: "Дай-те паспорт, та ідіть". Знову паспорт. "Та, – кажу, – я забув. Я буду записувати на жінку, жінка підрахує і принесе". – "То так можна, сідайте." Я сів на машину, поїхали на поле. Жінки взяли собі по 8-10 ящиків. А було дві машини ящиків, з однієї жінки брали, а другу машину ящиків я всю сам розвантажив. В обід привозили молоко і хліб. Я до обіду попра-цював, а потім узяв бідончик, набрав молока кип’яченого і хліба і так ночував. Жінки за-робляли там 10-11 рублів, а я 27, 28, 29, отак от. А вночі у скирті спав. Ну, а на степу все одно холодно. Як тільки починає світати, я вже стаю до роботи. І я за сезон заробив 945 рублів. Жінці, на яку записував, я першого разу дав 15 рублів, потім другий раз давав, а вона каже: "Ні, то багато". Я їй дав 10, третій і четвертий раз – по 10 рублів. 45 рублів я дав жінці за те, що вона мені приносила їсти, навіть купувала мені в магазині їсти та при-носила. 895 рублів лишилося, з ними я прийшов у Київ...
В.О.: А в якому це ви селі були?
В.К.: Оце, знаєш, аж туди за Рогозів, туди ще треба було йти кілометрів 17, отак я йшов. Прийшов я у Київ, пішов на Львівську площу, там магазин одягу за зниженими ці-нами. З зайшов, кажу жінкам: "Таке щось підходяще знайдіть мені". Так вони мені костюм знайшли, сорочку, пальто і туфлі, навіть візитку я собі купив. Ну, вигляд... з краваткою.
Приходжу я в суд, цікавлюся: «Я подав касаційну скаргу, чому нема відповіді?» А секретарка відкрила течку: "Ми забули її вислати". Я кажу: "Дайте її мені тепер". Вона ме-ні дала, я написав, що взяв у такий-то час, у такому-то кабінеті, де мені відповіли, що за-були вислати. "Що ви пишете?" – "Те, що ви мені казали." Записав.
Де я буду жити? Я прийшов додому, а додому мене ніхто не пускає. Отак робило КГБ.
Тоді я пішов у готель "Москва". Зараз він називається "Україна". На четвертому по-версі було консульство США. Я був пристойно одягнений. Ішла група екскурсантів десь із Нідерландів. Я в цю групу ввійшов і пройшов з нею. Потім відірвався від групи і мимо по-ста – раз – і у консульський відділ. Увірвався туди, вони навіть перелякалися, кажуть: "Как вы сюда попали?" Я кажу, отаке і таке діло, розказав їм, у якому я становищі, а вони пи-тають: "А у вас есть документ какой-нибудь?" – "Та який у мене документ є, нема ніякого документа". – "А приговор есть?" Я мав вирок і касаційну скаргу. "А можно снять ко-пию?" – "Хоч десять знімайте". Вони – раз-раз – на ксероксі зняли копію. "А це, – кажу, – в оригіналі вам даю". Оцю касаційну скаргу, що мені не надіслали. Вони взяли і кажуть: "Прийдіть через шість днів". Дали вже мені перепустку.
Через шість днів із Організації Об’єднаних Націй, з Комітету по правах людини, при-їхала людина. Я прийшов – уже перепустку показав, то не чіплялися кагебісти, – я зайшов і почали говорити. По-моєму, я говорив із представником. Із консульства ми вийшли на вулицю, говорили на виду. Я розказав, як мене брали в армію проти моєї волі, як мене га-няли, скільки держали без копійки, ні батько, ні мати не отримували ні копійки, як мене ганяли на явну смерть, як я був ранений, не відпускали мене на лікування – взагалі знуща-лися, як хотіли. Що був у дисидентському русі, що Совєцький Союз підписав Гельсінксь-ку угоду щодо прав людини і її не виконує, як мене посадили за цією сфабрикованою справою. Він каже: «Ви отримаєте право виїхати в Сполучені Штати». Кажу: "Я з задово-ленням".
Повернулися в консульство, мені сказали, коли приходити знову. Я приходжу на Хрещатик, а на Хрещатику підійшла чорна "Волга": "Василь Іванович, сідайте, – кажуть, – у машину, поїдемо влаштовувати вас на роботу." А навіщо воно мені треба? "Я, – кажу, – не збираюся нікуди йти, я хочу в еміграцію." Але посадили і завезли в райвиконком. Я жив на вулиці Мілютенка, вона входила у Дніпровський район. То мене у Дніпровський райвиконком завезли, дали направлення на "хімію". "Вы никуда не уедете", – так почали погрожувати.
Думаю собі: я без вас улаштуюсь. Пішов я на завод «Тисячний». Приходжу в кабінет, а директор був українець, його прізвище Момот. А українське слово "момот" – це той, хто роблять діжки, маснички – діжечки для збивання масла. Ступи, щоби гречку, просо товк-ти. Це момоти робили. Я прийшов, директор сам у кабінеті. Я не зрозумів, до чого він, але він привітався й каже: "Було колись – в Вкраїні ревіли гармати; було колись – запорожці вміли панувати", – так по-українськи говорить. Ну, а я ж добре вчився, та й продовжую: "Гомоніла Україна, довго гомоніла; довго, довго кров степами текла-червоніла. І день, і ніч ґвалт, гармати; земля стогне, гнеться; сумно, страшно, а згадаєш – серце усміхнеться". А він як почав реготати: "Так ти, – каже, – теж не ликом шитий! Ну, не будемо про це". Він знає, що я в інституті працював, що в мене багато винаходів. А працював я на елект-ронно-обчислювальній машині, для оборони, ми заміняли спецкоди – то ж із такою спеці-альністю, кожен знає, з Радянського Союзу не випустять, та й я добре знав. І він це знав. А він теж воював, теж ранений був. Узяв отак два папірці, написав "1", "2". "Оце, – каже, – у мене на заводі проблема – розгрузка-перегрузка, а оце – упаковка готової продукції. Витя-гуй". Ну, я витягнув "розгрузка-перегрузка". "Іди, – каже, – на робоче місце." Я пішов на 285 рублів.
Коли я вийшов на пенсію, то одержував 100 рублів. А тепер я одержую дуже малу пенсію – 161 гривню. Я стільки вчитися, стільки вмію, стільки робив – і таке знущання. Ось я зараз візьму ці папери і піду…
Ну, слухай далі. Я пішов на "розгрузку-перегрузку". Що робити? Дивлюся у вікно, бачу, летить реактивний літак, а ззаду ця біла смуга, інверсія називається. І я згадав з тер-модинаміка, що є "длина свободного пробега молекулы". Я згадав, що це в повітрі отак кожна молекула рухається, три на десять у мінус восьмому ступені сантиметра, летить зі швидкістю 340 метрів. Я почав рахувати, подивився – Боже мій, таке відкриття зробив! Іде начальник цеху Очутенко Микола. Він знає: прийшов такий політичний злочинець, усіх комуністів попередили, кагебістів, активістів – усіх. Я кажу: "Слухай, – ми на "ти" гово-римо, – Миколо…" Швидко зробив я йому ескізи: "Ану, – кажу, – давай, зроби оце. У тебе дуже багато перегрузки, загрузки, а оце, – кажу, – 132 тонни за годину". Вони зробили, кажуть: "Знаєш, Василю, – диво!" Вагон на 60 тонн за 30 хвилин розвантажиш. Я хотів оформити винахід, та поїхав інженер у Росію – там є Дзержинськ у Горьковській області – і приносить мені журнал "Техника молодежи". Написано: "Техника десятой пятилетки" – прямо з кульмана сфотографовано. Я хотів подати заявку, але якщо опубліковано в літера-турі, то вже патент не дають. Я побачив, що таке діло, і почав обурюватися – що ж це та-ке! А вони кожну п’ятницю мої всі папери, всі креслення перевіряли, я вже це помічав.
Коротше кажучи, я вже не міг претендувати на патент. Але мій винахід почали за-стосовувати на заводі. Отаким підлим методом відбирала Росія наші інтелектуальні вина-ходи.
1982 року я поступив заочно в Ленінградський хіміко-технологічний інститут для того, щоб повторити те, ще, підзабув, поки сидів. Тобто щоб відновити в пам’яті інженерні науки, дисципліни. Я повторив програму і одержав диплом. Там я одержав третій диплом, я тобі принесу покажу.
Але була й інша мета. Ми, дисиденти, ставали майстрами, начальниками цехів і про-водили просвітницьку роботу, а по-їхньому – "подрывную". Були люди з Камчатки, з Ку-рил, з Прибалтики, з Білорусії, наші українці, з Кавказу, із Середньої Азії. Мені й тепер ті люди присилають усякі книги, я тобі можу дати такі книги, що ти ахнеш. Якщо ти ціка-вишся, я тобі подарую. Василю, то треба мати, то твій хліб, я тобі дам.
Це вже були вісімдесяті роки. У вісімдесятих роках була вже третя хвиля, коли са-джали дисидентів. Мене викликали в КГБ. Коли я туди йшов, то давав своїм людям номе-ри телефонів американського посольства у Москві, і поки була консульська американська служба у нас в Києві, щоб туди телефонували, якщо мене посадять. Так вони мене не са-джали. Коли я виходив із консульства, то зі мною виходив співробітник і так за руку три-мав...
В.О.: Це де, в Києві чи в Москві?
В.К.: У Києві. Я був і в Москві в посольстві… Бо вони як роблять: схопити, скрути-ти. А як є співробітник, то вже не могли мені нічого зробити.
В.О.: От ви згадували, що були знайомі з Оксаною Яківною Мешко. Коли це було? Її 1981 року на Різдво судили…
В.К.: Я її, напевне, знав ще до 1980 року. І знав, коли вона вийшла з тюрми.
В.О.: Це вже був 1986 рік.
В.К.: Знаєш, як у нас було? Ми не питали прізвища, ми знали людей в лице. А прі-звище питали ті, що були сексотами. Я сам, коли вже довіряв людині, то називав прізви-ще, а він мені. У нас був міцний зв’язок. Ми, дисиденти, практично розвалили ту прокля-тущу імперію. Ми діяли не тільки отут, на Україні, а по всьому Союзу.
В.О.: Це були розмови чи поширення якоїсь літератури?
В.К.: Була в мене література. Отримував я літературу зі Львівщини від моїх знайо-мих, отримував із Закарпаття, отримував київську, харківську.
В.О.: Що це була за література?
В.К.: Був журнал "Посев".
В.О.: А, "Посев"? То це російський журнал.
В.К.: Був "Посев", були газети "Українське слово", "Шлях перемоги". "Шлях пере-моги" пізніше я отримував. Їх привозили з Одеси. А в Одесі були українці, які ходили на кораблях за кордон, зокрема, у Швецію. У мене менший син льотчик, у нього друзі льот-чики, то привозили. Небагато, але привозили – п’ять екземплярів, більше я не отримував. Три-п’ять. Тоді не було ксероксів, як зараз, тоді трудніше було. Дещо, як було цікаво, то переписували. В інститутах були ротапринти, ми робили відбитки і роздавали один одно-му. Оце так ми працювали. Літератори, журналісти, поети – вони були більше під контро-лем стосовно друку, ніж ми, інженери. Ми могли у себе навіть на синьку зняти, як ото креслення. Дівчата раз-раз-раз – і зроблять. Я навмисно поїхав у Російську Федерацію в інститут – на біса мені це було, – щоби можна було вести цю роботу. Мені звідти досі присилають літературу. Ти українець чи поляк?
В.О.: Я турок.
В.К.: Українець? Бо я хочу з тобою говорити як із українцем, я тобі довіряю, бо, зна-єш, я вже битий собака, дуже битий. Так я спочатку тій людині говорю, яку можна взяти в розвідку.
В.О.: Добре, секретів мені не розказуйте, не треба мені секретів.
В.К.: Добре. Я тобі розказую, що мене не змогли завербувати. Як я ненавиджу це КГБ, цю Комуністичну партію! Там, де я народився, де ми жили, – це наше місце винищи-ли. У нас була українська хата під солом’яною стріхою, була велика піч – нема нічого. Там залишилася сестра… Всю сім’ю репресували. Але зі мною вони не могли так поводитися, тому що я був знайомий з дуже багатьма. Зі мною вчилися люди з Китаю, болгари, чехи, мадяри. Я знаю сім мов, я мадярською мовою розмовляю так, як українською. Знаю німе-цьку мову, щоправда, не розмовляв нею вже років 50, то чорт його знає, як я говорю… Але я знаю німецьку, мадярську, румунську, чеську і англійську, бо я вчив у академії анг-лійську мову – сім мов знав і розмовляв ними. Але, знаєш, за мною стежили, я навіть не міг узяти газету, наприклад, "Москоу Ньюз". Коли я вчився в аспірантурі – бо я аспіранту-ру закінчив, був старшим науковим співробітником – то "Москоу Ньюз" мав лише викла-дач.
Що ще тобі, Василю, розказати?
В.О.: Доки ви працювали, коли ви на пенсію вийшли?
В.К.: Я на пенсію пішов у 1987 році.
В.О.: Назвіть, будь ласка, батька й матір.
В.К.: Мій батько Кохан Іван. Жив він у 1898–1967 роках. Він з голоду помер, не мо-жна було допомогти батькам. А мати жила 99 років – ми довгожителі, – померла два роки тому, в 2001 році. Вона десь 1900 року народження. Її звали Дзямко Олена Іванівна. А ба-буся – Шишко, друга бабуся – Ковбаско. Ковбаско – це батькова мама, а Шишко Агафія – то мамина мама.
Що ще розказати? Я би хотів розказати, як ми зустрічалися на явочних квартирах. У нас була явка на Олегівській, 14.
В.О.: Явка на Олегівській? Може, 10, у Дмитра Федоріва?
В.К.: Це коли висували кандидатів у депутати. Я там був, виступив і сказав, що реп-ресовані мають балотуватися у депутати. А Лук’яненко, він же такий, я б його в розвідку не взяв, сидить у кутку: "А я?" Я кажу: "Я сказав, усі". Але мене люди не пускали в депу-тати, я зняв свою кандидатуру. Чому я зняв? Дурнем був, людей послухав. Справа в тому, що дуже вели боротьбу проти нас, демократів. Зняв Рябченко, зняв Черняк, Амосов, і я за компанію зняв. Так жалкував, то така була дурниця, не треба було знімати – я би був ко-жен день морди бив у Верховної Раді.
В.О.: Там треба закони створювати, а не морди бити.
В.К.: Треба для людей працювати, а закони – то паралельно. Юрій Щербак, Черняк, Рябченко, Амосов і я зняли.
В.О.: То вже пізніший час. Я хочу спитати вас про родину, яка, ви кажете, вся була репресована. У який спосіб?
В.К.: Брат Михайло був заарештований, по-моєму, у 1948 або 1947 році. Сидів у тю-рмі в Архангельській області за 58-ю статтею. В Україні це 54. Приписали йому, що він есесівець, а він там ніколи й не був. Він був зв’язаний з УПА. Він не зізнався, але посадили на п’ять років. Тоді було скасовано смертну кару, то його просто посадили.
Сестра Галина має вищу гуманітарну освіту, історик – так сиділа за 62 статтею. По чоловіку вона Галина Барас. Її чоловік за 62 статтею також сидів 5 років.
В.О.: А коли вони сиділи? Хоча б приблизно, у якому десятилітті?
В.К.: Десь у вісімдесятих роках.
В.О.: А хто у вас є з родичів?
В.К.: У нас сім’я була велика. У мене менший брат працював у Росії. Років сім тому його вбили. Його там бандерою вважали.
В.О.: Ви згадували, що у вас є син, так?
В.К.: Синів у мене два. Є син Євген, лікар, а другий син Олесь. Рік народження Єв-гена 1963-й, а Олеся 1965.
В.О.: Це щоб скласти якусь елементарну довідку про вас...
В.К.: Та я тобі все розкажу, в мене перед тобою ніяких секретів нема. Розповідь моя склалася не дуже зв’язана.
Я в демократичному русі ще з 1938 року. Батько вчився в мадярській школі, я в укра-їнській. У Закарпатті вивчали латинь, а я вчився гарно, так я читав тим людям, що до ба-тька приходили. Ми отримували українські газети і журнали з Франції. Тоді в Чехосло-ваччині був український університет. Я читав ті книги, брошури, газети десь із 1936 року. Зберуться в нас люди, я їм читаю. А свідомий я був з 1938 року, бо я вже кінчав школу. Це УВО, Українська військова організація організовувала. УВО вчила дітей з 12 років війсь-кової справи. Стріляти вчили, в розвідку ходити, а вже в чотирнадцять я воював із кулеме-том. У 1939 році оце було, в ярі... У нас, у Закарпатті, кажуть не весна, а ярь. Наша закар-патська лемківська мова, ти знаєш, відрізняється. Ми – це річка Боржава. А лемки від Лю-бліна до Вісли – це все Лемківщина. За Карпатами є Бойківщина, а це – Лемківщина. Оце Попрад, Пряшув – це все Лемківщина, я лемко. Ми українці, але лемки. Це я тобі повинен розказати для історії, як воно було.
Ми конспірацію знали. У кожного було своє псевдо, і я мав псевдо. Я казав, що осо-бисто знав Шухевича, він у нас удома був. Наші люди вели боротьбу з мадярами, з німе-цькими фашистами, з комуняками. То все були фашисти – що німецькі, що мадярські, що московські – це були вороги для нас.
В.О.: Ви згадували про спалення бібліотеки у Видубицькому монастирі та Центра-льної наукової бібліотеки, про Погружальського...
В.К.: Знаю про це. Ми, дисиденти, знали, як знищують українську культуру. Де Ви-дубицький монастир, там полковник Міклашевський побудував церкву. Там були такі ви-сокі стелажі, на тих стелажах були старовинні книги, які звезли з усього Києва. І ці старо-винні книги десь у грудні 1966 чи 1967 року, десь у цих роках, я вже забув, вивозили гру-зовиками на п’яту ТЕЦ у Дарницю і там спалювали. І ми виступали проти цього.
В.О.: Як ви виступали проти?
В.К.: Де тільки можна було, на політзаняттях ми виступали, говорили, протестували. Я маю на увазі інженерних працівників.
В.О.: Ви бачили, як ті книги спалювали?
В.К.: Я бачив, коли горіло, випадково.
В.О.: Ви не пам’ятаєте, коли це було?
В.К.: Йой, у мене записано було у справі, то цю справу через це вони й знищили.
В.О.: Дата, коли горіла ЦНБ, – це 24 травня 1964 року.
В.К.: Бібліотека Академії наук, що підпалив Погружальський? Так-так, у травні. А у Видубицькому монастирі на років два-три пізніше горіло. У 1967-му, у грудні місяці, вно-чі. А коли я вийшов з тюрми, то буквально через декілька місяців горіла бібліотека в уні-верситеті, де фізична аудиторія фізичного факультету. Там були книги і документи Украї-нської Народної Республіки. Спалили. Потім десь у 1982-83 році, де Софійський собор, там є будинок митрополита, там горіла бібліотека архітектури України. Це я бачив, і на-віть фотографії у мене були, я фотографував. Я то все випадково бачив. У Видубицький монастир я заходив, там був Котів начальник караулу, фронтовик, я до нього заходив. Він уже помер. Він мені дозволяв туди ходити.
В.О.: Які там були книги?
В.К.: Там книги такі були! І гетьманські, і козацькі, іще 1700, 1705 років. Ті книги були звезені звідусюди. Таких книг, мабуть, вже й нема ніде. Так вони потім усе возили на ТЕЦ і палили. Оце все я бачив.
В.О.: Чи ви реабілітовані?
В.К.: Я повністю реабілітований. Мене ще у 1989 році реабілітували.
В.О.: Ще до прийняття Закону про реабілітацію?
В.К.: Я тобі принесу довідки. Ти бачиш, що в мене не все зв’язується. Зроблено бага-то, а якщо писати, то трудно буде, все треба по роках...
В.О.: Нічого, я не збираюся про вас цілий роман писати. А біографічну довідку ціл-ком можна.
В.К.: Так, ти спеціаліст, я читав – у тебе хороше перо. А в мене класно в техніці, я техніку знаю досконало. У нас як, у технарів, – «каліть», або, наприклад, «шабріть», або полірувати, ціанувати, від 0.2 до 0.3 мм – ми звикли писати простими реченнями і точно. Я якщо пишу, наприклад, статтю, то стараюся писати простими реченнями, бо вже й гра-матику забув.
В.О.: Нічого, ви мені все гарно розказали, спасибі.
В.К.: Ні, ні все, навіть десятої частини не розказав. Наприклад, як я передавав хлоп-цям літературу на Камчатку, у Владивосток або на Курили, в Архангельськ, Мурманськ або в Прибалтику, в Білорусію. То проблеми. Треба мати надійних друзів. Всяке було, але мене не могли спіймати, як говорив Сковорода: "Світ мене ловив, але не спіймав". Кагебі-сти мене ловили, але спіймати не могли, бо в мене була школа конспірації.
В.О.: Ви є членом Всеукраїнського Товариства політичних в’язнів і репресованих, так? Може, ще в якихось організаціях були? Ви були в Українському культурологічному клубі, так?
В.К.: В цьому Клубі я був. Потім був в Українській Гельсінкській Спілці, в УРП я й досі. У Спілці офіцерів України, у козацтві я полковник козацький, я документи тобі по-кажу.
В.О.: Мені не треба цих документів, я ж не слідство веду. А от вирок-таки треба для нашого архіву.
В.К.: Я тобі хочу сказати таке. Я стара людина, ми дуже важке життя прожили: я три голодовки пройшов, дуже важко працював. Я офіцер української армії, я був капітан. У Радянській армії я був сержантом, старшим сержантом, старшиною роти… Раз я давав УПА набої, то, значить, я ж мав можливість дати.
В.О.: А от ви кажете, що Шухевича колись бачили. Як це було?
В.К.: Він був у нас удома. Тоді ми вивчали автомобільну справу. Це десь у 1938 році. Тоді в нього було псевдо "Шух" і друге "Тур". У нас у Закарпатті є річка Тур’я і там села: Тур’я-Ремета, Тур’я-Поляна, Тур’я-Порошково. Там було много турів у давні часи. Тур’я-річка впадає в Уж. Так я думав, що він звідти, а він уже з цього боку. Він, між іншим, лем-ко, як і ми.
Мого батька двічі фашисти арештовували, і більшовики репресували. Це теж були фашисти, бо Радянський Союз – це фашистська держава. У 1939 році, коли уклали договір із фашистами, Сталін казав: "Вы и мы одинаковые, нам спорить не о чем".
В.О.: Кінець розповіді Василя Кохана 5 квітня 2003 року.
Знаків 37.757
 Поділитися

Вас може зацікавити

Персоналії / Український національний рух

КОСОВСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Василь Овсієнко

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Дослідження

Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України». Любов Крупник

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Спогади

Лекція гідності. Тимофій Гаврилів

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Спогади

ЧХАН Михайло. Прокопенко Гаврило

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Спогади

ЖОВТЯК Дмитро. ЧОРНИЙ ЛІС. Кононович Леонід: літературний запис

Спогади

ГОМЗА Ярослав. Овсієнко В.В. підготував

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДОВГАНЬ Маргарита. Овсієнко В.В.

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Спогади

ГЕРОЇ НАРОДЖУЮТЬСЯ НА МОГИЛАХ ГЕРОЇВ. ШОВКОШИТНИЙ Володимир про Василя Стуса

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ТЕРЕХОВИЧ ЛЕОНІД НИКИФОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Рух за свободу еміграції

РУХ ЗА СВОБОДУ ЕМІГРАЦІЇ. УТІКАЧІ З СРСР. Софяник Олег Олексійович

Спогади

ІВАНИШИН ВОЛОДИМИР МИХАЙЛОВИЧ. Піхманець Роман

Спогади

На хисткій кладці через безодню (Спогад-роздум про Григорія Волощука). АДАМЕНКО МИКОЛА

MENU