СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

 484109.11.2011

автор: Овсієнко В.В.

СІРИЙ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ (нар. 4.04. 1926, м. Кодима Одеської обл. – п. 7.11. 2011, м. Дніпропетровськ)
Учитель географії. Жертва каральної психіатрії.
Щоб уникнути колективізації та не віддати свої коні в колгосп, батько, Іван Васи-льович Сірий (1892-1973), влаштувався тягати вагони на залізниці. Відтак столярував. Мати, Лебзяк Любов Петрівна (1902-1992), – селянка з Івашків, що біля Кодими. Пережили голод. Змалечку Василь чув про репресії, знав про розстріл більшовиками 156 односельчан у 1920 р. До війни закінчив 7 класів. Жив на окупованій території в Кодимі.
У травні 1944 С. призваний у Червону Армію, де прослужив 6,5 р., спочатку в піхоті, відтак пройшов курс танкіста в Рязанській обл.. Впав було у крижану воду, довго лікувався. З пересильного пункту його направили в артилерію. Після закінчення війни його батальйон перевели в Москву до внутрішніх військ. С. відмовився там служити. Зрештою, заявив: "Ну, пишіть. Тільки знайте: якщо направите мене в тюрму, я вночі відчиню ворота і розпущу всіх. Якщо пошлете арештанта везти, то до першого рогу – і я його відпущу". Комбат матюками: "Вычеркните его к чертовой матери! Его оружием будут лопата и носилки!" С. направили на пересильний пункт, разом з тими, що мали судимість. Потрапив у Ногінськ, де в авіачастині служив до демобілізації. Ніякого звання не дослужився, хоча займав посаду завскладом, працював на комутаторі. Йому дозволили ходити в місцеву вечірню школу.
Кілька разів С. їздив у відрядження в Одесу, заїздив додому, де наново познайомився з молодшою на 4 р. односельчанкою Марусею Шутурминською. 16.10.1950 демобілізувався, а 6.11 одружився з нею. С. зорганізував групу молодих людей, які домоглися відкриття вечірньої школи, закінчив 1951 р. десятий клас і вступив на географічний факультет Одеського педагогічного інституту.
1955 р. С. направлений учителювати в Семенівку Кодимського р-ну, згодом його перевели в центральну базову середню школу №1 у м. Кодима. Любив свою роботу, був зразковим учителем. Влаштовував туристичні походи й екскурсії, у порядку «дружби народів» організовував листування з дітьми за кордоном. Виростали сини Борис, 1953 р. н., та Олег, 1956 р. н. Усе йшло добре, доки в 1968 р. не прибув у Кодиму новий другий секретар райкому партії Мервінський – людина аморальна, але «зі зв’язками»: його родич працював у Одеському обкомі партії заввідділом пропаганди й агітації. Секретареві райкому потрібно було влаштувати свою дружину на місце безпартійного С., хоч вона й не мала педагогічної освіти. С. заявив: «Ні, я не згоден, я добре працював, до мене не було ніяких претензій, а навпаки, тільки подяки за роботу». Він мусив би шукати роботу в іншому місці, а тим часом він у Кодимі разом з батьком побудував дім, насадив сад. С. необачно сказав десь, що членам партії все дозволено. За ці слова його серед навчального року звільнили з роботи. Він написав листа Л.Брежнєву. Його викликали в обком партії і поновили на роботі. У розмовах з колегами С. називав КПРС непорядною. 28.03.1969 р. за наказом Одеського облвно був остаточно звільнений з посади вчителя географії Кодимської середньої школи №1 за ст. 47, п. "г" КЗОТ УРСР. Це була фактична заборона на професію.
С. узявся за перо і написав книжку "Пагубность однопартийной системы и ее последствия" у якій були глави "Превосходство политического плюрализма над монизмом", "Страна Советов – страна контрастов", "Ленин без маски" – в останній були зібрані злісні антилюдські висловлювання В.Леніна, підписані ним документи про «червоний терор». Як приклад, навів розстріл за дві доби 1920 р. 156 мешканців Кодими. Описав похорон секретаря райкому, якого в 30-х роках убив один кодимчанин і так відплатив за арешт своїх родичів та односельчан. С. кваліфікував партію як чужорідну в Україні (бо й створена вона була в Москві з неукраїнців), як організацію професійних бандитів (так її відкрито стали називати хіба через 20 р.). Шукав можливості передати рукопис за кордон для опублікування. Але в день 100-річчя з дня народження В.І.Леніна, 22.04.1970 р., С. був заарештований за таких обставин.
С. прагнув відплати. Вирішив «пустити червоного півня» саме на ювілей Леніна. Обрав Жовтневу площу, де будувалося нове приміщення Одеського обком КПУ, біля пам’ятника Леніну. Заздалегідь поїхав туди своїм «Запорожцем» у розвідку і в штахетах огорожі відірвав монтировкою нижні цвяхи, щоб під час демонстрації зайти і підпалити складені там дерев’яні матеріали – паркет, плінтуси, вікна, коробки.
Незадовго до ювілею С. замовив зварювальникові дві металеві заготовки, які сам наповнив порохом, придбаним у мисливських крамницях, і мав намір використати їх як саморобні бомби. Одну з них випробував у степу в лісопосадці, вона вибухнула від запалу.
22.04.1969 р. С. узяв у машину пальне, обріз, бомбу, запал до неї і їхав у напрямку Жовтневої площі. На перехресті, де міліціонер пропускав демонстрантів, йому перекрили дорогу. Група захвату схопила С. і повезла в управління МВС. За годин дві його перевезли в КГБ на вулицю Бабеля. Очевидно, його зрадив чоловік, на якого він розраховував як на спільника.
С. був звинувачений за п’ятьма статтями КК УРСР: 56 – «зрада Батьківщини»; 62 – «антирадянська агітація і пропаганда»; 75 – підготовка до втечі за кордон "з метою відкритої боротьби проти СРСР"; 89, ч. 2 – підготовка до спалення адміністративного приміщення; 222, ч. 1 – зберігання вогнепальної зброї та вибухових речовин.
На слідстві С. заявляв, що викриє на суді тих, хто безпідставно і незаконно звільнив його з роботи, а також партійних високопосадовців, таких як перший секретар Одеського обкому КПУ Синиця, який був таким же п’яницею, як і Мервінський, капітана дизель-електрохода китобійної флотилії "Слава" Соляника, начальника Одеського управління КГБ генерал-майора Гайдамаку, начальника порту. До речі, коли С. був уже ув’язнений, Мервінського за аморальну поведінку з райкому вигнали, а його дружину звільнили з роботи вчителя географії як таку, що не мала педагогічної освіти. Розігнані були й згадані партійні високопосадовці – С. прочитав про це в газеті, коли повернувся з психіатричної експертизи.
Не бажаючи розголосу цієї ганебної для «розуму, честі і совісті епохи» справи, Одеський обласний суд за велінням КГБ спрямував С. на експертизу у Всесоюзний науково-дослідний інститут загальної і судової психіатрії імені професора В.П.Сербського (Інститут ім. Сербського), навіть оминувши обласні та республіканські установи такого типу. Його там утримували два місяці – два терміни. Діагноз – "шизофренія параноїдальної форми".
В одеському КГБ слідство вів полковник з особо важливих справ Каліко з Києва, опікувався справою кагебіст із Москви полковник Васильєв, який умовляв С., щоб він ви-знав себе психічно хворим і обіцяв, що все спишуть на хворобу і не будуть його судити. Залякали стареньку маму С., що синові загрожує розстріл, і вона сказала, що син у ран-ньому дитинстві скаржився на головні болі. Дружина ж твердила, що ніяких відхилень у нього не було.
Коли С. пред’явили звинувачення, він, побачивши, скільки там наклепів, порвав його і кинув.
13.10.1970 р. Одеський обласний суд (суддя Семьонова, прокурор – Дубравіна) розглянув справу С. без звинуваченого і свідків. На суд у порожню залу насилу впросилася дружина Марія Дмитрівна. За постановою суду С. був спрямований до спецпсихлікарні без визначеного терміну. «Лікування» тривало 13 р. і 3 міс. Це було жахливе катування, страшніше смерті.
Спочатку С. був направлений у Дніпропетровську обласну тюрму, що на Чичеріна, 101, де два корпуси займала спецпсихлікарня, яку справедливо називали психтюрмою. Лікарем С. був сам головний лікар Дніпропетровської СПЛ Алексєєв Ніколай Карпович. Застосовували сульфазин ("сєра"), який заборонений світовою медициною. Після уколу сульфазину температура піднімається до 40 градусів, людина зазнає невимовного болю у всьому тілі. Застосовували інсулінові коми. При цьому людина втрачає свідомість, три години лежить, міцно прив’язана до ліжка. Виводять з цього стану, заливаючи глюкозу в рот. Це нестерпна мука. С. прийняв 35 таких процедур. Він вижив лише завдяки своєму міцному організмові (усі його предки – довгожителі).
Тим часом дружина покинула на свекруху паралізованого вже 14 р. свекра, обжите обійстя в Кодимі, забрала дітей і, як «декабристка», виїхала в Дніпропетровськ, щоб бути ближче до чоловіка і якось допомагати йому. Купила сарайчик, аби було де притулитися. Працювала в трамвайно-тролейбусному парку. Через кілька років одержала кооперативну квартиру. Начальник трамвайно-тролейбусного управління Коломієць Олександр Єремі-йович міг прилюдно сказати: "Оце пішла жінка вбивці і ворога народу, ізмєнніка родіни". Одного разу вона вилучила в пасажира вкрадене посвідчення на право проїзду в міському транспорті. За це заздалегідь була призначена винагорода облпрофспілки. Коломієць ска-зав: «Кому завгодно, але тільки не Сірій. Сіра у нас числиться як жінка ворога народу». І повернув гроші назад у профспілку.
Дружина приходила на побачення. Іноді бачила чоловіка звичайним, а іноді не впізнавала його: обличчя квадратне, розпухле, як і все тіло, він не міг розмовляти, лише дивився на неї. У нього текли сльози, з рота виділялася піна, тіло було як дерев’яне, він ледве човгав ногами. Відмовляючи собі й дітям у найнеобхіднішому, приносила чоловікові передачі, але йому діставалася хіба те, що з’їв під час побачення. Решту санітари відбирали, часом видавали дрібну частку або те, що зіпсувалося.
Харчування в СПЛ було погане. Посуд брудний і липкий, у харчах траплялися сірники і цигарки. Одного разу С. виловив пачку з-під соли, підняв її і спитав: «Що це таке?» За це дістав чергову ін’єкцію «сєри». У «ларку» продавали залежані в торгівлі зіпсовані продукти. Санітари відверто знущалися з в’язнів, особливо з політичних. До речі, С. зустрічався в Дніпропетровській СПЛ з Леонідом ПЛЮЩЕМ, якого дружина з допомогою світової громадськости 1976 р. зуміла вирвати з цієї катівні і виїхати з ним за кордон.
1.04.1979 р. С. перевели в Казанську спецпсихлікарню, де тримали три роки. Дружина їздила й туди. Режим і там був такий же жорстокий. Одного разу брат прислав С. фрук-тову посилку. Її видали, коли фрукти повністю погнили.
Ім’я політв’язня С. було вже відоме у світі. Його звільнення домагалася українська діаспора, зокрема, ним опікувалися Ольга Шапка, Володимир Романюк, Олександр Скоп. Уряди США та інших країн за порушення прав людини порвали торгові стосунки з СРСР. У 1983 під загрозою виключення радянські психіатри змушені були вийти зі Всесвітньої психіатричної асоціації і не брали участі в роботі Всесвітнього Конґресу психіатрів на Гавайських островах, де виступили колишні в’язні СПЛ генерал-майор Петро ГРИГОРЕНКО та Леонід ПЛЮЩ.
25.02.1983 р. С. був звільнений. Незадовго до звільнення С. перевели в Дніпропет-ровську психлікарню загального типу. При звільненні не видали ніякого документа, так ніби він і не жив ці 13 років. Першої ж ночі він розповів дружині, яких катувань зазнав. Наслідки «лікування» були тяжкі, адаптація тривала довго, зокрема, шлунок не приймав нормальних харчів.
Щоб заробити трудовий стаж, С. влаштувався в універсамі приймальником склотари.
Коли С. звільнився, його син перебував в ув’язненні за сфабрикованим звинувачен-ням. С. відважився поїхати шукати допомоги у А.Д.САХАРОВА, який перебував тоді на засланні у м. Горький. Розраховував зустрітися, коли той вийде на прогулянку. У місті допитався адресу академіка і 17.09.1985 р. зайшов у під’їзд будинку на проспекті Гагаріна, 204. Оскільки його там «засікли», то піднявся ліфтом угору. Коли ж спустився – його затримав чоловік у цивільному, завів в сусідній будинок, де його брутально вилаяли, обшукали, відвезли на вокзал, за його гроші купили квитка і відправили додому.
У зв’язку з цією поїздкою 25.10.1985 С. знову заарештували прямо в універсамі і тримали ще 140 діб в обласній психлікарні. У неволі загалом С. провів 4832 доби.
Уже за часів «перебудови» місцеві психіатри домагалися, щоб С. прийшов на комісію для зняття діагнозу. Він не з’являвся і домагався повної реабілітації. 1994 р. С. добровільно пройшов огляд в Асоціації психіатрів України. Асоціація посилала запит до Дніпропетровської СПЛ – його справу не надіслали. Асоціація сама встановила, що С. ніколи психічними хворобами не хворів.
З 1989 р. співпрацював зі Всеукраїнським товариством політичних в’язнів і репресованих. У 1993-94 рр. створив Дніпропетровську, Запорізьку, Харківську та Кіровоградську обласні організації ВТПВіР. З 1993 р. С. – голова Дніпропетровської ОО, 1998 р. на VI Зборі обраний заступником голови Товариства.
1994 р. С. балотувався кандидатом у депутати ВР.
Попри ретельні обшуки, дружина зберегла чернетки праць С., що були сховані в дровах. Відновив їх і написав спогади, які, сподіваємося, будуть видані.
2006 р. нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня.

Бібліоґрафія:
1.
Архів ХПГ: Інтерв’ю В. Сірого 3.04. 2001 р.; Воно ж: // Одеська хвиля-5. Документи, твори, спогади в΄язнів сумління / Упор. П. Отченашенко, О. Різників, Д. Шупта. – Одеса: Сімекс-прінт, 2010. – C. 183-206.
2.
Плющ Леонід. На карнавалі історії.— Сучасність, 1978; У карнавалі історії: Свідчення. – К.: Факт, 2002. – С. 547.
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 2-202; 4-52; 1984: 11-16.