ВАСИЛЕНКО (ГУБЧЕНКО) ЕВЕЛІНА ІВАНІВНА

 259926.03.2013

автор: Овсієнко В.В.

Інтерв’ю Евеліни Іванівни ВАСИЛЕНКО (ГУБЧЕНКО)

Слухати аудіо файли

В.В.Овсієнко: 17 лютого 2001 року ведемо розмову з пані Евеліною Іванівною Василен-ко, дівоче прізвище Губченко, на вулиці 8-й Східній, 9, у Херсоні, поштовий індекс 73035. За-писує Василь Овсієнко.
Е.І.Василенко: Я Евеліна Іванівна Василенко, дівоче прізвище Губченко, народилася у 1924 році, 25 грудня, в сім’ї робітника, слюсаря сьомого розряду Губченка Івана Кириловича. Мати була домогосподарка, не робила ніде, бо виховувала чотирьох дітей. Сім’я жила скромно, навіть бідно. Батькові часто треба було звертатися, щоб дали допомогу, я в школі безплатні обіди одержували, "пособія". Все було наче гаразд. До дев’ятого класу я довчилася в школі, а в дев’ятому, в 1941 році, це ж почалася Велика Вітчизняна війна. Як об’явили ту війну, то лекто-ри казали: "Звідси не треба евакуюватись, треба залишатися на місці, бо німець ніколи сюди не прийде, а якщо і прийде, то на 2-3 дні. А ви залишайтеся, щось будете – чи партизанити, чи до-помагати армії. А поки що потрібна кров для армії". Ну, кров для армії здавати ми пішли всім класом, хоч і малі ще були, ще не було і 18 років. Оце була моя перша донорська участь у Ве-ликій Вітчизняній війні.
А тоді почалося щось зовсім незрозуміле. Всі виїжджали, хто мав змогу, хто мав гроші, хто мав якесь відношення до влади, а за нашого батька, хоч він і був комуніст зі стажем вели-ким, ніхто й не подумав. Наша сім’я залишилася на окупованій території. Перед тим я сильно хотіла вирватися з Херсона. Я тітку свою – вона теж була комуніст і робила в міськкомі партії, – я попросила, щоб вона мене взяла з собою і вивезла. Та поки вона збиралася, тут приїхала комісія брати медсестер запасу. Бо я вже закінчила школу медсестер запасу, встигла закінчити. Прийшла я, пам’ятаю, в цей будинок, де зараз Художній музей, а мені кажуть: "Ви не підходи-те, бо ми добираємо зараз медсестер для частин НКВД, там потрібні дівчата здорові, сильні, а ви маленька – не підходите". Я сама не зважилася йти так незаконно з армією, все ж таки дів-чина, боялася, мені тоді 17 років було, і я вирішила з тіткою їхати. Вона з горкомом партії ви-їжджала, ми до 13 серпня були в місті, а 13 серпня 1941 року вирішили евакуюватися.
Переїхали через Дніпро в Цюрупинську, там ночували прямо на пристані. Начальство наше – і Ладичук був з нами, Гірський, це наші херсонські герої, – пішли дізнаватися і кажуть, що транспорту ніякого нема, пішки добирайтеся до Джанкоя. Ну, тітка побігла, щоб мене відп-равити до батьків, бо вона ж мене від батьків узяла. Важко – бо в Херсон уже нікого не пуска-ли, казали, що там німці, – а вона випросила, і разом з бійцями Червоної армії нас привезли в Херсон. Пам’ятаю, що росіян було багато на теплоході, котрий їхав у Херсон. Вони й не знали, чи там німці вже, чи ні, а приїхали – ніяких німців ще нема. "Херсон, як кажуть, місто нєвєст, а тебе німці як оженять, то ти будеш не рада», – так між собою солдати розмовляли.
Приїхали ми, не було нікого, а тільки все було пограбовано, аптеки побиті, у водопрово-ді води не було, госпіталі всі розбиті. Ми з тіткою пройшлися додому. А вона жила якраз поруч із горісполкомом, от де годинник зараз. Підходимо – а ключі вона залишила у моєї матері, – підходить воєнний чоловік і каже: "Скажіть, будь ласка, хто тут є із тих, хто тут робив, бо ми просилися пройти в горісполком, а нас туди не пустили." Тітка й каже: "Я". Він каже: "Я воєн-ний прокурор, хочу вас допитати, при яких обставинах власті покинули місто." Вона розказала, і через дві години всі власті були на місці, тут, у Херсоні. Вони почали бігати по людях, варили їсти, носили простирадла, щоб допомогти госпіталям. Отака була евакуація. А тоді я палила архів. Палила на котельній заводу "8 Марта". Бігали, бігали, а тоді 18 вересня дали команду, що треба йти, бо німець уже близько. Вони пішли, а мені тітка сказала: "Ти вже йди до матері, що буде всій сім’ї, те буде й тобі". Я поверталася 19-го вдень, о другій годині дня, так Ладичук, наш секретар горкому, стояв на порозі горкому партії такий сумний, у білій сорочці, при пісто-леті. Оце що я останнє бачила, а тоді прийшла до матері і там ховалася.
Ховалася не як казав нам лектор два-три дні – я ховалася і місяць, і два, і три, і п’ять. А тоді думаю, що треба щось робити, бо бачимо, що війна затягується. Пішла робити чорноробо-чою на консервний, а тоді тітка каже (вже повернулася й тітка з Голої Пристані, бо там їх ні-мець догнав і повернув сюди, в місто), вона каже: "Ти ж знаєш якось ту німецьку мову, ти вчи-ла її в школі, то йди, може, в якусь майстерню чи що там, будеш якісь папери перекладати." Отак от я пристроїлася робити тільки з надією на те, щоб нікуди з Херсона не виїжджати. За-лишилася я в Херсоні і переживала все, що люди тут переживали всі три роки окупації. Робила у водопровідній майстерні, тоді робила в будівельній фірмі потихеньку, на будівельному май-данчику перекладала, тоді робила на паротурбінній станції, в митниці. Тільки тітка мене обері-гала, і я сама себе, щоб ніде себе не осоромити. Чим могла я людям допомагала, люди мене ба-чили, всі знали: чим могла, я всім допомагала. Там якісь довідки треба було – діставала, до по-лонених ходили – полонених було дуже багато, – ходили, відносили їм їсти, перемовлялися, просили, в майстерню брали тих полонених. Взагалі займалася ділом – допомагала всім, чим могла.
Доводилося дуже важко, бо бронь від вивезення в Німеччину дала мені паротурбінна електростанція. У Німеччину кожен раз набирали мій рік – 24-й, 25-й, 26-й, а я ж 24-го року. Як тільки набирали мій рік, так я ховалася за якусь працю, щоб мені дали бронь. Коли на будіве-льній фірмі я робила, то на чорному ринку я купила шматочок сиру голландського і шоколадку для племінниці своєї, бо нам давали тільки пшоно й олію, так українцям "положено" було. Прийшла на роботу, поставила свій кошик під стіл і пішла на майданчик робити. Повертаюся – кошика нема. Я питаю: "Що таке?" Кажуть: "Такий-то твій німець – я забула його прізвище, він був у нас по політчасті – він сказав, щоб ти зайшла до нього". Я кажу: "Чого це ви забрали мій кошик?" Він каже: "Українцям не положено ці продукти, це продукти німецькі, десь вони кра-дені, і тому я в тебе їх забрав". Я розсердилася і так згарячу йому сказала: «Українці ці продук-ти їли, їдять і будуть їсти, а ви цього не бачили зроду, так оце й кидаєтесь на кожну зайву сум-ку". Він мені відповідає: "Ти свою голову вже проговорила. от якщо я зараз підійму телефонну трубку, тебе вже не буде. Дякуй Богові, що ти жінка, я не сприймаю тебе за політика".
Я тоді, як то кажуть, ноги звідти забрала і ходу. Сиділа вдома, аж поки з біржі не при-йшли і не сказали, що будуть мій рік знов брати. Після того я пішла на паротурбінну. Туди ні-хто не хотів йти, бо дуже важка робота і зарплата невелика. А мені не було де дітися, я прийш-ла прямо до шефа і кажу: "Якщо вам треба людину, яка знає німецьку мову, візьміть мене на роботу, тільки мені бронь треба". Він при мені подзвонив на біржу праці, каже: "Ви мені давно обіцяєте, а не даєте людину, що знає німецьку, я знайшов сам, тільки давайте бронь". Вони да-ли бронь. А як почали німці відступати, то сказали мені: "Збирайся, поїдеш з нами". Я сказала, що не хочу, тут я народилася, тут мої батьки, тут моя сім’я, я хочу бути тут. "Хочеш чи не хо-чеш, ми тобі дали бронь, ми зобов’язані тебе завезти в Одесу, якщо ти не хочеш з нами їхати. А Одеса – там лагер, звідти тебе одразу в Німеччину відправлять, куди треба". Я сказала "добре", а сама пішла до тітки, забрала свої речі і ховатися. Кажу, що і ви закривайтеся і скажіть, що не знаєте, де я. Жандармерія мене розшукувала, розшукувала і в тітки, а вона заховалася і не пока-зувалася. Якось випадок мене зберіг. Поряд жила моя подруга, я у неї сховалася, а поряд жили батьки. Так приїжджала жандармерія, кажуть, що тут десь її батьки живуть. А та жінка була порядна, не виказала мене, хоча бачила, що я тут ходила. Вони потрапили не в будинок батьків, а до тої подруги, де я ховалася. Та жінка мені сказала: "Ти будь обережна, бо тебе розшукують. Я зрозуміла: якщо жандарми приходять, значить, не до добра і сказала, що я тебе не бачила і де батьки твої живуть, я теж не знаю". Жінка була порядна, Шура, з дитиною на руках. Отак я від них утекла. А тоді 15 грудня... Це ж уже німець стояв на Дніпрі, наші підійшли вже з того боку, обстрілювали один одного. Матраци скрізь повісили… Я переховувалася, а тут 15 грудня 1943 року об’явили повну евакуацію Херсона. Отак об’являють, квартал такий, такий, такий, вулиці об’являють – до 10 години нікого не повинно бути. Кінні німці проїжджають і виганяють лю-дей. То й ховатися там було страшно, бо це ж невідомо, на скільки, зима ж, грудень якраз. І го-нять вони всіх людей, люди беруть що можуть. Отак бачиш дітей, мішок, тачку – транспорту ж ніякого, на тачках, вручну тягнуть. Все залишають, все покидали. Гнали туди, по Миколаївсь-кому шосе. А там пункт, сортирують людей. Батько в нас був на ноги хворий – його в посьолок інвалідів на Сухарне загнали, а мене як одиначку – в третю школу, в лагер одиначок, а матір, сестру з маленькою дитиною погнали по Миколаївському шосе на Загорянівку, там село Шку-рино-Загорянівка, село Петрівка. Вони там прямо в сараях, жили. А я була в тому лагері одина-чок. Тоді кажуть, що одна частина просить чорноробочих. Ну, я для того, щоб залишитися тут, у місті, з батьками, я попросила, що я залишуся.
Я таки залишилася тут. На Сухарному нас сім жінок було, і ми робили все, що нам каза-ли: і чистили картоплю, і мили чоботи, мили кухню, і прали, і прибирали – все, все робили. Ну, так нас ніхто не займав, там строго було, військовий закон, ніхто нас не обіжав, ми так тихень-ко трималися. Кругом були об’яви: "Запретна зона", "Запретна зона". Місто було порожнє. Уя-віть собі, стовпи попиляні, дроти долі лежать, собаки постріляні – стріляли, щоб вони не кази-лися. Сніг упаде – нема людського сліду, а тільки коти стрибали з вікон – там, де ми жили, бу-ло щось 12 котів, ми так їх жаліли, вони були з нами. І ми ж самі нікуди не мали права йти. А я спеціально попросилась піти на нашу хату подивитися. Іду на хату дивитися, а вона догорає – уже спалили німці наш будинок. Я подивилась – хоч побачила останній дим.
А йду назад – іде шеф станції, з якої я втекла, Майнінґер. Поряд іде німець з ґвинтівкою. Я кажу тому німцеві: "Оце мені вже зараз кінець. Цей начальник нахвалявся: де мене побачить, там і вб’є." А він каже : "Ви не турбуйтесь, то був гражданський час, а в нас зараз військовий час, то ніхто Вас не займе." Я тоді думаю: якщо цей мене захищає, буду йти напряму. Той пі-дійшов і каже солдату: "Дозволь мені з нею побалакати". Той каже: "Будь ласка". Солдат ві-дійшов трошки вбік, а цей каже: "Нащо ти так зробила підло? Ми ж тобі бронь дали, а ти..." Я кажу: "Ну, я ж вас просила, що не хочу звідси виїжджати. Я хочу бути в місті, там, де народи-лася, де мої батьки, я нікуди не хочу їхати." – "А що ти робиш?" Кажу: "Роблю все, що нас примусять. І копаємо, й загрібаємо, й будуємо, і перемо, і картоплю чистимо – все-все. Тільки щоб бути тут, з батьками разом." А батько приходить до мене за булкою хліба. Або так: зали-шається суп – там поляки розвозили, – я туди, в посьолок цей, везу суп. Там було щось страш-не, від тифу люди мерли. А німці сміялися над ними: оце коміки які, за що вони там живуть? Там страшне було, там хлібину давали за золото. Вони залишилися там, на посьолку, пенсіоне-рів, інвалідів зовсім без можливостей існувати.
А батька я підтримувала. Він інколи через усі запретні зони приходив до мене за шмат-ком хліба. Ми з ним спілкувалися, він мене про політику питав. А німець у конторі, де я при-бирала, сказав, що якщо хоч одне слово скажеш, то будеш там же, де твій батько – вб’ємо на місці. Я розказала тому шефу, а він каже, що дурницю я зробила – нам такі люди, як я, дуже потрібні. Ти б там мала (пам’ятаю, що він то сказав) свій виїзд, мала б зарплату, мала б пошану – а тут що ти в бруді возишся?
А тоді знову ж ця частина виїжджала, і знову прийшлося тікати. Так я тікала вже прямо з маршу. Одного разу – 31 грудня, 1944 рік вони зустрічали – раптом уночі німці дають команду відступати. І ми з ними – шеф мене покликав і каже: "Або ви з нами, або ми зразу вас відправ-ляємо в Одесу". Якщо сказати, що не з вами – то все пропало. А солдати вже знали, що ми хо-чемо тут залишитися, ми навіть питали їх, як через Дніпро перейти. А вони казали, щоб ми не робили дурниць, бо ваші ж вас не приймуть – скажуть, що вас підіслали чи що. Солдати нам сказали, щоб ми не тікали, бо зараз таке декоративне пересування – спеціально з вечора йдуть, а вранці хочуть показати нашим, що нова частина прийшла. Їх так виводять за місто, поведуть і знову заводять у місто. Це було 31 грудня. А наші вже почали серйозний наступ уже в березні. І добре, що ми тоді не втекли. Бо якби ми втекли, то, звичайно, пропали б, бо в порожньому міс-ті ми б нічого не знайшли.
Зі мною йшла Рима Катинська, теж патріотка, добра жінка, дочка херсонського професо-ра, вона старша за мене була років на 15. Вона йде і сміється, а поряд шеф іде з паличкою, капі-тан. Солдати дуже сердиті були, що треба відходити, і відходили б, а ви нас, кажуть, отут по болоту тягаєте. А ця Рима Катинська каже, що як французи відходили з Росії, то бабські ганчі-рки вдягали на себе, а німці й жінок з собою тягнуть. Тому що і я, і Рима йдемо, всіх нас вони за собою ведуть, а на підводі й речі наші лежать. І засміялась. А він питає, що вона сказала. Я йому переклала так, як було сказано. А він каже: "Нет, у немцев дух не тот, что у французов, мы совсем другие люди. И знайте: Германия никогда не капитулирует!" А Рима відповідає: "Ну, так она тихо скончается, Германия." Ми засміялися, йому сказали, але він нічого, тільки так упевнено сказав. Солдати розуміли, і їм уже надокучила та війна, але командири ще трима-ли, як то кажуть, ніс високо.
І ось 10 березня солдати нам сказали, що відступають. І ми з подругою Іриною Домашо-вою вже приготували собі сумочку. Всі жаліли свої речі, нав’язали там усякий непотріб, а сумо-чку взяли, щоб було що поїсти – як пам’ятаю, шкуринки від сала, хліб, сухарі, водички трошки. І ми весь час відставали. А рухалася ця частина в напрямі за Херсон, по тому шосе, де меблева фабрика, там зараз переїзд Шуменське. У цьому напрямку йшла ця частина. Ми відставали, ві-дставали – вже й німці, вже й ті поляки, що були на підводах, тікали в різні сторони, вже така суєта серед них. І ми під той шумок завернули до меблевої фабрики, а там через єврейське кла-довище побігли і сіли там у траншею, сховалися.
Ще був день, ми сховалися й чуємо, що з-за повороту мотоцикл гиркнув. Ми подумали, що нас шукатимуть. І точно, за нами була погоня, і там вони залишили чергувати, а ми вже вночі йшли з тою Іриною Домашовою. Все горіло там – і меблева фабрика горіла, і будинки, від вогню було все скрізь видно. Ми перейшли, в хаті на Сухарному заховались і чекали на-ших. Ми вже знали, як строчить німецький кулемет, як строчить наш кулемет. Мені щось пога-но було, а Ірина вночі каже, щоб слухати. Ми чули, що строчить німецький кулемет грр, грр, а наш та-та-та, і чули крики всякі. Звичайно, боялися, бо останні німці ходили і прочісували міс-то. Але місто все ж таки велике, вони все не могли обійти, і ми на щастя надіялися. А наші об-стрілювали цю дорогу. Ми теж знали, що якщо снаряд свистить – значить, він пролітає.
Отак ми зустріли наших бійців. Погода була сонячна 13 березня. Вони йшли втомлені, запилені. Ми були дуже раді, бо прийшли наші.
Почали ми допомагати чим могли – і на вокзалі робили, і скрізь, де нас просили допомо-гти. Ми відбудовували нашу зруйновану, спалену державу, спалене місто наше.
Так було до червня. А в червні я поступила в інститут, бо все ж таки мріяла поступити в Одеський технологічний інститут холодильної і харчової промисловості, бо там була столова, а мені помагати ніхто не міг. Я думала про те, щоб і вчитися, і самій собі заробляти. А три роки були викинуті. Я екстерном здала за 10 класів, і там же зразу була зарахована на механічний факультет. Вчилася я в тому інституті і робила там у бібліотеці в кабінеті марксизму-ленінізму лаборанткою. Я здалася людям серйозною, бо вже "горя хлебнула" багато. Я там училась, у пошані була – з першого курсу до останнього висіла моя фотокартка на дошці пошани в інсти-туті.
В.О.: Це Ви навчались від 1944 року і до?..
Е.В.: До 1949 року. Я навчалася, була секретарем комсомольської організації механічно-го факультету. Вчилася добре, всі поважали мене. Я там і працювала – ввечері видавала книж-ки, консультувала студентів молодших курсів. Батьки мені ні копійки не могли прислати. У мене був на чоботи верх, так я його продала, і це був перший внесок, щоб я туди приїхала.
А потім удома все гірше й гірше робилося. Батько захворів і в 1947 році помер з голоду в лікарні. А чому я знаю, що з голоду – бо вдома нічого не було, брат, який повернувся після вій-ни додому, ходив пухлий. А батько каже: "От, Евеліно, ти приїхала, то хоч півлітра молочка мені принесла." А я кажу: "Тату, чому ти лежиш у лікарні, а не вдома? Тобі ж тут ніхто нічого не допоможе – в тебе склероз, ти вже старий, слабий." Батькові було тільки 65 років, а він був уже такий знесилений цією окупацією та злиднями. А він каже: "Знаєш, пенсіонерові дають 100 грамів хліба вдома, а в лікарні дають 300." І от він ради цих 300 грамів хліба лежав у лікар-ні. В лікарні він і помер. А коли я його провідала, то поїхала в Одесу і привезла їм свою рейсо-ву карточку на хліб – рейсову карточку можна було хлібом отоварити, щоб вони мали ще хліб якийсь на додаток до своїх пайків, до своїх карточок. Залишила їм свою карточку, а потім мене мати вже не викликала, коли батько помер 6 травня, бо казала, що якраз сесія... Батько помер. І Ви знаєте, мені потім розказали, а я це відчувала, бо він казав прямо: "Віктор уже тут, Вова в армії, за тебе я теж спокійний." Бо він до мене завжди ставився з довірою. І коли я перед тим, як тікати від німців, пішла до нього туди, де він був серед тих інвалідів, серед жінок – він в од-ній кімнаті з десятьма жінками там був – я прийшла й кажу: "Па, що мені робити? Те, що я не хочу з Херсона виїжджати, ти знаєш, але коли мені тікати – зразу чи пізніше?" Він так на мене подивився й каже: "Ліно, мені важко сказати. Тобі краще видно, як робити, а я тільки знаю, що ти зробиш добре." Оце батько мене так наставив на те, що я дійсно зробила добре, що покину-ла, втекла звідти і прийшла сюди.
Коли батько помер, ховати його не було кому. Старший брат Віктор працював у реміс-ничому, взяв двох чи трьох хлопців, взяв тачку, поклали батька в гроб і поховали. А сусіди ка-зали: бачите, оце комуніст, батько чотирьох дітей помер – і отак от ніким, нічим. Бо не було змоги ні його поховати як слід, ні скликати родичів. І так безславно наш батько, який усе своє життя трудився на сім’ю, отак от він помер.
А коли я вже була на п’ятому курсі, збиралася на дипломну практику і треба було писати диплом, мене раптом викликали в органи Одесского Северо-Черноморского бассейна з претен-зіями, що як це так, що я вчусь, а там, у Херсоні, таке за мною, що я робила перекладачем, що я там себе погано поводила і все-все. До мене вночі прийшли, як це робилося, мабуть, з усіма. Я нічого не думала. По-перше, мене не пустили на переддипломну практику в Єреван як злісного "врага народа" чи що. Туди не пустили, а дали можливість пройти практику в Одесі. Я приско-рено прийшла практику на соковому заводі.
А взагалі мої друзі помічали й питали, що зі мною трапилося, що я стала така сумна і на-че чимось прибита. Я казала, що така прибита, бо я знаю, що якщо зі мною щось трапиться – я просила друзів своїх, – не вірте нікому, бо я нічого поганого нікому не зробила; що не будуть казати – ви не вірте.
І дійсно, 15 березня 1949 року вночі ми йшли з дипломної з товаришем по курсу – не ка-валером, кавалер у мене був інший – з Юрою Жабокрицьким, який був інвалід війни, дуже до-бра людина, він мене проводжав до гуртожитку. Я дивлюся, що якісь такі люди, і серце якось відчуло. "Вы Губченко? Вы нам нужны." Я з Юрою швидко попрощалася, вони зайшли в нашу кімнату. А дівчата, знаєте як – та прала, та щось їсти варила, та щось готувала. Хоч уже й пізно було, але ми все вночі робили, бо вдень училися. Вони показали ордер на арешт і забрали мене. Найцікавіша, що у мене в чемоданчику всі речі були б/у, як то кажуть, мені тітка зі старого щось нашила, щоб можна було хоч одягти – сатинова спідничка, штапельна блузка. У мене та-кого, що тепер має молодь і студенти мають, – у мене такого й на згадку не було. Вони все це б/у переписали, забрали той чемодан, мене. Пам’ятаю на розі стояла чорна "волга". Сіли в неї і привезли мене у відділ охраны Северо-Черноморского бассейна. Там начальником був полков-ник Гойко. І всі такі видні люди сиділи за столом, і як почали перестрілку, мене все розпиту-ють. Я кажу: "Що ви мене розпитуєте? Я все вам розказала, що є, і там написано. Все сказала, і я нічого більше не знаю." Вони: "Нам известно, что вы курили?" Я думаю, що якщо вже ка-жуть, що курила, то вони вже зовсім… Бо я зроду ніколи цигарку в рот не брала. Кажу, що ні, я ніколи не курила і з німцями ніяких особистих справ не мала – тільки по роботі, і в мене весь час тільки одна думка була, щоб залишитись на Батьківщині, коло батьків удома. Це одне. І я, як могла, мову німецьку використовувала, щоб допомогти людям – і довідки діставала, і війсь-ковополонених оформляла, і там один попався в румунський штаб, то ми ходили його вируча-ли. Кому могла, скрізь я помогла, і люди мене за це поважали.
Вони мене там залишили. Я тільки спитала, чи можна писати – та де там писати! І чита-ти нічого не можна, ані книжки. А в мене якраз захист диплому – прямо з диплому взяли. Я пе-реживала, щоб встигнути. Вони кажуть, що не спішіть. Але найголовніше – вони хотіли мене до цього виключити з комсомолу. А партком, який теж засідав, сказав, що нема приводу – якщо вона, допустимо, працювала в митниці, то якщо це поліцейський орган – дайте нам довідку, і тоді ми будемо вирішувати це питання. Але хто там давав довідки – ніякої довідки не давали, а мене просто взяли комсомолкою, а потім на курсі покликали всіх і кажуть, що всі від Юрка Жабокрицького знали, що мене вночі забрали, і всі бачили, ти ж на наших очах і вчилася, і ро-била, і завжди цілими днями в інституті пропадала, бо ніхто тобі не допомагав – і тут раптом з тобою таке трапилося. А всіх викликали і сказали, що треба заочно виключити з комсомолу, бо вона ворог народу. Кажуть, що ми всі поопускали голови і хто підняв руку, а хто й не підняв – хто як зміг, але головне провели, що мене виключити з комсомолу як ворога народу, і щоб бі-льше до мене ніхто не ходив, щоб передачі мені не носили, всім було заборонено. А мені, зви-чайно, говорили, що від мене всі відмовились.
На допити мене викликали вночі, звичайно. На допиті питали таке, бо не було чого пи-тати – от слідчий, наприклад, казав мені так: "Ти знаєш, у тебе нема до чого придратися, все в тебе нормально – і батько як слід, і сім’я така, і ти сама себе поводила добре, нема до чого при-дратися, і під час війни, як він по-російськи казав, "нет ни одного факта, тебя порочащего, пос-ле войны у тебя все блестяще – а срок ты получиш, потому что такое время." Слідство в мене вів слідчий Белоглазов, а начальник слідчого відділу був Євстаф’єв. Я так на нього дивилася – такий рослий, наче розумний дядько... І в мене весь час була віра в те, що все одно я вернуся, бо я нічого за собою не відчувала. Він казав: "Знаєте що – от що хочете, а все ж таки ви не ра-дянська людина". Я йому казала: "Ну, як знаєте. Яка є, але я тільки одне знаю: що ви не пишіть, що ви не судіть, що ви там мені не зробите, хоч засудите, а я все одно повернусь. А що буде з вами – невідомо". Оце, чесне слово, я їм так сказала. А той Белоглазов каже: "Ти чуєш, що вона говорить? Що її випустять, а нас посадять." А він так заклав руки в кишені, ходить по кабінету і каже: "Ха! Посадят! Мы Москвой проверенные, с нами ничего не случится."
Оце в березні вони мене арештували, а десь у травневі дні я вже була аж на Півночі. І я весь час знала... Мені ворожка колись казала – ми жартували ходили з дівчатами, а ворожка мені сказала, що я жити буду на Півночі. А я й думаю: чому ж на Півночі – там же нема консе-рвних заводів, а я по консервній справі спеціаліст; не буду я на Півночі. І ось – на Північ. Па-м’ятаю, як зараз: везли в товарному вагоні, вночі три-чотири рази стукали молотками по дош-ках – перевіряли, чи не відірвані дошки, чи ми всі є. І ми повинні, як тільки вони починали сту-кати, зістрибувати з нар долі, вони відчиняли двері і нас усіх перелічували. І я від тих підстри-бувань погано себе почувала. У мене почався якийсь абсцес у нижньому тазу, захворіла я. Як приїхала туди на Північ, я вже була хвора.
А вдень, як їхали, то мені запам’ятався один випадок. Нас везли довго, там на зупинках стояли довго ці товарняки. Ми виглядали в щілини, куди ми їдемо й куди нас везуть. Бачила я оці біленькі наші хатки українські. А поряд зі мною дівчинка молоденька. Мені тоді було 24, це ж 1949 рік був, а їй, мабуть, ну, років 16. І вона питала у мене як старшої питала, куди ж це ми їдемо. Я кажу: "Ти знаєш, це ж Україна. Оце ж Дніпропетровщина, дивись, он біленькі хатки." А вона каже: "Боже, я все життя своє мріяла побачити Східну Україну!" І це вона Східну Укра-їну побачила в щілину товарняка. Ця дівчина була з Західної України.
Привезли нас в Ухту, Комі АРСР, аж туди за Котласом. Я зразу потрапила в лікарню. В лікарні я зустрілася з такими чуйними людьми. Як я пізніше думала, що вже дисидентів не заа-рештовують, так і вони дивувалися, думали, що тепер уже не так поводяться, як з тими, кого арештовували в 1937 році. Бо це ж уже 1949 рік. І що таке трапляється знову, вони дивувались. Там була така хороша медсестра Ольга Федорівна, вона сиділа за "ПШ" – підозра в шпіонажі, вона маленького сина залишила. Вона мені казала, що й досі відчуває "ёжик" його голови. Вона його погладила перед тим, як його забрали. Це вже 10 років ця жінка була там. Мене в лікарні трошки потримали, бо я грамотна людина, вони думали, що я їм рецепти писати буду, пропо-нували бути медсестрою. Але я не змогла – мене ця кров... Там лікарі були литовці, латиші, ес-тонці, західні українці, білорусів було багато. Так, пам’ятаю, Грінкус і Гармус, два лікарі були з Литви, доручили мені перев’язку однієї хворої, в якої був розбитий череп. Спочатку думали, що вона не виживе, а вона вижила. І він мені дав перев’язувати. А почала перев’язувати, а потім як подивилася, що звідти тече і гній, і кров, і кістки ворушаться – я сама знепритомніла. Кажуть: "Оце медсестра!" І я сама попросилася – я не змогла там.
Мене направили в бригаду на ТЕЦ, бо я ж була не дипломована. Все ж таки в моїй справі було написано: "Недипломований інженер-механік". Мене направили на ТЕЦ «Ухткомбінату». Директором комбінату був Кудряшов – хороший дядько, хоч і молодий, і комуніст. Киричик був головним інженером. Шлом був начальником турбінного цеху. Вони мене взяли. Там же зона була – ця ТЕЦ була огороджена. Мені там давали роботу, щоб я графіки складала по тур-бінах, по раціоналізації щось робила.
Трошки поробила там. Переболіла сильно, і це давалося взнаки те, що я стрибала в поїз-ді вночі сонна з тих високих нар. Я захворіла знову. Там вільнонайманим не дозволяли прино-сити нам щось їсти, а я як приходила в свій кабінет, то я була страшна, худа, хвора, і з дому ні-хто нічого не допомагав – я прийду і в столі знайду то яблучко, то риб’ячий жир у пляшечці. Вони мене жаліли. А тут раптом наказ Сталіна: всю статтю 54/3 (а цю статтю мені дали, 54/3 – це "пособничество врагу") перевести на лісоповал, на важкі роботи. І дали команду відправити мене на лісоповал.
Я була на лісоповалі. Спасибі, мабуть, ті специ подзвонили чи не знаю як, але там був техруком Лозунов, він до мене ставився непогано і зробив із мене бригадира лісоповалу. Дав мені білоруску Олю Татарчук – здорова, ой валила! Дерева валили, правда, вручну, ручними пилами, підрубували сокирами. Ото ми виходили на ділянку. Бригада в мене була – я спеціаль-но взяла таких – то лікарі, вчителі, було там 3-4 дівчини, таких як Оля, що добре валили ліс. І бригада в нас була непогана. Але я слово дала матері, коли вона мене проводжала...
Я ще не розказала, як мене проводжали, як мене з Одеси в Херсон привезли – от було ці-каво!
В.О.: Крім того, Ви забули сказати, який Вам дали строк.
Е.В.: 10 років, стаття 54/3 українського Кодексу. "Пособничество врагу на своей терри-тории".
В Одесі я дуже просилася, щоб мене відвезли в Херсон, бо в Херсоні всі мене знають, хай там мене судять. Я все сподівалася, що тут же люди мене знають і ніхто не скаже про мене погане. Вони відмовляли, а під кінець сказали, що, все, завтра ми тебе відправляємо в Херсон. Дивлюся, вони того інструктують, того інструктують – а везти треба пароплавом, – що вранці треба завести, поки люди не сідають на пароплав, в каюту, там один з пістолетом, другий з піс-толетом, а там держіть, щоб ніхто не бачив і все таке. А я випросилася там вийти – така бліда, без повітря, без передач, бо мені передачі не дозволяли вони, – я вийшла, кивнула знайомому, а там же знайомих у мене багато, і херсонські там учились. Люди зразу сказали мамі, мама при-йшла до пароплава. Але до мене нікого не підпустили – ні сестру, ні матір, ні брата не підпус-тили. Мене два везли, а ще два зустріли. Вели мене по Мостовій чотири конвоїри, один з пісто-летом попереду, один з пістолетом позаду. Я йду на таких високих каблуках, бо я тоді низенька була, а хотіла бути вищою, так, пам’ятаю, 7 сантиметрів були ті каблуки – от я йду і сама собі думаю: от зараз я буду йти і дивитися людям в очі, от хай вони бачать, що я нічого і нікого не боюся, тут, у своєму місті, я знаю, що мене люди знають і поважають. Іду отак от і дивлюсь на людей, які повз мене проходять. Пам’ятаю – от я ж не знаю того дядька, – якийсь дядько такий, уже старший, каже на того конвоїра: "Ти позорник! Дитину ведете!" А вони пістолети повиста-вляли. Той дядько сторонній, він не знає, хто я і що я, а посоромив отих конвоїрів, що вони так вели мене в Херсон на суд.
Ну, а суд – як завжди, там привезли хлопців, нас було 9 чоловік, здається, в той день, і те, що ми казали, і те, що свідки показували – воно все було ні до чого. Трійка судила, у мене десь залишилася копія цього вироку.
В.О.: Треба скопіювати буде.
Е.В.: Та я Вам можу його віддати. Там "с конфискацией имущества" – яке імущество? Отой чемодан зі старою білизною, старими платтями та з отою сатиновою спідничкою? Ну от, нас судили. Всім дали по 25 – тим хлопцям, що там робили. Ну, хлопцям важче, бо вони нім-цям присягу складали. Вони були "гільсльойте" – це допоміжний персонал, вони там мили, чи-стили, за чимось дивилися, а потім склали присягу і пішли як шуцмани, чи що...
В.О.: А дату цього суду Ви пам’ятаєте? Дату арешт Ви назвали.
Е.В.: Так, дату арешту я назвала. А судили... Не пам’ятаю, це треба буде у вироці поди-витися. Так тим хлопцям усім дали по 25, а один із них був в армії і був поранений – то йому 10 років. І мені 10 років "исправительно-трудовых лагерей" і три роки поразки в правах, і з конфі-скацією всього мого майна.
А потім, після того лісоповалу, робила на гужтранспорті в сільському господарстві – там картоплю садили і мали свій гужтранспорт, коней. І мене туди до коней поставили. А чому я матір згадала – мати мені казала: ти тільки не лайся (бо вона знала, що хто з тюрми приходить, матюкається і курить) – я тебе дочекаюся, тільки я прошу тебе: не лайся і не кури. І це в мене був такий заповіт, що я ніколи не курила і не матюкалася. І бригада була культурна. А прийшла в гужтранспорт, пам’ятаю, так там Митрофан Васильович, прізвища вже не пам’ятаю, – йому кажуть, що от тобі недипломованого інженера привели в гужтранспорт бригадиром, а він так скривився і каже: "Ще такого не було". А пізніше він казав, що скільки він тут, з 1937 року працює і зустрічався з людьми, то такого бригадира в нього ще не було – каже, прийде тихень-ка, по-діловому розбереться, яку коняку куди посилати (там 85 коней було), і без крику, без шуму. А я так завжди казала: от я сьогодні тебе посилаю – іди туди, а як не хочеш, то тихенько мені підійдеш і скажеш, то я на завтра, може, щось передумаю, але вже коли я роблю розвод, то ти мене не чіпай, а тихенько йди й роби.
Отак вони й робили всі. Була в нас Рейтер Броніслава Львівна – вона була секретарем у Молотова, по десятому пункту сиділа за антирадянську агітацію. Вона москвичка сама. Каже, що колись прибила дверима ніс Молотову. Вона була така дотошна, що, мабуть, комусь надо-кучила. Каже, що сиділа за десятий пункт, бо в неї в бібліотеці знайшли стенограму лекції Ка-менєва, так вона мала 10 років. Дівчата там за анекдот мали по 4-5 років. Там Баришевої дочка сиділа, Галина, Жигарєва Ніна, Морєва Віра. А справи найцікавіші! Одна зустрічалася з амери-канцем – поки вона зустрічалася, то все було гаразд, а тільки вони надумали женитися, то її за-брали в лагер, а його відправили. Вона мала 5 років як суспільно небезпечна. Там багато сиділо людей за "особым совещанием". Багато цікавих людей було там. І кожен розказував про свою справу.
М.О.Василенко: А про ту, що в Кремлі працювала, ти говорила?
Е.В.: Так це ж Броніслава Львовна Рейтер, я про неї говорила. Я ніяк їй не могла знайти роботу – вона нічого не хотіла робити. Як були на лісоповалі, вона не хотіла сучки палити, бо казала, що не може. А мені ж треба було їй дати якусь роботу. То я кажу, щоб чистила картоп-лю. Вона каже, що не вміє. "Як це не вмієте? А як же Ви вдома чистили?" – "Я покупала чи-щенную." Вона така чудна була. Колись я її послала – це вже в сільському господарстві, – там треба, щоб об’їждчик по полях дивився, щоб коні не викачували овес, який там ріс. Ну, ніякий об’їждчик за тими кіньми не вженеться, але вважалося, що там є об’їждчик. І я їй кажу: "Броні-слава Львовна, я Вас запишу об’їждчиком, а Ви так: пройдетеся доріжкою і назад прийдете." Думаю, що треба ж їй щось дати. А в цей день якраз дощик пішов, то вона прийшла й каже, що не піде, бо дощик. Я кажу, що ми ж домовилися, це ж закон, бо більше в мене місця для неї не-ма, тільки це. Вона намотала на голову собі, ковдру напнула на себе і пішла. А тут іде Шелгу-нов, старший агроном, з 1937 року сидів. Він казав, що ніколи не думав, що держава до цих пір проводить отаку компанію – направляє людей ні за що, ні про що на Північ. Так він мені дзво-нить і каже: "Ліно, ви нічого кращого не придумали, як Рейтер послати об’їждчиком? Ми скоро будемо шукати і Рейтер, і вас тоді будемо підключати". Вилаяв мене добре і сказав, що він її відправив і щоб я не видумувала. Так я й не знайшла їй ніякої роботи, не могла нічого їй при-думати. Вона звільнилася трошки раніше, а я пізніше. Так я посоромилася, а вона там була в Моссовєті в Москві, так вона каже: "Я знала, що прийдуть до мене друзі, мої комуністи"... Вона там казала начальнику лагеря Верхотурцеву: "Я хочу с вами поговорить как коммунист с ком-мунистом". Так сміливо визивалася на розмову. А Берії написала: "Вы – самый справедливый, самый хороший..." І тільки вкинула в ящик, що він самий справедливий і самий хороший – а тут об’явили, що він ворог народу. І вона моталася, як би той лист назад забрати. Так вона каза-ла: "Я боялася, що ти прийдеш і будеш сміятися з мене."
Отак я там і робила. Після смерті Сталіна нас розконвоювали, дозволили безконвойними бути. Мене взяли нормувальником. А в 1955 році, по-моєму, 14 квітня, я звільнилася. Я зараз документу візьму й там подивлюся. Прийшла бумага, як кажуть, що скоротили мій строк до 6 років, бо я вже 6 відсиділа, і що звільняюсь зі зняттям судимості.
Я приїхала в Херсон, зустрілася з матір΄ю. Побула трошки і поїхала в інститут. Мені ка-зали, що за законом через 6 років втрачаються всі оцінки і всяка сила на диплом. І я вже надію втратила, що зможу одержати диплом. А тут я прийшла в інститут – Мартиновський у нас рек-тором інституту був, Царство йому небесне, вже покійний – так він поговорив зі мною. Я при-везла йому характеристику, а він сказав: "Так у тебе чудова інженерна практика була! Добре, здавай документи й захищайся." Викликав при мені секретарку. Я в квітні приїхала, там у трав-ні була, а в червні вже треба здавати документи. Він каже, що здавай документи й захищайся, а я в нього прошу хоча би рік, щоб стати на ноги, щось подумати, бо я зараз підходила до інсти-туту, а в мене все отак от дрижало, ноги підкошувалися, думала що впаду – з 5 курсу, з диплому забрали. Він викликав секретарку і сказав, щоб мене до заочників підключити і щоб я захищала диплом. Вона каже: "Ну то хай у червні приїжджає і дає заяву, а ми піднімемо книжку і все." А він каже: "Сейчас возьмите". Розумієте, дав мені зелену вулицю. І вона взяла у мене документи.
Я прийшла на консервний завод, влаштувалася на роботу. А там були друзі, з якими я вчилася, – якраз головний інженер і головний енергетик були ті хлопці, що на нашому факуль-теті вчилися. Вони мене знали, взяли на консервний завод. А директор був Смалянець, хоро-ший директор. Він каже мені так з іронією: "Та що ти розказуєш, що будеш захищатися – то казка про білого бичка. Ніякого в тебе захисту не буде." – "Але ж мені пообіцяли, і я буду за-хищатися."
І оце я приїхала в 1956 році, побула там півроку. Вже мені завод усе оплачував, я захис-тилася і отримала диплом.
В.О.: А от що цікаво: Ви ж так багато років були в неволі, а як зі знаннями – чи не пост-раждали ті знання?
Е.В.: Знаєте, там же повторювати прийшлося. А коли я була на практиці, то хоч якось заглядала в ту книжку. А там іще треба було додатково здавати "холодильные машины", і, як пам’ятаю, додатково ще й практику здавати й писати. Але практику легко, бо я ж працювала на тому консервному заводі, а "холодильні машини" – то було важко. Ну що ж – готувалася, нічим я не займалася, тільки готувалася й захищала диплом. А як захищала, мене ще в Одесі хотіли залишити, а керівник моєї дипломної роботи Нелуш казав: "Я знав, що ти прийдеш, що ти по-вернешся". І мене на захисті аж поцілував. Всі були задоволені, бо знали мене п’ять років, що я трудилася, як кажуть, на совість.
Я кажу: прикро, що не тільки я страждала, а страждали мої брати. Вони фронтовики. Їх у партію... Старший брат хотів по батьковій лінії в партію поступити. А йому відмовили через мене. Він на заводі Петровського робив. Каже: "Я не вірю, що вона щось зробила погане, бо я вже людей питав." А мене ж у комсомолі поновили після звільнення. І він каже, що мене пере-віряв і комсомол, то якби так, то мене не поновили б у комсомолі. А йому сказали: "Раз вы не доверяете нашим органам – значит, вы не созрели еще для партии." І одного брата, й другого в партію не взяли. Вони, бідні, отак за мене були покарані. Бо батьку й матері нічого, а брати по-страждали. А тоді, коли я вже тут робила – спочатку в котельній, а потім у конструкторському робила, а потім запросили мене в училище, то я в училищі робила, – так в училищі директор Запорожець казав, що я не можу виховувати молодь. Зібрав партійну групу, написали резолю-цію, що мені не довіряють виховання молоді. А в мене судимість була знята, і ніхто мені не за-важав, а тільки оце, що я не можу виховувати молодь, бо я співпрацювала з німцями. Він сам колись був секретарем, а потім до нас прийшов директором. Я там 18 років пропрацювала, а він щойно прийшов і почав мене знімати. Так я пішла до прокурора і кажу: "Скільки можна оце терпіти? Я хочу подати на реабілітацію, прошу переглянути мою справу – скільки я можу все життя невідомо за що платити?" І подала на реабілітацію.
В.О.: А коли реабілітація була?
Е.В.: А реабілітація була в 1971 році. Я подала на реабілітацію, і мене реабілітували. Так він, головне, і писав, і посилав у КГБ замполіта. А замполіт мені вже розказувала, що в КГБ їй сказали: "Чого ви стараєтесь? У неї нічого в справі нема". І ото мене реабілітували, і виплатили грошей 11 тисяч як компенсацію. Але травмовані були всі.
Якщо Вам щось із того підійде, то виключайте вже.
В.О.: Але Ви ще хоч так означте, що ж Ви робили після того. До якого часу Ви працю-вали?
Е.В.: Працювала я в училищі до 1980 року, а в 1980 році пішла на пенсію. І пішла на наш консервний завод, і там як пенсіонерка ще працювала оператором в автоматизованій системі управління до 1993 року. А в 1993 році вже всіх пенсіонерів "підчищали", то я пішла. Але я ще 13 років проробила на комбінаті – в профкомі, в АСУПі (це автоматична система управління проізводством – така вводилася, а потім вона виявилася неефективною, то зараз і комбінату нема, вже його розпродали по частинах, і вже комбінат не працює). А тепер на пенсії – сиджу вдома та й усе. У Раді ветеранів була. Я Вам скажу, що в Раді ветеранів мені не сподобалося. У нас із ними погляди не сходяться. Чого я буду кривити душею, як я бачу, що ті ветерани почи-нають мені проти Руху, за комуністів... "Я не допущу, щоб стати в один ряд з УПА!" – а я якраз УПА дуже поважаю. Так я думаю: чого я буду кривити душею? Я сказала, що не буду з ними, і пішла з Ради ветеранів. А так із ними підтримую зв’язок – вони мене поважають, знають, що я з Руху і що я маю інші погляди, та не хочу з такими ветеранами мати справу. А то він виступає й каже: "Мы не позволим в один ряд стать с воинами УПА!"
В.О.: А Ви були в якихось новітніх організаціях кінця 80-х років? У Русі були?
Е.В.: Руху співчуваю, але я вже нікуди не поступала. Микола в Русі, а я вже тут удома.
В.О.: А Ви обіцяли розказати, як ви зустрілися з Миколою Олександровичем.
Е.В.: А, ну так це вже особисте таке...
В.О.: Ну, хоч би коротенько.
Е.В.: Я ж кажу, що ми з ним училися в 9 класі. Перед війною ще колись він критикував мене на комсомольських зборах, що я пищу, бігаю, кричу, балуюсь на перервах. А я була така, що любила людей, і вони мене любили. Я добре вчилася, і на математиці всім підказувала, все було. Я це дуже переживала. Ніхто проти мене і слова не сказав, а тільки Микола Василенко виступив. Я подивилася й думаю: що за новий такий? Він не знає нашого порядку? Бо мене як покритикуєш, то не дай Бог – я ж ніде нічого не допоможу. А він, отакий сміливий, обізвався. А він у нас сидів на останній парті і складав ті літературні твори, вірші писав – там він був пе-рший. А з математикою в нього було погано. Так я дуже переживала цю критику – я дуже не любила, щоб мене хтось критикував. А він зробив це. Тоді вчителька побачила, що я дуже це переживаю – класний керівник у нас була Сопова Клавдія Іларіонівна, і вона каже: "Василенко, ну зачем ты берешь с Губченко пример кричать? А я вот, откровенно говоря, хотела бы, чтобы у меня все ученики были такие, как Губченко. Смотри: ты по математике имеешь двойки, а она имеет пятерки". Вона мене якось підтримала. І що пам’ятаю – поки Миколи нема, то я це скажу, бо він мені за це вже бубни виб’є, – був один хлопчик із 7 класу, ми дружили. Це єврейчик, Ре-зницький Ілька, і він нікому не підкорявся – ні батькам, ні вчителям, нікому, – а мені підкоряв-ся. Так вона при цьому й каже: "А то, что она Резницкого в руках держит – это вы понимаете, что с ним никто не справится, даже директор?" До мене навіть батьки його підходили з про-ханнями щось сказати, я скажу – і все в порядку.
Отак у нас було. А тоді війна нас розвела. Оцей Ілька Різницький пішов в армію, а Ми-колу я загубила, тому що він був сільський, я його ніде не бачила. А як звільнили Херсон, то перший "трикутничок" я отримала від того Ільки – він мене розшукував. Розшукав, приїжджав до мене в інститут. Але я тоді сказала в інституті, що поки я не буду на 4-5 курсі, я ніяких роз-мов ні з ким не веду. І він поїхав... А він же школу не закінчив, у війну висунувся – він уже ма-йором був, а зараз підполковник у відставці. Так він поїхав на Камчатку, завербувався, по доро-зі десь там зустрівся з жінкою – дуже цікава жінка, приємна, ми тут з нею зустрічалися, всі на-ші однокласники, – і одружився, так що наші шляхи з ним розійшлися. А тим паче, я ж іще ма-ла 6 років лагерів – так куди там… Каже: я йому декілька разів давала анкету, щоб він поступив іще в школі в комсомол, а потім він проштрафиться – і я ту анкету забираю. Він, як прийшов із фронту, то казав: "Ти знаєш, як Михайло сказав про таких, як я і як ти? Сказав, що не ті комсо-мольці, що комсомольські квитки у війну покидали, а ті, що в війну їх отримали." І він тим пи-шався, він і в партію поступив.
А Микола... Я повернулася в 1956 році після захисту диплома сюди, і мені один знайо-мий, який знав мене по заводу, каже, що у нас такий скромний парень хороший електрик і що він мене хоче з ним познайомити. Я тоді не хотіла, але подумала, що можуть сказати, що от, гординя яка – якщо інститут закінчила, так вже не хоче з електриками знайомитися. І я кажу, що вже добре, з поваги до тебе, Борисе, давай познайомлюся з ним. Ми прийшли, якраз у парк я вийшла, і пам’ятаю, що з пляжу бігла – просто так, щоб той Борис не думав, що я горджуся й не хочу знайомитися. Приходжу – виходить він, подає руку й каже: "Василенко." Я кажу: "Ва-силенко? Так ти що – мене не знаєш? Ти ж мене на комсомольських зборах критикував!" Він мене не впізнав, а я зразу – так мені тоді боліло, що я зразу впізнала, що він мене критикував на комсомольських зборах. Ми познайомилися, то він зразу почав ходити то в кіно, то... У нього баришня була у Львові, і він усе казав, що поки тої баришні нема, то він зі мною буде в кіно ходити. А мені те байдуже, та ще й краще наче. Бо я знаю того хлопця, і старша сестра каже, що він погано говорить – вона не чує, що він говорить. І так він ходив-ходив, а тоді каже: "Да-вай уже поженимось та й усе". І ми 31 жовтня 1956 року побралися. І з того часу ми разом. І цей будинок ми будували разом, його батьки нам допомагали. Мої батьки вже такі, що не могли, а його батьки нам допомогли. І це ми збудували цей будинок. І Смалянець допоміг, директор нашого заводу, – він мені й ліс давав, і камінь, і все-все-все. Він і зараз каже, що він мені як хрещений батько.
В.О.: Дякую. [Вимкнення диктофону].
Е.В.: Справка ИТЛ от 10 апреля 1955 г.: "Освобождена 10 апреля 1955 года и следует к избранному месту жительства в г. Херсон… По определению Военного трибунала Таврическо-го военного округа от 11.03.1955 г. срок снижен до шести лет без поражения в правах по заче-там рабочих дней."
В.О.: Вище написано:"…осужденной Военным трибуналом Управления Министерства внутренних дел Херсонской области 29 апреля 1949 г. по ст. 54-3 УК УССР к лишению свобо-ды на 10 лет с поражением в правах на 3 года"...
"Справка" Верховного Суду УРСР від 27.04.1971 р.:
"Определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда УССР от 13 ап-реля 1971 г. приговор военного трибунала от 29 апреля 1949 года… в отношении Губченко (Василенко) Эвелины Ивановны отменены, а дело производством прекращено за недоказанно-стью обвинения. Гр. Губченко (Василенко) Э.И. по данному делу реабилитирована".
Ксерокопії цих документів є.
Розповідала Евеліна Іванівна Василенко, дівоче прізвище Губченко. 17 лютого 2001 року в місті Херсоні. Записав Василь Овсієнко.

 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Дослідження

Тези виступу на Міжнародному форумі до 85-х роковин Голодомору «Україна пам’ятає – світ визнає!». Євген Захаров

Персоналії / Український національний рух

ВАСИЛЕНКО (ГУБЧЕНКО) ЕВЕЛІНА ІВАНІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Інтерв’ю

ИНТЕРВЬЮ БАЛИСА ГАЯУСКАСА ВАХТАНГУ КИПИАНИ В ВИЛЬНЮСЕ, 1995 г.. Вахтанг Кипиани

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ҐАЯУСКАС БАЛІС. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЛЕОНЮК ВОЛОДИМИР ГНАТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

САРМА-СОКОЛОВСЬКИЙ МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

КАВАЦІВ ЙОСАФАТ. Отець Йосафат Каваців

Інтерв’ю

ТИМЧУК ЛЕОНІД МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МАКАР ІВАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДЕМИДІВ ДМИТРО ІЛЛІЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АПАНОВИЧ ОЛЕНА МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ШЕВЧУК АНАТОЛІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. І.Рапп

MENU