СОРОКА Богдан. Спогади

 541808.02.2016

автор: Сорока Богдан Михайлович

УРИВОК ЗІ СПОМИНІВ БОГДАНА СОРОКИ
(грудень 2007 року)

У січні 1969 року Любка поїхала до Києва на з’їзд студентської молоді. Там вона мала виступити від секції ідейного виховання молоді. З’їздом опікувався Центральний Комітет комсомолу, де контролювалися всі доповіді. І це тягнулося тижнями. Любка подала текст свого виступу, який закінчувався словами з поезії Василя Симоненка:
Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.
І додала, що вона буде говорити без папірця. Їй сказали, що з таким виступом вона провалиться, і дали готовий текст, написаний у ЦК комсомолу. Зрештою, після довгих дебатів, усі погодилися, що Любка виголосить привітальне слово до делегатів з’їзду. На відкритті вона сиділа в президії між першим секретарем партії Шелестом та космонавтом Береговим. Її виступ закінчився такими оплесками, що пізніше секретарі комсомолу привітали її з успіхом і зізналися, що були впевнені в провалі. Після з’їзду вийшла книжка з матеріалами, яка називалася "Леніну студентство присягає", де виступ Любки був повністю замінений текстом, який вона відмовилася читати. Заголовок був "Наш компас – марксизм-ленінізм". Цей текст ряснів подяками рідній комуністичній партії, вірністю Леніну, цитатами з Крупської.
На початку лютого я поїхав до Києва, щоб побачитися з Любкою і подивитися, як виглядають приготування до з’їзду. Чорновіл довідався, що я їду до Києва, і передав мені якісь папери самвидаву для Івана Світличного. Раненько, просто з поїзда, я був у Світличних. Мені відчинив двері Іван, потім з’явилася Льоля. Запросили мене з ними поснідати. Ми розговорилися і вже за кілька хвилин мені, якого побачили вперше в житті, запропонували залишитися в них, погостювати. Маленькі дві кімнатки, але повно книжок, рукописів, понапиханої в полиці графіки, кераміки Галини Севрук. Поклали переді мною купу самвидаву для читання і самі пішли на роботу. Любка вдень була на нарадах у ЦК комсомолу, а ввечері приходила до Світличних читати самвидав. Серед іншого Іван Світличний показав мені збірку віршів Ігоря Калинця "Відчинення вертепу" і сказав, що ця збірка готується до друку на Заході: «Зроби до неї ілюстрації». Я був заскочений. Я ніколи серйозно не займався графікою, навіть не уявляв собі, що зможу робити якісь ілюстрації. Зі страхом я взявся читати. Вірші захопили мене, відкрився цілий світ цікавих образів, про які я й не думав ніколи. Усе так збуджувало мою уяву, що я вже не міг не думати про композиції. Ще на прощання Іван попросив зробити йому екслібрис і показав, який йому зробили Галина Севрук. Отож, набравшись натхнення, восени 1969 року я закінчив сім ліноритів. Так я став графіком. Пізніше багато знавців мені говорили, що це найкращі мої роботи. Цієї ж осені ми з Любкою побралися. Гравюри я передав до Києва Вірі Вовк, яка перевезла їх на Захід.
Також у 1969 році ці гравюри, як цикл "фольклорні мотиви", були вперше виставлені у Львівському музеї українського мистецтва на вул. Драгоманова. Це була виставка-продаж художніх творів, подарованих у фонд добудови нового приміщення музею. Добудова була потрібна для того, щоб зберегти унікальну колекцію ікон, які нищились у Вірменському соборі у Львові.
Дуже скоро, у 1970 році, у Брюсселі вийшла книжка Ігоря Калинця "Поезії з України" з моїми гравюрами. Насправді книжку видали в Лондоні, але з метою конспірації у вихідних даних подавалося місто Брюссель (хай КГБ шукає). У передмові було зазначено, що "друкуємо цю книжку без відома і без дозволу поета і художника. Робимо це з двох причин: щоб урятувати для української культури високоякісний вклад поетично-мистецької творчості молодого покоління та щоб культурні кола світу дізналися, якої якости і якого змісту українську культурну творчість придушують окупанти України..."
У моїй уяві тепер крутилися поганські боги, які зробила в кераміці Галина Севрук. Я мав велику охоту зробити цілий пантеон. Цікаво, як він буде виглядати? Які вони були, ці боги? Мало знала і Галина. Леся Крип’якевич показала мені репродукції 12-ти гравюр, які створив польський графік Станіслав Якубовскі. Це вже було щось. У Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника було багато досліджень на цю тему, але всі вони якісь плутані. Зрештою, маючи вже якесь певне уявлення про цих богів, я поїхав до Києва поговорити з істориком Михайлом Брайчевським. Тоді він був дуже відомим у певних колах істориком тим, що написав статтю "Возз’єднання чи приєднання?". Михайло Брайчевський мені сказав, що як історик може дуже мало мені помогти. Як достеменно виглядали наші поганські боги – невідомо. Справжнім є збручанський ідол. Лишилося кілька імен богів, решта – припущення та легенди. Станіслав Якубовскі створив їхні образи у вигляді польської шляхти. А Валентин Мороз процитував мені Лесю Українку, яка писала, що "це не мої боги", коли вона побачила поганського бога, створеного молодим ще тоді скульптором Конєнковим. Цей ідол страшний, з одним оком, жахливий та жорстокий. У нас змія зображували у вигляді веселого парубка. Отже, я зробив своїх богів як переспіви минулих часів, богів, які були добрі, яких не боялися і на яких можна було насваритися, якщо вони щось зробили не так. Цей цикл я назвав "Українська міфологія". Потім, за порадою Сергія Плачинди, який був захоплений моїми ліногравюрами, я зробив ще шість композицій до української міфології – і вийшов цілий пантеон.
У лютому 1971 року у Філадельфії, а в квітні у Нью-Йорку, згодом ще й у Клівленді, відбулась виставка під назвою "Сучасна українська графіка", де було представлено 16 моїх ліноритів та декілька екслібрисів. Влада у Львові прореагувала на цю подію аж за рік. У Спілці художників почали готувати збори з цього приводу. Голова Емануїл Мисько просив мене прийти на ці збори.
– Я не є членом Спілки і тому не прийду.
– Богдане, я запрошую Вас особисто, – сказав Мисько. – Це у Ваших
інтересах: прийти і виступити.
Я не прийшов і не виступив.
4 січня відбулися закриті розширені партійні збори Спілки художників. Доповідав голова Спілки Емануїл Мисько про стан роботи з творчою молоддю. Як потім я довідався з протоколів зборів, комуністи досить уваги присвятили мені особисто. Цитую:
"Гуторов І.Ф., художник: «Відсутність контролю за діяльністю окремих художників, моральне лице яких далеко не оприділене, привело до того, що як результат Сорока, випускник нашого ВУЗу, вихований в радянському ВУЗІ, став на шлях спілкування з нашим ідейним ворогом».
Константінова В. І., заввідділом пропаганди Львівського міськкому партії: «Правління повинно виховувати непримиренність до аполітичності, треба давати гостру оцінку діяльності Сороки і інших, що ведуть на манівці в цілому творчий колектив Львівської організації Спілки художників».
Курило К. П., художник: «Зробити все для того, щоб постійний вплив на всю роботу комбінату зробив неможливим ні підпільну діяльність Сороки, ні того прискорбного факту, що безідейність, мілкотем’я в творчості окремих митців дали можливість нашим ворогам використати їх твори в своїх провокаційних цілях».
Висоцький В. М., інструктор обкому партії: «Творчість Сороки – перуни, дашбоги і інше – захвалювалися, всяко підтримувалися окремими нездоровими тенденціями в Спілці». (Подано мовою оригіналу).
На Маланку, 13 січня 1972 року, ми готувалися до великої забави – день народження нашої доньки, якій виповнювався рік. А 12 січня зранку пролетіла звістка про великі політичні арешти в Україні. Серед інших були арештовані найбільші тоді наші приятелі Ірина Калинець, Михайло Осадчий, Славко Чорновіл, Стефа Шабатура. Нам було вже не до забави.
Відлига закінчилася. Настали інакші часи.
23 січня 1972 року в газеті "Вільна Україна" з’явилася стаття з назвою "Дещо про "німі твори" і галасливих коментаторів" з підзаголовком "З приводу виставки української графіки в Нью-Йорку". Під статтею підписалися: Е.Мисько, Я.Чайка, Л.Левицький, С.Гебус-Баранецька, І.Остафійчук, М.Андрущенко, І.Катрушенко, С.Коропчак, Є.Безніско, О.Оброца, З.Кецало. Не можу не дозволити собі не процитувати одного абзацу з цієї статті: "Ми, радянські митці, як і весь наш народ, виховані, загартовані й згуртовані навколо рідної Комуністичної партії, пильно стоїмо на сторожі своїх соціалістичних здобутків. Будь-яких встрявань у наші справи не допустимо. І тому ми, львівські митці, ім’я і твори яких націоналістичні пройдисвіти намагалися використати в своїх брудних політичних цілях, з обуренням тавруємо їх ганебну зрадницьку спробу. Як автори праць, ми категорично відмежовуємося від вас, панство "митці", і складаємо свій рішучий протест. Ми нікому не дозволимо повертати наші твори вістрям проти рідного народу, проти священної дружби українського, російського та інших народів нашої неосяжної Вітчизни, проти соціалізму, проти рідної партії. Воно – гостре, непримиренне, як і все радянське мистецтво, – спрямоване проти ворогів українського народу, проти таких "благодійників", як організатори згаданої виставки в Нью-Йорку. Не забувайте цього, панове безбатченки, і не лізьте з своїми брудними чобітьми в нашу світлу хату, в наш храм мистецтва."
Е.Мисько, Я.Чайка, М.Андрущенко, З.Кецало не були авторами праць , від яких вони відмежовуються. А мене мусили десь осудити і тому зробили збори на роботі. На той час я працював у художньо-виробничому комбінаті, у монументальному цеху. Після закінчення інституту була створена бригада з моїх однокурсників Богдана Сойки, Жені Безніска, Миколи Кристопчука, Миколи Андрущенка, а бригадиром у нас був вже досвідчений майстер Влодко Патик. Кілька місяців у році, переважно в теплий період, ми виїжджали виконувати замовлення – викладали переважно мозаїку, рідше займалися розписами, а взимку робили проекти та займалися творчістю. Географія наших поїздок була досить широкою – об’їздили ми Крим і Кавказ, Молдавію і Білорусію. Працювали ми й у Львові, і на курортах Львівщини. Отже, викликав мене наш директор Шпартак і сказав, що в нас будуть збори і щоб я обов’язково прийшов. Я відразу зрозумів, чому моя присутність обов’язкова. На зборах було мало людей, це переважно старші художники оформительського цеху та пару кагебістів. З монументального цеху майже нікого не було, бо вже знали, що буде нагінка на мене, то краще не брати в цьому участі. Директор став і повідомив присутніх, що "у Нью-Йорку відбулася виставка української графіки, і там були роботи нашого художника Богдана Сороки. Цю виставку організували ворожі нам сили з метою осквернити наш радянський устрій, що це політична провокація." Потім виступила начальник нашого цеху Мерзлякова Юлія Францівна і засудила мої ворожі дії, сказала, що це ганьба для цеху, і взагалі, як мої роботи потрапили за кордон? Після цього директор дав мені слово. Я сказав: «Робіт своїх я на виставку не посилав, що ці роботи не є якісь підкилимні, ворожі, що вони виставлялися на наших виставках. Мої роботи, ті самі, які були виставлені в Нью-Йорку, продавали у Львівському музеї українського мистецтва, багатьом я дарував, а якщо хтось хотів купити, то я дуже радо продавав, а хто з вас повівся би інакше? А тепер кого я маю засуджувати? У наших газетах я не читав жодних наклепницьких статей, то кому я маю давати відсіч? Крім розмов, я не маю жодної конкретної інформації". Після цього виступили пару старичків, сказали, що недобре, що була десь там виставка, але що виглядає, що я не такий вже і безнадійний. На закінчення виступив парторг Курило і сказав, що вони зроблять висновки і будуть зі мною працювати. Як пізніше виявилося, мені заборонили виїжджати у відрядження і тим самим не пускали мене на роботу. Дали мені місце в оформительському цеху, щоб бачити і контролювати, чим я займаюся. Це тривало рік.
27 червня 1972 року в газеті "Літературна Україна" вийшла стаття Романа Корогодського "Мотиви слов’янської міфології" з трьома моїми репродукціями до неї. Після цього його звільнили з роботи. Рік не міг знайти праці. Він мені тоді сказав: "Богдане, я волію з вами програти, ніж з ними виграти". Так сказав український жид Роман Корогодський.
Весною, завдяки старанням митрополита Мстислава Скрипника, побачило світ видання "Книжковий знак шістдесятників". Мені цю книжку подарував Роман Фіголь. Я дуже втішився, бо там було п’ять моїх екслібрисів. А екслібрис Івана Світличного був репродукований на обкладинці.
Вже виглядало, що арештують Ігоря Калинця, і ми почали з ним обговорювати свою поведінку на слідстві. Ігор дотримувався тої позиції, що ми повинні гідно протиставитися і ясно задекларувати свою позицію незгоди з існуючою системою. Я ж казав, що слідство в ізоляторі КГБ – це не дискусійний клуб, що ми повинні захищатися і заперечувати все, що можливо заперечити. Тим самим не полегшувати роботи слідчим, а утруднювати її. Принаймні так мене вчив мій тато. Зрештою ми погодилися, що збірку поезій "Відчинення вертепу" видали без нашого нате дозволу.
8 серпня 1972 року вранці до нас прийшли з обшуком. Запропоновано добровільно видати графіку, яка була надрукована в книжці "Поезії з України". Я дуже радо видав. Рилися цілий день, нічого спеціально не знайшли, бо я вже давно був готовий до цього. Навіть виніс із дому Українську загальну енциклопедію в трьох томах, видану перед війною. Я знав, що її забирають при обшуку. Закінчили ввечері. У протоколі обшуку написали, що були знайдені та вилучені документи антирадянського змісту. Це моя графіка, яку я власноручно видав їм, порожній конверт до мене від Івана Дзюби, поштівка від Віри Вовк, мапа Третього рейху, каталог виставки в Канаді, пару фотографій і вірші, присвячені моїй дочці Соломії з табору.
11 серпня я дзвонив до Калинця кілька разів. Відповідав незнайомий голос. Я зрозумів, що там обшук, і пішов подивитись, що вони там роблять. Подзвонив, відчинили кагебісти. Обшукали, мали жаль, що нічого не знайшли. Ми собі з Калинцем трохи пожартували. Я їм сказав, що все-таки недобре поета арештовувати. Побачив коньяк.
– Ми собі вип’ємо на прощання? – спитав в я.
Вони не заперечували. Після обшуку я відпровадив Ігоря до машини марки "Волга". Посадили його між двома кагебістами. Ми побачилися з ним через дев’ять років.
Мене часто викликали на переслуховування до слідчого відділу КГБ, що знаходився на колишній вулиці Миру. Спочатку вели розмови про Чорновола, але я нічого не зміг їм відповісти і до протоколу просто не мали що записати.
Потім перейшли до справи Осадчого. Я також не міг пригадати нічого цікавого. І тоді слідчий каже, що не може такого бути, щоб Осадчий не давав мені прочитати свою антирадянську повість "Більмо". Та ж він там стільки місця присвятив вашому батькові Михайлові Сороці.
– Я на вашому місці подумав би так само, але дійсність інакша, – сказав я.
– Ну, тоді, – каже слідчий, – зараз принесуть магнітофон і ми включимо запис
Вашої розмови. Але попереджаю, що тоді Ви будете відповідати за неправдиві
свідчення.
Я знав, що на слідстві я можу чогось не пам’ятати, і за це не карається, але за відмову давати покази або неправдиві покази є кримінальна стаття. Але я був спокійний, бо цю книжку давав мені читати Світличний. От якби слідчий його назвав, то я би мав неприємності, а так я погодився, щоб принесли магнітофон. Принесли великий магнітофон з бобінами. Постояв він трохи і вони його не включили.
Пізніше мене викликали на допити у справі Калинця. Слідчий Іванов показав мені книжку "Поезії з України" та мої гравюри, розміщені там. Я сказав, що ілюстрацій не робив, а гравюри – це самостійні твори, зроблені під впливом поезії. Ці твори були представлені на виставках тут і за кордоном як цикл "Фольклорні мотиви". Найбільше занепокоєння у слідчого викликав вірш "Кам’яні баби". Він казав, що в тому вірші, в алегоричній формі, Калинець висловлює антирадянські націоналістичні тенденції, порівнює сонце з антирадянським устроєм, який розпадається в кінці. А кам’яні баби – це ті, які виступили проти радянської влади. Це, зокрема, підтверджено у рецензії, яку написали на цей вірш. Ось цей вірш:
Кам’яні баби
Ми велети, що зі сонця посміли глумитись,
покарані зухвальці, обернені в камінь.
Тепер тільки від круків побираємо мито
білими козацькими кістками.
Стоїмо як ідоли чорної пустелі,
віхи знамення татарви й вовкулаків.
Впаде смерк смерті на зелені оселі,
коли сонце вибухне на мертві відламки.
Скинемо каменю чари, які нас тиснуть,
з ненавистю все просмалить наші вічі.
До слушного моменту ми затаїлись у тирсі
з правом раз на рік на відьомські віча.
Він довго пережовував цей вірш. У кінці сказав, що якби я нарисував радянську зірку, проколоту штиком, то це був би явно антирадянський рисунок, а так вони опираються на літературних експертів зі Спілки письменників України.
Далі відбувся діалог:
– Ви визнаєте, що робили малюнок саме до вірша "Кам’яні баби"? – спитав
слідчий.
– Не визнаю, бо я робив цю гравюру не до вірша, а під асоціацією цього
вірша, і не бачу нічого антирадянського.
Такою була моя відповідь.
Сьогодні вже опубліковані протоколи цих допитів, а тоді довго і марудно велося слідство, щоб потім узагальнити це в коротких протоколах. Моя справа була виділена в окреме провадження, яку згодом закрили через брак доказів.
У той час ходили на слідство Роман Петрук і Ярослава Музика. Їхня графіка також була використана як ілюстрації до поезій Ігоря. Він хотів бачити свою поезію з графікою. Христя Підсаднюк друкувала його вірші на машинці, а Славко Лемик робив фоторепродукції і все це разом переплітав у збірки поезій. Вони ходили самвидавом у вузькому колі людей. Одну таку книжечку, під назвою "Підсумовуючи мовчання", перевіз до Німеччини семінарист Греко-католицької церкви Петро Миронюк. Він купив десять томиків Лесі Українки, а з одного томика вирізав текст і вставив туди самвидав. Ярослава Музика погодилася на те, щоб її гравюри "Символи Сковороди" помістили до збірки "Спогад про світ".
Восени відкрилася виставка, присвячена 50-м роковинам створення Радянської держави. Я подав на цю виставку дві свої ліногравюри: "Кліть, піднята на-гора" та "Шахта". У Картинній галереї я бачив, де висіли ці роботи. Напередодні відкриття ми з Леопольдом Левицьким зайшли подивитися, як вони виглядають на стіні. Це було якраз після огляду експозиції обкомом партії. Там, де мали бути мої роботи, висіли лише шнурочки. Ми лише переглянулися між собою.
Невдовзі мене, як і інших молодих художників, запросили на зустріч в обком партії. Доповідь мав секретар обкому партії з ідеологічної роботи тов. Маланчук. Він розповідав нам "про злидні довоєнного Львова, про брак культури і писемності. Майже не було газет і журналів. Лише після приходу радянської влади все це появилося. Сьогодні партія активно впливає на хід ідейно-політичного світогляду радянських людей в умовах гострої ідеологічної боротьби, але ми не можемо глибоко проникнути в людські душі, – сказав доповідач. – Для цього є мистецтво. І ви, як архітектори людських душ, повинні дістатися туди, куди не можемо ми дістатися."
Потім виступив голова Спілки художників Емануїл Мисько. Він подякував секретареві партії за те, що той, при всій своїй зайнятості, знайшов час з нами зустрітися і що цей день він (Мисько) не забуде до кінця своїх днів.
Садовський, парторг Спілки, пообіцяв, що відтепер кандидатів до Спілки художників будуть розглядати в обкомі партії, а потім вже в Спілці. Молоді художники говорили про свої проблеми, що не мають де працювати, просили майстерні, про проблеми з житлом, комусь там не видають теоретичних напрацювань.
– А що нам скаже товариш Сорока? – обізвався перший секретар з ідеології.
Я був заскочений і здивований, що така персона знає мене і хоче щось
почути від мене. Я встав і кажу:
– А що я можу сказати? Приходжу я перед відкриттям виставки, а там
тільки шнурочки висять. Шнурочки висять там, де була моя графіка. Я їздив на
шахту біля Червонограду в складі творчої групи, яку організовувала Спілка. Ми
спускалися в забій, робили рисунки. На основі зібраного матеріалу я зробив
гравюри і бачу – їх зняли з виставки".
А тут чую як Висоцький (один з секретарів обкому партії) так ніби не до мене, а собі під ніс бурмоче: "Боги, Білобог, Чорнобог, Даждьбог..."
Я старався їм пояснити, що поганські боги – це міфологія, казка. Це не релігія. Тоді перший секретар:
– А виставка у Нью-Йорку? Чому ви не покаєтесь? Чому ви не даєте їм відсіч, цим буржуазним націоналістам, які обливають нас багном? Ми хотіли би тут і в пресі почути вашу позицію".
– Я нігде не читав, щоб хтось обливав нас брудом. То кому я маю відповідати?
Після цього моя графіка наступних десять років не появлялася на виставках. Кагебісти ж періодично зустрічалися зі мною, як вони казали, "для профілактики".

Підготував Василь Овсієнко 1 липня 2008 року

 Поділитися

Вас може зацікавити

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Dissidents / Ukrainian National Movement

SOROKA Mykhailo Mykhailovych. Lesia Bondaruk

Події

РФ: Поліція переслідує волонтерів-меморіяльців. ХПГ-інформ

Персоналії / Український національний рух

ФЕЩУК ІВАН ГРИГОРОВИЧ. Пересієнко Ігор

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГЕРЧАК Григорій Андрійович. ОПРИШКО. Овсієнко В.В.

Дослідження

Два документи з ГДА СБУ (про видавництво «Дніпро», Ростислава Доценка, Юрія Литвина). Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ВАСИЛЕНКО МИКОЛА ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОРОЗ РАЇСА ВАСИЛІВНА. Овсієнко Василь, Ткачук Олександр, Павлов Валерій

Інтерв’ю

ГЕЛЬ ІВАН АНДРІЙОВИЧ. Інтерв’ю. Вахтанґ Кіпіані та Василь Овсієнко

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Іван ГЕЛЬ

Дослідження

Дисиденти в Україні: очима Міжнародної Амнестії. Др. Анна Процик, Професор історії, Кінґсборо коледж, Університет міста Ню Йорк

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Спогади

РУСИН ІВАН ІВАНОВИЧ. ЕТАПИ

Інтерв’ю

МОГИЛЬНИЙ ВІКТОР МИКОЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

Воспоминания о Фёдоре Фёдоровиче Детенгофе

Спогади

ГОРОХІВСЬКИЙ Л. Ф. НА ЗЛАМІ ЕПОХ: Хроніка громадянської та національної активізації на Тернопільщині (1988 - 1989 рр.) (Із принагідних записів у моєму щоденнику про перші кроки становлення Української Гельсинської спілки на Тернопільщині). ГОРОХІВСЬКИЙ Левко Федорович

Спогади

МАР’ЯН ГАТАЛА. Гель Іван Андрійович

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

MENU