НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО

 547716.04.2016

автор: СЕРГІЄНКО Олесь

Олесь СЕРГІЄНКО
НА ГРАНІ

Мешко Оксана Яківна – одна з трьох перших членів-засновників знаменитої Української Гельсінкської Групи (УГГ), – організації, діяльність якої відіграла історичну роль у викритті колоніального характеру СРСР, в розхитуванні брежнєвсько-андроповського режиму та в його ізоляції на міжнародній арені. Після найжорстокішого погрому українського руху шістдесятників-дисидентів середини 60-х – поч. 70-х рр. УГГ 9 листопада 1976 року відкрито, через зарубіжні радіостанції (“Свобода” та інші) проголосила про своє створення і дала адреси засновників для повідомлень громадянами України про факти порушення комуністичним режимом прав людини, з наміром доводити ці факти до відома світової громадськості. Таким чином, за cлушною оцінкою сучасних істориків, “Відкрилася нова сторінка протистояння української інтелігенції і тоталітарної держави, гадається, найтрагічніша в хроніці руху опору 60-х – 80-х років”(Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 – 80-х років. – К.: Либідь, 1996. – С. 158; його ж: Правозахисний рух // Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. – Газ. “Самостійна Україна”, ч. 25-28 (212-215), 1996, жовтень, спецвипуск, с. 3).
Залишившись на свободі одна після арештів 5 лютого 1977 року голови УГГ Миколи Руденка та члена-засновника Олекси Тихого, а невдовзі й усього первинного складу групи, відважна 72-річна жінка змушена була, через перманентний характер репресій, застосованих КГБ до членів групи, постійно відтворювати УГГ і самовіддано скеровувати її діяльність, щоб не допустити згасання цього останнього вогнища опору колоніальному режиму, останнього вогника надії багатьох сотень українських політв’язнів, серед яких був і я, її син – Олесь Сергієнко. Ця безкомпромісна нерівна боротьба тривала чотири безкінечних роки, аж до арешту 13 жовтня 1980 року 76-літньої Оксани Яківни після трьох місяців свавільного і нічим не обґрунтованого утримання її в психлікарні ім. Павлова.
На час її арешту Українська Гельсінкська група, після розгрому або саморозпуску під тиском репресій у 1977 – 1978 рр. всіх інших гельсінкських груп – Московської, Литовської, Грузинської та Вірменської, – залишалася єдиною діючою правозахисною організацією в СРСР. І це при тому, що обрушений на неї шквал репресій багатократно перевищив репресії, яким були піддані всі інші гельсінкські групи в СРСР, разом узяті. Якщо з інших правозахисних груп було виарештувано трохи більше десяти чоловік, то протягом 1977-1980 рр. з 42-х членів УГГ було заарештовано 35 чоловік. З них шестеро були доведені карателями до смерті. Ось імена цих подвижників, у хронологічному порядку їхньої загибелі: Гелій Снєгірьов (письменник, автор книги “Набої для розстрілу”, помер під слідством 12 грудня 1978 року, формально не будучи членом групи); Михайло Мельник (історик, після обшуку перед неминучим арештом, щоб відгородити родину від переслідувань, 9 березня 1979 року наклав на себе руки); Олекса Тихий (помер 5 травня 1984 року), Юрій Литвин (5 вересня 1984 року), Валерій Марченко (7 жовтня 1984 року), Василь Стус (4 вересня 1985 року) – доведені до смерті спеціально створеними для них умовами утримання в ув’язненні. Не були заарештовані тільки ті, кому пощастило виїхати за кордон.
Відомі дві спроби організації працівниками КГБ замахів на життя Оксани Мешко. Перша – коли вони через керівництво 16-го Подільського поліклінічного відділення направили до Оксани Яківни дільничну лікарку Крейніс (вона саме подала до ОВІРу клопотання про виїзд до США), яка й докладала зусиль, щоб умовити Мешко лягти до лікарні. Однак її старання викликали тільки крайню підозру приреченої на згубу “пацієнтки”, з ганьбою та соромом вона мусила піти з двору Оксани Яківни, з якою раніше в неї були приязні стосунки. На другий день підозри повністю підтвердилися фактами, що стали відомими працівникам поліклініки і жваво обговорювалися в їхньому середовищі.
Друга спроба – коли вбивцю прислали на вул. Верболозну, 16, на таксі 2-го таксопарку серед білого дня, розраховуючи, за оперативними розробками, застати “об’єкт” удома саму-самісіньку. Кілер, видаючи себе за майстра газового господарства, увійшов до дому. Та йому не пощастило: саме коли він заштовхав стару жінку до кімнати, причинив двері і, наставивши револьвера, вимовив “Де гроші!?”, за його спиною з’явилася міцна молодиця (квартирантка, яка не пішла того дня на роботу), схвильовано питаючи: “Оксано Яківно, в чому справа?!” Шокований виконавець, ховаючи револьвер за борт піджака, розгублено озирнувся – і цього вистачило, щоб Оксана Яківна скочила на табуретку біля вікна, на підвіконня, а з нього з метрової висоти у сад, розтинаючи повітря пронизливим криком “Рятуйте, вбивають!!!“ Відсторонивши квартирантку, кілер вийшов з хати та з двору, сів на очах сусідів, що висипали на вулицю і навіть зауважили номер машини, спокійно в таксі поїхав геть. За 15 хвилин (ніби приготувався зарані) на місце події прибув на виклик слідчий в особливо важливих справах (фахівець по вбивствах). І по тому, як він заспокоював потерпілу, твердячи, що, зрештою, нічого ж не трапилося, а, отже, мовляв, нема чого й розслідувати, – Оксана Мешко чітко з’ясувала собі, хто саме прислав того кілера по її душу.
У недобудованому будинку навпроти (Верболозна, № 9) КГБ обладнало постійний пост, звідки за домом на Верболозній, 16, велось цілодобове спостереження: жоден відвідувач цього двору не уникав затримання, обшуку чи спроб вербування. Не кажемо вже про безконечні масовані обшуки з участю півтора десятка працівників КГБ.
Та навіть під таким тиском УГГ не капітулювала перед знавіснілими карателями. Причина, з якої КГБ чотири роки вагалося, перш ніж наважилося заарештувати Оксану Мешко, мала серйозний морально-політичний та юридичний характер: її реабілітація 1956 року. Згідно з законом, реабілітація, в разі виникнення якихось нових карних претензій до реабілітованого, накладала на державу зобов’язання зарахувати невинно відбутий термін ув’язнення. Іншими словами, у Оксани Мешко був юридичний імунітет. Як причину треба назвати ще й самовпевнену недооцінку Оксани Яківни органами КГБ. Але пересвідчившись, що помилялися щодо спроможності 73-х – 75-річної Оксани Мешко до суспільної активності в умовах тотального переслідування й терору, вони, за гебістською звичкою, махнули рукою на юридичні, а тим більше моральні перешкоди, і безпардонно заарештували невгамовну пенсіонерку. “Найгуманніший у світі” окупаційний суд з особливим цинізмом, на саме Різдво Христове 1981 року, засудив стару, хвору на шлунок і діабет, серце і гіпертонію жінку до 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання. Тобто на вірну смерть. Не знаючи в своїй ненависті ніякої міри, гебісти три з половиною місяці (108 діб!) тягли її через усю неосяжну імперію етапом аж на берег Охотського моря. У Харкові конвой, з огляду на стан і вік засудженої, два тижні відмовлявся її брати на етап, її вимушено лишали по дорозі в тюремних лікарнях, щоб довезти живою. Хоч рейсовими літаками могли б доставити її за три дні. Це – на пострах усім і кожному мешканцю країни, ”где так вольно дышит человек”. (Досить нагадати, що саме нескінченними етапами довели до смерті хворого на нирки 37-літнього правозахисника-журналіста, члена Української Гельсінкської Групи Валерія Марченка).
Тільки не такий характер був у “козацької матері”(як називали її українські дисиденти за незламність вдачі та турботу про всіх політв’язнів), щоб зігнути українську характерницю, ніби справді крицеву Оксану Мешко.
Народилася Оксана Яківна Мешко 30 січня 1905 року в с. Старі Санжари неподалік м. Полтави в малоземельній селянській родині козацького стану. Себто, покоління її предків не зазнали кріпацького невільництва, що, безперечно, позначилось на вихованні волелюбних рис характеру.
У 1919 році більшовицькі окупанти вбили її старшого брата, 17-літнього Євгена Мешка – гордість родини і загального улюбленця, лідера старосанжарівської молоді. (Рідний брат маминої матері, моєї бабусі Марії Петрівни Мешко-Янко, відомий політичний діяч, лідер українських есерів, член Центральної Ради Олександр Петрович Янко говорив сестрі: “Марусю, я дуже люблю своїх дітей, але твого Євгена я любив більше їх усіх.”). А потім розстріляно і взятого в заложники за невиконання селом продрозкладки шанованого односельцями, інтелігентного і розважного 40-річного батька Якова Мешка (який свого часу на прохання села, на власний страх і ризик знявши всі обігові кошти зі своєї крамниці – єдиного джерела існування родини, пустив у селі цегельний завод, який згодом викупило земство. З його цегли в селі було збудовано школу, яка стоїть досі, а від 22 вересня 2002 року вона носить ім’я О. Я. Мешко).
Родинне майно було реквізоване. Осиротівши та опинившись у 15-річному віці без родинної опори, Оксана знайшла в собі сили продовжити навчання. Підготувавшись за допомогою сестриного чоловіка Михайла Худенка, вона поступила 1927 року на навчання до Київського ІНО (інститут народної освіти) на хімічний факультет. Двічі її виключали як вихідця з “соціально ворожого середовища” (чи не окупантам?) – і двічі вона добивалася поновлення. Врешті, перевелась до Дніпропетровська. І таки здобула вищу освіту (хіміка).
1930 р. О. Мешко вийшла заміж за викладача політекономії Дніпропетровського Гірничого інституту Сергієнка Федора Федоровича, селянського походження, з Гуляйпільського району Запорізької області, колишнього члена УКП (Української комуністичної партії). Народила двох дітей – Євгена, 5 листопада 1930 року, та мене, Олеся, 25 червня 1932 року.
Ледве перебули ми голодомор 1933 року, як прийшла нова біда: 1934 року під час тривалого відрядження на села Дніпропетровщини для організації в розпал голодомору дитячих притулків, знову посадили чоловіка за колишню приналежність до УКП та автоматичне вибуття через несплату членських внесків із ВКП(б) (укапістам 1924 року примусово поміняли партквитки на членів КП(б)У). З великою бідою (завдяки розуму, спритності та удаваним обіцянкам) вирвавшись з ув’язнення, Федір Сергієнко 1935 року виїхав з України в Росію, а згодом забрав до себе й сім’ю. Так вирятувавшись від окупаційного погрому, родина опинилась у Тамбові, де вела тихе, непомітне життя радянських обивателів.
1941 рік приносить першу втрату: від бомбардування загинув старший син, мій брат, 11-річний підліток Євген. 1942 року в нестройові мобілізують хворого на туберкульоз батька – Сергієнка Ф.Ф. Туга за батьківщиною перетворила наше життя на чужині, в тамбовській еміграції, на постійне очікування нагоди повернення додому. За вісім років вимушеної еміграції мама не допустила русифікації своєї родини. Нагодою для повернення стало очищення України від німецьких окупантів. Ледве діждавши літа 1944 року і не чекаючи демобілізації чоловіка з армії, Оксана Мешко оформляє переведення по службі (переселення з Росії в Україну заохочувались) і переїздить разом зі мною з Тамбова в Дніпропетровськ, до своєї матері. А через півроку, в січні 1945-го, – в давно омріяний Київ, місто своєї юності, до демобілізованого після контузії чоловіка, прийнятого на роботу фінінспектором республіканської контори Держбанку.
Однак радість зустрічі з містом юності тривала недовго. Влітку 1946 року Оксана Мешко прийняла до себе свою осиротілу сестру Віру Худенко, родина якої (син Василь і вже старий чоловік Михайло), опинившись під німецькою окупацією, в боротьбі за свободу вступили до лав УПА. ”Визволителі” карали за це нещадно: власну національну армію Україні мати було невільно. Вони не обмежились арештом чоловіка і сина – бійця УПА, але й відкликали через спецвідділ з Далекого Сходу її другого сина, лейтенанта-топографа Радянської Армії Євгена Худенка і подбали, щоб не стало і його. Після арешту сина і чоловіка, ще нічого не знаючи про долю другого сина, Євгена, у відчаї 47-річна Віра Яківна приїхала до Києва прихилити голову у своєї сестри.
Оксана Мешко зуміла підшукати для сестри житло, прописати і влаштувати її на роботу. Тоді-то МГБ й заарештувало Віру Худенко. Таємно. Пропала людина – і все. Оксана Мешко в пошуках сестри буквально перевертала Київ і не припиняла пошуків, незважаючи на їх безрезультатність, чим привертала увагу десятків і сотень киян до зникнення сестри. Сусідка-сексот, виконуючи волю своїх господарів, повідомила Оксані Яківні, що бачила сестру “під конвоєм на вулиці Рози Люксембург”. (Там знаходилась обласна контора МГБ). Це щоб невгамовна Оксана Мешко припинила пошуки. Але замість перелякатися, як розраховували, вона звернулась до адвоката. Адвокату в бюро перепусток МГБ на вулиці Короленка, 33 (нині Володимирська), відповіли: “Нет здесь такой”.
На запитання Оксани Мешко, що треба зробити, щоб його допустили до ознайомлення зі справою, досвідчений адвокат відповів: “Якби я міг назвати номер справи і прізвище слідчого, – мусіли б допустити”. – “А де про це можна довідатись?” – “О, Оксано Яківно! Туди ні мене, ні, тим більше, вас не пустять. Це приміщення на Левашовській (Тепер Шовковична. – О.С.) з системою спецперепусток.” – Коли ж через день Оксана Яківна дала йому ці відомості, він розвів руками і сказав: “Вас тільки в розвідку посилати!”
На цей раз адвоката Різунова, який назвав прізвище слідчого (підполковник Цибков) та номер справи (№ 42), до ознайомлення зі справою було допущено. Вона виявилася “шитою білими нитками” і її, на вимогу відважного адвоката, повернули на дорозслідування. Для МГБ цього було вже забагато. Невдовзі, 19 лютого 1947 року, 42-річну Оксану Яківну Мешко було заарештовано. Як відверто визнав слідчий Куценко, “за то, что ты полезла в эту кашу”.
Окупаційна служба безпеки в пред’явленні звинувачень не соромилась. У хід пішло й традиційне ідеологічне звинувачення в “націоналізмі”, доказом чого послужило повернення сім’ї в Україну, спрямування сина в українську школу і вилучений примірник “Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Слідчий Куценко за допомогою відпрацьованої технології нічних допитів позбавив О. Мешко сну (спати вдень в СІЗО МГБ суворо заборонялось), в надії здобути “царицу доказательств” – самообмову. Загалом, цей прийом діяв безвідмовно, і за тиждень-два “подследственный”, як правило, капітулював. Та не так було цього разу. На двадцять перший день катування безсонням доведена до безтями Оксана Мешко зробила спробу роздерти Куценкові рота. (Після цього він нав’язливо навіював Оксані Яківні, що в неї “преступный характер”). Врешті, зазнавши поразки в своїх зусиллях змусити її “признатися” в “террористических намерениях в отношении главы украинского правительства М. С. Хрущева”, він узяв відпустку, а справу було переслано в Москву на вирішення ОСО (“Особого Совещания”), яке й присудило сестрам заочно по 10 років концтаборів.
Відбували термін ув’язнення люди теж по-різному. Табірні оперативні відділи запопадливо відпрацьовували свій воістину “кривавий хліб”, використовуючи табірну безвихідь в’язнів для вербування агентури та організації провокацій. Гасло гебістів: “Преступный мир сам себя уничтожит” злочинно, не гребуючи жодними засобами, методично проводилося в життя. Якщо в чоловічих зонах систематично і постійно готували та організовували різанину, то в жіночих також протиставляли одну групу ув’язнених іншій за найрізноманітнішими ознаками: національними, освітніми, земляцькими та за мірою співпраці з табірним начальством. Оксані Мешко, як східнячці, бажаючи протиставити її західнячкам, які в таборах становили більшість, запропонували, враховуючи її керівні здібності, стати бригадиром. Вона категорично відмовилась, знехтувавши перевагами, які давала ця “блатна” на зоні робота “придурка” (від слова “придурюватися”, прикидатися”).
У результаті ледве живою, “доходягою” Мешко була актована 1955 року і поселена під наглядом у Красноярську. І тільки 1956 року, приїхавши до Києва, дістала вона реабілітацію. Ще застала живим свого хворого на туберкульоз чоловіка, інваліда війни І групи, Сергієнка Федора Федоровича, який більшу частину життя проводив у госпіталі, де й помер у грудні 1958 року.
Мене з бабусею Марією Петрівною, як сина і матір репресованої Оксани Мешко, було виселено 1949 року з кімнати в коридор. У таких умовах я закінчив 1950 року школу. Але того ж року ми знову були виселені. Тепер уже в двір, під відкрите небо. З цієї причини я вступив до вузу (Київський сільгоспінститут) тільки 1951 року, поховавши того ж року свою бабусю, яка ставила мене на ноги.
Ще до повернення матері з ув’язнення я потрапив у поле зору МГБ – через свої знайомства серед студентів-україністів Київського університету, яких саме збирались (вже втретє після війни, після 1948 та 1949 рр.) піддати черговому політичному погрому. Вперше потягли мене до МГБ 13 лютого 1953 року за свідченням заарештованого в той день колишнього однокласника Р. (який, рятуючись, демонстрував готовність до співробітництва з МГБ), з наміром розпочати справу й по сільгоспінституту. Рятівна смерть “вождя всіх народів” 5 березня 1953 року залишила мене, як і багатьох однокурсників Р., на волі. Однак про мене не забули. Восени 1955 р., завербованим агентом Д. прислали з табору від того ж таки Р. провокативного листа. Інтуїтивно відчувши недобре, я ухилився від подальшої співпраці з присланим агентом. Тоді до мене направили з конкретним завданням вияснити моє ставлення до новоутвореного Варшавського Договору іншого товариша – однокласника М., взявши з нього підписку про співробітництво. Той признався, питаючи :“Що мені їм казати?” Довго я намарне переконував М. просто відмовитись від співпраці. Аж ХХ з’їзд КПРС надав йому відваги і аж весною 56-го він повідомив мені, що відмовився від подальшого співробітництва з “компетентними органами”. Як було насправді, – то вже справа його сумління.
А в травні 1956-го, в розпал підготовки до весняної сесії, мене знову потягли до КГБ. Допитували про той самий провокативний лист, привезений уже згаданим табірним агентом, нагадуючи моїй “забудькуватості” аж надто добре відомий слідчим текст. (Це був пам’ятний 1956-ий, коли з усіх таборів на тайшетську “трасу” збирали цвіт табірного братства, саме ту, найзрілішу частину політичної опозиції, якої режим по-справжньому боявся і не мав ані найменшого наміру звільняти. Для контролю над ними потрібні були найбільш довірені в табірному середовищі агенти. Тому цього разу під пильною увагою “кураторів”-гебістів знову опинився не в міру послужливий Р., автор написаного за намовою оперативної служби зловісного листа.
Для порушення справи щодо мене та ув’язнення тоді, у 1956-му, самого бажання і факту недонесення після ХХ з’їзду було вже замало. Однак, внаслідок передекзаменаційного наїзду на мене “компетентних органів”, які пообіцяли, що втретє обов’язково посадять, весняна сесія 1956 року була зірвана і після поверненні матері з ув’язнення я заходився лікувати спалах легеневого туберкульозу.
Таким було повернення Оксани Мешко додому...
Відновившись у своїй установі на старій посаді і збудувавши за цей час разом зі мною власний дім на взятій батьком ще після війни земельній ділянці, пропрацювала Оксана Яківна до виходу на пенсію ще 9 років. А був це вже 1965 рік. У Києві вже три роки вирувало кипуче громадське життя, спричинене діяльністю шістдесятників, активну участь у якому брав і я, її син. Ось тут і починається бурхлива громадська діяльність Оксани Мешко.
Після арештів 1965 року діячів молодої української інтелігенції в громадсько-політичному житті Києва настала пауза. І тоді, у відповідь на пекучу потребу громадського життя, Оксана Яківна з її очевидними лідерськими якостями, успішно перекваліфіковується на менеджера, своєрідного українського імпресаріо на громадських засадах. Вона загорілася організацією українських культурологічних вечорів, що мали тоді величезне суспільно-політичне значення. Це були вечори пам’яті відомих українських письменників, вечори молодої поезії, народної музики тощо. Головна прикмета цих вечорів була та, що всі, хто брав у них участь, робили це виключно безоплатно, на громадських засадах. Як для талановитої молоді, так і для вже заслужених виконавців, участь у цих вечорах була єдиною духовною віддушиною, давала визнання в середовищі справжніх цінителів культури і можливість виконувати твори для душі та для людей, чого участь в заідеологізованих офіційних сценічних виступах була геть позбавлена. Хто тільки не брав участі в цих вечорах, які без перебільшення ставали подіями громадського життя! Це і тріо Ніна Матвієнко, Марійка Миколайчук та Валя Ковальська; і народний артист республіки читець Анатолій Паламаренко, скрипаль київського радіо, заслужений артист Переносієнко; і заслужена артистка-читець Тетяна Цимбал, переможець конкурсів молодих читців-виконавців, незрівнянний гуморист Микола Шекера, відомі шістдесятники, як-от Василь Стус і багато-багато інших. Без будь-якого перебільшення, вся українська творча молодь і вірне національним ідеям, загартоване в протистоянні режиму старше покоління вкладали душу в успіх цих вечорів. Вони відбувалися в Клубі трамвайників, у Будинку вчителя, в Київському університеті, в Сільгоспакадемії, в Інституті харчової промисловості, в Інституті підвищення кваліфікації вчителів, в окремих школах тощо. Саме на одному з цих вечорів (у Сільгоспакадемії), поряд з відомими братами-бандуристами Василем і Миколою Литвинами, виступив старий бандурист Євген Адамцевич, який приголомшив присутніх не чутим доти широкою публікою геніальним твором, знаменитим тепер “Козацьким маршем”. Не будь тих вечорів – загинув би й цей шедевр, як це сталося з багатьма іншими творами української музичної культури внаслідок арештів і винищення учасників харківського кобзарського з’їзду на чолі з Гнатом Хоткевичем.
Одночасно продовжувались і такі офіційно заборонені публічні заходи, як щорічне проведення біля пам’ятника Т. Шевченкові Дня пам’яті Кобзаря на відзначення прощання киян з прахом поета 9 травня 1861 року (22-го за новим стилем). Найактивнішу участь у всіх цих громадських заходах у 1964 – 1970 рр. завжди брали Оксана Мешко та я, її син, особливо 22 травня 1967 та 1970 рр.
Для КГБ виникла ціла проблема: як зупинити цей потік творчої активності списаної компартійно-колоніальною номенклатурною політикою в “неперспективні” і приреченої на форсоване відмирання та асиміляцію української нації та її культури? Та ж тільки для цього й проводились арешти шістдесятників 1965 року! І що їм робити з такими активними пенсіонерами з юридичним імунітетом, як Оксана Мешко, та її добровільними помічниками?
Дисиденти були переконані: повернення до масових репресій з боку тих, хто їх публічно осудив і від них відхрестився, зваливши провину на Сталіна і Берію, уже неможливе. Навіть всупереч ясно продемонстрованому арештами 1965 року та всім курсом внутрішньої політики номенклатурному бажанню. Бо це було б моральною та ідеологічною катастрофою, згубною для колоніальної імперії та її авторитарного режиму. Страх комуністичних карателів перед нездоланними реаліями історичного буття націй і безстрашність представників інтересів української нації – дисидентів викликали неминучий, ще масштабніший, ніж 1965 року, погром. Карателі все ще мислили традиційним для Росії ленінським гаслом “насилие – повивальная бабка истории”, а духовні та моральні проблеми видавались їм, вульгарним матеріалістам, несуттєвими та неважливими. А що саме цим вони готують крах режиму, а з ним разом і поруйнованому ними суспільству, їм і в голову не приходило! (Так, як і їхнім нинішнім спадкоємцям невтямки, що відновити будь-яким способом морально прогнилу, соціально-економічно і політично збанкрутілу систему є утопією чистісінької води. Не кажучи вже про нову міжнародну ситуацію, яка робить цю утопію просто нереальною. Проте, вони, як сліпі цуценята, безоглядно пхаються до “реваншу”, мостячи собі шлях до Міжнародного Трибуналу, подібно своїм сербським комуно-шовіністичним близнюкам!)
Убивство 28 листопада 1970 року Алли Горської та передбачений нею масовий політичний погром 1972 року в Україні, жертвою якого стали найбільш творчо обдаровані та громадянськи активні люди, продемонстрував уже підготовленій широкій публіці морально-політичне банкрутство “комуністичного” режиму. Бо саме ці люди прагнули оновити морально здеґрадоване “соціалістичне” суспільство. Серед заарештованих був і я. Мене судили одного з перших і засудили на максимальний термін ув’язнення – сім років таборів – та три роки заслання.
Невдовзі стала очевидною і соціально-економічна неспроможність режиму. Тим більше розуміло це добре поінформоване партійне керівництво. Тільки цим і можна пояснити, чому, все ще потрясаючи ракетно-ядерним потенціалом, Кремль після трирічних переговорів улітку 1975-го пішов, зрештою, на свідомий ризик і підписав у Гельсінкі Прикінцевий Акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Кремль домагався міжнародного визнання односторонньо встановлених СРСР післявоєнних кордонів, але не поступався в гуманітарних питаннях (так званий “третій кошик”, з прав людини, передбачених Декларацією ООН від 10 грудня 1948 року), чого домагався Захід. Переговори зайшли були в глухий кут. Зрештою, якщо Кремль і не мав наміру виконувати зобов’язання “третього кошика”, то Захід слушно сподівався, що виконувати його змусять власні громадяни.
Ось за таких умов, під постійно завислим дамокловим мечем репресій, і виникли в СРСР – спершу в Москві, а потім і в Україні, Прибалтиці, Грузії та Вірменії, Групи сприяння виконанню Гельсінкських домовленостей. Про перипетії оголошеної режимом війни правозахисникам на винищення ми вже побіжно згадували. Вона не врятувала режим від краху, а лише прискорила його. Тоді як саможертовна стійкість правозахисників привела до перемоги над режимом. Щоправда, надто дорогою ціною – ціною загибелі цілого ряду видатних діячів культури і правозахисників.
Я відбував покарання на Уралі, в тому самому таборі суворого режиму ВС-389/36, де перегодом, на особливому, камерному режимі, каратимуться Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко. Табірне начальство піддавало мене особливим переслідуванням: двічі закривало на півроку в ПКТ (“приміщення камерного типу”, табірна тюрма), відправляло на три роки до Володимирської тюрми, систематично саджало до карцеру (загалом 163 доби), використовувало медичні методи підриву здоров’я. А в заслання мене відправили так само далеко, як і Василя Стуса – аж на берег Охотського моря. Василь писав мені в Аян з колимського селища Матросове: “Ти бо тут найближчий: здається, руку простягни – й дотягнешся!”
Після десяти безкінечних і безмежно важких років я повернувся з Аянського заслання 2 листопада 1981 року до Києва. На той час родина складалась з дружини і двох дітей – сина Устима, 1971 р. н., та семимісячної доні Олі, народженої 1981 року. Туди ж, в Аян, з ієзуїтським розрахунком, під кінець терміну мого заслання, КГБ привезло матір – Оксану Мешко. Я був поставлений перед дилемою: або я залишу в Києві дружину з двома малими дітьми саму, коли вона не може без моєї допомоги обійтись, а сам добуватиму ще п’ять років, допомагаючи матері, або змушений буду лишити в тому засланні напризволяще самотню матір, а сам повернуся до родини. Оксана Мешко, як родинний патріарх, розв’язала цю дилему однозначно, сказавши: “Сину, їдь, рятуй родину.”
Познайомившись із новою спецпоселенкою, мій начальник по роботі в Аяні, людина пенсійного віку, сказав: “Я всегда Вас уважал, но Вашу мать я уважаю еще больше!”
Дуже тяжко відбувала своє заслання Оксана Мешко. Вона багато й тяжко хворіла. Хатину заносило снігом по дах і нікому було її відкопати. Змушена, щоб вирватись зі снігового полону, щоденно утоптувати навколо хатки сніг (відчищати сили не мала), мама писала додому, натякаючи на серію урочистих кончин потопаючих у розкошах престарілих генсеків відживаючої системи: “Топчу і думаю: видно, мені тут легше сніг топтати, як їм там паради відбувати”. Для довідки скажу, що мама була на рік старша за Л. І. Брежнєва.
Допомогли перебути біду люди (яким весь час погрожувало місцеве КГБ) і власний характер. Багато допомагала посилками і листуванням австралійська діаспора. А коли вже поверталась додому і в Хабаровську її зустрічали старі (москвич і українець) та нові (двоє хабаровчан) знайомі, то КГБ зробило ще одну спробу перешкодити їй повернутись додому живою. Зустрівши в Ніколаєвську-на-Амурі її літак з Аяну, що робив технічну посадку для заправки, начальник аеропорту (“Кто здесь Мешко? Вы? Пройдемте со мной”) зняв безпомічну 81-річну хвору жінку з рейсу і повів у свій кабінет, щоб не дати їй продовжувати політ до Хабаровська. Позбавлена допомоги і сприяння, за задумом спецслужб, вона мала залишитись там без надії добратися до Хабаровська, або, врешті добравшись, пропасти в дорозі без допомоги зустрічаючих, бо в цей час у Хабаровському аеропорту покотом лежали і не могли вилетіти сотні демобілізованих солдатів. Зорієнтувавшись у ситуації, Оксана Мешко попросилася в туалет, куди її супроводила, за дорученням начальника, працівниця аеропорту, пересиділа там, поки не почула, що її попутники з рейсу вже йдуть на посадку, і, вийшовши, рішуче приєдналася до них, відповівши своїй супровідниці, яка вигукнула: “Куда же вы?!” – “Я на свій рейс спізнююсь”.
Очікуючі в Хабаровську таки зустріли Оксану Мешко, хоч прибуття рейсу з Аяну не було оголошено. Уявляєте, як по-вовчому клацали зубами в Хабаровському аеропорту працівники спецслужб, бачачи, як лише увійшовши до приміщення аеропорту, Оксана Мешко потрапила прямо в обійми зустрічаючих?
Повернувшись до Києва і ледь підлікувавшись, Оксана Яківна почала на запрошення австралійської земляцької громади, зокрема, Майї Грудки, яка найбільше опікувалась нею в засланні, збиратися до Австралії в гостину. Київський ОВІР, бачачи, якою зруйнованою і хворою виглядає після заслання ця згорьована літня жінка – колишній “особливо небезпечний державний злочинець”, без особливих вагань надав їй візу. Мовляв, хай подивляться самі, за яку старушенцію вони там ґвалти вчиняли.
23 лютого1988 року 83-річна невгамовниця вилетіла рейсом Москва – Сингапур – Мельбурн. Оксану Мешко урочисто зустріла в аеропорту українська громада. Переконавшись після ближчого знайомства, що шановна гостя точно поінформована, хто з українських політв’язнів де продовжує, незважаючи на проголошену перебудову, відбувати покарання, і скільки в кого з них ще залишилось до закінчення терміну, австралійці звернулись до гості, чи не могла б вона виступити з цією інформацією в австралійському Парламенті, де якраз відбуваються слухання про “перебудову в СРСР”? Навчена використовувати кожну слушну нагоду для досягнення мети тимчасово перебуваюча за кордоном громадянка СРСР Оксана Мешко погодилась без заперечень. Її короткий виступ, насичений точним фактажем, що разюче суперечив проголошеній Горбачовим “перестройке”, ретрансльований програмою CNN на весь світ, сприяв звільненню влітку 1988 року з таборів решти політв’язнів, а в січні 1989 року Левка Лук’яненка з сибірського заслання.
Після цього виступу авторитет Оксани Мешко в очах світової української діаспори зріс ще більше і вона була запрошена спеціальним посланцем з Америки, який відвідав Оксану Яківну в Мельбурні, Юрієм Лоґушем, на з’їзд Світового Конґресу Вільних Українців. Вона дала згоду і, тепло попрощавшись із гостинними австралійцями, вилетіла через Гонолулу (Гавайї) до Сполучених Штатів, звірившись на опіку добре відомого їй посланця – сина своєї молодшої сестри Катерини Мешко, яка брала під час війни участь у підпільній боротьбі проти обох окупаційних режимів, внаслідок чого опинилась на еміґрації. Там Оксану Мешко вже чекали, оточивши, як і в Австралії, винятковою увагою, часто роблячи її арбітром у суперечках між різними політичними угрупованнями української діаспори.
Почувши про “неприпустиму” з погляду режиму політичну активність громадянки СРСР в Америці, її викликав до себе посол СРСР у США Добринін: “Оксана Яковлевна, что Вы здесь делаете? Ведь Вам виза была дана только в Австралию и только на три месяца”, – спитав посол, коли вона з’явилась на виклик. – “Мені Посольство СРСР в Австралії продовжило термін перебування за кордоном для лікування після операції глаукоми на оці”, – відповіла Оксана Мешко, показуючи відповідні документи. – “Да, но здесь-то как Вы оказались?”– питає посол. – “А я повертаюсь додому. У мене вже й квиток замовлено”, – відповіла винахідлива правозахисниця. І посол, не маючи що заперечити, мусив задовольнитися такою відповіддю.
Земляки організували Оксані Мешко відпочинок з лікуванням на Флориді, умовляючи залишитись в Америці, щоб хоч на старості літ, після всіх тюремно-табірних поневірянь в СРСР, пожити в спокої: ”Вас же там знову будуть переслідувати.” Та сувора жінка відхилила запрошення: “Ні, я хочу померти вдома. Я своє вже відбоялась. Тепер не боюсь нічого. А за свою мрію про вільну Україну я ще поборюсь”. І, подякувавши та тепло попрощавшись з земляками-американцями, рейсом Нью-Йорк – Париж та Париж – Київ Оксана Мешко 26 січня 1989 року повернулась додому.
Американці знали, що говорили. Відповідні служби вже ждали її. Пропустивши всіх пасажирів, з нечуваним знущанням над вимученою довгою дорогою 84-літньою жінкою, вони відпрацьовували замовлення спецслужб. З багажу Оксани Яківни вкрали відеомагнітофон з дисплеєм, учинили пристрасну перевірку та обіклали невідповідно до правил величезним митом; знущально, як арештанта, протримали в окремій кімнаті понад чотири години, вмисне доводячи її до хвилювання й обурення: ану ж це викличе удар чи інфаркт. Нарешті мені, як синові, дозволили пройти в кімнату, де її затримали. Зустрічаючі зібрали потрібну суму мита і вирвали змучену кругосвітню мандрівницю з надто добре знайомих їй державних лабет. Як писала в аналогічній ситуації Леся Українка, окупаційна влада дала їй відчути, що “вона, нарешті, вдома”.
Включившись в активне громадсько-політичне життя тих літ, Оксана Яківна відкривала Перший, Установчий з’їзд Української Гельсінкської Спілки, на якому була утворена Українська Республіканська партія, створила натомість нову правозахисну організацію – “Український комітет “Гельсінкі-90” – і неформально, проте активно нею керувала.
30 січня 1990 року в будинку Спілки письменників було урочисто відзначено її 85-ліття. Важко було, дивлячись на цю активну людину, повірити, що це вона відзначає свій останній день народження. Оксана Яківна часто говорила, що на зло гебістам проживе 100 років. А ще вона казала, що помре на ходу. Останнє виявилось правдою: повертаючись 26 грудня 1990 року з Музейного провулку, 8, де вирішувала справи створеного нею Комітету, вона впала на вулиці і її, непритомну, привезли в лікарню на Мінському масиві. Діагноз виявився фатальним: тромбоз магістральної артерії головного мозку. Не приходячи до мови, але, часом явно опритомнюючи, що було видно з виразу очей, Оксана Яківна Мешко вранці 2 січня 1991 року полишила нас.
З вечора 4 січня труну з прахом було встановлено для панахиди і прощання в церкві Миколи Притиска на Подолі. Тисячі киян – колишні політв’язні, депутати Верховної Ради, письменники й журналісти, просто активні громадяни-патріоти ввечері 4-го і від ранку до обіду 5 січня 1991 року приходили прощатися з легендарною громадянкою України. З людиною, яка не боялася після січневого тотального погрому 1972 року демонстративно піти з квітами 22 травня до пам’ятника Т. Шевченка, а бувши схопленою на підступах до нього, завезеною у двір КГБ на Володимирській, 33, та полишеною там на самоті, піти до надто добре знайомого їй слідчого ізолятора і гукати свого сина Олеся, бо я в цей час перебував там. Вона не боялася піти на прийом до голови КГБ УРСР В. Федорчука, поперед якого, як перед сучасним Малютою Скуратовим, бігла моторошна слава, а зустрівшись і відчувши справедливість цього поголосу, повідомити свою думку про нього рідним репресованих дисидентів. Коли, трощачи вікна, до неї вдиралася дюжина громил з обшуком, вона, наливши собі заспокійливих ліків та ігноруючи присутність запопадливих пахолків, незворушно готувала собі сніданок і сідала снідати, чим доводила гебістів до сказу, а у відповідь на їхню істерику, питала: “Як ваше прізвище?” І застерігала: “Я зроблю так, що більше ви не будете працювати в цих органах”. І це не було пустою похвальбою. Інформація про їхні бандитські наїзди виходила регулярно в програмах закордонних радіостанцій, і часто скомпрометованого працівника прибирали подалі від всюдисущих очей правозахисників.
Виявляючи вражаючу, як на свій вік, інтуїцію та винахідливість, рішучість і сприт, вона неодноразово шила в дурні працівників спецслужб і зривала ретельно продумані і підготовлені ними таємні операції (про деякі такі випадки ми вже розповіли).
Тільки 8 місяців не дожила Оксана Мешко до Акту проголошення Незалежності нашої Держави. Все своє життя з невтомною, можна сказати, одержимою цілеспрямованістю наближала вона цю подію в житті нашого народу і світу. Та мов біблійному Мойсею невблаганна Доля відмовила їй в радості ужинку.
...Понад тисячу громадян України провели труну на Байковий цвинтар. А коли на могилі весною 1996 року відкривали споруджений громадським коштом пам’ятник, ця подія знову зібрала сотні киян і приїжджих, які міцно зберігають пам’ять про свою звитяжну співгромадянку. Вічна пам’ять невгамовним борцям за свободу!
Оксана МЕШКО. НЕ ВІДСТУПЛЮСЯ! До 100-річчя з дня народження. / Харківська правозахисна група; Упорядкували В. В. Овсієнко та О. Ф. Сергієнко; Художник-оформлювач О. Б. Агеєв. – Харків: Фоліо, 2005. – 300 с., фотоіл.; с. 5 – 15.