СЕРГІЄНКО Олесь про Василя СТУСА
Слухати аудіо файли
4 січня 2000 і 26 червня 2006 року
В.Овсієнко: Сьогодні у нас 4 січня 2000 року, і ми ведемо бесіду з паном Олесем Сергієнком. Записує Василь Овсієнко.
4 вересня 1965 року Ви були в кінотеатрі "Україна"?
О.Сергієнко: Так. Там я був. А оце недавно відзначалося тридцятиліття цієї події… Я підійшов до ведучого, Олеся Шевченка, і кажу: "Олесю, даси мені слово, бо я маю що сказати. Ти ж мене знаєш – як ти мені не даси слово, я сам візьму". Чорновіл тоді виступив. Він дуже переживав, що хтось неправильно казав, що ініціатива підняти людей належала Стусу, а насправді то був він.
В.О.: Ми тоді буклет роздали, виданий в УРП, у якому справді було написано, що Стус, але то була помилка. І то моя помилка…
О.С.: То була помилка. Я там був і скажу...
Послідовність була така. Коли Дзюба почав говорити, то кагебісти, які були в залі, щоб підбадьорити директора кінотеатру Братченка, дати йому якийсь імпульс для дії… Братченко – прізвище директора кінотеатру. То такий крупний хлопець, фізично сильний, але така, знаєш, мнямля, мармелад. Він колись Театральний інститут закінчив, невдалий актор. То коли Братченко почув, як на виступ Дзюби про арешти реагують кагебісти: "Давно пора!", то він так перелякано бочком-бочком підійшов до Дзюби і забрав у нього мікрофон. А Дзюба став крок убік і, ігноруючи його, продовжував говорити, називати прізвища заарештованих.
А почав Дзюба зі вручення квітів Людмилі Семикіній як художниці по костюмах: "Роботу художників по костюмах мало відзначають, а я хочу відзначити", – і вручив. (Людмила Семикіна каже, що не вона була костюмеркою фільму. Іван Дзюба називає прізвище костюмерки: Тетяна Байкова. – В.О.). А потім, перефразовуючи ходульну фразу Братченка, якою він відкривав прем’єру фільму "Тіні забутих предків" (а він сказав буквально таке: "У нас велике свято – шостий київський день кіно"), Дзюба, обігравши цю фразу, сказав: "Так, у нас велике свято, але разом із тим і велике горе. У багато сімей воно вже увійшло. На Україні серед молодої творчої української інтелігенції почалися політичні арешти". Вигуки: "Давно пора!". Братченко, забравши мікрофона і бачачи, що Дзюба не реагує, осмілів і штовхнув Дзюбу з такою силою, що той поточився, мало не впав, але випростався і продовжує називати прізвища. Братченко до нього ще раз, Дзюба мало не падає і знову ігнорує Братченка, не відповідає йому, а поспішає інформацію подати. Тут до нього з-за столу президії підскочив Параджанов. Де сходи вниз зі сцени йдуть, якщо стати лицем до сцени, до екрану, то це праві, а якщо сидіти на сцені, то це ліві сходи.
Я якраз із лівого боку стояв. Квитків же не було, я взяв квиток на інший фільм в іншому залі, а прийшов сюди. Зали в різний час починають працювати, а вхід один, і таким чином люди стояли шпалерами. Я не один так зробив. Ми чужих місць не займали, а стояли шпалерами. І все це мені було видно, я ж не сидів, щоби хтось мені заступав, а стояв, і це було як на долоні.
І от Параджанов зіштовхнув Дзюбу разом з Братченком. Враження було таке, що і він штовхає Дзюбу, хоча потім він казав дружині Дзюби, що він відсторонював цього Братченка, щоб той не турнув Дзюбу так, щоб той не покотився. Ну, хто його знає, як, але виглядало так, що він узяв участь в усуненні Дзюби зі сцени. І тут увімкнули зумер на посилювачі – такий занудливий дзвін стоїть у вухах. Потім вони пустили фільм. Фільм був захоплюючий, він буквально приголомшив усіх своєю художньою мовою. Усім було зрозуміло, що протест зіжмаканий, це поразка.
І от фільм закінчується, вмикається світло, люди встають, щоб іти на вихід. І отут вступає в дію Василь Стус. Він стає перед сценою на тому п’ятачку, а той голий п’ятачок згори видно амфітеатром. Люди йдуть на вихід. Він став перед людьми – це була така постава, він же сам високий, у пальті, орлиний профіль – і звернувся до людей: "Люди, два слова правди!" Тоді пролунали вигуки: "Не слушайте его, он наслушался "Голоса Америки!" Починається какофонія, вигуки. Вони намагаються нейтралізувати цей виступ, вони бачать, що це людина, яку вже не спиниш, хоч танка на неї посилай. І люди йдуть повз нього. А тут відчинили ще й вихід з правого боку, з якого я стояв, на пожежні сходи, і люди виходять звідтіля. Зрозуміло, що там багато кагебістів, вони прийшли на перегляд, але коли Чорновіл бігав і піднімав: "Люди, хто протестує, встаньмо", то десь третина чи четверта частина залу, посередині – то Академія наук, там історики, Коцюбинська – встали зі своїх місць, видно було, що їх не так багато.
В.О.: А Чорновіл коли закликав?
О.С.: З самого початку, коли Дзюбу відштовхнули, тоді він почав гукати: "Хто протестує, встаньмо". І тут вони замкнули на зумер, щоб не чути було, щоб мітингу тут не вийшло.
На тридцятилітті Дзюба розказував про свою участь досить скромно, він взагалі такий академічний чоловік. А Чорновіл дуже переживав: як же в нього відняли його ініціативу, а вона ж таки його, правда, що його. І вийшло так, що він говорив про свою ролю, ніби виправдовувався, ніби намагався утвердити ту істину, що його скривдили, і забув сказати про Василя Стуса, яка ж була його роль, і в цьому була його помилка. Якби він це сказав сам, то мені не було б про що говорити, а коли це головне питання обминули...
В.О.: І що ж сказав Стус, крім «два слова правди»?
О.С.: Він не зміг сказати, бо шум піднявся, але він стояв, він почав щось говорити, і ця його постава, звичайно, справила сильне враження. Тоді Чорновіл підійшов до нього, взяв його за руку, каже: "Василю, ходімо, бачиш, що нічого тут робити". І вивів його. Мабуть, Чорновіл розумно зробив, бо там уже ні до кого не можна було достукатися. Прийшли кагебісти, такий броунівський рух, вигуки, намагання зганьбити, вплинути на людей. А люди ж не дурні, люди ж розуміють, що то кагебісти. Протистояння було очевидним для всіх. Люди не мали такої відваги, але голова-то в них працює, очі ж то бачать, тому ця акція вдалася на сто процентів. Якби вона під кінець, після сеансу, не була підтримана Стусом, то було б не те. А от виступ Стуса після сеансу – він поставив остаточну крапку, і намагання заткнути йому рот гавканням отих кагебістських псів – воно розставило акценти, все поставило на своє місце.
Ми вийшли з кінотеатру, люди ішли по проїжджій частині, було вже пізно. Уздовж бігали оці сявки, дивилися, хто є, намагаючись запам’ятати всіх, хто там був. А потім були «оргвисновки» для всіх працівників академустанов. Тоді Стус і втратив своє аспірантство.
В.О.: 20 вересня його вже виключили.
О.С.: Так, якраз за цей вчинок. То я кажу, що виступив на 30-річчі, я мусив сказати, тому що то була би кривда, тому що без виступу Стуса не було б отого останнього акценту, який підвів риску і зробив цю акцію довершеною. Враження від виступу Дзюби і заклику Чорновола встати було змазане фільмом, а Стус поновив його, він мав відвагу, після півторагодинного перегляду знайшов у собі силу встати і сказати, і то була постава героїчна, поза всяким сумнівом.
Та ми зараз говоримо про всі ті епізоди, які складали саму суть шістдесятницького руху, про подій, що впливали на суспільство. Якщо говорити конкретно про Василя Стуса, де він мені запам’ятався, – то я зустрічав його в Івана Світличного в хаті. Він справляв гарне враження, і вірші в нього були гарні, хоча тоді його вірші не мали такого впливу, як тепер. По-перше, він же більшість написав в ув’язненні. Були й до того гарні вірші: "Сто років, як сконала Січ", наприклад, він мав політичний підтекст. Я знав напам’ять і дуже любив його цикл "Костомаров у Саратові" – дуже сильні вірші. Але як великий поет-шістдесятник тоді він ще не утвердився. Він прийшов трошки пізніше, після Василя Симоненка, після Ліни Костенко і Драча. Він тримався скромно, не як Холодний, який писав гострі політичні речі. Йому не подобався у віршах Холодного той вульгарний несмак. Він був тонкий чоловік. Цікаво було його слухати, як він виступає на вечорах. У нього була не промова, не виступ промовця, у якого гладко течуть думки і він знає наперед, що скаже. Стус творив на ходу, він добирав слово до слова, у нього було таке е-е, ну. Але він припасовував слово так, що іншого там не поставиш. Тобто в нього була не ораторська манера виступу, але вона була дуже інтелектуальною, дуже глибокою.
Я його бачив і в іншій ролі, коли він вів вечір у парку Ленінського комсомолу біля Заводу верстатів-автоматів. Це було навесні 1965 року, в березні. Тоді ж був вечір Рильського і вечір, який він планував як вечір Шевченка, з участю інженера Заводу верстатів-автоматів, активного, національно свідомого хлопця, який домовився з клубом, але вечір заборонили. В останню хвилину подзвонили, що заборонили. Люди прийшли. Прийшли цілувати замок. В чому справа, чому зачинено?
* * *
Я хотів би повернутися до арештів 1965 року.
Коли ми дізналися, що буде прем’єра "Тіней забутих предків", я не міг дістати квиток. То я взяв у інший зал, а пішов у цей. Там фойє було спільне. Правда, місця у мене не було, то я стояв з правого боку – там амфітеатром таким зал іде – з правого боку стояв і спостерігав усе, що там відбувалося. Відстань між сценою і рядами була більша, ніж тепер, зараз цей зал переробили. Я стояв десь посередині, ближче до верху. Коли почалася презентація, справу підігрів сам режисер Параджанов. Відкрив Братченко, директор кінотеатру. Я вже мав з ним справу, тому запам’ятав його прізвище. Такий повний чоловік, здоровий, дебелий дядько… От він відкриває прем’єру з таким фальшивим пафосом: "У нас сьогодні свято: шостий київський день кіно!" Після цього надається слово режисеру Параджанову. Параджанов почав так: "Спустя год после того, как фильм обошел экраны всего мира, он, наконец, выходит на экраны нашей страны. Я сам виноват в этом, я целый год сопротивлялся, – я цитую точно, бо запам’ятав тоді слово в слово, – сопротивлялся переводу украинского текста на русский язык, так как считал и считаю, что украинский текст в этом фильме является неотъемлемой частью художественной ткани фильма, поэтому без ухудшения фильма его перевести нельзя".
Після цього слово було надано Іванові Дзюбі. Дзюба почав так: "Так, сьогодні у нас велике свято. Я хотів би, крім всієї знімальної групи і режисера, і операторів, відзначити роботу тієї людини, на яку мало звертається уваги, а саме на художницю по костюмах, роботу Люди Семикіної в цьому фільмі. Я її вітаю з успіхом і дарую їй квіти". Повертається спиною до залу від мікрофона, підходить до президії, де сиділа Люда Семикіна в числі інших учасників знімальної групи, і дарує їй малесенький букетик квітів. (Л. Семикіна каже, що не вона була костюмеркою фільму. Іван Дзюба називає прізвище костюмерки: Тетяна Байкова. – В.О.). Повертається до мікрофона і каже: "Так, у нас велике свято, але разом з тим і велике горе. В десятки родин воно вже ввійшло: на Україні серед представників молодої творчої інтелігенції почалися масові політичні арешти". Вигуки агентури з залу: "Давно пора!" Звичайно, директор знітився, розгубився і перелякався. Він стояв там ззаду, він не сідав, цей Братченко. І от ці вигуки з залу його підбадьорили до дій. Він несміливо підходить до Дзюби, а тоді з усієї сили штовхає його обома руками вбік так, що той поточився, мало не впав. Дзюба випростався і продовжує називати прізвища заарештованих – хто заарештований в Івано-Франківську, хто заарештований у Львові, хто заарештованих у Києві… Він його так штовхав разів зо три, що той мало не падав, турляв його зі сцени, а там високо – метрів півтора висоти, якщо не більше. Нарешті в останню хвилину туди ж підбігає Параджанов, і враження таке, що він теж допомагає зіштовхувати Дзюбу, але вже йшлося про сходи. Сходи там були круті, маленькі, і якби Братченко штовхнув Дзюбу з цих сходів, то він би полетів і розбився, упав би обов’язково. Параджанов підбіг і відгородив Дзюбу від цього Братченка і руками в спину його підсаджує, але так делікатно, що той не впав. Але враження таке, що він його теж жене зі сцени.
Почулися вигуки з місць. На другій стороні проходу, під другою стінкою бігає Чорновіл і кричить: "Люди, хто протестує, встаньмо!" І середні ряди, десь рядів 4-5, підвелися. Серед тих, хто підвівся, були і Бадзьо з дружиною, і Михайлина Коцюбинська, і Зіновія Франко, і інші, бо вони сіли всі поряд, і там Світлана… Багато було людей, і всі вони підвелися. І в той же час злорадні такі, зі скреготом зубовним, вигуки: "Давно пора!" – ну, трохи не «мочить в сортирах». Вмикається зумер. Хтось, видно, замкнув, і ті величезні гучномовці, які мали обслуговувати фільм, видають страшний такий дзвін, писк, що нічого не чути. Це триває якийсь час, потім цей грім припиняється і пускається фільм. І скільки він ішов – мабуть, годину двадцять, годину сорок, півтори години – то люди сиділи, як заворожені, вражені художніми здобутками цього фільму, були приголомшені. Ми сиділи, звичайно, розтривожені тим, що було попереду, і враження було таке, що ми програли, що все забулося, що оцей фільм усе зняв – тишь да гладь, Божья благодать.
По закінченні фільму засвітилося світло і люди почали йти по сходах, проходах вниз на вихід. І тут з першого ряду підвівся Василь Стус – чи він зразу туди сів, чи під час отого, що передувало фільму, він туди перейшов, щоби якось захистити Дзюбу, коли його штовхали… У першому ряду підвівся Василь Стус і, виставивши над головою руку, загукав: "Люди, два слова правди!" Він таким голосом це сказав, і стояв так, що якби пішли танки – він би не вступився. Але люди стікалися по тих проходах, відчинилися пожежні сходи справа, там, де я стояв, вони вели прямо на вулицю (зараз там її немає), щоби пришвидшити вихід. По вулиці люди розходилися гуртами, рядами, вздовж рядів бігали оперативні «іщейки» і намагалися запам’ятати, хто там був, що і як.
Отак закінчилася ця подія в Україні. Але сам факт, що не змовчали, не перелякалися, а почали протестувати, показав, що люди налаштовані на опір, і це дало тонус усім майбутнім подіям. Збиралися підписи, Ліна Костенко ходила до Олега Антонова, Антонов підписав і багато інших видатних людей підписали протести проти відновлення сталінських репресій.
Глибокої осені, власне, вже на початку зими, 13 грудня, вже сніжок падав, ми випадково зустрілися в центрі міста – університет, бульвар, Володимирська – один одного кличучи, кажемо: "Ходімо, тут зараз буде вечір, присвячений Симоненку". Бо його підготувати заздалегідь було неможливо. Ми потрапили – хтось домовився про зал – у технікум електрозв’язку, вхід з боку Володимирського собору, з вулички, він на розі. Людей було небагато, може, назбиралася якась сотня, не більше, а, може, й менше. Серед промовців був і Васи ль Стус. Він прочитав свого знаменитого вірша "Не можу я без усмішки Івана оцю сльотаву зиму пережить". Виступив Холодний зі своїм "Привидом". Виступив там, по-моєму і Борис Мозолевський, і ще хтось. Одним словом, це було дуже вузьке зібрання, але воно носило публічний характер, ще раз показавши, що люди настроєні на спротив, а не на мовчання і переляк. (Рита Довгань, організаторка цього вечора, каже навпаки, що там був «огром людей»: http://archive.khpg.org/index.php?id=1454928899 – В.О.).
Я цей епізод згадав тому, що недавно мені довелося показувати це в самому залі кінотеатру "Україна", мене просив режисер. А десять років тому, чи навіть одинадцять, у дев’яносто п’ятому, зразу після погрому на Софійській площі похорону Патріарха Володимира, було відзначення тридцятиріччя цієї події в цьому ж кінотеатрі "Україна". Зал був тоді переповнений, було багато молоді, але що привернуло мою увагу тоді – що ніхто не пам’ятає, що робив, що казав Стус. Стусові приписували те, що говорив і як поводив себе Чорновіл. Чорноволу було образливо, він казав, що це він говорив, і це було правда, бо то він бігав уздовж рядів і кричав: "Хто протестує, встаньмо!" – все це так. Але як можна було забути таку виразну постать Стуса? Тим більше, що Чорновіл, після того, коли все закінчилося і всі почали виходити з залу, підійшов до Василя, якого зсунути було неможливо, і умовив його, взяв його під руку і вивів з залу. То він мав пам’ятати цей епізод – він не пам’ятав, коли згадував у дев’яносто п’ятому році. І тому мені довелося взяти слово. На моє щастя, опустили один із мікрофонів униз, і коли вечір закрили і люди встали і почали розходитися, я підійшов до того мікрофона, опущеного вниз, і нагадав, що було, що говорив Стус, подивувався, що скільки ж нас можна бити. "Може, нас мало б’ють?", – спитав я тоді Чорновола, якого під час похорону Патріарха Володимира на Софійському майдані двічі вдарив – депутата Верховної Ради! – безкарно омоновець у лице, на моїх очах.
* * *
У березні 1965-го був вечір Шевченка на заводі верстатів-автоматів. Принаймні так було домовлено. Ми прийшли, а там замок на клубі, нас туди не пускають. Прийшла Вікторія Цимбал, прийшли інші актори, які мали виступати. Відмова така: "Ще не всі актори зібралися, тому замкнено". Цимбал каже: "Та я прийшла, он актори є". – «Ну, не велено пущать" і так далі. Цим займався голова профкому, я забув його прізвище, негідника, який згодом представляв українські профспілки навіть за кордоном. Прізвище його варто було би пам’ятати. Він намагався зірвати нам вечір. А люди прийшли, стоять. Така клумба, ну, яка клумба – тільки горбок землі біля того клубу. І тоді Дзюба вийшов на клумбу і каже: «Давайте перейдемо через вулицю в парк Ленінського комсомолу і там проведемо цей вечір». Одним з організаторів з боку заводу був хлопець, молодий інженер, ще не одружений, шкода, що на пам’ять мені не йде його прізвище. Він похований на Байковому цвинтарі, він тоді ж і помер. Він не міг нічого зробити, щоб відчинити двері. Ми пішли в парк Ленінського комсомолу і доручили вести вечір Василю Стусові.
Василь Стус став на таких невеличких сходах у парку. Люди стали нижче. Почався вечір. Слово брали різні поети і письменники. Один російськомовний поет про царя Гороха розповів – явна алегорія до Микити Сергійовича Хрущова. Така дотепна, ущиплива проти режиму річ. Виступав там Борис Мозолевський зі своїм віршем: "Фридрих Энгельс, трудна диалектика, на земле эту вашу спираль испытавшие...". Під’їхала машина з райкому, там усе якісь люди в’язалися до нас. Виявляється, за нами ув’язався і той самий голова профкому заводу. Він провокував нас на якісь акції, вийшов і каже: "Что вы все по-бандеровски – а по-русски можно?" Цим хотів відволікти Василя Стуса. Стус відходив, говорив, махав рукою, вечір продовжувався і без нього. Зірвати той вечір їм ніяк не вдалося. А один російськомовний поет каже: "Я русский, но мне стыдно за такое поведение людей, которые на Украине так относятся к украинской культуре". Був нормальний, хороший вечір, він вдався.
Вас може зацікавити
Спогади
Відкритий лист Олекси Різниківа Івану Дзюбі. Олекса Різників
Дослідження
Реакція Івана Світличного на покаяння Івана Дзюби: лист 1974 року з Пермського табору. Євген Захаров
Дослідження
Реакція Віктора Некрасова на покаяння Івана Дзюби. Євген Захаров
Дослідження
«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров
Інтерв’ю
До 90-річчя Михайлини Коцюбинської
Спогади
Слідчий Кольчик. Василь Овсієнко, лауреат премії ім. В. Стуса
Події
Дослідження
Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант
Інтерв’ю
Праці дисидентів
Зиновій Антонюк. Між двох кінців “Етичної драбинки”: і на гору, і в долинку. Сповідальні спогади.
Події
Події
Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова
Інтерв’ю
Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів
Персоналії / Український національний рух
КОЦУР (КОЦУРОВА) АННА. Василь Овсієнко
Події
Дисидентство в Україні. Євген Захаров у програмі «Твій ранок» (відео)
Дослідження
Стус без шансу на захист: ведмежа послуга Медведчука. Роман Титикало, Ілля Костін
Спогади
Спогади
ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників
Події
60 років з дня арешту Олекси Різниківа