Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні
автор: Борис Захаров
Після угоди Сталіна з Російською православною церквою (РПЦ) у 1944 році, остання стає одним з інструментів нагляду та впливу на суспільство[1]. Тому радянська влада прагнула підпорядкувати усі інші конфесії РПЦ або знищити їх взагалі. У межах цієї політики було проведено Львівський Собор 1946 року, на якому УГКЦ «возз’єдналася» з Російською Православною Церквою[2]. Після «возз’єднання» посилився масовий терор проти священнослужителів-уніатів. Митрополит Йосип Сліпий, єпископи і більше тисячі священиків були репресовані. Три тисячі парафій було ліквідовано або насильно «переорієнтовано» в православ’я. Багато уцілілих представників УГКЦ – священиків і просто віруючих пішли у підпілля і проводили катакомбні богослужіння[3].
Хрущовська відлига принесла свободу більшості в’язнів сумління, але не свободу совісті. Внаслідок післясталінської амністії у 1956-1957 роках з ув’язнення і заслання на Західну Україну повернулося багато священиків, зокрема єпископи Іван Лятишевський та Микола Чернецький. Однак вони були звільнені із забороною релігійної діяльності[4].
Практично по всій Західній Україні були поширені катакомбні церкви і навіть катакомбні монастирі УГКЦ. Так, наприклад, навесні 1960 року було виявлено три жіночі катакомбні монастирі. Греко-католицький рух на Західній Україні був масовим. Населення чинило опір руйнації, розграбуванню храмів, використанню церковних приміщень як господарських складів та іншим проявам вандалізму радянської влади. Віруючі влаштовували страйки, викидали з храмів те, що там складувала влада, займали закриті церкви тощо. Були спроби захищати права віруючих шляхом петицій, відкритих листів, звернень. 15 листопада 1958 року священик катакомбної греко-католицької церкви Григорій Будзінський звернувся до Генерального Прокурора СРСР із протестом проти переслідувань його за релігійною ознакою. Це перший лист Г. Будзінського, що потрапив на Захід шляхами самвидаву[5].
27 січня 1963 року митрополит Йосип Сліпий вийшов на волю після 18 років ув’язнення та заслання. Після звільнення він виїхав до Відня, звідки переїхав до Риму. Перед еміграцією він висвятив на єпископа катакомбної церкви колишнього ігумена монастиря Василя Величковського. Знаходячись у Римі, митрополит, а згодом патріарх і кардинал Йосип Сліпий відігравав велику роль як у привертанні уваги світової спільноти до проблем зі свободою совісті в СРСР і зокрема стану УГКЦ, так і в підтримці духу віруючих в Україні. Відомі його звернення і виступи «На трибуналі ім. А. Сахарова» – у листопаді 1977 року, «До католицьких діячів» – у серпні 1978 року, «Церква мучеників» – у липні 1980 року[6].
Рух УГКЦ був поширений і далеко за межами території сучасної України. Він діяв в еміграції – у США, Канаді, Італії тощо, а також на своїй традиційній території: у Чехословаччині, Польщі та Румунії, в яких провадилася політика, аналогічна політиці СРСР. Тільки ліберальний Уряд ЧССР на чолі з Олександром Дубчеком у січні 1968 року легалізував УГКЦ і дав дозвіл на відновлення Пряшівської єпархії[7].
Після «празької весни» тиск на УГКЦ посилився, посилився і опір владі. У 1968 році в селі Тисмениці Івано-Франківської області селяни захищали церкву, яку влада хотіла зруйнувати. Вони прогнали міліцію і зачинилися в церкві. Облога тривала 3 дні. За це було заарештовано «організатора бунту» колгоспного коваля Володимира Василика і засуджено за ст. 62 КК УРСР на 7 років таборів суворого режиму. І це далеко не поодинокий випадок судової розправи над віруючими УГКЦ. Були й інші – позасудові репресії проти греко-католиків: побиття священиків, відбір церковного інвентарю, обшуки, профілактичні бесіди, штрафи тощо. З жовтня 1968 року релігійні гоніння ще посилилися. Почалися тотальні обшуки греко-католицьких священиків. Під час обшуків відбиралися всі речі, які стосувалися релігії, і не лише вони, відбиралися магнітофони, друкарські машинки та навіть гроші. За обшуками й допитами послідували арешти. У Львові було заарештовано отця Петра Городецького, у Коломиї – отця Романа Бахталовського. У січні 1969 року було заарештовано єпископа Василя Величковського[8]. У жовтні того ж року його було засуджено до 3 років позбавлення волі за ст. 187-1 КК УРСР. Такий саме термін отримав і отець Петро Городецький. Отця Романа Бахталовського було засуджено за ст. 62 ч.1 та 209 ч. 1 КК УРСР до 3 років ВТК суворого режиму та 5 років заслання[9].
Попри репресії, число священиків УГКЦ збільшувалось, зростала і кількість катакомбних богослужінь, монастирів тощо. Зростала і кількість петицій. У 1973 році католицький священик Володимир Прокопів, який проживав у Литві, їздив з делегацією греко-католиків до Москви. Вони подали петицію про легалізацію УГКЦ, під якою поставили свої підписи 12 тисяч віруючих Західної України[10]. У 1973 році кадебістами було викрито підпільну типографію української католицької літератури. Того ж року ЦК КПУ розглядала питання діяльності катакомбної УГКЦ в Україні, внаслідок чого владою були прийняті додаткові заходи боротьби з віруючими, наприклад знищення святинь – місць паломництва греко-католиків[11].
З середини 70-х років правозахисний рух стимулював до легальної боротьби інші рухи, у тому числі релігійні. Першою правозахисною організацією на захист прав віруючих УГКЦ стала «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». Вона була створена 9 вересня 1982 року. До її складу увійшли Йосип Тереля – голова, отець Григорій Будзінський – секретар, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко[12]. Групою були зроблені заяви про створення, в яких проголошувалася мета і завдання ініціативної групи та її склад. Далі група звернулася з меморандумом до Уряду УРСР. В цьому документі засуджувався Львівський Собор 1946 року і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ. 24 грудня 1982 року було заарештовано голову Ініціативної групи Й. Терелю. Його було засуджено на 1 рік за дармоїдство – один з улюблених прийомів боротьби з дисидентами. Виконуючим обов’язки голови групи став Василь Кобрин[13]. У той час група мала ще одну назву: «Комітет захисту католицької віри в Україні». Василь Кобрин написав низку звернень на захист УГКЦ, сприяв виданню та поширенню «Хроніки української католицької церкви». Тільки похилий вік врятував від ув’язнення Григорія Будзінського[14]. 12 липня 1983 року група звернулася з проханням до Міністра внутрішніх справ УРСР дати дозвіл на реєстрацію греко-католицьких парафій та переглянути справу Й. Терелі. Відсидівши свій термін, наприкінці грудня 1983 року Й. Тереля вийшов на волю і знову очолив групу. Ним було написане звернення до Голови німецьких католиків Ганса Майєра, в якому детально розповідалося про злочини радянської влади проти церкви, проти націй, людства. На знак протесту проти репресій, деякі віруючі УГКЦ у середині 80-х років зреклися радянського громадянства, зокрема Й. Тереля відмовився від громадянства СРСР у 1984 році[15].
Незважаючи на репресії, протягом усього часу панування радянської влади рух УГКЦ не вщухав.
[1] Там само. – С. 190.
[2] Мартирологія українських церков (МУЦ) у 4 т. – Т. 2. Українська католицька церква. – С.74.
[3] Там само. – С. 73-83.
[4] Там само. – С. 83.
[5] Там само. – С. 83-84.
[6] Там само. – С. 752-766.
[7] Там само. – С. 86.
[8] Там само. – С. 88.
[9] Данилюк Ю., Бажан О. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80ті рр. ХХ ст.) – К.: Рідний край, 2000. – С. 262-263.
[10] МУЦ. – Т. 2. УКЦ. – С. 90 .
[11] Там само. – С. 89-90.
[12] Там само. – С. 651-665.
[13] Там само. – С. 97.
[14] Данилюк Ю., Бажан О. Цит. праця. – С. 262-263.
[15] МУЦ. – Т. 2. УКЦ. – С. 98.