ДРАЧ ІВАН ФЕДОРОВИЧ

 1101319.04.2005

author: В.Овсієнко. Узгоджено з І.Драчем

(нар. 17.10.36 в с. Теліженці Тетіївського р-ну Київської обл.)

Видатний поет, один із найяскравіших шістдесятників.

Закінчивши середню школу, Д. викладав російську мову в семирічці, був інструктором Тетіївського райкому комсомолу. 1955-58 служив у війську. 1959-63 навчався на філологічному факультеті Київського університету, де брав участь і літературній студії ім. В.Чумака (СіЧ) разом з В.Підпалим, В.Шевчуком, О.Лупієм та ін.

Молодь Києва гуртується в Клубі творчої молоді (КТМ). Д. бере участь у літературних вечорах, де читає новаторські вірші, багато кому „незручні й незрозумілі, так ніби його ніколи не вчили, про що і як треба писати“ (Є.СВЕРСТЮК). Ставлення до поезії Д. визначалося власною позицією: в одних його вірші викликають ажіотаж, інші вважають їх порушенням усіх усталених норм, тим паче, коли Д. ставить під сумнів усю комуністичну ідеологію.

Пізніше Д. писав:

„Я не розумів, що зі мною коїться, як не розумів, що творять зі мною. Мене, такого благовірного комсомольця і комуніста, звинувачували в... націоналізмі(?). Викликали, лякали, раз’яснювали, розчовпували, страхали й заманювали“.

1962 в пресі з’являється поема Д. „Ніж у сонці“, яка викликала бурхливу реакцію. Під той час розпочинається масований і послідовний ідеологічний наступ на ту частину інтеліґенції, яка випадала з-під тотального контролю партійно-державних структур. Приклад подав М.Хрущов на зустрічах з інтеліґенцією 17.12.62 та 08.03.63: „Ми проти мирного співіснування в сфері ідеології“. 08.04.63 перший секретар ЦК КПУ М.Підгорний на нараді активу творчої інтеліґенції та ідеологічних працівників України звинуватив Д., І.ДЗЮБУ і М.Вінграновського в тому, що їхні твори використуються „українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном“, а другий секретар ЦК КПУ А.Скаба накинувся на Д., М.Вінграновського і Л.КОСТЕНКО за „формалістичні викрутаси“. У пресі розпочалося „обговорення“ письменниками і шахтарями постанов нарад у вигляді анафем „формалістам“, „космополітам“, „відщепенцям“, до складу яких у квітневому числі журналу „Комуніст України“ ім’я Д. вписав провідний партійний літературний критик Л.Новиченко, якому не сподобався вірш „Ода чесному боягузові“. Д. виключили з університету за політичнимим мотивами. Його вірші не друкують радянські ґазети й журнали, але вони з’являються в українських виданнях Чехословаччини, Польщі. За інерцією ще вийшла в 1963 перша збірка віршів Д. „Соняшник“. 31.07.63 Д. при світлі факелів читав свої вірші на вечорі памяті Лесі Українки біля стадіону „Динамо“, на інших зібраннях.

1963-64 Д. навчається на Вищих сценарних курсах Держкіно СРСР. Це був період творчого вибуху в кіно. Спілкування в Москві з молодими талановитими людьми зі всіх реґіонів СРСР розширює його світогляд.

02.11.64 ЦК КПУ доручив А.Скабі розробити пропозиції щодо посилення „ідейно-виховної роботи“ серед інтеліґенції. У грудні на засіданні парткому Спілки письменників України (СПУ) був улаштований ідеологічний погром І.ДЗЮБІ, Д. та М.Холодному за „протягування антипартійних поглядів щодо шляхів суспільного розвитку України і української культури“. Ідеологічний погром шістдесятників увінчала складена у формі доносу доповідна записка ЦК КПУ від 09.08.65 про роботу СПУ. Уже 25.08 розпочалися арешти (Б. і М. ГОРИНІ, М. ОСАДЧИЙ, М. ЗВАРИЧЕВСЬКА, І. СВІТЛИЧНИЙ, О. ЗАЛИВАХА та ін.). Офіційна ідеологія і її репресивний апарат відторгли частину покоління, яке діяло загалом у межах системи, але в середовищі якого вже формувався альтернативний інтелектуально-духовний простір.

1965 виходить збірка віршів Д. „Протуберанці серця“, 1967 — „Поезії“, „Балади буднів“ і кіноповість „Криниця для спраглих“. Це був час тяжкого вибору для тих, хто залишався „у великій зоні“. Д. вставанням у кінотеатрі „Україна“ 04.09.65 продемонстрував протест проти арештів своїх друзів на перегляді фільму С.Параджанова „Тіні забутих предків“. У листопаді він разом із кінорежисером С.Параджановим, композиторами В.Кирейком і П.Майбородою, авіаконструктором О.Антоновим, письменниками Л.Серпіліним, Л.Костенко підписує колективну заяву з вимогою пояснити причини арештів та відкритого, публічного розгляду справ. 15.04 Д., Л.КОСТЕНКО, М.Холодний, В.ЧОРНОВІЛ, І.ДЗЮБА приїздять на суд у справі М.ОСАДЧОГО, М.Зваричевської, Б. і М. ГОРИНІВ. Вони кидали квіти підсудним, ушаштували їм овацію. Д. і Л.КОСТЕНКО під час зустрічі з редакцією журналу „Жовтень“ запропонували львівським письменникам виступити на захист заарештованих, узяти на поруки Б.ГОРИНЯ. У лютому З.Франко, М.КОЦЮБИНСЬКА, Г.КОЧУР, Д., І.ДЗЮБА, Ф.Жилко, Б.АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ — усього 78 осіб — надіслали листа в прокуратуру і КДБ УРСР, де висловили занепокоєння характером судових процесів і не побоялися назвати засуджених своїми друзями. Хоча ці протести не вплинули на долю заарештованих, та морально підтримували їх.

Щоб добити „жалюгідних відщепенців“, організовуються партзбори або збори колективів в академічних інститутах, редакціях ґазет і журналів, які, за рідкісними винятками, „з гнівом і обуренням засуджують антирадянську діяльність відщепенців“, „гаряче підтримують заходи, вжиті державними органами“. 26.05.66 відкриті партійні збори відбулися в СПУ, на яких, однак, Л.КОСТЕНКО і Д. намагалися захищати засуджених, за що Д. дістав сувору догану. Не витримавши тиску, Д. через три дні подав у партком пояснювальну записку, в якій, зокрема, писав: „Я як комуніст, тепер розумію, що об’єктивно мої вчинки в цих історіях суперечать моєму званню комуніста і я їх засуджую з усією категоричністю. Взагалі, всі ці події є великою політичною школою для мене, як комуніста...“ Це був початок капітуляції одного з найяскравіших і найталановитіших шістдесятників. 22.07.66 у газеті „Літературна Україна“ з’явилась його стаття „О будьте прокляті ви ще раз“, спрямована проти зарубіжних „українських буржуазних націоналістів“, які використовують імена шістдесятників у „брудних цілях“. Ухиляння від прямого осуду своїх репресованих однодумців означало його подвійну позицію: Д. не переходить у табір противника. Більше того, після цього він разом з Л.КОСТЕНКО, І.ДЗЮБОЮ, А.ГОРСЬКОЮ, І. та Н.СВІТЛИЧНИМИ, В.Лучуком був присутнім 15.11.67 на процесі у справі В.ЧОРНОВОЛА у Львові. Але подвійна гра не вдається. Міськком КПУ вирішив перевірити „окремі питання творчої роботи і фінансово-господарської діяльності“ кіностудії ім. Довженка, внаслідок чого фільм „Криниця для спраглих“ за сценарієм Д. був заборонений як такий, що „спотворює життєву правду“. Але все ж таки 1970 виходить збірка його кіноповістей “Іду до тебе“, погромного 1972 — велика збірка віршів, поем і перекладів „До джерел“. У той же час знімають із плану видавництва „Молода гвардія“ книгу М.Поповича, С.Кримського і Д. „Григорій Сковорода“. У листопаді 1973 письменник М.Рудь написав донос на Л.КОСТЕНКО, Д. і М.КОЦЮБИНСЬКУ про їхню поведінку на похороні письменника В.Підпалого, на підставі якого заввідділом культури ЦК КПУ М.Іщенко рекомендував репресивні заходи щодо Д. і Л.КОСТЕНКО. Д. знову мусив каятися на засіданні парткому СПУ. Пізніше ім’я Д. лиш іноді випливає в контексті осуду використання зарубіжними „буржуазними націоналістами“ його імені і творів.

Властям удалося поділити шістдесятників і протиставити радикальнішу частину тій, яка була схильна до компромісів. Уже 1976 збірка віршів Д. „Київське небо“ була відзначена Державною премією УРСР ім. Т.Шевченка, 1983 він одержав Державну премію СРСР. „Паровозами“ кожної його нової збірки стають вірші про партію, Леніна, війну, з обов’язковими для українського радянського письменника прокляттями на адресу „українських буржуазних націоналістів“, бодай закордонних.

Д. працював у редакції ґазети „Літературна Україна“, у сценарному відділі київської кіностудії ім. О.Довженка, у редакції журналу „Вітчизна“. Обирався секретарем СПУ, першим секретарем Київської організації СПУ. Він був одним із перших українських інтеліґентів, які відчули в горбачовській перебудові нову можливіть розсунути межі дозволеного. Він стає одним із засновників Народного Руху України (НРУ), на Установчих зборах 8-10.09.89 і на Других зборах Д. обирають його головою, 1992 - співголовою.

1991 Д. вибраний головою ради товариства „Україна“, 1992 — головою Української Всесвітньої Координаційної Ради, 1995 — головою Президії Конґресу української інтеліґенції.

Д. був обраний народним депутатом України в 1990 і 1994, працював у Комісії Верховної Ради з закордонних справ. У 1998 обраний народним депутатом за списком НРУ, членом Центрального Проводу якого є.
У зв’язку з 60-річчям нагороджений орденом Ярослава Мудрого.

Бібліоґрафія:

I.

Іван Драч. Вогонь з попелу. Поезії. К.: Рада, 1995.

Іван Драч. Політика. Статті, доповіді, виступи, інтерв’ю. К.: 1997, 392 с.

II.

Г.Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь,, 1995.— C. 24-27, 61-62. 81-82.

А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 32, 142, 145, 149, 152, 166, 187, 263, 269, 276, 289.

Володимир Ковтун. Іван Драч. Спроба портрету українського політика. К.: 1998.— 80 с.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 229–233. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113910267&w

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 210–220; 2-е вид.: 2012 р. – С. 241–243.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Останнє прочитання 7.08.2016.