МАТВІЮК КУЗЬМА ІВАНОВИЧ

 573419.04.2005

author: В.Овсієнко, за усною розповіддю К.Матвіюка

(нар. 02.01.1941 в с. Ілляшівка, Старокостянтинівського р-ну, Хмельницької обл.)

З молодої української інтеліґенції, інженер, викладач, громадський діяч, просвітянин.

Дід, Ярощук Мусій Костянтинович, баба, Козак Оляна Дорошівна, – козацького роду. Були розкуркулені. З дев’ятьох їхніх дітей від голоду в 1933 померли семеро. Мати Ярощук Дарка Мусіївна (1917–1979), батько Матвіюк Іван Васильович (1914–1984) – колгоспний механізатор. Під час німецької окупації сім’я розпалася.

1957 М. закінчив школу. Рік працював слюсарем на Макіївському металургійному заводі, два роки механізатором у рідному селі. У 1960-65 навчався в Українській сільгоспакадемії в Києві. Інженер-механік. Рік служив в армії. З 1967 викладав в Уманському технікумі механізації сільського господарства. В місцевому музеї попросив прочитати щось про козаків і сказав, що якби тепер була Запорозька Січ, то покинув би технікум і пішов би на Січ. Цього було досить, щоб увійти в коло друзів колишньої секретарки М.Грушевського, а згодом політв’язенки Надії СУРОВЦОВОЇ, в домі якої бували відомі дисиденти з Києва, Львова, Москви.

Молоді викладачі технікуму, педінституту, вчителі шкіл, студенти під виглядом “відновлення ленінської національної політики” намагали-ся захищати національну культуру. Читали лекції з історії національно-визвольного руху, проводили семінари, вечори. Вдалося перевести викладання в технікумі на українську мову. Разом зі студентом Уманського сільгоспінституту Богданом ЧОРНОМАЗОМ, з яким винаймали кімнату, розмножували фотоспособом працю І.ДЗЮБИ “Інте-рнаціоналізм чи русифікація?”, розповсюджували працю “Возз’єднання чи приєднан-ня?” М.Брайчевського, статтю „З приводу процесу над Погружальським” та ін. Мрія М. вступити в аспірантуру з металознавства розбилася на початку 1972: приймальна комісія була поінформована про його настрої – його житло, як і “салон Суровцової”, прослуховувалося КГБ. Заарештований 13.07.1972, одночасно з Б. ЧОРНОМАЗОМ. Два перші тижні слідства були найтяжчими: за звільнення та аспірантуру кагебісти пропонували “роззброїтися”, тобто охарактеризувати свою діяльність “з партійних позицій”, покласти всю вину на “недобиту буржуазну націоналістку” Н.СУРОВЦОВУ. М. не спокусився і не пішов на компроміс.

16.11.1972 р. засуджений Черкаським обласним судом на 4 р. таборів суворого режиму за ст. 62 ч. 1 КК УРСР, а Б.ЧОРНОМАЗ – на 3 р. Суд був закритим, лише на виголошення вироку були допущені родичі.

На початку 1973 прибув у колонію ЖХ-385/19 (пос. Лєсной, Мордовія). Брав участь в акціях протесту, у зв’язку з чим його карали карцерами. У зоні працював наладчиком верстатів. Так і не домігся оформлення шлюбу з дружиною Софією – донькою загиблого 1943 р. в бою з німцями вояка УПА, яка разом з матір’ю відбула 20 р. заслання в Сибіру і тепер відмовлялася схиляти М. до каяття. Залишалися короткі побачення в присутності наглядача. Коли наближався термін побачення, кожен в’язень намагався не натрапити на „порушення режиму”, щоб його не позбутися. 24.09.1974 дружина приїха-ла до табору на коротке побачення, однак його не надали, лише повідомили, що вона за зоною. М. вдалося здалеку побачити її, вилізши на підвищення. Після цього він працював у нічну зміну на фрезерному верстаті. Через фізичне та психологічне виснаження втратив пильність і позбувся пальців лівої руки. Довго шукали і споряджали конвой і собак, щоб везти його дрезиною в лікарню. Собаки не визнавали конвоїрів, почалися нові тривалі пошуки. Тим часом М. стікав кров’ю... Інвалідності не домігся. Згодом поламав ногу. Табірний лікар Сєксясєв вважав це симуляцією. Перелом зрісся сам собою, бо М. прив’язував до ноги дощечку і ходив на роботу на милицях.

З закінченням терміну в наручниках був привезений у м. Черкаси, мав адміністративний нагляд упродовж року. Домагався викладацької роботи, але півроку не міг улаштуватися навіть інженером. Його приймали на роботу, але побачивши трудову книжку з записом про політичну судимість, відмовляли. Погрожували ув’язненням за „дармоїдство”. Працював у м. Олександрії в проектному бюро, в с. Шубків Рівненської обл. на дослідній станції, але за читання газети під час колективного примусового прослуховування доповіді Л.Брежнєва звільнений “за невідповідністю зайнятій посаді”. Улаштову-вався механіком на свинокомплексі, завгаражем, інженером пусконаладки, та інтерес до нього з боку КГБ гóлови колгоспів та директори радгоспів і установ однозначно розуміли як сигнал переслідувати. Більше року ніде не міг протриматися. Звертався до радянських і зарубіжних органів, до Української Гельсінкської Групи (УГГ). 7 разів змі-нивши місце роботи, нарешті 1982 р. облаштувався з сім’єю в с. Пирогівці Хмельниць-кого р-ну. Керував гуртком сільгосптехніки у Хмельницькій обласній станції юних тех-ніків, з 1988 – заступник її директора.

Громадську діяльність відновив під час перебудови. Один з організаторів і лідерів культурологічного товариства “Спадщина” в м. Хмельницькому, обласних організацій Товариства української мови ім. Т.Шевченка, був делегатом Установчого з’їду На-родного Руху України (8-9.09. 1989), у 1990-1992 очолював міськрайонну організацію НРУ, був співголовою крайової організації. У 1993 р. з групою активістів створив обла-сну організацію Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, яку очо-лював до 1999 р. За проектом М. в 1992 р. в обласному управлінні сільського господар-ства був створений відділ організації і розвитку селянських (фермерських) господарств, яке він і очолював до 2001 р. Вдалося зробити прозорим і демократичним розподіл фі-нансової допомоги і не допустити „білого фермерства” – привласнення землі людьми, які на ній не працюють.

У 2000-2002 рр. – голова районної організації „УРП-Собор”, потім член Ради. У лютому – червні 2004 – керівник мобільної експериментальної агітаційної групи з підготовки виборів Президента. З грудня 2004 – член обласної громадської комісії з розслідування порушень на виборах Президента.

Живе в с. Пирогівці Хмельницького р-ну. З 2001 р. на пенсії. Веде з дружиною фермерське господарство.

Син Іван, 1977 р.н., закінчив Вінницький аграрний університет, донька Оляна (1978 р.н.) – юридичний факультет університету, син Петро (1980 р.н.) – інженерний факультет сільськогосподарського інституту.

Бібліоґрафія:

І.

Дорожче за золото // Радянське Поділля, № 55 (15570). – 1988. – 22 березня. (Про мову).

Я свідчу: він жив, любив і не набрався скверни // Корчагінець, 1990. – 14 жовтня. (Про В.Стуса).

Параліч // Сільські обрії, №2. – 1992. (Про соціальну трагедію села).

Лист колишнього політв’язня // Подільські вісті, № 77. – 1993. – 13 липня. (На за-хист УПА).

Я завжди був національною меншиною // Час (м. Хмельницький), № 12 (66), 1995. – 25 березня.

Спогади про Василя Стуса. – Час (м. Хмельницький), № 35-36 (144-145). – 1996. – 14 вересня.

Інтерв’ю з К.Матвіюком від 10.12. 1998. http://archive.khpg.org/index.php?id=1186557224

Комсомольська юність моя... // Проскурів, № 57-58. – 2004. – 22 липня.

І ми цей шлях пройшли (Спогади, свідчення, оцінки подій) / Харківська правоза-хисна група. – Харків: Права людини, 2010. – 500 с., фотоіл.

Втрата землі – національна трагедія // Нація і держава. – 2011. – 11 вересня.

ІІ.

Інформаційні бюлетені Української Гельсінкської Групи. – Торонто – Балтимор: Смолоскип. – 1981. – С. 34, 37, 58, 59, 80.

Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. – Нью-Йорк, 1980 – 1985 рр. – 1985, вип. 4, повід. 1.

С.Кабачинська. Один із нас // Радянське Поділля, № 20. – 1991. – 18 жовтня.

О.Бажан. Посіяв бурю… // Слово і час, № 11-12. – 1995. – С. 40.

С.Кабачинська. Вони є серед нас. – газ. „Дзеркало тижня”, № 28 (352), 2001. – 28 липня. – С. 18.

Н.Пакулько. Він жив, любив і не набрався скверни // Молодь України. – 2001. – 18 травня.

С.Кабачинська. Кузьма Матвіюк – дитя хрущовської «відлиги» // Є, № 102 (731). – 2001. – 27 серпня – 2 вересня.

Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Докумен-ти і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Укладачі Є.Ю. Захаров та В.В. Овсієнко; Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1 – с. 20, 24; Т. 2 – С. 116; Т. 3 – С. 98, 101, 115, 120.

Б.Теленько. Щоденник націонала. – Хмельницький – К.: Вид-во Сергія Пантюка. – 2004. – С. 6-7, 9, 17. 165.

М.Григорьев. Интервью с дисидентом, или Факел для грядущого // Моя газета, № 13 (214). – 2005. – 31 березня.

М.Шостацький. Гірка доля бути чужим // Прибузька зоря, № 13 (9127). – 2005. – 1 квітня.

С.Кабачинська. Щоденник революції. – Хмельницький, 2005. – С. 132.

Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Єв-ропи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 453–456. http://archive.khpg.org/index.php?id=1113916924.

Василь Овсієнко. Час для правди // Права людини в Україні. Інформаційний портал Харківської правозахисної групи. 25.12. 2010. http://www.khpg.org/index.php?do=print&id=1293373504

Юлія Стахальська. Правда про хмельницьких дисидентів. // газ. «Є», кін. грудня 2010 р.

Кузьма Матвіюк: автопортрет на фоні епохи // Проскурів, № 55. – 2010. – 30 груд-ня.

Василь Яременко. Книга про небайдужих // Слово і час. – 2011, № 3. – с. 102-106.

Василь Дацюк. Ти у серці моїм, Україно! Наше місто (Хмельницький). – № 5 (367). – 2011. – 3 лютого.

Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 419–421; 2-е вид.: 2012 р. – С. 471–473.

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. Останні виправлення К.Матвіюка 4.07. 2006; останнє прочитання 12.08.2016.