ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ

 512220.04.2005

author: Склав 05.12 1998 р. В.Овсієнко за публікаціям і розповідями М.Якубівського.

ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ (нар. 21.11.1952 р. в с. Вербівка Ружинського р-ну Житомирської обл.).

Філолог, поет, етноґраф, журналіст. Жертва каральної психіатрії.

З родини селян. Дід Герасим і прадід Віцько були розкуркулені і вигнані зі своїх хат. Батько Михайло, 22 років, щойно одружившись, був мобілізований до трудармії, де за прояви протесту засуджений і етапований до Сибіру. Повернувшись до Вербівки, столярував, пройшов війну, встиг побудувати хату, захворів і помер 45-ти років, залишивши дружину Домку з чотирма дітьми. Михайлові було тоді 3 роки, але він досі пам’ятає, як столярував з батьком. Мати 40 років віддала колгоспові. Вона як образ України: знала безліч пісень, успадкованих від своєї матері.

У п’ятому класі на своїй учнівській карті Михайло “відокремив” Україну від СРСР. Старший брат Віталій, талановитий журналіст і поет (1936–2005) читав і коментував йому вірші Т.Шевченка, В.СИМОНЕНКА. Випускний за 8-й клас твір Я. про Шевченка, неґативну його реакцію на окупацію Чехословаччини і читання роману “Собор” О.Гончара дитячий психіатр Галина Лащук і психіатр Бондаренко оцінили як небезпечні для влади дії: “Пусть вас профессор посмотрит”. І без відома рідних обманним чином у вересні 1968 15-літнього підлітка-відмінника спровадили в Київську психлікарню (“Глеваха”). Там “лечащий врач” Жанна Корецька пильно подивилася хлопцеві в очі: “У вас такие мысли, такие мысли!..” І Я. видали путівку на все життя: “шизофрения, простая форма”, підстрахувавши себе: “Имеет право поступать в высшие учебные заведения”.

1970 твір на вступному екзамені в Київському університеті зі згадкою про роман “Собор” оцінили як ідейно невитриманий. Рік працював літпрацівником районної ґазети “Прапор комунізму” в м. Чуднів. Наступного року, хоч мав атестат відмінника, характеристики з редакцій ґазет і кипу вирізок із публікаціями, у приймальній комісії, побачивши військовий квиток, йому показали на двері: “Ты смотри, больной, а хочет в университете заниматься!” Довелося підробити медичну довідку. Майже три роки успішно навчався на філологічному факультеті, вивчав, окрім рідної, ще й новогрецьку мову. З юних літ писав вірші.

18.03.1974 за окремою постановою Київського обласного суду у справі Є.ПРОНЮКА, В.ЛІСОВОГО і В.ОВСІЄНКА на факультеті відбулися комсомольські збори, які ошельмували Я. за конспектування трактату І.ДЗЮБИ “Інтернаціоналізм чи русифікація?” і за те, що не приховував своїх симпатій до заарештованого В.ОВСІЄНКА, з яким рік мешкав в одній кімнаті гуртожитку. Професор Маргарита Карпенко сказала: “Вам потрібно було на Василя заявити, тоді б ви були на коні... А тепер нам треба вести боротьбу за чистоту своїх рядів!”. Професор Валентина Поважна прорекла: “Жити в одній кімнаті і не знати, що робиться в портфелі сусіда — це, вибачте, не по-комсомольському!” З комсомолу його виключили, відповідно з університету теж — 30.03.1974.

Я. спробував улаштуватися журналістом у Житомирі — через два тижні вигнали як неблагонадійного. Улаштувався вантажником на льонокомбінаті. Кагебісти запропонували доносити про настрої робітників. Я. відмовився — і того ж дня, 13.06.1974, на прохідній йому заламали руки й відвезли в КПУ (камера попереднього ув’язнення), потім до Житомирської психлікарні “на Гуйві”. Лікар Павло Кузнецов прописав сильнодіючі нейролептики (галоперідол, сульфазін, трифтазін, аміназін та ін.), після яких не знаєш, на якому світі знаходишся. Прив’язували до нарів. Санітари прозвали його: “Он Самостійна Україна пішла! Ги-ги...” Виписали його через три місяці, 05.09.1974, зробивши якісь невідомі ін’єкції, від яких відходив рік: важко було навіть розмовляти. Кагебіст Борис Завальний на запитання, навіщо так познущалися, відповів: “Це було зроблено в гуманних цілях”. А інший: “Дякуй, що живеш... А то зробимо й по-іншому: попід тинами з прутиком будеш ходити... Гусей пасти”.

Коли згодом Я. приїхав у Київ шукати захисту, його запроторили в Київську “Павлівку”, де “гуманніший” лікар Данило Брандус підтвердив донос стукачів, що Я. нібито ходив голим у гуртожитку. І утримував його з “буйними”.

Усього за рік психіатричок Я. одержав понад 500 сильнодіючих ін’єкцій нейролептиків.

Ніхто з уцілілих переполоханих колишніх шістдесятників, до яких звертався Я., не зважився допомогти йому.

1976 Я. на вимогу проректора Київського університету Горшкова мусив написати “покаянну заяву”, щось на зразок: “Прийміть мене на заочне відділення філфаку, я більше не буду націоналізмом займатись”. Улаштувався позаштатним кореспондентом газети “Київська правда”, але не зміг виконати роль брехливого радянського журналіста. 1977 пішов на мізерну зарплату наукового співробітника Музею народної архітектури й побуту. Стародавні хати, церкви й вітряки, спілкування з відвідувачами допомогли пережити брежнєвське мракобісся. Але і звідти за спроби захистити неоціненні експонати, що гинули, звільнили в 1992.

1980 р. одружився. Дружина Людмила, донька Ярослава 1982, син Тарас 1986 р.н.

Через 25 років, 19.08.1993, експертна комісія Асоціації психіатрів України (С.ГЛУЗМАН, В.Чернявський, Н.Верґун) визнала Я. психічно здоровим: “На підставі вивчення медичних документів і результатів нинішнього обстеження експерти прийшли до висновку, що громадянин Якубівський Михайло Михайлович у період з 1968 до 1975 рр. хронічними психічними захворюваннями (шизофренією) не страждав і ознак психічних хвороб в даний час не виявляє”.

У зв’язку з низкою публікацій у пресі, виступів по радіо й телебаченню про радянську каральну психіатрію Я. звертався до прокуратури з вимогою реабілітації. Але нинішні функціонери прокуратури не вважають Я. репресованим (“...знаходження Вас на лікуванні у психоневрологічних лікарнях не є примусовими заходами медичного характеру...”). Згідно з Законом України про реабілітацію жертв репресій від 17.04.1991 р. такими вважаються тільки засуджені.

Був безробітним, працював журналістом, помічником-референтом народних депутатів України.

Підготував і видав 2014 року книжку вибраних поезій братів Якубівських – Віталія і Михайла.

Живе в Києві.

Бібліоґрафія:
I.
Фабрика душогубства // Зона, № 3. – 1992. — С. 191-201. http://archive.khpg.org/index.php?id=1204065109 ;
Мені потрібно тільки волі // Зона, № 4. – 1993. – C. 117–124;
Недожите й пережите // Самостійна Україна. — 1994. — 1–7 березня;
...Я людина, не амеба. Вірші. Передмова Дмитра Павличка “З родини чесної, патріотичної” // Київ, № 7-8. – 1996. – С. 24–33;
Рани і скорпіони, або дурдом — школа комунізму. Розповідь про себе, щоденникові записи, свідчення // Розбудова держави, № 12. – 1996. — С. 49–57;
Вірші // Боян. Поезії-97. – К.: Український письменник, 1997. – С. 113 – 122;
Інтерв’ю 12.08.1998. http://archive.khpg.org/index.php?id=1204379100&w ;
Покликаний Богом (про книгу Олеся Волі "Мор"). – Вітчизна, № 11–12. – 2004. – С. 132 – 135; http://vitchyzna.ukrlife.org/11_12_04yakub.htm ;
Гранослов – що воно означає? (Поетично-образний словник Дмитра Павличка). – Київ, № 1–2. – 2009. – С. 170–180;
Якубівський Віталій. Материнка; Якубівський Михайло. Собори пам’яті. Вибрані поезії / Упоряд. М. Якубівський. – Житомир: Вид-во «Рута», 2014. – 312 с.
ІІ.
Діагноз «шизофренія», поставлений журналісту Якубівському, знято через 25 років. Повідомлення УНІАН від 31 серпня 1993 р., № 82 (вечірній випуск);
Повідомлення про зняття з М. Якубівського психіатричного діагнозу // Робітнича газета. – 1993. – 3 вересня; Киевские ведомости.– 1993. – 3 вересня; Вечірній Київ. – 1993. – 9 вересня;
Чорнуха Андрій. Голос совісті і правди. – Вечірній Київ. – 1993. – 24 вересня;
Хрієнко Микола. Як ставили діагноз – “шизофренія” за часів Брежнєва // Молодь України. — 1993. – 10 грудня;
Когут Орест. Недожите й пережите. – Самостійна Україна. – 1994. – 1-7 березня;
Інтерв΄ю з М. Якубівським 6 грудня 1998 року http://archive.khpg.org/index.php?id=1204379100&w ;
Шкляр Василь. «Мені потрібно тільки волі…». – Молодь України. – 2002. – 21 листопада;
Овсієнко Василь. Двадцятип’ятилітник // Світло людей: Мемуари та публіцистика. У 2 кн. Кн. 2 / Упорядкував автор; Худож.-оформлювач Б. Є. Захаров. – Харків: Харківська правозахисна група; К.: Смолоскип, 2005. – С. 77–82; дод. наклад 2007 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1203940371&w ;
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 853-856 http://archive.khpg.org/index.php?id=1114002499 ;
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 738; 2-е вид.: 2012 р., – С. 833;
Овсієнко В. «Увійдіть у радість мою». – Слово Просвіти, № 42 – 2014. – 23-29 жовтня; – С. 11; Ружинська земля, № 48 (9793). – 2014. – 21 листопада. – С. 4;
Богдан Наталія. Книжка братів Якубівських. – Смолоскип, № 1-2 (233-234), січень – лютий 2015; – С. 2;
Стасів Соломія. Вірші з шухляди. – Українська літературна газета, № 21 (157). – 2014. – 24 жовтня. – С. 10;
Копач Василь. Промінь «Просвіти»: брати Якубівські – Віталій та Михайло. – Ружинська земля, № 48 (9793). – 2014. – 21 листопада. – С. 4;
Засенко Петро. Книга братів. Українська літературна газета, № 25-26 (161-162). – 2015. – Грудень. – С. 4-5;
Жулинський Микола. Лист до автора. – 2015. – 1 листопада ;
Фільм Віктора Політова «Мракобісся», 2015 https://www.youtube.com/watch?v=0liiojqm-i0

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 05.12 1998 р. за публікаціям і розповідями М. Якубівського. Останнє прочитання 27.07.2016.