МИХАЙЛЕНКО ГАННА ВАСИЛІВНА (Зняти! Див. 08.07.2005)

 404807.07.2005

author: Овсієнко В.В.

(нар. 30.04 1929, с. Михневець Турківського повіту Львівського воєводства, з 1950 р. – в Польщі).

Вчителька, перекладачка, дисидентка, неоголошений член УГГ, жертва каральної психіатрії, громадська діячка.

З багатодітної сім’ї – у батьків було семеро дітей. Батько, Смолій Василь Григорович, в австрійській армії дослужився до чину фельдфебеля, воював на італійському та російському фронтах, був у російському полоні в Середній Азії, помер 1936 р.. Мати, Ганна Федорівна, з роду Ламанців, померла 1979 р.. Сім’я мала 12 га землі, тяжко її обробляла. Родина була національно свідома.

У селі вирувало політичне і громадсько-культурне життя, діяла “Просвіта”. З приходом більшовиків почалось лихоліття. В 1940 р. заарештували брата Йосипа. Брат Павло намагався перейти кордон і, щоб не потрапити в руки НКВД, підірвався гранатою. Сестра Катерина за участь у партизанському русі УПА каралася в концтаборах з 1944 до 1956 р. Десять осіб з родини Смоліїв – Ламанців сиділи в тюрмах СССР.

В обійсті енкаведисти шукали зброю, якої назбирала Ганна. Вона втекла в інший район (який? ......... ....... .....  ...... ) і вступила 1947 р. в Нижньоустрицьку середню школу.

Школярі опиралися вступові до комсомолу. Ганну заарештували як заводія, під конвоєм відвезли до “Бриґідок” у Дрогобич. Через три дні випустили без документа. Знову була затримана, але втекла.

Живучи впроголодь, Ганна таки закінчила школу 1950 р., але атестата зрілості домоглася тільки восени. Тим часом рідне село Михновець, за договором з Польщею про обмін територіями, переселили в с. Агафіївку Любашівського району на Одещину. Ганна затрималася і в травні 1951 р. вступила до Львівського вчительського інституту іноземних мов, який закінчила 1955 р. Мусила перевестися на заочний відділ. Викладала німецьку мову в Агафіївці.

(Коли і як з’явилося прізвище Михайленко?)

Усі переселенці були під пильним наглядом. Кагебісти вели бесіди з Ганною, 1958 р. такі бесіди в Одеському КГБ тривали тиждень. Працювала в Цибулівській школі Цебриківського (???) р-ну, потім в Ізмаїлі. 1964 р. переїхала до Одеси, влаштувалася вихователем у гуртожитку робітничої молоді 1-го автобусного парку.

1968 р. М. виявилася в центрі заворушення водіїв, яких виселяли з сімейного гуртожитку. До страйку не дійшло, але гуртожиток водії відстояли. Коли М. звільнили “за скороченням штатів”, вона подала до суду. Водії дружно стали на захист М., суддя Лебедєв поновив її на роботі.

У кінці 1968 р. М. влаштувалася перекладачем технічної літератури в інститут “Скломаш”, де її 1972 р. теж намагалися звільнити “за скороченням штатів”.  Перейшла бібліотекарем до школи № 1, де працювала до 1977 р.. Пропагувала українську книжку, була для школярів живим взірцем української культури, водила їх до пам’ятника Т.Шевченку 9 березня і 22 травня. 

1971 р. М. познайомилася з Ніною Строкатою-Караванською. Допомагала їй, писала листи Святославові Караванському, Іванові Світличному, Стефанії Шабатурі та іншим політв’язням, збирали посилки й передачі. Коли Н.Строкату 6.12. 1971 р. було заарештовано, то разом з Галиною Могильницькою, Марією Овдієнко, Леонідом Тимчуком, Оленою Даніелян, Анною Голумбієвською, Василем Барладяну, Зіною Донцовою, Василем Варґою, Тетяною Рибниковою, Розалією Баренбойм та іншими створила правозахисну групу на захист Ніни Строкатої, Олекси Різникова (заар. 11.10. 1971) та Олекси Притики (заар. 9.08. 1971). Подавали заяви на їх захист, 2 – 9.05. 1972 р. демонстрували свою підтримку під приміщенням суду, куди їх не допустили.

197... р. одеські правозахисники захистили Леоніда Тимчука, проти якого за рік було порушено дві кримінальні справи. Група буквально охороняла його, всюди його хтось супроводжував. На суді група підтримки вже складалася з 30 чоловік. Їй вдалося нечуване: взяти підсудного на поруки.

1973 р., стоячи на “струнко” (тоді М. пересувалася на милицях, бо зламала ногу), їй у КГБ зачитали попередження за указом Президії Верховної Ради від 25.12. 1972 р. про “антирадянську діяльність”.

Тривалий час група захищала Василя Барладяну (заар. 02.03. 1977). З його справи слідство виділило в окреме провадження справу Ганни Голумбієвської, Олени Даніелян та Ганни Михайленко. Їм влаштовували провокації, обшуки.

5.10. 1976 р. 11 одеських дисидентів за прикладом московських вийшли до пам’ятника Пушкіну на Приморському бульварі і влаштували мовчазну демонстрацію на знак протесту проти порушень прав людини в СССР. Тут були, крім М., вчителька 130-ї школи Ганна Вікторовна Голумбієвська,  публіцист, викладач Одеського університету Василь Володимирович Барладяну, Василь Варґа, робітники Валентина Михайлівна і Леонід Михайлович Сірі, четверо учнів Г. Голумбієвської – Тетяна Рибнікова, Зіна Донцова і два хлопці. На них спрямували курсантів морехідної школи. Але демонстранти не далися на провокацію, вистояли півтори години.

1977 р. проти М. була порушена кримінальна справа про “розтрату книг”. Але діти здали книги і справу закрили. Тоді її звинуватили, що 5 р. тому вона била дітей. Прокуратура Одеської області була невдоволена тим, що КГБ явно фабрикує справу, п’ять разів відкликала її, зволікала і зрештою припинила за амністією у зв’язку 60-річчям радянської влади. Однак 26.06. 1977 р. М. з робити мусила піти.

Влаштувалася на залізничний склад. Три вантажники подали її на суд за “образу”. Адвокат Липкіна домоглася, що М. присудили лише рік примусових робіт за місцем праці. 

М. пише десятки листів і статей на захист репресованих. З 1976 р. співпрацює з Українською Гельсінкською групою. На пораду О.Мешко вона оскаржила свою кримінальну справу в ЦК, зверталася до І.Драча щодо переслідувань, обшуків, нападів, провокацій. До Одеси прибула комісія для перевірки скарг трудящих. Хоч М. не викликали, та з посад були зняті прокурор Іллічівського району, другий секретар райкому партії, директор школи, де працювала М.

“З Оксаною Яківною я познайомилася 1978 року, – згадує М. – Вона старанно до мене придивлялася, вивчала, як я пишу, і яка я є. Дуже була паніматка прискіплива, але всім казала: “Пише”. Запропонувала мені стати членом Групи. Я кажу: “Оксано Яківно, у мене ж кримінальна справа, мене відразу посадять”. Вона подивилася на мене з докором: “Як ви всі боїтесь... А я?” Тоді я заплакала і сказала: “Я погоджуюсь. Тільки я буду допомагати вам неофіційно, буду неоголошеним членом Групи”.

М. дістала право готувати і редагувати документи УГГ і підписувати їх іменами всіх на той час 16 членів Групи, які дали на це письмову згоду. М. часто приїздила до Києва, О.Мешко познайомила її дисидентами. Її не відпускали з роботи, їй завантажували роботою вихідні, її знімали з поїзда, але вона таки ухитрялася приїздити до Києва. Хоча за О.Мешко і М. стежили, добірки документів УГГ таки виходили в “Хронике текущих событий” у Москві та за кордоном. 

До рук КГБ потрапили рукописи М. – вилучені під час обшуків її заяви і скарги, а також  викрадена по дорозі до Москви добірка матеріалів УГГ і друга добірка – нібито знайдена у квітні 1978 р. в парку ім. Т.Шевченка, де теж були документи УГГ, між ними – написані рукою М.

Було два напади на її помешкання. Влаштовувалися провокації, щоб сфабрикувати кримінальну справу. Коли це не вдалося, то 20.02. 1980 р. (У “Всеук. Ведомостях” від 16.06. 1996 – 22 лютого. Де правильно?) в неї зробили черговий обшук, забрали документи УГГ і порушили справу за ч. 1 ст. 62-ї КК УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”. Перший заступник прокурора області Гузеєнко запропонував М. зізнаватися і каятися. М. сказала: “Покаянь не буде! За мене ви зірочок не одержите”.

Було допитано 63 особи, лише 13 дали покази, в т.ч. директор школи Діна Могильницька. М. відмовилася давати покази про інших осіб, говорила лише про себе, а то й узагалі відмовлялася відповідати на запитання. Не вдалося вимусити її відповідати хоч би “так” або “ні”. Тоді їй дозволили писати покази власноручно. Зрозумівши, що вона пише не для самозвинувачення, а “для історії”, і це заборонили. М. двічі оголошувала голодівки. Кримінальна справа гучно провалилася, адже передбачалося посадити багатьох людей. Поспілкувавшись із М. про голод, репресії, про конституційне право України на вихід з СРСР, слідчий Сергій Мережко після її справи покинув роботу в КГБ.

Під час слідства М. подала заяву, що ця справа насправді розпочалася ще 1977 року, з намагання завербувати її в аґенти КГБ, і сказала, що розповість про це на суді. Тоді в КГБ вирішили не допустити її до суду. Відвезли на коротку психіатричну експертизу в обласну лікарню № 1 (“на Слобідку”). Експерти зрозуміли, що ніяка вона хвора, але залишили на стаціонарну експертизу. Оскільки одеські психіатри не захотіли взяти гріха на душу, М. через два дні повернули в КГБ і спрямували на експертизу в Харків. За три місяці було три комісії. Лікар Радишевський сказав: “Ніхто мене не примусить поставити діагноз, що ви хвора”. Але у вересні 1980 р. консиліум з 5 осіб, у їх числі завкафедрою психіатрії Харківського медичного інституту професор Бачерніков, таки поставив діагноз “шизофренія”. Професор Інституту психіатрії і неврології Погібко відмовився підписати акт. Тоді його підписав заввідділенням Артамонов, який в експертизі участі не брав.

Два засідання Одеського обласного суду, 13.12. 1980  (Г.Голумбієвська в УВ № 8 пише: 20. Як правильно? ) і 18 лютого 1981, відбулися без участі М. як “неосудної”. Не допустили на суд і її сестру. Експерт Радичевський уже пропонував послати М. до спецпсихлікарні. Суд, покликаючись на ст. 12 КК УРСР, виніс вирок про примусове лікування.

Через три доби М. зустрів сам начальник Казанської спецпсихлікарні Костянтин Леонідович Свєшніков. Тут вона провела 8 жахливих років. Там ув’язнені страждали від тісноти, нестачі води і повітря, від вошей, смороду і бруду. Їй призначили сильні нейролептики, тизерцин, аміназин, який викликає сильні болі. Вона непритомніла. Намагалися застосовували електрошоки та інсулінові шоки, та змилосердилася медсестра Фаріда, почувши, що в М. поліпи в носі та астма – вона б померла, знепритомнівши, а медсестрі довелося б відповідати. М. так закатували ліками, що вона оніміла, два роки не розмовляла, у неї опух язик, повипадали зуби, тремтіли руки й ноги. Ліки викликали непосидючість, а ходити не було де.  Було, що задихалася в зачиненій наглухо камері. У лазні перекривали воду і люди мокрі мерзли. М. дістала бронхіт, запалення легенів. Але й у цих умовах вона допомагала іншим жінкам, через сестру Параску Смолій передавала на волю інформацію про політв’язнів, яких там утримували. 

СФУЖО (Світова федерація українських жіночих організацій) уже 1980 р. виступила на захист М. Українська діаспора і міжнародні правозахисні організації – “Група 24” з Кембріджа, асоціації вчителів і бібліотекарів багатьох країн, Інститут прав людини в Страсбурзі, організація “Агро....” [назва нерозбірливо] в Америці, пані Ольшанівська) , Папа Римський, "Міжнародна Амністія" клопоталася за М.. Американський відділ “Міжнародної Амністії” вибрав М. символом праці цієї організації в цілому світі. 1987 р. Президент США Рональд Рейґан, приїхавши до Москви, пред’явив радянському керівництву список політв’язнів, у тому числі М.. 42 сенатори США підписалися під листом на захист 5 жінок-політв’язнів, серед них М.

Після 8-річного ув’язнення, у жовтні 1987 р., комісія з Інституту імені Сербського дозволила перевести М. на вільну лікарню, приписавши діагноз “параноїдальна шизофренія зі змінами в емоційно-вольовій сфері”.

З переведенням до вільної лікарні зволікали 4 місяці: то печатки нема, то підпису. Тим часом її й далі тероризували, на прогулянку не пускали.

22.02 1988 р. М. літаком повезли з Казані до Одеси. Через несправність літак сідав у Донецьку. Після 5 годин тривог М. “швидкою допомогою” привезли в Одеську психлікарню № 1, де їй виписали діагноз “постшизофренічний синдром, стан компенсації”. Тобто, що одужала після шизофренії. Лікарі заборонили М. писати, з сестрою мала побачення всього на 10 хв. М. подала скаргу головному лікареві. “Такі заяви хворі не пишуть”, – вирішив начальник експертної комісії Майєр і зняв обмеження. Її почали випускати на прогулянку.

11.05. 1988 суд зняв з М. примусове лікування, 19.05 її звільнили. Її зустрічали з квітами люди з правозахисних організацій. Однак щоб прописати в своїй квартирі сестру Параску, М. погодилася на її опікунство, яке тривало рік.

У лютому 1990 р. на запрошення Бостонського відділу Міжнародної Амністії М. їздила до США, де її вітала українська діаспора, були опубліковані її численні інтерв’ю. Дві експертизи показали, що вона ніколи не була психічно хворою.

Хоча М. було тяжко ходити, вона очолила Одеську організацію Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, брала активну участь у створенні "Просвіти", Комітету солдатських матерів, Української Гельсінкської Спілки, Української Республіканської партії, обласну організацію якої очолювала 1990-92 рр., потім до 1998 р. – Української Консервативної Республіканської партії. Влаштовувала пікети, у тому числі 19.08 1991 р. – біля міської Ради проти ГКЧП. У числі 60 одеситів вона доставляла прапор до Верховної Ради України.

Нині живе в Одесі, пенсіонерка.

(Що дописати про останні роки?)

 

Бібліографія:

Тетяна Проценко. В ком совесть нечиста / газ. “Знамя коммунизма”, 23.10. 1977.

Soviet Teacher Imprisoned in Mental Hospital / Nen Yo............ ..... .... ..... .... ....... ......... (не відбилася назва газети, допишіть) – Vol. XXII, No. 42, June 28, 1981.

Ганна Голумбієвська. Дума про людину / Український вісники. Вип. 8, вересень 1987.  – Український вісник. Громадський літературно-художній та суспільно-політичний журнал. Випуск 7, 8, 9-10. Серпень, вересень, жовтень-листопад 1987. – Балтимор – Торонто: Смолоскип. – 1988. С. 286-291.

Переживання однієї з багатьох / Свобода. – 23.02. 1990.

Anna Szendiuch. Hanna Mykhailenko, ex-Soviet prisoner, arrives in Boston / The Ukrainian Weekly. – Janyary 7, 1990.

Матеріали з 1-ої зустрічі політв’язнів (С.-Петербург, 11-12 серпня 1990 року) / За Віру і Волю, 3 14 (15) 1991 (Виступ Г.Михайленко).

Людмила Заглада. Вырвавшаяся из ада / Всеукраинские ведомости. – 1996. – 16 июня. 

Свічка, що горить вночі. Ганні Михайленко 70. Одеса, 1999. Буклет. Текст Олекси Різникова.

Олекса Різників. Незламна одеситка. Ганні Михайленко – 70 / ................. ........ ......... .... ............. .....  (як називається ця одеська газета, дата? ). 1999.

Архів ХПГ: Інтерв’ю з Г.Михайленко 10 і 12. 02. 2001 р. в м. Одесі.

Що ще?

14 липня 2004 року. Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група.

Знаків 14.529