КВЕЦКО ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ

 476414.07.2005

author: Овсієнко В.В.

І н т е р в’ ю  Дмитра Миколайовича К в е ц к а

 

В.В.Овсієнко: 4 лютого 2000 року в Слободі­­-Болехівській Долинського району Івано-Франківської області розповідає Дмитро Квецко. Записує Василь Овсієнко.

Д.М.Квецко: Я, Квецко Дмитро Миколайович, народжений у цьому селі Слобода-Болехівська, в цій же хаті, 8 листопада 1935 року. Я названий Дмитром, хоч у нас уже був Дмитро – мій стрий. Але оскільки я народжений на Дмитрія, то не зважаючи на те, що вже стрий був Дмитро, і мене назвали Дмитро. Так ми й жили в нашій родині, бо стрий був коло тата. І долі наші якоюсь мірою були дуже подібні – не тільки імена.

Мій стрий Дмитро Квецко був націоналістом і переслідувався ще за Польщі. Його били шандари, бо тризуб підняв тут на хресті зі своїми товаришами. Німці його вхопили як бандерівця і тримали в Освєнцімі. Американці їх потім звільнили. З Освєнціма німці гнали їх десь в інший концтабір у Західну Німеччину. Колону розбомбили, конвоїри повтікали, а американці їхали танками і всю ту колону зупинили. Стрий був в американців, там трохи віджив, бо дуже страшно виглядав (німці також дуже жорстоко ставилися до націоналістів).

Коли стрий повернувся з американського полону, то відразу пішов у бандерівці, в Службу Безпеки, а по тому його десь у 1946 році в криївці приглушило його гранатою – вони підірвалися. Його зловили, теж дуже тяжко били. Він 10 років просидів в Інті в концтаборах, працював там у шахті.

І тітка Настуня, його сестра, теж була тоді арештована за зв’язок із братом. Теж 10 років відсиділа в концтаборах у Горьковській області на лісоповалі. Так що вони до мене були борцями за самостійну Україну, а я вже їхню сімейну традицію продовжував, щоби не перервалася. Така вже була доля нашої родини.

Мій тато допомагав підпіллю і теж фактично пішов зі світа зігнаний більшовиками, і мою маму вони з’їли, коли я ще був маленький. Так що вся родина наша була в національно-визвольній боротьбі.

Я вже й не пам’ятаю, коли тато й мама народилися, бо я ще малий був, як вони повмирали. Мама була Кася, Катерина тобто. Тато – Микола Квецко – у польському війську служив. По тому, коли була польсько-німецька війна 1939 року, то він був мобілізований як кавалерист і відразу на фронті попав у німецький полон. А як повернувся, то не йшов в УПА, в націоналістичний рух, бо вже йшов Дмитро. Дмитро казав, що треба комусь бути на господарстві. Тато лишилися вдома на легальному становищі, але все підтримували рух. Вони зі стриєм працювали так, що ніяких таємниць між ними не було. Я ще раз підкреслюю, що вся наша родина була націоналістична, хоч не така свідома, бо ніхто не мав високої освіти. Але в русі були і стрий, і тато. Нас хотіли й вивезти, ми тікали, переховувались, а часом відкуповувалися, бо була господарка, горілку гнали, а ті з гарнізону приходили, їм ставили бутлю та й так тою горілкою відганялося. А ми мали бути вивезені за тітку. Був тут такий Кулаков, то той Кулаков прийшов та й усе тітчине майно списав і забрав, провів так звану конфіскацію. Але оскільки вони тут пили, то знали, що як тата вивезти, то вже бутля самогонки ніхто не буде давати. То вони провели ту конфіскацію умовно: забрали весь тітчин одяг, валізи і понесли до гарнізону. То вже вважалося, що вивезли. Тому нас лишили.

Але тато теж померли, бо тікали в ліс, у лісі простудилися та дістали запалення, що від того запалення почалися сухоти, туберкульоз і на туберкульоз вони померли в 1953 році.

А мама ще десь у 1945 році – облавники прийшли та й стріляли, а мама напудилися та й від того переляку дістали якусь незрозумілу на той час хворобу, яку лікувати не було кому, та й померли. Мені тоді було 10 років. А по тому тато женилися другий раз. Друга мама була Марія, я вже при ній і школу з бідою скінчив – так тяжко було мені школу кінчати, що заледве я її скінчив. Бо ми вже так були зруйновані і бандерівцями, і гарнізоном. Бо й бандерівці проходили, тут цілу ніч пили, а через день приходив гарнізон... То називається Потік.  Це такий присілок, що тут було і облавникам добре бешкетувати, і бандерівцям було добре вночі приходити, бо гарнізон далеко, звідтам закрито. Тут ми в страхах вічно страждали і від тих, і від тих.

Але коли я скінчив школу, то в мене прокинулася якась любов до політики, до історії. Ще попадали в руки книжки "Просвіти". Бібліотеку "Просвіти" в нас не конфіскували, люди розтягали її по хатах, та й по тому різними шляхами ті книги потрапляли до моїх рук. Я дуже захоплювався книжками. Пам’ятаю, що першу книжку мені дала вчителька, як я почав ходити до школи – Чайковського "На уходах". Вона мені так запала в душу. То мені й привило любов до історії, до політики.

У нас був дуже гарний учитель із Витвиці, Липецький Тарас. Їх п’ять братів пішло в рух і всі загинули. І він загинув ось тут недалеко, під Лишором (?). Ще навіть є бункер, де він загинув. Він мене вчив. Він був великий націоналіст і відчував, що я ще від дитинства перейнятий цим духом. Бо коли мене мама послали до першої кляси, то він мені він припацьорив (Приторочив. – Ред.) такий великий тризуб на груди і одяг – сині шортики і жовту сорочку. Він мені навіть дозволив волосся носити – всі діти стриглися, а я носив волосся, жовте, довге. Він мені книжку подарував. У нього якась така симпатія була до мене. Я тоді не мав уявлення, що мене чекає в майбутньому. Але то, що я носив великий тризуб на грудях, виплетений мамою з пацьорок, і той синьо-жовтий одяг – то так йому імпонувало, що він проявляв до мене якусь симпатію. 

Коли я закінчив школу, то в мене ще не було потягу до політики, але в мене постійно появлялася література, вже й підпільна, яка й пробудила  цікавість до історії, до політики на все життя.

Семирічку я скінчив у Слободі-Болехівській у 1948 році, Витвицьку середню школу в 1953 році, коли Сталін помер.

У 1954 році пішов до війська служити, в так звану Совєцьку армію. У мене ще не було усвідомлення своєї національности чи схильности до виступу проти існуючої системи. У школі я вступив у комсомол, бо всіх затягали, хочеш чи не хочеш. А хто не хотів, того виключали зі школи. А в комсомолі я якось інтегрувався в ту систему. Та система давала якісь надії, що буде ліпше, бо справді вже ставало трохи ліпше. Мені здавалося, що в тій системі можна буде домогтися чогось ліпшого, що з нею вже можна миритися, що то вже не є аж таке погане: нам дали освіту, нам не забороняють нашою мовою говорити, нам можна Шевченка читати чи Франка. Я вважав, що вже з тим можна примиритися.

А коли я прибув до війська – а я прибув до Пермі, тоді ще Молотов, – то там картина була зовсім інша. Я там відразу побачив, що нас принижують національно, принижують на кожному кроці. Там були переважно росіяни, а нас, українців, було відносно мало. Росіяни всім верховодили, вони почували себе в своєму середовищі, а ми були в чужому середовищі. Ми збиралися окремо, але так, аби не кидалася в вічі, бо кожен боявся. Я там побачив, що між нами і ними є ціла прірва, нас принижують як людей, нас тримають за останній ґатунок, за якихось не то слуг, не то невільників. Нахабно, грубо.

Офіцери особливо відчули в мені противника. Мене послали в сержантську школу. Там начальник школи, підполковник, прямо говорив про мене: «То є націоналіст. Він, – каже, –  всіх фермерів американських знає, а оружіє в нього всігда іржаве. Нічого від нашого. То є чужий нам чоловік». Результатом було те, що мене випустили не сержантом, а присвоїли єфрейтора та віддали в батарею. У сержантській школі було порівняно інтеліґентне середовище. Вона випускала обчислювачів і розвідників. Я був обчислювачем, працював на приладах в артилерійських системах, ґаубицях і мінометах, 122-міліметрова ґаубиця і 106-міліметровий міномет. Там були з вищою освітою, я вже мав середню. А в батареї був старий контингент, мене там толочили, як останнього негідника, з яким, як вони вважали, нема чого й рахуватися. У мене народився протест, а як той протест виявити, я не знаходив.

Мене як комсомольця ставили стояти під прапорами, а там треба було стояти, як вони кажуть, по стійці «смирно». І то постійно ставили. По штабах чи в таборах, куди виїжджали на літнє таборування в Челябінську область, – то все одно я там стояв, бо я фактично ні до чого не годився. Я був занадто вчений для того, щоби вчитися тої їхньої науки, і непотрібний, бо тота наука і ті батареї не дуже використовувалися. Хіба що як стрільби, то наш командир брав мене до батареї, я готував йому дані, а як тільки їх використали, артилерія відстрілялася, то всі артилеристи чистили зброю, бо то все було брудне, в болоті, стволи після стрільби були з нагаром. А мене куди? А мене вже не треба, бо я обчислювач. То мене як комсомольця ставили біля прапора. Але зате мені було дуже добре там думати, бо роботи ніякої. То я почав думати.

Спочатку я хотів тих офіцерів стріляти з автомата, аби помститися. А потім подумав: що мені з того? Тих псів є повно, одних постріляю, інші мене розстріляють і все. А якщо я придумаю якусь організацію, коли повернуся? І тоді в мене зародилась ідея Українського Національного Фронту. Тоді, влітку 1956 року, не так виразно, але вже схему я прикинув. А ще багато допоміг мені ХX з’їзд КПРС, на якому Хрущов виступив проти Сталіна, і особливо події в Угорщині. У нас тоді навіть приймач забрали, щоби ми не слухали. Але ми відразу побачили, що то не є так файно і не є так міцно, як нас на політзаняттях учили.

Коли я в 1957 році повернувся з війська, то в мене вже організація схематично була розроблена, назва часопису була. Тут щось Мелень (Мирослав Мелень, нар. 13.06. (у вироці - 13 вересня!) 1929 у с. Фалиш Стрийського р-ну Львівської обл.. Член Юнацтва ОУН, заар. 23.09. 1947. Засуджений у Львові 23.06. 1948 за ст. 54-1а, п. 8, 11 на 25 р. Учасник Норильського повстання. Звільнений 12.07. 1956. Учасник Українського Національного Фронту. Заар. 23.03. 1967, ув’язнений за ст. 62 ч.1 на 6 р. та 5 заслання. Звільнений 1973 р. Нині живе у м. Моршин) собі присвоює – він абсолютно не має до того відношення. Він заявляє, що дав назву часопису "Моя Батьківщина" – нічого він не давав.

В.О.: Такого він мені не казав, коли я його вчора записував.

Д.К.: Та він не казав, бо видить, що ніхто йому не вірить після того всього... Але коли я говорю, то знаю, бо він помістив це в одному журналі.

Одне слово, я приїхав додому – схема вже була. Але мені ще треба було знань, тому я поступив на заочно до Львівського університету. І разом з тим – на вчительську працю. Власне, я вступив на історичний факультет ще до війська, але дістав академічну відпустку і науку фактично розпочав уже після повернення в 1957 році. Коли  вчився, то стикався з різними людьми, з різними думками, але свої думки я старався приховати, записи закинув. Бо треба було багато працювати над собою, і в школі була робота. Це мене від тої ідеї трохи відволікало.

Я вчився заочно, а працював по різних селах. У Розтоках, у Кальні. Крім історії, викладав предмети, які попадало. Було, що й ручну працю, і фізкультуру, навіть математику трохи викладав – чим довантажували, щоб я вчився і скінчив студії.

А коли я вже був близький до завершення, то сталися події, які мене сколихнули. У 1961 році тут, очевидно, на Михайла, в листопаді, майбутні учасники нашої організації Дяк Михайло (Нар. 23.08. 1935 в с. Кальна Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – п. 18.08. 1976. Член Українського Національного Фронту. Ув’язн. 22.03. 1967 за звинуваченням у зраді батьківщини та створенні антирадянської організації (ст. 64 і ст. 56 ч. 1 КК УРСР) до 12 р. позбавлення волі (5 р. тюрми, 7 р. таборів суворого режиму). Як хронічно хворий звільнений 2.06. 1975. Похований у рідному селі) і Федів Микола підняли у Витвиці синьо-жовтий прапор на сільській раді. Я почав міркувати: «А що ж то таке робиться? Уже хтось бореться. А раз хтось бореться, то треба й собі не сидіти».

Я почав обдумувати, що я можу зробити. Я так вирішив, що можу писати, тим більше що мені в руки вже попали деякі матеріали про бандерівський рух. Я писав-писав, особливо в 1962 році. Всю осінь 1962 року я писав майбутню програму Українського Національного Фронту. Я тоді в Кавні працював учителем. То тепер Кальна називають, а стара назва села Кавна, і я вважаю, що й повинна бути Кавна. Я в Кавні якось говорив, щоби поставили знак на тому місці, де я писав. То на такій горі в ліску. Я туди з зошитами йшов, лягав на сонці. Дуже гарна осінь була 1962 року, суха і тепла, що я такої осені не пам’ятав. Тоді була так звана Карибська криза, коли Хрущов таємно ракети на Кубу завіз, а Кеннеді конфлікт на тому зробив. Усе це штовхало мене скоріше працювати.

Коли я в 1963 році закінчував університет, то програма вже була. То були два грубих зошити. Я вирішив комусь показати ті записи. Був тут учитель, по-моєму, надійний, я йому довіряв. То з Витвиці Равлів Богдан. Я був впевнений, що він чесний і порядний. Я знав, що він не може на мене донести тільки через свою порядність і принциповість. Коли я йому дав зошити, то він мені їх по тому повернув і каже: "Я з того нічого не можу розібрати, бо так написано, що я не дуже в тому тямлю. Я знайду людину, яка тобі допоможе в тому розібратися".

Коли в 1963 році були ми на вчительській конференції, десь так 25 серпня, він каже: "Поїхали зі мною – я тобі покажу того чоловіка". – "Куди?" – "В Стрий". Скочили ми в Стрий (бо ночували в Болехові в школі). Поки вкладатися спати (а ми навіть не до кінця конференції були), то якраз нам було ще часу поїхати до Стрия і повернутися. У Стрию Равлів познайомив мене з Красівським Зіновієм. (Нар. 12.11.1929, с. Витвиця Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – п. 20.09.1991 у м. Моршин. 1949 р. засуджений ОСО до 5 р. ув’язнення і довічного заслання. 1953 звільнений за амністією. Член Українського Національного Фронту. Заар. 24.03 1967, за звинуваченням у зраді батьківщини та створенні антирадянської організації (ст. 64 і ст. 56 ч. 1 КК УРСР) до 12 р. позбавлення волі (5 р. тюрми, 7 р. таборів суворого режиму) і 5 р. заслання. 1972 у Владимирській тюрмі звинувачений за ст. 70  ч. 2 КК РРФСР ("антирадянська агітація і пропаганда") і спрямований до психіатричної лікарні, звільнений у липні 1978. Член Української Гельсінкської групи з жовтня 1979. 12.03.80 заарештований і відправлений досиджувати термін покарання за вироком 1968 – 8 місяців і 7 днів таборів та 5 р. заслання. Усього провів у неволі 21 рік).

Моє перше враження було таке, що такий чоловічок якийсь непоказний, такий маленький, навіть манери й рухи в нього були не дуже імпонуючі, солідні. Але що є – то є. Я сказав, що в мене є записи, то чи не поглянув би він, чи вони чогось варті. Він каже: "Привезете мені до Моршина – я в Моршині маю хату зі шваґром своїм. Я візьму і перегляну. Можете в будь-який час до Моршина до мене приїхати". І дав мені адресу.

Ну, добре, я так десь протягом тижня взяв ті два зошити і приїхав у Моршин. Зайшов на те місце. Побачив, що двоє мужчин – один такий маленький, а другий більший, попідкачувані штани, талапцюються в болоті, талапцюються... Ті талапчуни, знов-таки, не викликали в мене великих надій. Але оскільки не було нічого іншого, то я вже і з тим примирився. Талапалися вони тому, що будували шлакоблочну хату, а щоб скріплювати ті блоки, треба було мати таку в’язку глину. То вони в тій глині й топталися. Ну, той малий талапчун узяв у мене зошити і з таким запопадливим, підсмішкуватим тоном сказав: "Добре, я то все перегляну. Приїдете десь через місяць, я вам дам відповідь”. Ну і все, я поїхав.

З’явився я в той домовлений термін і питаю: "Ну що, шановний добродію, з того всього?" Він каже: "То все треба переробляти. Довгі речення, написано багато, а думок небагато – то треба переробляти". Я кажу: "Добре, я перероблю – то для мене справа техніки. А ви мені надрукуєте щось – бо у вас і машинка є?" У нього була друкарська машинка, він курси машинопису викладав при Болехівському Будинку культури. Він каже: "Я надрукувати того не можу на своїй машинці, бо міліція має відбитки букв. А у вас то таке, що не повинно попадати в руки владі. Так що я вам нічого не обіцяю. Але ви беріть та й переробляйте. Можете до мене появлятися час від часу. У мене бібліотека є, я тут уже трохи влаштувався, хата скоро буде викінчена. Так що можете контакти зі мною тримати, але я вам нічого не обіцяю".

Добре. Але тут якраз попала нам ще одна людина...

В.О.: А той другий талапчун хто?

Д.К.: Мелень! Мелень так, як когут підскакував у болоті, з такою радістю, так підсміюється. (Квецко сміється). Я так подумав: "Боже, Боже! А як же то будувати самостійну Україну з такими двома талапчунами..."

В.О.: Вони хату будують, одну на двох...

Д.К.: Ну, то хату будують, але мені не про хату – мені треба підпілля, а підпілля не рухається.

В.О.: Хата – то теж частина України!

Д.К.: Але нам попався один досить-таки цікавий чоловік. До Богдана приїхав зі Львова Тадик, Ільницький Тадей. То в Польщі Тадей, а ми називаємо Тадик. Тадик є націоналіст і сидів за бандерівців. Тадик має великі плани і хоче ті плани з нами реалізувати. Що він задумав? Найперше – про ті «брехачі», що на стовпах висять. Він каже, що має таку апаратуру, що може кинути її на дроти тоді, коли «брехачі» замовкають, і можна якусь націоналістичну заяву передати хоч і по всій області по тих брехофонах. Каже, що він є завідувач взуттєвим магазином, має зв’язки. То є перше, що він може зробити. Друге – він каже, що може вкрасти ротатор у якійсь організації. Він під’їде машиною, але йому треба чоловіка, аби там помагав. Я сказав, що чоловіка йому дам. Я такого чоловіка знайшов, але все то є страшна авантюра. Я кажу, що та авантюра може скінчитися для нас плачевно, що нічого не зробимо, а тільки себе викриємо. Тому я, схвалюючи ті ідеї, не погодився, аби подібну авантюру робити. Тоді він каже: "Хлопці, якщо ви щось хочете робити, то я вам допоможу чим? Я маю букви і маю друкарську фарбу. У мене є в поліграфічному колеґа, який постійно краде звідти фарбу, і букви, але звідти багато не можна вкрасти, він постійно краде по кілька букв, і вже накралося таки чималенько – є ціла коробка букв". Я кажу: "Добре, давайте мені – то мені потрібно".

Приніс він друкарську фарбу і букви. А тут я замислився: "Ага, Красівський не хоче друкувати, каже що поки хату не викінчить, нічого не буде робити. Отже, щось треба зробити помимо". Мене запалює ідея, я не можу сидіти спокійно. А тут у Кавні двоє дітей коваля ходило до школи. І хтось, може, Богдан Равлюк, мені порадив: "Ти звернися до коваля – він надійний, у нього брат загинув у партизанах". Я тоді пішов до коваля. Він спочатку думав, що, може, як я вчитель, то аби то не була якась провокація. Але по тому він мені зізнався, що дійсно націоналіст. Я йому кажу: "Мені потрібно набирати – є букви, а не вистачає рамки. Ви в цьому розбираєтеся?" – "Добре, добре, я ту рамку зроблю! Ти мені тільки накупуй залізних лінійок, а решту я зроблю".

І дійсно, коли я йому ті лінійки дав, він зробив набірну рамку. По тому я ще упросив, щоби він мені на ґумі вирізав "Воля і Батьківщина" – так у ряд, а збоку тризуб. Тризуб я вирізав з одної бандерівської брошури і дав йому, бо він уже й забув, як той тризуб виглядає. Зробив він мені то.

Взяв я ту рамку, взяв я ті букви, взяв я той заголовок, що він мені вирізав – все це відніс до Красівського, бо хата вже фактично закінчується. Він узяв, так щось погуркав, нічого не сказав – ні «так», ні «ні». На наступній зустрічі він сказав: «Нічого з того не вийде, треба купувати нову машинку, яка би не була на обліку міліції, і на тій машинці можна щось друкувати. У мене є в Москві брат, я їду до нього. Якщо ти маєш гроші, то давай – я куплю машинку, привезу та й будемо щось друкувати".

Я дав йому 100 рублів і попросив решту докласти, якщо машинка буде дорожча. Бо він мав шахтарську пенсію і не був бідний. Він поїхав і привіз машинку – велику німецьку "Оптиму". Оскільки на машинці був російський шрифт, він тих кілька російських букв у Львові переварив на українські – він то знав. І вже нам є машинка. Є машинка, матеріали я вже переробив так, як він мені тоді сказав, ще щось подобавляв. Ми сіли в нього нагорі в бібліотеці і почали друкувати журнал "Воля і Батьківщина".

В.О.: А коли це було?

Д.К.: У жовтні 1964 року вийшло перше число. У нього ми надрукували до п’яти випусків. А закладали 6 екземплярів у машинку. І так ділили – він брав перший, а я другий, він – третій, я – четвертий, він – п’ятий... Я шестий не брав, бо то вже погано відбивався. То я шестий йому лишав, а мені й того досить було. Так ми працювали. Але через якийсь час він не захотів друкувати. То була пуста причина, але він не захотів, аби в нього далі друкувати, бо він боявся.

В.О.: Може, тому, що машинка стукає...

Д.К.: Та в нього була своя машинка. Всі знали, що він має свою машинку. На нашу машинку була в стіні така ніша, а його стояла поруч.

Я вам скажу, якщо вже пішло на те, яка була одна з причин. Я тоді працював у Кропивнику. Харчувався в школі. У школі тільки в обід давали дітям їсти. Я обід у школі їв, а на вечір уже брав у каструльку борщу та в тарілку ту котлету. Оплачував усе це. А вранці нічого, бо господиня хворувала і не могла мені варити. В хату пускала, а варити не могла. Ви ж розумієте, що в школі великих порцій не дають, а я здоровий хлоп і їсти хотів багато, тим більше тоді, ще молодим. Тому я отак упроголодь жив. Приходжу до нього – а Зеньо дуже маленько їв, так як кіт лизав. І жона зварить такі мініатюрні, панські пироги та дасть ще хліб, каву. Кава мусить бути з таким кожушком, з пінкою від молока. Вони то купували. То я там теж не наїдався, бо мені якось встидно було. Але одного разу дала вона тих панських мініатюрних пиріжків – він кілька з’їв, вона кілька з’їла, а я свою порцію, скільки мені дали, з’їв. І тут вона принесла питльований хліб – свіжий, файний. І масло принесла, і ту каву. Тут у мене вже не було обмежень, бо хліб кожний собі сам краяв, масло брали й мастили. Я відкраяв великий кусень хліба і грубим шаром масла намастив. Зеньо то увидів та й каже: «Ади, дехто не їсть хліб з маслом, а масло з хлібом». А я кажу: "Зеню, на то масло й дано, аби їсти". А Зеньо так гуркнув та й каже: "Маж Федю медом, а Федь – Федьом". (Сміються).

І після того він сказав: «Все, я не друкую». Я запитав чому, а він каже: «Та я боюся, тут ненадійно, тут навпроти є комуніст, може підсліджувати мене. Не буду друкувати – і все». Не будеш друкувати – то пропала організація. Я себе вхопив за голову – це клопіт великий! Все моє життя накероване на підпілля – і тут усе провалилося. Але я шукаю якихось виходів, шукаю по селах, де можна в якійсь хаті друкувати – вже я буду його туди просити, він приїде і будемо друкувати. Жодне село не підходить. Люди продадуть. Навіть такі надійні – вони бояться. Одні бояться, другі схильні продавати.

І тут мені попав один чоловік із нашої Слободи – якось так, як Бог мені його приніс. Він сказав: «Я знайшов скриню з бандерівською літературою. Ходи, я тобі покажу". Повів він мене в ліс – дійсно, скриня, повна бандерівської літератури. Притому, там був великий бункер, де була бандерівська типографія. Він там навіть букви знайшов і кілька мені дав – там було в коломні (чи Кальній ? Нерозбірливо] повно буквів. Чи то хтось порозсипав, чи що, а він там кілька знайшов. Очевидно, облавники (бо вони не дурні були) розуміли, що раз там є друкарня, то десь там повинна бути й література. А коли бандерівців побили, в бункері не було нічого. І що вони роблять? Вони палять ліс. Думають собі так: раз література десь захована, то коли буде ліс горіти, і література згорить. Вони запалили – весь ліс згорів. Ая! Там ще такі прекрасні дерева обвуглені стояли, аж жаль було дивитися на той згорілий ліс. Але коли ліс горів, то скриня не згоріла – трошки надтліла з одного боку, але що вона була в такій кам’яній ніші, ще й каменем прикладена зверху, такою плитою, з боків обкладена камінням, то хоч каміння й розпеклося, але тільки один крайчик скрині тлів.

В.О.: Але скриня дерев’яна, так?

Д.К.: Дерев’яна. Видно, була або від німецьких снарядів, або від чого. Видно, від німецьких, бо зроблена так не по-руському, а по-німецькому. Крім того, кришка була оббита бляхою зверху. Коли горів ліс, то від каменів розпеклося і надтлів тільки край. Ну, трохи миші проїли, трохи тої літератури пошкодили, але літератури було так багато в пачках...

В.О.: А розміром скриня яка була?

Д.К.: Ой, то була велика скриня. Могла бути метр із чимось знову на метр із чимось. І висотою така, мало що не метр.

В.О.: І що ж там за література була?

Д.К.: А там було найбільше брошур російською мовою "Кто такие бандеровцы и за что они борются". Також "Бюро інформації УГВР" і такі агітаційні заклики-звернення «Українські вчителі!», «Українські діти!», «Селяни України!». Їх закликалося боротися з окупантом. Там було дуже багато обвито в таку мішковину, обв’язано і накладено торцями в ту скриню. Я все то перебрав, знову зачинив і сказав: «Най стоїть, я тут усім розпоряджуся». А коли Красівський відмовився друкувати "Волю й Батьківщину", то я пішов до того чоловіка та й кажу: "Чоловіче, треба копати бункер, бо іншого виходу немає. Мусимо бункер обладнати, бо той не хоче друкувати вдома, а іншого місця я не маю". Він каже: "Добре, добре, збудуємо." А він сам і пічник, і майструє.

В.О.: А як його ім’я, того чоловіка?

Д.К.: Юсип Дмитро. То він є тут, я можу вас повести до нього. Він є й тепер. Я його не видавав, так що його ніхто не знав, і він залишився на волі. А бункер був обладнаний капітально.

В.О.: Ви відновили старий бункер чи новий збудували?

Д.К.: Ні, новий. Там не було що відновлювати. Ми бували по старих бункерах. Старі бункери, по-перше, були величезні, а по-друге, те відновлення нічого би не давало. Нащо нам великого бункера? То велика яма, її не можна зробити так, щоби краї не випирали. Ми робили зовсім новий. На тому місці, де ми почали копати яму, там величезна ялиця впала, виверт корінням вибрала, а рештки стовбура впали через яр. Там сходилися два яри, а ми на такому щовбику й викопали, так аби було незахідне місце, аби ніхто не зайшов. То так, що два яри сходилися докупи, через один яр іще той стовбур, можна було через нього йти. А зверху така гілляка натікала, що теж було незручно. А яри були глибокі, там, на тому щовбику, ми той бункер копали. Ми викопали, так обладнали, що там усередині був і столик, і тапчан, що можна було лежати, можна було сидіти. Обладнали капітально.

В.О.: А площею скільки він був, ваш бункер?

Д.К.: Площа не була велика – отак столик був, було де сідати й лягати. Я вважаю, що десь так два з половиною на два, і висотою так до двох метрів. Так що можна було там і ходити. Тим більше що, вода всередину затікала, так що по воду можна було не виходити.

То ми почали переносити все в бункер, але виявилося, що там дуже холодно, бо ще й вода, і сирість страшна. Десь у Стрию Криса зварив піч, Зеньо привіз ту піч, ми перенесли її в бункер, щоби там топити. Переніс я туди машинку від Зеня, паперу – одне слово, усе, що потрібно було для роботи. На столику стояла машинка, світили ми свічкою і друкували. Друкувати приходили туди вночі. І йшли ми так, щоби ніхто не міг нас вистежити. Ішли ми від моєї хати, Зеньо приходив сюди, а звідси ми в ту гору йшли таємними стежками.

В.О.: Від вашої хати скільки буде – якщо не кілометрів, то ходу?

Д.К.: Буде, мабуть, кілометрів 5 – 7, не менше. Бо то підйом на величезну гору, а по тому ще йти схилом гори – то далеко.

В.О.: У горах відстань часом міряють не на кілометри, а на час ходу.

Д.К.: Ну, час ми не фіксували, але я ще раз підкреслюю, що то треба було підніматися на велику гору. Ми туди вночі проходили і працювали. У результаті вийшло 16 номерів "Волі і Батьківщини", по тому ми ще посилали «Меморандум XXIII з’їздові» в Москву, посилали листи до Шелеста, Щербицького і Ляшка. Посилали ми ще заяви з приводу арештів на Україні... Ні, то була прес-конференція, тут багато говорити, я то опускаю. Отже, ми ще 50 заяв розповсюдили в Києві. А пізніше, коли я почув, що Качур арештований у Донецьку... Качур Микола, мій родич, якому я дав літературу і він там розкинув, – його там з тою літературою піймали. Та й ще перед тим, як тепер Анатолій Русначенко дослідив (Див: А.Русначенко. Український національний фронт — підпільна група 1960-х років. // Український історичний журнал, 1997, №4; А.Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні.— К.: Видавництво ім. О.Теліги.— 1998.— С. 105-140), Лесів (нар. 03.01.1943, с. Лужки Долинського р-ну Івано-Франківської обл. – п. 19.10.1991 р., м. Болехів Івано-Франківської обл. Заар. 29.03 1967, засуджений за ст. 56 ч. 1 (зрада Батьківщини) та ст. 64 ч. 1 (створення організації) КК УРСР на 6 р. позбавлення волі. Звільнений 29.03 1973. Член Член Української Гельсінкської групи з жовтня 1979. Заар. 15.11 1979 за сфабрикованим звинуваченням у зберіганні наркотиків (ст. 229-6 ч. 1 КК УРСР, засуджений до 2 р. позбавлення волі. У травні 1981 знову заарештований за таким же звинувачення, ув’язнений на 5 р. Поет, священик УГКЦ. Загинув в автокатастрофі. Похований у м. Болехів) провалився, бо той учитель, якому він дав журнал, відніс його в КГБ. Отже, ми були на літо 1966 року провалені.

В.О.: Але ж скільки все-таки ви протрималися! Це дивовижно, що практично три роки!

Д.К.: Так-так, три роки. 1964 року часопис вийшов, а почали ми, я вважаю, в 1963 році, коли я зустрівся з Красівським у Стрию. Я вважаю, що коли знає більше як троє, то це вже організація. Ці люди вже були: Равлюк, Красівський, Мелень.

В.О.: Ви друкували одну закладку журналу чи декілька?

Д.К.: Ні, одну – то 6 екземплярів.

В.О.: А потім десь ці журнали розмножувались чи ні? Чи  хтось їх передруковував?

Д.К.: Та думаю, що не передруковували. То всі боялися – настільки матеріал був страшний. Ви нині можете прочитати ту Програму – вона така антисовєцька, антикомуністична, що аж страх брав. Людям руки тряслися, особливо старим. Деякі люди, які читали, тряслися і говорили, що в того печінка болить, в того виразка. (Сміється). То тільки в нашій групі, де працювали Дяк, Кулинин (Кулинин Василь Іванович, нар. 21.11. 1943 р., с. Липа Долинського р-ну Івано-Франівської обл.. Член Українського Національного Фронту з липня 1966 р. Заар. 26.05 1967, звинувачений за  ст. 56 ч.І КК УРСР (“Зрада батьківщини”) та ст. 64 (“Організаційна діяльність”), засуджений до 6 р. ув’язнення в таборах суворого режиму. Звільнений 22.05. 1973 р. Нині живе  в с. Нижні Торгаї Нижньосірогозького р-ну Херсонської обл.) і Лесів – а вони працювали з молодими, – то молоді не знали, що таке сталінські концтабори, і журнал ішов по руках. А вже у львівській групі у старих руки отак тряслися, як тільки брали.

Я думаю, що особливого масштабного розголосу ті справи не мали. Але то, я вважаю, не головне, бо ми якоюсь підпільною організацією не могли повалити той режим, який ледве не півсвіту тримав у своїй сфері впливу. Головне було – сам факт, що ми продовжили боротьбу, яку вели наші попередники від Міхновського аж до Стецька і Бандери. Бо коли Бандери не стало, той прапор фактично не було кому взяти і нести, бо вони там гризлися і дотепер гризуться – поробили там бандерівську ОУН, мельниківську, потім якісь двійкарі, і кого вони там тільки не наплодили, і все гризлися на дріб’язках. А ми той прапор підняли в тому розумінні, що поставили боротьбу на зовсім новий ґрунт, на нові реалії. Боролися за народний соціалізм і за самостійну Україну. То фактично була предтеча того, що називають дисидентством або шістдесятництвом. Але дисидентство і шістдесятництво мало культурницький характер, а ми – політичний. Ми, так би мовити, підтримали тяглість, ми протягли червону нитку до дисидентства. Ми, так би мовити, піднялися на дисидентстві. Дисидентство стояли на національній культурі, на мові, а ми стали на його плечі і поставили політичні проблеми. Бо так воно й було – в 1965 році арештували Горинів (Горинь Богдан, нар. 10.02. 1936, ув’язнений 25.08. 1965 за ст. 62 ч. 1 на 3 р.. Мистецтвознавець, народний депутат України І і ІІ скликання; Горинь Михайло, нар. 17.06. 1930. Один з лідерів шістдесятництва. Ув’язнений 26.08 1965 за ст. 62 ч. 1 на 6 р., вдруге ─ 3.11. 1981 за ст. 62 ч. 2 на 10 р. і 5 заслання., звільнений 2.07. 1987. Член УГГ, УГС, народний депутат України І скликання, голова УРП в 1992-95 рр., нині голова Української Всесвітньої Координаційної Ради) Масютка (Михайло Масютко нар. 18.11. 1918, Чаплинка на Херсонщині – 18.11. 2001. Іст-філ. Ф-т Запорізького педінституту. Письменник. Увיязн: 1937-42,  1965-71. Книжка спогадів “У полоні зла” (1999), оповідань “Досвітній сполох” (2003)), масу людей арештували. А ми саме тоді й розпочали найбурхливішу діяльність. Ми не були дисидентами в чистому розумінні, ми були націонал-демократи. Так що наша заслуга є в тому, ми націоналізм злучали з демократією, а націонал-демократія нині фактично є основою нашої держави. Я вважаю, що Український Національний Фронт – це перша націонал-демократична партія, яка поставила політичні вимоги, вимоги незалежної держави, коли їх ніхто не ставив. Дзюба написав "Інтернаціоналізм чи русифікація?" і Красівський наполягав, щоби ми то передруковували, але я сказав: «Ні в якому разі, бо там він хвалить, який Ленін був файний, а ленінці вже паскудні. Я вважаю, що мерзота і Ленін і ленінці». Я на ту книжку написав рецензію, яка називалася "Теорія і практика колонізаторів у національному питанні". Вона є в часопису, ви можете з нею ознайомитися.

Навіть Лук’яненко (Лук’яненко Левко, нар. 24.08 1928, ув’язнений 20.01. 1961 на 15 р. за ст. 56 та 62 ч.1 за створення Української Робітничо-Селянської Спілки, вдруге ─ 12.12. 1977 за ст. 62 ч.2 на 10 р. та 5 заслання як член-засновник Української Гельсінкської Групи. Звільнений у грудні 1988 р.. Голова УГС, УРП, посол України в Канаді, народний депутат І – ІУ скликань) в своїй програмі, з одного боку, говорить, що Маркс файний і добре робить, а з другого, каже, що то все є погано. То чи ти дурний та не розумієш, що вони то пишуть не для того, щоб так робити? Що писанина є зовсім не те, що в дійсності? В дійсності є страшна тоталітарна диктатура, деспотія – а написано, що буде земний рай: не буде держави, ні класів, буде все, як у раю небесному – там Адам, а там Єва, а там яблуко, а там змій.

І ще вони допускалися великої помилки, що не бачили різниці між теорією та практикою, а вважали, що якщо є добра теорія, то буде й добра практика. Як Дзюба (Дзюба Іван Михайлович нар. 26.07.1931, один з лідерів шістдесятництва. Автор книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Заарештований 18.04 1972, засуджений за ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслання. У жовтні 1973 звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Звільнений 06.11 1973. Літературний критик, академік НАНУ, міністр культури України в 1994-94 рр., лауреат премії ім. Т.Шевченка 1991 р., Герой України), так і Лук’яненко. А я вважав, що яка бандитська теорія, то й така бандитська практика. Бо якби теорія не була бандитська, то не довела б до бандитської практики. Очевидно, що в тій теорії є щось таке, що виправдовує ту практику. Це «диктатура пролетаріату». Але будь-яка диктатура є насильство, а де насильство – то вже не є демократія. Бо демократія – то влада народу. А в них є влада партії, влада червоної банди. Маркс висунув ідею диктатури пролетаріату, Ленін підтримав її, і це породили Сталіна, Муссоліні, Гітлера – всіх тих бандитів, червоних, чорних, коричневих і яких хочеш.

Я вважаю, що це був найголовніший крок в усій нашій боротьбі шістдесятих років – що ми бандерівщину перенесли на сучасний нам ґрунт. Я тішуся тим, що саме мені Господь Бог дав таку думку. Я мав величезний архів бандерівської літератури. Крім тієї скрині ми знайшли ще цілий чемодан архіву, я про нього не сказав. Той архів я навіть не встиг розібрати, він пропав. Бандерівці в тих умовах не могли піти далі. Ні Федун-Полтава, ні хто інший, про кого пише добродій Русначенко як про ідеологів і теоретиків ОУН (Петро Федун, “П.Полтава”, 24.02. 1919 – 23.12. 195. Див.: Русначенко А.М. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940 – 1980-х років. – К.: Видавничий дім “КМ Akademia”, 1999. – С. 78 – 93; 145-162; 180 – 187 та ін.). Він дає їм правильну оцінку. Але вони не могли заглянути в майбутнє, що буде шістдесятництво, що буде дисидентство, той культурницький рух, якоюсь мірою навіть офіційний. Бо Дзюба ж говорив, що ленінська національна теорія правильна, а от пішли не ленінським шляхом. Я вважав, що якби вони пішли не ленінським шляхом, то не було б і більшовицької імперії, проти якої й ми виступили. Отже, я «бандерівщину» підняв на рівень шістдесятих років – і в тому вбачаю свою заслугу. Але коли нас почали арештовувати, то все провалилося. 

В.О.: Цікаво, як і де журнал розповсюджувався?

Д.К.: Розповсюдження було дуже інтенсивне. Ми донині не знаємо ту масу читачів, яку він тоді охоплював. Перший відбиток ішов до архіву (він зберігся в Красівського). Я брав свою частину, а решту Красівський передавав Меленю, Мелень передавав Губці (Губка Іван Миколайович, нар. 24.03.1932, хутір Губки (с.Боброїди) Жовківського р-ну Львівської обл. Заар. у жовтні 1948 р.,  23.08. 1949 р.  засуджений Військовим трибуналом МВС по Львівській обл. за ст. 20-54-1 “а”, 54-1- ч. 1 КК УРСР на 25 р. позбавлення волі. Звільнений 21.08. 1956. Член Українського національного фронту. Заар. 27.03. 1967 р. Засуджений 1.08 1967 р. Львівським обласним судом на 6 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 5 р. заслання за ч. 1 ст. 62 КК УРСР. Звільнений 1978 р. Один з засновників Спілки політичних вיязнів України), а Губка передавав по Львівщині. Губка мав масу народу, ті люди з ним відбували покарання. То були надійні люди, він знав, що вони не видадуть. То йшло по Львівщині. А я давав Равлюку, а Равлюк навіть дітям давав читати – брав надійних учнів з 10-11 класів до себе, замикав їх, а сам їхав десь із жінкою до її родичів, а ті в нього ночували і там читали. А по тому журнал ішов у руки Дяку Михайлу. А Михайло Дяк був лейтенантом міліції, постійно був у русі: мусив чергувати в Івано-Франківську, в Долині. Він мав масу народу, і йому не страшно було, бо навіть якщо би хтось хотів на нього донести, то думав би, що, може, він його випробовує, даючи таку літературу. Думав би, що то він хоче його заловити, аби віддати в руки КГБ. Тому Дяк давав читати журнал багатьом. Крім того, Дяк розповсюдив ту цілу скриню літератури. По 23 місцях Дяк розкинув! Микола Федів багато розкидав. Ая! В одному такому розповсюдженні і я брав участь. Ми на скелях у Бубнищі розкинули, а там якраз була школа, туристи з Ростовської області. То вони забрали і повезли в Ростовську область "Хто такие бандеровцы и за что они борются".

Розповсюджував і Лесів у Кіровоградській області, у Гайворонському районі. Він там давав учителям читати.

В.О.: А ще один чоловік був аж на Луганщині?

Д.К.: То Качур Микола, який там і провалився.

В.О.: Він першим провалився?

Д.К.: Ну, може, першим Лесів – то вже невідомо, але провалився він і провалився Лесів. Може, приблизно одночасно, може, хтось із них раніше, але влітку 1966 року провал уже був повний. І ще Василь Кулинин давав багатьом читати. Одного разу залишив журнали в сіннику, в ліжку. Ґаздиня, де він був на квартирі, перебивала матрац і знайшла, віддала синові, а син хоч і партійний, але не віддав у КГБ. Вони не хотіли віддати журнали Василеві, то він там скандал учинив, що хату спалить. То вони були настрашені і все-таки віддали. Але потроху всі ті речі хилили нас до провалу.

Я ще раз підкреслюю, що особливо зусиллями Михайла Дяка, Миколи Федіва, Ярослава Лесіва, Василя Кулинина журналом було охоплено багато людей, може, Львівщина менше, а тут багато. А я в основному займався тим, що писав, я мало розповсюджував. Так що я не можу сказати, щоби я сам багато людей залучив. Мені було важко, то й не до того – при будівництві бункеру скільки я намозолився! Бо щоби побудувати бункер, треба було не одну ніч іти туди, та й удень працювати. Так що мені випадало дуже багато праці.

На слідстві все те вияснилося... Я два місяці заперечував, ніяких показів не давав, а коли мене вже так змучили, що я аж посивів, то я продублював те, що вже всі сказали. Тобто підтвердив те, що вже інші розказали. Та й засудили нас, 16 листопада 1967 року почався суд.

В.О.: Цікаво, як ви були заарештовані, та й інші, про кого ви знаєте.

Д.К.: Кожного хапали по-своєму. Мене 21 березня 1967 року викликали в райвно, там уже мене чекала машина з кагебістами. Мене заарештували і відвезли до тюрми в Івано-Франківськ. Там до вересня вели слідство. У мене було два слідчі – Рудий і Щекур (?).

В.О.: Чи застосовували до вас фізичні методи, якесь насильство було?

Д.К.: Не було. Приїжджав голова КГБ УРСР Нікітченко і зустрічався з нами. Я тоді ще ніяких показів не давав. Він мені каже: "Я вам так, як отець своїй дитині раджу: що знаєте – скажіть. Бо ми вже все знаємо, а ви запираєтеся і тільки собі нашкодите. Ви признайтеся, а що вже вам дадуть – то справа суду, то вже не в нашій компетенції". А я сказав, що нічого не знаю, і все. Але по тому, коли я вже почав давати покази (це вже десь у травні було чи на початку червня) – я показав, де був бункер. Там уже була яма, а бункер вони зірвали.

В.О.: То вони знайшли бункер раніше?

Д.К.: Ні, то Красівський показав бункер. А скриню, де література була, Дяк показав. Я тільки здав машинку. Як тільки я дізнався, що Качур заарештований, то машинку з бункера я переховав під виверт у лісі. А під час слідства, коли виявив, що вже все викрито, то я подумав: нащо та машинка? Якщо я буду сидіти в криміналі, то вона все одно там заіржавіє, нікому не буде потрібна. А так я, може, здам, то мені це трохи допоможе, бо ніби і я вже трохи поступився. Я повів їх туди, де була схована машинка, і віддав її. Тоді там був майор-оперативник – я не знаю його прізвища. Я був у наручниках і накинутий плащ-палаткою. Сказав тим двом конвоїрам, які мене тримали, що хочу помочитися. Конвоїри попросили в того майора ключ, аби наручники відкрити і мене повести. А майор каже: "Ні-ні, не треба, я його сам поведу". Той майор відвів мене на кілька метрів за корчі (бо вони там огень наклали й обідати сідали) та й каже: "Ось що, Нікітченко сказав, що чи будеш ти говорити, чи не будеш – тебе ніхто навіть пальцем не торкне. Він сказав, щоб тебе ніхто навіть і пальцем не торкнув. Тому тебе бити не будуть, так що як ти хочеш, так себе й поводь, – то є справа твоя». А я сказав: "Спасибі, мені більше нічого не треба". Та й усе. Я вже навіть почав був давати покази, а потім знову заперся і сказав, що то брехня, на всі свідчення про мене теж сказав, що то все брехня. Так що я поводив себе досить вільно – я знав, що мене бити не будуть.

Я вважаю, що Нікітченко був непоганий як людина – хоч він і кагебіст, але я так прикинув, що Нікітченко є порядна людина.

В.О.: За що його й прибрали 1970 року, як надто ліберального, а поставили Федорчука.

Д.К.: І я так думаю. Він у цій системі крутився, йому не можна було з тої системи вискочити. Але, я так бачу, в ньому була якась людяність. Я вважаю, що тільки завдяки Нікітченку я міг собі дозволити так поводитися. А суд – то є формальність.

В.О.: Вас усіх разом судили, по одному чи групами?

Д.К.: Нас була група, п’ять, які підпали під ст.56. Я, Красівський, Дяк, Лесів і Кулинин. Але Лесіва й Кулинина пустили через сорок четверту (Ст. 44 КК УРСР, «Призначення м’якшого покарання, ніж передбачено законом». – Ред.), бо їм дали тільки 6 років. Вони фактично не підпадали під 56-у статтю, але оскільки вони були зв’язані зі мною, то їх не можна було виділяти в окрему справу. Тому кагебісти вирішили, щоб уся п’ятірка пішла під Верховний Суд. Нас судив Верховний Суд УРСР, а всю решту судили обласні суди – львівських, Качура і всіх.

В.О.: Але суд усе-таки був тут, у Франківську, виїзний?

Д.К.: Так, виїзний. Була така суддя Столярчук, та Столярчук нас і посудила. Нас судило КГБ, а суд – то формальність.

Суд тривав від 16 до 27 листопада, майже два тижні. То не могло тривати добу, бо було дуже багато томів справи, з тим ніяк не могли розібратися. Дуже багато було свідків, особливо в Лесіва. Бо Лесів усіх своїх повидавав, тому йому дали 6 років. Лесів мав щось 23 свідки, бо він усіх, що навербував, то всіх і повидавав.

В.О.: Отакої!

Д.К.: Ая. Зокрема, двох студентів видав, їх хотіли вигнати, то вони на нього мали жаль. Їх ніхто не знав, їх не треба було й видавати... Лесів повів себе дуже недобре. І то у вироку відбито, що він під час слідства допоміг розкрити організацію, то йому тільки 6 років дають. Та на Україні за пусту балаканину давали 7 ув’язнення і 5 заслання – це "порція", норма за 62-ю статтею, а тут ст. 56 і 64 – «зрада Батьківщини», «підпільна організація», – то ясно, що тільки завдяки тому, що він повидавав усіх, йому й дали тільки 6 років.

Тоді нас узяли на етап. Так що ми Новий рік зустрічали на львівській пересилці, а Різдво – на харківській. Поколядували, то там так дивувалися, так захоплювалися.

В.О.: Вас везли з кимось із посправників?

Д.К.: Нас троє, я, Красівський і Дяк, бо ми йшли на Володимирську тюрму. Ми троє мали по 5 років тюрми. Відтак я ще 10 лагеря і 5 заслання. Бо я мав 20, а вони мали 17. То їм 5 тюрми, 7 лагеря і 5 заслання. Нас везли разом утрьох, Різдвовнас  Харкові застало, то ми колядували, і то зацікавило навіть наглядачів. А по тому привезли нас у Володимирську тюрму, розкинули по камерах. Мене спочатку тримали в 20-й камері. Там я Михайла Масютка зустрів. А по тому мене перекинули на перший корпус, де сидів Красівський. Там до мене кинули такого Ронкіна, отого жидка. То ми з тим Ронкіним тримали голодівку 5 діб. Я до того дійшов, що мені гіпертонія почалася. Нас і так там тримали в страшному голоді, а ми ще й 5 діб голодували, хоча всі інші камери по тюрмі тільки один день голодували, символічно. А нам передали, що від 5 по 10 грудня буде голодівка, бо 5-го є День Конституції, а 10-е – то є Загальна Декларація прав людини. І ми на знак протесту, що влада не виконує Конституцію та Загальну Декларацію прав людини, голодували 5 діб. Я тою голодовкою себе й підірвав.

По тому мене взяли в Москву на переслідство і я в Москві трохи оклигав. Я такий страшний був, що один скелет був.

В.О.: Що то за переслідство?

Д.К.: А, Москва зайнялася... Справа такого характеру. Мене найстрашніше мучили, аби я віддав архіви – свої рукописи і ті бандерівські архіви. Вони знали, що вони в мене є. Журнали? У мене жодного журналу не знайшли, я то все заховав. Вони хотіли перевірити, чи я не помилюся і чи вони при переслідстві щось нове не відкриють. Страшно їх непокоїло те, що вони не знають, скільки журналів іще на руках. Вони ж практично нічого не взяли при обшуках. Що вони взяли? Там у Лесіва взяли два, у Губки, у Прокоповича (Прокопович Григорій Григорович. 1928 р.н., повстанець, п/вיязень 1950-58, з 1974 – член Укр. Нац. Фронту. Заар. 21.03. 1967, 6 р. увיязн., 5 засл. Живе в с. Уріж Дрогобицького р-ну на Львівщині, церковний староста) щось узяли. Ну, а ні в Дяка, ні в мене, ні в Красівського вони нічого не взяли. А де журнали? Мене з ними так мучили, бо ніяк не сходилося, де журнали. Щоправда, мене Дяк урятував – я сказав, що я один раз дав Дяку не менше як десять, а Дяк розлучався з дружиною, бо вона виділа, що він займається підпіллям, і не хотіла його, бо розуміла, до чого то йде. То він сказав, що десять, які я дав, спалив. А ще я їм сказав, що других десять (приблизно будемо говорити, що десять) я сам спалив, бо замокли над Кропивником. Я там дійсно сховав і вони дійсно були замокли, але то нічого. Але я сказав, що вони так замокли, що не годні вже були до вжитку, бо я восени як поклав, а тут упав сніг. Вони були не загорнуті нічим, лише в газеті. А по тому я прийшов весною, вони вже розмокли, з того стала каша, то я взяв та там і спалив. Я так показував, а Дяк підтвердив, що він теж спалив, бо боявся, аби його жінка не видала.

Але все одно їх то непокоїло: «Де журнали? Де журнали?» А журналів було – порахуйте: 16 на 6 – 96, а вони фактично не мають нічого. А де 96 журналів поділося? От що їх заїдало: «Нема журналів, нічого ви не здали». Тому мене Москва й тягнула на переслідство, сподіваючись, що я щось сплутаю. 

В.О.: А коли ж це вас возили в Москву і де там утримували?

Д.К.: У Лефортівській тюрмі, щось два місяці в 1970 році. Привезли мене туди з Володимира на "волзі", а звідти – вже конвой мене так обшукував, що, знаєте, мені навіть підошви на черевиках поламав. Я нічого їм не дав, то вони вже такі злі були на мене, що були б мене з’їли. Я як на слідстві говорив, так і в Москві повторив, ніде не помилився. Вони виділи, що нічого не зможуть з мене витягти і переконалися, що час на мене не подіяв. Повернули мене назад у тюрму. А 1972 року завезли в Мордовію. Я потрапив на 17-у малу зону. Там Івана Кандибу (Кандиба Іван. 7.06. 1930 – 8.12. 2002, член-засновник Української Робітничо-Селянської Спілки, згодом член-засновник Української Гельсінкської Групи. Ув’язнення: 1961 – 1976, 1980 – 1988) я зустрів і ще багатьох.

В.О.: Це посьолок Озьорний (мордовською мовою Умор) Зубово-Поянського району, ЖХ-385/17-А. 

Д.К.: Про то багато треба говорити, то в спогадах. Туди прибув такий Михайло Хейфец. Згодом він книжку написав про українських політв’язнів (Хейфец Михайло Рувимович, 1934 р.н., Ленінград. Російськомовний письменник. Заар. 1974, 4 р. увיязнення в Мордовії та 2 засл. в Казахстані. Автор низки книг, зокрема, “Українські силуети” – про п/в  В.Стуса, В.Чорновола, М.Руденка, М.Квецка та ін. Нині живе ів Ізраїлі). Той Хейфец був дуже хитрий жид. Не то що хитрий, а розумний. Він почав з нами вести таку канитель, що й мене в ту канитель затягнуло.

В.О.: Як то?

Д.К.: А так. Він почав дописи  до стінної газети подавати. А серед політв’язнів не прийнято таке. Там був начальником відділку такий Зіненко. З тим Зіненком він почав гнути таку, як би сказати, ліберальну політику. Але то він робив на свою користь, потім Зіненко його розкусив, що він робить. Але спочатку він зробив вигляд, що стає на їхню сторону. Зі мною Хейфец був у добрих стосунках. А ще там був Зорян Попадюк (Попадюк Зорян Володимирович, м. Самбір на Львівщині, п-в 1973-87. 21.04. 1953 р.н. Лідер “Українського національно-визвольного фронту”, журнал “Поступ”. Ув’язнений студентом Львівського університету 23.03. 1973 р. на 7 р. та 5 р. заслання за ст. 62 ч.1, вдруге –  02.09.1982, на 10 р. ув’язнення і 5 р. заслання. Звільнений 5.02.1987)  і Віталій Лисенко десь із Полтави. Він був на кораблі якимось штурманом і щось там видав іноземцям, чи що. Він хилився до нас, а ми вже старалися тих українців-східняків тримати біля себе, щоби вони не були стукачами, бо вони такі, як на роздоріжжі.

Зібралося нас кілька, і той Хейфец мене став намовляти, аби я не сидів 20 років, бо, каже, я би більше на волі дав користі, ніж тут. Ти, каже, пиши, бо в тебе неправильно кваліфікували справу – мені 56-у не повинні були дати. У мене була тільки писанина, тобто мала бути «Антирадянська агітація і пропаганда», стаття 62. Він каже: "Тобі статтю не перекваліфікують". Бо я писав до Генерального прокурора Руденка, писав і до голови Верховного Суду Смірнова. Я так по їхніх відповідях бачив, що вони згодні, що справу за 56-ю кваліфіковано неправильно, але визнати цього не хочуть.

Тоді Хейфец каже мені: "Ти пиши на помилування. Якщо тебе помилують, то тобі не ганебно – ти свою справу зробиш". Я написав на помилування, але в аяві не було такого чогось, що би мене принижувало. Ми вже з Хейфецом (а Хейфец грамотний, та й я не дурний) то добре опрацювали. Та заява десь лежала-лежала, а по тому через якийсь час мене викликають і кажуть: «Треба написати, що ви розкаюєтесь». А я ще на суді сказав, що я не маю наміру вести боротьбу проти радянської влади, бо радянська влада мене вивчила – отаку «тюльку гнав». І тою «тюлькою» тут я мав нагоду скористатися. А Хейфец каже: «Тота «тюлька» не пройде, так ніхто вас не помилує». Ну, то я ще раз сів із Хейфецом, ми там трохи позмінювали і подали заяву знову. Був там такий полковник Дротенко...

В.О.: Дротенко, голова КГБ Мордовії.

Д.К.: А ще був на великій зоні кагебіст Стеценко.

В.О.: Стеценко – о, то хитрий лис! Я його знаю.

Д.К.: (Сміється). Але вони не змогли нас перехитрити, бо ми з Хейфецом теж були, можна сказати, старі вовки. Ми їх ловимо за хвіст. Вони хотіли використати мене – я вже їх по тому розкусив. Моє клопотання про помилування пішло: Дротенко зайнявся тим і дав хід справі. А по тому він викликає мене та й каже: "Ми хочемо, аби ви побалакали з вашими, на Україні". І мене взяли на Україну. То вже було 1975 року, десь у червні місяці.

Повезли мене до Львова і мене тримають. Приїхав раз якийсь представник з Івано-Франківського КГБ та й каже: "Ми ознайомлені з вашим клопотанням про помилування. Треба написати в газету статтю, що ви дійсно розкаюєтеся". А я кажу: "То я не проти – я напишу вам і в газету. Написати – то написати, нічого страшного я в тому не бачу. Але, найперше, дайте мені зустрітися з редактором тої газети. Бо якщо я напишу, а він змітить так, що я й не впізнаю, та тільки себе обпаплюжу? То на холєри то мені? Хай би редактор дав мені розписку, що як я напишу, так точно він і опублікує". А я вже знав, що писати.

Кагебіст поїхав, щось вони там радились. Приїжджає знову і каже: "Редактора ми вам не можемо дати – то не в наших правилах, ми так не робимо. Якщо людина дійсно хоче скласти всю зброю, роззброїтися, то нам треба статті, без будь-якого редактора". – "Ну, я можу дати вам статтю, але з умовою, що ви, знов-таки, не будете нічого змінювати". Я написав, дав, але то його не задовольнило. Він каже, що так не може бути. Ну, кажу, як не може бути, то що ж...

А я не маю ніякої передачі, у мене вже зуби почали хитатися – то страшне! Там дають тобі лижку бульби. А ті, що були в кагебістській тюрмі, отримували передачі і їли, фактично, домашнє. А мені отаку ложечку бульби, той шматочок риби, той хліб, якоїсь тої водиці! Та й усе, за тим ти цілими днями, сам сидиш у камері місяцями. Якби хтось був, що мав передачу, то поділився б. А так сиди місяці. Я почав бунтувати. Сказав: «Забирайте мене, а як ні, то я буду скаргу писати прокурору».

Мене забрали на етап, а по я дорозі захворів. Йой, я з великою бідою повернувся в Мордовію десь уже в кінці липня. Щоправда, мене там Паруйр Айрікян (1949 р.н., п/в, лідер Національної Об’єднаної партії Вірменії) дуже підтримав, бо він дістав пакунок з Вірменії – якусь таку чудесну ковбасу, ще продукти. Підняли мене хлопці з тої хвороби, особливо Айрікян.

Підняли, а тут у серпні забрали мене на пермські концтабори. Це 1975 року.

В.О.: У серпні 1975-го? Мене в зону 17-А перекинули з 19-ї 30 жовтня 1975 року, то там ще була свіжа пам’ять про вас.

Д.К.: [Сміється і говорить нерозбірливо, про Петра Петровича].

В.О.: Пєтя Ломакін? То великий революціонер!

Д.К.: [Нерозбірливо, про стукачів]. Я за свою практику багато стукачів бачив, але такого Квазімоду, такого мерзотного я не ще не видів, відколи я жию, і напевно і вмру – не побачу. Певно, я знав, що таке Петро Петрович, але я вам кажу, що таку мерзотну худобину я ще не бачив.

Там був такий дуже гарний чоловік Болонкін – не чули про Болонкіна?

В.О.: Так, я знаю Болонкіна Олександра Олександровича. Він доктор технічних наук

Д.К.: Він був дуже розумний – у Бауманському училищі викладав. То той Болонкін одного разу дав мені, як робити друкарські засоби. А Ломакін навів, що наглядачі то повідбирали. Він був такий влізливий! Але зрештою його Айрікян списом угатив у задницю, то так бурчав, як бичисько. Я його ще стримував, коли був на зоні, а коли мене на Україну забрали, тоді його зробили браківником (ми там шили робочі рукавиці), то так бракував, навіть стукачам, що й адміністрація була невдоволена. Зрештою ота мерзотна скотинка настроїла проти себе всіх.

То багато розказувати, але там зійшлися такі хитрі жиди й хохли – Зіненко з одного боку, Хейфец з другого боку, я – з третього боку, а з четвертого – Ломакін. Ішла дуже тривала війна, усі були в тій війні на своїх місцях і ми знали, як її вести.

Раз потрапив до нас Чорновіл (Чорновіл Вячеслав Максимович, 24.12. 1937 – 25.03. 1999. Один з лідерів шістдесятництва. Ув’язнений 3.08. 1967 за ст. 187-1 на 1,5 р., вдруге – 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 5 заслання, втретє ─ у квітні 1980 на 5 р., у 1983 звільнений. В Україну повернувся в травні 1985. Редактор журналу “Український вісник” (1970-72, 1987-90), член УГГ, народний депутат України І – ІУ скликання, лідер НРУ, лауреат премії ім. Т.Шевченка (1996), Герой України, посмертно). Чорновіл мав ту найголовнішу хибу, що ставив себе дуже високо і міг дуже низько поставити або навіть зіґнорувати тих, хто міг би йому багато чого зробити й допомогти. Така зарозумілість є шкідлива, і це підтвердили події наступного, державницького періоду. Його найбільша хиба в тому, що він хотів усе робити сам і сам бути нагорі, сам всім розпоряджатися, але не маючи на то відповідних даних. Я ще раз підкреслюю – він був за характером бунтар. Схожий на російського народовольця Ткачова – може чули, він "Набат" видавав. Бо до Нечаєва він не доріс. Той Нечаєв замордував студента Іванова. Нечаївщину ви, може, не знаєте, а я тим дуже цікавився. Але Чорновіл був приблизно такий, як отой Ткачов.

Я Чорновола відразу оцінив досить невисоко, хоча він високо носився і бунтував. Мені більше імпонував Хейфец, отакий хитрий, непомітний, що себе скриває, а кусає таки добре. Він мені більше імпонував, і тому ми з Хейфецом дружили, ще з Зоряном Попадюком. Ну, Попадюк був трохи недосвідчений, але ми його остерігали від стукачів. Ось є тут книжка, Хейфец про мене пише. Ви тримали її в руці?

В.О.: Так-так, я добре знаю цю книжку.

Д.К.: Так там той Хейфец мене навіть більше хвалить, ніж я того заслуговую. (Див.: Михаил Хейфец. Бандеровские сыны. // Украинские силуэты. Сучасність, 1983.— C. 213 – 239, укр. і  рос. мовами; також: Поле відчаю й надії. Альманах. – К.: 1994. – С. 327-361; М.Хейфец. Избранное. В трех томах. Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. Т. 3, с. 148 – 169).  

В.О.: Так, він вас там високо оцінює.

Д.К.: Ая, там він мене перебільшує, я таким не був. Але трохи, може, правди він і написав – я не кажу, що він бреше чи що. Ні, він правду пише, але він мене занадто захвалює. Ну, але коли я дістав 20 років, пройшов тюрму, пройшов 10 концтаборів, пройшов заслання, де мені ноги поламало, і вийшов живий, і Ви мене бачите... А були такі, як Литвин (Литвин Юрій Тимонович, 26.11. 1934 – 5.09. 1984. Поет, публіцист, член УГГ. Увיязнений 1953-55, 1955-65, 1974-78, 1979-84. Перепохований у Києві на Байковому цвинтарі 19.11. 1989), як Тихий (Тихий Олекса Іванович  27.01. 1927 – 5.05. 1984. Уперше заарештований 1948 р., 15.01.1957 увיязнений на 7 р., утретє як член-засновник УГГ 5.02. 1977 р. на 10 р. особливого режиму та 5 р. заслання. Карався в Мордовських і Пермських таборах. Помер у неволі. Перепохований разом з В.Стусом і Ю.Литвином на Байковому цвинтарі 19.11. 1989 р.), як Стус (Стус Василь Семенович. Нар. 7.01. 1938 – 4.09. 1985. Заарештований 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1, 5 р. увיязнення та 3 р. заслання (Мордовія, Магаданська обл.). Вдруге – 14.05. 1980, загинув у карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської обл. уночі проти 4.09 1985. Член УГГ, поет, премія ім. Т.Шевченка 1993 р., посмертно. 19.11. 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі), як Світличний (Світличний Іван Олексійович, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув’язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно), як Марченко (Марченко Валерій Веніамінович, член УГГ. 16.10. 1947 – 7.10. 1984. Журналіст, член УГГ. Ув’язнений 25.06. 1973 на 6 р. і 2 р. заслання, вдруге –  21.10 1983, 10 р. особливого режиму та 5 р. заслання. Помер у тюремній лікарні в Ленінґраді. Похований на Покрову 1984 у с. Гатне під Києвом), Сокульський (Сокульський Іван, 13.07. 1940 – 22.06. 1992. Поет. Ув’язнений 14.06. 1969 за ст. 62 ч.1 на 4,5 р., вдруге як член УГГ ─ 11.04. 1980 за ст. 62 ч.2 на 5 р. тюрми, 5 р. особливо суворго режиму та 5 р. заслання, утретє ─ 3.04. 1985 на 3 р., звільнений 2.08. 1988) та інші, які мали менші терміни, але не змогли те пекло перейти. Бо то не кожному вдавалося – треба було мати трохи дипломатії, трохи тої хлопської філософії, щоб то пройти. У мене того, очевидно, було, бо я бідував ще від самого дитинства, коли померли мама і тато слабували, я і в війську служив, то мав достатній життєвий досвід. Я в тій стихії міг себе поставити так, щоби не наражатися на небезпеку.

А коли ми прибули в пермські концтабори, то там на 37-й зоні попав мені Євген Пронюк (Пронюк Євген Васильович, філософ, 1936 р.н., 6.07. 1972 увיязнений на 7 р., 5 заслання за ст. 62 ч.1. Незмінний голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, створеного 3.06. 1989. Народний депутат України ІІ скликання).

В.О.: Це мій посправник. А зона ця має назву ВС-389/37, це селище Половинка.

Д.К.: Я в той 37-й тільки тому попав, що подав клопотання про помилування... Але хочу сказати, що коли я повернувся з України, то Зіненко мене викликає (видите, які мерзотники!) й каже: "На, розпишися, що тобі відмовлено в помилуванні". Я подивився – а там квітень місяць! А мене забрали на Україну десь у червні. То вони, мерзотники, отримали відмову з Верховної Ради СССР ще в квітні, а мене до Львова взяли тільки для того, щоби статтю в мене вирвати і мене обчорнити! Якби я написав статтю, то вона мені нічогісінько би не дала, бо вже мені відмовили. Тому що нам, політичним, узагалі ніякого помилування не могло бути. Але оскільки моя стаття їм не годилася, то вони мене помістили в 37-у зону. Бо в 37-й зоні вони зібралися всяку таку, по-російськи кажучи, мразь – тих, які виходять на волю. Там такий був Мудров, Дорошенко і все те, що або стукало, або потрошку постукувало (сміється), або було з такими думками. Їх уже відпускали на волю. Ну і мене туди! Але не тільки мене – там українців було дуже мало. Був там Микитко (Микитко Яромир, п-в 1973-78, Самбір, 1953 р.н., ув’язнений студентом Лісотехнічного інституту 23.03. 1973 р. за ст. 62 ч.1 на 5 р. Карався в Мордовії та в Пермській обл.), був там Ізя Залмансон, були там наші хлопці з Чорткова, п’ятеро хлопців, які прапор підняли. Їх туди взяли тільки тому, що треба було комусь робити, бо там відкривалося виробництво з обробки металу. Навряд чи мені там що світило... Але туди кинули Євгена Пронюка, з Києва. Той Пронюк відразу до мене, аби ми передавали інформацію за кордон. Мене то зразу захопило – хоч перед світом покажу, за що мене тримають.

Д.К.: Я почав брати участь у тій боротьбі. То в наших умовах була дуже тяжка боротьба. Ми готували матеріали про все, що робиться в зоні, знімали копії вироків, якщо вони на руках були. І все те ми передавали через Сахарова на "Голос Америки" або на "Свободу". То була дуже нелегка праця. Але я пішов на ту працю, бо вважав, що вони мене будуть крутити і нічого я від них не отримаю, 20 років відсиджу і нічого не зроблю. А раз людина попалася, то треба хоч датися чути в світі, то мені вигідніше.

Робили ми так, що Кирин (?) переписував, я то все ховав, зберігав. На побаченнях ми той перепис естафетою передавали, і то йшло. Але то все накликало репресії. Вони почали мене переслідувати, бо відчули, що я в тому задіяний. Хоч я працював, я старався, але то мені нічого не помагало. По-перше, вони всі мої записи (а в мене записів стільки було!) позабирали. Коли мене привезли в ту зону, то все допитувалися, чому стільки записів. Я казав, що то виписки з книжок – читаю книжку і виписую. А я там щоденники мав, спогади. 

В.О.: Поміж тими конспектами?

Д.К.: Так. Хейфец теж так робив. Він мав такі наміри, що як вивезе їх за кордон, то щоби використати. І я так робив. А в мене почерк поганий, важко читається, то я думаю, що вони не розберуться і випустять, тоді я зможу то в світ пустити. Але вони то все позабирали, а по тому почали хапати мене в штрафізолятор. А ми оголосили голодівку – почалася боротьба. Був там такий аспірант Московського університету Діма... як його прізвище, сам він із Києва...

В.О.: Міхеєв?

Д.К.: О, Міхеєв, Міхеєв! То мене разом з Міхеєвим кинули в ШІЗО. А там повибивані вікна, страшний холод був, то я думав, що ми там і задубіємо. Але ми з Міхеєвим вийшли, бо нас кинули на таку тяжку роботу – траншею копати. Там зона відкрилася, бульдозер загріб усе те, що битовики будували, той барак. Там було каміння, цегла, залізобетонні плити. То все треба було пробити, прокопати, бо хотіли там якусь трасу робити. Вже сніг упав на те болото, і нам з Міхеєвим прийшлося дуже тяжко. Нас тримали в штрафізоляторі, по тому мене відпустили. Ми знову організовували різні протести, голодівки. То все є в спогадах. Одним словом, я там уже так у конфлікт увійшов, що з того відстійника (бо звідтам виходили на свободу) мене не на свободу, а в ШІЗО кинули разом із Василем Лісовим (Лісовий Василь Семенович, нар. 17.05. 1937, філософ, увיязнений 6.07. 1972 на 7 р. та 3 р. заслання за ст. 62 ч.1, 1979 р. – ще на 1 р. за “дармоїдство”. Звільнений у липні 1983).  Ая, не хотів робити. Нас кинули на 15 діб, здається.

Після того ШІЗО мене не пустили до зони – привели мене на вахту, а там показали мої речі, що з зони принесли. Мене у воронок і привезли на 35-у зону. Це станція Всехсвятська. Там уже я зустрів Ігоря Калинця (Калинець Ігор Миронович,  нар. 9.07. 1939, ув’язнений 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання. Поет, лауреат Шевченківської премії 1991 р.), Івана Світличного, Євгена Пронюка... Ні, Пронюка раніше забрали. Одним словом, я там теж потрапив у гарну компанію, яка вела таку ж само роботу. Бачу я, що й тут мене біда чекатиме. Я там захворів на запалення, бо мене там кинули на тяжку роботу. Я відчув, що мені там, напевно, буде й хана. Але що робити, то вже таке – мус терпіти. То я терпів. Я передавав деяку інформацію, але там тим завідував Світличний, а вони ставилися до мене якось дуже підозріло, так що я там був трохи в стороні від того всього. Вони собі робили по-своєму. Тільки якщо я подавав якусь скаргу, то й їм подавав той матеріал.

Але я бачив, що мене так не лишать. Я так відчував, що мені ще раз світить Володимирська тюрма. Приїхав якийсь із Москви і сказав, що хочуть мене перевести на тюрму, бо мої матеріяли за кордоном знають. Кажу, що я не передаю – я прокурору посилаю, а прокурор – хто його знає, хто на кого працює... Кажу, що тепер уже на то пішло, що вони навіть своїм співробітникам не можуть довіряти – може, вони підкуплені або ЦРУ, або "Мосадом". І почав на нього насідати, що в них проти мене нема ніяких даних, тому мене ображає їхня підозра, що я передаю за кордон. Бо вони ж мене за руки не злапали – якщо передає "Свобода", то воно мені до лампочки, бо, може, то й прокурор передав. Я написав прокурору, а потім, може, з тумбочки хтось то забрав, коли я був на роботі, а може зі спецчастини. Одним слово, я на нього нагаркав, але він сказав, що то нічого мені не дасть. Але я там в ПКТ не бував, а раз ти ПКТ не відбув, то тебе на тюрму не мають права відправляти.

І вони вирішили, оскільки я там виконував тяжку роботу, мене залишити, а зону фактично розформувати. І якоюсь мірою їм у тому допомогли старі бандерівці. Там були Верхоляк (Верхоляк Дмитро Кузьмович, 1928 р.н, фельдшер. Арешт: 1955. Суд: 14.02.56. 25 р. за участь в УПА), Підгородецький (Підгородецький Василь, нар. 19.10.1925 р., повстанець, заарештований у лютому 1953, увיязнений на 25 р. позбавлення волі, 5 р. заслання і 5 р. поразки в правах. За організацію страйків повторно за засуждений на 25 р. Звільнений 29.03 1981, ще двічі суджений “за порушення пашпортного режиму”. Загалом у неволі провів 32 роки),  Моложенський та Симчич (Симчич Мирослав,  5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА. Увיязнений 4.12. 1948 на 25 р., за участь у страйку повторно на 25. Звільнений 7.12. 1963 р. Без суду 28. 01 1968 увיязнений ще на 15 р., під кінець терміну – на 2,5 р. Загалом 32 р. 6 міс. і 3 доби неволі. Живе в Коломиї Івано-Франківської обл. Активний діяч. Книжка Мих.Андрусяка “Брати горму”, інтервיю в. Овсієнка в “Сучасності” № 2 і 3 2002 р.). Фактично їхніми руками ту зону поклали на лопатки. Ті старі почали шукати того, що непотрібно, а для КГБ то якраз було потрібно. Одним словом, зону вони втихомирили, зона стала мертвою.

В.О.: А як?

Д.К.: Бо інформація не йшла. А раз не йшла інформація – все, зона фактично в полі зору "Свободи" чи "Голосу Америки" не існує. Бо зона нічого не стала давати. Я з тим примирився, а вони ще мене взяли на Україну, хоч я й не хотів. 

А було так. Приїхав з України якийсь Гончар.

В.О.: Так, був такий кагебіст полковник Гончар, у Києві працював, українцями опікувався.

Д.К.: Той Гончар у бесіді все говорив "кругом да около", але кинув таку фразу: «Українські товариші хотіли би з вами побалакати». А я йому кажу: "Знаєте що? То є ваші товариші, то не мої товариші – це по-перше, а по-друге, мені нема про що з ними балакати. Я відбуваю термін – я ся вже набалакав. Ми стільки вже балакали, що вже занадто". – "Ну, я ставлю вас до відома".

Одного разу сиджу я під березою і читаю книжку. А була там така мерзотна худобинка – капітан Рябічев, ДПНК (Черговий помічник начальника колонії. – Ред.). Каже: "Собирайся, пошли на вахту". А я собі подумав, що, може, до мене хтось приїхав на побачення – у нас кімната зайнята, то, може, на сусідній зоні буде. Якщо на побачення, то що там збиратися – я пішов на вахту як був, навіть рушника не взяв, тільки ту книжку.

Прийшов на вахту, а мені дають сухий пайок. Я собі думаю, що, може, мене в Перм. Беру той загорнутий сухий пайок, мене виводять, садять у воронок, воронок рушив. Але я бачу, що конвой у воронку – хлопці-українці. Я їх питаю: "Хлопці, я бачу, що ви українці. То не будьте свиньми, будьте людьми, скажіть, куди ви мене везете? Може, ви мене на розстріл везете?" А один засміявся та й каже: "Ні, не бійся! Ось дивись, який твій маршрут: Чусова, Казань, Харків, Львів, Івано-Франківськ. Отакий твій етап". Боже, у мене й сльози пішли! Голого взяли... Але, думаю, що зробиш...

Привезли на Чусову, мене в «столипін», відвезли в Казань, з Казані по етапу пригнали мене, чоловіче, в Івано-Франківськ. Я сиджу без одягу, нічого не маю...

В.О.: А яка це пора року?

Д.К.: Десь серпень місяць. Рік уже 1979. Вони мене привезли в Івано-Франківськ, кинули межи стукачів і почали різними методами обробляти. Я так виджу, що вони хочуть знати, по-перше, які шляхи передачі інформації на Захід, і, по-друге, хочуть мої архіви, за які вони ще під час слідства мене мучили. Так що я там проходжу досить складну систему обробки стукачами. У той час заарештували Миколу Крайника, з Солукова (28.09. 1979. – Ред.). Фактично в нашій справі, бо він нову організацію також назвав Український Національний Фронт. Вони думали, що я з Крайником зв’язаний. 

Одним словом, вони мене мучать-мучать такими своїми методами, які, на перший погляд, і непомітні. То багато говорити... Скажу лише, що то муки досить дошкульні. Мене викликає якийсь кагебіст, такий Хорошун, гладенький, гаденький. Я вже починаю виходити з себе, бо не маю навіть у що перевдягтися. Уже глуха осінь, жовтень, а мене тримають у тюрмі, обробка триває далі. То я зрештою домігся написати листа братові, аби-м брат мені зміг передати теплий одяг, хоча би сорочку, кальсони теплі. Щоправда, той Хорошун листа передав. А коли я на початку листопада отримав ту передачу, то вже мені нічого не потрібно. Був обхід прокурора перед тими жовтневими святками. Вони так роблять. Начальник тюрми, прокурор і всі з ними зайшли в камеру та й питають, які є питання. То я кажу прокуророві: "У мене є одне питання – я хочу знати, як ваше прізвище". Він мнеться-мнеться, але щось не каже. "А зачем?" – "Бо я хочу скаргу вам подати. У мене таке питання, що я мушу написати". Він м’явся, а потім таки сказав, що Огородніков. Я написав тому Огороднікову, щоб мене негайно відвезли в табір. На яких підставах мене тримають у тюрмі? Що, в мене ТЗ (тюремне ув’язнення)? Мені тут ні передач, ні ларка, нічого. Як тільки я ту скаргу подав, то на другий день мене вхопили на етап, по тому на Харківській пересилці побили... Ту передачу в мене відібрали, той одяг зеки вкрали. Мене в Харкові так менти побили дерев’яними молотками, тими що вікна простукують, що я чорний став. 

В.О.: А чому вони до вас присікались?

Д.К.: Бо то передали з Івано-Франківська. Я ж нічого їм не дав, стукачі з мене нічого не витягли. Марно вони мене привозили, тому вони мені й мстили. Коли я в Казань приїхав, то записався до лікаря та й кажу, що от побої – дайте мені документ, щоби я по тому писав скарги. Як я сказав про скарги, він мені: «Ні, я такого не можу дати – то ти впав». –  "То як же я впав? Від падіння не можуть бути такі страшні синці". Не дав. Я подавав скарги в ГУИТУ (Главное управление исправительно-трудовых учреждений. – Ред.), але відповідали, що факти не підтвердилися, то я подумав: «А шляк би вас трафив з тим усім, нехай, давіться». Добре хоч те, що били по тих місцях, що на здоров’я не вплинуло.

По тому мене привезли на 35-у зону, там поставили на котельні робити. Там тяжка робота. То я вже там докінчив ув’язненя, у 1982 році пішов на заслання. На тій котельні вони мені дали змінного, коли мене вже треба знімати з роботи. І змінним мені попав такий Анатолій... однофамілець того, що з Києва був та помер...

В.О.: Марченко?

Д.К.: Марченка, Анатолія Марченка, який з Ларисою Богораз (8.08. 1929, Харків – 6.04. 2004 р. Москва. Заслання 25.08 1968 – 1972) женився. Він писав, Богоразиха йому обробляла. А він битовик, чистий битовик. Але він усю ту систему пройшов. Останню книгу написав "Від Таруси до Чуни". За неї його знову посадили. Його, напевно, били. Я відчуваю, що його так молотили в дорозі... Він уже був глухий, так що я вже нічого не міг його розпитати, він мені вже нічого не розказував. Я йому віддав і фуфайку, і все, бо там була страшна, каторжна робота. Я знав, що на цій роботі він ся не втримає. Він нещасний, напевно, з тої роботи резиґнував, бо просто він не міг ту роботу тягнути. Його відправили в Володимир, і він у Володимирі й помер. (А.Марченко нар. 1938 р., помер 8.12 1986 р. в Чистопольській тюрмі). Най йому Бог дасть Царство Небесне, він був великим борцем... Він і зараз мені перед очима, якось так я його жалію. Який він страшний прибув у зону, вже й глухий був. Він мені нічого не розказав. Але що цікаво – що мене кинули на заслання в Чуну, звідки його забрали.

В.О.: Як довго вас везли? Чуна – де це вона?

Д.К.: Іркутська область. На Іркутській пересилці бив мене якийсь офіцер, шмаркач. Там мене майже місяць тримали. Ая! То він мене бив за те, що я його не вітаю. А я кажу: "Ну то як я буду тебе вітати? Ти, чоловіче, молодий, шмаркач, а мій термін вийшов ще на Новосибірській пересилці. Я вже є свобідний чоловік – чого ви хочете від мене? Чого ти мене штовхаєш? Як напишу скаргу, то тобі погони обірвуть і ти підеш гній кидати. За що ти мене б’єш?” – “А чому ти мене не вітаєш, не встаєш?" Я кажу: "Чоловіче, втихомирся, в мене скінчився термін у дорозі. Я вже є вільний, я на заслання йду. Крім того, я є старий, а ти молодий. А ще крім того, у нас такий звичай, що хто входить у кімнату, той перший вітається, а те, що ти офіцер – то мені до..." Одним словом, я вже трохи обрів силу, захищав свою людську гідність. 

А в Чуні був кагебіст Єлізаров, погана людина. Щоправда, недовго, його перевели в інше місце. То добре, що там мій родич, майор, виявився... 

Той Єлізаров Масленка спровадив (Куди? Незрозуміло, хто це – Масленко. – Ред). Я відчуваю, що Масленко нічого не був винен, за ту книжку нічого не було. Та ще й Бесараба і якогось другого він спровадив, але, очевидно, він перестарався, то його забрали в Усть-Кут (по-моєму, Усть-Кут чи, може, Усть-Ілим). То він по тому приїжджав, я йому говорив, що видите, перестаратися – то теж є погано. Такого гарного місця, як Усть-Кут, ви не знайдете. А він каже: «Ні, нас перекидають не за те, що перестарався, а просто така в нас система».

Словом, я там відбував п’ятирічку.

В.О.: А до якої там роботи вас поставили? І що там за біда з вами сталася?

Д.К.: Я на лісокомбінаті робив. Подавав ліс на пилорамі. Цілих п’ять років на тому лісокомбінаті проробив. Там мені ноги поламало. Дуже тяжка робота на лісі, дуже тяжка. Але я ще тоді мав трохи сили та здоров’я, то й тримався. Я не скаржуся, що не справлявся – робив нарівні з усіма робітниками, нормально ми там заробляли. Я в гуртожитку жив і в гуртожитку писав. Я постійно писав і все те в лісі ховав. А стукачі доносили, бо вони все допитувалися, що я пишу. Я казав, що листи пишу, але вони стежили за мною і вишукали пакети, які я ховав під вивортю.

Там суцільні концтабори. Там 7 концтаборів було. І був японський цвинтар, бо там японців дуже багато погинуло – японські полонені будували дорогу. Страшна була та Чуна. Тому Анатолій Марченко там не міг вжитися і його спровадили в табір, а потім у тюрму. А я якось там балансував, щоби не дати їм підстав зігнати мене зі світа. Бог мені поміг, що я зумів вирватися живим. І на тому моя одіссея закінчилася.

В.О.: А у відпустку вас не пускали?

Д.К.: Та де! Була телеграма, що мама померла – не пустили. Начальник слідвідділу підполковник Долгих ще під час слідства казав мені: «Доки житимеш – ми тебе не випустимо». Коли була телеграма, то вони мене не пускали, а коли вже Чорнобиль вибухнув у 1986 році, то вони мене пустили, хоч я й не хотів. У Красноярську стукачі хотіли мене вбити... Пустили мене з одною метою: вони думали, що я поїду до Сахарова передавати якусь інформацію, а вони мене на тому спіймають. Вони мені й стукача дали, він мене супроводжував аж до Москви. Але я не дурний, я не поїхав ні до якого Сахарова, а поїхав собі додому, потім повернувся. Але по тому я фактично втік звідти – я привіз десять зошитів, які в різний час повишкрібував у лісі з-під пнів, з-під вивертів. Вони й тепер лежить іще в софі. Я хотів видавати підпільний журнал з Красівським. Але Красівський боявся і не хотів. То я почав видавати підпільний часопис без Красівського з червня 1987 року. Перше число 1’87 вийшло в червні 1987 року. До жовтня п’ять чисел видав. Фотокопії відправив через Сергія Григорянца за кордон. А по тому ще два числа в листопаді й грудні, які називалися "Гомін перебудови". А з січня 1988 року я почав "Альтернативу". Ту "Альтенативу" тягнув аж донедавна. Лише недавно я змінив на "Націонал-демократа", а тепер змінив на новий.

В.О.: Скільки екземплярів ви робили, який обсяг тих журналів?

Д.К.: Якщо тоненький папір, то я закладаю по дванадцять, а якщо звичайний, то більше семи не виходить добре.

В.О.: І куди ви ті журнали віддаєте?

Д.К.: Спочатку возив по Україні. Був у мене такий Микола Береславський у Дніпропетровську (Береславський Микола Олександрович, 1924 р.н., автор самвидаву, спроба самоспалення в КДУ 10.02 1969. 2.5 р. увязн.,), ще одного знайшов у Черкаській області, на станції Багачово, біля селища Ватутіно. Ще возив у Старинці Львівської області, під польським кордоном. Також роздавав на автобуси. Мене постійно КГБ викликало. Коли йшов до КГБ, то по дорозі ховав, а потім коли з кагебістами поговорив, то забирав. Вони не лишали мене аж до ГКЧП. 

В.О.: А офіційний нагляд за вами був? 

Д.К.: Офіційного не було – вони не мали підстав. А неофіційний був. Вони постійно сюди приїжджали, заскакували, але якось так обходилося, що вони не заловили мене з друкуванням. Я тривалий час працював. А коли то все почало валитися, вони на мене рукою махнули.

В.О.: А які були публікації про УНФ, про вас?

Д.К.: Про нашу організацію тепер починають робити дослідження, у часописах публікують деякі матеріали про окремих осіб і в цілому про організацію. Ось недавно мій адвокат Титаренко (він мене захищав, щоб не дали вищу міру покарання) прислав мені листа і витяг із часопису "Західний кур’єр", то його стаття. Свого часу в часописі "Шлях перемоги" була велика стаття доцента зі Львова Юрія Зайцева, що називалася "Терор окупанта" чи "Зброя окупанта", чи щось таке. У двох числах, досить велика публікація. По тому ще була в "Українському історичному журналі" досить ґрунтовна стаття Анатолія Русначенка. У мене всі ці вирізки є. У нашій місцевій районній газеті «Свіча» (?) теж була стаття про Український Національний Фронт. До цього слід долучити досить ґрунтовне дослідження А.Русначенка в двох книгах. В одній книзі, "Національно-визвольний рух 50-90-х років", був цілий розділ, присвячений Українському Національному Фронту. І остання публікація – в його книзі "Розумом і серцем". Ну, і ще багато було інших публікацій, в основному, у львівській пресі. Не всі я маю, але знаю, що там публікувалося.

В.О.: А наскільки об’єктивні ті публікації? Чи є там якісь хиби?

Д.К.: Не можна сказати, що вони об’єктивні, бо кожен автор суб’єктивно підходить до справи. Він може брати якусь окрему особу чи окремий епізод, чи окремі факти, які йому найбільше запам’яталося, чи десь він про них довідався. Ось, скажімо, той адвокат описує такі деталі, які не є, я вважаю, суттєві. Але оскільки йому то запам’яталося ще з тих часів (бо то вже минуло десятки років), то він по-своєму трактує, як уважає правильним. Але то далеке від дійсності. Ну, то важко вимагати від когось об’єктивності. Я підкреслюю, повну об’єктивність дає архів кримінальної справи – так от, як добродій Русначенко, який потурбувався підняти архіви і часописи, які є в Губки. Бо Губка має всі шістнадцять. Із того виросла загальна картина, близька до дійсності. А хто бачив архівів, а бере тільки з голови, то ясно, що він не може подати ні загальну картину, ні навіть окремі епізоди об’єктивно, бо в нього є тільки якісь уривки в пам’яті, він ті уривки старається показати так, що й він до того був якоюсь мірою причетний. 

Тепер щодо того, що я зробив. У своїх часописах, теж самвидавних, я постійно тримав УНФ під увагою, бо то, власне кажучи, мої втрачені найквітучіші роки життя. Двадцять років молодого життя в таких страшних невільницьких умовах, де я втратив здоров’я, мало що не став калікою... Я мав щастя бути в організації з самого початку. Я її творив, знаю майже про всіх людей, вони були близькі мені. Знаю, що робилося, як і де робилося. То, може, керуючись своїм сумлінням (а я вважаю, що моє сумління чисте) я повинен бути чистим у цій справі, як перед самим Господом Богом. То я стараюся внести в неї ясність. Справа ще такого роду, що коли була біда, то мало хто хотів щось робити, а коли велика біда притиснула, то відцурався не тільки Національного Фронту, а готовий був рідної матері відцуратися. А тепер, коли ситуація кардинально відмінна, коли вже не тільки ніхто нічим не погрожує і ніякої біди немає, то в деяких, як ось у Меленя, з’являється бажання щось потягнути до себе, аби й самому ввійти, як би сказати, в історію. (Сміється).

Мене здивувало, що добродій Красівський поїхав за кордон і дав інтерв’ю на радіо "Свобода" абсолютно необ’єктивне. Ось є живий Равлюк, є свідок того всього, він почув те інтерв’ю і каже: "Я здивувався, чому Зеньо все взяв на себе – що він усе то задумав ще в Караганді". То дуже далеке від істини. Чим він керувався, трудно сказати. Не вступаючи в контакти зі мною, він міг собі дозволити таку, сказати б, самодіяльність – розраховуючи на що? Коли він одного разу привіз мене з речами в Слободу, то запитав мене: "Дмитре, а чи щось із того, що ти мав з архівів своїх, залишилося?" А воно дійсно не лишилося – люди самі спалили. Той сховок, де були архіви, люди знайшли і все попалили. Ну, то я кажу: "Зеню, все попалили – нема нічого! Сліду немає, жодного папірця немає". То він собі, може, подумав: «Ади, немає вже нічого, то я собі тепер можу свобідно імпровізувати, бо вже ніяких доказів нема – доведи! А доки ті архіви відкриють... Він досягнув: пам’ятник йому поставили, хоч пам’ятник заслужений. Він у Мюнхені казав, що то все він організував, а Квецко був реалізатором і тільки провалив організацію... Ну, я собі думаю, якщо провалив, то провалив, то таке.

Най мені Господь Бог дасть сили й далі правду голосити, правду писати і доносити її до людей, вносити ясність. Це є справа мого сумління. Я про це багато писав, особливо в "Альтернативах", та й окремо кілька розділів написав про Український Національний Фронту. Я цього зі своєї уваги не випускаю, бо то є важне, то є людські долі. Може, ми фактично на тому нічого не досягли. Але є факт, що ми зібрали якусь кількість людей. Ті люди, може, й не усвідомлювали, що вони фактично відцуралися всього і поставили на карту найголовніше – свій добробут, свої сім’ї, своє майно, свій набуток. От хоч би взяти того Красівського. Маючи гарну жінку, маючи дітей, маючи щойно побудовану хату, він усього того позбувся і пішов на мучене життя, бо в тих дурдомах... Дурдом ще гірше, ніж тюрма. Чи взяти Меленя. Що би я не говорив, але й Мелень, маючи жінку, маючи дітей, маючи хату... Або взяти Дяка, який, маючи роботу міліціонера, де можна було різними способами збагачуватися (бо міліціонери мають велику можливість мати «приварок» із різних місць) – він теж, маючи жінку, маючи дитину... І так кого не візьми – кожний щось мав і кожний раптом усе втратив. Ясно, що такий вибір, коли людина все втрачає і сідає в тюрму – то вже, я вважаю, є велика посвята, велика жертва, і ми повинні то поважати. Навіть якщо хтось хоче щось тепер собі набавити, то я би вважав, що то є дурниця. То з часом усе підрівняється. Воно вже здійснюється. Ось Русначенко – я навіть не сподівався... Прошу вас вибачитися від мого імені перед ним, що я його так не аж дуже важно сприймав, бо я вважав, що з того нічого не буде. Може нашкрябає там невеличку статейку до газети... Але він ерудований і працьовитий. Він тим зайнявся, і, бачите, вийшли гарні речі, які вже мене заспокоїли, бо я побачив, що він людина безстороння і висвітлив об’єктивну правду. 

Оце все, що стосується організації.

В.О.: А що ви самі пишете?

Д.К.: Та я вічно пишу. Майже кожної ночі встаю та й сідаю до столу і щось, бодай хоч пару лінійок, нашкрябаю. І так роками. Я з Сибіру привіз півмішка рукописів, ті рукописи онде лежать, але то вже застаріло, воно вже мені нині тільки пам’ятка того, що я там працював. А коли я приїхав, то почав видавати – 5 чисел "Оновлення-87", два числа "Гомін перебудови", з січня 1988 року я перейшов на "Альтернативу" і видав 278 чисел "Альтернатив".

В.О.: Яким обсягом?

Д.К.: Кожний часопис мав так по 8 сторінок, ну а закладка – вже скільки там могло відбиватися так, щоб було читабельно. Бо спочатку в мене була інша машинка [нерозбірливо], ту я поламав дуже швидко. Купив спочатку таку маленьку машинку, але вона була недовго, черенки всі пооблітали, я її викинув.

Крім того, видрукував ще 55 додатків "Молодий націоналіст", для молоді. Після того перейшов на "Націонал-демократа", видав його щось 77 чисел. А тепер уже почав зовсім новий журнал, бо вже 2000 рік, то я вважаю, що треба оновити. Крім того, написав спогади про Український Національний Фронт під назвою "УНФ за право української нації". А є ще спогади про Михайла Дяка "З років боротьби". Бо Дяк надзвичайно для мене цінна людина. Він багато працював, навіть боронив мене на слідстві. Він помер, коли я ще сидів у пермських концтаборах. На 37-й зоні мені повідомили, що він помер десь улітку 1976 року. (18.08. 1976. – Ред.) Крім того, я ще обробив «Сибірський щоденник». То були би дві нормальні книжки. В одну того я ніяк би не вмістив. Уже оброблено чимало. Якби хтось колись видав ці спогади і «Сибірські щоденники»...

Я дивуюся, що Анатолій Русначенко хвалить того листа Чорновола до Горбачова, який був надрукований у семому числі "Українського вісника". Я був дуже проти того листа. По-перше, ніхто Чорновола не вповноважував звертатися від нас усіх – та ще й до Горбачова. Великий Горбачов! Горбачов – то був наш ворог, бо він керував Комуністичною партією, яка нас тримала в неволі. Чорновіл у тому листі допускався хибних речей. Тому я його постійно називав у своїх тодішніх писаннях хруньом. Наше галицьке слово "хрунь" означає "опортуніст". Він пише в тому відкритому листі, що хотів би зустрітися з Яковлевим, аби обмірковувати з ним питання перебудови. Я вважав, що він не має того права говорити щось із Яковлевим, бо ми, які пройшли довгі роки неволі, повинні робити свою перебудову і не мати нічого спільного ані з Горбачовим, ані з Яковлевим. А він того не розумів, тому я його критикував.

Жаль, що Русначенко не читав мої "Оновлення-87". У мене випадково залишився один екземпляр, а решта погоріла. Згорів той сховок на тартаці, де я працював. Згоріли всі матеріали. Але випадково один екземпляр залишився, він у мене є.

А ідея була така, що ми повинні починати будувати Україну з того місця, на якому зупинилися Винниченко й Петлюра. Вони у 1918 році зупинилися на другій Народній Республіці – от із цього моменту й починаймо тепер будувати Україну. Тобто продовжуймо. А Чорновіл пропонує конфедерацію, щоб домогтися від Москви більше прав Україні. Я вважаю, що ми взагалі не повинні на Москву звертати увагу – ми повинні будувати таку українську державу, яку традиційно будували наші великі державники. Пилип Орлик, який у своїй конституції визначив основні контури нашої держави. Микола Міхновський, який запропонував гасло "Самостійна Україна". Липинський давав свої настанови. Грушевський, Петлюра і їхні послідовники – то вже нині широко відоме для загалу. Я тримався думки, що нам треба йти шляхом, який прокладали Мазепа, Пилип Орлик, пізніше Микола Міхновський, Липинський, Цегельський, пізніше Коновалець, Петлюра, Виниченко, Бандера, далі Український Національний Фронт. Я вважаю, що програмові настанови УНФ – то була завершальна політична настанова для шістдесятництва, щоб осягнути найголовніше – незалежну державу. Чого ми зрештою й досягнули в серпні 1991 року.

М.М.Квецко: Я – Квецко Михайло Миколайович, 1962 року народження, є племінником Квецка Дмитра, тобто він мій вуйко. Пам’ятаю, що мені років 7 було тоді, коли наїхало дуже-дуже багато солдатів, розташувалися навколо нашої хати. Було чоловік 30-40. Вони приїхали зі своєю кухнею і були тут декілька днів. Усе перевіряли, кожний квадратний сантиметр навколо хати, зривали в стодолі (в хліві) всю підлогу, сіно перевіряли таким піками. У хаті моєї мами (у нас є дві половини – на одній половині жила моя вуйна, тобто вуйка Дмитра мама, а на другій половині моя мама) всі образи відривали зі зворотної сторони, перевіряли. Першого для моєї мами вдома не було, а коли мама прийшла і підняла і крик, яке вони мають право, бо вони і в комору полізли, то один із них каже: "Ви станьте сюди, подивіться трішечки ближче". І раз – сфотографували її та й кажуть: "Жіночко, ви вже в нас берете участь у перевірці". Так що мама замовкла, а вони щось на неї накричали. Таке мені запам’яталося.

А потім ще десь там через 3-4 хати городи перекопували. Дуже багато було солдатів. Я ще це запам’ятав і тому, що вони мене пригощали консервами. Відкривали банки і їли прямо на вулиці, коло хати. Люди на те дивилися, як на диво. Щоправда, в той час була така система, що не дуже про це й розмовляли, бо боялися. Моя вуйна скільки пережила! Пам’ятаю, що наче на суд її у Франківськ возили, а вуйна нікому-нікому про це не казала, їздила сама. Аж через років десять ми дізналися, що наша вуйна їздила на суд.

Коли я вчився в інтернаті в Долині, десь у 7 чи 8 класі, то написав якийсь твір. Донеслося директорові, він мене викликав, потім донеслося в міліцію. Щоправда, там мене тільки посварили. Але що я готувався в 1980 році на юрфак поступати, по-моєму, в Свердловськ, то мені в Долині в КГБ сказали: "Хлопче, тобі, крім пастуха, нічого не світиться". Я тоді замовк і більше нікуди не рипався.

Д.К.: Хотів би поправити. Справа в тому, що коли вони мене арештували, то зробили обшук у Кропивнику, де я вчителював. Обшук не дав ніяких результатів – вони нічого там не знайшли, хоч цілий день ціла машина солдатів усе перевертала.

І ще така справа. Перед тим, як нас мали арештувати, я дав цілу купу наших часописів їхньому аґентові Легдану Ярославу. Той Ярослав, очевидно, дав ті часописи в КГБ, вони там зробили з них фотокопії і повернули йому, аби він віддав мені. Вони думали, що коли він мені їх поверне, то я вже нікуди їх не встигну подіти, бо тоді залишалося день чи два до арешту й обшуку. А якраз перед обшуком увечері прийшов до мене Дяк Михайло. Я йому кажу: "Михайлику, на оці журнали і десь так заховай, щоби ти вдома не мав їх, бо не виключено, що нас можуть схопити". Михайло дав їх у Мізуні в одну надійну хату. Коли мене арештувати і прийшли до мене з обшуком, то мали надію знайти всі ті часописи – і вже є готовий матеріал, слідство їм піде легко. Але шукали цілий день і нічого не знайшли. То їх здивувало. Не знайшли вони нічого і в Дяка – десь пропали журнали! І тоді вони, очевидно, допустили, що я за той день міг віднести їх сюди в Слободу. Тому 22-23 березня зробили тут ґрунтовний обшук. Вони знають, як шукати – у них практика велика. Але не знайшли тут абсолютно нічого.

Почалося слідство, я два місяці мовчав, а коли заговорив, то приходить підполковник Долгих і каже, щоб я то все віддав, бо інакше мені на світі не жити. "Если отдашь, мы сделаем все, чтобы как можно уменьшить тебе срок". А тоді подумав, що я би віддав, але там були такі речі, що обтяжили б моє становище. Будуть далі копати, там було багато архівів. І вирішив: ні, не буду давати.

Коли вони переконалися, що нічого з мене не витягнуть, то в липні зробили ще оцей другий обшук. Тоді вже шукали не лише в хаті, а й по окремих віддалених місцях, де, як вони міркували, могло щось бути. Той обшук теж нічого не дав.

Бачачи, що мені загрожує смертна кара, я пішов на таку, сказати б, авантюру. Коли справа вже була закрита і мене передали у відання прокуратуру (бо коли закривають слідство, то в’язня передають від слідства до прокуратури), то я попросив коридорного чергового, аби мене повели до слідчого, бо маю заяву. Я написав заяву, що в мене справді є архіви, але я не вважаю за потрібне давати їх слідству, бо вони не мають якоїсь вартості. Написав ту заяву, прийшли конвоїри, привели в будинок КГБ, слідчий питає: "Ну, что надо?" Я сказав, що маю заяву, що я дійсно маю архіви, але оскільки вони не становлять інтересу для слідства, то я не вважав за потрібне їх віддавати. І при тому я подер ту заяву й викинув. Потім то вони, мабуть, склеювали її. (Сміється). Я міркував так. Якщо вони мені винесуть смертну кару, то не розстріляють тільки тому, що будуть зацікавлені якось отримати від мене ті архіви. 

М.М.Квецко: Але пізніше, десь у 1977-78 році сусідські хлопці принесли мені коробочку – зубний порошок продавався в таких металевих квадратних коробочках. У ній був шрифт.

Д.К.: Той шрифт є й тепер у мене. То з тих архівів. Мені люди віддали печатку УНФ, а кліше журналу “Воля і Батьківщина” не збереглося, його спалили. Це той шрифт, що Ільницький накрав. А все інше, що людям попалило в руки, вони зі страху попалили.

Отакі справи. Так що обшук тут був два рази. Тут цілий день робили такий ґрунтовний обшук, що коли я через 20 років повернувся, то переконався, що вони все обчистили. Відчувалося під час слідства, що архів їм був дуже потрібний. Вони дали мені на підпис протокол обшуку. Позабирали все. Конфіскували майно. Я планував з Дяком тікати в ліс, ми мали забрати зброю. Я купив собі надувний матрац, спальний мішок, купив намет, то вони все те позабирали. Гроші я мав для підпільного життя...

М.М.Квецко: А сусіди кажуть, що вуйко вижив завдяки тому, що з молодості готувався до того, займався спортом. Він бігав, у гори ходив, на лижах ходив. Він у річці й зараз купається взимку. І це його врятувало.

Д.К.: Мені здається, що не тільки.

М.М.Квецко: Правда-правда. Може, Бог поміг – вуйна не раз службу наймала.

Д.К.: Така була Божа воля. Слава Богу, нині маємо можливість відтворити правду. А шановний пан Василь і цю розповідь спише, вона піде в люди, люди прочитають.

В.О.: Як-не-як, а ми все-таки щасливіше покоління, бо перед нами багато поколінь погинули, не маючи надії на те, що правда про них буде сказана, що буде українська держава.

Д.К.: Ні на що не мали надії. Так що ми дійсно щасливе покоління, бо ми побачили, що наші страждання, наші муки, наші довгі роки неволі марно не пропали.

В.О.: А оці хлопці – Стус, Тихий, Литвин, Марченко – вони погинули зовсім недавно, у 1984-85 роках.

Д.К.: Та й Світличного фактично неволя доконала, і Сокульського, і Красівського. А Дяка – так рано пішов з життя. Так що ми дійсно щасливі, що нам Господь Бог дав можливість тут, у такій гарній хаті сидіти в теплі та й погомоніти.

В.О.: Та ще й так дотепно та весело про це говорити.

Д.К.: Ну, добре, дякую, вимикайте.

В.О.: Це було 4 лютого 2000 року в Слободі-Болехівській у Дмитра Квецка. У розмові взяв участь його племінник (або ж небіж) Михайло Квецко.

[Кінець запису]

 

Фото В.Овсієнка:

Kvecko  Фотоплівка 7946, кадр 31А. 4.02. 2000 р., с. Слобода-Болехівська. Дмитро Миколайович КВЕЦКО.

 Share this

It may be interesting for you

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИДАННЯ: МИХАИЛ ХЕЙФЕЦ. ИЗБАННОЕ. В ТРЕХ ТОМАХ.. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОПАДЮК ЗОРЯН ВОЛОДИМИРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

ХЕЙФЕЦ МИХАЙЛО РУВИМОВИЧ. Паповян Олександр, Захаров Євген

Персоналії / Український національний рух

МИКИТКО ЯРОМИР ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МАСЮТКО МИХАЙЛО САВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

ЗРАДА БАТЬКІВЩИНИ

Ґлосарій

ВОЛЯ І БАТЬКІВЩИНА

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКА ЗАГАЛЬНОНАРОДНА ОРГАНІЗАЦІЯ (УЗНО); УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ-2 (УНФ-2)

Ґлосарій

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ФРОНТ (УНФ)

Ґлосарій

ШІСТДЕСЯТНИКИ (Ш., шістдесятництво)

Персоналії / Український національний рух

МЕЛЕНЬ МИРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МЕЛЕНЬ МИРОСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КУЛИНИН ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ДЯК МИХАЙЛО ДМИТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU