МАРМУС МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ

 349914.07.2005

author: Овсієнко В.В.

Микола МАРМУС

2 квітня 2000 року в його домі в с.Росохач, у присутності Петра Винничука, Миколи Слободяна та Володимира Мармуса;

3 квітня в домі Миколи Слободяна  – Софія МАРМУС (АЛІЄВА),  дружина Миколи

М.Мармус: Я, Мармус Микола Васильович, народився 1 квітня 1947 року в селі Росохач. Наш батько Василь був 1904 року, прожив 74 роки, помер 1978-го. Мати 1910 року, Михайлина Миколаївна Погрібна, прожила 78 років. Тут я закінчив середню школу. 1963 року пішов на роботу –  вчитися на столяра в Чортківський "Міжколгоспбуд". Там і працював до арешту 1973 року.

У 1972 році ми з братом Володимиром дійшли такої думки, що треба б якось відзначити 55-у річницю проголошення незалежності України. Зійшлися ми зі своїми односельчанами-товаришами і обговорили це. З перших були Петро Винничук, Петро Вітів, Микола Слободян, Микола Лисий, Володимир Сеньків, Андрій Кравець. Потім треба було ще одного, дійшло до Степана Сапеляка. Але хлопці були трошки не згідні з цим, тому зволікали до останку. Уже перед самою тією операцією хлопці дали згоду, щоб його прийняти в нашу організацію. Він тоді склав присягу.

В.Овсієнко: А як відбувалося прийняття до організації? От як вас приймали?

М.Мармус: Крім бесіди, складалася присяга. Її написав Володимир Мармус, мій брат. Кожен мусив її прочитати. Я вже дослівно не пам’ятаю її, але там було, що я, такий і такий, присягаюся на тім, що буду тримати таємницю, якщо я зраджу, то нехай рука товариша покарає мене. У такому дусі було. Мене приймали в центрі села, там такий будинок будувався. Приймали мене брат, Винничук, Сеньків. А декого в лісі приймали –  кого де, не всіх разом. Я був серед найперших. З Сапеляком було трохи більше церемоній –  його щось не дуже хлопці хотіли, щось недолюблювали.

Ми вже тоді готували прапори, купували матеріал на прапори, фарби, вибирали місця, гасла писали. Купили простий папір –  шпалеру. Не було в нас такого доброго паперу. Прапори шили у Миколи Слободяна.

В.Овсієнко: Вручну, чи швейна машинка була?

М.Мармус: У нас не було швейної машинки. З матеріалом, звісно, було трохи скрутно. Шукали по магазинах, випадково знайшли синій. І древка треба було зробити. Я їх зробив, тому що я в столярному цеху працював. У Чортківський «Міжколгоспбуд» після арешту приїжджали, експертизу робили, на яких саме верстатах то робилося.

Ми вважали, що нам тоді досить повезло. Ми тоді брали участь у сільському хорі і мали їхати з концертом. Три дні ми збиралися. Ми знали, що ввечері 21 січня маємо йти на цю акцію. З концертом не поїхали, бо була проблема з машиною, нічим було їхати.

Ми через ліс пішки пішли всі разом до Чорткова. Тільки Сапелякові ще з вечора доручили завезти прапори. Ми дали йому ті прапори, посадили в автобус, наповідали-наповідали, та він не все виконав.

Петро Винничук: Ми витратили, певно, з годину, заки-м його знайшли в Чорткові. Так не могло бути, щоб листівки вивішувати окремо, а з прапорами ще раз повертатися на те саме місце.

Володимир Мармус: Йому було сказано, щоб він нікуди не заходив у Чорткові, щоб його ніхто не видів. А він ту домовленість порушив –  з пакетом зайшов до своїх родичів. Йому було сказано, щоб він знайшов якесь місце і пробув той час, поки ми підійдемо. Щоб не виказав себе. А він з’явився в Будинку культури, з дівчиною. Потім дав їй знак, що кудись поспішає, лишив її і побіг, бо призначена година надходила. Вже коли крутилося слідство, то дівчина сказала: «Та він у мене був, кудись спішив, чимось був обмащений».

М.Мармус: Цією справою займалося КГБ не тільки Чортківського району й області, але й Київ був причетний. Тоді буквально всіх перепитували, хто де був такого і такого числа, так би мовити, в кого яке алібі було. Я знаю зі слідства, що там у родичів Сапеляка був ще один чоловік, який у минулому був тюремним наглядачем. І він примітив, що коли Степан зайшов, то поставив на ліжко згорток. (То були древка і прапори –  все разом там було). І пішов з дівчатами на танці. Кагебісти перепитували, хто був на танцях чужий. Там сказали, що така-то дівчина була з чужим хлопцем. Отак на нас вийшли. А ми не подумали на Сапеляка. Той чоловік сказав, що якийсь хлопчисько приїхав з пакетом, і так воно дійшло, дійшло. То було вже в попередньому звинуваченні, а потім нам дали обвинувальний висновок підписувати, ширший. 

В.Овсієнко: У вироці розписано, як воно виявлялося?

М.Мармус: Процедура була доведена, де ми там були, як то все відбувалося. Наскільки я пам’ятаю, Сапеляка, по-моєму, 17-го арештували?

В.Овсієнко: За вироком –  19 лютого 1973 року.

М.Мармус: Так, йому звинувачення висунули 19 лютого, але його на день-два борше взяли.

В.Мармус: Я не знаю, чи хтось із з вас пам’ятає, як він тоді примчав зі Львова і прийшов до мене. То вже було ввечері, в хаті нема як балакати, бо родичі, надворі теж не знаєш, чи хтось там за плотом не підслуховує. А з нього так гонить, як мотором –  те-те-те, розказує. Я то ніби одним вухом слухаю, що він каже, а сам думаю, що і як робити. Треба до хлопців побігти, перебалакати, що й як. Після того ми здибалися, балакали –  чи в той самий вечір, чи то десь на другий день. Цього ніхто не пригадує –  коли саме ми говорили. Бо на другий день, я знаю, зранку поїхала одна чи дві машини вгору по вулиці, і вже в Сапеляка був обшук.

М.Мармус: Тоді ти, Володимире, спитав Степана, чи він ту твою записну книжечку надійно сховав, а він сказав, що поклав за крокву так, що її ніхто не знайде. А вона стояла на столі. Точно не пам’ятаю, яке число було, 18 чи 19, Але тоді ти питав його за ту записну книжечку, де ж він її лишив. У ній повстанські пісні і все інше було записане. 

В.Мармус: Він казав, що мама вже десь її віднесла, що вже вона навела порядок, що нема що боятися обшуку.

В.Овсієнко: Пане Миколо, за яких обставин вас заарештували? Ви чекали арешту?

М.Мармус: Тільки Сапеляка арештували, хлопці сказали: "От і маєте". Докорили, що ми з братом не послухали їх, що прийняли його в організацію –  то є ніби наша вина, у них трошки й кривда була на нас. Ми впали в паніку, подумали зразу десь виїхати, змінити місце проживання. Хотіли десь трошки побавитися в партизанку. Але 24 лютого взяли Володимира, 22 березня Миколу Слободяна, а мене, Винничука і Кравця 11 квітня.

В.Овсієнко: Брата забрали з цієї хати?

М.Мармус: З цього подвір’я, він у хаті був. Він прийшов з роботи, ще йому дали їсти. Ми збиралися йти в село до хлопців. Але хату обскочили, зайшли до хати їх трьох чоловік –  один став у дверях, а ті під вікнами були на подвір’ї. То нас нікого не пускали надвір. А представився той Мальцев, начальник районного КГБ, майор. Тут у нас були деякі знаки, гроші, медалі. І був знак –  чи то медаль, чи орден –  українських січових стрільців. Знайшли, і той Мальцев так грубо прикладав його татові до чола, що, мовляв, виховав таких синів. Він звертався на "ти". Було трошки кривдно, що до нашого батька він собі дозволяє на "ти" говорити. Ми трохи посперечалися. Ну, тоді вже всі зрозуміли, що й на нас черга.

Трохи ще поїздив я з «хвостом» на роботу і з роботи. Я їздив через Чортків, з пересадкою. Їдеш в автобусі –  хтось тебе весь час супроводжує. І на роботі весь час.

По тому 11 квітня вранці нас чотирьох забрали. З вулиці забрали Вітіва, мене, Винничука Петра і Андрія Кравця. Нас привезли у Тернопіль. На допит водили нас на третій поверх. Я забув уже, в якій я камері був –  здається, в 11-й.

Я вже бачив, що справа наша програна, що тут нема чого відпиратися, що вони вже, в основному, все знають. Ну, деяких деталей не знали, але по тому вже виясняли. Напевне, Сапеляк розказав більше, ніж усі хлопці далі.

Слідчий Сапеляка був Бідьовка, а наш слідчий був майор Касьянов. Він усе наголошував: «Щось у тебе з очима не в порядку, напевне, тебе треба відвезти до лікарні, в психлікарню, перевірити тебе», –  так страшили цілий час. Давали на деякий час передишку –  тиждень могли не викликати, два тижні. А по тому вночі раптово будили, викликали. Таке було неодноразово. Що цікаво: я сам такої натури, що не маю дуже багато говорити, а тут –  хочеш поговорити. Думаю: що таке зі мною? Наче спокійний такий, а тут щось дуже багато хочеш балакати. І не можеш збагнути, що таке сталося? Сам собі дивуєшся.

Хотілося знати відносно Сапеляка, що його забрали зі Львова, з університету, де він там буцімто вчився. Взагалі то ми думали, що він учиться. А потім Касьянов сказав: «У якім там університеті він вчиться? Просто десь там працює лаборантом». Думали, що, може, його вже встигли виключити. Потім вияснилось, що він там і не вчився, що це було ним придумане.

Вирок нам винесений 24 вересня 1973 року, але ж суд тривав, мабуть, днів десять. Суд був закритий, тільки на вирок дозволили впустити родичів у зал. Були моя мати. Але ж погасло світло. Ми не знали, чи то спеціально виключили, чи ні. Тоді всіх із залу вигнали на коридор. Внесли свічки, так ніби мали їх напоготові. Ну, напевне, спеціально так було вчинено, бо звідки вони могли мати стільки свічок? Зачитали нам вирок при свічках.

В.Мармус: Десь на перший чи другий день судового процесу ми бачили, що ввійшов був один чоловік до зали. А ми якраз щось уточнювали, сперечалися –  прокурор, суддя і кілька тих адвокатів. Той чоловік так собі свобідно зайшов, посидів якийсь час і пішов. Це був перший секретар обкому партії. І ніби абсолютно ніхто більше цією справою не цікавився. Нарешті на зачитанні вироку в такій обстановці, що погасло світло, десь там у кутку, ззаду, біля дверей, притиснуті конвоїрами, міліцією були наші батьки, родичі.

М.Мармус: Після суду нас етапом привезли в Київ. Нас везли разом –  Мармус Володимир, Сеньків Володимир, Винничук Петро, Слободян Микола, Кравець Андрій, Сапеляк Степан. У Києві нас розкидали по різних камерах. Три рази перекидали по камерах. Через днів чотири, чую, збирають на етап. Я попав, Сеньків Володимир і Сапеляк Степан. Доїхали до Харкова, де нас розділили –  Сеньківа і Сапеляка забрали скорше, а мене ще лишили. Пізніше я дізнався, що Сеньків з Сапеляком попали на 36-у зону, в Кучино, а я на 35-у, на станцію Всехсвятська, посьолок Центральний.

Коли мене після бані та карантину привели голити, бо мене трошки довше везли, а я не мав чим голитися, був зарослий, то Василь Підгородецький, старий 25-літник, каже: "Мармус, ми тебе тут уже тиждень чекаємо. Тут Володимир, твій брат, сидить, чекає". Я з Підгородецьким тоді здружився. У нього характер веселий, він життєрадісний чоловік, хоч і відсидів на той час уже 18 чи 19 років.* (*В.Підгородецький, 1925 р.н., ув’язнений 1953 р., загалом провів у неволі 32 р.). Вони такі люди, що могли підбадьорити, могли трошки заспокоїти наші молоді душі. Каже: "Брат тебе вже тут зачекався".

Мене в зоні зустріли з музикою –  прибалтійці мали якісь свої народні інструменти. Наші заварили відро чаю, чаєпиття влаштували. Мене це трошки здивувало, що люди так і лишилися людьми, що вони мали ті самі почуття, радощі, і смуток. Що цікаво, ми молоді попали, а вони ж такі, як ми їх називали, «старі парубки» –  їм уже кому 45 років, кому за 50, а вони лишилися в чомусь пригальмовані, такі справді старі парубки. Але вони були життєрадісні люди.

Нас у зоні не примушували встрявати в якісь акції, але стався такий цікавий випадок. Тоді Володимир був трохи хворий. А руські шовіністи захотіли зробити акцію проти євреїв. То ми їм увечері пригрозили розправою. Це були, в основному, солдати-перебіжчики, вони мали до 10 років ув’язнення. Ми з ними так само дружили, у волейбол грали чи в футбол, в інші ігри. А наші партизани почали з’ясовувати, хто з ким. Тоді ми мусили сказати, на котрій ми стороні. Хоча на початку ув’язнення ми в акціях не брали участі, але тут мусили визначитися: або ми з тими шовіністами будемо, або з партизанами будемо наводити порядок у зоні. Так нас і спитали: «Мармуси, куди, хлопці, йдете?». Ті шовіністи здали свої позиції. Двох чоловік із зони забрали, то вони з тими євреями дали собі спокій. А то дійшло до того, що в бані вони одного приперли і ледь не позбавили його життя.

В.Овсієнко: А ви пам’ятаєте імена тих шовіністів?

М.Мармус: Один був Петров, ще один руський Кобилкін, От шкода, Володимир би зараз той епізод підгадав. З євреїв були Якман, Мишинер, Бутман, Хнох, Ґлузман –  вони, правда, зараз усі виїхали в Ізраїль.* (*Семен Ґлузман живе в Києві. –  В.О.). Школьник там був, але Школьника вони не чіпали

Був ще був другий цікавий випадок. У нас там у 35-й зоні сидів той... Його потім поміняли... 

В.Овсієнко: "Поміняли хулігана на Луїса Корвалана". Володимир Буковський?

М.Мармус: Так, Буковський. Він був з мого, з 1947 року, цікавий, спортивний хлопець. Правда, я з ним був недовго. Він два листи написав у зону, а потім заглохло. Іван Світличний був, небіжчик уже, –  він був світило зони. Такий спокійний, усі його любили й поважали.

Отже, спочатку нас не брали до акцій, а коли ми зайняли цю сторону, то вже стали брати участь. Як я те зразу зрозумів –  нас просто перевіряли. Дали переховувати нібито готову інформацію. Я не міг того розгортати й дивитися. 

Одного разу я знаходжу в коробці від сірників щось таке у плівці замотане, заклеєне, сірником припечене, так що й вода не протече. Я вже знав, як то переносилося, де трималося. Знайшов –  що робити? Пішов я до Євгена Пронюка, попросив подивитися. Кажу: «Якщо це робиться, то невже в таке місце можна поставити?» Вияснили, в чому справа, –  то євреї тримали, був там один такий безвідповідальний  чоловік. Пронюк каже: "Раз уже на те пішло, то бери й переховуй до певного часу, але так, щоб у будь-який час можна було взяти". Я тиждень тримав на тім місці, за яке я відповідаю, а потім мені довірили більше. Вони приглядалися до мене. Так мусило бути –  то ж зона, і хоча здавалося, що ми знаємо один одного, але треба було упевнитися.

Потім уже ми брали участь у голодівках за Ігоря Калинця, за Гриву, за Івана Світличного добивалися, бо його забрали в 36-у зону. До речі, він по тому повернувся і розказував, як із Сапеляком зустрічався і пропонував йому, як писати вірші.

Десь через півтора року забирають Володимира на етап. Я не знав, куди його забирають. Як згодом з’ясувалося, на 37-у зону, селище Половинка. Так нас розлучили. Трошки було прикро, але то ж таке... Вони ж зобов’язань перед нами не мали, що будуть тримати разом. Забрали –  то забрали. З дому прийшли тривожні листи, мати переживає, батько пише: "Що ж ви таке наробили? Нам легше їздити до вас на побачення в одне місце, а їхати до одного, а потім до другого...". То не так далеко, але це не від нас залежало. Там я отримав листа від Володьки, що він на 37-й зоні.

В.Овсієнко: А ви могли писати один одному листи?

М.Мармус: Так, могли. На суворому режимі дозволяли писати два листи на місяць. Я писав один додому, другий братові. Але воно вийшло на добре, бо Пронюк побував на 37-й зоні і домовився з Володимиром, яким способом можна передавати інформацію. Ми той лист використовували –  який з мене був писака, але мусив попотіти, тому що в лист треба було вкладати якийсь зміст. Ти, мабуть, знаєш, яким то способом –  то досить мені подобалося. Можна було подати невелику, але все-таки інформацію. У нас було дві однакові книжки... 

В.Овсієнко: Такі речі, може, й не треба розказувати –  ану ж комусь іще пригодяться.

М.Мармус: Нараз хочеться, бо питають. Це досить цікаво і просто.

По тому не минуло й півроку часу –  мене забирають на етап. Навіть не сказали, що з речами –  я думаю, куди ж викликають? Забрали на етап, перевезли недалеко, на 37-у зону. Дивлюся –  там такий розгардіяш був, а тепер уже стали нові лідери, Володька має навколо себе прихильників. З тихої зони стала «неблагонадійна». Уже наші йшли на заслання –  Андрій Кравець, Микола Слободян. А Петро Винничук і Володимир Сеньків –  не своїм ходом, виносили їх із зони на руках.

Був такий цікавий момент. Деякі люди мали листи і думали якимось способом забрати їх на волю. Дмитро Верхоляк подарував мені шапку –  таку "петлюрівку", досить файного крою, мені подобалися. Я думав, що за всяку ціну візьму її. Коли мене перевозили на 37-у зону, то поставив її в чемодан із тими заарештованими речами, що за зоною. Мав там і деякі листи та записи Андрія Коробаня, Василя Долішного –  щоб вивезти їх із зони, так, думав, буде простіше. А коли мені звільнятися, то приносять речі з того складу за зоною. Дивлюся –  то не мої речі! Кажуть: "Ваші речі згоріли". Тоді був невеличкий скандал –  я сказав, що не піду з зони, поки мої речі не повернуть. Жінка, яка відповідала за ту комору, де зберігалися наші особисті речі за зоною, почала плакати, просити: "То я винувата –  вони не згоріли, я просто переплутала". Я все одно відмовився йти. Протримав я їх так, що вже й солдати, і начальник конвою –  офіцер прийшов і сказав, що він довше не може чекати. А мене виводив із зони офіцер, що як руський цар писався, старший лейтенант Романов. Каже: "Знаєш, давай іди так –  я не буду перевіряти твої особисті речі". Я вже згодився, тому що мав листи, які Володька підготував. Я вже відмовився від тих своїх речей, що в складі за зоною, мені нашвидкуруч перевірили речі, які я мав, а листи і записи навіть не чіпали. Я з тим досить благополучно виїхав із зони.

Привезли мене в Свердловськ. Лежу вранці в камері, читаю –  "Калинець". Це він шариковою ручкою написав, коли проходив етапом через ту камеру. У Тюмень я приїхав уже під весну, вже квітень настає, весна. Дали мене на заслання в Ісетський район (там річка Ісеть), в село Шорохово. Грошей нема, їсти нічого, тут уже весна, а я в тім бушлаті. Директор радгоспу не дуже хоче мене прийняти: «Я вже маю двіста "хіміків", а ворогів народу мені не треба». Але все-таки мене там лишили, дали на свинокомплекс оператором, тобто кухарем для свиней, причому незамінним.

А тут, як у кожного засланця, в самого проблема з їжею –  хоч бери та й кради, бо до зарплати далеко, позичку не виписують нікому. Пішов я до хлопців-"хіміків", з Харкова там було двоє чоловік: "Хлопці, позичте 5 рублів, хоч би додому телеграму дати, щоби грошей надіслали". Вони мені позичили тих 5 рублів, я відразу пішов на пошту і дав додому телеграму. З дому отримав невтішну телеграму, що якраз тоді помер батько, вже поховали його 12 квітня 1978 року. Через деякий час переслали гроші телеграфом.

За той час я познайомився з Сонею, її дівоче прізвище Алієва, потім вона стала моєю дружиною. Вона була молода, якось простіше, але з розумінням на те все дивилася. Щойно закінчила тоді сільськогосподарський інститут, приїхала на свинокомплекс на практику. То вже було якось легше. Спочатку вона мені допомагала, наше знайомство перейшло в дружбу. У неї виникли проблеми з директором того радгоспу. Справа в тім, що вона дружила з його дочкою, він був, так би мовити, другом її сім’ї. А тут усім стало відомо, що вона познайомилася зі мною, підтримує дружбу. Він не хотів цього, погрожував її з роботи зняти. Вона на те не зважала, і то мені дуже сподобалося –  що вона могла за себе сама постояти. Так дружба наша міцніла.

Одного разу був такий випадок. З Тюмені приїхав полковник, начальник КГБ –  біда, що я забув його прізвище. Приїхав з перекладачем, так само кагебістом, який мав йому перекладати на російську мову, бо російською я не то що принципово, але не досить добре вмів говорити. Приїхали –  мене нема там, де я мав бути, де мав кімнатку. Зчинили тривогу –  на роботі нема, вдома нема. А я був у дівчини. Зрештою мене знайшли, всі зраділи, що я не десь у «самоволці», що з села не втік і не порушив режим. Він мені навіть сподобався, той чоловік. Як виявилося, він колишній учитель історії, його забрали на роботу в КГБ, він дослужився до полковника. По тому він ще раз приїжджав до мене, вже без перекладача, допоміг мені з відпусткою додому, яку надали через рік часу. Чомусь ці районні начальники не хотіли дати, а по тому –  чи це спеціально так було зроблено? –  коли я звернувся до того полковника КГБ, то він мені допоміг, я без перешкод приїхав додому. Коли я повернувся з дому, то дізнався, що він якось випадково помер... До мене потому приїздив той перекладач, він уже зайняв його місце. Той полковник КГБ тоді був досить молодий, йому було років 50, такий цікавий був чоловік.

Я вже казав, що той кагебіст зрадів, що знайшов мене і що я не порушив режим та не виїхав десь за межі села. Навіть щоб виїхати в район, то треба було брати дозвіл. А в область взагалі неможливо було виїжджати –  тільки тоді, коли їхав у відпустку. Ми були без документів, не мали паспортів –  тільки довідка про звільнення і маршрутний лист.

У Шорохово на заслання привезли мого брата Володимира. Я вже через півроку звільнявся, а його привезли. На той час ми з Сонею ще не були одружені. Та там і не було де одружитися –  церкви не було. Навіть у районі церкви не було. А я хотів тільки через церкву, не так, щоб тільки підписи були.

Через півроку, в квітні 1981 року,  я звільнився з заслання. Соня лишилася там, народила мені сина. Щоправда, він помер під час пологів, Володимир називався. Через рік, 1983 року, вона народила другого сина, Василя. Він у мене сибіряк, він там народжений. У мене всі діти там народжені. Так сталося, що я її забрав у Росохач тільки через рік, Василеві було вже півтора року. Я привіз їх сюди жити на постійно. Ми взяли шлюб у церкві. А коли в 1985 році мала народитися Ганя, ми з дружиною побоялися –  тут були якісь хвороби при пологах, тому вона поїхали народжувати в Сибір. Бере Василька з собою, вірніше, я їх відвіз, залишив там на три місяці. Вона народила Ганю, побула там, поки не окріпла. Я за ними поїхав, перевіз їх сюди. Так само коли мала народитися Оксанка в 1986 році, то вона знову забрала Василька, Ганю та й поїхала народжувати в Сибір. Я по тому привіз їх уже чотирьох. Так що вони в мене всі сибірські, їм там видавали свідоцтва про народження чи, як називають, метрику.

Коли я повернувся з заслання додому, то проблем не було, де жити. Щоправда, говорили, що мені можуть не дозволити прописатися. Вони вважали, що ми повинні б десь на Сході України жити. Але не наполягали, а ми не дуже хотіли залишати ці місця, то мене прописали в Росохачі, на своїй батьківщині. Ще мама тоді жила, вона була задоволена тим, що хоч один син є вдома, бо Володька ще був на засланні. Коли я почав перевозити жінку з дитиною, показав фотографію, то мати навіть не повірила, що в мене вже є такий великий син, втішилася тим і сказала: "Почекаємо, поки Володимир не прийде, щоб ми якусь мали хату поставити". Ми почали стягуватися на нову хату –  щоб на двох. Розраховували так, що обидва тут будемо жити. Але Володимир перебрався в Чортків. Він жив у сестри Гані 5 років, а через деякий час одержав ту квартиру, де зараз проживає, а я от на своїй батьківщині.

Коли брат Володимир повернувся сюди, то він більше їздив до Києва, мав там зустрічі. Він сказав, що пора вже в нас у районі щось створювати. Ми вирішили створювати «Меморіал». Це був 1989 рік. Нам чинили деякі перешкоди. Тоді вже імперія закінчувалася, всі то розуміли, але вона ще чинила передсмертні зусилля. Але «Меморіал» був створений. Навіть рік часу не минув, як ми створили Рух. Брат був голова «Меморіалу», то мусив стати ще й головою Руху, більше двох років був на двох посадах. А вже як стало більше членів, то йому запропонували здати або Рух, або «Меморіал». Брат погодився на те, щоб вибрали нового голову «Меморіалу», передав папери і ті гроші, що ми зібрали на мітингу для могил січових стрільців на цвинтарі тут у Чорткові. 

Потім ми почали створювати Українську Республіканську партію. А коли пішли ті розколи, ми створили Республіканську Християнську партію. Ми все тут постворювали. Коли на самому початку, в 1990 році, вибирали перших депутатів Верховної Ради, то вирішували, на яких кандидатах зійтися. Почали говорити до Володимира: давай, свою кандидатуру виставляй. Тоді 100%, що можна було пройти, але в нього не такий був характер. Він любив нових людей залучати. Тоді він з Мирославом Мотюком у лікарню ходив і закликав, щоб вони в Рух ішли. Тоді й був висунутий лікар Мотюк, ми його підтримали, він пройшов до Верховної Ради з успіхом. Тоді тільки наш кандидат міг пройти. Але на Сході проходили комуністи. Мотюк зробив, що міг зробити –  принаймні хоч голосував, як слід.

Ми підтримуємо зв’язки з колишніми політв’язнями, їздимо один до одного. От до нас два дні тому приїздив Дмитро Верхоляк, старий політв’язень, 25-літник, повстанець. Він живе в селі Марково, це Івано-Франківська область, коло Маняви Богородчанського району. Дружина йому померла, вже він сам, уже на схилі літ. Здалось би щось йому помочи... Але чим ти йому поможеш? Олекса Савчин їздить до нас. Живе на Львівщині. Сколівський район, село Задільська. Досить далеко до нього, важко зв’язки з ним підтримувати, відвідувати його. Він теж із повстанців. То досить цікавий чоловік: один з останніх, яких зловили. Його чотири роки тримали в одиночці, бо він у 1951 році ще приймав із-за кордону десантників, яких щось двох закинули –  він розказував.* (*Див. про Олексу Савчина: Володимир Мармус. Друже зверхнику!.. Історико-публіцистичне видання. Чортків, 2001, 120 с.)

В.Овсієнко: А де ви працювали після звільнення?

М.Мармус: Та тут у районі нема де працювати. Мусили їздити, як і більшість із нашого села, на Східну Україну. Виїжджали в Полтавську область, у Черкаську на сезонні роботи. Воно не дуже було на руку, бо заробітки невеликі, як два чи навіть чотири місяці поробиш, а потім сидиш удома. Я з бригадою 4 роки виїжджав, до 1991 року. Під кінець уже влаштувався тут у сусідньому колгоспі. А потім захворів на печінку. Мав дві операції за рік часу. Операцію робили складну, але якось витримав. Дали інвалідність, другу групу, а через два роки третю. Я вже три роки на третій групі. А ще маю відкриті рани на нозі –  тромбофлебіт.

В.Овсієнко: А земельний пай ви одержали? Ви ж були в колгоспі?

М.Мармус: З земельним паєм у нас досить складно. Коли почалося розпаювання, то тут ми розробили чотири варіанти. Я грав не останню роль у селі –  до мене люди трохи прислухаються. Указ Президента не був досконалий і вигідний для нашого села. Справа в тім, що за ним пай належить тільки тим, котрі на час розпаювання працюють у колгоспі. У нас у колгоспі не набереться і 500 тих, що працюють на даний час, а більшість на заробітках. То виходить, наприклад, таке. З нашої батьківщини забрали в колгосп 7 гектарів землі –  а мені вже пай не належить. А це ж справа не тільки в мені –  таких багато. Я на зборах виступив, щоб люди згодилися дати хоч один пай на сім’ю, на номер –  у нас коло 600 номерів, у селі дві тисячі населення. Люди це сприйняли з задоволенням. Щоправда, голова колгоспу і голова сільської Ради не дуже того хотіли прийняти. Але ми поїхали в район, потім в область поїхали, в земельний відділ, Іван Польовий допоміг влаштувати зустріч з начальником земельного відділу. То він сказав: «Я не заперечую –  раз збори так вирішили, щоб дати пай на сім’ю, на один номер, то робіть собі так». Ми так і зробили. Так що пай є. Щоправда, деякі сім’ї мають по 2 –  3 паї. Але і я отримав, і Слободян, і Винничук отримав. Так що змогли й ті люди отримати, котрі раніше виїжджали на заробітки. Вони теж рахуються членами колгоспу, бо вони ніякі не робітники. Хоч вони на даний час не робили в колгоспі –  так робили рік чи півтора роки тому, і то несправедливо їх обійти. Так що дали по гектарові і шість сотих.

В.Овсієнко: Гектар і шість сотих? Так, тут малий пай. У моєму селі Ставки на Житомирщині, скажімо, 2 гектари і 64 сотки. А он у Петра Розумного на Дніпропетровщині майже 8 гектарів. Так що це де скільки є землі.

М.Мармус: Ну, там більше землі. У нас 2000 населення, а поля 1300 га. А ще як збудували військовий аеродром, то на нашій землі розташували декілька складів. І 50 га передали сусідньому селу –  то зараз не можна відсудити –  сосулівці забрали, там щось 40 га. Так що було більше, але зараз усе змінилося, межі поміняли.

МАРМУС (АЛІЄВА) Софія, дружина Миколи Мармуса. Був такий випадок, як Миколу вислали в Тюменську область, в Ісетський район. Ми там на роботі познайомились. Він працював на тім самім підприємстві, куди я була направлена. Ну, там комсомольські і партійні працівники викликають мене на співбесіду та й кажуть: «З ким ти си познайомила, з ким ти дружиш –  то особливо опасний преступник!». Я думаю, може, й справді, бо там 200 умовно звільнених зеків, може, він один з них? Там були такі, що людей убивали, різали, за крадіжки сиділи.

Привели мене в партком. То трохи страшно було. Дали мені той вирок читати, за що його було засуджено. Та й написано: Мармус Микола Васильович, уродженець Західної України... Читаю далі –  все мені в очах плутається. Я думаю, де ніж, може, він зарізав когось? А там якісь папірці, ручки, олівці, фарба... Я думаю, що це таке? То для мене було несподівано, бо я ніколи навіть не сподівалася, що є ще в’язні, яких засуджують за якісь папірці... Були кримінальники, а щоб у Радянському Союзі були політичні в’язні? Я була вихована в такім комсомольськім дусі, що ніколи не подумала, що в Радянському Союзі люди за таке можуть у тюрмах сидіти, що є політичні табори. Як дали мені цей вирок, то я переконалася, що є в Союзі такі табори, такі люди є. Я ще сиджу читаю, а парторг каже: "Ти добре ознайомилась?" Я кажу: "Добре ознайомилась, але я тут нічого страшного не виджу –  якісь ручки, олівці, фарба, якісь вірші писали. Я навіть не годна зрозуміти, за що його посадили?" Він не дуже мене переконував, але каже: «Знаєш, я би тобі радив задля твоєї кар’єри і ради твого майбутнього, щоби ти з тим чоловіком у тісні контакти не входила».

А потім з КГБ приїхали й си питали, хто мій батько. А ті кажуть, що за старого не бійтеся, він сталінець.

Що політичні в’язні тоді приїхали в село Шорохово, то вони розкрили очі навіть багатьом тим кримінальникам, що дійсно є ще такі в’язні сумління. Микола як приїхав, то не мав навіть що їсти. Хлопці з України, з Білорусії сказали мені, що от там є наш земляк, треба його провідати, може, йому пару рублів дати.

В.Овсієнко: Так ви парторга не послухали?

С.Мармус: Ні. А мене потім треба було на комсомольський облік брати. Я пішла на полуднє додому, сиджу вже обідаю –  раз –  "бобик" стає. Виходять секретар комсомольської організації, парторг і шофер –  і до мене. А Микола каже: "Йди, йди, куди везуть, щоб тобі не було погано, ти їдь".

Поїхали ми в райком. Заводять мене в той кабінет, де з комсомольського обліку секретар сиділа, і ставлять мене на облік. Поставили на комсомольський облік, щоб, кажуть, лави не поріділи в комсомолі.

М.Слободян: То вони хотіли дізнатися, чи стала ти на бік Миколи, чи залишилася далі з ними.

С.Мармус: А ще було, що я страху набралась. Одного дня Микола прийшов з нічної зміни і ліг спати. Він мав свою квартиру, а прийшов до мене і ліг спати. А я пішла вранці на роботу. Я тоді в лабораторії робила старшим лаборантом, чи вже завідуючою була. Я взяла автобус як транспорт і поїхала на склад отримувати інструменти для лабораторії. А якраз приїздять з КГБ. Одна чорна "Волга" приїздить на роботу, питають про Мармуса Миколу. Їм кажуть: "Він пішов зі зміни додому. А ви ще спитайте в Алієвої, тут є така на роботі". –  "Де вона?" –  "Нема її на роботі". Всюди по території шукають мене –  нема мене. Все –  втекли! Їм кажуть: "Ви їдьте до мами, може, вони там". Вони приїхали до мами, маму до страху довели: "Боже, така велика "Волга", чорна, такі люди файні, в чорних костюмах і плащах так важно виходять кажуть: "Ваша донька є вдома?" –  "Та ні, на роботі". –  "Ну, а де, –  кажуть, –  той Мармус Микола?" –  "Ой, я за нього зовсім не знаю, та ж він у мене не живе. Він, певно, десь у себе там удома". –  "Ні, його вдома нема –  вони втекли". Вони так сказали і пішли, а мамі погано стало, вона думає –  ну де вони повтікали, куди?

А тим часом я одержала інструменти, приїжджаю на роботу, а вони вже коло комплексу стоять, чекають. Мені кажуть: "Там не тебе очікують". Я виходжу, а вони: "Ви така й така?" –  "Так". –  "А де Мармус Микола?" –  "Вдома". –  "Ми були у вас удома, його нема". –  "Може, у себе вдома?" –  "Ні, його також у себе нема". Я кажу: "Ні, він удома". –  "Ну, то їдьмо до вас додому. Сідайте". –  "Ні, я пішки". Я йду пішки, вони за мною на тій "Волзі". Їдуть, їдуть, вже підійшли до дому, я забігаю в хату і –  раз –  зачинилася. Зачинилася і до Миколи кажу: "Там за тобою якісь приїхали!" А вони –  тук, тук у двері. А я сиджу, не озиваюсь. Вони тук-тук: "Ми знаємо, що ви вже вдома". Я підходжу до дверей, мені так страшно, а вже Микола встав та й каже: "Пускай, пускай, най заходять". Я відчинила двері, а вони кажуть: "Ви не дуже гостинна ґаздиня, не хочете нас приймати в гості".

Тоді вже взяли Миколу собі на співбесіду в другу кімнату. Я вже на полудню поставила зупу варити. Варю-варю ту зупу, вже година минула, друга минула. Все, вони поїхали. Я вже ту зупу виключила, кажу: "Будемо їсти". Сіли їсти –  а зупа солена! Я певно три рази посолила, заким варила ту зупу!

Я приїхала сюди з сином Василем, а Ганю народжувати поїхала до Тюмені, бо Микола боявся, що тут кагебісти можуть щось зробити. Лікар-гінеколог питала, чи там, на Україні, великі хабарі беруть, що ти летиш аж додому народжувати? Я кажу, що ні, просто до мами хочу. А потім і з Оксаною так само. Роботи було повно, хату будували, щось мурували –  і треба їхати. Два тижні лишилося до пологів. Я в автобусі навіть заслабла була, тиск піднявся. Знову прилітаю в пологовий будинок, а та лікар-гінеколог каже: "Боже, ви знов тут є. У вас що там? Які хабарі беруть на Україні, що ти мусиш аж сюди летіти народжувати?" А я вже нічого не кажу, бо Микола мав страх. Ну, я що думаю? Якби вони хотіли щось зробити, то й там би дістали. Але тут діти слабували –  у цей час у чортківськім пологовім будинку був стафілокок.

В.Овсієнко: А такі гарні діти повиростали, ось Василь –  такий славний козак!

 

Опубліковано:

Юнаки з огненної печі / Харківська правозахисна група. Упорядник В.В.Овсієнко. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 67 – 79.

 

Знімок:  MarmusM1  Микола Мармус в юності.

 

Знімки В.Овсієнка: 

MarmusM Плівка 9770, кадр 21.  2.04. 2000 р., с. Росохач. МАРМУС Микола Васильович.

MarmusMS Плівка 9770, кадр 18.  2.04. 2000 р., с. Росохач, у хаті Миколи Мармуса: Софія Мармус-Алієва –дружина Миколи, Ірина – дружина Володимира, Володимир Мармус, Людмила Смишляєва – дружина Петра Винничука, Микола Слободян, Петро Винничук, Микола Мармус.