СИМЧИЧ МИРОСЛАВ ВАСИЛЬОВИЧ

 2729614.07.2005

author: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

З вогню та в полум’я

Інтерв’ю з повстанцем Мирославом Симчичем

Записав Василь Овсієнко 8 і 9 лютого та 20 березня 2000 року  в місті Коломия Івано-Франківської області.

Виправлений і зредаґований у жовтні – листопаді 2001 року текст, з урахуванням застережень М.Симчича.

 

Преамбула для журналу “Сучасність”, ч. 2-3 2002 р.:

Історія народу складається з життів конкретних людей. Надто ж тих, хто свідомо поклав його на відстоювання природнього права свого народу на вільне життя, на саме існування. Мирослав Симчич пішов до лав Української Повстанської Армії двадцятилітнім. За його плечима 6 років героїчної партизанки. В одному з боїв, у січні 1945 року, Симчич зі своєю Березівською сотнею розгромив каральний полк (405 енкаведистів), який під командуванням ґенерал-майора С.Дергачова прямував на “бандерівську столицю” село Космач. (Це той самий ґенерал Дерґачов, який 18 травня 1944 року виселяв кримських татар з Криму). Цей бій Симчич називає своїм коронним боєм з московськими імперіалістами.

Повернувся Симчич із тієї війни катованим, але не зламаним, аж через 43 роки: 32 роки, 6 місяців і 3 дні, тобто 11.775 діб провівши в тюрмах і концтаборах найжорстокіших режимів.

Навіть на тлі десятків записаних мною за програмою Харківської правозахисної групи автобіографічних розповідей колишніх політв’язнів ця вирізняється особливою силою. Господь провадив його найтяжчими шляхами і зберіг як свідка, щоб слова про незламний дух українського народу не звучали банально. Життя Мирослава Симчича – живий тому приклад.

З розповідей повстанців, які ще й удруге – вже не зі зброєю, а словом –  зважилися виступити проти окупанта, складатиметься майбутня наша книга, яку, мабуть, так і назвемо: “З вогню та в полум’я”.

 

Василь Овсієнко, координатор програми

Харківської правозахисної групи, у минулому політв’язень.

 

Родовід

  М.В.Симчич: Я, Симчич Мирослав, син Василя, народжений у селі Березів Вижний колишнього Яблунівського, а нині Косівського району, 5 січня 1923 року, в сім'ї селян середньої заможності.

  Походження моє не хто зна яке, а просте селянське. Прадідів не пам'ятаю. Діди обидва були селяни.

  У Карпатах аж до Першої Світової війни були невеличкі групи опришків. Що вони там робили, я сказати не можу. Хіба би десь подивився по архівах в Івано-Франківську, бо були якісь процеси проти тих опришків. Але знаю це з розповіді мого діда по матері. Бо діда по батькові я вже не пам'ятаю – він загинув раніше, ніж я народився, десь перед Першою Світовою війною, в сутичці опришків з австрійською поліцією, яка ще нишпорила по горах. Ім’я діда по батькові було Симчич Микола, сільське прізвисько Михаличків. А дід по матері – Голинський Михайло, син Василя.  Обидва мої діди – і по матері, і по батькові – були друзі і належали до котроїсь опришківської ватаги. Коли остання ватага була розгромлена і дід по батькові, Микола Симчич, був убитий, то дід по матері, Михайло Голинський, зостався живий і втік в Америку.

  Закінчилась Перша Світова війна. Австрії не стало, опришків у Карпатах не стало, вже ніхто не продовжував старі традиції. Тато моєї мами Михайло повернувся з Америки. У котрому році, добре не знаю, але коли я був хлопчаком років дев'яти-десяти, він мені час від часу дещо розповідав. Причому під секретом, бо боявся і польської влади. Бо які імперіалісти не приходять, вони тільки замінюють один одного, але політику продовжують ту саму і тих самих людей переслідують. Ось, наприклад, кого більшовики переслідували в 1939 році, тих самих і німці переслідували в 1941. Кого били німці з 1941-го по 1944-й, того й більшовики, коли прийшли. Вони один одного не знищують, оці імперіалісти, а доповнюють. Так що дід боявся і поляків. Розповідав, що вони – дід Микола і дід Михайло – в опришках були побратимами. У діда Михайла була дочка – моя мати, а в діда Миколи син – мій батько. І вони ще у ватазі домовилися їх оженити. А колись був у нас такий неписаний закон, що виходили заміж і женилися не з тими, кого любив чи хотів, а з ким було поле в межу, або з ким батьки сказали. Як батьки сказали, так діти – хотіли, чи не хотіли – мусили робити. Такий був закон ще донедавна. Я пам'ятаю, цієї традиції дотримувалися до Другої Світової війни, аж тепер уже більшовики її поламали. Але ще й досі дещо зберігається. Ось, скажімо, в Галичині й на Буковині є кілька сіл так званої української шляхти. Ще король Данило визначних своїх воїнів нагороджував шляхетськими правами. Воїн, який одержував шляхетські права, наділявся великими земельними угіддями. Він за свою землю податок державі не сплачував. У нас тут, у Карпатах, були солеварні, млини тощо. За них шляхтич теж податку не сплачував – користувався такими привілеями. Оце таке шляхетське право. Так що не були це люди іншого походження – це були ті ж самі українці, тільки доблесні воїни, заслужені перед королем.

  Король Данило всю оцю Березівську долину дав таким заслужених воїнам, які, як тепер сказали б, пішли вже на пенсію. За старими оповіданнями, їх прийшло сюди сім чоловік. Старшого з них називали Береза. А коли старший називався Береза – то й село досі називається Березів. У нашому селі посьогодні ще зберігається така традиція, що браття церкви, які колядують на церкву, то старший, той, хто веде цю групу і збирає гроші, називається Березою. За старою королівською традицією будь-якого старшого, керівника групи, організації досі називають Березою.

  Село Березів відтак розрослося, то його поділили на чотири частини. У нас є ще одне величезне село – Жаб'є. Воно має кілометрів сто вздовж і стільки ж упоперек. Його однією сільською управою важко охопити, то розділили Жаб'є на сім, здається, сіл. А а наш Березів розділили на чотири – Нижній, Вижній, Середній і Баня Березів.

  Я знаю, що наш рід зайшов сюди за короля Данила і поклав початок нашому селу. А от про прадідів уже нічого не знаю, бо ніде не можу знайти. Знаходив у якійсь книжці, що був боярин Симчич у короля Данила. Може, той боярин і прийшов у тій групі сімох.

  Отож рід мій селянський, але ведеться зі старого шляхетного кореня з часів короля Данила. І все село шляхта. Тому до Другої Світової війни в нас був неписаний закон, що хто походив зі шляхетського роду, той не мав  морального права одружитися з мужиком. Наприклад, сусіднє село називається Текуча. Це самі втікачі від кріпосного права. Оселилися тут, у Карпатах, бо тут завжди були опришки. У Карпатах до колгоспів панщини ніхто не знав. Була всяка влада – Польща, Австрія – а кріпацтва не знали. Чому? Тому, що ми завжди отих панів-посесорів, жидів-лихварів били і не знали, що таке гнути шию. Карпати не знали гнути шию! А оця королівська шляхта – тим більше. Отакий мій родовід.

  По лінії моєї матері є одне особливе ім'я – Гриць Голинський. Це рідний брат мого діда, маминого батька. Сотник українських січових стрільців, командир пробойового Гуцульського куреня. Він його організував, увійшов до складу корпусу січових стрільців і провоював усю війну аж до відступу в Чехословаччину. Ця особистість записана в “Історії українських січових стрільців”. Це мій стрий, моєї матері батька рідний брат, по-східноукраїнському дядько  – сотник українських січових стрільців.

  Оце таке моє походження, звідки я такий узявся.

  В.В.Овсієнко: З опришків.

  М.В.Симчич: Так, з опришків.

 

Школярство

  Як і всі діти, підріс до початкової школи, а пізніше, оскільки в нашому селі не було “Рідної школи”, яка б виховувала дітей у національному дусі, то мене віддали до школи з 1 класу аж на третє село, куди я ходив за 5 км кожен день туди й назад. Там я закінчив 4 класи, і на цьому помер мій батько. Я перестав ходити до школи, бо ця школа була приватна і треба було платити. Мама була неспроможна сама заплатити за мене. З 1933 року аж по 1939 рік я ніде не вчився, а з приходом більшовиків я поступив уже в сусідньому селі в Березівську вечірню середню школу. Там я навчався з 1939 по 1941 рік, до приходу німців і ще один рік під час німецької окупації.

  За той час за допомогою  доброго  керівника школи директора Кузича Івана ми пройшли матеріял, вичерпавши 8-й клас, що дало нам можливість складати екзамени. Дехто навіть у ґімназію поступив, а решта, більшість, розійшлися по технікумах у Львів і в Коломию. Я після закінчення цієї 8-ї кляси в Березові поступив у Коломийський архітектурний технікум, який до березня 1944 року закінчив.

  В.В.Овсієнко: А десь там у довідці про вас записано, що ви мріяли бути козаком...

  М.В.Симчич: Дійсно, я тепер уже про це й забув. Але пригадалося – я тільки що говорив, що ходив на третє село до “Рідної школи”. Там з початку 2 кляси почали вивчати історію, і вже коли я був у 4 клясі, то ми пройшли Княжу добу і брали Хмельниччину, в якій висвітлювалися всі переможні бої Хмельницького. Ми були малі хлопці, і нам так хотілося бути козаками! В селі було три школи: одна – загальнодержавна, одна – “Рідна” і одна – польська, така шовіністична, що туди, крім поляків за національністю, не приймали нікого. То ми вважали так, що ми, з “Рідної школи” – нащадки козаків, а поляки – це наші вороги. І час від часу робили засідки на цвинтарі, вискакували звідти зі своїми шаблями, за які служили нам палки, і билися з поляками. Але цього мені було ще замало. В одному з таких боїв напав на мене набагато сильніший і хотів мене побити. Я бачу, що скрутне становище, і вжив іншої зброї. У мене була ручка з іржавим пером, то я хотів своєму суперникові, війта синові, Стасю, на прізвище Уруський, виколоти око списом. Але списа не було, то ручкою! В око не попав, а понад око в брову, але ввігнав з усієї сили. Перо переламалося йому в брові, сталося зараження, і довелося моєму батькові дорого платити в лікарню за лікування. За те моє козацтво батько мене добре відшмагав, бо майже корову треба було продати, щоб заплатити всі ті витрати. А в результаті польська школа звернулася до польської влади в район, і мене виключили зі школи. Так що я був викинутий зі школи на цілих три місяці.

  Завдяки моєму стриєві Грицю Голинському мене повернули до школи. Стрий Гриць Голинський – це колишній сотник українських січових стрільців, командир Карпатського куреня. Він мав авторитет і добився, щоб мене прийняли (бо то вважалося хуліґанством – я, зі свого боку, не думав, що хуліґанство роблю, а думав, що козацьку справу продовжую...). Відтак прохання мого стрия мене повернули на навчання і закінчив четвертий клас. Після того 4 класу помер мій батько.

  Я ще скажу про своє козацтво. Коли в 1938 і 1939 роках були події на Закарпатті, у нас у селі була одна чи дві газети. То люди з цілої околиці сходилися слухати: один читав уголос, а всі слухали. І я також сидів з дядьками і прислухувався до того. Відтак мені сплила думка: чого ми тільки читаємо та слухаємо? Треба збиратися в ватагу і йти бити поляків. Бо там у нас, на пограниччі, коли йшла закарпатська війна, поляки підтягнули свої війська, щоби блокувати Станіславську область від Закарпатської. То я дядьків намовляв: “Давайте організуємо добру ватагу і підемо допомагати закарпатцям, напролом через польський кордон”. Ну, всі дядьки зі мною згоджувалися, що треба би, кивали головами, але вирішили, що в них замало сили, що нічого з цього не вийде. Це була моя перша думка організації козацтва, про організацію нашої збройної сили, якою би могли бити, а не плакати.

  Отож 1933 року помер мій батько, Симчич Василь Миколайович. Він був 1901 р. н., а мама, Галинська Параска Михайлівна, 1905 р. н., померла вісім літ тому, у 1992 році. А в котрому році вони одружилися, я сказати точно не можу, але знаю, що я народився близнюком, було нас двоє, але через рік ми захворіли на черевний тиф – я витримав, а брат не витримав температури і помер. Я лишився один у батьків, і так був одним сином, поки батько жив. Як батько помер, то мати вийшла вдруге заміж і ще народилась одна дівчинка, сестра моя Юля.

  Як я вже сказав, моєї матері батько і Гриць Голинський, командир Гуцульського куреня – це два рідних брати. Під його впливом я виховався і під його впливом – з тим, що він вклав мені в душу, – я пройшов усе життя, посьогодні. Фізичних сил уже нема, а моральні сили залишилися, і так уже думаю, що Бог мені допоможе до останньої хвилини, як то кажуть, до останнього віддиху.

  Тепер у мене вже нема нікого з рідних. У цього Гриця Голинського були два брати, Федір і Дмитро, але їх розстріляли німці. А самого стрия, сотника, командира Гуцульського куреня, отут біля Франківська в Дем'яновому Лазу розстріляли більшовики. І знайшли його череп аж тепер, коли робили розкопки. А як це було знати? Зовсім просто. Десь на східному фронті, коли січові стрільці пішли брати Київ, більшовицькою шрапнеллю йому зняло частину черепа, і той череп хірурги йому залатали платиновою латкою, зверху зашили шкірою. Так він жив аж до тих пір, поки не попався більшовикам. Коли розкопували, то знайшли череп із платиновою латкою.

  В основному, всі мої родичі – прості селяни. Наприклад, батько Гриця Голинського теж був простий селянин, вів господарство, але був свідомий, зміг своєму синові дати закінчити Коломийську ґімназію. З ґімназії, як почалася Перша Світова війна, він пішов у австрійську армію, а з неї перейшов у корпус Січових Стрільців і там дослужився до звання сотника. Історію Гуцульського куреня не буду розказувати – вона всім відома, є навіть спеціальна книжка "Гуцульський курінь", і в "Історії українських січових стрільців" багато згадується про дядька. Після того, як прийшли перший раз більшовики, я вступив у вечірню школу. Я вже сказав, що вичерпали ми матеріал по восьмий клас, і з цим багажем я склав вступні іспити в Коломийський архітектурний технікум, а закінчив його в 1944 році перед самим фронтом. То вже так наскороспіло ми складали іспити за останній курс, бо більшовики натиснули так, що дехто у Львів утік, а дехто ще встиг тут, у Коломиї скласти.

 

У старшинській школі

  Звідси після закінчення технікуму я зразу пішов у підпілля. Але ще восени 1943 року, коли прийшли "ковпаки", я дістав направлення піти в перший курінь, який називався тоді не УПА, а УНС – Українська національна самооборона. Над Космачем – це Яблунівський район, село Космач. Я там був до другого бою, до нападу німців. Після того районовий Орел направив мене знову в Коломию вести в Коломиї розвідку і давати йому прямі дані, що тут робиться. Бо після другого космацького бою весь курінь відійшов на Чорний Ліс, але одну чоту Скуби завернули, з неї Скуба організував сотню, то треба було мати звідси, з Коломиї, завжди свіжу розвідку, що тут робиться. То я був тут до березня, доки сюди знову прийшли більшовики. Тоді я зголосився у районового Орла, той мене направив до Скуби, а Скуба навесні, після Великодних свят, відправив мене в старшинську школу, яка була організована біля Космача на Заваялах.

  Цю школу в 1944 році я закінчив і отримав звання чотового, бо ступенів нам тоді ще не присвоювали, а тільки звання. Що значить звання? Це та посада, яку ти маєш право після закінчення школи обіймати. Бо не всім дали звання чотового – декому дали ройового, декому бунчужного, кому що. Я отримав звання чотового і був направлений у Буковинський курінь. Там я попав у сотню Криги, в якій був майже до Пилипівки, до пізньої осени 1944 року. Пізніше, на прохання сотенного Мороза, через наше командування був переведений у Яблунівський район, у сотню Мороза.

  Мороз мені,  як такому хлопцеві, що пройшов військовий вишкіл, зразу доручив вишколювати сотню. В той час у нас хлопців було багато, матеріалу було багато, але ніхто не був військової справи навчений. Треба було провести з ними стрілецьку справу, польову службу, сторожову службу, хоч трохи навчити топографії, щоб орієнтувалися. Треба було на скору руку організувати армію. Щоб був хоч так-сяк солдат, то треба, щоб він хоч трошки орієнтувався. То я взявся за вишкіл сотні, а після вишколу ми пішли в рейд на Снятинщину і на Заболотівський район.

 

Проти “стребків”

  За той час, що ми були в Карпатах, більшовики встигли організувати всякі  винищувальні (“істребітельні”) загони. Свої сили в них ще були зайняті на фронті, то вони організували тут з усяких таких покидьків винищувальні групи для боротьби проти нас.

  Отож ми пішли сюди в рейд і всю Снятинщину та Заболотівщину за одну ніч розгромили, порозбивали деякі колгоспи, пограбували склади, де що було. Те все, що в більшовиків пограбували, направили на Космач, де була наша випадова база, а самі перейшли на Буковину в рейд, бо все Буковинське Поділля було так само засмічене всякими “істребітельними” станицями. Населення так було залякане, що коли ми приходили, то люди знали, що треба казати "Слава Україні!", але сказати того не зважувалися – казали: "Слава вашій Україні!" Щоб трошки підняти національний дух, хоч трохи показати, що ми теж маємо силу, ми пройшли всю Буковину і тою ж Буковиною вернули назад у Карпати.

  Ми з Чернівецької області так і не верталися на Галичину, а вийшли в Карпати – в Берегометський район Чернівецької області. Тепер точно не пригадаю назви сіл, бо вже минуло багато часу. Під час операції на Буковині всі, де які були станиці “стрибків”, і владу, навіть шахту одну вугільну розвалили, яку більшовики почали були організовувати. То ми то все розігнали й розвалили. Відтак, відпочивши в горах... А чому ми вирішили в горах відпочивати? Тому що в горах приступ більшовиків до нас затруднений. На Поділлі вони можуть скоро обскакати нас машинами з усіх боків, а в горах не обскачеш, бо там треба ходити нарівні що партизанові, що більшовикові – мусять один на один проходити територію пішки.

 

Бій за “бандерівську столицю” Космач

  Відтак перед самими Різдвяними святами з 1944 на 1945 рік перейшли ми в Косівський район, на галицьку сторону, в село Білоберізку, пересвяткували там свята, а після свят отримали наказ іти в напрямі на Космач. По дорозі з Білоберізки до Космача є присілок, що називається Шипіт. Тепер він виділений у село, а тоді було присілком, здається, від Брустору. В тому Брусторі з одної сторони села підійшли ми, а з другої сторони, з Жаб’я, підійшов батальйон прикордонної охорони. Нас не завважили, і більшовики вирішили ночувати в тому присілку Брустори. Ми побачили, що вони туди підійшли, то до села вже не заходили, зупинилися на підході до села в чагарниках. Пересиділи там ніч, а на досвіта повністю оточили той присілок і стали молотити той батальйон.

  Ви знаєте, в погранвідділах були не так поспіль набрані люди. То були в основному комсомольці, виховані в більшовицькому дусі. Між військами НКВД, погранвійськами і загальною Радянською Армією є велика ріжниця. А чому? Тому що в армії – то так ніхто не старався ідейно битися, хіба що одиниці. А вже в погранотряді, у внутрішніх військах – тут підібрані були люди, ідейно підготовлені більшовиками, і з ними було важко вести боротьбу.

  Отже, з цим погранбатальйоном ми вели бій цілий день. Під вечір вони старалися прорватися, і в одному місці на відтинку сотні Ґонти таки прорвалися. Я в той час командував чотою в Березівській сотні і дістав від сотенного наказ закрити той прорив. Я лишив два рої на своєму місці, щоб і тут не прорвалися, два рої зняв, пішов в атаку і закрив прорив. Тих, що прорвалися, ми догнали, і звідти – може, я не помітив, але, як на мене, то не втік жоден, бо вони відступали до берега по чистому полю, всіх їх добре на білому снігу видно, то їх там перелускали всіх до одного.

  Але за той час був тяжко поранений у плече сотенний Мороз. У ключицю плеча, вже насьогодні день не пам'ятаю в котру – в праву чи в ліву. Здається, в праву, але це може бути неточно. Сотенний Мороз тоді командував куренем, бо нашого курінного Лісового, який був уродженцем східних областей, а точніше з Чернігівської області, викликали в Космач у ставку командування, то його заступив командир першої сотні Мороз. Тож Мороз передав команду над куренем мені, кінчати бій, а сам відійшов углиб, щоби зробити перев'язку. До смерку ми увесь цей батальйон ліквідували.

  Що вони робили? Я оце вперше в житті бачив, як ті більшовики-прикордонники, щоб нам не дісталася трофейна зброя вбитих солдатів, то вони стягували всіх до хат і, накидавши повну хату трупів, палили. На моїх очах самі себе шкварили... Той чад  людського м'яса, дим – оце я побачив, що це таке. Аж тоді почав я додумуватися, що таке "русский человек". Бо я між наших людей за все життя не чув і не бачив, щоби хтось міг палити один одного. Вони попалили свої трупи і все, що могли стягнути. Там рельєф різний – був заліснений густо, а був чагарями засіяний, то, може, десь там залишилися в чагарях поранені або вбиті не спалені, але ми цього не знаємо, бо ввечері дістали наказ іти на Космач.

  Прийшли на Космач – а там повно наших військ, якраз після свят, ще не розійшлися по рейдах. Ціле село було забите нашими сотнями й куренями. Нам не було місця, то ми дістали наказ іти від Космача приблизно 17-20 км на село Березів. Ми відійшли на Березів, щоб відпочити після тих рейдів, щоб доповнити амуніцію, бо під час рейду ми всі запаси вичерпали, лишилося вже мало амуніції. І одяг майже кожний порвав, черевики в нас були в кого які. В основному, взуття було погане, то треба було переодягнутися, трошки підправити, полататись і відпочити.

  Але недовго нам довелося відпочивати. Через два дні на третій приходить наказ, щоби наша сотня відійшли на Рушір на засідку, що ми й зробили. Ще добре не вдяглися, але одне, що ми встигли – це поповнити боєзапаси, амуніцію, щоб було чим стріляти.

  На той час, коли Мороза поранили в Шипоті перед відходом сюди, на Березів, командування прислало з Космача сотенного Юрка – молодий ще хлопець, який прийшов з Поділля, необізнаний з тактикою ведення бою в гірських умовах з усяким пересіченим і різаним рельєфом. Ми зупинилися перед місцем засідки десь, може, на кілометрів три-чотири, і він побачив, що треба вибирати місце засідки, а в горах він непрактичний. Викликав мене до себе й каже: "Кривоніс, – а я вже на той час мав два роки військового стажу, ведення боїв у горах, – ти сам у горах родився, маєш досвід, бери команду на себе." Я думаю, що довірив він мені через те, що сотенний Мороз у попередньому бою, де був сам поранений, не боявся доручити мені цілий курінь. Тобто він бачив, що я можу дати собі раду. Каже: "Перебирай курінь, бо ти знаєш людей, як розставляти. Я не знаю, як розставити людей на відповідні позиції. Треба знати, що хто може."

  Тут не можна помилятися. Бо один стрілець може добре битися в обороні, але в наступ його трудно послати, а другий гарячий. Цей в обороні нервується. То треба знати, котрий командир роя, чоти що може, треба розставити так, щоб не допустити ніякої помилки. Каже: "Ти людей знаєш, на території в горах орієнтуєшся – бери, вибирай місце засідки і командуй". Ми не знали, прийдуть вони чи не прийдуть. Могли піти в наступ тою дорогою, що ми їх чекали, а могли піти іншою дорогою. "Бери на себе відповідальність, бери команду і веди бій."

  Що я зробив? Ми зайшли на таку територію, де низом іде дорога, по обі сторони схил гір і впоперек на закруті, де повертає річка, є міст. А коло тої річки невелике плоскогір'я, де вигідно зайняти позицію. Так що наші бойові позиції вийшли підковою. Це дало нам можливість впустити більшовиків майже в повний “мішок”. Щоб не дати їм відступити назад, я виділив два кулемети – ззаду закрити дорогу. Так чекали їх там уже після півночі – нема.

  А в Космачі в той час ішли великі бої за так звану бандерівську столицю. Цей бій у мене детально описаний у статті "Бій за бандерівську столицю", яку можу додати.  Космач на той час, як я вже згадував, був випадовою базою нашого загону Коломийської округи. То більшовики називали це село бандерівською столицею. Ми туди приходили на відпочинок, на доукомплектування людьми, зброєю, харчами. Ще восени 1944 року курінь Скуби напав на Коломию і тримав її в своїх руках три доби. За той час із Коломиї були вивезені всі склади і перевезені в Космач. Більшовики спробували були піти навздогін, але їхня погоня була розбита, вони не могли Космача взяти аж до 1945 року, аж після цього бою. Космач наші частини завжди охороняли так, що не давали більшовикам туди доступитися. У зв'язку з цим, я так думаю, більшовики й назвали його нашою бандерівською столицею. Але вони ще з осени, коли була пограбована Коломия, все погрожували нам, що прийдуть на Різдвяні свята разом з нами святкувати. Тобто прийдуть нас там ліквідувати. До цього ми були підготувалися, але вони на Різдвяні свята не прийшли.

  Прийшли вони пізніше, після Різдвяних свят – точної дати сьогодні не пам'ятаю. Десь приблизно 17 січня 1945 року. Але це може бути й 19-го... Між 14 і 19 січня. І що сталося? Там було повно наших військ, але ми не захотіли приймати бій у селі, щоб село не горіло. То відступили з села. На околиці Космача в заліснені місцевості більшовики зайшли тріумфально: вони сподівалися, що буде їм спротив, а тут спротиву ніякого нема. Трошки розслабилися і почав Ванька гулять: грабити людей, ґвалтувати жінок і таке інше, що вони вміли робити, – це не треба розказувати, це всі знають.

  Коли більшовики розслабилися, наші частини оточили Космач і почали їх бити, але вже не з села. Вони почали боронитися, бій ішов три доби без перерви. Вистрілявши весь запас своєї амуніції, подали радіоґраму в Станіслав у штаб дивізії, щоб давали їм підкріплення, бо вже вони от-от на капітуляції. А цю радіоґраму наша розвідка перехопила. Зі Станіслава їм відповіли, що поміч буде. Наше командування вирішило не допустити допомоги.

 

Розгром карателів

  Отже, наше командування зразу дало застави з трьох сторін, звідки можна було підійти до Космача. Один підхід був можливий шосейною дорогою з Коломиї на Яблунів, що йде на Космач. Другий підхід був на Микуличин зі Станіслава, а звідти залізничною колією можна було під'їхати до близько до Космача. Третій можливий підхід був від Жаб'я, звідки йшли погранзастави. Отже, на всі можливі підходи вислані були застави, щоб не допустити більшовикам помочі, і щоби за той час наші війська, які там були, добили їх.

  Так і сталося. З тих двох напрямків, з Микуличина і з Жаб'я, підмоги не прийшло – видно, вони не мали в той час там вільних резервів. Командир дивізії ґенерал Сергій Дерґачов поїхав на виручку оточеним у Космачі зі своїм полком – і якраз поїхав через Коломию сюди, де наша сотня була. Тут ми його і зловили.

  Як це сталося, я зараз детально розкажу. Ми зробили підковою засідку, замаскувалися. В цьому була нам велика поміч – падав великий сніг. Так сиділи ми на засідці, добре перевіривши маскування два рази, щоб, не дай Боже, хтось не виявився, що ми там сидимо. Бо передчасне виявлення точно принесло б нам поразку. Тому що їх було багато, а нас мало. Якби перші машини, які під'їхали, були нас помітили, то хоч би ми по них були і вдарили, але там позаду їх було так багато, що могли нас обійти кругом й оточити. То вийшло би, що не вони в нас у засідці, а ми в них. Тому ми дуже акуратно замаскувалися й чекали.

  Мороз був тріскучий, 17 градусів чи навіть більше – аж букові дерева тріскалися від морозу. Ми померзли, заклякли, але чекаємо – нема й нема. Нема. Уже й розвиднілося, вже почало світати – нема. Вже зійшло сонце – нема. Чекаємо нетерпляче. Аж коли підійшло сонце, як у нас у Карпатах кажуть, на добру кочергу, чуємо гул машин – о, слава Богу, їдуть!

  Гул машин наближається дедалі ближче, ближче, ближче. Я по зв'язку дав наказ підготуватися до бою. Приготувалися хлопці до бою, затягнули кулемети. Тільки затягнули кулемети, вся зброя наготові – дивимося: з’являється одна вантажна машина попереду. А тут, де ми зробили засідку, був місток на повороті. Що ми зробили? Ми той місток підривати не підірвали, щоб не було вибуху, бо Яблунів недалеко і могли почути мінний вибух і здогадатися, що там хтось є. Ми той дерев'яний міст розібрали вручну, розкидали. І перша машина врізалася над самий обрив у розібраний міст. А видно, розвідка їм не донесла, що моста нема, та й не могло інакше бути, тому що ми його розібрали години за дві перед тим, як вони над'їхали. 

  Машина вперлася над самий обрив моста, за нею друга, за тою третя, четверта під'їхала, а за четвертою – легкова автомашина. Ми зрозуміли, що в легковій автомашині сидить хтось із командування. Хто він там сидів – Господь його знає. Зупинилася й та легкова. Під'їхало 12 "студебекерів", повно навантажених, як оселедців у бочці, чекістів.

  А чому я знаю, що це чекісти – тому в 1968 році, коли мене взяли на дослідство, виявилося, хто то був: це був полк з каральної дивізії, якою командував Сергєй Дерґачов. Хто він такий? Він до війни працював у охороні Кремля. Його послали на Фінляндську війну, він звідти вернувся Героєм Радянського Союзу, і дали йому ґенерал-майора. Це він очолював каральну дивізію, яка виселяла кримських татар, чеченів та інгушів. Виселив татар, а відтак чеченів та інгушів, та вони цю дивізію не розформували. Вона була укомплектована, і її послали до нас у Карпати, на знищення нашого підпілля.

  От хто такий ґенерал Дерґачов, що потрапив нам до рук, – я про це довідався в подробицях уже в 1968 році. Бо в 1945 році ми зробили засідку, вбили там масу більшовиків, але не знали кого. А сам я на слідстві 1948 року, коли попався, то не признався, що це моя робота. Я попався сам, посправників не було, я по справі йшов сам, і Бог мені допоміг витримати тортури: я нікого й нічого не видавав. Де можна було, все брав на себе, щоб нікого не причепити, а від решти зовсім відмовлявся, хоч і знав, що я правду не кажу, і вони то знали, але що вони зроблять? Били, можна сказати, до смерті, але я витрамав ті тортури...

  Але про слідство розмову продовжимо далі, а тепер закінчу цю подію бою – найбільшого успіху в своєму житті.

  Отож підійшла легкова машина, за нею й інші, і так підійшло 12 машин. Я дав команду без команди не стріляти, бо якщо відкрити вогонь по чолі колони або по середині, то зад міг би повернутися і нас обійти. Та наші нерви витримали, ми почекали, поки вони всі з'їхалися докупи, збилися – видно, сам Господь Бог їх так спресував нам на користь. Коли підійшла остання машина, я дав команду: "Вогонь!" Хлопці як відкрили вогонь! Я й сьогодні як тільки пригадаю собі – то там було так, що в ніякому пеклі гірше не буває. А чому? Тому що наша сотня була досить добре озброєна, мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, десь десятка два автоматів, десятка півтора напівавтоматичних рушниць, а решта – кріси. Були ґранати. Ми зразу як гримнули, як ушкварили вогнем, то вони кидаються в то в ту, то в ту сторону, а оточені з усіх сторін, дітися нема куди. Кидаються вліво – б'ють ті, що справа і ті що зліва. Кидаються вправо – б'ють знову всі. Кидаються вперед – з чола б'ють, назад – також дорога перекрита двома кулеметами. Їм діватись нікуди, то вони залягли й почали відстрілюватися. Але наш вогонь був такий сильний, що підняти голови ми їм не дали.

  Здається, в 1991 році Василевський опублікував у львівській газеті статтю про цей бій, то на його адресу відгукнувся офіцер, який був у тому бою. Пише пану Василевському, що про той бій він дав неправильні дані. А Василевський каже, що може бути, що неправильні, бо то ж війна – буває так, буває сяк. Там, каже, вбито не 200 чоловік, як подав Симчич, а 370, ще півсотні було важко поранених і контужених. Їх забрали в Коломию і Станіслав і вони померли в лікарнях.

  А всіх разом там, як написано в моїй карній справі, загинуло 405 чоловік, у тому числі командир каральної дивізії Сергєй Дерґачов, про якого я вже сказав, хто він такий був. Дивізія ця була організована спеціально з комсомольців, у більшості з тих азіатських народів.

 

Поранення

  Бій тривав години дві. За дві години ми їх там перемололи, що вже їх не стало. Але під час цього бою я був поранений у праву руку – розривна куля перебила мені вище ліктя праву руку. Щоб не дати хлопцям побачити, що я поранений (бо коли командир у бою поранений падає, то падає бойовий дух), то я взяв і перев'язав унизу рукав кожуха (я мав російський пограничний кожух), щоб не стікала кров, щоб не видно, і не признався нікому, що я ранений, щоби довести бій до кінця. І вже перед кінцем бою – я не можу сказати, чи це від упливу крови, чи, може, від нервового напруження – я втратив притомність, коли якраз пересувався на інше становище. Бо треба стежити за всім боєм, а з одного місця всіх не осягнеш – я переходив з одного становища на друге і впав. Якось, я пам'ятаю, ноги мені підкосилися, не стали мене тримати, і я впав. Хлопці тоді здогадалися, що зі мною є, підбігли, відтягнули мене в безпечне місце і почали виводити з бою в затишне місце, щоб зробити мені хоч таку-сяку перев'язку. Зробили мені перев'язку, відвели мене в сторону, а сотенний Юрко дав наказ відступати.

  Отак закінчився цей бій. Ми там увесь цей полк розбили. Звичайно, що деякі лишилися живі, але лежали трупи на трупах. Трудно було зробити так, щоб жоден не лишився живий. Лишилося трошки живих, але полягло 405 чоловік, з важкопораненими, які повмирали в лікарнях.

  Після цього я був два місяці на лікуванні. У нас був непоганий хірург із Буковини і лікарем жінка крайового провідника Роберта. Я вже добре тепер не пригадую, чи то була Робертова жінка, чи Митарева жінка. То вони вдвох склали мені руку, ті кості зібрали докупи так, що я й тепер маю руку, обв'язали дощечками, і воно мені через два місяці почало заживати. Але коли я був поранений, то довго перев'язки не було, рана була трошки запущена, бо на ходу добре не зробили. Поки я дістався, що склали мені кості, то минуло три дні, і рука почала була чорніти. Лікар сказав, що це має бути ґанґрена, треба руку рубати, бо я помру. А я подумав так, що якщо я маю лишитися жити без руки в партизанах, то що я вартий – ліпше вмерти з рукою, чим жити без руки. Бо з лівою рукою я вже ніякої цінності не становив для бойової частини. Думаю, краще я вмру.

  Якось я був на постої в селі Кришорі Яблунівського району в одного дядька, то він мені каже: "Синку, я бачу, що рука твоя чорніє – то біда! Бери пар у трині". А що таке трина? Гуцули кормлять худобу сіном, а в сіні є такі квіточки. То він порадив мені парити руку в трині і сказав, що то допоможе. Я думаю, що коли біда людині, то вона хапається й за соломинку. Ану ж попробую – може, допоможе? Дядько пішов, нагріб мені з жолоба корови трини, запарив у великому горшку, зробили мені таку ванну, я попарив руку раз, і чую, що якось так мені легенько стало. А відтак на другий день удруге, потім утретє – і той дядько без усяких хірургів мені врятував руку, що вона стала бліднути, бліднути і так нарешті через два місяці зажила. Після цього я був два з лишком місяці на лікуванні, вилікував руку.

  За той час видужав також сотенний Мороз, який, як я вже згадував, був поранений у попередньому бою в плече. Сотенний перебрав сотню, а мене після цього бою командир загону Козак призначив заступником командира сотні Мороза. На цій посаді я пропрацював цілий 1945 рік, до смерті Мороза восени 1945 року.

  Наближався 1946 рік, зима, а для партизанів зима є дуже важка справа. І як ми робили? Коли кидають великі облави на Карпати, на ліси й на гори, ми передислоковувалися на Поділля, а коли на Поділлі біда – ми в гори. Ми радилися, як же нам усе-таки витримати зиму, де рятуватися. Бо в нас була сотня з приблизно 180 чоловік, і цю масу людей треба десь перехарчувати, переквартирувати й так далі, то щось треба думати наперед. Ми врадилися з сотенним Морозом, що треба піти на доли, зв'язатися з місцевою організацією, з сіткою, з людьми, вивчити людей, завчасно вивчити терен, ще за літа, поки нема зими. А як буде зима і будемо передислоковуватися на доли, то щоби знати, куди йти, де й що, а не приходити на необізнаний, необжитий терен.

  Я з невеликою групою пішов на терен сюди, на Городенщину, на Обертишин. У селі Тишківцях отримав вістку з Березова, що сотенний Мороз упав. Я отримав ту звістку випадково – проїжджав березівський дядько в Тишківцях. Він їздив по селах міняти за яблука хліб, і він мені сказав, що впав сотенний Мороз. Я зразу ж прийняв рішення вертатися в Карпати, в сотню. Бо на той час я був призначений заступником командира сотні. Я в Городенщині, а сотня в Карпатах лишилася без командування, то я вирішив якнайскорше вертатися, щоб не дати сотні розпастися.

  Ми повернулися з Городенщини в Карпати. А в той час у Карпатах перебував і наш командир загону Козак та відпоручник від крайового командування, від Шухевича – Дзвінчук. Прізвища не знаю, це його кличка. На період моєї відсутності та Морозового небуття командиром сотні призначили Підгірського. Через декілька днів я захворів на поворотний тиф. Сотня залишилася під командою Підгірського. Поворотний тиф мене протримав довго. Це такий тиф, що після півтора-двох місяців на кілька днів температура спадає, як наче вже пішов на одужання, а відтак повертає знову. Мене завертало три рази, то я пролежав аж до весни 1946 року.

  За цей період, що я лежав на тиф, Підгірський сотню не зумів утримати – сотня була зимою розбита. Хто впав, то впав, але розсіяні стрільці не пішли з повинною до більшовиків, а переховувався, хто де як міг.

 

Командиром Березівської сотні

  Весною 1946 року, коли я вже вилікувався з тифу, викликали мене окружний провідник Борис і командир загону Козак, щоб зібрати розсипану сотню, яку Підгірський не зумів утримати. Але подивилися на мене, що я в такому фізичному стані – шкіра та кості, так мене за цілу зиму висушило, – то провідник Борис сказав мені, щоб я ще пішов на місяць на відпочинок, щоб якось трохи набрався сили, щоб зміг зібрати сотню. Це сказати так двома словами "зібрати сотню", але зібрати – то треба ходити, шукати, треба бути фізично здоровим, чого мені ще тоді не вистачало.

  Я пішов іще на місяць на відпочинок, а через місяць повернувся і був призначений командиром Козаком і окружним провідником на місце сотенного Мороза командиром Березівської сотні Карпатського куреня. Але призначений командиром сотні, якої вже не було. Сотня була розбита, її треба було зібрати. Я виконав наказ упродовж місяця, найбільше півтора, вже тепер точно днів і дат не пам'ятаю. Я всіх стрільців, які входили раніше до Березівської сотні і навіть деяких з інших сотень, що раніше були розбиті, але люди з повинною не йшли, зібрав і відновив сотню. Її називали Березівською тому, що в основному в цій сотні були хлопці з трьох сіл – Вижій, Нижній, Середній Березів, а ще й четверте, Баня Березів. І командир цієї сотні також був з Березова, Неґрич Дмитро – Мороз. І заступник був також з Березова. Тому наш Провід теж назвав її Березівською. Це тоді був Яблунівський район, тепер Косівський. Більшовики пізніше укрупнили райони. Під час війни райони були маленькі, щоб їм легше було адміністративно керувати, вони мали густо розповсюджену свою владну мережу, яка тиснули на людей, а після війни це вже коштувало багато грошей, то вони укрупнили, щоби менше було видатків. Це моя така думка.

  Отже, під осінь 1946 року я зібрав сотню і почав нею діяти, зробив декілька засідок на більшовиків. Але надходила осінь, треба було готуватися до зими, то ми восени припинили бойові дії і почали готувати на зиму криївки, збіжжя, одежу, бензин для варіння в криївках їжі, стали закуповувати примуси і так далі – одним словом, готувалися до зими. І перезимували дуже добре: за цілу зиму з 1946 на 1947 рік ми не втратили жодного стрільця, не було жодної жертви. Такої вдалої зими ні до, ні після не було.

  Був у нас такий порядок, що навесні після зимівлі були так звані відправи – приходило командування згори, інспектувало, як люди вийшли з зими. Бо зимували в Карпатах не тільки ми – на той час тут було ще чотири сотні. Моя – тепер уже маю право назвати її своєю, бо я її зібрав по-новому, – була сотня Білого, була сотня Вихора, Спартана і Юрка. Але навесні знову ж таки прийшов той же Дзвінчук на перевірку.

  Я дослівно пам'ятаю останню розмову з відпоручником крайового Проводу Дзвінчуком восени 1946 року. Він зібрав нас 5 чоловік сотенних Березівської сотні – Білого, Вихора, Спартана і Юрка і заявив: “Хлопці, бравурні походи скінчилися, заходимо в глибоке підпілля у зв'язку з тим, що після виступу Черчілля у Фултоні надії на якийсь близький зудар Заходу і Сходу немає. Заходимо в глибоке підпілля на довгі десятиліття, мінімум на 40-50 років, поки буде наступна війна, щоб розв'язала наше питання. А ми як українці мусимо показати перед світом, що Україна боролась, Україна бореться і Україна буде боротися до повної перемоги за свою незалежність, що ми є державний народ і від цього не відступимо. А щоб це довести, треба нам зберегти якнайдовше живу силу, яка би діяла. Отже, бережіть, хлопці, живу силу. Заходимо в глибоке підпілля на довгі роки і будемо боротися до кінця".

  В.В.Овсієнко: Скажіть, будь ласка, а коли Дзвінчук сказав, що після виступу Черчілля в Фултоні ситуація складається така, що Захід зі Сходом конфронтувати не буде, то які були ваші почуття? Чи не було стану безнадії у вашій душі та у вашого оточення?

  М.В.Симчич: "Боротися до кінця" – це означало, що ми є смертники і будемо боротися для історії, що себе присвячуємо історії. Перед тим він сказав, що хто неспроможний на такі дії, може відійти.

  Ніхто з нас і не думав відійти, ми зрозуміли, хто ми, що ми і за що ми. До того були в нас різні такі думки, але такої конкретної офіційної заяви ніхто згори не робив. Коли в 1946 році нам так заявили, то ми пішли на це свідомо. Усіх рядових, які були хворі, ми старалися якось леґалізувати. Виробляли “ліві” документи, пересилали в далекі області. Рятували людей, які не могли воювати. Лишалися вибрані, бо до 1946 року всі слабкі духом або тілом відсіялися, зосталися всі здорові. Ми вирішили вмерти, а не зганьбити свою Батьківщину, і тим самим пронести для майбутніх поколінь нашу історію.

  В.В.Овсієнко: А ще були відозви від радянського уряду, підписані Хрущовим, ще кимось, щоб виходили з підпілля, леґалізувалися.

  М.В.Симчич: Таких відозв було багато. Я не знаю, як по інших областях і округах, а в нашій окрузі – тут три округи: Буковинська, Станіславська і Коломийська – майже ніхто на ті відозви не пішов. Чим ми відповідали на їхні заклики здаватися? Ми відповідали нападами на їхні ґарнізони і били їх. Отак ми приходили “з повинною”.

  Дзвінчук тоді сказав, що ми тепер будемо старатися розосереджуватися по всіх теренах, діяти малими групами, якнайбільше зберігати людей, у затяжні бої не втягуватися. Але оскільки на Буковині з 1945 на 1946 і з 1946 на 1947 рік були великі жертви з нашої сторони і мало залишилося людей, то за всяку ціну мусимо підняти людей морально на дусі і дати більшовикам відчути, що ми є, мусимо підняти Буковину. Треба зробити оперативно-пропагандивний рейд.

 

Буковинський рейд

  Вибір на цей Буковинський рейд у 1947 році випав якраз на нашу Березівську сотню. Але оскільки сотня була вже не така, як колись, по двісті з лишнім чоловік, а налічувала 45 чи 46 чоловік, то для підкріплення мені дали ще одну чоту з Юркової сотні. Я отримав наказ пройти рейдом від Карпат аж через усю Буковину і повернутися назад. Зробити оперативно-пропагандивний рейд. Усюди, де можна, по селах зробити віча, мітинги, виступати і людям пояснювати обстановку, щоби морально люди не занепадали, і фізично розігнати винищувальні батальйони, які були організовані майже по всіх селах. Щоб населення бачило, що наше підпілля ще тримається, що в нас у підпіллі люди ще є і ми продовжуємо боротьбу.

  Пройшов я всю Буковину з Карпат аж під Бессарабію, повернувся на початку серпня в Карпати, у цей же Косівський, а тоді Яблунівський район. І почали ми підготовку до зими. Треба було шукати місце, де зробити криївки, бо ніколи не можна було зимувати дві зими в одній і тій же криївці, тому що за літо – хто його знає – в лісі ходять одні люди по гриби, другі лісники були, а лісники були дуже часто вербовані. Хто би зайшов удруге зимувати в той же бункер – міг бути виявлений кимось, і люди там могли пропасти. Отже, ми робили криївки на свіжому місці. Почали підготовку до зими з пошуків місця на криївку, шукати матеріал, знову шукати харчі. І та ж стара пісня повторювалася кожної осені, кожний рік.

  В.В.Овсієнко: А в тому поході були якісь сутички, бої?

  М.В.Симчич: Бої були, бо навіть якщо боїв не хотів, то не можна було пройти від Карпат до Бессарабії і від Бессарабії знову в Карпати, щоб більшовики ніде нас не помітили. Ми мали кільканадцять боїв. Пам'ятаю село Карабчів – ми там мали бій. Я думаю, що ви мені не порахуєте за великий гріх, що більше, ніж через півста років я вже позабував назви тих сіл... Пам'ятаю, що були там, на Буковині, вугільні шахти. Ми на ті шахти нападали, розбили їх. А шахти мали свої продуктові й одежні склади, то ми запаси тих шахт роздали голодним людям. Було таке село Черешенька під самими Карпатами – там теж був бій. Усього було кільканадцять боїв. Багато станиць тих ястребків ми порозганяли без великих труднощів. В оному з боїв я втратив двох стрільців. Один попався тяжко пораненим у полон, Петро Луценко, а ройовий Синятович Василь, кличка Бойтор, був важко поранений у ногу, але якось іще встиг відірватися від більшовиків, то я його залишив у станичного на вилікування. Через деякий час він повернувся, але знову ж таки десь попав на облаву і там загинув. Так що ми в цьому рейді втратили двох стрільців, але решта всі повернулися живі-здорові. Завдання було виконано повністю. До зими з 1947 на 1948 рік ми підготувалися, перезимували знову ж таки добре.

  В.В.Овсієнко: А в яких краях ви перезимували?

  М.В.Симчич: У Яблунівському районі, звідки ми родом – де сотня формувалася. Поблизу кількох сіл – Слободи, Бані-Березової, Вижнього Березова і Нижнього Березова – були наші криївки. Аж туди, до Говерли, ми не заглиблювалися, бо хоч там безпечніше, але трудно доставити продукти, далеко носити – по півсотні кілометрів і більше. Там було на зиму забезпечитися важко, то ми старалися бути ближче до своїх сіл, щоб легше було забезпечити себе продуктами.

  В.В.Овсієнко: От ви розповідаєте про бої, походи. А який був ваш побут у підпіллі? Це ж живі люди...

  М.В.Симчич: Пане Василю, дощ нас мив, вітер сушив. Були такі періоди під час великих облав, осінніми тими дощами, коли дощ і дощ – і нині дощ, і завтра дощ. А в Карпатах коли не хочеш, тоді й дощ. Мокрі, змерзлі, голодні, а воші такі, що не треба шукати, а тако потягнув-потягнув, та й маєш повну жменю. Бо в такій біді, у такій нужді страшно воші кидаються на людей. Я не знаю, як вони те розуміють, що нам така біда, але коли якось легше, то їх нема, а коли така велика нужда, то воші – як у мурашнику. Мало: відтак нас почав тиф косити – ой, Боже ти мій!

  В.В.Овсієнко: Тиф – це хвороба періодів великих соціальних потрясінь.

  М.В.Симчич: Екзема нас дуже мучила тут, у Карпатах. Ми часто переходили Прут і Черемош убрід зимою. Не підеш на міст, бо на мості завжди застави, мости завжди оберігались. Зоставалось десь шукати можливість перейти убрід. А зима є зима – вода в Черемоші холодна, і отако застудиш ноги... А якби то вийшов з Черемоша та й зараз до хати та зігрівся, висушився... А то ще з вечора замочиш ноги, до рання маршируєш, бо треба далеко відірватися в якесь затишне місце, де би можна зупиниться на день. Ранок настав – у лісі чи в чагарнику не накладеш вогню, щоб посушитися, бо дим підіймається і ти вже видаєш себе, де ти знаходишся. Цілу ніч замерзлий ідеш, відтак цілий день сидиш, аж поки до вечора не обсмохнеш від свого тіла трошки. У таких переходах хто мав сильніший організмом, той витримував, а хто слабший – екзема. Ноги гнили від стопи і майже по пояс – усі ноги в екземі. Це такі гнійні болячки. Ви, може, і не знаєте, що таке екзема? Це такі гнійні болячки. Усі ноги в тих гниляках... 

 

Похід в Угорщину

  В.В.Овсієнко: А чи були нагоди вийти за кордон, в еміґрацію?

  М.В.Симчич: У мене була така нагода. Причому вже в самий останній час, і без будь-якої шкоди для своєї опінії. Ми переходили фронт восени 1946 року цілим куренем на південному відтинку Карпат, у тому кутку, де мадярська і румунська границі сходяться. У нас було 16 важко поранених стрільців. Везти їх із собою в більшовицьке запілля не було найменшого розрахунку, бо ми не знали, на що йдемо. Люди тяжко поранені – куди їх дівати? Давати більшовикам у зуби – ні. Що вирішило командування? На той час, як ми дали мадярам по хвості, то вони вислали до нас парламентарів – давайте домовимось, що ви не будете зачіпати нас, а ми вас. Так ми й погодились. Тут уже йдуть більшовики, нам уже нічого ділити. Командування наше домовилося з мадярами, що вони приймуть наших поранених у свій шпиталь і вилікують їх. Але той шпиталь був далеко на їхній території, отже, треба було їх туди відвезти. Ми нав'ючили 16 коней, посідлали, на кожного поприв'язували, як могли, по одному пораненому, і повезли їх у мадярський шпиталь.

  Мені було доручено конвоювати їх. Я їх туди конвоював. А мав від полковника Кропиви, який на той час був найвищим начальником на нашому відтинку "Південь", такий наказ: відвези людей у шпиталь, здай мадярам, передай документи від нашого командування. Як зможеш, то вертайся назад, як не зможеш – відступай разом з мадярами на Захід. Отже, я міг вдати з себе, що не зміг, і відступити.

  У мене був там знайомий Фенріх, мадярський офіцер, з яким на цьому відтинку разом ходили в бойову розвідку на фронт. Він не вмів по-українському, я не вмів по-мадярському, але він умів перфект німецьку мову, а я перфект не вмів, але достатньо, що ми з ним німецькою мовою спілкувались. І він мені казав: “Іди разом зі мною – мій батько капіталіст, має кільканадцять великих млинів, ми матеріально забезпечені, каже, прекрасно, йди зі мною”. Він сподівався, що Мадярщину вони не дадуть захопити більшовикам. Каже, відступай з нами, будеш у мене жити, не знаючи горя. Та я відмовився від цього. Я сказав, що пішов в УПА не для того, щоб утікати, а для того, щоб боротися.

  Коли ми здали поранених, я вишикував чоту, 45 хлопців було, і пояснив наказ. Наказ маємо такий: здати поранених; можемо вертатися – вертаємось, не можемо – відступаємо з мадярами. Хлопці, подумайте, що будемо робити – відступаємо з мадярами, чи вертаємося назад? І пояснив: я особисто пішов в УПА для того, щоб боротися за українську землю, за український народ і втікати від неї не збираюся. Я вертаюся. А ви подумайте, кажу, даю вам десять хвилин подумати. Стали щось поміж собою розмовляти, я відійшов у сторону, дав їм можливість подумати. А відтак дав команду: "Хто за те, щоб вертатися назад – перша лава, три кроки вперед!" І всі – раз-два-три, – всі як один. "Друга лава, хто за те, щоби вертатися назад – три кроки вперед!" Третя так само – і знову всі, як один. Жоден з хлопців і не заїкнувся, що хоче відступати.

  І ми пішли, добре пішли... Коли ми проходили цілим куренем, то мали 16 чоловік важко поранених і не пам'ятаю добре, скільки вбитих, але вбитих теж не менше було. З такими втратами ми прорвали фронт. А назад я з одною чотою пройшов без жодного пострілу. Зайшов аж у Чернівецьку область, тим кутком, і все вів розвідку. Бо зі сходу на захід пересувалися більшовики, прорвали фронт і рушили на Болгарію. Усі ці дороги були забиті більшовицькими військами. Тому ми всякими перелісками, лісами, крутосхилами продиралися поміж них сюди, на схід, у більшовицьке запілля – і пройшли! Ми так петляли поміж тими військами – у населений пункт нікуди не зайдеш, бо там усюди повно москалів, їсти нема чого. Ми й голодні, і холодні, і не прані – такі прийшли ледве живі. Без жодного пострілу, без жодної втрати. Отак Господь нам поміг.

  Через півтора тижня я зміг зв'язатися з моїм куренем, який прорвався сюди, в тил більшовиків. Прийшли, трошки відпочили від усього того, відтак зв'язалися з тереновою сіткою ОУН-УПА, а через неї зв'язалися зі своїм відділом.

  Тож якби я хотів, то міг би втекти й не вертатися сюди на смерть – я ж не знав, чи дійду до свого куреня, чи по дорозі впаду. Я навіть того не знав, чи до своїх доб'юся. Така лавина москалів, тих монголів суне на Захід, що зайняла всю Європу...

  В.В.Овсієнко: Із Закерзоння сотні УПА таки прорвалася за кордон...

  М.В.Симчич: Бо на той невеличкий клаптик землі накинулися три держави – москалі (Росія), Польща і Чехословаччина. Три держави затиснули, а сюди, вглиб України, вони прорватися не змогли. Прорвалися, куди вдалося. А як уже прорвалися на територію Чехословаччини, то там не станеш серед Чехословаччини і не розіб'єш табору. Мусили прориватися далі, бо не то що хотіли, а обставини так склалися, що мусили прориватися, бо не було куди дітися. Прорвалися звідти в Австрію, а там уже американці їх інтернували. Бо починати війну ще й з американцями – то не мало ніякого сенсу ні дипломатичного, ані юридичного, і взагалі було би безґлуздям.

  В.В.Овсієнко: Так, бо з Лемківщини, Холмщини, Підляшшя поляки і росіяни виселили все українське населення, партизанам ні на кого було опертися. 

  М.В.Симчич: Так, звідти наше населення виселили, то їм абсолютно не було куди дітися. Вони пішли не тому, що хотіли втекти, а тому що так обставини склалися. Але вони не пішли даром. Вони забрали з собою всі документи, архіви, і ми тепер багато історії маємо з тих їхніх документів, що вони пронесли. Ми тепер маємо з того 24 чи скільки там томів "Літопису УПА". У мене є 24 томи. Тепер уже, здається, 28 вийшло, але в мене нема грошей купити. Може, колись розбагатію. Я все надіявся, що коли цього місяця не стало мені пенсії, то я зекономлю на другий та куплю. І так з місяця на місяць економлю, та ще не зекономив. Але все ж таки колись я мушу купити всі томи.

  Про вихід за кордон зі Львівської, Тернопільської, Станіславської областей і Буковини через Закарпаття ніколи не було й мови. Ми вирішили своє життя покласти на вітар історії, боротися до кінця, а не втікати. Той, хто хотів утікати, той утік у 1944 році разом з німцями. Ті патріоти, які любили Україну з-за рогу, ті втекли в еміґрацію і досі там розігрують патріотів, кричать на нас, що ми тут нічого не робимо, що ми не будуємо Україну, а руйнуємо. Але я не бачу, щоб хоч один із них повернувся звідти, з еміґрації. Колись він боявся більшовиків. Тепер більшовиків нема, міг би вернутись і попробувати разом з нами будувати державу – ніхто на йде. Кожний там обзавівся добрим маєтком, обжився, має добре забезпечену старість і там доживає, своїх внуків виводить у люди, а сюди, будувати Україну ніхто з них не йде. От хоч би Святослав Караванський. Ми з ним сиділи разом, я його знаю, як то кажуть, як облупленого. Він такий великій патріот, але не йде сюди.

  В.В.Овсієнко: Ну, він там займається мовознавством. Добрі словники складає...

  М.В.Симчич: В нас є багато учених словники складати, а державу будувати – нема кому. Я зовсім його не оправдую цим, що він складає там словники. Чхати на його словники! Тут є кому, тут у нас лінґвістів усяких, учених є більше, ніж треба, а будівників держави нема. А він повинен би належати до тих, що будують державу. Словники ще можуть почекати десять-двадцять років, а державу, як будемо десять-двадцять років чекати, – то ми її можемо утратити й назавжди. Так я думаю. Я зовсім не хвалю тих, хто словники нині пише, а держави не будує. Словники ще за півста літ напишеш і не буде пізно, а державу, як проґавимо, то через півста літ ніхто її вже більше нам не дасть можливості збудувати. Нас розкрадуть. Державу треба будувати нині, а словник можна написати завтра.

  Та ми трохи забігли наперед.

 

Останній бій

  Навесні 1948 року прийшов новий наказ: розчленовуватися на дрібні групи і готуватися переходити на теренову роботу. Хтось може працювати в безпеці, хтось у пропаганді – треба було розформувати людей, хто до чого здатний, поповнити теренову організаційну мережу: віддати людей у пропаганду, в безпеку, в теренову сітку. Але до цього треба було їх підготувати. Люди проходили курси, готувалися. Найбільше було клопоту зі службою безпеки, бо це відповідальна галузь, а тим більше в підпільній роботі. Надрайоновий провідник безпеки Недобитий проводив курси влітку, час від часу робили ми цими групами невеликі бойові акції. А вже на 1949 рік наша сотня мала повністю перейти на теренову роботу. Бо не тільки наша, а всі сотні вже переходили з виключно бойових дій на загальнополітичні.

  Восени 1948 року, коли ми вже були добре підготовлені до зими на 1949 рік, йшли ми з товаришем від села Слобода в напрямі на село Вижній Березів, щоб перевірити другу групу. Ніч була така, як оце сьогодні, – мело снігом. Добре було за такої погоди перейти від однієї криївки до другої, тому що замітає снігом слід і не видно, хто куди пройшов. А чому я час від часу обходив криївки? Тому що то живі люди – хтось захворів, хтось десь із кимось посперечався, хтось іще щось – завжди між живими людьми виникають якісь проблеми, тому той, хто цими людьми керує, не може їх покинути надовго і не знати, що там діється. Я так переходив з однієї групи в другу з одним своїм другом (такий Чернець Петро). Коли ми йшли, почалася завірюха, а перед ранком сніг перестав падати, вітер ущух, і все – стало зрозуміло, що ми мусимо затриматися, бо зробити по свіжому снігу сліди до криївки ми не могли. Ми вдосвіта залишилися в одній хаті пересидіти, доки виясниться обстановка. Ніхто не знав, коли той другий сніг буде.

  Просиділи ми в хаті до першої години дня. Але десь так приблизно о пів на дванадцяту до хати прийшла дівчина – дочка сестри цієї господині. До своєї тітки прийшла, не знаючи, що ми там є. Вона поговорила з тіткою, про що їй було треба, та й зібралася відходити додому. Я її не пустив із хати, бо вона могла десь комусь сказати, а той ще комусь, дійде до донощика, а донощик усипле і будемо мати нещастя. Я не хотів її пускати, але господиня мені каже: "Це дочка моєї сестри, я за неї ручаюсь, як за свою хату, як за нас усіх. Можете бути певні – відпускайте її. Нічого страшного статися не може. Це люди такі ж, як і ми, вони не видадуть".

  Ви ж знаєте, яка наша українська душа? Думаю: нехай іде. Дівчина пішла, а через годину чи, може, більше – я точно пам'ятаю, що нас оточили о першій годині. Ми почали бій. Бій ми вели від першої години дня до десятої години вечора.

  Сказати, чи це був усип, що ця дівчина продала, чи, може, вона прийшла додому та сказала в хаті мамі й татові, а вони продали, чи це просто збіг обставин, я посьогодні не можу. Вияснити це питання неможливо було, бо мати цієї дівчини через два роки спала з розуму й померла, тато її відтак теж умер, а я сидів 32 роки і 6 місяців, за цей час і дівчина померла. Так і лишилося по сьогоднішній день невиясненим, хто винуватий.

  Отож ми оборонялися. Чому я так довго тягнув бій? Там недалеко, десь, може, за кілометрів 4-5, я знав, що квартирувала наша боївка СБ. То я мав надію, що ми дотримаємося до вечора. Більшовицькі скоростріли гарчали півдня, а це чути на десятки кілометрів, а не на 4 км, то я сподівався, що ввечері прийдуть хлопці на виручку. Ми завжди так робили: як десь на якусь одну групу нападали, то якщо є близько якась наша група, ми старалися вдарити більшовиків ззаду і таким чином вирятувати своїх. Я думав, що нам прийдуть на підкріплення, тому ми довго трималися.

  Але товариш був важко поранений у живіт, йому перебитий хребет. А більшовикам дуже хотілося взяти нас живими, вони все кричали: “Здавайсь! Здавайсь! Нічого не буде”. Але з’ясувалося, що це був усип, бо кричали по кличці: "Кривоніс, здавайся!". Я так думаю, що якби випадково, то вони кричали би просто "Бандит!" Моя кличка була Кривоніс, а мого друга – Чернець. Той був важко поранений, я його якимось простирадлом перев'язав, засунув під ліжко, щоб його не досягла куля, а сам боронився на всі чотири вікна, які були в хаті, не давав більшовикам підступитися, щоб не закидали хату ґранатами. Вони побачили, що ми вирішили не здаватися, і запалили хату з усіх кінців. А гуцульську хату запалити просто: дати по даху серію трасуючих запальних куль. Хата горить, уже зайшов дим через вікна, вогонь уже в хаті. І я в тому диму задушився. Але коли більшовики почули, що я не стріляю, то шантажем примусили сусіднього дядька піти в хату. Дядько витягнув нас, задушених димом. Полежав я на снігу – як довго, не можу тепер визначити, але, видно, ще був не зовсім задушився, бо полежав на повітрі й відійшов. Коли відійшов, то зрозумів, що зі мною сталося. Був зв'язаний по руках і ногах. Взяли нас обох, мого важко пораненого друга й мене, кинули зв'язаних на машину і відвезли в район.

  Це було 4 грудня 1948 року. До ранку мій друг помер. Привезли нас туди о другій чи третій годині перед ранком, а вранці, десь так о восьмій, прийшла з області машина. Чи вони мали в районі той грузовик, не можу сказати. Викинули мене, знову зв'язаного, на грузовик – і прямо в область.

 

Слідство

  Відвезли мене в Івано-Франківськ (тоді він Станіслав називався), і зразу підняли на четвертий поверх у КГБ. Там завели в кабінет до начальника КГБ – такий полковник Сараєв. І начальник контррозвідки майор Фурманчук. Там мене зустріли: "Ну, здоров, Кривоніс! От видиш!" І стали зі мною говорити не як з ворогом, а ніби ми якісь старі знайомі. З такими усмішками, з награною дружністю: "Нарешті! Ти ж знаєш, як твої друзі, що прийшли до нас із повинною, добре живуть і добре влаштовані? А ти до цих пір так довго зволікав!"

  І почали мене вербувати до себе на роботу. Я відмовився. Вони не стали того дня наполягати, вивели мене в іншу кімнату. Так мене тримали в КГБ тиждень, не саджаючи в камеру. Щодня викликали і все вербували, все переконували, що мені треба переходити до них на роботу, бо вони знають, що я добрий вояк, добрий солдат, добре підготовлений, маю практику, а їм таких треба. Каже: "Йди з нами в полк, вибирай собі сотню солдатів (тепер це буде називатися не сотня, а рота), і це буде оперативна рота знищення бандерівського підпілля. Поможеш нам знищити бандерівське підпілля – після цього посилаємо тебе в Московську військову академію, і будеш у нас чоловіком! Не будь дурень!"

  Я, звичайно, від цього відмовився. Останнього дня я вже не витримав. Бо коли до тебе хтось грубо ставиться, то ти можеш також відповісти грубо, а коли з тобою культурно говорять, то ти не можеш говорити грубо. Я відмовлявся, але без ніякої сварки. Казав, що не піду, не хочу тощо. Але нарешті вони вже мене довели до того, що мої нерви не витримали, і я кажу полковникові Сараєву: "Невже ви, пане полковнику, думаєте, що український повстанець може піти на таку підлість, як НКВД? Ніколи!" (Тоді ще НКВД було, не КГБ). Він тоді зрозумів, що це вже край, стукнув зразу обома кулаками і як крикне: "Убрать его сейчас же и дать ему запорожских канчуков!"

  І почалося. Мене зразу взяли і почали тортурувати. Тортурували мене місяців три. Витягнуть мене з камери, зв'яжуть... Завжди по мене ходили чотири такі здорові амбали. Один під одну руку, другий під другу руку, виведуть, отак зв’яжуть – і отут по гомілках шомполом, сюди, по цих кісточках. Не спішать: стук... стук... стук... стук... "Ну, будеш говорити?" Мовчу. Знову: стук... стук... стук... Не спішать. Перший день як постукали, то ще тільки набили. На другий день уже ноги посиніли. Третій день – відтак ноги попухли, як коновки, сині. Коли ноги попухли, то вже від удару не чуєш болю там, де вдарили, а біль іде, як електрострумом, і б'є в серце. Б'ють до непритомності. Коли б'ють грубо, то це не біда, а ці професійні тортури... Якби вони хотіли вбити, то могли б, бо я в них у руках. Але вони все сподіваються щось усе-таки вибити. І що роблять? Щоб не дати людині вмерти, а щось із неї витягнути, то міряють температуру. Бо коли людину тортурують, то підіймається температура. Я зв'язаний по руках і ногах, мені пхають сюди градусник, міряють температуру. І коли температура перевищує 41 градус і тягне на 42, що людина вмирає, тоді вони перестають бити. Відносять і кидають у карцер. Лежиш там у карцері до тих пір, поки знов прийдеш до пам'яті, поки знову трошки відійдеш, що можна тебе по-новому починати тортурувати. Коли два-три дні лежав, а одного разу, пам'ятаю, лежав у карцері після тортур непритомний сім діб. Звідки я знаю, що сім діб? Тому що на день у карцері належиться 200 грамів хліба і 14 грамів цукру. Хоч я лежав  без пам'яті, та все ж таки мені пайка належалась. Там була така тумбочка, на ту тумбочку кожен день наглядачка, яка приносила харчі, клала 200 грамів хліба і 14 грамів цукру. Я відтак, коли прийшов до пам'яті, нарахував сім пайок хліба і сім пайок цукру. Значить, я тут лежав непритомний сім діб, бо інакше я календаря не міг вести. Ніхто тобі нічого не скаже, скільки я там лежав, чи приходив хтось там, дивився на мене, чи не дивився – а Господь його знає, ти нічого не знаєш.

  Під час таких тортур що я думав? “Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти!” Бо про життя тоді не йшло аніякої думки, ані мови про життя не було. Було одне питання: витримати, щоб чесно вмерти. Бо притягнути до слідства хоч одного, а той один знову не витримає та ще когось видасть – і так піде по ланцюжку, так усе й розкриється. А багато наших людей мали родини, мали сім'ї, які були виявлені, а які ні – то це потягнулася б маса людей.

  На слідстві мені приводили як взірець такого, що вже покаявся, – колишнього надрайонного керівника служби безпеки Олеся. Він попався і пішов на компроміс із ними. То вони мені приводили його показати: ось дивися, кажуть, твій друг колишній, і як ми його добре влаштували – привели його до мене на очну ставку, а слідчий каже: "О, ви два – старі колеґи, я вас залишаю, побалакайте собі, а я піду."

  Пішов, зачинив двері, лишив нас удвох. Як той вийшов, я йому кажу: "Олесь, що ти сюди прийшов – невже ти думаєш, що мені тут мало без тебе, та ще ти прийшов?" Він глянув на мене та й каже мені: "Кривоніс, то що я зробив – то я мав до того певні причини, а ти поступай, як сам знаєш." А я йому кажу: "Добре, тоді ти йди геть!" Він повернувся й вийшов, і більше я його по сьогоднішній день не бачив.

  Востаннє, коли я лежав у карцері, прийшовши до пам'яті, але ще піднятися не годен, нема сили, чую, скреготить у дверях ключ, відчиняються двері і з’яляється якийсь ґенерал, дядько в папасі. Побачив я того ґенерала, він глянув на мене. Я лежу мовчки, бо й повернутися не можу, лише трохи головою повернув. Він подивився на мене. Мабуть, я мав вигляд... Як я виглядав, я вам і сам не можу сказати... А за тим ґенералом ззаду начальник тюрми. Він так через плече глянув на начальника тюрми та й питає: "Что с ним?" А той знизав плечима і нічого йому не відповів. Той, мабуть, зрозумів, повернувся назад, двері наглядач зачинив, він пішов, а я залишився. Лежав я там ще довго. До того мене вже збили, що я не пам'ятаю тепер, скільки я там ще пролежав, поки знову вивели на допит.

  Але після цього випадку мене вже більше не катували. Я не знаю, чи це вплинуло, може, це був якийсь прокурор по нагляду, або хто. Я по сьогоднішній день не знаю, хто він був. Чи вони самі вже переконались, що нічого з мене не виб'ють, і більше не стали бити, а стали писати те, що я відвідаю на запитання. А як пишуть не так, як я казав, то я не підписував протоколів.

 

Суд

  І в короткому часі після того слідство закінчилося, віддали справу в суд. 13 березня 1949 року мене викликали на суд, дали мені 25 літ ИТЛ (исправительно-трудовых лагерей) і 5 літ поразки в правах. Відвели вже до засуджених. До своєї слідчої камери я вже не повернувся.

  Якраз у той час була скасована смертна кара – бо інакше не уникнути б мені розстрілу. Навіть і думати нічого було. І не було кари смерти з 1947 до 1950 року, приблизно до березня чи, може, до квітня. Я вже тоді був на Колимі, як почалася корейсько-американська війна, між Південною і Північною Кореєю, – тоді знову в Радянському Союзі ввели вищу міру.

  Судили мене по двох статтях – 54-1А і 11, це зрада Батьківщині. Той суд тривав не більше якихось 10-15 хвилин. Що у мене було добре на суді? Моя перша карна справа була дуже коротенька – я попався сам, друг і товариш мій загинув, не було мені кому плутати. Бог дав сили, що я нічого не говорив. Обвинувачень мені накидали багато, але я відмовлявся. А свідків не було – тоді свідків знайти було дуже трудно. Отже, свідків не було, справа моя була дуже маленька – один невеличкий томик. То мене за якихось 15 хвилин засудили. Формально зачитали, бо там у них усе було підготовлено наперед: 25 і 5 – і вилітай.

  В.В.Овсієнко: Що ж там вони все-таки Вам інкримінували? Той бій, мабуть?

  М.В.Симчич: Ні, цього бою не було. Інкримінували мені військову старшинську школу, що я був її курсантом у підпіллі. Вона була дислокована в селі Снідавка біля Космача, тепер це Косівський район. Я їм не сказав правди, що вступив в УПА в 1943 році. Сказав, що аж весною 1944 року, коли вже почалася школа. А школу я не міг приховати, бо там був такий полковник Кропива, комендант нашої школи, який попався їм живим і розказав про всіх курсантів, у тому числі й про мене. Хоч я відмовлявся, але всеодно свідок уже був, то вони мені її записали. Ну, і перебування в УПА до дня арешту. Я там стягував, щоб було якнайменше справ. А чому я боявся, щоб не було багато справ? Бо я був на командному становищі, а коли ти щось робив, то виникає питання, з ким ти це робив. От, припустимо, я командував боєм, то питають, ким командував: "Давай тех, кто там был."

  А більшість людей у 1948 році були вже леґалізовані, але так, що НКВД не знало: один на тиф хворий та якось сховався, другий поранений. Але багато залишалися в підпіллі. Були такі, що він прийшов з повинною і сказав, що був там і там у сотні, приніс зброю. А були й такі, що заслаб, а відтак десь сховався, зброї не здав і не признався, що він десь у сотні був, і ніхто його з сусідів або з села не видав, то так він і залишився. Є такі ще по сьогоднішній день, що в сотнях були і минулося то їм, вони не були суджені. Такі є.

  Отже ж, оскільки я завжди був зв'язаний з людьми, я не міг нічого брати на себе тільки ради того, що як тільки я щось візьму, то з мене тягнутимуть, щоб давав решту учасників. А щоб мати менше клопоту, я зводив усе до мінімуму. До кількох невеликих операцій признався, а решту все, в тому числі й про той Рушійський бій, я не сказав. Усі, хто в ньому був, мали такий страх перед більшовиками, тому що там же з більшовицької сторони загинула маса людей, що навіть ті, хто приходив із повинною, не признавалися, що вони там були. Кожен говорив про щось таке незначне, а про Рушійський бій ніхто не казав, і до 1968 року більшовики не знали, хто їх там бив. І я з сотнею теж не знав, кого побив. Це вже в 1968 році стали досліджувати ту справу. Коли мене знову заарештували... Я з ними тоді на компроміс, на відкритий процес не пішов. То вони мені зробили по-іншому...

  Перша моя справа була маленька. Я попав у число тих, хто мав лагерну судимість, мені залишили 10 років. Але моїх 10 років треба було сидіти 15 років, бо перших 5 років, що я просидів від першої до другої судимості, вже пропали. Строк рахувався від другої судимості. Мене судили вдруге 7 грудня 1953, то комісія Президії Верховної Ради залишила мені сидіти до 7 грудня 1963. Тоді я й звільнився. В’їзду мені сюди, на західні області України, не дозволили. Дали мені таку маленьку шпарґалку, як оця долоня, на ній написано: у західноукраїнські області, Прибалтику і Гродненську область «въезд воспрещен, за нарушение – под суд». "Распишитесь, вам ясно?" Кажу: "Ясно." Що тут неясного? То я вже сюди навіть і не потикався, бо мені тут не те що прописки не дадуть, а і "въезд воспрещен", навіть появлятись тут не можна було. То я думаю: куди їхати?

 

Магадан

  В.В.Овсієнко: Але чекайте, ви зразу ж і звільнилися, нібито й не сиділи. Розкажіть, будь ласка, про перше ув’язнення.

  М.В.Симчич: Про ув’язнення? Так, ну, ми зараз повернемось. Ми перескочили, ми забігли вперед. Після того, як мене 13 березня 1949 року засудили на 25 років ув’язнення і 5 років поразки в правах, то з цим відправили на Колиму, в Магаданську область. У Магаданську область я прибув цього ж 1949 року на самі Жовтневі. У крайню точку – в лагер.

  В.В.Овсієнко: А як називалось те місце?

  М.В.Симчич: Зараз я вам назву всі місця. Звідси, зі Станіславської тюрми, я попав на Львівську пересилку, зі Львівської пересилки етапом у Порт Ваніно, з Порту Ваніно кораблем "Ногін" відправили в Магадан, з Магадану – автомашинами на 600 кілометрів у тайгу, здається, Тенькінський район Магаданської області, на посьолок Спокойний, у концтабір.

  В.В.Овсієнко: Василь Стус теж був у Тенькінському районі, посьолок Матросово. На засланні, в 1977 – 1979 роках. Після нього те ж пригріте місце посів Зорян Попадюк... 

  М.В.Симчич: Ото я попав туди ще 1949 року, на “приїск” – копальню. Там побув до 1950 року, до 27 квітня, а відтак мене забрали на переслідство в Магадан. Знову на переслідство. А чого мені так везло на переслідства? Коли я попав сам і витримав тортури, то справа була маленька. Але через якийсь час прийшов з повинною колишній господарчий нашої сотні Скала. Оцей Скала дав на мене багато додаткових матеріалів. Вони хотіли везти мене на переслідство у Станіслав, але щось роздумали, що далеко везти – то що зробили? Звідси прислали в Магадан у КГБ всі матеріали на мене, мене викликали з колонії в обласний центр, там кагебіст мені провів дослідство. А судити мене далі вже не було куди, бо й так щойно дістав 25 літ. Більше 25 років строку не було, а нічого нового я не вчинив. Хоч і був новий матеріал, але по старій справі. Вони не могли мене винуватити за те, що я їм не все сказав, тому що за їхнім законом вони мали самі все дослідити. Якщо я щось замовчав, то це не тільки моя вина, а й їхня, що не зуміли розкрити. То судити мене вони не мали підстав, тільки доповнили справу.

  У Магадані я пробув іще три роки. У ту першу колонію нас на Жовтневі свята привезли 1200 чоловік, а через півроку, 27 квітня 1950 року, коли мене звідти вивозили, вже лишалося тільки 700. 500 померло. Чому? – Холод, голод і важка праця забрали за півроку 500 чоловік. А ті 700, що ще були живі, і я в тому числі, хоч і задержалися при житті, та вже були в такому стані, що теж одна нога була в могилі – вже попухлі. Я теж на той час мав попухлі ноги, вже лежав у лікарні як дистрофік.

  В.В.Овсієнко: Не завезли продуктів чи як?

  М.В.Симчич: Це все робилося зумисне. Там недалеко було по ті продукти їхати. Наш лагер від траси за 40 км у тундрі. Там не тайга, там уже ліс такий невеличкий.

  В.В.Овсієнко: Бо там уже вічна мерзлота.

  М.В.Симчич: Так, вічна мерзлота така, що коріння вже вглиб не йде, нема з чого соки тягнути. Лише чапраки невеликі ростуть, два метри зависокі. Нам спочатку тижнів зо два-три давали пайку щодня. Відтак почалося, що пайку дадуть – нема хліба. Кажуть, що нема борошна, тому не спекли. День-два нема хліба. Поїхали по борошно. Доки доїдуть тих 40 км на базу – трактор поламався. Відтак безконвойники йдуть його ремонтувати. Поки ремонтують – мине тиждень. Через тиждень привезли борошно, спекли хліба, дали один день чи два дні хліб. А пекарня була одна – що для в’язнів, так і для солдатів та начальства. Вони вольних не можуть лишити без хліба, а якщо мають якийсь запас, то тримають його для гарнізону і вільних, а нам знову нема. Знову поїхав трактор. Отак день-два-три хліб є, а три-чотири, чи тиждень нема. А на роботу гонять щодня. Кажуть: ідіть на роботу, як привеземо борошно, спечемо хліб, то віддамо вам і за ці пропущені дні. Але коли привезуть і ми домагаємося, щоб віддали хліб, то вони кажуть, що то вже пропало. То люди попухли і помирали з голоду. Більша частина померла на місці, в лагері, а невелику частину відвозили в лікарню. Там за 40 км була центральна лікарня, в яку з усіх лагерів звозили. Там якраз був міст через річку Колиму. Туди деяких наших везли, але небагато. А більшість тут померли. І ніхто нас не хоронив по одному чи по два, а так скидали біля вахти на купу, а як набереться вже така купа, що є на повну машину (лагер своєї машини не мав, у лагері була всього одна якась сіра кобила, яка возила бочкою воду, – оце й увесь транспорт) – тож коли вже набереться велика купа, то начальник лагеря попросить машину в начальника рудника. А начальник рудника мав машину, яка возила з шахти на збагачувальну фабрику той золотоносний кварц. Там добували золото двома способами: на відкритому полігоні і в шахті. На відкритому полігоні довбали такі шурфи, зносили верхні шари торфу і каменюк, а далі був шар піску з золотом.

  В.В.Овсієнко: На якій глибині?

  М.В.Симчич: Як де – на півтора чи на два, чи й на три метри. Треба було цей шар землі – торфовиська та всякі купини – знімати геть, а глибше пісок такий гарненький, білий, наче його хтось просіяв. А другий спосіб – це в руднику. Я не знаю, чи то всюди так: скеля кварцового каміння, а між тим камінням є такі кварцові прожилки з золотом. Але щоб той прожилок вибирати, треба цілу шахту довбати. Довбуть ту шахту, рвуть, відтак той камінь, що має золото, і той, що не має золота – увесь його мелють на збагачувальній фабриці і промивають. А золото важке, воно має питому вагу 1,19. То кварцовий пил відсівається, як полова від зерна пшениці. Там був такий промивний станок, вистелений бархатним (оксамитовим) сукном: золото випадає на оксамит і залишається, а пісок вода змиває.

  У шахті краще тим, морозу нема. Але біда в тому, що не було ніякого захисту від пилу. Вже в останні роки я чув, що давали тим бурильникам респіратори. А тоді ніяких респіраторів, ніякого змочування не було, а так бурять хлопці ту скалу, пилюка йде. Побурив місяць-півтора чи два – і вже силікоз. Силікоз зацементовує легені. Починає тоді кров з легенів іти, людина плює кров'ю, кров так пливе, як ото в мене після цього інсульту.

  Людей, як я вже сказав, за півроку лишилося живих тільки 700, а 500 померли. Пам'ятаю собі, одного дня на розвод прийшов начальник лагеря, старший лейтенант Ісаєв, ім'я його забув, та й каже: "Вот что: за последнее время производственные показатели снизились до невозможности. Этого терпеть дальше нельзя! Кто будет хорошо работать, того будут хоронить в белье, а кто будет филонить – без белья!" І вибирай собі що хочеш – або добре працюй та поховають тебе в білизні, а як будеш погано працювати – то без білизни. А мене тоді, я вам кажу, врятував той випадок, що повезли на дослідство... Запишіть прізвище того виродка Ісаєва. Ото як машина мертвих набереться, то вивезуть між дві сопки – те місце називалося "Чертова щель" – і в ту Чертову щель вивезуть, самоскид висипле їх там, і ніхто не хоронив тих людей. Аж у 1954 році, пам'ятаю, наші хлопці почали звільнятися... Там були малосрочники, а декого, вже як помер Сталін, по всяких скаргах (батьки почали писати скарги) декого почали звільняти. Наших хлопців там звільнити звільнили, а виїзду з Колими не давали. Вони там лишалися і працювали. І підходили до нас. У зону їх не допускали, а коли в’язнів водили на якісь окремі об'єкти, на будівництво або ремонт якоїсь хати на посьолку, то звільнені дадуть конвоєві пляшку-дві – і конвой тих наших вільних хлопців пускав поговорити з зеками. То вони казали, що ходили дивитися, чи щось із тими трупами зробили, чи ні. Так у 1954 році ще всі ті трупи, ті кості й лежали, як їх туди звалили, ніхто їх не хоронив. Я не знаю – може, пізніше їх хтось загріб чи, може, так по сьогоднішній день лежать, того не можу вам сказати, бо цього не встановив. Той лагер розформували, його більше не існує.

  У Магадані на пересилці, коли везли на те дослідство, я познайомився з Грабовецьким Василем. Це киянин, викладав у Київському університеті українську мову й літературу. За що він сидів, я не знаю, але він попав у 1937 році під "єжовську мітлу" і там перебув цілу війну. У Магадані на пересилці він був бригадиром.

  А був ще один киянин, капітан Равич – начальник будівництва Магаданської області. Як він туди попав? Він був комуніст, але не кагебіст, мав освіту інженера-будівельника, попав у армію. Я не знаю, чим він там у армії займався, але після війни його як комуніста направили на Дальстрой і зробили його начальником будівництва Магаданської області. Він призначав бригадирів і десятників з-поміж в’язнів, бо кадрів не було.

  Цей Василь Грабовецький і той капітан Равич знайшли між собою спільну мову. Василь Грабовецький набрав наших добрих хлопців. Той Равич завжди записував йому процентів, скільки треба, завжди в нього було 150%. Писали там усяке – один пише, а другий підписує. То цей Василь Грабовецький не тиснув нас роботою, а годували нас так: хто виконав норму на 121% – давали один додатковий пайок, а це означало 200 грамів хліба, 200 грамів каші і, здається, 10 чи 12 грамів цукру на кожний пайок. А хто виконав на 141%, тому давали два додаткові пайки, хто на 151% – три. Отже, в бригаді цього Василя завжди було виконання на 151-157%. Ми в його бригаді отримували три пайки і не дуже робили. І це завдяки тому капітанові Равичу. Я в цій бригаді був три роки. Вона гриміла як передова, хоч ми працювали набагато менше, ніж інші. Але іншим Равич не приписував процентів, думаю, тому, що боявся. У 1953 році під весну Василь дістав рак горла і до двох місяців помер, задушило його. Як Василя не стало, поставили іншого бригадира. Того Равич не підтримав, мабуть, боявся, що продасть його. То наша бригада гриміла, ми були передовики – а як Василя не стало, процентів нема, ми злетіли не на 150, а на 50%, і нашу бригаду розігнали.

 

Війна з “блатними”

  Я попадаю на етап у тайгу, на 820 км від Магадану, посьолок Мяунджа. Там будували велику, як на той час, електростанцію. Перша черга мала 150 тисяч кіловат, а потім іще були дві – так десь до півмільйона кіловат вона мала давати. Привезли нас новим етапом 3500 чоловік. Там був повний проізвол (сваволя) – позвозили туди повно тих блатних. Блатні були порозкидані по всіх бригадах по 3-4-5 чоловік. Вони абсолютно нічого не роблять, а бригадир вимушений їм проценти закривати. Вони мають високі проценти, отримують оті 2-3 пайки, нічого не роблячи, і б'ють наших дядьків, щоб робили – бо як не будуть дядьки робити, то їм не буде процентів, не буде чого закривати.

  Я прийшов, дивлюся, що така обстановка, люди наші нещасні, багато опухлих – крайня біда. Та бачу, що є добрі хлопці, з ким би можна стукнути тих блатняків. Але вони не зібрані, неорганізовані, не дружні. Трохи я там побув, десь місяць, але за той місяць зібрав добру групу наших хлопців. Кажу: "Хлопці, що ми будемо тут умирати? Ради чого? Давайте будемо щось робити!" Так ми одного дня як дали по тих блатняках, п'ятдесятьом чоловікам поламали ребра серед білого дня, в зоні. Там працювали в три зміни – одні на роботі, одні сплять, одні готуються... Посадили нас після того – і тих що били, і підозрілих, чоловік десь біля 200. Зігнали нас в окремий барак, зробили його штрафним і водили окремо на роботу в запретну зону. А поряд у БУРі (вам не треба пояснювати, що таке БУР) сиділо багато цих блатняків, які повтікали з зони, бо їх били. Так у зоні стало два бараки посиленого режиму. 

  Спочатку нас виводили на роботу окремо. А відтак одного чудового дня вивели нас разом. Думаю, що це  оперуповноважений Воронцов спеціально звів дві ворогуючі групи, щоб зробити нам справу. Але ми подумали: справа справою, а бити блатняків треба. То ми тих блатняків там, на роботі, добили. Проти нас порушили справу за те повстання, бо ми всю зону підняли. За оце нас 8 чоловік судили 7 грудня 1953 року і додали мені 10 років по статті 59-3-16. Доплюсували до 25 ще 10 і вийшло 25, тільки початок строку вже відраховувався з другої судимості.

 

Страйки

  Після цього була Постанова міністра внутрішніх справ, що хто в лагері суджений, тому належить рік БУРу. Отож відсидів я рік у БУРі. Це окрема камера в ізоляторі. Після того направили мене на особливо суворий режим на посьолок Ізвєстковий. Там була фабрика, яка випалювала вапно для цілої Колими, більше там не було такої. Нас звезли туди з усіх лагерів біля 700 чоловік. Ми порадились: ну що ми будемо ходити на роботу? Та хай вона собі!.. А тут уже зібрали таких самих сильних духом хлопців, з котрих ніхто не тремтить, не боїться, не викручується. То ми порадилися, що робити? – Не йти на роботу.

  Не пішли ми на роботу один день, другий день, третій день. І так тиждень. Пересвяткували в неділю вихідний, а на другий тиждень знову не пішли. Так не виходили ми на роботу місяць. Через місяць приїхав секретар обкому партії з Магадану Абабкін. Пам'ятаю прізвище: Абабкін. Почав нас умовляти, щоб ми йшли на роботу, бо в області вапна немає, а з Хабаровська далеко возити на Магадан.

  Ми не пішли на роботу. Через якийсь час, не минуло півтора тижня, приїхав з секретар обкому з Іркутська. Теж приїхав нас умовляти. Сидимо. Якби якась невелика частина не вийшла на роботу, то, може, бралися б саджати, а то всі 700, як один, ніхто не йде, то що зробиш – нічого не зробиш. Після Абабкіна вони вирішили “обезглавить”. Я, на своє щастя, як завжди (бо ніколи мене таке щастя не минало) попадаю в першу партію з 20 чоловік. Пригнали машину, конвой, нас викликали на етап. А не кажуть, що везуть у тюрму. Кажуть, що на общий (загальний) режим. (Сміється). Ми знали, що то брехня, але всеодно іншого виходу нема – їдемо “на общий режим”.

  Привезли нас із цього Ізвєсткового в районний центр Ельґенуголь. Нас там загнали в тюрму. Потримали трохи в цій тюрмі, перевезли в другу. За ті два місяці, що з нами провозилися, вони організували ще один особливо суворий режим – на посьолку Случайному в Сусуманському районі – і перевозять усіх нас 20 чоловік туди. Побули ми там трохи – знову не йдемо на роботу. Там золотоносний рудник. Перевели нас усіх у третю зону, на Широкий. Там трохи будівництво, а трохи шахти. Половину людей призначили на шахти, а половину на будівництво. Ми й там не пішли на роботу. Потримали нас там трохи, відтак почали умовляти піти на роботу – не пішли.

 

Повстання

  Тоді вони оточили зону з собаками – виганяти нас із зони. Почали вони пролазити в зону. А там був один новий барак, ще не мащений. Ми розібрали той барак, покололи дерево – бо нема чим боронитися в зоні. Як усі печі порозбираєш, то не буде де варити їсти. А то й цегли нема. Так ми з отого барака озброїлися як могли: лати позабирали, деякі колоди попереколювали, поробили дрини... Першого дня не дали себе витягнути за зону, другого дня не дали, а на третій день там, де литовці були... Бо ми розквартирувалися по національностях – литовці окремо, українці окремо; ми з литовцями і всією Прибалтикою дружні, але з москалями у нас якось ніяк не виходило, бо ті завжди нас підводили, як то кажуть, під монастир: як нема ніякої небезпеки, то вони герої, а як треба стояти на смерть, то їх нема, вони здаються; тому ми їх тримали окремо. І якось на відтинку литовського барака прорвали оборону, увірвалися в зону і вигнали частину литовців та латишів. Ми вже всередині забарикадувалися, не дали себе вигнати.

  В.В.Овсієнко: А вони зі зброєю, стріляли, чи як?

  М.В.Симчич: Вони не стріляли – вони з собаками, з палками і прутами. Якби вони зі зброєю йшли, то воно ніде не сказано, що я в нього не відніму автомат. А як ідуть у рукопашну, то там люди не думають, що він жити має – там люди думають, що він або вмре, або той... То вони зі зброєю не йшли. Це нам вигідно було б, щоб вони йшли зі зброєю, бо ми могли відняти зброю – хтось би був убитий, ну хай половина буде вбита, але ж половина лишиться живих, візьмуть автомати в руки і з цілої Колими їх виженуть.

  То тих литовців і латишів забрали, а ми все-таки не далися, залишилися в зоні. Тоді вони що придумали? Протримали литовців до сутінків, за сутінків вивели в тундру, а відтак завернули назад. А більшість лишилася – ті, які найбільше їм потрібні. Тоді вони й тих литовців вернули.

  Відтак на другий день оголошують: все, суворий режим скасовано, будемо вас розвозити по всіх зонах загального режиму, хто звідки приїхав. Я знову ж таки попадаю першим на “загальний режим”. Нас 17 чоловік узяли на першу машину. Але дивимося – та зовсім не туди нас везуть. Привезли нас у Сусуманську районну тюрму, це за 800 кілометрів від Магадана. Потримали нас там три тижні, оформили справу. Засудили нас на 5 літ "критої" і відвезли в Магадан. Дати суду не пам'ятаю, але це був 1955 рік, пізня осінь... Якби я собі щось записував або старався запам'ятати... Я ж ніколи не думав, що я буду жити, що доживу до такого часу, що це буде потрібно і що я це зможу комусь розказати. Ми тоді жили одним днем. Але якщо вмирати – так стоячи.

  В.В.Овсієнко: То цих 5 років не додавалися, а...

  М.В.Симчич: Не було куди додавати, бо вже було 25 – тому з нашого строку 5 літ "критої" тюрми. Міняли режим. У вас хіба такого не було?

  В.В.Овсієнко: Було, було – тільки вже 3 роки тюрми давали.

  М.В.Симчич: Ну, то таке ж саме було і в нас, що давали рік “критої”, чи два, чи п'ять. То ми отримали по п'ять “критої” з цього ж строку.

  Відвезли нас у Магадан. У Магадані зустрів я в 20-й камері дуже цікаву людину – Антоновича, історика, який у нашій камері й помер. Це було вже на початку 1956 року. А знайшли ми його випадково. Нас 17-х чоловік  привезли в Магадан в ізолятор. Ждемо, коли буде льотна погода, бо зимою дороги нема і треба літаками до Хабаровська, а з Хабаровська вже залізниця. Одного разу Петро Кобилянський виніс парашу і, повертаючись, зустрів історика Дмитра Антоновича. Антонович недалеко від нашої камери сидів, його теж везли у закриту тюрму. Але його не кидали до нас, він не знав, що ми тут є, а ми не знали, що він є. Вони зустрілися випадково. А ці два себе знали з Норильська. Впізналися. Як тільки Петро прийшов у камеру і сказав, що зустрів Антоновича, ми всі 17 одразу ж підняли крик, бо на той час був уже наказ політичних з побутовцями не тримати разом. Ми викликали начальника ізолятора і домоглися, що Антоновича перевели в нашу камеру. У мене якраз була оця «Новая история Украинской ССР», що на той час вийшла. Я зараз уже не пам'ятаю, яким чином я її придбав. Коли ми домоглися перевести Антоновича до нашої камери, то я його поселив біля себе поряд унизу на нарах. Він уже старший чоловік, то щоб не лазив на верхні нари. Бо койок не було, а суцільні нари. Ми разом просиділи, може, тижнів зо три. А сиділи ми довгенько, поки дочекались: то погода нельотна, то літака нема. Довго зволікали нашу відправку. А ми й не дуже поспішали, бо нам що тут тюрма, що там тюрма. Якби нас чекало щось ліпше, а не тюрма, то ми би спішили, а так знаємо, що нам попереду 5 літ твердо, то спішити нікуди.

  Одного ранку ще хлопці спали, а Антонович якось поганенько спав, нерви були не в порядку. Узяв ту книжку та й читає. Я вже не спав, лежав біля нього, а він звівся – в камері лампочка світиться цілу ніч. Читав, читав – і якось так хапнув повітря –  х-х-х. Книжка з рук випала, він іще раз – х-х-х... Я схопив його, поклав на нари, закричав, хлопці схопилися всі. Одні почали бити в двері, щоб викликати лікаря, інші – води, туди-сюди... Кілька разів дихнув отак важко і затих по сьогоднішній день. Це внук того історика, діда старого, Володимира Антоновича. Також історик. На вид він мав так років 45-50.

  В.В.Овсієнко: Хтось мені на цьому моєму “етапі” вже розповідав про нього. Що слухав його лекції в ув'язненні. Либонь Мирослав Мелень у Моршині.

  М.В.Симчич: Оце я зустрівся з Дмитром Антоновичем випадково. Ще я живий, ще Грицько Чмелик десь у Львівській області живе чи у Львові – тоді разом з нами в камері був. Він щось також про нього написав, але дуже мало – видно, забув.

  В.В.Овсієнко: Отже, Дмитро Антонович помер на початку 1956 року?

  М.В.Симчич: Так, на початку 1956 року, десь так у березні, може, кінець лютого. У Магаданській тюрмі, в ізоляторі, 20 камера. Після смерті Антоновича ми почали голодовку, чому нас довго не відправляють. Сім днів ми голодували, відтак викликали обласного прокурора. Він пообіцяв, що нас відправлять, що й було зроблено. Повезли нас на аеродром, посадили в літак "Дуглас", до Хабаровська. У Радянському Союзі ще на той час зберігалися американські літаки. Американці ж давали Росії у війну і транспортні, і бойові літаки. То "Дугласом" відвезли нас у Хабаровськ, з Хабаровська – в Новосибірськ. Ні – в Іркутськ, а з Іркутська – в Новосибірськ, з Новосибірська – на Урал, зі Свердловська – в Челябінськ, з Челябінська – в Москву, а з Москви, з “Красної Прєсні” – у “купеческий город” Єлець.

  Як приїхали ми туди, вранці прокинулися – вже снідання. Наглядачки, що розносять баланду, дають нам по мисці капусти, ну, щі. Вісім років я був на Колимі – я не те що не бачив, що таке картоплина або що таке капуста, але і не нюхав їх. Там, на Колимі воно не родиться, то якщо навіть десь восени трохи вдавалося привезти, то це було для вільних. А в лагерях ні капусти, ні картоплі. Ніхто нічого не бачив, окрім каші з пшоняної, вівсяної і ячмінної крупи. Ми вісім літ не бачачи капусти, то як накинулися на ту капусту, з'їли. Прийшла наша наглядачка забирати миски – ми чисті миски подаємо. Вона звикла, що хто з’їсть, хто лишить. Хто Колими не бачив... А ми всі з'їли підчисту. "Ребята, вы что, все съели?" – "З'їли." – "А вы бы еще ели?" – "Давай!" Так вона нам ще по дві миски дала. А я тоді собі думаю: "От який я дурень! Та тут треба було ще п'ять літ тому сидіти, а не на Колимі, де я ні капусти не бачив, де земля ніколи не розмерзається, де вічна мерзлота, де я так мучусь, а отут – капуста є! Дурний я, дурний. Чого я так терпів довго? Чого я раніше не повстав, щоб я вже давно отут був!" (Сміється).

 

Комісія

  Це був 1956 рік, під весну. Ну, попали ми в тюрму – тюрма як тюрма! Ви були в тюрмі, то знаєте. Попали в тюрму та й сидимо. Але десь 2 серпня відчиняються двері, приходить старший корпусу: "Собирайтесь." – "Куда?" – "В баню." – "Та ми ж, – кажемо, – два дні тому були в бані." – "Собирайтесь, пойдете в баню." – "Зачем?" – "Судить вас будут!" Ну, ми всі розреготались – всі такі, що тільки-но суджені, а він каже ще судити. А він не в курсі справи, не вміє пояснити, що це комісія, що будуть робити пересуд. Судить вас, каже, будуть. Ну, судить – так судить. Пішли ми в баню, там перукар, нас голять. Доти нас бритвою не голили, а лише машинкою стригли. Прийшли ми в лазню, а там сидять перукарі. Кожен підходить по черзі, бриють нас. Два дні тому дали білизну – знов дають чисту. Поголили, переодягли нас у чисту білизну.

  Приходимо в камеру. Через кілька хвилин підбігають наглядач і корпусний, викликають по алфавіту. "Куда?" – "На суд." На суд – так на суд, яка мені ріжниця. Викликали п'ять чи шість чоловік, а нас у камері сиділо 17. 5 чоловік викликали. Нема, нема, нема, але десь через годину повертаються. "Що?" П'ятьох викликали – всіх п’ятьох звільнити! Пройшли комісію. Викликають другу партію – знову звільнити! Я попав аж у третю партію, з Грицьком Чмеликом. Усіх звільнили, а нас двох залишили. Грицькові залишили ще два роки досиджувати, а мені сім. Мені зняли до десяти і Грицьку до десяти, але в того вже рахувалося вісім літ відсиджених, а в мене тільки третій після суду. То я ще досиджував сім з половиною років до десяти. З тих 17 чоловік нас двох залишили, двох звільнили “з відсидженим”, а решту – “не считать судимыми".

  Відтак на другий день оформляли документи, на третій день тих, хто звільнився, викликали, дали паспорти, поїхали вони додому, а ми два з Грицьком лишилися сидіти. То було нас у камері 17, а лишилося тільки два. Камера велика, хлопців нема. Був шум, гам, хто в шахи грає, хто читає, хто що – а то ми тільки двоє. Ходимо по великій камері, сумно – не дай Боже. Так після комісії ми вдвох сиділи ще два місяці. А відтак написали ми скаргу: якщо скасували нам стару судимість, то чого нас тримають у закритій тюрмі? Тепер наша друга судимість вважається першою. 

  На ці скарги прийшла відповідь – вивезти нас у лагер.

 

Тайшет

  Вже не повезли нас більше на Колиму, а в Тайшет. У Тайшеті побув я на 19-м лагпункті на лісозаводі якихось місяців, може, з п'ять. Навезли в зону чоловік зі 100 якихось обербандитів-битовиків, отаких самих убивць, найгіршої швалі. Для чого? Дали їм окремий барак, щоб нас тероризували. А в лагері залишилися ті, що не пройшли комісію. Основна ж маса лагерного населення звільнилася. Позвозили нас кого з Норильська, кого з Караганди, кого з Колими, кого з тюрем, кого звідки. Небагато лишилося після комісії. І між нас кинули оцих бандюг, щоб допомагали добивати нас.

  Ми почали з ними говорити, думали, може, знайдемо з ними якійсь компроміс, щоб без скандалу. Раз поговорили – не допомогло, другий раз поговорили – не допомогло. Якось підійшли на обід на заводі в їдальню. Там наші хлопці прийдуть, стануть один за другим у черзі, раз-раз пройшов кожний, собі взяв, та й пішов, на стіл ставить. А прийшли два з тієї шайки і без черги стали. Там хтось звернув увагу: “Хлопці, тож так негарно, треба в чергу”. А той, довго не думаючи, розвертається і цього – в морду. Ну, там, звичайно, бити їх нам не дали, розвели. Та ми вирішили: треба з ними кінчати, бо це толку не буде.

  Що зробили? Зібрали, хто що міг знайти: солярки, бензину з гаража – що хто зміг. Принесли з собою в зону, обступили барак, запалили. Хто звідти хотів вискакувати – дрином по чолу. І вони там згоріли. Почалося слідство, нас почали тягати, а свідків то нема. Бо залишилися самі такі, що хоч убий, то ніхто нічого не скаже. Порушили справу “по аналогії”: хто вже суджений за схоже. Знайшли трьох чоловік по аналогії, дали по 10 років. Бо доказу ніякого нема – з цілої зони не знайшли жодного свідка, хто би сказав, що він бачив, що отакий-то палив барак чи такий-то бив дрином отого бандюгу.

  А після того 40 чоловік нас із зони... Як мені везло – 40 чоловік із зони попадаємо на особливо суворий, на 307-му колонію в тім же Тайшеті. Там я просидів три роки. Але це не було гірше для мене, а ліпше. Чому? Я тут таких людей зустрів, яких рідко де зустрінеш. Я тут зустрів доктора Горбового Володимира – це адвокат, який захищав Степана Бандеру на Варшавському процесі. Туди ж привезли Дужого Петра – це референт пропаганди. І Колесника Михайла. Ага, особливо мені до душі був Сорока Михайло. То там я застав Горбового, Дужого, Сороку Михайла і ряд інших інтеліґентів. Там хоч і був особливо суворий режим, та на роботу ми там теж не ходили. Ми вже їх зрештою так навчили, що вони вже нас і не старалися гнати на роботу, бо з того всеодно нічого не виходило. На роботу ми не ходили, то й заробітку ніякого нема. У кого є яка родина або якісь знайомі, щоб прислали хоч би на куриво, то добре, а в кого нема – то нема. То так: хоч і голодні, тільки самий пайок, курити нічого, але на роботу не ходимо. Але які ж люди в зоні зійшлися! Тихо, мирно, спокійно, займаємося, читаємо, хто може – той пише. То замість того, щоб мені було гірше, я себе на цьому особо строгому три роки почував, як на десятому небі. А те, що голодний чи напівголодний – то я вже до цього за десятиліття звик, мені не привикати до такого!

 

Мордовія

  Пробули ми тут три роки – і нас усіх з Тайшета вивезли в Мордовію, всіх політв'язнів, до одного. Це вже був 1960 рік, здається, на початку квітня, чи в кінці березня.

  У Мордовії потрапляю на п'яту зону. То був тоді особливо суворий лагпункт. Побув там до осені. А восени цей особливо суворий у Мордовії розформували, розкидали по всіх лагпунктах – на 7-й, на 11-й, на 2-й, десь там 4-й, здається, був, де була лікарня.

  В.В.Овсієнко: Це Барашево, 3-й.

  М.В.Симчич: Так, 3-й – це Барашево. На 3-й, на 19-й. Отак порозкидали нас по всіх лагерях. Я попав на 7-й. Призначили мене на лісозавод пиляти колоди. Я прийшов туди, подивився: важкі колоди. Катай їх, пиляй, думаю, а в мене вже виразка. Я відмовився катати ті колоди. Начальник отряда подивився в формуляр... А за кожним з нас тягнеться формуляр – де ти сидів, за що сидів. Подивився і, видно, не захотів зі мною довго возитись, відправив мене на етап. Попадаю я на 2-й. А там швейна фабрика. Ну, там пішов я на машинці шити. Спочатку строчив я на куфайки вату, а відтак набрався більшої спеціальності: перевели мене вшивати кишені до залізничних шинелей.

  В.В.Овсієнко: Вища кваліфікація.

  М.В.Симчич: На вищу кваліфікацію перевели, вшивати кишені. Але загострилася в мене виразка, почала кривавити. Знов попав я в лікарню на 3-й, майже два місяці пролежав. З лікарні попав на 11-й. Дали мені третю групу, а це вже давало право вибирати роботу. З третьою групою я попав на парники, садити розсаду.

  Пізно восени 1961 року, перед Новим роком, прийшла нова інструкція: всіх, хто два рази суджений і хто суджений на вищу міру, відправити на особливий, у камеру. Там, у Мордовії, особливо суворим був 10-й. Як тільки прийшов наказ, я знову ж таки потрапляю на першу машину. Згодом прийшов ще один указ: хто відсидів половину свого строку, той має право бути переведеним на суворий режим. Відтак через якийсь рік я знову попадаю на суворий режим, знову на 11-й лагпункт. Отам у тій же городній бригаді я добув до 7 грудня 1963 року, до кінця свого строку. Звідти і звільнився.

  В.В.Овсієнко: Вас відпустили прямо з зони чи кудись везли?

  М.В.Симчич: Нікуди не везли. Мене випустили прямо за зону – йди, куди хочеш. Йди, куди хоч, за винятком того, що начальник спецчастини дав прочитати в бланку: західноукраїнські області, Прибалтика і Ґродненська область – "въезд воспрещен, за нарушение – под суд". Я прочитав, розписався, поїхав.

 

Запоріжжя

  Приїхав у Потьму, а з Потьми на Москву, а з Москви на Запоріжжя. Що на Запоріжжі? Два місяці мучився, поки прописали. З зони дали направлення, бо як звільняються, питають, куди їдеш. В західноукраїнські області мені сказали зразу – "въезд воспрещен", то я взяв напрям на Запоріжжя. Там у мене був знайомий. Не він знайомий, а брат знайомого, з яким я разом сидів. Той чоловік мене прийняв. Але в Запоріжжі мене не прописують, кажуть: “Їдь туди, звідки ти приїхав. Ти чого сюди приїхав?” Я два місяці ходив-ходив, ходив-ходив... А це якраз 1964 рік, коли була ота криза, що хліб був усюди кукурудзяний, така паніка, напівголод. Я посидів у того чоловіка якийсь тиждень чи півтора та й подумав: скільки я в нього можу сидіти, хто я такий йому? Та й пішов я шукати прописки, вже не повернувся до нього, а пішов на вокзал, сів та й куняю на лавочці, щоб переночувати. Але тільки заснув, аж рудий такий міліціонер: "Эй, гражданин, поднимись, нельзя спать! На вокзале спать нельзя!" То я ховався – там була велика пальма в кутку. Я за те гілля зайду, ляжу, скулюся та й трохи засну, щоб відпочити. А довго не поспиш, бо підлога холодна, замерзаєш. Це всеодно, що в карцері.

  Ходив я так, ходив, і де я тільки не був – у всіх тих комах-райкомах. Не прописують. Але якось у трамваї хтось пізнав, що я лагерник: вся лагерна одежа на мені замусолена... Ми розговорилися та й кажу я, що їжджу-їжджу і ніяк не прописують. А він мені каже: "Ану ж підіть у виконком міської Ради – є в виконкомі така комісія з прописки й виписки. Підіть туди – вони вам допоможуть."

  Мені робити нічого, думаю, піду та спробую, бо вже два місяці мучуся, сплю на вокзалі, міліціонер не дає заснути. Вже до того дійшло, що тільки шкіра та кості. Прийшов я туди, знайшов, де воно є. А там треба записатися на чергу, щоби попасти на прийом. Записався я на чергу, а черга ще на десять днів. Через 10 днів приходжу, але за той час я вже собі надумав-передумав. Я прийшов туди, відчинив двері, дивлюся – сидять три таких здорових держиморди. Я сказав: "Добрий день!" Вони відповідають: "Здра-авствуйте! Здра-авствуйте! Зачем пришел?" – "Я прийшов, щоб ви мене посадили в тюрму." Вони так подивилися – не попадалося їм таких: "Как это так – посадить в тюрьму?" – "А так просто – посадіть мене в тюрму!" – "А вы кто такой?" – "Це зовсім інше питання. Я – кошишній політв'язень, який просидів 15 літ, і в найгірших умовах я мав прожитковий мінімум. Доказом цього є те, що я живий. А що я політв'язень і просидів – ось вам моя довідка про звільнення." Дав їм ту довідку й кажу: "Я в найгірших умовах мав прожитковий мінімум. Що це означало? 300 грамів хліба, горнятко холодної води, через два дні на третій – черпак теплої баланди, і на вісім годин відчинялися нари, обкуті залізом, і я хоч якоїсь півгодини міг полежати, поки не замерзну, відпочити, а відтак бігати по камері туди-сюди, щоб зігрітися знов. А тут у вас на так званій волі я не маю й того, що в тюрмі. Чхав я на таку волю – посадіть мене в тюрму!" Вони ніхто не говорять між собою, якось так оторопіли та й кажуть: "А вы делали попытку прописаться?" – "Я вже два місяці мучуся, вже обходив усі ваші райкоми, всі коми обходив, і футболять мене від інстанції до інстанції, ніхто не хоче прописувати. На роботу не беруть, бо не прописаний, а прописати не хочуть. Мене заїдають воші, я голодний, і я ще раз вам кажу: садіть у тюрму!" – "Мы не имеем на это права." – "Якщо ви не маєте на то права, то я зараз вийду звідси від вас і надам вам таке право." – "А что вы сделаете?" – "Що в голову прийде – то й зроблю! Зійду зараз униз, і що в голову прийде, то й зроблю, щоб дати вам право мене посадити." – "А у вас есть домовая книга?" – "Є." – "А форма 15 заполнена?" – "Заповнена." – "Давайте сюда."

  Дав я йому домову книгу – ту, що дав мені цей брат знайомого. Зі своєї хати він мені дав домову книгу – прописуйся. Той подивився і написав на формі 15 начальнику міліції: "Тов. Рыженко. Прописать." У того товарища Риженка я був уже десятки разів, та він мене не хотів прописувати, футболив туди-сюди. "Идите, сейчас вас пропишут." Думаю: обдурив москаль! Хто їм вірить? Але не можу йому сказати, що обдурив, бо ще...

  Забрав я ту форму 15 і книжку під плече і їду прямо в міліцію. Прийшов у міліцію, навіть у двері не стукаю, відчинив, зайшов. Якраз застав начальника міліції за столом, подаю йому ту форму 15. Він глянув на той підпис "прописать" і каже: "Иди в 7-й кабинет, там пропишут." А той 7-й кабінет поряд, через коридор. Я пішов туди і за хвилин 20 мене прописали. Послали у військкомат, бо я ще був військовозобов'язаний, мені був 41 рік. А військкомат тут же. Пішов я у військкомат, а там треба фотокарточку – а в мене нема. Послали зробити фотокарточку. Я пішов, зробив, поки приніс – уже нема нікого, закінчився робочий день.

  Приходжу на другий день вранці у військкомат, там мені досить скоро видали військовий квиток – дівчата повиписували, а той воєнком дав мені настанову: як буде війна, то отам-то місце збору, щоби мав з собою казанок, дві пари білизни, харчів на три дні. Отак мене визначили запасним солдатом 41-го Уральського полку. Я тут же з бездомного, з в'язня зробився солдатом 41-го Уральського полку міста Запоріжжя. І ще мене попередив начальник міліції – щоб завтра ж ішов оформлявся на роботу.

  Мені більше нічого було робити, як оформлятися на роботу, бо я голий, голодний. Повернувся до цього Павла, сказав, що прописався. А той мені каже: "Все, завтра веду тебе на завод і влаштую помічником сталевара! Будеш добре заробляти, все буде о'кей!" Цей Павло робив сталеваром, але був уже на пенсії. Але що він мені тут же підсовує? У його сестри є дочка, а сестра за москалем замужем, за Хрульовим. І вже мені ту дочку клеять! Я думаю: Господи мій, куди я попав – для чого мені кацапка? Як би я собі на це позволив? То я й думаю собі, що треба тікати звідси, бо щойно прописався, а тут уже тобі пхають... Каже: "Підемо зі мною до сестри, там у них є велика врем'янка. Поки що будете жити у врем'янці. Там усе є, тобі буде добре. Завтра йдемо на завод, я тебе влаштую."

  Я, пане Василю, посидівши в хаті, може, з півгодини, тікаю геть. "Куди йдеш?" – "Іду в місто, зараз повернуся." І як пішов – то пішов знову на вокзал. Ще ніч на вокзалі пересидів, а на другий день пішов сам шукати роботи і питати людей, де би знайти якусь квартиру.

 

Сватання за два слова

  Так, питаючи хати від хати, прийшов до матері моєї майбутньої жінки. Вона працювала квартальною. Це якась безплатна функція. Хтось мені порадив піти до неї. Мати Раїси знайшла сусідку, що прийме мене на квартиру. Та сусідка Марія була вдова. Я прийшов до неї з Раїсиним вітчимом Василем. Вона глянула на мене, а я в тому лагерному бушлаті, ота шапка, такий замучений за ці два місяці – на чорта похожий! Та й каже: "Ой! Ні! Ні! Ні! У мене нема місця, я нікого не хочу до себе брати! Не треба мені!" Ну, а той каже: "Ходімо геть!" Повернулися. "Ну що, взяла Марія Мирослава на квартиру?" – "Та ні, не хоче."

  А мама подивилася на мене й каже: "То що ж, поживіть до весни у мене, а навесні собі десь знайдете". І ми тут же погодилися, що я їй буду платити кожен місяць 50 рублів. За цих 50 рублів вона мені буде варити снідання та вечерю, а обід я буду собі мати на заводі.

  Так я дожив у них до весни, а навесні вона каже мені: "Ми починаємо ремонт. Ми з вами домовилися до весни. Шукайте собі квартиру, переходьте кудись, бо й нам з вами невигідно, і вам з нами невигідно під час ремонту."

  А Рая, моя теперішня дружина, якраз прийшла з роботи раніше – щось занедужала. Я підійшов до неї та й кажу: "Раїсо Андріївно, мама мені виповіла вашу квартиру. У вас немає когось зі знайомих, де є якась врем'янка або кімната, щоб мені наймити?" А вона каже: "Якраз є – у моєї подруги вибралися квартиранти зі врем'янки." – "А ви б мене повели?" – "Поведу."

  Йдемо до тої подруги, а по дорозі я дивлюся – дівка як дівка. Думаю, порядна вона чи ні, а всеодно я тут ніяких не знаю. І кажу: "От ви мене ведете на квартиру. А як я знайду квартиру – ви підете зо мною?" – "Куди?" – "Та куди я, туди й ви!" А вона кліп-кліп очима та й каже: "Піду!" А я кажу: "А ви знаєте, чого вам може коштувати дорога з таким партнером, як я? Ви ж не знаєте, хто я". Бо я не казав, що я політв'язень. Що з тюрми я прийшов – то того не приховував, це видно всім. Але чого я в тюрмі сидів, того я нікому не казав. Кажу їй: "Я – колишній політв'язень. Якщо ви зв'яжете свою долю зі мною, то можете і на вислання зі мною разом потрапити, і в тюрму, на Сибір і куди завгодно. А чогось доброго я вам обіцяти наперед не можу, бо я й сам його не чекаю. Я не знаю, як складеться. Думайте, щоб відтак не мали до мене якогось жалю, що я вас не попередив, не пояснив". А вона, недовго думаючи, мені каже: "Та що Бог дасть – те й буде!" – "Ну раз так, то ходімо".

  Пішли ми до тієї Тамарки, її подруги. Та нас прийняла у врем'янку на квартиру. Того вечора ми ще не перейшли, бо я йшов у нічну зміну на роботу. А другого дня як повернулися з роботи вона і я, то як перейшли до Тамари, то й по сьогоднішній день. Отак я женився – за два слова засватав і женився. Але й пояснив їй, що її може чекати...

Через три з лишком роки мене забирають удруге, вона залишається вже з дитиною сама. Прожила без мене сімнадцять з половиною років з двома дітьми. Одно – оцей Ігор, старший, що дзвонив сьогодні, він мав два з лишком роки, а меншого ще не було. Меншого на побаченні в Мордовії, на 19-му доплюсували – цей уже лагерного виробництва. А коли я вдруге повернувся на волю – ще не приїхав додому, як уже міліціонер мене чекав, щоб оформити мені нагляд. Дали ще рік адміністративного нагляду: сидіти вдома після 6 годин вечора, до 6 години ранку не можна вийти за двері.

 

Соціалістичний спосіб життя

  Що я там іще не доказав?

  В.В.Овсієнко: Про Запоріжжя.

  М.В.Симчич: Так, оце Запоріжжя. Тут ми одружилися, побули три з половиною роки разом. Я оформився на "Запоріжсталь" мулярем ремонтувати мартенівські печі. Ніколи їх не мурував, ті печі, але біда вчить скоро. Я влаштувався по четвертому розряду, попрацював щось із тиждень. Головний інженер Чирва подивився і каже мені: "Слухайте, Симчич, я бачу, ви так працюєте, що вам належиться кращий розряд. Ви по четвертому, а вам належиться п'ятий." – "То в чім затримка? Як належиться, то й дайте." Він мене зразу перевів, так що першого місяця мені заплатили по п'ятому розряду. Пропрацював я на ремонті металургійних печей півтора року. Та скоро приїхало КГБ і дало цьому головному інженерові завдання за мною слідкувати. Я пропрацював під його оком три місяці. Це вже весна 1964 року. А він же був не тільки старшим інженером і начальником ремонтного цеху, а ще й секретарем парторганізації. Якось він мені каже: "Слухайте, Симчич, завтра будуть профспілкові збори, то щоб ви обов'язково прийшли. Щоб не здумали не прийти, як ви це робите." Мені так надокучили в лагері ті начальники отрядів, ті заняття, то я ніколи не ходив на профспілкові збори. А він мені каже “обов'язково прийдіть”. Я взяв пішов. Сів на останню лавку, взяв собі якісь там газети, журнали. Що там говорили, я не знаю, бо ні до тих пір, ні після того більше на зборах не був.

  Як закінчилися збори, всі вийшли, та й я з самого заду вийшов, іду на прохідну. Чую сигнал автомашини. Оглянувся – він з машини кличе мене: "Симчич, ідіть сюди!" Я підхожу. "Сідайте в машину." – "Чого?" – "Поїдемо, – каже, – на Дніпро, на пляж." – "А навіщо?" – "Відпочинемо." – "Та я, – кажу, – не втомився." – "Я, – каже, – хочу з вами поговорити. Сідайте в машину. У мене є пляшка коньяку, закуска – сідайте, поїдемо." Та, думаю, що я трачу – сів, їдемо.

  Приїхали ми на Дніпро, заїхали далеко від тих пляжників, що гріються на піску. Розташувалися, він витягнув пляшку, випили ми по чарочці коньяку, закусили. Він каже: "Симчич, у чім справа?" І розказує мені, що придивлявся до мене і переконався, що я роблю не гірше, як старі робітники, і зразу підвищив розряд. Каже: "Як ти прийшов, на третій день приїхало КГБ і мені тебе описали цілим чортом, що ти сякий-такий, чорт його знає який, щоб я за тобою слідив і їм доносив. І час від часу приїжджають, питають, що і як ти робиш, куди ти ходиш, з ким ти говориш, про що ти говориш і так далі. Все мене розпитують, щоб я давав інформацію. Я за тобою прослідкував три місяці і нічого в тебе поганого не бачу. Якби, – каже, – у мене були всі такі, як ти погані, то наш завод гримів би на весь Союз, перше місце мав би! Що вони від тебе хочуть?" Я й пояснюю йому подрібно, зі свого погляду, не так, як йому пояснювало КГБ, а так, як воно є. Він чоловік розумний, зрозумів, та й питає мене: "Як ти живеш?" – "Та як живу..." – "Де живеш?" – "Та живу у врем’янці." – "Я тобі дам квартиру однокімнатну." – "Пане Чирва, це неможливо." – "Як неможливо? Я секретар парторганізації, я начальник ремонтного цеху, я що скажу, то й буде. Що схочу – те й зроблю." – "То це так, ви і секретар парторганізації, ви і начальник дільниці, і що скажете, так і буде, але ж ви щойно мені розповідали про тих хлопців, які до вас приходили... Тут є у вас люди, що вже по п'ять-шість років стоять у черзі на квартиру, з такими ж червоними партійними квитками, як ви маєте. То як ви дасте квартиру мені, що я тут ще й півроку не працюю, а тому, що вже п'ять літ стоїть у черзі, не дасте, то ці ваші хлопці тут же вас і з'їдять. І ви не будете ні начальником дільниці, ні секретарем – уся ваша кар'єра полетить. І ви без нічого залишитесь, і я без нічого. Ні в мене квартири не буде, ні у вас нічого не буде. Це робити не можна". – "Ну, а що ж робити?" Кажу: "Ми, українці, не повинні бути дурніші від жидів. Жид завжди, у всякому випадку знаходить якийсь вихід – а чому ми не можемо знайти? Ми теж знайдемо." – "А який вихід?" Кажу: "У вас є кооперативне будівництво?" – "Є." – "Дайте мені кооперативну квартиру. Я якось на перший внесок гроші стягну. І я буду мати, де жити, і вас ніхто не зачепить, бо якраз не вистачає 20 чоловік, щоб зібрати на кооперативний будинок. Ніхто вас за це не буде перевіряти – і я буду мати квартиру." – "Пиши заяву." Ну, не будеш же на зарінку писати заяву. Прийшов я додому, розказую жінці. Жінка зраділа, та й одразу кричить мені: "Пиши на трикімнатну." Жінки завжди хапучі... Я написав. На другий день приношу, даю йому. Кажу: "Я написав на трикімнатну, бо всеодно там 20 чоловік не вистачає, то, може, пройде." Він каже: "Пройде." Але там якийсь є завком, чи як він називається, став переглядати: на трикімнатну треба щоб було двоє дітей, а в мене такі одно – оце Ігор народився, другого ще і в поминку не було. Завернули мою заяву, викликали мене, кажуть, не можна. Я приходжу з заявою до Чирви: "Отака справа, у мене одна дитина, а треба двоє." Він каже: "Пиши двоє!" – "То як двоє, як у мене одна дитина?" – "Пиши двоє, хто перевіряти буде?" Я сідаю, переписую заяву: “Симчич Ігор Мирославович”. А жінка завжди хотіла мати дочку Оксану, то пишу: ”Симчич Оксана”. Пишу на рік молодшу. (Регоче). Даю заяву Чирві в руки – вже сам не несу до завкому. Він відніс ту заяву. Через три місяці я поїхав сюди, на Західну Україну, позичати грошей. Тут у мене були старі знайомі, трохи мама дала мені грошей, трошки ми вже своїх зібрали, 700 позичив у знайомих. За три місяці зібрав перший внесок, а через шість місяців отримав ключі від квартири. Тож як забрали мене, то жінка лишилася з дитиною в своїй хаті, а не в чужій врем’янці. Посьогодні є ордер, де написано: “Симчич Мирослав, Раїса, Симчич Ігор, Симчич Оксана”. А Оксани тої так і не родилось! (Сміється).

 

“Никто не забыт, ничто не забыто”

  Отож 28 січня 1968 року приїхало КГБ з Івано-Франківська і забрало мене "по вновь открывшимся материалам". Почали мене вербувати, щоб пішов на відкритий процес. Я на це не погодився. Почали валити на мене все, що в них ще було не списано, і крити мене фальшивими свідками.

  В.В.Овсієнко: Чи був якийсь привід для арешту?

  М.В.Симчич: Привід був один: тоді більшовики почали кампанію "Ніхто не забутий і ніщо не забуто!" Бо почалася західна кампанія проти більшовизму, що тут нема прав людини, що в нас українців багато сидить за національні справи. Ще Хрущов почав відгризатися. Коли звідти кричать, що сидять борці за свободу, то вони почали виставляти, що це не борці за свободу, а звичайні собі бандити, і почали вдруге судити старих підпільників. Тоді не тільки мене – тоді в кожній області когось пересуджувати. Робили відкриті суди, знімали кіно, посилали на Захід і показували українцям діаспори, що ми не політв'язні, а бандити. Вони, ті бандити, самі так про себе говорять.

  Ось у Косівському районі, в Космачі, в 1944 році сотнею Скуби і чотовим Ложкою була ліквідована більшовицька десантна група. Це до 1967 року було в таємниці, ніхто не знав, хто це зробив. Але 1967 року хтось це видав (хто – я не знаю). Більшовики знайшли того чотового Ложку, відкрили процес. Він сам був буковинець. Вони його заагітували, що ти чесно признайся, все розкажи, а за твою чесність ми тебе не будемо судити, звільнимо з зали суду. І він пішов на це. Вони зробили відкритий процес у тому ж селі, у якийсь святковий день зігнали з цілого району людей. Ложка виступив перед людьми, що ось я, добрі люди, такий-то і такий-то, в 1944 році скоїв такий-то великий злочин, повбивав радянських десантників і так далі. Каже, що під впливом українсько-німецьких націоналістів доконав великий гріх перед Радянським Союзом, перед радянським народом, але минули роки, я вже тепер одумався, дуже жалкую і даю клятву перед усім народом, перед усім Радянським Союзом, що я буду чесним лояльним радянським громадянином – простіть мені, люди добрі! Він отак виступив на відкритому процесі. Його там же судять на вищу міру покарання і в Івано-Франківській тюрмі розстріляли! Скоро після суду його й розстріляли.

  Вони думали й мене так... Коли мене взяли повторно, то їм замало було старої справи. Цього чотового Ложку  “розкрутили” тільки на цей один десант. А в мене 42 епізоди йде в справі. Я просидів під слідством 25 місяців і 13 днів: мене весь час умовляли всіма способами – і матеріально, і як ти тільки хочеш, і лякали, – щоб я пішов на відкритий процес. Ти, кажуть, 15 років відсидів, раніше наш Кодекс був до 25 років, а тепер ми перемінили тільки до 15. Ти їх уже відсидів, то йди з нами на компроміс: бери на себе цю справу і низку інших справ, яких ми не можемо посписувати, бо не маємо на кого. А тобі все одно... Кажуть, нас із Москви тиснуть, чому ми не знаходимо винуватців. От ми не маємо на кого – ти нам допоможи списати ті справи, щоб нас із Москви не били, а ми тебе тут із суду пустимо додому, бо ти вже 15 літ відсидів.

  Я з ними тоді на компроміс, на відкритий процес не пішов. То вони мені зробили по-іншому.... Я мав за вироком 1949 року 25 років. У 1953 році, відбуваючи міру покарання в Магаданській області, за бунт у лагері і за побиття донощиків (по-нашому стукачі) мене судили і за статтею 59-3 і 16 приєднали до 25 ще 10 десять років, але не може бути строк більший за 25 років. То новий строк починався вже не від першої судимості, а від другої, знову 25. А в 1956 році, за “хрущовської відлиги”, розбирали всі політичні справи і процентів 90 політичних звільнили повністю і зняли судимість. Невеликій частині скинули строки до 10-15 років. Частині зняли до відсидженого. Було три катеґорії: зняти судимість повністю, скоротити до відсидженого, залишити частину. Або зовсім нічого не знімати. Мені тоді зняли до 10, і я сидів до 1963 року.

  Отой Ложка – він сам на себе наговорив, що в молоді роки потрапив під вплив українсько-німецьких націоналістів, наробив великих злочинів і просить пробачення. А його розстріляли, як собаку, та й будь здоров. Таке саме хотіли й зі мною зробити. З Запоріжжя літаком до Львова, далі автомашиною в Івано-Франківську тюрму, посадили у 86-у камеру. Висунули 42 епізоди звинувачення. А свідків у мене вже тепер!.. Як першого разу не було свідків, то тепер свідків скільки хочеш! Таких чортів приводять мені, звинувачують у 42 епізодах. І на всі є свідки. Я, може, оцим і врятувався, що багатьох повністю відбив. Як? Вони мене звинувачують, що такого-то дня, такого-то місяця, такого-то року був такий-то випадок і що я цей злочин доконав. А я ж добре поворушив мозком, пригадав, де я тоді був, з ким був... І на кожен епізод у мене було щонайменше 8 свідків, а то було навіть 200. Ось, наприклад, в одному епізоді звинувачують, що я вбив оперуповноваженого. А це було в неділю серед білого дня на танцях. Усі ті молоді люди ще живі, бо минуло лише 15 років. Є два свідки, що це я зробив. Я написав заяву, викликав прокурора і примусив підклеїти цю заяву в справу, бо слідство невигідні заяви відкидає. У тій заяві написав, що не буду сам називати свідків оборони, бо можете підозрювати, що я беру своїх прихильників. У тому селі є дві основні вулиці, то прошу викликати мешканців однієї вулиці, на якій мінімум 200 дворів. Нехай люди посвідчать. У тих 200 дворах напевно знайдеться як мінімум чоловік 20, які були на тих танцях і пам'ятають, хто це зробив.

  Вони так і зробили – не було куди діватись. Викликали не тільки дві вулиці, які я назвав, а перетрясли все село. В селі 720 дворів, і ніхто, окрім цих двох їхніх фальшивих свідків, не сказав, що це був я. Бо справді це не був я. Так я всі 42 епізоди відкинув. І що вони мені могли зробити? А боровся я вже не тому, що я дуже боявся, але мені просто не хотілося, щоб вони торжествували наді мною, що мене, як дурня, обкрутили, заплутали і вбили. Думаю собі: я вам не Ложка, я не дам себе юридично обкрутити.

  Протримали мене в слідстві 25 місяців і 13 днів. То є: 2 роки, місяць і 13 днів просидів в Івано-Франківську в одиночній камері у слідстві. Передали справу в обласний суд. Є один-два свідки, що я винуватий, а є 10-20 свідків, що я не винуватий. Або й ціле село. І обласний суд справу не прийняв. Подали справу в Київ, у республіканський суд. Там тримали його місяців три, повернули назад: і республіканський суд не прийняв. Тоді вони відіслали його в московський суд, у Верховний суд СССР. Той його тримав майже рік і теж не прийняв. Тоді вони відіслали в Прокуратуру СССР. І Прокуратура теж завернула. Нема, нема підстав судити!

  А ще очні ставки були. Ось вони викликають на очну ставку мене і своїх свідків. Мене садять посередині, одного понятого зліва, одного справа. Вводять того свідка: "Впізнавай, кого ти знаєш?" А тому свідкові вже наперед скажуть, де я сиджу, покажуть йому фотографію: отак виглядаю – щоб той упізнав. Тоді він приходить і показує: ось оцього я знаю, тогди-то й тогди-то він за таких-то обставин скоїв такий-то злочин. А що я робив? Вони посадять мене, припустимо, посередині. Наглядач вийшов покликати свідка, а я пересяду на місце понятого. Свідок приходить – і вперто каже на того, що посередині сидить: оцього я знаю, оцей тогди-то, то-то... Той пойнятий відмовляється! А за пойнятого беруть будь-якого в'язня. Якийсь дядько перелякався всмерть! Прізвище його було Василик, як нашого єпископа.

  В.В.Овсієнко: Бо то треба судити його!

  М.В.Симчич: Так. Він перелякався, каже: "Та я не був, та я не знаю, я в той час в Червоній Армії служив! Телефонуйте в полк, звідки я..." Перелякався дядько! Бо свідок каже, що бачив, як він убив чоловіка.

  Отак я порозбивав їхні докази. Просто мені не хотілось, щоб вони торжествували наді мною перемогу. Не дав себе обкрутити.

  То що вони, нарешті, зробили? Бачать, що ніхто судити не береться, а на компроміс я не йду, то написали в Президію Верховної Ради СССР, щоб мені скасували постанову комісії Верховної Ради від 1956 року, якою мені знизили строк з 25 до 10 років. А це що означало? Десять я відсидів, а 15 треба ще сидіти, бо тих перших п'ять літ, що я сидів, пропало, вони не рахуються. Бо, хоч комісія мені зняла, але всеодно строк не рахувався від другої судимості. Так що 15 я відсидів, а 15 ще треба сидіти. Це клопотання обласного КГБ Верховна Рада задовольнила: скасовують постанову своєї комісії за 1956 рік, вертають мені старий строк 25 років і забирають мене в Мордовію досиджувати.

 

Урал 

  Пробув я в Мордовії два роки. А відтак 1973 чи 1974 року частину в’язнів перевезли на Урал, у Пермську область. Всяких отих поліцаїв залишили в Мордовії, а старих оунівців і активних шістдесятників, сімдесятників забрали на Урал. У Мордовії я був на 19-му, а в Пермській області на станції Всесвятській у колонії № 35 я пробув сім років. Отам я вже зустрічав цих шістдесятників. Туди прийшли Іван Світличний, Ігор Калинець, Валерій Марченко, Євген Пронюк і багато інших. Тут ми познайомились. Тут у мене з першого дня зав'язалася дружба з Валерієм Марченком. Навіть тоді, коли він уже звільнився (на сьогоднішній день що можна йому побажати – тільки Царство небесне), він ніколи мене не залишав. Майже не було такого тижня, найбільше два тижні, щоб я від Марченка не мав листа. Багато його листів я зберіг і вивіз із лагеря. Чого я їх зберіг? Я думаю, що вони мають і літературну, і історичну цінність. Як не мені, то дітям чи комусь із наших, хто займається історією і літературою, вони пригодяться. Маю листи і від Калинців...

  Добув я на Уралі свій 25-літній політичний строк, а ретша 5 років у мене були по побутовій статті! То перевели мене до злодіїв.

  В.В.Овсієнко: А де ця зона?

  М.В.Симчич: А це в тій же Пермській області, отут у книжці Валерія Марченка в нарисі “Раз 15, два 15!!!” записано... Та я не виджу нічого, треба окуляри взяти... “Город Кизил, поштове відділення Гошковка, посьолок Верхня Косьва, п/я 201/20” (Прим. 1). Перевезли мене на 20-й лагпункт...

  В.В.Овсієнко: Разом з Василем Підгородецьким?

  М.В.Симчич: Так, разом із Підгородецьким, бо він так само, як і я, суджений був у лагері за побутовою статтею. Бо вони коли судили другий раз, то старалися не давати політичну статтю. Вони вважали, що це лагерний бандитизм.

  В.В.Овсієнко: Які у вас були стосунки з Валерієм Марченком?

  М.В.Симчич: Як вам сказати... Писали ми ріжні заяви, ті заяви вони відправляли за кордон. Старі оунівці – чим ми відрізнялися від молодшого покоління – тим, що ми не мали ніяких зв'язків з Заходом. Як ми сотнями тисяч, мільйонами... Напевно, не менше мільйона українців сиділо після війни – ніхто на нас не звертав уваги. Ми там з голоду здихали, а ніхто не зважав. І взагалі на внутрішню політичну обстановку в Росії Захід не зважав, бо стояв перед Сталіним на колінах. Та й думали собі, що Росія – це дурниця. Але коли побачили, що більшовики поставили свої ракети СС-20 з атомною начинкою за 200 кілометрів на захід від Берліна, збагнули, чим це їм пахне, тоді почали шукати собі союзників у Радянському Союзі. Тоді побачили, що в Радянському Союзі є сили, які борються проти нього, почали шукати собі спасіння. Аж поки думали, що Росія слабка, її можна ігнорувати, то не зауважували нас,  що тут є якісь сили, що хочуть України, що мучаться, що вмирають. Ми ж так само щодня вмирали, як нині вмирають чеченці. На повстанську боротьбу ОУН-УПА Захід не звертав уваги. Навіть після того, коли живі свідки зі зброєю в руках у 1947 році прорвалася з Закерзонської області на Захід, і то ніхто на це не звертав увагу. Усі думали: нехай там собі... Так, як ми тепер дивимось на Чечню. Коли десь одному євреєві наступлять на пальці, то кричить що ой-ой-ой, права людини порушують! А коли ні за що москалі вбивають весь чеченський народ, тритонні бомби кидають у ті ущелини, зі столиці, з Грозного, зробили румовище, то цілий той Клінтон каже, що то внутрішні справи Росії. Цілий народ убивають – то нехай убивають, ніхто й уваги не звертає. Так і тоді на нас не звертали. Аж коли побачили, що їм загрожують московські ракети з атомною начинкою, то тоді почали шукати союзників. Почали зустрічатися з цією молодшою ґенерацією.

  Я пам'ятаю собі, в 1947 році ґенерал Шухевич вислав у Варшаву зв'язківців, просив в американського посольства допомоги, хотів зв'язку. Так вони сказали, що ой-ой-ой, ідіть, не дай Боже, щоб більшовики не довідались, що ви в нас були, що ми з вами говорили. Навіть говорити не хотіли. А вже тепер, коли їм стало під носом пахнути московською атомною начинкою, тоді вже почали шукати вас, шістдесятників, налагоджувати зв’язки з Україною, дещо розповсюджувати і пропагувати.

 

Ще два з половиною...

  Отже, я писав заяви. Я був достатньо грамотний, щоб написати, але кому її дати, як її відправити, я не знав. Нас забрали після війни, не залишилося ніяких зв’язків. А вас хоч забрали, то залишилися на волі ваші друзі, які мали зв'язки. То вам, новому поколінню, вдалося використати ту кон'юнктуру, яка склалася між Заходом і Сходом. 

  Ми з Валерієм час від часу подавали заяви на Захід на різні теми. За одну з тих заяв я отримав ще два з половиною роки вже після того, як відсидів 30 літ. Я написав ту заяву, а Валерій її трошки підредагував. Переслали ми її. Як це робилось, я вам не буду розповідати, бо ви це самі робили, то знаєте. Якби хтось інший, то треба йому було б розповідати. Та я досі нікому не кажу, яким способом ми то робили.

  В.В.Овсієнко: Такі речі й не треба розповідати, бо ті люди залишилися в Росії. То ворожа держава, вона може тих людей покарати.

  М.В.Симчич: Так-так. Я написав ту заяву і вислав на ім'я Брежнєва.  У ній я описав усе своє життя, починаючи від дня вступу в УПА, що мене спонукало в неї піти, як я там боровся, що я за те одержав від радянської влади – по останній день, той, що я знаходився у лагері.

  В.В.Овсієнко: Яка вона була за обсягом?

  М.В.Симчич: Велика, мінімум десять рукописних листів. Я здав її у спецчастину, спецчастина дала мені квитанцію, що заяву зареєстрували, відіслали. Через якийсь час приїжджає з Києва оперуповноважений КГБ УССР полковник Гончар.

  В.В.Овсієнко: Гончар? Знаю Гончара.

  М.В.Симчич: От викликає мене полковник Гончар та й каже: "Симчич, ... твою мать, ты что наделал!" Я кажу: "Свят-свят, ви що, кажу, щось..." – "Ти, – каже, – наробив шуму на весь світ!" – "Якого?" – "Ти написав клеветническую жалобу і її опублікував німецький журнал "Шпіґель", чи як там, а від нього відтак по всіх країнах Західної Європи і Америки, де тільки проживає українська діяспора, зі "Шпіґеля" передрукували, розійшлося по всьому світу!" – "Слухайте, – кажу, – якби казав хтось інший, той, що не розуміє, то ви би, може, повірили, а може, не повірили, але ви то добре знаєте, що я сиджу за сімома парканами... У нас так: один – великий паркан, з зони три предзонники – один менший, так другий, так ще більший. І за зоною – ще три предзонники. Самі, – кажу, – подивіться, за сім парканів я можу щось звідси комусь передати? Я нікуди за зону не виходив. Яким я способом міг передати? Далі. Я здав заяву в спецчастину, ось маю документ. За кожне слово, що я там написав, я несу повну відповідальність. Якщо там є хоча б одне слово брехні, хоч на одну букву не так – я там перевірив добре, навіть де крапка, де кома, там усе зроблено від і до, бо я знав, кому я даю, наперед я все розрахував – якщо там щось знайдете не так, тоді судіть мене. Але як там нема брехні, то судити мене не зможете. А висилати в журнал я не висилав, я післав Брежнєву. А чому Брежнєв передав туди, я не знаю. Яким чином вона там опинилася, спитайте Брежнєва. У нього з Вашинґтоном прямий зв'язок, з Лондоном прямий зв'язок, з Бонном теж – спитайте його, він вам скаже. А що ви до мене? Слухайте, ви ж доросла людина, прийшли мене питати. То тільки Брежнєв може відповісти, а я Вам цього не можу сказати." Він каже мені: "Ви не валяйте дурака, то зробила ваша дружина." – "А як, – кажу, – моя дружина могла це зробити?" – "Вона була на побаченні, ви нею передали." Кажу: "Слухайте, пане полковнику, знову ж таки не будьте дитиною. Ви знаєте, що для жінок, які приїжджають до нас на побачення, у вас спеціально є жінка-надзиратель, яка заглядає на кожний папірець, кожну банку відкриє і помішає конфітюр, ковбасу чи сало поріже на шматочки і загляне в кожну дірочку. Ваші жінки нашим жінкам заглядають у кожну дірочку. Ні сюди до нас, ні від нас не можна нічого пронести. Якщо ви сповна розуму, а не психічно хвора людина, то це зрозумієте."

  Він так щось подумав-подумав, та й каже собі: "Я знаю, ви просиділи 30 літ, ви нічого не написали і нічого не напишете, я це добре знаю. Але ви мусите схилити свою дружину, щоб написала відповідь тим західним антирадянським клеветникам." Це щоб моя жінка написала, що це не моя стаття, що це не я писав, а що це брехня, що це хтось фальшивку написав від мого імені... Таку відповідь, на його думку, мала написати моя жінка. А я йому кажу: "Пане полковнику, що я не напишу, це ви добре сказали й це ви добре знаєте. А чи моя жінка напише вам, чи не напише, я цього не знаю, але спробуйте самі поміркувати. Моя жінка була жовтенятком, за жовтенятком була піонеркою, за піонеркою – комсомолкою, плюс до цього була секретарем комсомольської організації цеху. Батько її – активний комуніст, по професії сталевар, варив сталь на більшовицькі танки, якими ви роздушили і поставили на коліна всю Європу. Ця сім'я повністю ваша. Ідіть і з нею говоріть." Кажу: "Це ваша людина. Я одружився зі своєю жінкою випадково. Ви мене не пустили у рідний край... Напевно, у вас там досі занотовано, що на західні області мені й носа не можна було показувати. Я туди й не їздив. Я не вибирав, а де попав у хату, там на першій, яка попала, жінці й женився, бо бажав жити, як і всі люди. Я на це мав право навіть по ваших законах. Але, – кажу, – це ваша людина, ви йдіть до неї і з нею говоріть. Нехай вона вам напише. Якщо напише. Бо я вам такого не напишу і я вам схиляти жінку не буду". А я знаю, що чорта з два вона їм напише. (Сміється).

  В.В.Овсієнко: А коли ця заява була написана?

  М.В.Симчич: Десь 1978 чи 1979 року. Я точно тепер не пам'ятаю, бо я тоді це робити робив, але що я буду жити, що мені ото ще треба буде з вами про це говорити, я, їй-Богу, не думав.

  Відтак я йому кажу: "Йдіть до жінки, нехай вона вам як напише, то будете мати." Він мені каже: "В такому випадку ви отримаєте десять літ." А я йому: "Пане полковнику, якби це казав хтось інший, то мені було би не дивно, але ви добре знаєте, що я 30 літ уже відсидів. Це правда?" Каже: "Правда." – "Я, – кажу, – ще й десять відсиджу." Я встав – він сидів отак за столом, а я отак, – я встав, повернувся, пішов, грюкнув за собою дверима так, що вікна задзвонили. То як пішов, то більше я того полковника, того Гончара, не бачив. Він такий, середнього зросту... І він мене, напевне, більше не бачив, і не побачимося, але після того мене перевезли на Токмачку, в Запорізьку область. Приїхало КГБ, почало тягати людей: де я в секції живу, де я на роботі роблю, з ким я по зоні прогулююсь тощо. Почали збирати на мене матеріали. Упродовж трьох місяців назбирали 42 свідки. Саджають мене в карцер. Приїжджає старший радник юстиції Запорізької області капітан Тищенко і пред'являє мені ордер на арешт як антирадянському наклепнику. Пред’являє мені матеріали, що я виступав на підтримку польської "Солідарності" (якраз тоді "Солідарність" шуміла), що я критикував економічну і національну політику Радянського Союзу, що я казав, ніби всі блага, які створює народ, вивозять в Африку й Азію, а наш народ живе абияк, через пень-колоду, тощо. Назбирали отих матеріалів, свідків і хотіли дати обіцяних десять років.

  Але доки я сидів, хтось дав знати на Захід – я дотепер не знаю хто. Що чоловік відсидів уже 30 років, то щоб не випустити живого свідка з зони, задарма порушили справу. Так вони назад: і випустити не хочуть, і судити по політичній статті теж не хочуть. Та взяли перекваліфікували статтю 62 на 187-1: “наклепи на радянську дійсність”. По цій статті судять п’ятидесятників, єговістів, і мене туди пришвартували – та в кримінальний табір. Вона від 6 місяців до 3 літ. Дали мені два з половиною роки, але камерного, особливо суворого режиму, як злісному рецидивістові, бо я вже третій раз суджений. Зробили мені медичну комісію, як звичайно в'язневі роблять, коли відправляють у тюрму. Що мені тут поталанило – що начальниця тюрми в Запоріжжі виявилася дуже порядною людиною, і головний лікар Іван... Якось забуваю прізвища...

  Коли мене привезли в тюрму, там пішов шумок: гу-у-у, привезли такого бандита, 30 літ сидить. Мабуть, начальниці санчастини хтось із КГБ дещо сказав, як ото інженерові Чирві. Вона зацікавилася мною і якось викликала та й почала зі мною говорити. Я почав їй розповідати – хто я, що я. Бо таких в’язнів у ці роки в Запоріжжі вже не траплялося. Вона дивилася на мене, як на якесь диво. (Сміється). Поговорила зі мною та й переконалася, що я зовсім нормальна людина, а не такий біс, як мене представили. Першого разу нічого не сказала, лише щоб я записувався до неї на прийом (а мене тиснули гіпертонія і виразка), вона старатиметься давати мені ліки. То я приходив до неї і вона сама давала мені ліки в себе в кабінеті (їх же розносять медсестри) і казала часто записуватися. Якщо вона не розуміє, то я розумію, що як я буду до неї часто приходити, то нас можуть розкусити. Я записувався до неї рідко. Одного разу прийшов, а вона каже: "Вас хочуть замучити." Видно, хтось щось їй сказав... Я не питав, чому вона так думає. Каже: "Вас хочуть замучити, але ми не дамо." – “А яким способом?” – питаю. – "Відправимо вас в інвалідний лагер. З другою групою не мають права примусити вас працювати. Будете в камері потихеньку лежати і так виживете цих два з половиною роки. Бо як з робочою групою вас поженуть у лагер, то там ви не виживете на роботі. У вас такий стан здоров'я, що не витримаєте. А не робивши, не ходивши, виживете в камері."

  Сказала частіше скаржитися на здоров’я, щоб було багато матеріалів. Я так і робив: болить – не болить, а кричав, що болить. Вони зробили комісію (мене на неї й не викликали), дали мені другу групу. Повезли у Ворошиловградську область, де був особливо суворий режим для інвалідів. Я там половину строку відсидів, а після половини за їхнім законом, у кого немає порушень, того відправляють з особливо суворого на суворий. Переправили мене в Дніпропетровську область на 45-у колону. Тут я досидів тих два з половиною роки.

  Усе ж таки не хотіли мене живим випустити. То що зробили? Залишалося мені до свободи біля місяця. Повертаюся якось з обіду, а біля моєї койки стоять два наглядачі з отакими здоровенними ножами і кажуть, що вони ті ножі знайшли в мене під подушкою. Заарештовують мене, ведуть до оперуповноваженого, він тут же виписує мені 12 діб карцеру. Приводять мене в карцер, роздягають, заводять у камеру, де вибиті вікна. Якраз така погана погода, снігом мете у вікно. Як я витримав ті 12 діб – не знаю. Лягти... На 8 годин відстібають нари, що на них можна би полежати, але ж холодно. А я тільки в спецовці. На загальному режимі не забирають куфайку, а тут забрали. Майка, сорочка і курточка. І все. Як я за цих 12 діб не загинув, не знаю. У карцері ж нема нічого: цементова підлога, параша – і все. На 8 годин відстібнуть нари, але вилізеш, сядеш на них, трошки посидів – тобою колотить, мусиш злазити, знову ходити, зігріватися. Ноги у мене попухли, посиніли, аж почорніли, так, як тоді, коли мене били шомполом на тортурах. Як я там не загинув, не знаю.

  Дві останні доби я домерзав на підлозі, бо вже не міг на ногах триматись. Як закінчилися 12 діб, прийшли два наглядачі, взяли мене під руки, підняли, завели в секцію, кинули на мою койку. Це вже залишалося днів 4 чи 5 днів до звільнення. Я ходити не міг, хлопці приносили мені з їдальні баланду, та й одразу мене нагодували. Я трошки відійшов...

 

Воля наприв’язі

  Настав день звільнення, а я вже не вірю, що мене звільняють. Прийшов наглядач: "Симчич, збирайся на свободу." А я нічого не збирав. (Сміється). Так, як було, все лишив, усі свої торби. Пішов тільки з коптьорки забрав два чемодани з листами. Один був величезний, а другий менший – повні листів. Наглядачі допомогли їх занести на вахту, бо я не годен був. Витягнули за зону ті два чемодани, завели мене в штаб, виписали довідку про звільнення, а там мене вже чекала жінка. Дату я пам'ятаю: 30 квітня 1985 року.

  Зустріла мене жінка – як до журналу безплатне приложеніє (сміється), підняла за руку, завела в якусь там кімнату, оте лагерне з мене здерла, переодягнула в чисте та й завела в автобус, бо я самий не міг ходити. Привезла  додому в Запоріжжя, і застали ми там Орисю Сокульську – дружину Івана. Орися Сокульська, Оленка Антонів з моєю вже колеґи, бо їхні чоловіки сидять...

  Ще не встигли розговоритися, як подзвонили в двері. Жінка відчинила. Дивимось: старший лейтенант міліції і ще один з ним. Прийшли оформити мені адміністративний нагляд. Забрали мене. Менший син Мирослав мене з хати не пускав (старший, Ігор, був в Пскові, закінчував електротехнічний інститут). Вчепився за мене – і разом привезли нас у міліцію. Там оформили мені рік нагляду. Після того приходили дружинники чи міліція якщо не щодня, то мінімум через день перевіряти, чи я вдома. 

  В.В.Овсієнко: Які у вас були обмеження?

  М.В.Симчич: Не можна, як вони казали, посєщати всі общественні місця: не йти в кіно, нікуди. Я запитав, чи маю право піти на демонстрацію – сказали "ні". Визначили мені маршрут: з дому на роботу, з роботи додому. Аж через півроку я в начальника міліції добився права допомагати жінці на дачі полоти город, а то й туди не пускали.

  Через якийсь час в обласній газеті "Индустриальное Запорожье" на всю першу шпальту з’явилася про мене стаття: такий-сякий убивця, вбив 42-х чоловік. Що там понаписував той кореспондент, Леґейда прізвище... Що я повбивав багато людей... Це для того, я так думаю, щоб налаштувати проти мене людей. Але вийшло навпаки. Якось, коли вже я мав дозвіл бувати на дачі, ми з дружиною домовилися, що після роботи не повертаємось додому, а їдемо на дачу. Там завжди є робота. Були там у суботу й неділю. А в понеділок вранці сіли там недалеко на тролейбус, поїхали на роботу – жінка собі, а я собі. Я на “п'ятиминутку” вранці ніколи не ходив. Бо я робив токарем, я свою роботу завжди знав, вона в мене одна і нині, і завтра. То шоферам – нині він їде сюди, завтра туди – кожен день треба рознарядка, а я на рознарядку не ходив. Отож у понеділок пішов одразу в токарку. Встиг змазати і запустити верстат. Бо верстат, як прийдеш, треба насамперед перевірити, як і що. Почав робити.

  Аж дивлюся: біжить із рознарядки вся шоферня до мене в токарку. Думаю, в чому справа? Кричать: "Дед, ... твою мать, ты почему всех комунистов не поубивал? Смотри, сколько их, блядей, еще ходит!" Одні кидаються цілувати мене, другі... Бо до тих пір вони не знали, хто я. Прийшов собі на роботу, влаштувався, працюю. Вони мене підозрювали, що я не такий, як усі. Чому? Там був переді мною токар. Майже кожний шофер, окрім державної машини, мав свою власну легкову машину. Йому щось зіпсується, то куди він йде? Йде до токаря щось там виточити. Мій попередник брав за якусь роботу троячку або пляшку горілки. Так само прийшли до мене. Я став так само робити, але не брав ні троячки, ні пляшки. Приходять, замовляють, а я помаленьку, по черзі, поміж державної роботи, роблю їм, як вони кажуть, “шабашку”, але грошей ні в кого не беру і випивки також не беру, бо не п'ю. Кажуть: "... твою мать, что за дед? Водки не пьет, деньги не берет, а дело делает". Думали-гадали, вирішили, що єговіст. Напевно єговіст. І так мене тримали єговістом, поки не вийшла та стаття. То я вам кажу, який був її результат: "Почему всех коммунистов не поубивал..."

  Після того статей більше не з’являлося. А хлопці до мене ставилися добре, і не тільки шофери, а все те оточення. Хіба тільки секретар комсомольської організації. Він спочатку говорив, що я поліцай, а після статті й він замовк. Усі ставилися до мене не як до товариша, а як до рідного тата: "Дед, ты только скажи, что тебе надо!"

  Доки я сидів, жінці хтось продав за 80 рублів шматочок землі, де мала бути дача. Жінка обтягнула її парою ниток дроту, але ніякого будиночка не могла побудувати, бо то дорого коштує. То закопала чотири стовпчики, обтягнула їх рубероїдом, щоб було куди зайти, як сонце пече або як дощ упаде. Та й писала мені про це. Я заспокоював: серденько, потерпи трохи, як звільнюся, то побудую тобі там будиночок. Звільнившись, почав будувати. То скажу тим шоферам, що треба цегли – привезуть. Висиплють і поїхали. Коли я хотів заплатити – ніхто з мене й копійки не взяв, як і я з нікого. Треба було дощок на підлогу і постругати їх – привезли дошки, але як постругати? Кажу своєму начальникові участку, такий Морж: "Михаїл Артемович, треба постругати дошки, то я не знаю, як." – "Дурниця, – каже, – у мене начальник столярного цеху колеґа." Узяв на вихідний день ключ від цеха, замовив машину, взяв ще одного чоловіка – і ми самі постругали всі дошки. А то машина дощок. Питаю: "Але як же ми їх із заводу вивеземо, там же воєнізована охорона?" Каже: "Дед, не твое дело. Если надо, пьяного директора вывезем, а не только твои доски." То я думав собі, як воно так? Але він пішов. Ми достругуємо, а він пішов на вахту подивиться, хто чергує. А вони всі – оті шофери і що там чергують – усі зв'язані між собою. Шофери крадуть – охоронці пропускають, охоронці крадуть – шофери їм вивозять. Усі крадуть. Прийшов. "Ну, як?" – "Сейчас грузим, едем." Повантажили дошки, я сідаю з ним у кабіну, під'їжджаємо під вахту, цей показав йому свою фізіономію, той цьому козирнув, натиснув на кнопку, ворота відчинилися, ми виїхали, зачинив – і ми поїхали на дачу.

 

 

 

Коломия

  Так я пропрацював на "Запоріжсталі" в гаражі до 1996 року, поки не прийшло мені звідси, з Коломиї, повідомлення по телефону: “Вертайся до Коломиї, там тобі виділили однокімнатну квартиру, щоб ти, нарешті, мав можливість повернутись у свій рідний край”. Повідомив один колеґа по УПА.

  Коли розвалився Союз, то вже мені можна було сюди їхати. Я приїздив і зайшов до цього свого товариша. Його дочка працювала тут у міській Раді. Суятицька Надія. Каже, що дехто виїжджає з міста, дехто вмирає. Буває, що звільняються квартири. Питає, чому я не повертаюся. Та, кажу нема куди. То вона десь там говорила з головою міської Ради, і той пообіцяв, що дасть мені квартиру. Тільки, каже, нехай напише заяву. Я написав заяву, віддав цій дівчині, але сам до того голови й не ходив, щось не дуже в те вірив. То був перший голова, Машталер. Він то обіцяв, але не дав, усе зволікав. Був я на черзі дванадцятий, а через рік я опинився двадцятий. Замість уперед, пішла черга назад. Ну, я вже махнув рукою. Але прийшов другий голова... Як же його прізвище... Тепер уже третій, комуніст Корчинський. Той другий голова через три місяці сказав тій дівчині, щоб подзвонила мені: нехай Симчич приїжджає 27 березня 1996 року до Коломиї, отримає однокімнатну квартиру. Я приїхав сюди і тут мені надали оцю однокімнатну квартиру, в якій ми зараз із вами говоримо. Як тільки отримав, то все покинув, що там було в Запоріжжі – і ту дачу, і ту квартиру – і живу тут.

  В.В.Овсієнко: Ось я другий раз у вас, а дружини не бачив – де ж це вона?

  М.В.Симчич: А дружина в селі. Там у неї господарство: вона має десять курок, троє гусей і порося, два коти і два маленьких собаки. Вона страшно любить господарку.

  В.В.Овсієнко: А яке то село?

  М.В.Симчич: Березів Вижний, моє рідне село. Мусить годувати те господарство. Бо більше доходу, ніж пенсія, у нас нема. Пенсія в мене невелика, по старості, бо я не маю виробничого стажу. А в жінки теж заробіток був невисокий, то невелика й пенсія. Діти нам не можуть допомогти, бо зараз обидва сини безробітні. За пенсію далеко не розженешся, а ще треба платити за цю квартиру. А ті кури... От зараз будемо смажити яєшню. А щоб тих курей прогодувати, що ми робимо? На пенсію купуємо ячмінь та й годуємо ті кури й порося. Відтак маємо кусокок м'яса, кусочок сала і якесь яйце. А як якась курка вже  стара, то треба зарізати. Так якось і виживаємо з селом. А без села трудно вижити.

  В.В.Овсієнко: А які ви тепер маєте, сказати б, громадські обов’язки?  

М.В.Симчич: Доки я був молодий, то працював активніше, а сьогодні – по моїх силах. Як приїхав у Запоріжжя, то організував Братство вояків УПА і був головою Запорізької кошової управи. А приїхав до Коломиї – тут почали приходити старі знайомі, друзі і попросили мене очолити Коломийське міськрайонне Братство вояків ОУН-УПА. Я вже третій рік є його головою. А за тим саджу картоплю, буряки, щоб було якось як переживати зиму.

 

Ми не тільки плакали – ми й боролися

  М.В.Симчич: Оце так коротенько про себе, бо тут і половини нема того, що я пережив. Це я так, щоб вас довго не мучити. А як станеш пригадувати – ой-ой-ой. Щось зачепиш, а решту лишиш.

  В.В.Овсієнко: Можна буде додати ще щось, бо я в Коломиї ще день-два пробуду. Я хочу спитати, чи були якісь ваші публікації чи про вас?

  М.В.Симчич: Про мене були статті. Тепер готується повість мого життя в двох томах.

  В.В.Овсієнко: То ви написали?

  М.В.Симчич: Я писав отак, як з вами. Розповідав редакторові ґазети в Коломиї Михайлові Андрусяку. Він уже підготував перший том, дав мені перевірити, виправити. З тиждень тому я повернув йому перший том, уже перевірений. Коли буде виданий, не знаю, бо нема грошей. І другий записаний, але його ще треба списати на папір.

  В.В.Овсієнко: Яка має бути назва?

  М.В.Симчич: Книжка буде називатись "Брати грому" (Прим 2). Трапляються мені спогади – часом таке слабке, що аж неохота й читати. А це матеріал такий, що має вагу, книжка буде дуже цікава.

  В.В.Овсієнко: Та ви прекрасно розповідаєте.

  М.В.Симчич: Я хвалю не тому, що то моя книжка. Але й там я не все вмістив. Якби все зібрати, то треба б 3-4 таких книжки писати. То ж шість літ партизанської війни і 32 з половиною роки лагерних знущань і боротьби. Бо ми ж не тільки плакали у лагері, ми й боролися. Якби були якісь трошки кращі умови, щоб я міг сісти собі спокійно і рік за роком все описати...

  В.В.Овсієнко: Знаєте, я 1996 року готував до друку книжечку Оксани Мешко, назвав її “Свідчу” (Прим. 3). Теж автобіографічна розповідь, її записав останнього року її життя професор Василь Скрипка. Я написав до неї маленьке переднє слово. І згадав Патріарха Володимира, в миру Василя Романюка, теж політв’язня. Ще до обіду в останній день свого земного життя він освячував виставку ужгородського художника Степана Усенка в музеї Шевченка і сказав таку річ: "Духовні подвиги не пропадають марно. Завжди знайдеться хтось засвідчити про них". А вже пообіді Патріарх помер. Отак і ви є свідок національно-визвольному рухові. 

  М.В.Симчич: Є нас таких три, що витримали понад 30 років. Ну, дехто зараховує і заслання. Але ж заслання – це ж не лагер!

  В.В.Овсієнко: Шумук Данило – 42 роки, 6 місяців і 7 днів, враховуючи 5 років заслання.

  М.В.Симчич: Я ж на якомусь послабленому, на загальному режимі з 32 років, 6 місяців і 3 діб жодного дня не був. Я пройшов такі три режими: суворий, особливо суворий і тюремний. І ще карцер. Якщо порахувати всі оті карцери, скільки я в них просидів – Боже ти мій! То багато розказувати, то я все обминув.

  В.В.Овсієнко: А кого ще хотіли згадати, що понад 30 літ мав?

  М.В.Симчич: Ну, крім Шумука ще Юрій Шухевич та я мали понад 30 літ. У мене заслання нема жодного дня, я ніколи не попадав на ніяку ласку. Я попадав, як то кажуть, з-під дощу та під ринву, з-під вовка втік – на ведмедя наскочив. Три режими: 32 роки, 6 місяців і 3 дні... І от депутати у Верховній Раді голосують проти нас, як проти бандитів, і не визнають нас за рівноправних воїнів, які боролися за українську державу. Оті енкведисти, які стріляли наш народ, вивозили на Сибір, нищили – ті мають усі привілеї, а нас далі вважають злочинцями.

  В.В.Овсієнко: Так, вони мають добрі пенсії від держави, проти котрої все життя боролися. Навіть оці зовсім недавні. Скажімо, я десь так у 1995 році почув, що в Житомирі помер начальник СБУ і ставлять нового. І кого ставлять? Леоніда Івановича Чайковського – того самого Чайковського, який в 1981 році вів мою справу, був тоді майором, а тепер уже він полковник. Я звернувся до голови СБУ – кого ж ви ставите? І розповідаю свій конкретний приклад, що він вів справу, за яку я тепер реабілітований. Ну, прийшла мені чемна відповідь з СБУ, що, мовляв, ми вам співчуваємо, але він тодішніх законів не порушував. Та порушував він навіть тодішні закони! Таки поставили його керувати СБУ Житомирщини. Тоді я пишу до Президента, що, мовляв, цей чоловік боровся проти постання української держави, причому він погано захищав ту твердиню, котра називалася СССР, бо вона ж упала. То, мабуть, ви тепер його ставите для того, щоб він і Україну завалив? Це поганий фахівець. Не треба Україні таких фахавців, що називалися в Московщині “заплечных дел мастера”, катів України. Це лікарі потрібні, інженери потрібні, вчителі потрібні, але службу безпеки кожна нова держава змінює повністю. Ще я написав, що не вимагаю, щоб їх зараз садили туди, де я був, але нехай би такі фахівці заробляли зараз собі на хліб серпом або молотом. Справжнім, не паперовим. Надійшла мені відповідь, але вже не така чемна. А Чайковський побув на посаді щось років три, потім його звільнили та й годі. А той суддя Коваленко, який мене судив у Радомишлі (мене звинуватили другий раз у тому, що я нібито два ґудзики відірвав міліціонерові), – той суддя й досі судить. А той суддя, котрий ще в 1973 році судив мене, Пронюка і Лісового, – він судив аж до 1992 року, був першим заступником голови Верховного суду – Цупренко П.Г.. Пішов собі на пенсію...

  М.В.Симчич: І має велику пенсію...

  В.В.Овсієнко: Помер уже, але ще років два-три він жив, вийшовши на пенсію. Це ж той Цупренко нам, політв'язням, присилав відповіді: "Осужден правильно, жалоба не обоснованна". Що б ти не писав – відповідь одна. До речі, він став першим заступником Голови Верховного суду саме засудивши нас – Лісового, Пронюка й мене...

  М.В.Симчич: Я так сам на себе дивлюся, сам себе питаю, чому я живий? Я ніколи не думав дожити до цього часу. Так думаю: чому я живий? Чи може людський організм стільки витримати, як мій витрима? Інші поруч погинули... Чому ж той Валерій Марченко, молодий хлопець, прийшов на 35-у колону, що у Всесвятській Пермської області, – прийшов здоровий, як грім, а через 6 років його організм повністю здав позиції? А мій на той час уже 25 років тримався, то ще й досі живу. Чому?

  В.В.Овсієнко: Ні, Марченко мав застуджені нирки ще з сімнадцяти років.

  М.В.Симчич: А от Іван Світличний. На моїх очах Світличний підупав. Ми були в одній зоні – Світличний, Валерій Марченко, Євген Пронюк, Євген Сверстюк, інші хлопці. Хто там тримався фізично добре, то це Ігор Калинець. Калинець який прийшов здоровий, такий і пішов фізично здоровий. Він, щоправда, трохи такий бундючний, думає, що от “я Ярема – мудра голова”, і ніхто не розумніший від мене. Ну, то це кожний має свої вади... Я за характер ніколи нікого не суджу. А всі решта здали. У той час, коли прийшли в табори шістдесятники, сімдесятники, тоді вже щодня пайку хліба давали. Вони не знали того, що ми зазнали: через три на четвертий день дві-три пайки дадуть, відтак знов тиждень не дають. Що ми пухли і нас ніхто навіть не хоронив. Тут кожний могилу має, а наших висипали купою і, напевно, ще посьогоднішні кості не погребані.

  В.В.Овсієнко: Може для того, щоб ви засвідчили про це?

  М.В.Симчич: І я так питаю сам себе, чому я живий? Відтак дивлюся назад в історію, та й думаю, що все ж таки не було жодної війни, жодної революції, де би всі загинули, де би Господь якусь невеличку групку не залишив за живих свідків для того, щоб понесла минулу історію майбутньому поколінню. Думаю, може, Господь мене для того залишив, щоб оту гірку, святу, таку жорстоку правду, те все нещастя все ж таки хтось розказав. Якби не це, я би вже й не став говорити. Мені вже надокучило розказувати. Думаю собі, може залишив мене Бог як живого свідка, щоб ото вам отут розповісти, а ви донесете людям, що були колись українці людьми. Хоч частина була зігнута, але все ж таки в українському народі зоставалась хоч невеличка групка людей, отой стержень, який тримав українську націю, не дав їй зігнуться, не дав їй пропасти.

 

Примітки.

  1. Див. стор. 366-373 у книжці: Валерій Марченко. Листи до матері з неволі. Фундація ім.Олега Ольжича. К.: 1994.— 500 с.

  2. Книжка вже вийшла: Михайло Андрусяк. Брати грому. Художньо-документальна повість. Коломия: Видавничо-поліграфічне товариство “Вік”, 2001 800 с. У книжці нариси про кількох повстанців, біля тисячі знімків.

  3. Оксана Мешко. Свідчу. Записав Василь Скрипка. Бібліотека журналу “Республіка”. Серія: політичні портрети. ч. 3.— К.: Українська Республіканська партія, 1996.— 56 с.

 

160350 симв.

 

Опубліковано:

З вогню та в полум'я. Інтерв'ю з повстанцем Мирославом Симчичем. Записав Василь Овсієнко 8 і 9 лютого та 20 березня 2000 року в місті Коломия Івано-Франківської области. / Сучасність, 2002, ч. 2 (490), с. 132 – 148; ч. 3 (491), с. 57 – 80.

 

Фото В.Овсієнка:

Symchych  Плівка 9629, кадр 1А. 20.03. 2002, м. Коломия. Мирослав СИМЧИЧ. 

Фото:

Symchych1  Сотник Березівської сотні „Кривоніс” – Мирослав СИМЧИЧ – перший зліва.

 Share this

It may be interesting for you

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КУРЧИК Микола Якович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

АРСЕНИЧ ПЕТРО ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

ПІРУС ВАСИЛЬ ЛУЦЕВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

Інтерв’ю братів Василя та Мирослава ПЛОЩАКІВ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ТИМКІВ БОГДАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КІЧАК ІГОР ЙОСИПОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ҐЕРМАНЮК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГРАБЕЦЬ ЛЮБОМИР ОМЕЛЯНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Загальнодемократичний рух

КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ГОРИНЬ МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В., Кіпіані В.Т.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

Жінки в русі опору сімдесятих років. ЛІСОВА Віра Павлівна

Персоналії / Український національний рух

КОВАЛЕНКО ІВАН ЮХИМОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ТКАЧУК ЯРЕМА СТЕПАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Греко-католики

КАРАСЬ ЗИНОВІЙ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU