ГРИНЬКІВ ДМИТРО ДМИТРОВИЧ

 702420.07.2005

author: Овсієнко В.В.

Слухати аудіо файли

ДМИТРО  ГРИНЬКІВ

РОДИНА

Василь Овсієнко: 8 лютого 2000 року в славному місті Коломия Івано-Франківської області, у гостинному помешканні пана Мирослава Симчича* ( *Довідки про деяких політв’язнів, згаданих у цьому інтерв"ю, та про інші реалії винесені в кінець і розміщені в алфавітному порядку. – Ред.) розповідає про себе п. Дмитро Гриньків.

Дмитро Гриньків: Я, Дмитро Дмитрович Гриньків, народився в селі Марківка, нині Коломийського району, в простій хліборобській родині. Батько мій належав до поважного в селі роду Гринькових, а мати з роду Копильцевих, її ім’я Олена Юріївна. Батьків брат Василь був у січових стрільцях, а син його Микола (як ми кажемо, братанич) пізніше воював в УПА, був у сотні Спартана кулеметником. Звичайно, що січове стрілецтво нам у роду було дуже близьке до серця.

Батько, Гриньків Дмитро Петрович, народився в 1900 році, а все його раніше народжене товариство ─ з 1888, 89, 90-го і всі річники його ─ всі попали в Січове Стрілецтво*. А тата пізніше взяли до польської армії, він служив при канонірах (гарматах).

Оскільки з родини у Січове Стрілецтво пішов старший брат тата Гриньків Василь Петрович, то на господарці з моїм дідом Петром залишився молодший Дмитро – мій тато. Мусив утримувати всю господарку, а тому рано оженився (щойно пішов йому 20-й рік) на сестрі свого товариша Приймак Парасці. До речі, товариш тата Приймак Василь, старший на 2 роки (нар. 1898 р.), пішов у Січове Стрілецтво і був учасником багатьох боїв, а також був на італійському фронті.

Я син від другого шлюбу. Першу дружину Параску розстріляли мадяри, коли відходили. У нас у Марківці був фронт. То мадяри хотіли забрати корову зі стайні, а вона була така наполеглива жінка, не хотіла її віддавати. Тоді один мадяр вистрелив їй розривною кулею ззаду в голову. Так що батько застав свою дружину мертвою на подвір’ї, з розірваним обличчям. У нього тоді від першого шлюбу було три сини і одна дочка. Їх уже немає в живих: два сини підірвалися на міні, а один упав під Кеніґсберґом, будучи мобілізованим у Радянську Армію. Це мій брат (у нас кажуть “братанич”) Гриньків Василь Дмитрович.

А мати моя ─ це друга дружина батька. Він оженився на ній у 1947 році, після фронту. Це в неї теж був другий шлюб. Чоловік її, кажуть, упав на тиф, а вона залишилася з малою дитиною ─ з моїм братом по матері, Копильцевим Василем Миколайовичем.

Я народився 1948 року 11 червня. Пізніше мати вже не могла мати дітей ─ я так і залишився однією спільною дитиною своїх батьків.

Звичайно, що батько в ті часи допомагав нашим хлопцям-повстанцям, тому що його братанич воював у сотні Спартана. У боївці цього села була й наша далека родина ─ з Гринькових і з Копильцевих. Батько міг допомагати тим, що возив фураж фірою, довозив у сотню те, що треба було привезти. Через хату проходило багато речей, необхідних для повстанського руху. Тато інколи навіть розробляв тут якусь звірину, щоб підгодувати повстанців (свиню або там якесь теля). Коли таке завдання надходило, то він це робив.

Дочка його Марія, тобто моя сестра від першого шлюбу, дуже активно допомагала хлопцям. Вона була зв’язковою. Пригадується, мені розповідали такий випадок, коли два повстанці відбивалися у нас у царині. Це був серед білого дня нерівний бій з енкаведистами. Усе село, як кажуть, завмерло, бо бачили, що там хлопці відбиваються вже до останньої кулі. І вони чомусь кинулися на село. Перебігаючи село, відстрілювалися від тих нападників, енкаведистів. Їх, нападників, було багато, і вони летіли як пси скажені за цими хлопцями. Один хлопець важко дихав, бо був поранений у руку. Він ішов через наше подвір’я і впізнав Марію. Очевидно, він мав якісь стосунки з нею, тому й попрямував саме на це подвір’я, кинув загорнуті у військову одежу документи та якісь речі і сказав Марії на ходу: "Заховай, я тебе прошу". Хлопці кинулися в другий перелісок і зникли.

Ну, звичайно, енкаведисти мали далековиди, оці біноклі, і зафіксували, що хлопці повернули на наше подвір’я. Прийшли, перевернули все догори дном. Почали знущатися з Марії ─ вона старшенька була: "Чого він заскакував, що ти з ним говорила?" Вона каже: "Я дала йому тільки води напитися, бо він був змучений. Я не знала, хто це, а було на ньому галіфе, то я подумала, що це ваші хлопці, раз військова одежа". Ну, звичайно, вони там перешукали, та нічого не знайшли. Як виявилося ─ кмітлива була дівчина, ─ вона цю одежину з документами кинула в ясла корові під сіно, а корова якраз жувала сіно, то вони не обшукали, хоча в стайню заходили, подивились, чи не затрималися тут хлопці. Це був героїчний вчинок. Можна зрозуміти, в якому стані були батько й мама, коли така подія сталася майже на очах.

Але пізніше, уже коли братанич Василь почав частіше приходити вечорами до батька, то батько допомагав йому і сотні Спартана, чим міг. Братанич (мав псевдо “Виноград”) був кулеметником сотні і виконував конкретні доручення. Наприклад, таке (я це описую в одній з новел). Разом з повстанцем на псевдо “Звіробій”, теж кулеметником, вони зі своєї ініціативи та з дозволу сотенного Спартана взяли в перехресний вогонь великий відділ енкаведистів і “стрибків”* (*“Стрибки”, “яструбки” – від рос. “истребитять”. Створені НКВД воєнізовані групи з місцевого населення для боротьби з повстанцями. – Ред.), який прибув на чотирьох «студебекерах»* (*Вантажні автомобілі виробництва США, одержані СРСР під час ІІ Світової війни по ленд-лізу. – Ред.) з Печеніжина, де дислокувався ґарнізон НКВС. Перед цим наїздом ґарнізонників стало відомо про їхній рейд, то хлопці попросилися на цю відважну акцію, запевнивши сотенного, що обійдеться без великого бою. Інакше будуть великі жертви і з того, і з того боку. Вони без бою їх затримають і змусять повернуться назад у свої гарнізони. Сотенний спочатку вагався віддати таке на двох чоловік, сказав, що це неможливо: "Ви йдете на вірну смерть, хлопці". Але вони запевнили, що зроблять це. У них був свій план, і вони пішли.

Один засів з боку села Рунгор, а Микола, мій брат, засів з боку Марківки. Вони пропустили машини під ліс і опинилися ніби вже в тилу енкаведистів, які вилізли з машин. Хлопці з кулеметами вибрали добрі місця ─ і вдарили понад голови, коли ті вже вийшли шеренгами. І так били, що всі енкаведисти попадали в болото і не могли підвести голів. Кулями чесали понад голови, щоб не дуже зачепити, щоб жертв не викликати серед них, і так дали їм зрозуміти, що в ліс їм не можна йти. Енкаведисти, мабуть, порадилися і зрозуміли, що це є, і поволі почали відступати до "студебекерів". Заховалися за "студебекерами", а хлопці далі не давали їм змоги відступати до лісу. Тоді вони сіли в машини і поїхали.

Це, звичайно, було оцінено на високому рівні, вони обидва отримали нагороди за цю операцію, що відвернули від сотні Спартана небезпеку. Був такий випадок у нашому селі...

Ну, щодо того ─ я малий був, я 1948 року. Єдине, що в моїй пам’яті затвердилося: коли приходили в нашу хату оці енкаведисти, зривали підлогу в стайні шомполами, кричали, били, все вели кудись тата ─ я це пригадую, але я був малий дуже. Приходили інколи, що мама сама була в хаті, питалися, де тато, російською мовою примушували її: "Вари кулеш, вари кулеш". І мама вимушена була інколи навіть варити для ворога їсти, лиш би вони вступилися з хати. Ну, але це всі знають, усі це пережили.

В.О.: А той бій, про який ви розказували, коли він був?

Д.Г.: Він був десь у 1945 році. Про нього мені розповідав сам мій брат. Він уже небіжчик. Як він відійшов від сотні, я не можу розказати.

 

ЮНІСТЬ

Я закінчив Марківську восьмирічну школу. Пішов у неї 1955 року, а 1961 вже пішов у Печеніжинську школу, яка на той час була одинадцятирічна. Це якраз тоді, в хрущовські часи, встановили 11 класів. Закінчив 1966 року. Тоді було дуже модним  поїхати кудись по комсомольських путівках на будови. Та спочатку брат мені рекомендував, і друзі: "Ти добре знаєш історію, іди поступай в Івано-Франківський педагогічний інститут на історичний факультет". Якби я пішов, то не виключно, що поступив би й учився б. Але мої друзі, особливо Роман Чупрей, кажуть: "Зараз уже не модно вчителями бути, зараз, знаєш, вік технократів, інженерів ─ краще ходімо поступимо у Львівський політехнічний, на енергетичний факультет". Така якась невідома для нас була ця професія. Я забрав документи з Івано-Франківського педагогічного інституту і заніс їх у Львівський політехнічний. Звичайно, що допустив помилку, тому що треба було зразу перебудуватися щодо екзаменів. Я готував історію, знав гуманітарні предмети, а на Львівську політехніку більше треба математику і фізику. На письмовій математиці я пройшов, а на усній мене посадили ─ тоді новий розділ був введений, логарифми. Я там трішечки, як кажуть, плавав. Хоча викладачка, що приймала екзамени, сказала: "Ви на другий рік обов’язково до нас поступите, я бачу по вас, ви все будете знати. Просимо". То я кажу: "На другий рік, очевидно, мене вже тут не буде".

Але доля повернула так, що я з тією викладачкою ще раз зустрівся через кільканадцять років, коли вже поступав в Інститут нафти і газу в Івано-Франківську. Вона там теж була в приймальній комісії, впізнала мене, бо мала пам’ять на прізвища. Крім того, там уже вчився на четвертому курсі Гриньків Василь з моєї далекої родини. Вона його добре знала, тому запитала, чи ми не родичі.

Ну, я взяв і поїхав на так звані новобудови по комсомольській путівці. Ми ж тоді комсомольцями були. Поїхав у Дніпропетровськ, вибравши це місто з невідомих причин. Місто на Дніпрі, там якраз заводи будуються, і це мене привабило. Думаю, рік попрацюю і повернуся поступати в Інститут нафти і газу чи в Політехнічний.

Я поїхав. Потрапив на завод, який обслуговував великий житловий трест, "Дніпробудмеханізація". Той трест мав завод ─ Дніпропетровський районний ремонтний завод. Він був неподалік Шинного заводу ─ такого гіганта на Україні. По тій же путівці багато приїхало з Івано-Франківщини ─ і з Рогатинського району, і з нашого Коломийського, з Богородчан там були. Ми з хлопцями подружилися. Нас там зразу прийняли в бригади, де більшість людей були зі Східної України. І бригадирами були, і добрі такі майстри. Вони зразу сказали:”Хлопців з Івано-Франківської області ми забираємо, бо ці хлопці робітні, вони будуть добре працювати”.

Ми пішли в механічний цех учнями слюсарів-складальників металоконструкцій. Там різні були конструкції ─ від простих будівельних перил на балконі і східцевих перил до складніших, отих сміттєпроводів. Там уже треба було в кресленнях розумітися. Ми почали те освоювати. До нас придивився головний інженер заводу і порекомендував кільком нам піти вчитися в Будівельний інститут. Наразі ми пішли на підготовчі курси за заявкою цього головного інженера. Та поступити ми не встигли, бо вже нас викликали у військкомат Амуро-Нижньодніпровського району м. Дніпропетровська і записали в перший літній призов (тоді за ініціативою маршала Гречка в армії почалися реформи на скорочення строкової військової служби).

Я написав листа Чупреєві ─ Чупрей, здається, всі екзамени склав у Львівський політехнічний, але не пройшов по конкурсу. Ми списалися, я покликав його їхати до мене, будемо тут удвох. Ми товариші, то хотіли бути разом. Він приїхав, ми разом склали екзамени, присвоїли нам другий розряд. Щось три місяці попрацювали, освоїли свій фах і почали працювати в бригаді Миколи Гулаги, був такий зі Східної України бригадир, прекрасна людина. Але нас усе-таки поривало на Західну Україну.

До речі, мама Романа Чупрея (я спілкувався з його родиною) свого часу зробила великий вклад у розвиток печеніжинської "Просвіти". Печеніжин ─ це велике селище. У нас село маленьке, а їхнє ─ велике. Його мама, Луцак Гафія, дуже багато цікавих речей розказувала про те, чого в шкільній програмі не було. Казала, що тепер засилля російської мови, що ми й літературу не ту читаємо, немає тої літератури... І все вона вертала нас назад, у ті часи, коли та література була, а тепер вона заборонена. Нас це пригнічувало: чому заборонена? Ми з Романом завжди були в цій справі однодумці: треба цю заборону обійти. Чого це так має бути? Чому заборонений Грушевський? Вона дуже добре знала твори Михайла Грушевського, "Історію України-Руси". Вона діставала нам таку літературу, ми ще тоді її перечитували. А коли ми потрапили в Дніпропетровськ, то вже не мали змоги то перечитувати і з нею спілкуватися. Там була інша атмосфера й інші люди. Але ми з задоволенням згадували ту літературу і не раз у колі східняків про неї говорили. Вони з подивом то вислуховували ─ про січове стрілецтво, про боївки УПА на Західній Україні. Вони дуже дивувалися.

Нас там зазвичай усіх називали “бандерівцями”. Ми не гнівалися. Це якби сказав якийсь росіянин, зі злістю, ─ а вони це казали з якоюсь ніби й повагою. Ми навіть гордилися тим і вільніше себе почували на тому заводі. То були такі відкриті люди. Ми не відчували ніякої підозри до себе. Нас навіть могли використати якісь сили, тому що ми були такими простими. Ми розуміли так, що ми українці і вони українці, і так просто їм і казали: "Чого ви по-російському говорите? Давайте почнемо по-українському". Вони похитували головами й дивувалися з нашої  простакуватості. Бо вони вже, видно, добре з’їли того всього, то помовчували. Але нас дуже прихильно сприймали.

Зрештою ми отримали повістки у військкомат, бо були призовниками. Роман зразу зметикував і каже: "Я тікаю". Пройшовши одну комісію, він виїхав. А я затримався. Моя затримка  пояснювалася тим, що в мене там була дівчина ─ це моя теперішня дружина. Я сказав Романові: "Ти вже їдеш, а я не можу їхати". Бо мав намір одружуватися на ній. Але я ще ж молодий, це було ще в планах. Кажу: "Я таки, напевно, залишуся і спробую поступити тут або в університет, або в цей Будівельний інститут, де ми за домовленістю інженера проходили підготовчі курси".

Але того року за наказом міністра оборони Гречка було запроваджено дворічну службу і брали з 18 років. Зробили весняний призов і мене за спеціальністю мали взяти на підводні човни. Був там на заводі один працівник, такого дужого зросту, козацька кістка, він мені сказав так: "От бачиш, який я? А мене ті підводні човни здоров’я позбавили, що я нічого не хочу. Минай їх усякими способами!" ─ "А як минути? Я ж повістку отримав ─ бачиш?" ─ "Я тобі пораджу, як це зробити. Попросися в цього військового комісара Нижньодніпровського району, що хочеш поїхати додому, і не повернися своєчасно. Ну, скажеш, спізнився, батьки там розплакалися..." А я мешкав у гуртожитку Дніпровського району, це на лівому боці Дніпра, і добирався на роботу на правий берег.

Добре, я так і вчинив. Кажу військовому комісарові, що на ті кілька днів, які дають перед призовом, я поїду в Марківку. Поїхав, попрощався з батьками, але на два дні затримався. Повертаюся, а там військовий комісар тупотить ногами, кричить, аж піна з рота: "Пришибленные, угловатые и хитрые эти бандеровцы, они все такие! Не выйдет из тебя хорошего мужика, солдата. А я хотел, чтобы ты был хорошим солдатом!" ─ "От, ─ думаю, ─ який вони мені ВУЗ готували:  щоб я пішов на підводні човни!" ─ "Ну, хорошо, пойдешь в танковые войска!" Він не любив танкові війська: цього військового комісара було розбито в часи Другої Світової війни в наших краях. Між Городенкою й Коломиєю він утратив цілий полк танків, вони були розбиті німецькими частинами. Тому він з такою прикрістю згадував ту Коломию, куди я їздив. Так що це з його боку була ніби помста. А для мене це не означало помсти ─ мені служити будь-де.

Призвали мене в червні 1967 року. Я потрапив в Остер на Чернігівщині, у той навчальний корпус на Десні, який готував сержантів, молодших спеціалістів, механіків –водіїв танків. Попав я в розвідувальні частини плавальників, що обслуговують плаваючі танки ПТ-76. Я завершив навчання, став механіком-водієм, виконав усі ті нормативи. Там була умова, що хто закінчить навчання на відмінно, той має право вибору між частинами Київського військового округу. Я вибрав Дніпропетровськ. З мене всі дуже дивувалися, тому що Дніпропетровськ вважався дуже небезпечним для танкістів. Вони вважали, що це діра, там погано служити, там, кажуть, Комуністична дивізія ─ куди ти йдеш? А це я у зв’язку з тим, що в мене там залишилася дівчина ─ таке романтичне захоплення. Звичайно, я потрапив не в самий Дніпропетровськ, а під Новомосковськ, де стояли дві танкові частини. Як ми їх називали, військові поселення ─ Черкаськ і Гвардійськ. Казали, що це той знаменитий маршал Чуйков, дивлячись на карті на згин Самари, яка впадала в Дніпро, сказав: "Тут після закінчення війни поставите танкові частини". Там я довершував свою танкову службу, вже сержантом.

Чогось особливого на службі не було, але, оскільки це Комуністична дивізія, то почали на мене тиснути, чого, мовляв, ти, такий активний сержант, а не партійний? А я ще з села знав, що в нас партійні не сприймалися. А вони: та ти що, та як, те-се... Там пропаганда була досить серйозна, я залишився один-єдиний непартійний сержант у тій частині розвідки. А в цій частині розвідкою всієї дивізії керував майор Володін. Він почав підходити до мене й казати, щоб я залишився служити як офіцер: "Ми бачимо, що ви такий вишколений, навчальний заклад закінчили. Але це неможливо, бо ви непартійний ─ треба поступити в партію". Я не мав з ким порадитися, бо я був самітником у тій частині, то просто так одного сержанта, який мав демобілізуватися, запитав: "Що це тобі дасть, що ти партійний?" А він сказав: "Та то нині так, а завтра може бути по-іншому. Я можу й вийти з партії". Він був родом з Вінниччини. Я собі думаю: всяко може бути. Я чув і такі речі, що партійні люди могли й допомогти в різних ситуаціях. І мене захопила ця романтика. Я подумав собі, що якщо я стану партійним, то не зміню своїх поглядів, але, можливо, зможу чимось посприяти українській справі. Я дав згоду.

Десь у серпні або вересні 1968 року (пам’ятаю, було тепло) треба було їхати в Дніпропетровськ вступати в кандидати. У комісії був генерал-майор, прізвища якого я не знав. Вони ставили банальні запитання, але генерал запитав, яка моя родина. Я сказав, що прості селяни. Вони покивали головами. Очевидно, вони робили якийсь запит, там був особливий відділ. Я повернувся в частину, а потім той майор Володін сказав, що мене прийняли кандидатом, і віднині в мене починається кандидатський стаж.

Я попадав під скорочену службу, вже не служив три роки. Деякі з тих, що разом зі мною завершили навчання, вже демобілізувалися, я з ними зустрічався в Дніпропетровську як із цивільними, а сам ще служив. Мені було дивно, чому вони звільнилися, а я ще ні. Я порушив це питання. Майор каже, що мені ще лишилося кілька місяців, восени я вийду з армії. Тобто я вийшов не в червні, а в листопаді 1969 року.

На той час я вже був одружений. З Дніпропетровська до мене на службу приїжджала ота дівчина, Ганна Сербин. Я з нею вчився в Печеніжинській школі: вона була в класі «А», а я в «Б». За взаємною згодою ми поїхали разом на будови Дніпропетровська. Ганна розповідала, що в Дніпропетровську є її родина. Щоправда, ми з тією родиною так і не зв’язалися.

Відвідуючи мене на службі, Ганна якось поскаржилася, що якийсь сержант на контрольно-пропускному пункті єхидно пожартував, мовляв, мало тут хіба цих “гулящих” їздить. Тоді, щоб не було отаких розмов та різних обмов, ми з Галиною вирішили одружитися. Сталося це 26 жовтня 1968 року. За паспортом вона Ганна, з роду Сербиних. Вона з Полтавської області, село Вечірки Пирятинського району. Це село (я в ньому пізніше був) недалеко від Березової Рудки, де є той пам’ятний панський будинок, у якому бував Тарас Шевченко. Очевидно, десь там, у тій Березовій Рудці, він і малював портрет тої знаменитої пані.*(*У палаці братів Закревських у Березовій Рудці Т.Шевченко бував 1843 р., тоді й намалював портрет Ганни Іванівни Закревської. Бував там також у 1945-47 рр. ─ Ред.). Зараз є фільм про Шевченка, де згадують Березову Рудку. Коли я був у Вечірках, то люди казали, що там іще з часів Тараса Шевченка збереглося дзеркало та інші реліквії. От звідти родом, із Сербиних, була й моя дружина. По мамі вона Дика, козацького роду. Кажуть, що той козацький рід Диких і заснував село Вечірки. А по роду її батька вона з Сербиних. А як вони опинилися тут ─ то вже таке...

Отже, я оженився і в листопаді 1969 року звільнився з армії. Куди мені йти працювати? Повертаюся на той же завод у Дніпропетровську, звідки я призивався. Поставили мене на партійний облік. Парторг подумав і каже: "Знаєте, ви такий активний хлопець, бачу, ви повернулися на свій рідний завод ─ то я вас представляю на медаль до 100-річчя з дня народження Леніна". Це вони в квітні 1970 року мали цю медаль дати. А я беру та й кажу, що не знаю, наскільки воно мені потрібно… Бо я думав, що медалі дають за якісь заслуги, а виявилося, що вони відібрали кількох робітників, які добре працювали після демобілізації. А я тим часом списався з домом, і брат мені написав, що там трохи кепські справи, що батьки старі, чого це ти там залишився? Вертайся додому. Потім я списався зі своїми товаришами, вони теж пропонували повертатися додому. Я вирішив їхати з сім’єю, бо я вже мав сім’ю: у грудні 1969 року народилася дочка Оленка, нам стало сутужніше в Дніпропетровську, то ми вирішили повернутися додому, де було і житло, і все було.

Ми так й зробили. І то так швидко, що адміністрація заводу й не зогляділася. Мене викликав роздратований цей цілий парторг і каже: "Як так? Ми на вас покладали надії, а ви їдете? Ви не поїдете ─ ми вас тут представляємо на нагородження медаллю". Я кажу: "Чи мені та медаль потрібна?" А він каже, що це виглядає не поважно, бо ж медаль усі хочуть отримати. А для мене це було незрозуміло: нащо вона мені, та медаль? Він був дуже роздратований і сказав, що такого не сподівався: "Это западенец, почему он так?" Але те, що він казав, мене не стримувало.

Очевидно, він написав якусь супровідну записку, бо коли я прийшов у Коломийський міськком партії ставати на облік, то там секретар так підвів на мене погляд і каже: "Ага-а..." Так протягнув той секретар, що облік вів. Так що вони вже мали на мене якусь характеристику. Каже: "О, то вам доведеться заново проходити кандидатський стаж. Чому ви з Дніпропетровська пішли, не діждалися, щоб вас там прийняли?" Був би я там отримав ту медаль і зразу після того мене прийняли би в партію, я так зрозумів. Бракувало кілька місяців, щоби витримати цей річний кандидатський термін. А я то все поламав, і тут кажуть, що заново треба. Якийсь вічний кандидат. Але я то не брав собі до голови. Кандидатські внески сплачувалися тоді так, як і членські.

Оформився я на роботу в Коломиї. Замешкали ми в Печеніжині у батьків дружини, у Сербиних. Батько її там був вихователем у школі-інтернаті, мама працювала в лікарні. Там квартира була досить довільна, велика. У своє село я не поїхав, тому що добиратися до роботи було важче, а з Печеніжина ближче. У цьому ж 1970 році оформився в будівельне управління № 112 у Коломиї. Пізніше воно стало ПМК-67 (пересувна механізована колона), ним керував директор Чернявський. Працював я слюсарем-складальником, тому що ту спеціальність я мав із дніпропетровського заводу. Вони не перечили. Зразу ж став на квартирну чергу, бо будівельником її можна було швидко отримати. Будівництво в Коломиї велося на той час досить інтенсивне, здавали будинки планово і швидко.

А тим часом я інтенсивно готувався до вступу в інститут. Через кілька місяців мені видали непогану характеристику, звичайну, що добре працюю. Я поступав в Івано-Франківський інститут нафти і газу. Оскільки в Коломиї відкрили вечірній факультет, на який доїжджали викладачі інституту, то тут 1970 року й розпочав я своє навчання.

У 1971 році надійшов час приймати мене в партію. А перед тим до мене підійшов парторг підприємства Кизилов і сказав: "Ми придивлялися до вас. Ви непогано пишете репортажі в газети про будівельників. А в нас склалися такі обставини, що немає секретаря комсомольської організації. Така поважна організація, велика. Чи не змогли б ви її очолити як кандидат у Комуністичну партію, та й ще поступили в інститут?" Я подумав, порадився з хлопцями. Хлопці сказали, що це непогана річ.

А я тим часом почав перебиратися до Коломиї: мені треба було жити десь поблизу, бо з Печеніжина стало важко доїжджати. Я прописався в гуртожитку і мусив хоч раз на тиждень там переночувати, щоб мене комендант бачив. А насправді я сімейний. Я вирішив перебрати й дружину в Коломию. Знайшов квартиру. І ця квартира зробила переворот у моїй свідомості. Я зрозумів, що я на правильному шляху. Я подружив з людьми, в яких замешкав. Вони були учасниками визвольних змагань. Параска Рижко, дружина ґазди хати Романа Рижка, родом із Печеніжина, була зв’язковою УПА, відсиділа 10 років у Караганді. А він був з дивізії СС "Галичина".

Вони були свідомі люди, і почали вести зі мною різні бесіди. Але він поводився зі мною досить обережно, тому що я йому сказав, що партійний, і показав йому свій партквиток. А він так став, подивився та й каже: "А що ж це тобі дасть у такій справі, що ти хочеш щось робити для України?" Я кажу: "Можливо, так, а можливо, не так". А Параска з тієї хати: "Ви зле вчинили, що пішли в партію. Дивіться, що витворяють партійні!" І почала наводити різні такі приклади, що я їх ніколи не чув. Почалося роздвоєння особистості, що я одночасно партійний, а тут мені показують, що та партія є злочинна. А Параска була досить обізнана жінка. У них була багата бібліотека. Вони мені показали кілька старих книжок.

Звичайно, я, зі своїми хлопцями зустрічаючись, вів мову про те, що якось треба Україні виходити з неволі. Бо побачив, що навіть в інституті очевидне засилля російської мови, що ми вимушені навчатися з російських книжок. Був "сопромат" замість "опір матеріалів", "теплотехника". Ну, ми самі перекладали, коли вчилися.

В.О.: А викладання велося якою мовою?

Д.Г.: Математик викладав російською, сам єврей. Історію КПРС викладав щирий українець на прізвище Твердохліб. Мені довелося з ним спілкуватися. Він поважний чоловік, нормально розмовляє, а треба цілий курс історії КПРС вивчити і скласти. І марксистсько-ленінську філософію ─ якщо ти ці предмети не поважаєш, то тебе десь там затирають, не бачать.

А потім цей наш Коломийський вечірній факультет Івано-Франківського Інституту нафти і газу на другому курсі ліквідували. Хоча ми дуже виступали за те, щоб був у Коломиї філіал, бо в нас нема жодного вищого навчального закладу. Але прийшли партійні і сказали на зібранні студентів: "Вибачайте, немає можливості збудувати приміщення". А наш вечірній факультет справді тулився по школах. Наприклад, у другій школі. Ми навіть на взуттєвій фабриці вчилися в актовому залі. Помитарствували ті студенти-заочники, а потім мусили перевестися на заочну форму навчання.

А тим часом у 1971 році мене викликали на бюро і приймають, нарешті, в партію, за рекомендацією цього парторга Кизилова, який "оженив" мене на секретаря комсомольської організації. Почав я працювати як секретар комсомольської організації. Вони стали на мене тиснути: "На ваше підприємство приходить багато людей із сіл, а ви нікого не приймаєте в комсомол. Треба готувати цих людей, щоб вони поступали". А я казав дівчатам, які приходили в ПТУ вчитися на малярів-штукатурів, щоби вступали. Вони: "А ми віримо в Бога". Якщо вірять у Бога, то в комсомол уже не йдуть. Я кажу: "Вірте хоч десять разів у Бога, вам це не завадить. Просто не кажіть цього приймальній комісії, а собі вірте". А деяким цим молодим людям треба було й квартири одержати в будівельному управлінні, то вони подумали собі, що це непогано, і почали поступати в комсомол. Та один із секретарів, здається, другий, розкусив мою тактику. Викликали мене на партбюро і почали критикувати, що, мовляв, Гриньків застосовує таку тактику. Бо одна з тих "щирих комсомолок" розказала: "Гриньків сказав, щоб ми так казали. Вір собі, а в комсомол поступай". Так вона мене видала. На бюро кажуть: "Як так? Що ви собі дозволяєте?" Хотіли мене зняти з секретаря комсомольської організації, догану по партійній лінії дати. Але парторг Кизилов махнув на них рукою. Він був якийсь відставник, досить солідна, впливова фігура, його знали в місті і в партійних колах. Він їм сказав: "Бросьте, еще и не такое бывает! Он мировой мужик, хорошо дело делает". Це була людина, яка добре знала ту систему. Що то все для окозамилювання було, ширмами тільки прикривалися. Він згодом під час якихось перевірок, які налітали з області, казав: "Дима, смотри, чтобы у тебя все было с протоколами хорошо! Главное ─ бумаги, а там..." І махнув рукою, далі не доказував, бо то само собою було зрозуміло.

 

"СПІЛКА УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ГАЛИЧИНИ"

Спілкуючись зі своїми однокласниками ─ Чупреєм Романом, Демидовим Дмитром ─ ми говорили про те, що в Україні настають якісь зміни, а ми залишаємося осторонь. І ці зміни вже такі, що аж про них співають солов’ї, всі пташки щебечуть, а ми ніби залишилися поза ходом історії. Ми про це почали відверто говорити з Параскою Рижко. А вона каже: "Ну що ж, є поважна робота. Як хочете, то прошу дуже: є самвидав, а ви його не читаєте, не розповсюджуєте". Ми питаємо її: "Де ж його дістати, що для того треба зробити?" ─ "А ви слухайте радіопередачі!"

Так ми прийшли до того, що вирішили розробити якусь концепцію самоосвіти, щоб більше знати, що діється в Україні. Якраз настав 1972 рік, скоївся великий шум про арешти інтелігенції, що Петро Шелест написав книжку "Україно наша Радянська"* (*К.: Вид-во політ. л-ри України, 1970. Книжка, яка мала визначити межі дозволеного в національному питанні, у березні 1972 р. була піддана гострій критиці на засіданні Політбюро ЦК КПРС, у травні П.Шелест був звільнений від обовיязків Першого секретаря ЦК КПУ і призначений заступником Голови Ради Міністрів СРСР, а в травні 1973 виведений зі складу Політбюро. Віку доживав на дачі під Москвою. – Ред.). Параска сказала мені, що от отака справа. Я розізлився, кажу: "Як так, що люди мовчать? Чому їх виарештували? Треба криком кричати!" А вона каже: "А як ви можете кричати? Ви ж партійний, не крикнете". ─ "Я не крикну?! Я мушу щось зробити таке!.."

Це мене так заїло, що я пішов до Чупрея, зібрав у січні 1972 року хлопців, кинув партквиток на стіл і кажу: "Хлопці! Ми мусимо братися за щось таке, щоб ми боролися за Україну". Дмитро Демидів каже: "Як ти можеш говорити таке, як ти партійний?" ─ "Пусте! Всі партійні нагорі воюють за Україну, а як ви собі думали? Он скільки інтелігенції виарештувано! То що, вони не були партійні? Вони не розуміли, що треба боротися?"

Хлопці повірили мені. Потім Демидів на слідстві так і казав: "Як я міг не повірити, якщо партійна людина кинула квиток на стіл і сказала, що треба боротися за Україну?" Це він чекістам сказав, а чекісти добре зрозуміли, що це був сильний аргумент, вони не могли опиратися.

Я сказав: "Створюємо організацію". ─ "Створюємо". Погодилися створити організацію. Оскільки я був "акумулятор" цієї ідеї, то вони визнали, що я буду керівником. Демидів сказав, що буде ідеологічним наповнювачем організації. Йому тут же, на першому засіданні в січні було дано завдання, щоби він виробив програму нашої організації. Організацію ми назвали "Спілка української молоді Галичини". Оскільки Роман Чупрей на той час учився у Львівському політехнічному інституті, на другому курсі, здається, факультету  автоматики, то він дістав окреме завдання заагітувати зі Львівського інституту кілька студентів до нашої організації. Першим питанням стояло створення організації, тобто набрати надійних людей, які справді хочуть боротися за Україну.

Параска прослуховувала всі ті радіопередачі щоночі й щоденно. Вона була активною людиною і побачила, що в нас загорівся вогник. Ми не дуже й приховували, сказали: "Є такі хлопці". Я приводив до неї цих хлопців, вона розказувала те, що вислуховувала по передачах. Ми вже знали про вбивство Алли Горської*, про твори Валентина Мороза* "Серед снігів", "Репортаж із заповідника імені Берія". То читалося по радіо, ми прослуховували, переказували один одному. Ми працювали так назагал. А потім вирішили, що треба розширити свою діяльність. Далі без програми не можна було працювати. Демидів довго розробляв програму, а потім уже, коли ми вдруге зібралися, в лютому, то кожному визначили конкретне завдання.

Присягу на вірність Україні ми склали в січні 1972 року. Звучала вона дуже просто і прямо, але був один романтичний нюанс щодо відповідальності. На столі, за яким ми сиділи, був ніж з такою набірною ручкою, гарний ніж. Я кажу: "Треба поклястися на ножі. Ми не будемо різати один одному руки і кров пускати, щоб на крові клястися". Я забив цього ножа в стіл, поклав на ніж руку і виголосив приблизно таку клятву: "Я клянуся на вірність ідеям України, за які боролися тисячі людей і вмирали, і зберегли цю ідею в своїх серцях. То ж і ми збережімо цю ідею, бо будемо боротися, доки б’ються наші серця і скільки буде нашої сили". Усі поклали руки на мою руку і так поклялися: "Клянуся!" Дуже простий варіант склався, і це сталося так миттєво, що ми не зогляділися. Клятву тоді склали Іван-Василь Шовковий. Він з вами був у таборах?

В.О.: На жаль, ні. Я тоді в Мордовії сидів.

Д.Г.: Так, Шовковий Іван-Василь був на Всехсвятській, у Пермській області.

В.О.: Іван-Василь ─ це подвійне ім’я?

Д.Г.: Так, подвійне. Ми пізніше дізналися, що в нього подвійне ім’я, нам чекісти на це відкрили очі. Ми знали його як Василя, а виявилося, що він по паспорту Іван. Ну, хто ж перевірятиме? Поклялися Роман Чупрей, Дмитро Демидів, Василь Михайлюк, Федір Микитюк, Микола Мотрюк. Спочатку шість чоловік склали присягу в той Різдвяний святковий вечір у січні* (*Д.Демидів вказує дату 31 січня 1972. Справді, СУМГ постала після січневих арештів інтеліґенції, які розпочалися 12 числа. – Ред.). А в лютому доприйняли присягу ще такі люди: Любомир Чупрей ─ це брат Романа Чупрея, інженер-енергетик уже з повною вищою освітою (як і Демидів ─ з завершеною вищою освітою, він інженер хімік-технолог). Іван Мотрюк і Василь Кузенко теж доприйняли присягу.

Пізніше був прийнятий в організацію Гриньків Василь Іванович ─ так неофіційно. Йому було сказано, чи не вступив би він в організацію і чи не очолив би її. Ми хотіли його прийняти. Він був дуже потужним інтелектуалом, закінчив педагогічний інститут і поїхав десь у Рівненську область викладати математику, здається, в Сарненський район. Ми його зустріли влітку 1972 року. Він партійний був і досить такий відомий хлопчина. Кажемо так: "Ти не бійся, бо я теж партійний. Усі тепер борються за Україну". Він каже: "Так, я це відчуваю і розумію, що так і є. Але ж якби нас виявили, ти знаєш, що з нас буде?" ─ "А що ж робити? Хтось мусить починати, ─ кажу, ─ хтось мусить щось робити". Він був присутній у нас на зібранні, прихильно сприйняв наші ідеї, але сказав: "Дмитре, я бачу, що ти вже так говориш, так це ведеш, що тут не треба іншого керівника, крім тебе". І відмовився від керівництва, виїхав на свою викладацьку роботу. Бо влітку він ще був удома, а викладати почав у вересні.

Я індивідуально давав завдання. Спочатку усно, а потім ─ не можеш прослідкувати, хто що зробив. То я заготував такі аркуші (потім один з них потрапив в органи КГБ, з чого вони мали на слідстві "розкручувати" нас). От, наприклад, записано по псевдах: "Лісовик" має завдання вивчити достовірні дані про сотенного такого й такого, який діяв на теренах села Марківка". Іншому там: достовірні дані про іншу особу, яка була в УПА; записати тексти пісень, які співалися на тому кутку села. Отакі ніби легенькі завдання. Іншому було: отримати з бібліотеки такого-то збирача такі нелегальні заборонені книжки. Ну, скажімо, ґенерала Петрова ─ там були такі книжки. Про січове стрілецтво ─ що було заборонено. До речі, одна з цих книжок фіґурувала в нас на слідстві. Усе те ми перечитували.

Ага, ще одним завданням було таке: розшукувати зброю. Це така романтика, бо хлопці всі молоді, то щоб зацікавити їх зброєю. Це всі зустріли прихильно, кажуть, хай буде, най би в кожного була якась особиста зброя. Щоб не стріляти в когось там, але конкретно питання не ставилося, що ми маємо чинити комусь якийсь опір чи що.

Я в той час був головою ДОСААФ* (*ДОСААФ – “Добровольное общество содействия Армии, Авиации и Флоту”. Організація, створена владою для підготовки молоді до служби в Радянській Армії. – Ред.)  на цьому підприємстві, а тоді дуже популярна була здача нормативів ГТО* (*"Готов к труду и обороне". ─ Ред). Я проводив стрільби з комсомольськими молодіжними бригадами і мав доступ до зброї. Отже, міг зекономити патрони, які бригади не відстріляли. Тому пізніше під час обшуку в мене з хати й забрали щось із 600 патронів. Я також мав доступ до пістолетів "Марголіна" ─ десятизарядні малокаліберні пістолети. Це була чудова зброя. Я досі шкодую, що не зберіг хоч один пістолет як реліквію з тих часів. Але то зброя ─ що вона дасть нам зараз? Дай, Боже, щоб тебе ніхто не стріляв і ти нікого не стріляв.

Отже, я мав можливість брати з ДОСААФ за доручення цей пістолет і проводити вишколи для своїх хлопців. Я вчив їх, як користуватися зброєю, вчив безпеки. Таких вишколів влітку 1972 року відбулося три. Вони проводилися в урочищах між Марківкою і Молодятином. Там є такі урочища Чимшори та Купчава. Ми туди виїздили. Не всі разом, а так, три сьогодні, там десь через тиждень три інших, уже в інше урочище. Стрільби треба проводити в якійсь балці, щоб вони глушились, бо пістолет "Марголіна" гучний. Я діставав мішені, хлопці навчилися стріляти.

Під осінь була річниця вбивства Олекси Довбуша* (*Довбуш Олекса нар. 1719 в с. Печеніжин Коломийського р-ну. Ватажок карпатських опришків. Загинув 1745. – Ред.). А тоді вже в Печеніжині відкрили йому пам’ятник. То ми готували вінок до пам’ятника Довбуша з синьо-жовтою стрічкою. Завдання кожному конкретне: хто там вінок дістає, хто стрічку, хто напис робить. Планували написати на синьо-жовтій стрічці Шевченкові слова: "І буде син, і буде мати, і будуть люди на землі". Синьо-жовта стрічка мала грати основну роль: щоб нагадати людям наш синьо-жовтий прапор.

Ще планували щось із тризубом, але в нас нічого не вийшло. Щоб добре змалювати тризуб, я звернувся до свого ґазди Романа Рижка, в якого мешкав тоді на Прикарпатській, 54. Він мені з тої літератури вибрав найвиразніший тризуб, зі старих українських календарів. Там були такі гарні тризуби. Я змалював той тризуб і вирішив, що треба зробити печатку організації. Я це поставив на порядок денний, на обговорення з хлопцями. Хлопці кажуть: "Так, дійсно. Печатка ─ це для внутрішнього користування. Але якби написав якусь листівку та печатку прибив ─ то це би впливало на людей". Вирішили зробити печатку.

Заготовку я замовив у тому ПМК-67 у якогось токаря-москаля – до речі, той москаль фіґурував у справі (Міков В.С. – Ред.). А йому що ─ він добре знав, що виготовляє, то старий москаль, але йому пляшку поставили, то він за пляшку... Він виточив з бронзи заготовку на печатку, обвів лінії. Гарна така заготовка вийшла. Тепер лишилося знайти людину, яка могла би вигравіювати напис "Спілка української молоді Галичини" по ободі і тризуб у центрі. Таке може зробити гравер. І тут ми допустилися великої помилки, бо гравери, як завжди, є "їхніми" людьми, з органів КГБ. Знайшовся один мудрий серед нас, що попередив мене. Це Кузенко Василь, каже: "Не йди, бо всі ці гравери якісь підозрілі люди". Але я все-таки був напористий у цих справах. Пішов до того гравера, який, як мені здавалося, заслуговував на довіру. Познайомився з ним і кажу, що треба виконати один напис. Він запитав, який напис. Я показав печатку, але ще не сказав, що в центрі має бути тризуб, бо навіть слово "тризуб" викликало в усіх шок. Він сказав: "Добре, залиште у мене". Я залишив.

А він, видно, поніс цю печатку, куди слід, і там йому сказали, щоб не випускав цю справу з рук, доки я не прийду. Я вже потім це аналізував, то зрозумів, як то було, бо він сам зацікавився: "Ой, чого ви не заходите? А що тут має бути посередині?" Я кажу: "Та ви виконайте напис, а там мені скажуть. То не мені". Таку я вибрав тактику. Він забрав печатку і сказав: "Добре, я це виготовлю". Я пообіцяв: "Ми тобі заплатимо". І запитав, звідки він і що. Він відповів: "Я живу тут у Коломиї". Ми перевірили, справді, живе він у Коломиї, на вулиці Шкрібляка, Стадниченко Тарас, родина в нього непогана: батько досить поважна фіґура, зі старих коломийських родів, мав добру бібліотеку.

Ми вирішили з ним зустрітися і поговорити напіввідкрито. Та коли я заходив запитати за роботу, то він і сам сказав: "Тут один чоловік підійшов до нас. Дав мені зробити напис на "Кобзареві": "Хай буде вільна Україна!" То я не знаю, як бути". Він назвав того чоловіка, щоб я пішов до нього та почав спілкуватися. Можливо, це була затія органів. Я випадково знав цього чоловіка. Це був таксист, який працював на автостанції. Я сказав про це хлопцям, а хлопці зразу засумнівалися, що це, очевидно, якась пастка: таксисти непевні люди. Я кажу: "А що має до нього цей Стадниченко?" ─ "А може він не знає? Адже він щиро сказав про "Кобзаря".

Ми допускали, що це таки добре продумана пастка для нас. Та ми вже й так піймалися. Десь у грудні 1972 року ми дійшли висновку, що цей Тарас Стадниченко працює на КГБ. Зібрав я збори і кажу: "Що будемо робити: "хвіст" вліз у довір’я, він приходив на наше зібрання. Що робити? Думаю, нам тепер треба згортати нашу діяльність". Як викрутитися? Викрутитися вирішили дуже просто. Щоб остаточно його перевірити, ми з Чупреєм придумали таку штуку. Чупрей на одному з засідань сказав, що в одного студента його групи (а він був старостою групи) на прізвище Лотов є вдома два пістолети. Роман виконував йому якісь роботи і був вхожий до львівської квартири цього Лотова, а той похвалився, що його тато і дід військові, на фронтах вони обмінялися іменною зброєю. Дід уже помер, той пістолет лишився в хаті, а тато ще живе. Значить, є два пістолети. Роман Чупрей подивився на ті пістолети, ахнув, прийшов і зразу сказав мені. Я кажу: "Романе, я в системах не розбираюся. Але малий пістолет, очевидно, "браунінґ", а другий якоїсь іншої системи. Треба провести таку операцію. Ти мені кажеш адресу, а ми приїдемо і зробимо цю справу. Ти цього не робитимеш, бо ти там засвітився".

Це все говорилося в присутності Стадниченка. Коли ми це сказали, то він, очевидно, доніс їм, а ті наказали: "За всяку ціну ти маєш бути разом з Гриньківим, коли він поїде до Лотова". І Стадниченко сам себе цим почав видавати, бо на одному з засідань дуже наполягав: "Що ви ту зброю досі не дістали? Вона мусить бути у Лотова на квартирі! Ви маєте поїхати й забрати її! Я зголошуюсь поїхати". Хлопці подивилися на нього та й потім кажуть: "Підозрілий якийсь він. Чого це він хоче їхати?"

Тоді ми зробили так: призначили день операції. Це було десь у лютому 1973 року. Стадниченку я сказав, що він не підпадає: "Я поїду. Я і ще один чоловік, а ти залишишся тут". ─ "Та ні, і я поїду!" ─ "Ні-ні, тільки ми удвох. Там більше  двох не повинно бути, не дай Боже. Ти в окулярах, ти примітний".

І що він робить? У призначений день  він прийшов на вокзал ─ нас немає. Тоді він сів у потяг, їде до Львова, приходить у гуртожиток до Романа Чупрея і каже, що зараз має приїхати Дмитро. А Роман знав, що це перевірка, і каже: "Ну, то що? Будемо чекати". Цілий день прочекали, а я не приїхав. Роман через день приїжджає в Коломию й каже: "То не наш хлопець. То є біда! Що будемо робити?" У нас уже була служба безпеки. Кузенко каже: "Я його задушу. Тільки дайте мені його в руки, я його..." Так прямо й заявив. А я кажу: "Ну, якщо в тебе такі замашки, що ти би й паси дер, то як би це виглядало? Я не можу дати такої санкції. Ми не знаємо цю людину до кінця. Ми мусимо зробити якийсь такий хід, щоб мирно усунути його від організації".

Думали-гадали і прийшли до висновку, що треба зібрати великі збори, повідомити й цього Стадниченка, але про порядок денний нічого не казати і на тих зборах оголосити про розпуск організації. Мотивувати тим, що ми вже достатньо знаємо ворога в лице, вивчили його методику, знаємо, як з ним боротися, а тепер кожен далі продовжує сам, не орієнтуючись на організацію. Вона  виконала свої функції і саморозпускається.

На початку березня 1973 року ми розіграли “саморозпуск”. Стадниченко, очевидно, моментально побіг до чекістів, а чекісти вже не мали що робити і негайно загребли нас. Вони злякалися, що після саморозпуску їм не буде в чому нас звинуватити. Я потім казав чекістам: "Що, перелякалися, що ми розпустимося?" Чекіст аж вибухнув. "Ви вже почали зриватися. Ви повинні були тонко вести війну з нами ─ чого не витерпіли?" А вони кажуть: "У вас же була служба безпеки". Ніби мене підколюють. Я кажу: "Вона не функціонувала, та служба безпеки. Якби вона функціонувала, ми би наламали дров. До того поки що не дійшло".

Чекісти допустилися ще однієї помилки. За тиждень до арешту у військовий комісаріат був викликаний член організації Василь Михайлюк. Він працював на ДОЗі (деревообробний завод). Викликаний ─ і на два дні щез. До мене прибіг переполоханий Василь Кузенко: "Ти знаєш, що немає Василя Михайлюка? Ще не повернувся". ─ "Як не повернувся? Його ж викликали у військкомат. То треба піти туди і дізнатися".

А то було так. Його викликали в військкомат і почали в чомусь звинувачувати, забрали в медвитверезник, а там склали акт, що він випивши. Перед тим його напоїв “файний хлопець”, а Василь сказав: "Та що там той військкомат! Мені там треба заповнити якийсь бланк". Звичайно, вже підхмелілого Василя Михайлюка у військкоматі затримали і викликали з медвитверезника міліцію. То його в медвитверезник, затримали на цілу добу, склали там акт. А він працював майстром, закінчив Львівський лісотехнічний інститут і дуже важив кар’єрою. То вони йому показали: "Бачиш цей акт? Або ти розказуй усе про організацію і пиши заяву ─ або ми зараз посилаємо цей акт на твою роботу". Михайлюк здрейфив і написав усе, що знав. Тому прокурор на суді  мав що сказати: що організація була викрита за заявою цього Василя Михайлюка. Хоча насправді це було не так. Вони лише прикрилися Михайлюком.

В.О.: А Стадниченко ніби вже й ні при чому!

Д.Г.: А того вже не треба було. Отакі цікаві нюанси. Про це слідство можна написати ціле дослідження  Ну, вони мали великий досвід, то страшна організація.

В.О.: Так, КГБ збагачувався досвідом, викриваючи нас, а ми зі своїм досвідом ішли в неволю і нікому там його не передавали.

Д.Г.: Вони також ураховували й те, як ми їх викривали. Що, хіба вони не обговорювали, як і чому ми їх викрили? Їхній аґент працював надто наполегливо. Треба було тонше працювати. Це був їхній прорахунок. А ми, замість спрямовувати свою енергію на конкретну роботу, перед арештом вимушені були вести невидиму боротьбу з аґентурою КГБ. Так тривало останніх 3 ─ 4 місяці. Але що ж було робити?

 

АРЕШТ

Що ще зробив цей Стадниченко? За день до обшуку, 14 березня, він приносить мені заготовку печатки, яку ми йому дали. Він уже виконав напис "Спілка української молоді Галичини", а тризуб не виготовив. Каже: "Ти знаєш, штекери ламлються (штекер ─ то назва буравчика в гравіювальних роботах). Може, ти знаєш, де є ці штекери?" Я сказав йому, що запитаю. Він приніс мені цю заготовку пізно ввечері, я сонний був, і забив мені памороки тими штекерами. Розрахунок був такий, щоб я не встиг її нікуди винести, щоб вона була на квартирі. Вони, очевидно, ще й стежили за хатою, чи буду я кудись виходити, чи ні. Я взяв заготовку й кажу: "Добре, та вже лишай її. А штекери ми десь знайдемо". Тим більше, що ми вже його підозрювали. Я забрав заготовку і поклав у такий засувний шкафчик у кухонному наборі. Загорнута вона була в той самий папір, на якому був напис моєю рукою "Спілка української молоді Галичини". Я поклав заготовку і подумав, що розберуся з цим. А вранці о шостій годині мене вже збудили, поставили разом з дружиною до стіни. Вона, до речі, вагітна була.

15 березня 1973 року в усіх були обшуки. Були обшуки у Миколи Мотрюка в селі Марківці, у Василя Шовкового і Дмитра Демидіва в Печеніжині. Поїхали в Рівне і зробили обшук у Гриньківа Василя Івановича. У цей же день був обшук у Романа Чупрея у Львові. Повсюди роз’їхалися машинами, "Волгами" з Івано-Франківського КГБ. Навіть з одного нашого знайомого, який служив на підводному човні, в цей же день зняли допит про зв’язки. Скільки це треба було грошей, щоб провести таку операцію?

Звичайно, вони зібрали якісь дані. Хтось щось десь сказав, хтось записав, щось при обшуку виявили. Наприклад, у Шовкового виявили саморобний пістолет, ще з дитячих років. Стріляв так, що міг цвяхом дошку пробити. Запаяний, набивався сіркою від сірників. Цівка була прикручена до дерев’яної рукоятки. Виготовив хлопчина собі ще десь у 8-9 класі ─ і це вже була вогнепальна зброя. Вони раділи, що знайшли цю зброю.

В.О.: Як воно стріляло? Там був курок чи треба було припалювати?

Д.Г.: Ні, він зробив так, що курком било, і від удару сірка спалахувала. Я того пістолета не бачив.

Але була ще одна справа. Здається, влітку 1972 року ми провели операцію з викрадення будівельних пістолетів зі складу. Хотіли переобладнати їх, щоб можна було стріляти з однієї руки, тому що будівельний пістолет стріляє з двох рук. Ним забивають дюбелі. Я бачив ці пістолети в будівельників, але не міг їх добре вивчити. То розказав про це Шовковому. Шовковий каже: "Ти знаєш, можливо, їх можна переробити, щоб стріляти з однієї руки. Це страшенна зброя. У будівельників можна дістати заряди. Цівки, звичайно, вироблені на Тульському заводі, всі вони витримані в тому самому технологічному процесі".

Я знав, де ці пістолети знаходиться, бо ми працювали на госпдворі ПМК-67. Тому ми з Миколою Мотрюком однієї ночі їх викрали. Якраз напередодні ми ці пістолети переносили. Завскладом не розумів, з ким має справу. Ми частину тих спецящиків склали так, як він наказав, а частину я непомітно сховав біля дверей. Поставив так, щоби двері трохи підважити і забрати їх. А двері там такі, що низ можна було добре підважити, бо то брама здоровенна, ті будівельні склади великі. Там був охоронець, але він знав, що ми працівники. Ми там варили смолу. Деколи приходили варити смолу ввечері чи о четвертій годині ночі. Хто нас може запідозрити? Ми ж працівників того двора. Ми мали туди доступ, та ще в той вечір випили з тим сторожем горілки. То я пішов, ті пістолети витягнув, забрав і віддав у Печеніжин Шовковому на дослідження і переобладнання.

Коли ми викрили Стадниченка, я віддав наказ знищити всі матеріали, за які нас можуть арештувати. Коли пропав Михайлюк, ми знову забили тривогу. Крім того, мама Шовкового працювала техпрацівницею в сільській раді Печеніжина. Там якийсь чоловік вивів її на двір і каже: "Скажіть хлопцям, що біда. Хай вони все поховають". Більше він нічого не сказав і зник. Мама сказала Шовковому, він викликав мене з Коломиї і питає: "Як це розуміти?" А я кажу: "Це якась добра душа хоче нас порятувати. Значить, негайно все знищити ─ плівки, будь-які записи". У нас були магнітофонні записи. Записали фраґменти однієї моєї програмової доповіді, з якою я готувався виступити на зборах. Ми ці записи стерли. Я наказав кожному зробити в себе ретельний обшук, щоб знищити сліди нашої діяльності.

Я прийшов додому і сказав дружині, що зараз про всяк випадок проведу в себе обшук. Вона перелякана каже: "Що це має означати?" ─ "Нічого не питай, я повинен зробити в себе обшук. Ти мені допоможеш". Вона ходила за мною слідом. Оглянув портфель ─ я з портфелем їздив на роботу. У портфелі була така закладка, що нею прикривався низ. Я витягнув звідти зошит. Це була моя доповідь. Я вирвав доповідь з зошита і знищив. Нічого більше в портфелі я не знайшов.

 Пішов далі. Знайшов кілька таких тоненьких книжечок. Мені жаль було їх нищити. Зараз не можу сказати, про що вони. Одна, така тоненька, про націоналізм Донцова. Ще знайшов свій записник ─ які кому давав завдання. І фотографії я теж не хотів нищити. То ці фотографії, дві книжечки і записник я ретельно обгорнув газетою і стрічкою, пішов у туалет і кажу дружині: "Дивись". У нас у туалеті була така бляха у зливному бачку. Я натиснув на бляху, всунув пакет до бачка і відпустив бляху. Бляха сильно притиснула пакет. Оглянув ─ нічого не видно. До речі, цього пакета чекісти не знайшли. Коли мене забрали, то жінка з переляку все це викинула і фотографії попалила, але книжки зберегла. Кажу їй, що треба було й фотографії не палити, але вона ─ знаєте, як то є, ─ то вона сама переховувала. А вони кілька разів приходили і тероризували її. Так що не можеш її звинувачувати. А вона в той час була вагітна, на восьмому місяці. Народила в квітні, а це був березень.

Увірвалися в хату, нас до стіни... Не доказав, як я робив обшук. Печатку ─ о, голова й два вуха! ─ мені вибило, я цю печатку не сховав! Якби сховав печатку ─ нічого би не знайшли. А їм ця печатка була важлива ─ це ознака організації. Я зайшов був на кухню ─ ніби на кухні нічого немає. А на кухні ж я залишив печатку! Я такий задоволений обшуком, хочу дізнатися, як хлопці в себе зробили. Одного питаю ─ той усе зробив. Шовковий каже, що будівельні пістолети відніс у шкільний туалет. Там у середній школі в туалеті величезна яма. Він у ту яму викинув ті будівельні пістолети. А свій саморобний пістолет не викинув, і вони його знайшли. Що то буває! І так у кожного вони щось потрошку знайшли. У Мотрюка знайшли кілька патронів, про які він і не знав, від пістолета "ТТ", а ще були від автомата "ППШ". У нас таких патронів по селах є багато, куль по майстернях. А його тато ковалем був. Вони то теж записали до протоколу.

Знайшли в мене 600 малокаліберних патронів. Я не знав, що з ними робити. Думав, що вони нічого мені не шкодять, зброї ж у мене нема. Ага, в нас іще була зброя. У мене була малокаліберка, яку я тримав на роботі в тайнику. Тайник я зробив у роздягальні. Під час однієї операції ми дістали карабін системи "маузер". Це досить цікавий карабін, дуже рідкісний, німецький. Дмитро Демидів, спілкуючись зі своїм товаришем по навчанню, чехом за національністю, жили поруч, дізнався, що його тато має кілька карабінів. Один карабін зберігався при сідачці під туалетом. Там знизу, як сідаєш, був тайник. Він це все показав, а Демидів запам’ятав і сказав мені. Я пішов туди вночі з Шовковим. Шовковий відволікав собаку, а я тим часом у туалет, намацав у темряві. Там дійсно карабін, 40 німецьких патронів до нього. Карабін системи "Маузер", у ньому казенна коробка відкручувалася, так що він був невеликий, якщо розкрутити й на шию повісити, то нічого не видно, під піджаком можна сховати.

Так що був у нас такий карабін. Я його теж у тайник на роботі заховав. Мотрюк, з яким разом я працював, питає, що будемо робити з цією зброєю в тайнику. Ми стали, як заворожені: що робити з цією зброєю? Я сказав: "Перше проаналізуймо, хто знає про цю зброю". Виявилося, що знали багато хто, навіть Стадниченко знав. Справа в тому, що Шовковий брав цей карабін у гори, як ішов у грудні в похід з другим Чупреєм, Любомиром, теж членом організації. Вони десь бачили сліди ведмедя на гору Сивулю в Надвірнянському районі. З цим карабіном він навіть у міліції був ─ ті запідозрили, чому вони так пізно сидять у Надвірній на автовокзалі, забрали їх у міліцію. У рюкзаки не подивились, а в рюкзаку був цей карабін. Шовковий пережив з тим карабіном, каже: "Ми мали з ним попастися ще раніше". Якби міліція виявила карабін, то вже тоді би нас "розкрутила". Хоч ми довіряли цим хлопцям, але я вирішив, що зброя надалі буде в цьому тайнику.

Отже, що десь на роботі є тайник, знали Кузенко, Шовковий, Стадниченко. Але вони не знали, де конкретно. То ми подумали собі, що зброю з тайника треба кудись забрати. Але не встигли. А кагебісти після “розпуску” організації вже стежили за нами, що ми робимо.

Під час обшуку слідчий майор Рудий узяв ту печатку й каже: "Ну-у...", ─ так багатозначно протягнув. Я з його голосу зрозумів, що саме ця печатка їх цікавила. ─ "О, то це вже щось є!"

Вони ретельно провели обшук і виявили в мене в портфелі, який я сам перевіряв, у тому дні, яке було прикрите, тоненький аркушик, на якому було записане завдання одному з наших хлопців! Просто його не було на зборах і не було як йому передати, то воно залишилося в портфелі. Я дуже здивувався, тому що я ж сам проводив обшук.

В.О.: Ви не професіонал в обшуках.

Д.Г.: Не професіонал. Дно прикривалося такою планкою ─ я ту планку не підняв, а потім здивувався, як вони то налапали. І це мене трошки взяло за живе. Але те, що я сховав, вони не виявили. Ну, думав я, ще не знаючи, що у всіх проводяться обшуки, хоч то добре ─ у них фотографій нема, то я буду брати на себе все, щоб відмітати інших.

Вони забрали тих 600 патронів, мішені. Я пояснював, що в ДОСААФі проводив стрільби, то щоб часто не одержувати патрони, забрав їх додому і видавав особисто. Ніякої зброї вдома вони не виявили.

Тоді вони повезли мене на роботу на обшук. Очевидно, що знали. Я тоді зметикував: не показував їм місце в роздягальні і місце моєї конкретної роботи, а завів їх у загальну роздягальню, розраховуючи на те, що вони не будуть питати керівників, де я ся роздягаю. Бо керівники в нас непогані. Коли побачив, що приїхала "Волга" зі мною і двома працівниками і один підійшов до головного механіка Філіпчука та сказав, що треба провести обшук у Гриньківа, то він зрозумів, що тут щось недобре. Я йому лише головою показав: нічого не казати, я сам покажу. Той кагебіст питає Філіпчука: "Він тут переодягається?" ─ "Та я не контролюю, тут усі перебираються". Я думаю: ну слава тобі, Господи. Він молодець. Знає, що я працюю в іншому місці, але не уточнює, і вони не уточнюють. "Ну, ідіть". Відпустили його і почали обшук шафи. Питають: "Це ваші штани?" ─ "Мої". І куртка, кажу, теж моя. Він у кишеню ─ витягує посвідчення моториста Мачернюка і каже до другого: "Ну як це так? Він перебирається тут, а тут посвідчення Мачернюка?" Тут, кажу, ще й мотористи перебираються. Той кивнув головою: "Ну, ладно". Нічого не виявили і махнули руками.

Сіли в "Волгу" ─ і мене в КГБ. Привезли, а там чекісти розкривають карти: "А де ж ваш карабін і малокаліберка?" ─ "А, ви й про це вже знаєте? Ну, раз знаєте..."

В.О.: Ви це подумали чи сказали?

Д.Г.: Ні-ні, я так сказав: "Ага, то ви вже й про це знаєте?" Він прямим текстом сказав. То що, якби я сказав, що не маю? Він каже: "Ні, то нічого вам не дасть, якщо будете зволікати. Ми знаємо, що вони у вас десь на роботі заховані". То я думаю, що приведуть того Стадниченка чи іншого ─ яка різниця? Я не хотів, щоби через це хлопці мали мороку, і кажу, що то моя зброя. Він каже: "Нехай буде ваша, але покажіть". Сідаємо в "Волгу", привозять мене на те місце. Там треба було сходами вийти нагору, то один мусив вискочити наперед, бо боялися, що я, можливо, коли вилізу першим, то схоплю зброю і можу чогось накоїти. Вони себе страшенно страхували. А тих цікавих повідганяли, бо люди вже побачили і зрозуміли, що тут щось недобре, і вже гомоніли про це.

Я ще збрехав, що мені треба дещо сказати дружині, бо сама вона вам не скаже. А насправді я хотів, щоб вони мене повезли до дружини, та сказати їй прізвище Мотрюка, аби він витяг ту зброю. Вони зметикували, що я брешу, і не повезли мене додому, а зразу на роботу. Хоча дружина, як мене забирали з хати, запитала: "Ви надовго його берете?" Він каже: "Так, надовго". Вона почала плакати, а я сказав, щоб не плакала і до Мотрюка поїхала. Вона, бідна, це зрозуміла і рвонула їхати в Печеніжин до Мотрюка. Але виявилося, що й там обшук. Вона десь у місті зустрілася з кимось там і зрозуміла, що вже всюди обшуки. Від Шовкового приїхала мама і сказала, що й там теж обшук. Це вже друга половина дня. Все стало ясно.

 

СЛІДСТВО ТА СУД

Після того, як я здав їм зброю, мене під вечір повезли у Франківськ. Пересидів я там у камері попереднього ув’язнення при КГБ. Там якогось "прилипайла" до мене підкинули. Він випитує про все, то я кажу, що простий хлопець, за браконьєрство посадили, зброю виявили, карабін старий забрали. То він каже, що то дрібниці, бо в одного й кулемет виявили. Ну, ясно, що це був їхній чоловік, бо зачав рознюхувати, чи нема в мене ще чогось. Сказав, що вийду, бо то все дурниці: добрі люди все мають про запас. Я вже зрозумів, що це камерний тип, і говорив йому, що то браконьєрство, а ніяка не політика.

На другий день мене викликали і почали пред’являти звинувачення за статтею 56. Щоправда, санкцію прокурора мені прочитали ще в хаті. Я кажу: "Поясніть мені цю статтю". Він сказав: "Ви звинувачуєтеся за статтею 56 "Зрада Батьківщини", від 10 до 15 років чи розстріл". Я такий безпосередній чоловік, і через кілька днів слідства спитав: “Як розуміти цю 56-у статтю? Якщо я керівник організації ─ то керівникам дають "стелю", а стеля тут бачите яка?” А він так подивився на мене й каже: "То ви думайте, думайте".

Одним словом, вони нас п’ятьох винуватили за цією статтею. Щоправда, Роман Чупрей заарештований був у Львові на два дні пізніше. Тобто вони ще мали надію схилити Чупрея на свій бік, ще вагалися, ув’язнювати його чи ні. Він ночував десь там у них на дивані як затриманий. Ще пізніше був узятий Дмитро Демидів. Вони в нього нічого не допиталися й відпустили. І хотіли так його й залишити, але він почав наговорювати сам на себе, бо став недобре себе почувати, та й люди збоку почали казати: "Ну, як же це, що ті сидять, а ти ні?" Це його спонукало до того, що він ледве чи не сам пішов у КГБ і почав казати: “В’яжіть, беріть, я такий само, я за Україну”. Наговорив на себе і полегшено зітхнув. А слідчий йому протокол: "Сиди!" Отакий цікавий нюанс із Демидівим. Багато на себе наговорив, чого й не було ─ щоб надати ваги своїй особі в цій групі. Але що було, то було, а чого не було ─ того не було. На слідстві вони не дуже й намагалися з’ясовувати: наговорив, то й слава Богу, бо їм це було вигідно.

Слідство вели так, що в кабінеті якогось насильства не застосовували. Ці методи застосовувалися в камерах. Демидів був побитий кимось у камері. Той, якого підсадили, бив його головою об стіну. Демидів там кричав. До мене підсунули якихось двох людей, один із них був гомосексуаліст, а другий був художник і дуже любив малювати Леніна в різних позах. Він так домалювався тих Ленінів, що вивів мене з рівноваги, і я йому зробив зауваження: "Що ти лиш цього навчився, не можеш чогось іншого?" Він усе розказував, як малював герби союзних республік, які вони. Я думав, що вони цим переслідують? Вони, очевидно, вивчали моє ставлення до того всього совєцького. Я тримався скільки міг, а потім він мене так доколупав, що я почав засуджувати Леніна і того художника ледве не післав геть, сказав, щоби він ішов з камери, бо я його... "Ти з тим Леніном ─ мозолиш очі, малюєш тут того сатрапа!" Одним словом, висловив усе, як треба. Його зразу забрали з камери, мов, ми не вживаємося. Але він, як я зрозумів, виконував якусь функцію.

Функції другого зводилися до чогось іншого. Цей гомосексуаліст. Він там якийсь рушник брав уночі, я збудився та й кажу: "Чим ти займаєшся? Ти щось ненормальний чи що?" Не міг я зрозуміти ─ чи то просто так, щоб я мав із ним якийсь конфлікт. А потім, чую, кричать з інших камер, що такий-то є сука, він продажний. Я питаю: "То не про тебе?" Він туди-сюди, мене виводять на прогулянку, а він сказав, що не йде. А коли я повернувся з прогулянки, його вже не було. У них там була своя методика.

Оце такі були сутички в камері. Вони розуміли, що я можу боронитися і підняти великий шум, тому мене на фізичний злам не брали. Фізично вони дуже помстилися Демидіву ─ він слабкий такий, то знайшли якогось, і той бив його.

Був там один, узятий з армії. Він прискочив до мене, то я вхопив чайник ─ там такі важкі чайники були ─ і тим чайником його так вварив, що він від мене відскочив. Він здоровий був, копнув мене так, що я відлетів, але той чайник мене врятував, бо я тим чайником скоїв ґвалт, кинулись коридорні і виперли його. Можливо, там теж якісь наміри були, бо чого мене з ним звели? Він якийсь злодій, плів, що його справа зі зброєю пов’язана. Мабуть, щоб мене розкручувати.

Якихось промахів я допустився ще з одною "насєдкою". Такий бритоголовий, прийшов із зони. Ніби мав уже виходити, а його “розкрутили” за якусь закопану зброю. Він із села Жовтня, тепер Єзупіль під Франківськом. Це така в нього була легенда, він це постійно мені торочив, а потім каже: "Якщо в тебе була зброя, то тобі треба за кордон". Такі розмови нав’язував. Я придивився до нього: виявляється, він ранками молився, бо бачив, що я молюся. Очевидно, він мав таке завдання, щоб молитися разом зі мною. Коли я вранці починав "Отче наш", то й він ставав молитися. А одного ранку він не молиться. Я запитав його: "А чому ви не хочете? Ви ж молились". Коли я повернувся з прогулянки (бо вони все робили під час прогулянки) ─ нема його. Очевидно, зрозуміли, що я його викрив, і вже йому недоцільно було мати зі мною контакт.

Отакі перипетії були під час слідства. А на слідстві я все беру на себе. Де пістолет? ─ Я забрав, а більше ніхто. Мотрюк мовчить, значить, усе добре. На слідстві я з’ясував: що я робив з кимось удвох і взяв на себе, а той другий нічого не говорив, те вони не могли довести. А вже як нас три знало, то слідство це розкручувало.

Вони провели операцію в того Лотова, забрали ті два пістолети, сфотоґрафували і пришили до моєї справи. "А при чому ці пістолети, "браунінґ" і "вальтер", до моєї справи?" ─ "Ну ви ж хотіли таку операцію провести?" ─ "Так це ж ми хотіли, але не зробили. Я їх тільки на фотоґрафії побачив". ─ "Але ж це пов’язано з вашою справою, ви їх відкрили". ─ "Так робіть собі з цього іншу справу, ніби ми посприяли вам виявити в Лотових трофейну зброю".

Можна було сильно посперечатися з ними, але я тоді ще юридично був зовсім сліпий: вони ж нас так спокійно крутили на цій 56-й статті. Так нас тримали аж до травня, а в травні сказали: "Ваша стаття змінилася: ви звинувачуєтеся за статтями 62, частина перша ─ "антирадянська агітація і пропаганда", 64 ─ "створення організації", 223 ─ "викрадення зброї", частина друга, 86 ─  "викрадення соціалістичної власності" (це будівельні пістолети), і 141─ звинуватили нас, що викрали магнітофон у Коломиї, у Хмелевського. Так що в мене цілий комплект, 5 статей. За сукупністю, згідно зі статтею 41, засудили за політичними мотивами, ст. 62, ч. 1 і 64, за  антирадянську діяльність, спрямовану на відрив України від СРСР.

Допитувалися, чому ми хотіли України, що це нам давало? Хлопці пояснювали, що нині в України нема ні свого війська, ні своїх грошей, ні своєї мови, що така велика русифікація. А Україна ж має представництво в ООН. Та це таке представництво, що вона мусить підпорядковуватися Союзу. Ще цікавилися: "Як ви вважаєте, чи є ще молодіжні чи студентські організації в Україні?" Я відповідав, що, мабуть, у кожному навчальному закладі в Україні є такі студенти, що думають так, як ми. Вони ретельно це записували. Очевидно, потім аналізували наші відповіді. Питали, чи не мали ми з ними зв’язків. Дуже допитувалися за зв’язки. Кажу, що я не виходив на жодні зв’язки, інформацію отримував тільки з радіопередач. Питали: "Хто вас "оковпачував", що Аллу Горську* вбили органи КГБ?" Та, кажу, передавали по радіо. Кажу, що як вони мене тепер арештували, то на другий день "Голос Америки" передав про нашу групу ─ значить, хтось із ваших кабінетів передав туди. Він так на мене подивився ─ то ясно ж, як білий день, що мало хто знав про нашу групу, і моментально передача була, по всій Коломиї люди слухали про арешт "Спілки української молоді Галичини". Назва організації і прізвища, все чітко. Значить, ця інформація тільки звідти вийшла, від них ─ хтось там був такий, що сприяв нам.

Ще дуже допитувалися в мене: "Хто вас попередив, що ви дали вказівку все поховати?" Вони дуже шукали ту людину, яка нас попередила. То їх дуже непокоїло. Я відповів, що того не можу пояснити, бо я дійсно не знаю.

В.О.: А й ви справді цього не знаєте, чи хтось із вашого середовища міг таки повідомити на радіо "Свобода"? Не було нікого такого?

Д.Г.: Та певно що не було. Я їм казав: "Це ваша сторона зробила". Вони дуже здивовані і злі були. Не раз така полеміка виникала. Ми ж розмовляємо, то ж не будеш усе мовчати, то довга історія.

Ага, в камері (це було спеціально зроблено ─ я вже потім здогадався) вони мене тримали в одиночній. То була камера 95, де  сидів і Мирослав Симчич*. (*Чергова справа проти М.Симчича була порушена 28. 01. 1968 і велася 25 міс. і 13 діб. –Ред.) Там на дошці було викарбувано: "Симчич". Це він ішов перед нами. Але мало що то за людина, я ж не знаю. Вони всі написи здирають, але цей було викарбувано збоку на нарах. Я вже потім дізнався про Симчича, а він сидів у тій же камері на 4-му поверсі, 95 камера.

А тим часом я ставав на вікно і дивився через ті "баяни"* (*”Баяни” – додаткові деревיяні – ґрати на вікнах тюрми: дощечки поставлені навкіс, щоб не було видно вниз і прямо, тільки вгору), бачив деякі прогулянкові дворики. Одного разу побачив у тому дворику Чупрея. Я просилив руку крізь "баяни" і крикнув, скільки міг: "Романе! Я тут!" Він по вікнах дивиться, а я йому рукою показав. Дивлюся ─ а він пальцем показує, що він нижче. Ага. А тут уже двері відчиняються, бо коридорні почули, та й наглядач зі спостережної вежі зателефонував цим коридорним. Коридорні вскакують, мене геть від вікна: "Що ти собі дозволяєш?! У карцер його!" І напали на мене так страшенно. Я граю такого простачка і кажу: "А що ─ я тут колеґу побачив. Не видіти людину стільки ─ та що ви!" ─ "Ви режим порушуєте! Ви підписували, що режим не будете порушувати!" ─ "Де я це підписував?" Я дійсно підписував, але це я йому так кажу.

Про це дізнається мій слідчий. Викликає мене і каже: "Ви там себе поводите недобре. Ми не відповідаємо за те, що тюремна адміністрація робитиме". Він також грає дурня. Та відповідаєте, люди добрі, куди ви діваєтеся! Це само собою було, але гра така була. Роман сидить нижче. Переговори провели ми через кружку, він каже, що треба спустити "коня"* (*Нитка, яку через вікно закидають в іншу камеру, щоб передати чи одержати записку, річ, їжу, куриво).

В.О.: Він уже знав, що таке "кінь"?

Д.Г.: Та знав той, що з ним сидів. Він нас навчив. Я звідси пишу, що робити, як себе поводити на слідстві, а також на суді. Роман питає, що робити. Мабуть, сусід так радить Романові. Я потім аналізував цю справу та й казав Романові, що то вони хотіли знати, як ми будемо поводитися під час суду. Пишу Романові, що доведеться зіграти варіята і позірно визнати вину, а насправді в душі ми залишаємося такими, як були. І ця записка опинилася в моїй справі як одне з основних звинувачень на суді, бо суддя Василенко постійно акцентувала на тому, що все це, що говориться, має лише поверхневу сторону, тобто я поводжу себе нещиро, а також усі підсудні, оскільки в записці йшлося про “інсценізацію покаяння і визнання вини”. Коли на суді зачитали цю записку, я запротестував: "Ну і не треба тут всього того". Ну, що, хлопці каятися почали. Питають: "Ви  визнаєте свою вину?" Демидів встає і каже: "Ну, ми то визнаємо..." Те-се… "То ви ж бачите, а Гриньків писав ─ он як він себе поводить!" А я дійсно поводився зухвало, вони мене кілька разів гамували: "Сядьте! Ми вас виведемо!" А я вже махнув рукою, бо то нічого не дає. Ця записка ніби у зворотній бік подіяла на мене. Але хлопці почали відкараскуватися. Демидів каже: "Я не знав, що він людина з подвійним дном". Чи він це щиро говорив, чи навмисне, цього я не можу сказати. "Але ви визнаєте вину?" ─ "Визнаю". Ну, думаю, Бог з ним. Що тут такого? Нема нічого страшного. Ми ж розуміємо ці справи.

Мама Мотрюка кричала як свідок: "Він (тобто я) прийшов у нашу сім’ю, він мав зброю, ми боялися, а він примусив вступити в цю організацію…". Це вона так хотіла пом’якшити долю сина. Але коли прокурор запитав Миколу: "Як ви це розцінюєте? Чи ви дійсно не хотіли нічого мати з Гриньківим?", то Мотрюк так слухав-слухав, а потім устав і сказав: "Ні, він був мій друг, і я вирішив, що справа, про яку він говорив, є потрібна. Так воно й було. А що він представляв своїх друзів, то його друзі і мої друзі. Є такий вислів, що васал мого васала є теж мій васал". Тому вони визнали його винним. Можливо, в плани кагебістів входило й таке, що когось із підсудних могли звільнити з зали суду. Але засудили всіх.

По 4 роки дали Мотрюку і Чупрею. У Чупрея тільки одна стаття 62, за пістолети його не винуватили. А Шовковому і Демидіву дали по 5, бо перший був керівником служби безпеки, а другий ─ керівником ідеологічного відділу. Мені дали термін 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 3 заслання.

Суд тривав три дні, 5 серпня 1973 року зачитали вирок.

Сталося так, що про народження своєї дитини я дізнався аж у травні, а дочка Світлана народилася 23 квітня 1973 року. Не хотіли мені сказати… Я слідчому ще й “подякував”: “Яка оце ваша підла методика – тримати в секреті дорогі серцю події, що сталися в сім’ї”. Потім із цим слідчим я ще мав зустріч, здається, в вісімдесят... Не можу вже точно рік сказати.

 

ТАБІР ВС-389/36, КУЧИНО

Відправили нас етапом у зону. Везли нас через Львів, Харків, Свердловськ і Перм ─ такий зигзаг зробили, назад повернули, через станцію Чусовську. На різних етапах були різні перипетії, але то вже інша історія. У табір ми попали в кінці листопада 1973 року.

Чупрея, мене і Мотрюка привезли в зону ВС-389/36, що в Кучино Чусовського району Пермської області, де на той час знаходилися Олесь Сергієнко*, Євген Сверстюк*, Тарас Мельничук*, Олекса Різників*, Анатолій Здоровий*, Левко Лук’яненко*, Іван Покровський*, група євреїв ─ викрадачів літака Едуард Димшиць, Ізраель Залмансон* (*”Справа самольотчиків”, які закупили всі квитки на 12-місний літак з Ленінґрада до Приозерська на 15.06.1970 р. і мали намір повернути його на Швецію. Всі були засуджені, але тим вчинком вони «пробили» дорогу іншим євреям на виїзд до Ізраїлю. – Ред.); група російських викрадачів літака, Васільєв, сестра якого сиділа на жіночій зоні, потім якісь там монархісти сиділи, ВСХСОН* (*ВСХСОН – «Всероссийский социал-христианский союз освобождения народов». Монархістська організація, що виникла в Ленінґраді 1964 р.; 1967 р. були засуджені її члени Євгеній Ваґін, Авєрочкін, Садо, Ігор Огурцов, Владимир Осипов, Леонід Бородін та інші), Чеховськой і Чамовських ─ такі цікаві прізвища в них були. Був Давидов з Ленінграду. Пізніше прийшов Анатолій Марченко*, ми коротко з ним зустрілися. Потім Ігор Калинець* та Іван Світличний* потрапили туди теж ненадовго, ми з ними перебували десь до двох-трьох місяців. Ми поспілкувалися до страйку, який виник був у зоні (23.06. 1974. ─ Ред.).

Перебуваючи в ув’язненні, я познайомився з волиняком, учасником бойових дій ОУН-УПА Андрієм Туриком*. Його високий зріст, постава, мужнє обличчя з орлиним носом – заворожували. Він мав хист контррозвідника і, як потім з’ясувалося, був причетний у таборі до справді незвичайних справ з пересиланням на волю матеріалів, у яких ішлося про становище політв’язнів. Якось він підійшов до мене і повів розмову, чи не міг би я написати статтю про те, що в ув’язненні є багато українців і що вони й тут борються за незалежність України, а імперія СРСР продовжує розправлятися з ними  – одних кидає в тюрми та зони, а інших запроторює в психіатричні заклади, а ще інших знищує як морально, так і фізично. Ця стаття мала би бути як звернення до всіх людей доброї волі. Я запитав Турика, хто підпише це звернення. Він сказав, що повідомить згодом, але треба написати. Далі запитувати було недоречним, бо вважалося, що той, хто допитується, часто підозрюється як сексот.

Статтю-звернення з описом, хто ми, за що боремося і чому більшовики нас ув’язнили, а за політв’язнів не визнають, я написав. Це було десь у грудні – січні 1973 – 1974 років.

Турик уважно вивчив статтю і, мабуть,  кимось радився. Це міг бути його побратим, з яким він довгі роки спілкувався, Микола Курчик* з Рівненщини, теж учасник підпілля ОУН-УПА. Вони обидва тоді жили в 4-му бараці, але в різних секціях (барак був поділений на 2 секції, у кожній було від 25 до 35 чоловік).

Десь за два-три дні Турик сказав мені, що стаття моя добра і “піде в діло”. Як він її переправить, я не допитувався. Проте він мені пояснив, що підписана вона групою політв’язнів, серед яких Левко Лук’яненко, Валентин Мороз, Вячеслав Чорновіл, Іван Покровський, Іван Світличний, Андрій Турик, Дмитро Гриньків та багато інших. Десь біля 20 прізвищ. Я запитав Турика, що ось, мовляв, ми собі так вільно підписуємо цю статтю чужими іменами, а чи будуть згодні на те люди, за яких ми підписали? Він засміявся і, поплескавши мене по-дружньому по плечу, відповів: “У нас на це є домовленість поміж декількох людей. Що як хтось із нас пише таке, то має право підписати й інших, яких добре знає”. Я вперше з таким зіткнувся, але зрадів невимовно, коли Турик якось навесні 1974 року так хитро усміхнувся і повідомив мені, що стаття вже вийшла за кордоном.

Уже після звільнення Іван Шовковий розказував мені, що на 35-й зоні його викликав гебіст і питав про цю статтю, мовляв, там було і його прізвище (ми з Туриком вписали його туди), казав, що ця стаття вийшла друком в італійській газеті та ще в якихось газетах. Чекіст доскіпувався, чому там і Шовковий був підписаний.

Я здогадувався, що Турик володіє якимись таємними каналами. І справді, в таборі про нього ходили чутки, що він має підозрілі зв’язки і втерся в довір’я навіть окремих прапорщиків-наглядачів. Це підтверджувалося тим, що якось на Великодні свята 1974 року за стіл, де ми святкували (а там були Олесь Сергієнко, Євген Сверстюк, Іван Покровський, Олекса Різниченко, Анатолій Здоровий та інші) до нас прилучився Андрій Турик і раптом виставив на стіл чвертку горілки. Це було для присутніх дивом, бо про спиртне тут годі було й думати. Як то він роздобув  – не відомо. А Сверстюк, допускаючи, що це передано відповідними органами, навіть відмовився пригубити тієї горілки. Її коли розділили на всіх, виявилося по наперстку.

Як потім виявилося, статтю, яку я написав, вивіз на волю Яків Сусленський*, який звільнився в 1974 році. Вивіз якимось таким чином, що наглядачі не змогли віднайти. Очевидно, проковтнув кілька пілюль, заклеєних у целофан, у яких дрібношрифтом була переписана ця стаття.

З Туриком у мене зав’язалася дружба і я на його прохання дещо писав дрібношрифтом, а він передавав. Якось, коли я писав інформацію в кімнатці бараку (так звана кімната для написання листів і читання), мене зненацька заскочили наглядачі на чолі з прапорщиком на кличку “Конгеній” (він був якийсь смуглявий). Той накинувся на мої записи. Я частину вкинув до рота і, пережувавши, проковтнув, а частину вони вирвали з моїх рук. Це стало приводом посадити мене на два місяці в ПКТ (приміщення камерного типу). Це було в 1975 році, десь у серпні – вересні.

У ПКТ я сидів разом з Іваном Верником та Романом Гайдуком*. Останній сидів там за якісь порушення режиму та непокору адміністрації, а Верник за те, що вимагав ковбаси і масла як платню за зварювальні роботи. Він зварював двері в ПКТ, а потім фарбував там підлогу і двері. Це розлютило начальника режиму Фьодорова і Верникові дали ПКТ, щоб трохи заспокоїв свої непомірні апетити.

А ще був зі мною такий випадок, який міг закінчитися трагічно. Було це у вересні 1976 року. Я працював токарем. Обточував так звані протяжки, заготовки до яких у табір привозили десь із міста Лисьва. З 35-ї зони до нас на 36-у перекинули мого посправника Дмитра Демидіва. Ми працювали поруч за верстатами. Я заклав заготовку розміром десь до 1 м 40 см і запустив до роботи. Поправляючи краник охолодження над робочим різцем, я не зчувся, як з мого рукава захопило обірвану нитку і миттю затягнуло правий рукав на протяжку. Оберти були великі, до 100 на хвилину. Відчувши смертельну небезпеку, я неймовірним зусиллям рвонувся зі всієї сили. До швидких дій мене спонукав ще й крик Демидіва, який несамовито закричав: “Рятуйся!” У мене все запрацювало на порятунок. Мене розвернуло і я, впершись ногами в станину верстата, який уже був за спиною, розірвав на шиї рештки робочої куртки і майки, що були на мені. З Божою поміччю я, весь обдертий до крові, вирвався і згарячу кинувся бігти до прохідної. За мною побігли товариші. Першим добігав Демидів. На бігу я обдивився, чи цілі руки, і поволі почав утрачати свідомість. У санчастину прийшли оперуповноважений та начальник режиму з загоновим. Склали акт, як усе було. Видно, що їм теж було б винесено по службі догану, якби я став калікою або загинув.

Мене потримали в санчастині до десяти днів і виписали. На руках залишилися рубці, бо з мене різко скручувало одяг на ту протяжку. Гадали, що я вже ніколи не стану до токарної справи, але я, випробовуючи свою долю, і далі працював на токарному верстаті, що дуже здивувало, як пригадую, Євгена Сверстюка. А білорус Іван Брага сказав мені щиро: “З такого вирватись, як тобі вдалося, фізично майже неможливо, хоч би й яке здоров’я ти мав і кінську силу. Тут щось інше: мабуть, ти ще потрібен комусь там, на волі, а тому Бог тебе порятував”.

Влітку 1974 року внаслідок конфлікту, що стався між черговим помічником начальника табору капітаном Мелентяєм та політв’язнем Степаном Сапеляком*, розпочався протест проти розгулу адміністрації. Капітан, обшукуючи Степана Сапеляка, перевищив свої службові повноваження і завдав Сапелякові кілька ударів по ребрах, коди той став до стіни обличчям. У таборі Степан пожалівся своїм найближчим друзям, з якими жив в одному бараці – Павлові Строценеві, Дмитрові Солодкому та іншим. Українська група в’язнів подала протест у Пермську прокуратуру, в Ґенеральну прокуратуру СРСР.

У страйку, що виник на ґрунті цього конфлікту, взяли участь в основному політв’язні-шістдесятники: Левко Лук’яненко*, Євген Сверстюк*, я, Володимир Сеньків* (посправник Сапеляка), сам Сапеляк та інші.* (*Інцидент стався 23.06. 1974, у страйку взяли участь 45 політвיязнів. Див: С.Сапеляк. Хроніки дисидентські від головосіку. Невольнича мемуаристика. – К.: Смолоскип. – С. 35-41 с.; Юнаки з огненної печі. / Харківська правозахисна група. ─ Харків: Фоліо, 2003. ─ С. 122-123, 144 с. – Ред.). Роман Чупрей з огляду на травму пальця (він лікувався) не брав участі в страйку, а Микола Мотрюк утримався від страйкування тому, що був у дещо депресивному стані у зв’язку з розлученням з дружиною.

Адміністрація, бачачи, що справа зачепила молодь, яка прибула в зону, почала вживати заходів, щоб страйк не став масовим. Зокрема, мене, як і Сеньківа Володимира, викликали оперуповноважений та режимник Фьодоров: “Вы еще молодые, на провокацию вас толкают подобные Курчику Николаю, который имеет на своей совести убийства”. Навіть таке плели, що під час одного зі страйків десь у Мордовії Курчик когось там, хто не хотів страйкувати разом з ним, задушив рушником! Я того не послухав і далі не виходив на роботу. Мене і Сеньківа посадили до карцеру. Мені дали 8 діб, а Сеньківу, здається, 5. Посадили до карцеру і Сверстюка – ми з ним та з Сеньківим було разом в одній камері. Іван Покровський*, родом з Чернігівщини, який, як і Лук’яненко, підтримав страйк, теж був посаджений на 6 місяців до ПКТ, тобто до кінця його 25-літнього терміну. Перед виходом на волю в нього повипадали всі зуби. Якось через прапорщика Андрій Турик налагодив підпільні передачі для Покровського – шоколад та масло, що підтримувало старече здоров’я політв’язня. Та інші прапорщики те викрили і того прапорщика, здається, неросійської національності (можливо татарин або узбек), не стало. Левка Лук’яненка засудили до кінця терміну у Володимирську тюрму, єврея Чорноглаза, який підтримав страйк, теж було засуджено до Володимирської тюрми.

Загоновий Долматов улаштував проти Євгена Сверстюка провокацію. Він викликав Євгена на розмову через днювального Володимира Гливу*. Той покликав Сверстюка таким принизливим жестом, киваючи пальцем та гукаючи: “Гей ти, іди, кличуть тебе там!”. Звичайно, що Сверстюка це обурило, бо міг же той Глива по-людському підійти та сказати, що викликає загоновий. А йшлося, власне, про перипетії з тим страйком. Сверстюк не підійшов до днювального, а той написав доповідну на ім’я начальника табору. Заступник начальника з режиму Фьодоров разом з начальником табору, тоді ще майором Котовим викликали Сверстюка і Гливу на підтвердження того, як може вислужуватися “українець-хохол”. Котов практикував такі приниження. Євген тільки розвів руками, бо не сподівався подібного свинства від начебто вояка УПА. А Котов спекулював особливою чесністю Гливи, мовляв, він дуже сумлінно все виконує. А він працював “шниром”, тобто днювалив і обслуговував загонового за відсутности в’язнів. Сверстюка тоді посадили на 10 діб, у зв’язку з чим він оголосив голодівку. Адміністрація зрозуміла, що акція протесту може перекинутися й на сусідній табір, бо знала, що інформація йшла через в’язничну лікарню, яка була поруч з табором ВС-389/35. А тому поволі пристрасті були приглушені, бо, очевидно, органи КГБ не мали наміру розкручувати щойно ув’язнених молодих людей, адже це могло стати набутком гласности серед громадськости світу. Тоді СРСР мав би свіжий клопіт для різного роду спростувань, а вони так хотіли приховати факти існування політв’язнів, аж перевезли з Мордовії на Урал політв’язнів, хоча там ще залишили один табір суворого та один особливо суворого режиму, де сиділи Валентин Мороз*, Данило Шумук*, Василь Романюк* та інші.

На 35-й зоні, куди перевели нашого посправника Миколу Мотрюка, десь у 1976 році розпочалася тривала акція за надання статусу політв’язня. Майже весь табір, особливо шістдесятники, стали заявами, протестами домагатися визнання їх не кримінальниками, а політв’язнями. Микола Мотрюк, Іван-Василь Шовковий теж приєдналися до цієї акції. Микола в листі зі зреченням радянського громадянства написав, що вибирає собі країну для проживання Францію. Коли його кагебісти запитали, чому саме цю країну, то він пояснив коротко: “Хочу покупатися в Сені і побачити Ейфелеву вежу, а може й скочити з неї – хіба вам не все одно?” Шовковий обрав Голландію.*  (*Див. про це в публікації Миколи Горбаля  «Хроника "Архипелага ГУЛАГ". Зона 35 (За 1977 г.)» у журналі "Зона", ч. 4, 1993 р., с. 141-142. – Ред.). Звичайно, кагебісти були стурбовані, що така поголовна відмова від громадянства стане відомою на Заході і буде новий клопіт, що й сталося.

На початку 1977 року перед звільненням Миколу Мотрюка і Романа Чупрея повезли в Івано-Франківський ізолятор для певної розмови. Мене теж повезли, маючи намір випробувати мої нерви: щоб я бачив, що ось твої друзі вже виходять, а ти ще маєш сидіти й сидіти. Я здогадувався, що це якийсь хитрий трюк, але очікував гіршого: щоб у дорозі не трапилося якихось провокацій. Їх не бракувало, але то тема ширшої оповіді. Колись, як зможу, то опишу. У Франківську мені сказали прямо: “Ось ви бачите, що Мотрюк і Шовковий написали зречення від громадянства СРСР. Може, ви їх підтримуєте, але про це не заявляєте?”. Справді, було над чим подумати, бо чомусь у нашому таборі про це не йшлося. Ми якось не брали до уваги всіх цих колізій і багато хто не мав наміру виїздити з України. Та й Євген Сверстюк цього питання не зачіпав: це була досить болюча тема. Я відповів, що не вникав у мотиви їхніх відречень, але сам хочу жити на Україні, закордон для мене не є привабливим раєм, бо я не матеріаліст. “Напишіть такого листа, де ви засуджуєте дії своїх посправників та інших політв’язнів”. Я категорично відмовився і кагебісти відправили мене назад на Урал. Можливо, якби я був так зробив, то це було б та “індульгенція”, підписавши яку, я був би на волі одночасно з Мотрюком та Чупреєм.

Вдруге “на промывку мозгов”, як тоді казали в’язні, мене взяли вже не у Франківськ, а до Києва. Було це в лютому.– березні 1978 року. Як я здивувався, коли побачив там одного з кагебістів, який розмовляв зі мною в березні 1977 року в Франківську, коли звільнялися Чупрей і Мотрюк, – Ковтуна. Він і ще один майор, на прізвище Петренко, у Лук’янівській в’язниці повели розмову про те, що батьки мої вже старенькі, мати нездужає, а діти потребують тата. Мовляв, а чи не варто мені написати якусь не заяву, а просто роздуми про те, що не слід би окремим в’язням уповати на заморський рай, що немає ліпшої за рідну землю, і що ось я вважаю, що в капіталістичних країнах повної демократії для особи не діб’єшся, бо там гонитва за наживою. “Та ви ж і самі на попередньому слідстві говорили, що хотіли бачити Україну соціалістичною, лише б вона була більш незалежною. Ось у Чехословаччині соціалізм і в Швеції”, – зауважив Ковтун. Я відповів, що я це говорив п’ять років тому, а тепер, після тюрем і таборів, я утвердився в думці, що Україні й соціалізм не дасть незалежності, доки існує імперія СРСР.

Були різні розмови, аж потому Ковтун каже, що мама і дружина подали до Верховної Ради СРСР прохання про помилування мене, а тому треба й від мене якогось кроку. Щось написати. Я відповів, що писати якісь заяви і звернення не буду. Тоді вони зупинились на , тому, що я мав би підписати таку собі угоду, в якій указати, що займатися антирадянською діяльністю не буду. І справді принесли папір, де було написано, що я, такий-то, засуджений за антирадянську діяльність, запевняю органи КГБ, що не маю намірів займатися після звільнення антирадянською діяльністю. Я собі подумав, що вони по-своєму розуміють питання діяльності, а я по-своєму, і визначив, що час покаже. Я підписав той лист про відповідальність за антирадянську діяльність і мене відправили з Києва. Зупинили в Москві в тюрмі Лефортово. Тримали біля тижня, а потім мене викликав якийсь представник від КГБ і чистою українською мовою сказав, що померла моя мама. Я відповів, що знаю це, на що він здивувався: “Як?” Я сказав, що приснився сон, з якого я зробив висновок, що мама померла. Перевели мене в камеру, де було ще двоє чоловік, очевидно, щоб я не був сам, знаючи про смерть рідної людини. Щоправда, кагебіст тоді вибачився і сказав, що на похорон мене не змогли пустити: “Бо ви самі розумієте, на якому ви статусі”.

Мама померла наприкінці березня 1978 року, а мене з кінця березня тримали в Лефортово. Викликав мене все той же кагебіст – капітан Гуржос, який у травні натякнув мені, що моя справа на розгляді і, можливо, я вийду на свободу, бо: “Прохання вашої матері та дружини в силі”.

Так у серпні 1978 року я звільнився з Лефортово, де провів майже півроку.

 

КУЦА ВОЛЯ

Д.Г.: Через кілька днів після звільнення мене викликав начальник Коломийського КГБ і каже: "Ви звільнилися і повинні розуміти, що та діяльність і те, що було з вами в таборі, повинно там і лишитися, а ви в Коломиї повинні поводити себе так, як поводяться радянські люди". Я не зрозумів цього і кажу: "А що це ви так ─ одразу погрожуєте, як я щойно до родини повернувся? Тут мої діти...". ─ "Ми розуміємо ваші родинні почуття, але щоб ви знову не відновлювали свою діяльність". Розмова відбулася ніби на рівних, але, з другого боку, я зрозумів, що це чітко було вказано на моє місце. Він сказав, що впродовж двох тижнів я маю оформитися на роботу. Я запитав, яка має бути моя робота. Він каже: "Ви ж не дурний чоловік, ви маєте зрозуміти, що повинні оформитися на роботу, бо діє закон: якщо не станеш до роботи впродовж місяця, то можеш знову бути засуджений".

Я повернувся додому і кажу дружині, що так і так, треба оформитися на роботу. І пішов розшукувати роботу. Пішов на ДОЗ (деревообробний завод) ─ на ДОЗі у відділі кадрів сказали: "Ваша спеціальність така, що для вас роботи в нас немає. Ви слюсар-складальник, а в нас нема чого складати. Ви токар ─ у нас токарів вистачає". Одне слово, каже, що як буде місце, то мені повідомлять. Так легенько відмовили. Розмовляючи з начальником відділу кадрів, я зрозумів, що він досить обізнаний, хто я є. Я нічого не казав, повернувся й пішов.

Подався на залізницю. Думав, може, в депо я влаштуюся або десь на вокзалі. Там теж, коли я показав довідку про звільнення, мене зустріли з якимось відчуженням. Та довідка була для них жахлива: подивилися, що засуджений, так трошки прицмокнули і сказали: "Чекайте, скоро надійде наш заступник". Заступник прийшов і сказав, що він зі мною не може говорити, тут треба відділ кадрів. Я подивився на те та й пішов додому.

По дорозі я зустрівся зі своїм знайомим, який звільнився напередодні, його прізвище Ковцуняк, звати Євгеном. У таборі Кучино він заприятелював зі мною, бо був родом з Івано-Франківщини, та ще й з Коломийського району. Ковцуняк разом з братом були учасники підпілля. Євген виконував певні завдання: зв’язок з боївками, доставка листівок та їх розповсюдження. Переховувався у своєї знайомої, з якою одружився, і перед арештом проживав у с.Гвіздці Городенківського району. Більше 10 років жив у спеціально обладнаній криївці під піччю в хаті. Про нього була стаття в “Прикарпатській правді” після того, як його виявили. Після арешту й суду його відправили на Мордовію, а потім на Урал, де я й зустрівся з ним. Термін у нього був 15 років, а звільнився він у 1977 році. Тоді стаття в нього була 54 ч. 1. Рік народження приблизно 1923. У 1980 році Ковцуняк раптово помер від серцевого нападу. Похований у селі Корнич Коломийського району, де разом з дружиною мешкав у викупленій у військовому містечку хаті, неподалік Корницького аеродрому.

Тепер Євген Ковцуняк уже працював на заводі "Сільмаш". Він каже: "Дмитре, запам’ятай одну справу: всі, хто не звільнявся з наших політичних таборів у Коломию, ─ усіх вони забивають на один завод, на "Сільмаш". Так що ти й не шукай дуже". ─ "А може я хочу знайти щось інше і на "Сільмаш" не хочу йти?" Але не тут-то було!

До мене підійшов ще один, що раніше звільнився, Глива Володимир*. Він народився в с. Носів (район поблизу Бережанського) в 1926 році. Засуджений за вбивство дільничного міліціонера в рідному селі, мав зв’язки з підпіллям. Термін ув’язнення 28 років: 25 за ст. 54, а ще три роки за спробу втекти з табору. Звільнився в 1977 році в Коломию, де оженився на тій дівчині, з якою тривалий час листувався. Софія, родом з Великої Кам’янки Коломийського району. З патріотичної родини, симпатизувала повстанцям. Ми з ним були на Уралі в одному таборі і в одному бараці. Він теж сказав, що вже працює на "Сільмаші" в одному цеху з Ковцуняком. Я дуже здивувався, що люди, які були в одному таборі, тут навіть в одному цеху працюють.

До місяця я не хотів іти на роботу. А тоді зайшов до хати дільничний міліціонер, представився і сказав мені таке: "Я би хотів з вами поговорити. Можна?" ─ "Можна". Ми присіли й розмовляємо. Він каже: "Мені би не хотілося вас турбувати, але є така вказівка, то говоритиму відверто. Ви звільнилися, але не влаштовані на роботу. Чому ви не влаштувалися на роботу?" Щирий був чоловік. Я запитав: "А що мені робити? Я туди поткнувся, туди поткнувся ─ всюди ставляться з упередженням, не приймають. То що робити?" ─ "Та чому не приймають? Що ви таке говорите?" ─ "А куди приймають?" ─ "А ви на "Сільмаш" не зверталися?" Я все зрозумів, оскільки говорив із тими двома ув’язненими, які звільнилися. Це в них така практика: всіх звільнених заганяти на "Сільмаш", особливо з політичними статтями, як-от раніше 54, наша 62. Ну, що ж, я посміхнувся й кажу: "Добре. То що робити?" ─ "Та ви тільки туди прийдіть, і все, там ґарантовано... Що ви таке говорите? Ви ж туди не зверталися?" ─ "Не звертався".

Дружина після відвідання міліціонера каже: "Ти сам бачиш, що вони будуть тебе постійно тиснути. Того тобі треба?" Добре, махнув я рукою і пішов на цей "Сільмаш". Пішов на "Сільмаш" ─ а там ніби мене чекали! Я це розповідаю спрощено. Я між своїми розмовляв, то всі розуміли, що я таки прийду на "Сільмаш".

На "Сільмаші" у відділі кадрів працював чоловік, як мені потім сказали, з органів КГБ. З тих, які колись ганяли наших хлопців з УПА в лісах. Прізвище, здається, Ребров. Він такого невисокого зросту. Мені сказали: "Ну, цей знає ваших хлопців з тих часів!" Ребров посміхнувся, так ніби хотів викликати довір’я. Звичайно, оформився я на роботу в другий цех заводу, бо вже нікуди було діватися.

Справді, там виявилося багато колишніх в’язнів усіх категорій. Чому я це так кажу ─ тому що одного року там хтось пограбував касу училища, яке було на території заводу. Воно готувало токарів, фрезерувальників для заводу. Хтось викрав гроші, призначені на зарплатню викладачів училища, десь до 4 – 5 тисяч. Тому на слідчі органи було покладено виявити крадія. Запідозрено було всіх, хто сидів. Протягом двох днів брали поголовно всіх по 2 – 3 чоловіка і в "бобику" везли до міліції на допити. У кожному кабінет сидів майор чи капітан. Я говорив з одним капітаном, а потім майор переді мною вибачався: "Ми розуміємо, що ви не винні, у вас зовсім інші статті". Це тому, що я запротестував: "У мене статті 62, 64, чому мене привезли сюди?"

Возили всіх ─ і Гливу того, і Ковцуняка, і решту людей. Тому я так приблизно підрахував: виходило десь до 80 з чимось чоловік, яких вони возили на допити з заводу "Сільмаш" з приводу цієї крадіжки. Тоді я зрозумів, що в них тут була розвинута сітка стеження, щоб утримувати стільки колишніх в’язнів в одному місці. Більше того, мене один чоловік попередив: "Я б вас попросив: рідше розмовляйте з деякими своїми людьми". І відійшов від мене. Я здивувався, чому він так мені сказав. А він, очевидно, знав тих людей, які підходили до мене з розмовами.

Другий випадок був такий. Один із сусідньої дільниці підійшов до мене й каже: "Я хочу вам щось сказати. Я є партійний чоловік, комуніст. На зборах і на бюро нашого цеху мені дали завдання наглядати за вами. Але мені якось встидно, бо я чув за вас". І признався, що чув по "Голосу Америки" всю нашу справу тоді, як нас заарештували. Це він мені признався. Він виявився порядним чоловіком. Я спитав: "А що ж тебе понесло в партію? Ти мусиш із тієї партії вийти". А він: "Ну то й за вас казали, що ви були комуніст?" ─ "Я такий комуніст: тут прийняли ─ тут і виставили за двері. Але ж ти роками пригнічуєш себе". ─ "Ну, а що мені зробити?" ─ "Просто піти і сказати, що ти не справляєшся з роботою і вийти з партії". І він це зробив через два роки. Коли я з ним пізніше зустрічався, то він був дуже вдячний мені. Він вийшов задовго до того, як масово почали виходити з партії. Звичайно, це йому було тяжко зробити. Його прізвище було, здається, Горобець, чи якесь таке "пташине".

Робота була в дві зміни, важка робота, токарна. Я в зоні з допомогою німця Коста навчився токарної справи і вже вимушений був працювати токарем. Прізвище Кост; його багато хто знав, він не одного українця навчив токарної справи.

Після звільнення зі мною була така розмова. Коли мене викликали в органи КГБ міста Коломиї, то був ще якийсь чоловік у цивільному. Якийсь, видно, куратор з області, чи хто. Він каже мені: "Ну як так? Ви вчилися в Інституті нафти і газу на третьому курсі ─ є змога продовжити навчання. Ми би вам посприяли". Я кажу: "Ні. Якщо я захочу вчитися, то буду вчитися. А я поки що не визначився і вчитися не хочу". Я зрозумів, що це вони мені "закинули": якби я захотів мати з ними стосунки, то це дуже просто зробити. Як це так просто колишньому політв’язневі можна відновити навчання? Я це прекрасно розумів.

Але я все-таки думаю: візьму документи і розвідаю, що в Інституті нафти і газу робиться. Зустрівся з деканом заочного факультету. Він виявився литовцем за національністю. Говорив зі мною російською мовою. Я сказав, що навчався в Інституті і хотів би знати, як можна відновитися. А він подивився на мене й каже: "А коли ви залишили навчання?" ─ "У 1973 році, мене було арештовано". А він так став і каже: "За що вас було арештовано?" Так ми розговорилися. Він, литовець, провів зі мною досить приємну розмову. Я так зрозумів, що він є прихильник того всього, що я йому розказував. Це був 1979 рік. Він, звичайно, розумів, з ким розмовляє, я йому розповів такі речі і натякнув, що сидів у таких зонах, де багато литовців, латишів, і всі за національне відродження своїх країн. А він каже: "Що ж ви зробили? Чи ваша дружина, чи хто там, не міг підійти сюди на факультет і написати заяву на академвідпустку? Я продовжував би її щорічно, і тепер ви спокійно пришли би і вчились. А зараз що зробити?" Звичайно, я його розумів і він мене теж, але мені приємно було, що він гарно сприймав мене, і радий був, що виказав йому правду. Я сказав, що зараз вчитися не хочу, а як захочу, то яка то наука буде, якщо весь час будуть переслідувати?

 

ПРО ТАРАСА МЕЛЬНИЧУКА

Д.Г.: Склалося так, що в таборі я дуже близько зійшовся з Тарасом Мельничуком* ─ поетом-дисидентом, який звільнився дещо раніше* (*В січні 1975. ─ Ред.). Чекісти застосовували такий прийом: перед звільненням вони відправляли людину начебто до лікарні. А лікарня на Уралі в нас була біля іншої зони, на станції Всехсвятській. Мельничука як забрали, то вже до нас не привозили. Але перед тим ми мали добрий контакт, розмовляли про різні речі, про поезію. Говорили й про те, як би десь зустрітися на волі. Хоч він звільнився раніше за мене, та про це не забув.

Коли я звільнився ─ це був кінець серпня 1978 року ─ уже через місяць до мене завітав Тарас Мельничук. Звільнився я на ту ж адресу, з якої мене було арештовано, тому що там дружина мешкала, в Коломию. Звичайно, ми зустрілися з радістю, але він був сумний. Я його почав розпитувати, в чому справа, чому він такий сумний. Каже: "Ну, як не будеш сумувати, коли КГБ зусібіч тебе переслідує? Я не маю змоги без дозволу нікуди поїхати. Я вже отримав кілька застережень з боку КГБ, з боку міліції". Бо КГБ завжди  діяло через міліцію. Я здивувався, а виявилося, що дивуватися не було чого, бо я й сам отримав такий удар.

На початку 1979 року Тараса Мельничука спровокували на якийсь кримінальний вчинок. Була там у селі якась сутичка з односельчанами. Він не витримав якоїсь образи з приводу його поетичного надбання. Його там добре образили, він не витримав і вдарив того зловмисника кухлем пива. За це йому потім дали чотири роки. Тим часом він утік. Куди втік? Він зрозумів, що його арештують, то навернувся до мене в Коломию і розказав усю цю справу. Я кажу: "Тарасе, ти бачиш, що моя хата "під обстрілом". Ми всі, як кажуть, під ковпаком. Тут нагляд, приходить дільничний, приходять люди. Тут сусіди..." (Ці сусіди мені пізніше, в 90-х роках, призналися, що перед арештом з їхньої кімнати був приставлений до стіни якийсь прилад. Мене дуже здивувало, що вони мені призналися). То я йому казав: "Давай я тебе якось переведу в Печеніжин до хлопців. Там є якась хата, то вони заховають тебе". Печеніжин ─ це селище, на даний час біля семи тисяч населення. Справді велике й розгалужене селище, там десь можна переховатися місяців на два.

Розрахунок був такий, що, можливо, ми переховаємо Тараса Мельничука, а злочин цей не тяжкий, то слідство, як кажуть, махне рукою: ну що там, ударив чоловіка кухлем? Але, на жаль, виявилося, що це все було спровоковано КГБ, вони були дуже зацікавлені його знайти. Це ми вже потім дізналися. Я перевів його до Шовкового і розказав усі ці колізії. Шовковий не хотів його переводити десь до своєї рідні чи ще куди і сказав: "Хай він залишається в нас". Шовковий залишив його в себе. Може, він сам про це розкаже…

Тарас десь до тижня переховувався у Шовкового. Поруч жив Роман Чупрей. Вони казали йому на село не появлятися, але він десь появлявся. Бо в нього така, знаєте, натура: це була людина нетерпляча. Він появлявся й на село. Очевидно, його хтось бачив. Та звичайно, що бачив. Він через ту нетерплячку й пропав. Не витримав того всього і каже: "Та що я буду вічно від них переховуватися? Що вони мені зроблять? Та й, зрештою, тут я зрозумів, що вони від мене не відчепляться. То піду та здамся".

Але менше з тим: перед цим він десь був появився в Коломию. У Коломиї на автостанції його побачили люди з його села. Донесли, що він сідав на автобус, який відправлявся до Печеніжина. Зрозуміло, що то за люди. Одне слово, він у Печеніжині був викритий. Як саме ─ я не знаю.

Були проведені обшуки в ході його слідства ─ у мене і в Шовкового.  Начебто шукали ножа, яким він ніби від когось відбивався. Насправді ж один із нападників підняв на Тараса руку з ножем, а Тарас вибив того ножа, вхопив і десь викинув. От вони хотіли зобразити так, що то ніж Тараса Мельничука, який десь загубився. Така міфологічна ситуація. Прийшли з обшуками. Шукають ножа ─ і кожну книжку гортають. Я їм іронічно зауважив: "Хлопці, ви прийшли шукати ножа, то невже він може бути в книжці? Ну, може бути лезо, а ніж як може бути в книжках?" Ці люди були в цивільному. Вони були незадоволені з моєї поведінки, ще й моя дружина підливала масла в вогонь: "Що ви таке робите?"

Потім вони пішли шукати до Шовкового в Печеніжин. Вони мали звідкись дані, де Тарас  зупинявся. Я пізніше розпитував Тараса, чи не він сказав, де перебував. Він каже: "Я ж не дуже й хотів приховувати, бо мене виділи на автостанції. То що, я не маю бути в друзів чи що?" Щось отаке він сказав.

Потім ми зібралися і вирішили: ну, раз він уже попався, то тепер наше завдання допомогти йому як людині, бо він тут єдиний з нашого табору. На той час він був розлучений, але дружина пішла на побачення з ним. Він почав усілякими способами передавати вірші. А писав він дуже багато. Ці вірші дружина почала приносити до мене, а я не знав, що з ними робити. Потім подумав, порадився і вирішив, що буду передавати їх у Франківськ Раїсі Мороз* і Любі Возняк-Лемик* , які мали з нами зв’язок. Це в мене був один-єдиний канал зв’язку. То дружина возила, то вони приїздили, зрідка я, бо я був примітний. Через Раїсу Мороз всім засудженим членам “Спілки української молоді Галичини” надходила з Києва невелика грошова допомога.

Ще коли я відбував покарання в Кучино, така допомога, біля 80 крб., раптом надійшла з фонду академіка Андрія Сахарова. Окремим політв’язням. У тому числі й на моє ім’я. Чекіст нашого табору Кронберґ, латиш, викликав усіх, кому надійшла допомога, і вмовляв відмовитися від “подачок”. Мовляв, це означає, що ви не виправляєтеся, бо берете з рук антирадянщиків подачки. Можливо, хтось і відмовився, я про те нічого не можу сказати.

Нашим рідним через Раїсу Мороз теж надходила допомога. У Києві цією допомогою для нас керував Микола Горбаль*. До речі, він усіх нас відвідав у Печеніжині після нашого звільнення в 1979 році.

Люба Лемик, дружина легендарного Миколи Лемика*, який 1933 року вчинив замах на більшовицького консула О.Маїлова у Львові. Як організатор похідних груп ОУН повішений німцями в 1941 році. Люба жила в Івано-Франківську. До речі, вона тітка дружини Опанаса Заливахи*. Після звільнення я заприятелював з цією родиною, а Опанас Заливаха в липні 1980 року відвідав моє село Марківку, де разом з Орисею Сокульською* тримав до хреста мого сина Петра. Тоді ще були в моїх кумах Володимир Глива* та Марія, дружина Василя Романюка* (пізніше Патріярх Володимир).

То що це були за вірші Тараса Мельничука? Я об’єднав ті вірші в кілька циклів. Були досить критичні на ту систему, на Комуністичну партію, на Суслова, Брежнєва. Вони були дуже актуальні на той час і справляли сильне враження на людей. Я передав добрий зшиток цих віршів Раїсі Мороз і Любі Лемик. Про їхню подальшу долю я лише здогадувався. Знаю лише, що приїжджав у Франківськ Микола Горбаль, брав їх і в якийсь спосіб передавав за кордон. У видавництві "Смолоскип" вийшла збірка цих віршів, а також десь у Великобританії вийшла. Британську збірку я не бачив, а видана "Смолоскипом" ─ це ті вірші, що ми передавали, якраз із того періоду, коли він сидів на слідстві в Косові та в Івано-Франківську. Після того його засудили на 4 роки, він попав у Вінницю.

1982 року в м. Торонто у видавництві «Смолоскип» ім. В.Симоненка з’явилася друком без відома і згоди Тараса Мельничука збірочка «Із-за ґрат» – 28 віршів, написаних в ув’язненні, у слідчих ізоляторах Косова, Івано-Франківська, деякі у Вінницькій тюрмі. 1990 року у Великобританії вийшла книга поезій Т.Мельничука «Строфи з Ґолґофи».

Тарас Мельничук помер 29 березня 1995 року в Коломиї. Коломийська і косівська громади поховали поета за його заповітом у с. Уторопи на Косівщині, на обійсті рідної хати. Уторопи з одного боку межують з селом Стопчатів, де народився Дмитро Павличко, а з другого – з селом Пістинь.

Я вже більше розповідаю про Тараса Мельничука, ніж про себе, бо в той час наша робота була сконцентрована на тому, щоби порятувати цю людину, вдруге несправедливо ув’язнену тоталітарним режимом. Це спричинилося до того, що дисидентські кола Івано-Франківщини з’єдналися з дисидентськими колами Києва. Я трохи випереджую події...

Тарас Мельничук почав писати листи до мене з ув’язнення. Листи були якогось дивного змісту. У мене вони є. Такі напіввідверті листи: "Дмитрович, то таке, то не треба щось робити". Я задумався: "Що це він пише такі листи?" Але ж не будеш полемізувати з ним, бо знаю, що листи перевіряються. Пишу так загальниками, що в нас усе добре, працюю на заводі, хлопці тобі вітання передають. Побутові листи, без політики. А він, навпаки, пише листи з політичним забарвленням. Ну, такий дивний лист... "Ця наша держава, Радянський Союз, дивись, яка вона могутня. Я тут приходжу до висновків, що то є сила, така ядерна держава..."

Я читав і думав, що це якась іронія, яку треба збагнути, бо ж я знаю, що він не може таким бути. І не дуже показую ці листи комусь, тому що вони адресовані мені. Звичайно, їх читала цензура від КГБ. Я зрозумів, що він переслідує якусь мету, але не можу второпати, яку. Що він хоче, що він має на увазі?

Уже пізніше він мені пояснив: "Я писав таке, аби збити їх з пантелику. Хай думають, що ми з’їхали з ґлузду". А потім він написав відкритого листа в "Прикарпатську правду" ─ це обласна комуністична газета. Вона опублікувала зречення Тараса Мельничука. А потім написав відкрите звернення до нас, до хлопців, яких він знає. Назвав там наші прізвища: Гриньків, Демидів, Чупрей, Шовковий, Мотрюк. "Що ви робите, схаменіться, це непробивне. Ви й далі займаєтеся тим, ви звільнилися, але ви не прозріли". Але цього листа чомусь не опублікувати. Це загадка по нинішній день.

В.О.: А коли це було?

Д.Г.: Це був, здається, 1980 рік. Зречення з’явилося, здається, восени 1980 року.

Тарасові дуже помагали поети Ніна Гнатюк і Дмитро Павличко. Вони відвідали зону в Вінниці, де він сидів.

В.О.: Дмитро Павличко?

Д.Г.: Так, вони його дуже витягували. Навіть Тарас здивувався. Дмитро Павличко, коли Тарас помер, прислав сюди телеґраму, мов, ми схиляємо перед тобою голову. Гарно звучала ця телеграма. Вона є в нас у "Просвіті". А Тарас Мельничук не був прихильний до Павличка. Вони зналися, але Тарас Мельничук яко дисидент, як людина, кинув виклик цій системі, він  ніколи не писав таких віршів, як писав Павличко. Вони земляки з найближчих сіл, Уторопи  і Стопчатів. Вони знали один одного і вчилися в одній школі, Яблунівській. Йому було гірко чути, що Павличко такі вірші пише. Тарас Мельничук не опускався до такого рівня, щоб писати хвалебні оди комуністичному майбутньому, про Леніна. Єдине ─ оце зреченням. Тоді мене чекісти викликали і помпезно вручили це зречення: "Читайте, що ваш колеґа написав". Звичайно, ми читаємо і внутрішньо гірко плачемо, аби не видати себе зовнішньо. Ну, написав чоловік ─ це його особиста справа. "Як ви на це дивитеся? Можливо, ви би підтримали?" ─ "Ну, то як його підтримаєш? Це гіркота його, а не моя. Чого я буду підтримувати?" ─ "Та ні, ви подумайте". Отака бесіда.

Після зречення Тарас написав з неволі ще одного листа. Потім звільняється, приходить. Починає відкривати мені карти: "Розумієш як? Я написав зовсім не те. Це половина того, що я написав. Я написав в одному ракурсі, а вони подали в іншому". ─ "Ясно, ти написав, а вони вже там підфарбували". ─ "До речі, напередодні я написав звернення до вас". І розказав, як він писав це звернення: "Я переслідував мету показати таких людей, як ви. Що в Прикарпатті є люди, які борються за Україну. Щоби звернути на вас увагу. Не в мені справа ─ я вже зрозумів, що, як кажуть, топлюся, але, думаю, хоч вас покажу". Не знаю, наскільки він був щирий, але в тому зреченні є прізвища: Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк...

Потім я питаю: "А при чому листи про гуманізм тої держави? У мене море тих листів". ─ "А що я міг написати? Я хотів показати, що вже став лояльним". Можливо, тут почасти має рацію пан Симчич*, що людина в різних умовах по-різному думає і поводиться. Ну, не витримав, і це можна зрозуміти. Бог з ним.

На Дніпропетровщині був проведений обшук у Григорія Приходька* Він був на зоні і в якийсь спосіб мав мої адреси в селі і в місті. Коли вони на нього налетіли і провели обшуки, то він покликався на мене, бо я трохи листувався з ним, то вони зробили в мене обшук з приводу того, які я маю стосунки з Приходьком.

В.О.: Це вже була його друга справа, 1979 року.

Д.Г.: Це його друга справа. А ще в мене був обшук у справі Івана Сокульського*

В.О.: То в них одна з Приходьком справа.

Д.Г.: У записнику Сокульського теж виявили мої адресу і телефон. І якийсь мій лист виявили в Дніпропетровську. На цій підставі провели обшук і забрали дві книжки. Одна книжка ─ "Що таке московське православ’я". Я її взяв прочитати у Тараса*, сина Василя Романюка*, майбутнього Патріярха, нині вже покійного. Батько тоді ще був на засланні. Я спілкувався і з його дружиною Марією , нині теж покійною, вона приїжджала до нас. А Василь Романюк уже пізніше з’явився, то ми спілкувалися. Він вимушений був виїхати на Східну Україну, це полегшувало йому підняття до статусу Патріарха. Бо якби він і далі боровся в Галичині за козацьку православну віру, а тут греко-католики... Тут ледь до бійки не доходило, його мало не побили. А мене теж звинувачували, що я контактую з ним як із православним. Я казав, що як із дисидентом.

У 1980 році в мене народився син Петро, я запросив у куми дружину Романюка. А кумом ─ Заливаху Панаса*. Ну, Панас мені поставив умову: якщо буде або Орися Лесів*, яка ще, здається, не вийшла заміж за Івана Сокульського, або Олена Антонів* Я поїхав у Львів шукати Олену Антонів і не знайшов: мені сказали, що вона знаходиться чи в Паневежисі, чи ще десь у Литві ─ на відпочинку. Тоді я повернувся сюди, знайшов Орисю і запросив її кумою. Так ми запізналися з Орисею, я почав листуватися з її братом Ярославом Лесівим*. Лесів тоді сидів, його звинуватили за наркотики і ще за якусь біду, що йому тоді підсунули були.

Коли Тарас Мельничук повернувся, то почав сильно випивати. Його треба було рятувати, як кажуть, з усіх боків. Вирішили, що будемо якось рятувати. Але як? Коли приїздиш до нього або він сюди приїздить, та не даш йому випити ─ він зразу втікає і сам шукає "віддушини". Ми робили йому зауваження, але він то зносив нетерпляче. Вже в такому стані був.

І в той час ми намагалися щось корисне робити. Але ми були, як кажуть, "засвічені". Якийсь крок зробиш ─ зразу ставало відомо. Нас викликали, застерігали. Десь у Шовкового на день народження ми підняли чарки за бойовика Гливу* ─ уже мене викликають: "Ви знову там такі речі зробили". Ми почали вираховувати, хто міг донести. Скандали були з тими людьми, це вже Шовковий розбирався.

А тим часом Тараса зразу після звільнення почали дуже притискати. Почали застосовувати санкції примусового характеру, аби лікувати від алкоголізму. Схопили і повезли в Джурів Косівського району. Там за радянських часів було відкрито лікувальний заклад для залежних від алкоголю. Кагебісти, переслідуючи поета Тараса Мельничука, розраховували на те, що коли запроторять його на примусове лікування, то не тільки підірвуть його авторитет серед краян, а й поступово знищать його ліками. Коли я відвідував Тараса у Джурівській лікарні, то він був майже в розпачі і говорив мені такі речі, що мимоволі я сам діставав страх за його життя. З його розповіді я зрозумів, що таким як він дають великі дози якихось ліків, що викликають біль, людину судомить, від болю вона звивається, йде піна з рота, вона б’ється об стіни, а тому більш буйних, які протестують проти цих ліків, міцні санітари прив’язують до голої лікарняної сітки без матраца і, як визнав Тарас, на його очах від передозування або від того, що не витримувало серце, померли двоє чоловік. “А вони ще були ого-го! Молоді, а не якісь старички!” ─ скрушно хитав головою Тарас. Я був здивований ще й тим, що побачив на лікування від постійних запоїв директора Печеніжинської школи Іваницького. Пізніше стало відомо, що він так і помер від алкоголізму. Туди, в Джурів, присилали з Коломийського району, з Косівського, навіть з Верховинського і Снятинського. Таких алкоголіків, у яких психози бувають, біла гарячка. Тарас тих білих гарячок не мав, але поводився так трошки неординарно. Та його посадили в ту палату, де лікують оцих з білою гарячкою. Як він на то надивився... Десь йому вдалося нашкрябати листа, той лист прийшов до мене. Там написано: "Брате, рятуй! Я опинився тут серед таких і таких. Я не годен зрозуміти..." Я приїхав туди, переговорив з лікарем. Кажу, що то поет, відомий чоловік, ви розумієте, чим важите? Лікар на мене подивився та й каже: "Ну добре, я вам дам зустріч з ним". Ми зустрілися, переговорили. Тарас відверто каже: "Я тут довго не буду. Я втечу або щось із собою зроблю". ─ "Тарасе, можливо, ти маєш рацію". Бо бачу, що він може щось із собою зробити. Повернувшись у Коломию, я порадився: "Хлопці, ми його вивеземо звідти, врятуємо".

Ми розробили план його втечі. Я приїхав на зустріч і сказав: "Ми тебе звідси заберемо. Тебе ніхто не зможе знайти. Але якщо ти будеш слухатися, що я тобі скажу". Він запевно каже: "Я вже не можу тут терпіти". Не знаю, що він не міг більше терпіти. Ну, очевидно, уколи, те оточення. Ми вирішили його звідти викрасти. Розказали йому, як будемо його викрадати. Вранці приїдемо машиною, станемо біля церкви... Та він випередив усі події десь на дві години. Ми ще на під’їзді до села, а він уже на роздоріжжі стоїть! Тобто він сам себе викрав. Він такий був окрилений надією, що ми його викрадемо, і вже викрався сам! Якось там обдурив охорону, виліз через якийсь туалетик із вікна. Він там усе продумав. І все: їхав якийсь ранковий автобус чи машина ─ він махом за село. Хто там питає, це ж сітками той Джурів не обгородиш!

Ми взяли його в машину, та щоб зробити йому добре, повезли у Снятин, до знайомих. Він там побув, потім відвезли його в Коломию, зачинили в хаті. Десь зо три тижні він не виходив з кімнати. Це квартира на вулиці Богдана Хмельницького, у родині Пашковських. Пашковський зі мною працював, ми йому вірили. Але Тарас мав ту натуру, що не утримувався від спілкування. Він хотів вулиці, він хотів волі, він хотів повітря! Він виривається ─  і на цей раз вирвався на свою голову. Вирвався, а вони його спіймали і запроторили в Підмихайлівці, а це вже Івано-Франківська централізована психлікарня. Це було вже, здається, в 1985 році, як забирають його в Підмихайлівці. Звідти й листа важко написати. Я так зрозумів, що через треті руки попав до мене один лист від нього. Страшний лист. Ми перечитали і перелякалися. Треба було якось цього листа передавати у Франківськ.

 

ЖУРНАЛ «КАРБИ ГІР»

А тим часом я сказав Романюкові Тарасу, що хочу випускати альманах "Карби гір" ─ це десь у 1985 році. Він каже, що то була би добра справа. У цьому альманасі ми вирішили показати дисидентський рух в Україні, творчість цих людей. Упродовж 1985 ─ 1987 років вийшло 8 номерів. 

В.О.: Який вигляд мав цей альманах?

Д.Г.: Це журнал формату А4, машинописний. Обсяг від 60 до 100 сторінок, а останній номер був більший. Десь від четвертого номера до нас приєднався Богдан Ребрик*, коли повернувся після звільнення* (*Влітку 1987 р. ─ Ред.). Там ми публікували Євгена Сверстюка, Ярослава Лесіва, Віктора Рафальського* , Івана Гнатюка* ─ вірші всіх таких відомих людей, які сиділи. І чи не в кожному номері були вірші Тараса Мельничука, яких ще ніде не публікували. Там навіть був його лист із Підмихайлівців і вірші, які він звідти передав. Той номер треба підняти, там дуже точно описано, як він туди потрапив.

Цим нашим альманахом зацікавилися в Косові, в Закарпатті. Тоді вже звільнився з заслання отець Василь Романюк. У нього гостював Йосиф Тереля*. Я передав йому кілька примірників, а він розповсюдив на Закарпатті. Він родом звідти. Альманах друкувався на друкарській машинці. Останні два-три номери  мені допомагав випускати Микола Крайник*, учитель з Долинського району. Він учасник Українського Національного Фронту*. Діяв в УНФ спільно з Зіновієм Красівським*, Дмитром Квецком* та іншими. Микола Крайник зв’язався зі мною і запропонував, щоб наші хлопці зі «Спілки української молоді Галичини» (це було ще 1979 року) стали членами УНФ і подовжили боротьбу. Я з ним погодився і сказав, що ми будемо продовжувати боротьбу за незалежність України різними методами. У такий спосіб ми з ним уклали певну усну угоду про співпрацю, яка вилилася в те, що він активно співпрацював зі мною, розмножував і розповсюджував альманах “Карби гір”, редактором якого я був. Можна сказати, що ми були вже як учасники УНФ, бо виконували певну роботу: розповсюджували антирадянські матеріали, вели широку просвітницьку роботу серед населення.

Крайник випустив журнал “Карби гір” фотоспособом з друкованого тексту. У мене була така проста машинка "Москва". Я її виписав поштою. Це вже був 1985 рік, можна було такі товари виписувати поштою, але я виписав не на себе, бо боявся, що шрифти знімуть, то виписав на шваґра, на брата дружини, який працював на будівництві. Він отримав цю машинку і передав мені. Але там були дуже м’які пластини, які утримують букви, то ця машинка часто виходила з ладу, а друкувати треба було багато примірників. Спробуй на машинці видрукувати 20 примірників по 100 сторінок ─ це дуже важко. Тоді Крайник сказав: "Давай машинку, я тобі заміню дещо і відкоректую її". Я йому передав машинку і сказав: "Ви тоді робіть тираж, а я даватиму вам лише сигнальний екземпляр".

А якраз після Чорнобиля, перед Великоднем, випускають Тараса Мельничука з Підмихайлівців. Тарас мені каже, що тоді приїхав до нього один чекіст з Івано-Франківська і сказав так: "Маєш щастя, що в нас Чорнобиль стався, бо ми готували тобі нові ґрати". Вони таки мали його загребти і нам тим засторогу зробити. Тарасові показували опус одного з коломиян, студента нинішнього Прикарпатського університету, на 19 сторінках. Десь він є в анналах КГБ ─ от би дістати! Це, звичайно, дуже важко.

Тарас прийшов з Підмихайлівців перед Великоднем 1986 року страшенно худий. Напередодні я ще отримав був одного його листа. Його листи і вірші я передав через івано-франківський канал зв’язку. Очевидно, це спрацювало. Я похвалився Тарасові, що вже є випуски альманаха "Карби гір" і запитав, чи й він хоче в ньому працювати. Він погодився. Я сказав йому: "Будеш літературним редактором, а ми будемо продовжувати добирати матеріали".

А коли звільнився Василь Романюк, то я їздив до нього і запропонував відкрити церковну рубрику, щоб і він мав змогу висловитися. Він погодився, а вже потім була розмова з Йосипом Терелею, що все це треба розширити або, може, зробити випуск на Закарпаття. Ми після того з ним не зустрічалися, то не знаю, чи він щось зробив. Але він розповсюджував наш альманах. Через радіо "Свобода" я навіть чув про зміст одного з цих наших номерів. Ми розуміли, що стаємо на вищий щабель.

Уже до влади прийшов Горбачов, і ми, по-нашому кажучи, знахабніли. Треба було вже відвертіше діяти. Але деякі перелякані люди казали: "Йой, та вас загребуть! Вас заберуть!" Ну, то хай забирають ─ ми бачили, що вже ніяких "забирок" не буде, і це підтверджувалося словами чекіста, який звільняв Мельничука. Тоді він показав Тарасові доноса на мене, на Тараса, на Остапа Качура (він філолог, з Ковалівки Коломийського району). У тому доносі було написано, що ці люди займаються не тим, що треба, вони й далі за Україну виступають, пишуть таке й говорять отаке. І трошки так принизливо сказано: "Та що вони з себе там поетів видають? Гриньків почав новели писати..." А написав це філолог Андрій Малащук. Коли Мельничук звільнився, то мав з ним розмову в моїй присутності на моїй квартирі. Мельничук ледве не схопив ножа до Малащука: "Та тебе зарізати мало!" А той: "Та як так? Та ти розумієш, мене тримали там дві доби! То хіба якась ідея вартує того, щоби так знущатися над людиною? Я голодний, без нічого ─ то як це таке?" Ми з Тарасом перезирнулися ─ нас теліпало. Та щоб чогось не сталося, ми його відпустити. Отакі є люди ─ що зробиш? Хай він не ображається, що ми так відверто про нього говоримо. Він досить біля нас покрутився, цей чоловік, і почав втиратися в довіру до Івана Дзюби*, навіть почав наїжджати в Київ до Івана Дзюби. Хоче себе вивищити своїми химерними віршами та опусами. Щось схоже на Олеся Бузину* (*Бузина Олесь – автор вульгарної книжки “Вурдалак Тарас Шевченко”, 2001).

Він зараз входить до авангардистського клану поетів. Ну, най йому Бог помагає, але ми знаємо, що то за людина. Цей Малащук дуже хотів скористатися в письменницьких колах знайомством з Мельничуком. Очевидно, це йому частково вдавалося перед Дзюбою, бо Дзюба навіть почав відповідати йому ─ він потім нам хвалився тими листами. Тарас Мельничук з гіркотою казав: "Дивись, завжди моїм прізвищем і мною якась нендза скористається", ─ так грубо говорив.

А тим часом до десь у 1987 чи 1988 році у мене з’явилися Січки*, тато й син. Вони дізналися про "Карби гір", бо до них потрапив один з номерів. Одного вечора вони приїхали до мене прямо на квартиру і попросили мене на розмову. Я вийшов і вони спитали, чи не міг би я випустити їхній альманах? Я кажу: "У мене тут є Тарас, є ще один  філолог і один історик". Історик у нас Ігор Кічак*. Він зараз у Коломийській організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Такий цікавий чоловік, він має феноменальну пам’ять. Я спитав Тараса Мельничука та Ігоря Кічака, чи зможуть вони мені допомогти. Вони погодилися, то й я дав згоду.

А з Січками мав стосунки художник Володимир Касіян, він нині священик у дитячій церкві Святого Йосафата в Коломиї, у єпархії УГКЦ. Це він сказав Січкам: "Гриньків, можливо, допоможе вам випустити подібний альманах у Долині". Вони привезли нам усі матеріали, нам тільки треба було створити рубрики, змакетувати. Я сказав Василеві Січкові: "Альманах то ваш, але невже ви не хочете, щоб якісь матеріали й ми дали?" Ми погодилися на тому, що будемо давати деяку публіцистику і, можливо, художні твори. А редаґування він узяв на себе: "Я все-таки хочу бути редактором". Назвали ми цей альманах "Досвітні вогні". У 1988 році вийшло два випуски "Досвітніх вогнів". Василь приїхав, ще не складені альманахи забирає: "Давай мені!" Усе розповсюдив. Він мав більшу можливість розповсюдити. А приїхав удруге ─ привіз матеріал, дві компактні друкарських машинки, записувач, фотоапарат і багато паперу. Єдине, що я попросив, ─ що Тарас, бідолаха, працює, а не має в що вбратися. То Василь сказав: "Їдьмо зараз за ним". Знайшли ми Тараса в Уторопах, поїхали в магазин, він просто там купив йому костюм. Під той час Василь, видно, був забезпечений, мав добрі гроші. Тарас був неймовірно радий з того. Він навіть узявся за переклади з журналу Литовського фронту "Саюдіс". Бо організація Січків теж мала назву "Фронт" ─ "Український Християнсько-демократичний фронт".

В.О.: Тарас перекладав з литовської?

Д.Г.: Ні-ні, з російської. То був російський варіант "Саюдісу". Литовської Тарас не знав.

Третій номер "Досвітніх вогнів" не вийшов. Василь Січко пояснив: "Чорновіл* мене перебіг, він украв у мене назву "Досвітні вогні". У Народному Русі виходила в 1989 році газета "Досвітні вогні". Якесь там у них із Чорноволом тертя було, вони в багато яких речах не погоджувалися. Василь більше не приїхав, і ми не бралися за випуск подальших номерів.

Якщо про альманахи мова, то я їздив до Львова на зустріч. Це вже було, здається, в 1988 році. Там були присутні Михайло Осадчий* від журналу "Кафедра",  Ірина Калинець* від "Євшан-зілля" , були обидва Горині, які представляли "Український вісник"* Мельничук і я, а потім Ірина Калинець, ще в 1987 році подавали свої речі до "Українського вісника".

Ми хотіли, щоб наш альманах теж був відомим. Після тієї наради видавців самвидавної преси ми зустрілися у Франківську з Вячеславом Чорноволом. Тоді відбулася розмова, чи не зробити наш альманах органом УГС Івано-Франківської області. Тоді Українську Гельсінкську Спілку курував Чорновіл. Він приїхав зі Львова. Чорновіл знав про наш альманах усе. Мене викликали з Коломиї через Панаса Заливаху. Там були люди з Надвірнянського району, з Рогатинського, з Буштина. Вирішили обрати голову обласної організації Гельсінкської Спілки. Обрали Петра Марусика* який видав кілька своїх речей в альманасі “Карби гір”. Чорновіл казав, що, можливо, Гриньків би став, але я відмовився, сказавши, що веду журнал, мені досить "Карбів гір". А він тоді каже: "Ну, якщо так, то хай ваш журнал "Карби гір" буде суто від Гельсінської Спілки". Я на те сказав: "Він означений як художньо-мистецьке видання, то я не можу написати на ньому, що це видання Гельсінкської Спілки". Ми розуміли, що суто Гельсінське видання буде переслідуватися більше. Я кажу: "Давайте будемо додавати 20 – 40 сторінок матеріалів УГС. Хай буде така рубрика". Він наразі погодився: "Хай буде так".

Десь у кінці літа 1989 року я з Чорноволом зустрівся, коли він їхав десь через Коломию до рідні в село Прокуряву Косівського району. Є там таке село. Там мешкали Чорноволові свати – батьки синової дружини. Він опинився в Космачі, ми зустрілися на обійсті Дідишина, який має пам’ятник Довбуша. То оригінальний чоловік, цей Дідишин у Космачі. Я там спитав: "Пане Вячеславе, все-таки, як порадите?" Він каже: "Ну, та як? Робіть цей альманах реґіональним". А Панас Заливаха вже написав на ньому "Коломия ─ Косів ─ Київ". Панас Заливаха далекоглядніший і надавав альманахові всеукраїнського значення. Можливо, він до всеукраїнського рівня й не дотягував, але хотілося орієнтувати людей саме так. Заливаха виготовив два види титульної сторінки. Він був обізнаний з випусками “Карбів гір” і всіляко сприяв у його розповсюдженні. До речі, моя книжечка поезій “Панас Заливаха” вийшла теж із титулом однієї з його робіт до альманаху “Карби гір”. Журнал виходив до 1989 року, а в 1990-му, коли стало вільно видавати, він уже не вийшов. Чому не вийшов? ─ Було кілька причин.

В.О.: Ви згадували про Богдана Ребрика. Яка була його роль в альманасі "Карби гір"? Бо сам він про це мені не розказував.

Д.Г.: Зараз скажу. Написав мені Левко Лук’яненко з заслання листа, що утворюється Українська Гельсінська Спілка. Я написав Левкові, що звільнився Ребрик у Франківськ, але чомусь він не вступає в Гельсінську Спілку. А Левко мені відповів: "Дивно, що він не вступає!" Є в мене ці листи, треба буде підняти. Через Любу Лемик я пішов на зустріч з Ребриком ─ вона була куратором наших зустрічей, наших звільнень. Я похвалилися Ребрикові нашим альманахом і він виявив бажання працювати в ньому. А до цієї хати вхожі були Тарас Романюк і Тарас, син політв’язня Петра Розумного* Тарас із Дніпропетровщини. Вони обидва були вхожі до Ребрика. Вони й сказали мені, що Ребрик міг би нам допомогти. Коротше кажучи, не я на нього вийшов, а він вийшов на альманах і сказав, що хоче співпрацювати з нами. Але мене трошки стурбувало інше. Коли він їздив десь за кордон, я через Миколу Крайника перефотоґрафував кілька чисел "Карбів гір" і передав йому плівки. Він тоді їхав в Ізраїль і ще кудись, і видав мені якусь міфологему, що довелося йому ці плівки знищити в аеропорту в Москві, бо не вдалося провезти. Ну, що ж робити? Це таке, я нічого не можу сказати, хай уже буде, як є.

В.О.: А які були тиражі альманаху "Карби гір"?

Д.Г.: Перший тираж був 15 примірників.

В.О.: Це, мабуть, дві закладки, так?

Д.Г.: Ні-ні, це було до трьох закладок. А подальші тиражі були майже неконтрольовані, тому що я передав альманах Романюкові Тарасові в Косів, а він там десь намагався розмножити, Крайнику видавав ─ він перефотоґрафовував. А вони не звітувалися, скільки зробили. Скількись Терелі передав. Я думаю, що все одно ті тиражі не могли бути великими, але десь до 50 примірників вони сягали. А Ребрик десь за кордоном давав інтерв’ю і там сказав, що він мало не редактор альманаху "Карби гір". Це мене дуже стурбувало, бо це несправедливо. А потім, коли ми з ним зустрічалися на зібраннях Гельсінської Спілки в Івано-Франківську на квартирі, де й Надія Стасів* (*Друга дружина Л.Лук’яненка. – Ред.) була, куди Лук’яненко приїздив, то там я його запитав про це. Він заперечив: "Та ні, я так не казав, то не так сприйняли". Ну, то вже історія. Хоча він дав зо два добрих матеріали про те, що відбувалося в Івано-Франківську: про вечір пам’яті Крушельницьких (то була знаменита родина), а також про одну забуту поетесу. Ще дав він кілька статей про своє бачення політичної ситуації. Це було. У кількох числах він працював.

Петро Марусик давав свої матеріали, коли став головою обласної організації Української Гельсінської Спілки. Він уже помер. Готував книжку про УГС, про УРП. Я не знаю долі цієї книжки ─ треба буде розпитати когось.

 

НАСТАВ 1990 РІК...

Ми стали членами Гельсінської Спілки, яка в Коломиї нараховувала 42 чоловіка. Одну гілку Гельсінської Спілки  організував був Богдан Ґерманюк* П’ядиках, а одну гілку ми організували, цю, від Чорновола, яку Петро Марусик очолив. Тоді я приїхав у Коломию з Качуром, ми були присутні на створенні організації Гельсінської Спілки в 1988 році. Ми знали, що є ще якісь люди. Ми їх тоді запросили до себе ─ це гілка Ґерманюка з П’ядиків ─ і вирішили обрати одного голову. Подумали-подумали і обрали Ґерманюка. А я був, як кажуть, її ідеологічний наповнювач зі своїм альманахом.

Оце така моя коротка розповідь. Є ще багато не висвітлених сторінок. Тут Українська Гельсінська Спілка спричинилася до створення Коломийського "Меморіалу". Це ми розшукали і вибрали людину, яка очолила Коломийський "Меморіал". Вибір випав на юриста Богдана Юращука (нині міський голова Коломиї). До речі, перше святкування дня народження Степана Бандери – 1 січня 1990 року – було організоване нами, Гельсінкською Спілкою. Бо тепер КУН перше святкування дня народження Бандери приписує собі. Люди стенули плечима: "Ну, що це таке? Так же не можна. Є люди, які це починали". Ми дали поштовх багатьом справам.

В.О.: А зараз я хотів би, щоб ви коротко означили, що ви робили від 1990 року донині.

Д.Г.: Делегати від Коломийщини поїхали в квітні 1990 року на з’їзд Гельсінської Спілки, де вона перетворилася в Українську Республіканську партію. Ми повернулися окрилені: у нас демократична влада, нам тут для УРП навіть офіс надали на вулиці Першотравневій, яку потім перейменували на Степана Бандери. Практично, УРП тоді була перша в усіх починаннях. Це треба буде описати. Після альманаху мені хлопці в УРП сказали: "Давай випускай газету". Ми випустили газету "На переломі". Це була одна з перших демократичних газет в області, яка не мала аналогів. Випускала її Коломийська організація УРП. Вийшло 23 числа. Після агітації за кандидата Павла Мовчана вона припинила існування: треба було платити, папір став дорогий, все стало дороге. Тим більше, що ми були не зареєстровані, а користувалися тим проміжним законом, що можна випускати друковані видання до 1000 примірників без реєстрації. Тоді був такий закон, і ми моментально ним скористатися. А надалі треба було пройти реєстрацію, щоб відновити газету. Але й те добре, що ми зробили, тому що з тієї газети люди черпали інформацію про День злуки, Листопадовий зрив, бій під Крутами... Люди ще цього не знали або дуже мало що про це знали. Півсторінки ми присвячували повстанцям УПА. Кілька наших фотографій і текстів до них викликали в коломийського суспільства дуже жваве обговорення і дуже цікаву полеміку. Ми стали такими відомими в місті, що й зараз нас люди пам’ятають і, до речі, нарікають, що ми припинили свою діяльність, що нас не чути, а ми повинні бути на вершині.

Можу сказати, що 1990-91, а особливо 1992-93, ─ це були роки великого здвигу в Коломиї. Не було партій подібного типу. Комуністична партія була злочинна і сходила з арени. А наша УРП була партія новаторська, люди йшли в неї. Тоді в ній було 182 чоловіка, це була солідна потуга в Коломиї. Потім уже з’явилася Демократична, Партія зелених. Наш радикалізм частині інтелігенції був трошки завеликий. Інтелігенція, вчительство не захотіло йти в УРП. Узагалі мало вчителів пішло на Коломийщині в партії, що мене дивує. Навіть в організації Демократичної партії на час її створення в Коломиї було лише 25 чоловік. Це дуже здивувало людей, бо звідси родом Павличко ─ один з лідерів ДемПУ.

Біда була з розколом у Республіканській партії, коли Степан Хмара* її розколов. Тоді дуже багато людей хотіли поступити в Республіканську партію. А коли Хмара відколов 2000 з чимось чоловік, то люди зупинили вступ у ту партію. Потім пішло непорозуміння в Проводі УРП, то ми взагалі опинилися в ситуації, що партія ніби й не існувала. А натепер я не маю ніяких директивних документів. Ще як головою був Михайло Горинь*, то ні одна низова організація не була обділена “Обіжниками”, всією інформацією. Я збирав збори, я зачитував усе, ознайомлював. У нас була вітрина, все працювало, як годинник. А як почалася боротьба за лідерство, то не стало інформації. А інформація ─ це головне. Я й зараз кажу, що РХП й УРП ─ це однакові дві структури, нема чого їх розрізняти. А Левко щось там заявив, що він виходить з УРП, а тепер дає спростування. А поїзд, як кажуть, пішов?

Треба було більше покладатися на те, щоб колишні політв’язні знаходили між собою порозуміння, а не ті елементи, які нас розтягували по різних партіях. Ми, мабуть, могли об’єднатися на основі боротьби проти тоталітарного режиму. Можливо, це мало бути вже якесь не партійне об’єднання.

В.О.: А яка була ваша політична кар’єра? Які ви зараз займаєте посади?

Д.Г.: Мене було обрано депутатом Коломийської міської ради першого демократичного скликання, 1990-94 рік. Очевидно, що люди обрали мене депутатом як людину, яка боролася з тоталітарним режимом. Тоді в нас було обрано 100 депутатів. Це була наша перша демократична Рада. За моєю пропозицією ми зініціювали зняття Леніна в залі. Потім уже вийшли на велелюддя, на вулиці, познімали пам’ятники ідолу на вулицях. Там до нас уже приєдналися й інші люди. Тоді від УРП пройшло 6 депутатів ─ усі трималися з гідністю. Це були прекрасні люди: Дерен Тарас, Ткаченко Оксана, Ігор Салій, пан Мирослав Гнатюк із П’ядиків. Усі добрі люди, всі члени УГС ─ ті що пройшли, як і республіканці.

1999 року я завершив навчання в Економічно-промисловому інституті міста Чернівці, юрист, вступив туди за рекомендацією Левка Лук’яненка. У серпні 1999 року вступив у Національну спілку письменників України. З 1992 року член Національної Спілки журналістів України.

Потім мене обрали депутатом другого демократичного скликання, 1994-98 роки. І я, можливо, був би депутатом і третього скликання, якби не замахнувся на більше, вважаючи, що вже маю якийсь досвід, ─ на депутата обласної ради, тому що були певні міські інтереси в області. Але я не пройшов. Це не так страшно: там є наші люди, вони працюють. Коли були вибори голови міста, ми викликали Ігоря Довганюка на переговори і сказали, що робимо ставку на нього, оскільки в нас не було своєї кандидатури від Республіканської партії. Я працював у міській Раді у відділі внутрішньої політики. Я є головний спеціаліст при міськвиконкомі, нині працюю консультантом у цьому відділі. Отака моя політична кар’єра.

За цей час я видав сім книг: чотири поезії і три прози. Поезії: “Подорож червоного у синьо-жовте” (1992), “Панас Заливаха” (1992), “Скиби волі” (1995), “Вусатий місяченько” (2000). Проза: “Мста” – історична повість про боротьбу місцевого населення з печенігами, з часів ХІУ ст. (1994); “Тернистими шляхами” – повість про зв’язкову ОУН-УПА Марію Іванюк, 2000 р.; “Кроваві перехрестя” – перше видання 2002 р., друге – 2003. Це історичний нарис про зв’язкову ОУН-УПА Юстину Качурак. Зараз підготовлена до друку біографічна книжка "Тарас Мельничук". Готую велику повість з часів ОУН-УПА. Статті й окремі твори були опубліковані в часописах та журналах. Окремий цикл віршів-верлібрів “Фреска року” був у журналі “Визвольний шлях”. Частина циклу віршів “Молитви Довбуша” за рекомендацією Ірини Калинець була опублікована в самвидавівському журналі під редакцією В.Чорновола “Український вісник”, з якого передрукував альманах для молоді США “Авангард”. Були публікації в журналах жіночих організацій Австралії.

1998 року за твори “Панас Заливаха” та “Скиби волі” мені присуджена літературна премія імені Тараса Мельничука, 2002 року за збірочку віршів “Молитви Довбуша” – премія імені Олекси Довбуша. Її заснувала Коломийська організація Спілки політв’язнів і репресованих. 2003 року за громадську, політичну і літературну діяльність присуджена літературна премія імені Леся Гринюка – письменника і публіциста.


ВІДПОВІДІ ДМИТРА ГРИНЬКІВА на додаткові запитання, які поставив Євген Сверстюк.
25 вересня 2005 року

1. Що Вам дав той новий світ і ті нові люди, з якими Ви зустрілися в таборах?
То справді для мене і, безперечно, для моїх посправників, був новий світ, який ми в таборі називали «малою зоною», бо прийшли туди з «великої зони». Там люди були як на долоні, і цей мікросвіт ще раз мобілізував мене на те, аби я не втратив честі, аби я перед тими людьми, які у різні часи були репресовані звірячою системою, не виглядав гірше. Я зрозумів, що в цьому світі більшість людей була ув’язнена не за кримінальні діяння (вбивства, звірства, насильство), а тільки за свої ПЕРЕКОНАННЯ і ПРИЧЕТНІСТЬ до певних подій, а вбивства та інші кримінальні злочини – це стосується тільки окремих засуджених.
Мені більше імпонували люди, що сиділи за повстанський рух ОУН-УПА, і ті, що з обойми шістдесятників. Я тішився тим, що тут, у таборі, зустрів людей, які зі зброєю в руках пішли в ліси, пішли в сотні і відверто захищали свій народ, свій край. Вони вміли про це розказати, що це була не якась особиста образа чи боротьба за свої інтереси – це була боротьба за ідею, яка починалась правилом-клятвою «Здобудеш Україну або згинеш у боротьбі за неї».
Побачивши в таборі цих стійких, героїчних людей, я ще раз упевнився, що обрав правильний шлях. Я на всі часи вдячний буду Богові, що визначив мені той час, коли я зустрівся з ними. Це дало мені можливість глибше зрозуміти мій вчинок, і якщо були десь сумніви (а в кого їх не було?), то я з радістю зауважив, що вони щезають.
Другий важливий фактор до ширшого пізнання своїх діянь – я побачив там людей, близьких до мене тим, що вони, як і я, навіть маючи кращі посади, вищий інтелект – письменники, поети, критики та науковці – шістдесятники, що йшли на крок попереду нас, взялися за продовження тієї благородної справи – боротьби за самостійну Україну за допомогою слова. Я невимовно зрадів, бо переконався, що слово є ще більшою зброєю, ніж стрільня.
Зустріч з отакими людьми утвердила моє переконання в правильності мого вибору, я радів, що Бог відкрив мені очі.

2. Про кого з тих людей і що Ви хотіли б розповісти?
Звичайно, що про всіх тут не розповіси, бо їх було багато. Я розкажу про зустрічі з тими, яких я найбільше поважав і прагнув з ними спілкуватися.
Це ціла плеяда, ряд знаменитих в минулому і тепер націоналістів-патріотів – Левко Лук яненко, Іван Покровський, Микола Курчик, Андрій Турик, Євген Сверстюк, Олекса Різників, Тарас Мельничук, Василь Лісовий, Ігор Калинець. Іван Світличний, Валерій Марченко, Кулак, Григорій Приходько, Роман Гайдук, Степан Сапеляк, Анатолій Здоровий, Микола Слободян, А.Бернійчук та інші.
Я спілкувався і з тими, хто не був причетний до руху за здобуття незалежності України. Це були люди інших національностей. З литовців найбільше запам’яталися молоді хлопці, що боролися за незалежність Литви – Пятрас Плумпа, Жукаускас та Баранаускас, Юркштас, Маркунас.
З латишів – Плейшс, Рітіньшь, Ґунар Астра.
З євреїв – Семен Ґлузман, Марк Димшиць, І.Менделевич, Ізраель Залмансон, Д.Чорноглаз, Макаренко.
З вірмен – Ашот Навасардян, Мелікян.
З росіян – Строганов, Вітольд Абанькін, Давидов, Чеховських, Віктор Пестов.
Коротко зупинимося на окремих яскравих, як на мою думку, особах.
Левко Лук’яненко мене вразив своєю послідовністю і незламністю духу. Власне, в таборі він був нашим батьком і акумулятором руху за свої права. Як юрист він умів в умовах ув’язнення виважено і сміливо повести за собою людей (приклад страйку в 1974 році, коли я та інші в’язні висловили протест проти побиття Степана Сапеляка), міг дати пораду в ситуації, де треба було використати право. І взагалі його справа про створення підпільної організації була споріднена з нашою, бо й ми створювали організацію, я вважав себе послідовником тієї справи, яку розпочав він.
Євген Сверстюк – людина високої честі і моралі. Його могутній інтелект справив на мене велике враження, бо я тяжів до літератури, до письменства. Я дякую Богу, що звів мене з ним. Я ще більше занурився в літературу. Спілкуючись з ним, я переконався, що слово – це та зброя, якою треба відстоювати себе і права інших. Я почав жити в новому світі і дужче полюбив слово.
Від Сверстюка я черпав знання не тільки про відомих письменників-українців, але й про світової слави письменників, які об’єднанні були любов’ю до творчості. Є.Сверстюк відкрив мені очі на філософію. Я вперше познайомився з визначними філософами світу, вивчав їхні праці, починаючи від Платона, Арістотеля, Ф.Бекона, Спінози, Фоми Аквінського та інших, і закінчуючи славним Григорієм Сковородою.
Ігор Калинець вразив мене своїм знанням мистецтва. Він, як ніхто інший, вмів так розказати про світове малярство, що я не зчувся, як втягнувся в те багатюще море. Добре, що в таборі була „Історія мистецтва світу”. Я вивчав її з великим натхненням, вникаючи у світ творців італійського Відродження аж до Кварточенто, у світ французького імпресіонізму...
Ігор Калинець, бачачи, що ми тягнемося до мистецтва (я і мої друзі були молодші на десять літ від нього), читав нам своєрідні лекції не тільки про малярство, але й про поезію. Це були незабутні часи!
Ніколи не сподівався, що буду спілкуватися з філософом, а таке трапилося. Василь Лісовий був укоріненим в українську духовну сферу. Він пояснював так хитромудро, що мені здавалося, що я довго вчитиму оті нові для мене філософські терміни і поняття, якими послуговувався він. Я ще і ще перечитував його окремі праці, і мушу визнати, що не все я тоді розумів, але дійшов висновку, що то була високоосвічена людина, яка заслуговувала на повагу.
Андрій Турик, один з повстанців УПА, щирий і відвертий до мене, притягував своєю поставою і рішучістю. У його висловах і діях я відчував якусь незбагненну силу. Він вразив мене своїм авантюризмом і сміливістю. Оповідав мені довжелезні історії про наших повстанців, які втікали всілякими способами з таборів і тюрем. Я слухав про підкопи під колючими дротами „запреток”, про втечі через вивезення стружки і пиломатеріалів з робочої зони, через витоки води з табору та інші способи, і мене брала заздрість до тих, хто так сміливо брався за ті справи, які в більшості приречені були на провал.
Власне Андрій Турик підбив мене ось до якої авантюри. Через листоношу, дружину загонового Бєляєва, я передав на волю кілька листів від нього і кілька групових листів (то були листи до тих людей, які вже були на волі і з якими Андрій Турик прагнув навести контакт, повідомлялося в них про наше існування та умови утримання). Це був неабиякий ризик, але по своїй молодості я крок за кроком вів з листоношею такі розмови, щоб її довір’я (а вона була українкою з Харкова) зміцнювалося. Не знаю, чи вдалося мені переконати її в тому, що нам потрібно її допомоги і що вона робить добру справу, але знаю, що до А.Турика приходили вістки від тих, до кого ми через неї зверталися.
Ми з Туриком написали розлогого листа – звернення до людей доброї волі про те, що ми, українці боремося за Самостійну Україну, опираючись на конституційне право на самовизначення, що нас уже більше, бо є нова хвиля борців – так званих дисидентів. Андрій Турик сказав мені, щоб я підписав цього листа-звернення такими поважними іменами як Левка Лук’яненка, Валентина Мороза, Василя Романюка, Євгена Сверстюка, Вячеслава Чорновола, своїми прізвищами та багатьма іншими. Це було цікаво і, водночас, для мене несподівано, бо я вагався, а чи добре ми робимо. Він умів мене переконати, що добре, і для того, щоб я не переживав, сказав сакраментальну фразу: "Дмитре, я з ними всіма спілкувався і в нас є особлива домовленість: усі листи до урядів демократичних держав підписувати довіреними і переконаними націоналістами, якщо самі вони й не присутні".
Тарас Мельничук за чашкою міцного чаю розкривався в своїх поезіях – він умів добувати все нові й нові слова, в’язанку яких вплітав у свої вірші. Ті слова були для мене тоді несподіваними, але водночас і такими, якими я захоплювався. З його віршів дихала на мене вся Україна – від Карпат аж поза Дніпро. Тарас зі своїм максималізмом, прагненням свою творчість винести за той табірний світ, був не сприйнятий окремими політв’язнями. Я жалів його і хотів те все зрозуміти, а Олесь Сергієнко, що теж був крутої вдачі, сказав мені, що в Тараса думає, що його твори мають у першу чергу передаватися з малої зони у велику, тому він такий непоступливий.
Я вникав у той табірний світ через порозуміння з різними людьми і відчував, що від спілкування з ними я збагачуюсь духовно, і це мене тішило. Про багатьох людей можна писати окремі книги – то була би неоцінена послуга для прийдешніх поколінь. Я так переймався тим спілкуванням, що це зауважив був якось Євген Сверстюк, який займав нижнє місце двоярусного ліжка, а я друге. Якось вранці каже мені: "Ви у снах розмовляєте. Знаєте, що ви казали? Роздумували вголос про філософію, про зникнення теперішнього часу і говорили про існування минулого і майбутнього..."
Поет Олекса Різників був одним із тих, хто в таборі прагнув, як і ми всі, навчитися від людей чогось потрібного і нового. Кожну хвилину вільного часу він віддавав вивченню литовської мови і разом з литовцями переклав твори Марцинкявічюса, інших поетів. Він любив спілкуватися з тими, хто цінив слово і знаходив нові словосполучення, а цим добре володів Тарас Мельничук. Вони довгими годинами ходили за бараками і змагалися у словотворенні. Якби то можна було ті бесіди законспектувати – було б що вивчати дослідникам!
Гриць Герчак, родом з Тернопільщини, викликав у мене почуття радості і смутку. Його енкаведисти ув’язнили ще молодим хлопцем під час акцій на винищення, як вони казали, „банд націоналістів”. Я радів з того, що він не зламався і не занепав духом. У таборі він справляв враження досить урівноваженої і розумної людини. І сумував я тому, що йому, як іншим воякам УПА, довелося всю свою молодість, змарнувати у совіцьких тюрмах. Видно було, що багато своїх знань він набув уже в таборах – навчився грати на гітарі, вивчив нотну грамоту і володів нею бездоганно. Опанував мистецтво малярства, особливо графіку. Він міг олівцями виконати портрет, а особливо йому вдавалося малі види малюнків – екслібриси. Тим ув’язненим, яких він поважав і з якими спілкувався, виготовляв екслібриси зі шматків ґуми чи лінолеуму (що траплялося у виробничій зоні). При мені він виготовив екслібриси Євгену Сверстюку – це був сівач, що йде по ріллі і висіває зерно. З написом – "Я на вбогім своїм перелозі буду сіять барвисті квітки" (Леся Українка). Зробив екслібриси Степанові Сапеляку, Богдану Чорномазу (з Умані), Олексі Різниченку – козак Мамай, що сидить біля коня; Юрієві Дзюбі (м. Харків) – химерного кота; мені – вусатого опришка в киптарі і в капелюсі з орлиним пір’ям та з горами, порослими смереками. Бездоганно володів польською мовою. Під час однієї з акцій звільнення поляків після переселення українців з Польщі і повернення поляків на свої етнічні землі Гриць мав змогу звільнитися як поляк, але не зробив цього, бо вважав себе щирим українцем. Я з ним спілкувався досить тісно. Він у певний період опанував багато елементів фізичної і духовної йоги, вмів добре маскувати від обшуків статті з національного питання, конспектуючи їх латинськими буквами. Такі тексти прапорщики при обшуках не могли прочитати і, бувало, не забирали, хоча бували обшуки, що стосувалися чогось дуже крамольного, тоді це не проходило.
У таборі я познайомився з учасником підпілля Дмитром Палійчуком, який мав термін 25 років. Родом з Космача, що на Івано-Франківщині. Він не дуже багато про себе розказував, але і з тих скупих розповідей я дізнався, що він був ординарцем-ад’ютантом у провідника Хмари, слава про якого лунала на всі Карпати. Вже немолодий Дмитро Палійчук дотримувався ідеального порядку в побуті: завжди був охайно одягнутий і в наглянцьованих чоботах або черевиках, виглядав так, ніби щодень у нього було свято. Дивлячись на нього, я уявляв собі цілі сотні в лісах, у тих важких умовах, коли і в дощі, і в сніжниці хлопці були не тільки морально стійкі, але й підтягнуті, стежили за собою – навіть одяг відігравав велику роль (а нині навіть серед Києва побачиш недбало одягнутих молодиків). Дмитро Палійчук працював на кухні, часто стояв на роздачі обідів чи сніданків. Так умів черпаком наливати суп чи інші страви, особливо якщо в них плавали шматки якихось сухожиль чи м’ясної плівки з худоби, то це опинялось в мисці, якщо бачив знайомі обличчя. Коли я запитав його, навіщо він підкидає у мою миску оті шматки, то він сказав мені: „Ти ще молодий, треба аби фізично себе гартував”. Після звільнення десь у 1980-81 роках він помер у Космачі.
Переді мною ще й нині стоять добрі і сильні особистості, що були причетні до шляхетного підпільного руху ОУН-УПА. Микола Курчик з Рівненщини (з ним я листувався після звільнення), Микола Геник – стрілець із сотні Мороза з Березовів, Дмитро Солодкий та Павло Строцень (обидва з Тернопільщини). До речі, в таборі було заведено так, що старші в’язні, які тривалий час перебували в неволі, брали під опіку своїх земляків. Це було правилом, і я мав прихильність від учасників підпілля, що були родом з Карпат, з Івано-Франківщини. Хоча я спілкувався і з учасниками підпілля з інших областей. Пригадую, що вів розмови з високим на зріст учасником боївки зі Львівщини Володимиром Олійником на псевдо "Голодомор". Коли ми застрайкували і більше тижня не виходили на роботу, то він підійшов до мене і тихо сказав: "Дмитре, то мало що дасть – вони не одних поламали. Тут уже важко щось довести, але мені просто жаль вас, таких молодих, бо вони мають наміри, аби нас усіх винищити". Не пригадую, хто мені сказав, що він у таборах уже подався і не дуже підтримував подібні акції.
Богдан Чуйко, керівник боївки СБ з Калущини на Івано-Франківщині, під час зустрічі зі мною зразу запитав мене, звідки я. Як я був здивований, що він раптом зауважив: „У вашому селі є великий пізначний цвинтар – там похований підпіляка Орлик. Дані про його загибель я перечитував у донесеннях зв’язкових з ваших теренів". Богдан Чуйко був уже в поважному віці. Він мав звичку писати в різні інстанції про судову розправу над ним. Пригадую, що Левко Лук’яненко мав довгі бесіди з ним і навіть перечитував його звернення та робив юридичні правки.
Але чи не найбільше мене вразив Василь Федюк, родом з села Кийданці на Коломийщині. Спілкуючись з ним, я дізнався, що він ув’язнений вже вдруге. Перше ув’язнення відбув як рядовий стрілець під румунським прізвищем і як румунський підданий за участь в підпіллі, а друге ув’язнення вже відбував як тереновий керівник Косівщини та Коломийщини. Він мав псевдо „Курява”, і на часи підпільного опору був причетний до формувань сотень у Карпатах та належав до вищого керівного складу ОУН-УПА. Оповідав мені про те, як на допитах його катували слідчі, били нагаями і шомполами так, що кров стікала зі спини, а оскільки він був у військовому галіфе, то вона збиралася у криваві темні засохлі згустки під колінами. Про себе не розповідав, дотримуючись правил підпілля. Достеменно знав розташування сіл, їхні назви і пам’ятав назви окремих потоків, гірських масивів, кутків у різних селах, чим не раз дивував мене. Я не міг второпати, як це він міг усе вивчити. Сам Василь Федюк, посміхаючись говорив, що всі ці місцини, про які з такою любов’ю оповідав, він обходив власними ногами і міг описати розташування тих хат, де йому доводилося зупинятись як тереновому на постій за дорученням проводу.
У таборі я інколи спілкувався, хоч і зовсім мало, з М.Кулаком, який після війни пішов у підпілля і діяв самотужки, вистрілюючи червоних напасників, де тільки міг. Він не розказував про себе, але був дуже впертий. Навчився грати на баяні і довгими годинами грав мелодію "Розамунди". Треба було бачити його замріяне обличчя під час виконання цієї мелодії – здавалося, що його в таборі немає, що він полинув кудись далеко. Про нього говорили, що коли розмовляв з представниками КДБ, то на запитання вищих чинів, чи буде він брати до рук ґвинтівку і стріляти в представників влади, відповідав ствердно, і ніби це давало підстави утримувати його в таборах безкінечно. У нього були ще два брати – один з них опинився після підпілля у Австралії, а другий у Сибіру. Отой другий брат, що в Сибіру, після ув’язнення оженився на якійсь бурятці. Це так роздратувало Кулака, що він відмовився від спілкування з братом, бо вважав, що брат порушив священний принцип: діти будуть вже не українцями, а плодити мамлюків негоже. Надходили йому якісь посилки від брата з Сибіру, але він їх не брав, а від брата з Австралії отримував листи. Ще говорили про його твердий характер таке: щоб його не мучила чоловіча сила, він цвяхом пробив собі сечовий міхур, пошкодив себе, щоби в нього не пробуджувалось бажання до жіноцтва.
З сусіднього табору прибули Іван Світличний, Ігор Калинець, Валерій Марченко, Семен Ґлузман, а ще трохи раніше Дмитро Басараб. Цей досить кремезний дядько, з веселим поглядом, зразу сподобався мені, і ми радо спілкувалися. З його розповідей я навіть написав кілька новел. А Олесь Сергієнко влаштував такий конкурс-змагання: хто краще опише розповідь Дмитра Басараба про пташку волове очко. Я взявся писати новелку, а він віршем. Вийшло так, що ми обидва досить добре те все зобразили і кожен був провідним у своєму жанрі. Дмитро Басараб захоплено розповідав про бойові операції, як він, будучи кулеметником сотні Гриня, на території Закерзоння був саме в тому бою, де вбили польського ґенерала броні Кароля Свірчевського. Він так змальовував фраґменти боїв і сутичок з об’єднаними військами НКВС та польськими, що здавалося, ніби ти сам бачиш цей бій і стаєш його учасником. Пізніше, після звільнення, ми листувалися.
Про Валерія Марченка я знав ще до зустрічі з ним і дуже здивувався, коли зустрівся віч-на-віч. Я вимальовував його як інтелігентного, з тонкими рисами молодого журналіста, а тут з’явився високий, з дещо масивним підборіддям та з великими голубими очима, зі щирою усмішкою молодик. Розповідь про свою справу він умів так закрутити, що все в його діяннях видавалося якось жартома зроблене і випадкове. Його знання мови дивувало. Не всі могли збагнути, чому цьому журналістові припала до вподоби азербайджанська мова.
Іван Світличний, почувши, що я займаюсь французькою мовою, дав мені збірник французьких поетів, щоб я переклав щось на свій вибір. Я взявся перекладати Теофіля Гот’є та Поля Верлена. Щось вдалося перекласти про весну із Теофіля Гот’є, що було сприйняте Іваном Світличним. Щоправда, він радив мені писати прозу. До цього схиляв мене й Ігор Калинець. Обидва вони зробили висновки, що я дуже добре пишу новели, що в прозі я набагато сильніший, аніж у поезії.
Степан Сапеляк, із групи хлопців з Тернопільщини, які, як і ми, були ув’язнені в 1973 році. Навчався у Львові, де й був ув’язнений, теж писав вірші. Захопився він верлібром і досить добре опанував той стиль. Він інколи читав ті вірші і захищав своє розуміння тих чи інших образів.
З поміж дисидентів-вірмен найбільше мені запам’ятався Ашот Навасардян, молодий хлопець, який зв’язав свою долю з вірменськими націоналістами і був у групі, яка підпільно боролася за самостійну Вірменію. Спілкуючись з українцями, особливо з нами, молодшими, Ашот відверто захоплювався нашими потугами за самостійність України, але водночас говорив, що „якби не українці, то багато республік вийшло б із Союзу”. Я питав його, чого він так думає, а він зізнався, що має жаль на українців, бо така велика нація, а не бореться за своє визволення, а тільки поодинокі люди і групи, як ми. Говорив, що при допомозі українців органи більшовицької системи придушували нацменшини в СРСР і що українці допомагали будувати в СРСР комунізм, що підняли весь Сибір. Мене особисто такі висновки дуже вразили, але цей факт певною мірою був очевидним.
Ашот співав разом з нами українських пісень, а ми співали з ним вірменських. Виявилося, що мелодії наших гуцульських пісень, а особливо танців "аркан" та "гуцулка", дуже схожі до мелодій танців вірменських. Ашот зробив висновок: це тому, що ми гірські народи. Гуцули живуть у горах – і вірмени з гір, а така мелодика притаманна гірським народам.
Литовець Пятрас Плумпа дивував нас своєю твердою вірою в Бога. Його щоденні розмови про небесне і вічне життя давали нам розраду і вселяли надію, що неволя не може похитнути віру людини, що віра, якщо вона сильна, робить людину вільною і щасливою у своєму внутрішньому світі. Саме Плумпа збирав нас кількох чоловік: мене, Чупрея Романа, Мотрюка Миколу, Демидіва Дмитра, Сапеляка Степана, Сеньківа Володимира для спільної молитви. Це була така собі невеличка щонедільна служба Божа, де Плумпа брав на себе священичі обов’язки і проводив молитву. Пригадую, що "Отченаш" спільно говорили навіть латиною, а Демидів Дмитро вивчив "Отченаш" латиною напам’ять і декламував його всім нам.
Я й пізніше спілкувався з Плумпою, після звільнення – листувався з ним французькою мовою, бо Плумпа, не знаючи української мови, російською свідомо не хотів того робити, а оскільки я вивчав французьку, яку він добре знав, то мені доводилося відповіді давати на його листи французькою мовою.
Звичайно, що можна було б написати про багатьох політичних в’язнів табору № 36, де я карався, але ця тема для ширшого висвітлення і потребує окремого видання, на що я сподіваюсь, як дасть Бог, спромогтися.

3. Хто і які зерна зронив у Ваші душі і чим вони проросли?
Питання, на яке коротко немає змоги відповісти, але я вимушений бодай тезами охопити його.
Розмаїтість в’язнів за національною приналежністю впевнила мене, що не тільки українці борються за своє визволення від комуністичної системи, але й майже всі представники союзних республік. І саме захист національного, свого самобутнього обличчя переконав мене, що націоналізм – це щось святе і вкрай необхідне тому народові, який прагне вижити і існувати.
Подвиг патріотів, що воювали в УПА і яких я бачив у таборі та з якими я спілкувався, мене внутрішньо окрилив. Я усвідомив, що їхній шлях – це мій шлях, і треба боротися за Україну всіма засобами. Якщо в них, борцях, що вели збройну боротьбу, я бачив велетів духу, то вже у людей, які арештовані були за переконання у сімдесяті роки (Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Калинець, О.Сергієнко, О.Різниченко, Т.Мельничук, В.Марченко), яких я сприймав як рідню, я бачив тих, хто наснажував мене до повсякденної роботи над словом. Саме це друга лава в’язнів вчила мене цінувати Слово і застосовувати його як зброю.
Оті всі настанови і навіть розповіді про свою боротьбу вселили в мене переконання, що я обрав правильне рішення і молив Бога аби дав мені сили для боротьби із сатанинським безбожим режимом.

4. Який дух ви винесли з неволі в післятабірну атмосферу цькувань? Що гріло ваші серця?
З табору я виніс дух твердості в своїх намірах – боротися словом і не поступатися ворогам, а своєю поведінкою в суспільстві довести всім, що українцям треба єдності і розуміння своєї національної гідності, як у нас на Гуцульщині казали – "мати свій гонор". Для цього я спілкувався з молоддю і вів розмови про Україну, а потім почав думати про друковане слово (випускав альманахи "Карби гір" – вийшло сім альманахів, восьмий у дуже малому обсязі) та "Досвітні вогні" – разом із Василем Січком вдалося видати тільки два числа).
Моє серце зігрівала віра в те, що мрія про самостійну Україну все таки здійсниться, що буде Україна. Закрадалася іноді думка, коли працював на заводі "Сільмаш" у Коломиї, що люди не готові ще до загального виступу, до великого здвигу боротьби за своє визволення, але серцем і душею кріпився у вірі в самостійну Україну. Аналізуючи події світового значення, я упевнився, що національно-визвольний рух у світі поширюється і ми, українці, дійдемо до нього теж. Це сталося в 1990 році, а вже у 1991 ми позбулися клятого засилля комуністичного режиму. Цього я не міг би наперед передбачити, бо все-таки гадалось, що все це станеться пізніше.

5. Який негативний досвід винесли ви з неволі? Чи не жалкуєте за втраченим?
Дуже прикро мені було бачити в таборі, як окремі люди вели себе неприпустимо і ставали вислужниками (це стосується обслуги та помічників загонових). Я свідомо не називаю ті прізвища, бо ще окремі з них живуть – Бог їм суддя.
Негатив я виніс ще й такий: у таборі були окремі українці, які спілкувались із свідками Єгови. Ця релігійна течія через кордони проникла зі своїми журналами "Башня стражи" та листівками зі США і навіть пробралися за колючий дріт. Пізніше я зрозумів, що вірування свідків Єгови для українців є згубним, бо в цій секті не підтримується національний дух, втрачаються українські традиції. І справді, вони, свідки Єжови, не хочуть, щоб їм колядували, не беруть участь в державотворчих процесах (противники виборів, зібрань, віч тощо).
Я знав у таборі кількох українців – свідків Єжови. Прикро, що вони й на волі не позбулися цього.
За втраченими літами я зовсім не жалкую, бо саме в таборі я більше пізнав основні ідеологічні засади національної ідеї і остаточно визначився в правильності життєвого вибору. А нині я ще раз підводжу до тієї тези, що якби не неволя в ті роки, то не даю повної гарантії, чи пізнав би я себе наскільки, як я тепер знаю самого себе.

6. Які надії покладаєте на майбутнє у зв’язку зі зміною влади в Україні?
Події, що відбулися під час Помаранчевої революції, ще раз довели, що українці вміють і можуть боротися за свої права, але до кінця довести добру справу не завжди вміють.
Слабкість українців у виборі влади. Ми ще сліпо віримо в добрі і правильні ідеї керівників, а це нас губить. В наше довір’я може втертися чужинець і ворог, що негоже, і якраз на цьому полі нам ще довго працювати, щоб виполоти з нашого національного поля чужинці, які мають свої держави. Їм не треба давати ні влади, ні керівних посад в Україні.
Влада має бути націоналістична, в першу чергу для самих себе, і таку владу сприйме народ.

 

Довідки про осіб та реалії, які згадуються в інтерв’ю Дмитра Гриньківа.

 

Антонів Олена, 17.11. 1937 – 2.02. 1986. Учасниця руху шістдесятників, правозахисників. Дружина В.Чорновола, потім З.Красівського.

Арешти 12 січня 1972 року – акція КГБ, спрямована проти українського самвидаву, внаслідок якої основні його автори й організатори були увיязнені.

БУР – “барак усиленного режима”, те саме, що й ПКТ – “помещение камерного типа”. На суворому режимі карали ним до 6 місяців, на особливо суворому – до року.

Возняк (Лемик) Люба, нар. 30.09. 1915 р. Криниця Новосончівського повіту. 4 серпня 1941 р. одружилася з Миколою Лемиком. Свідком був Степан Бандера. За завданням ОУН працювала в Кременчуці, Полтаві, Харкові. Заарештована НКВД 22.12. 1946 р. у Львові. Слідство велися в Києві на вул. Короленка, 33. Восени 1948 р. засуджена на кару смерти з заміною на 25 р. увיязнення. Каралася в Мордовії, у Норильську, звільнена 1956 р. Мешкала в Таганрозі, Анжеро-Судженську, з 1968 р. – в Івано-Франківську. Брала участь у правозахисному русі 60 – 90-х рр.

Всеукраїнське товариство політичних вיязнів і репресованих створене 3.06. 1989 р. у Києві на Львівському майдані. Незмінний голова – Євген Пронюк.

Гайдук Роман, нар. 1937 р. заарештований у березні 1974 р. на Івано-Франківщині. 5 р. увיязнення, 3 р. заслання. Був увיязнений у Пермських таборах.

Ґерманюк Богдан, нар. 20.08. 1931, лідер “Обיєднаної партії визволення України”, Івано-Франківщина. Ув’язнений 4.12. 1958 на 10 р. Нині живе в Коломиї.

Глива Володимир, нар. 1926 р., повстанець, політвיязень у 1949-77 рр.

Гнатюк Іван, нар. 27.07. 1929. Заарештований 27.12. 1948, ув’язнений на 25 р., звільнений 6.02. 1956. Письменик, лауреат премії ім. Т.Шевченка 199… р.

Горбаль Микола, нар. 10.09. 1940, ув’язнений 13.04. 1971 за ст. 62 ч.1 на 5 р. і 2 р. заслання, вдруге ─  23.10. 1979 на 5 р., утретє ─ 10.10. 1984 на 8 р. та 5 р. заслання, звільнений 23.08. 1988. Член УГГ, письменник, музикант, народний депутат України ІІ скликання.

Демидів Дмитро Ілліч, нар. 03.12.1948 у с.Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член „Спілки української молоді Галичини” (1972). Заар. 4.04 1973. За ст. 62 ч. 1 («антирадянська агітація та пропаганда», 64 («участь в антирадянській організації»), 223 ч.2 КК УРСР („викрадення зброї”) засуджений на 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермському таборі ВС-389/36.

Дзюба Іван – нар. 26.07.1931, один з лідерів шістдесятництва. Автор книги “Інтернаціоналізм чи русифікація?” (1965). Заарештований 18.04 1972, засуджений. за ст. 62 КК УРСР до 5 р. таборів і 5 р. заслання. У жовтні 1973 звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування.. Звільнений 06.11 1973. Літературний критик, академік НАНУ, міністр культури України в 1994-94 рр., лауреат премії ім. Т.Шевченка 1991 р., Герой України.

Добош Ярослав. Член Спілки Української Молоді Бельгії. Як турист під новий 1972 р. приїхав в Україну. Арешт його 4.01 1972 як “емісара зарубіжних націоналістичних центрів” поклав початок чергової хвилі репресій проти української інтелігенції. Звільнений 2.06. 1972 і видворений.

ДОСААФ – “Добровольное общество содействия Армии, Авиации и Флоту”. Організація, створена владою для підготовки молоді до служби в Радянській Армії.

Заливаха Опанас, нар. 26.11. 1925, ув’язнений у вересні 1965 р. за ст. 62 ч. 1 на 5 р. Карався в Мордовських таборах. Художник, лауреат Шевченківської премії 1995 р.

Здоровий Анатолій, нар. 1. 01 1938, науковець. Ув’язнений у Харкові 22.06. 1972 р. за ст. 62 ч. 1 на 7 р. Карався в Пермських таборах.

Калинець Ігор, нар. 9.07. 1939, ув’язнений 11.08. 1972 р. за ч.1 ст. 62 на 6 р. та 3 заслання. Поет, лауреат Шевченківської премії 1991 р.

Калинець Ірина, нар. 6.12 1940, ув’язнена 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 3 заслання. Поетеса, народний депутат України І скликання.

Квецко Дмитро, 1935 р.н., лідер Українського національного фронту, ув’язнений 1967 на 15 р. та 5 р. заслання. Карався в Мордовії, в Пермській обл., у Сибіру.

Кічак Ігор нар. 12.12. 1930, ув’язнений 28.01. 1951 на 25 р., відбув 8. Удруге ─ 9.04. 1960 на 10 р.

Косів Михайло нар. 28.12.1934. Заарештований за ст. 62, ч. 1 27.08. 1965 р., звільнений 6.03 1966. Брав участь у виданні журналу “Український вісник” (1970-72). Мистецтвознавець, народний депутат України І –  ІУ скликань.

Крайник Микола, 20.04. 1935 р.н, учитель з с. Солуків Долинського району. Учасник Українського Національного Фронту, увיязнений 8.10. 1979 за ст. 62 ч.1 і 64 на 7 р. та на 3 р. заслання. Карався в Пермських таборах.

Красівський Зіновій, 12.11. 1929 – 20.09 1991, політвיязень у 1948-53, 1967-78, 1980-85. Член-засновник Українського Національного Фронту (1964 – 1967), член Української Гельсінкської Групи.

Курчик Микола, нар. 1927, повстанець, арешти 1946, 1954.

Лемик Микола, 1914 – 1941, бойовик ОУН. Брав участь в атентаті на Майлова – керівника большевицького консуляту у Львові 1933 р. на знак протесту проти організованого большевиками голоду на Вкраїні. 1941 р. як організатор похідних груп ОУН на Східну Україну повішений німцями.

Лесів (Сокульська) Орися, сестра політв’язня Ярослава Лесіва, вона ж дружина п/в Івана Сокульського.

Лесів Ярослав, 3.01. 1943 – 19.10. 1991. Ув’язнений як член Українського Національного Фронту 29.03. 1967 за ст. 62 ч.1 і 64 на 7 р., вдруге ─ 15.11. 1979 на 2 р., втретє ─ у травні 1981 на 5 р.. Член Української Гельсінкської Групи, священик, поет.

Лук’яненко Левко, нар. 24.08 1928, ув’язнений 20.01. 1961 на 15 р. за ст. 56 та 62 ч.1 за створення Української Робітничо-Селянської Спілки, вдруге ─ 12.12. 1977 за ст. 62 ч.2 на 10 р. та 5 заслання як член-засновник Української Гельсінкської Групи. Звільнений у грудні 1988 р.. Голова УГС, УРП, посол України в Канаді, народний депутат І – ІУ скликань.

Марусик Петро, нар. 22.12. 1936 в с. Белелуя на Івано-Франківщині. Поет, публіцист, громадський діяч. Помер 2000 р. (?).

Мельничук Тарас (20.08. 1938 + 29.03. 1995. Ув’язнений 24.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 3 р., вдруге ─  в січні 1979 за ст. 207 («хуліганство») на 4 р., лауреат Шевченківської премії 1992 р.).

Мороз Валентин Якович, нар. 15.04. 1936, історик. Заарештований у вересні 1965 р., 4 р. за ст. 62 ч. 1; вдруге – 1.06. 1970, за ч. 2 ст. 62 на 9 р. таборів особливо суворого режиму та 5 р. заслання. 29.04 1979 р. звільнений і видворений до США. Нині викладач Львівського інституту фізкультури.

Мороз Раїса, нар. 1.04 1937 р. на Донеччині, грекиня. 1955 – 1960 навчалася на ф-ті іноземних мов Львівського ун-ту. 1958 р. одружилася з Валентином Морозом. Учителювала на Волині, в Івано-Франківську, неодноразово звільнена з роботи за захист чоловіка.. Р.Мороз з сином Валентином прибула до Нью-Йорка 24.07. 1979. Готувала до друку український самвидав.

Мотрюк Микола Миколайович, нар. 20.02. 1949 у с. Казанів Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.). Член „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засуджений  ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”) та 64 („створення антирадянської організації”) до 4 р. ув’язнення. Карався в таборах Пермської обл.

Осадчий Михайло Григорович, нар. 22.03. 1936 у с. Курмани, Недригайлівського р-ну, Сумської обл. 1958 р. закінчив факультет журналістики Львівського університету. Захистив дисертацію про творчість Остапа Вишні. Ув’язнений 28.08. 1965 за ст. 62 ч. 1 на 2 р.. Карався в Мордовії. За роман «Більмо» вдруге заарештований у січні 1972, за ст. 62 ч. 2 засуджений на 7 р. таборів особливо суворого режиму та 3 р. заслання, особливо небезпечний рецидивіст. Карався в Мордовії. 1991 захистив докторську дисертацію в Українському Вільному університеті, з 1993 – доцент кафедри журналістики Львівського університету. Помер 05.07. 1994.

ПКТ – „Помещение камерного типа”. Те ж що й БУР

Покровський Іван, нар. 7.09. 1921 р., с. Штунь на Волині. Повстанець. Потрапив під облаву, був остартбайтером. 7.12 1949 заарештований у Барановичах, засуджений “тройкою ОСО” до кари смерти, з заміною на 25 років. Карався в Казахстані (Карлаг, Караганда, Тайшет, Омськ). Звільнився з Пермських таборів 1974 р.

Приходько Григорій, нар. 20.12. 1937, ув’язнений 27.12. 1973 р. за ст. 70 ч.1 КК РРФСР на 5 р., вдруге ─ в січні 1981 р. до 5 р. тюремного увיязнення, 5 р. особливо суворого режиму та 5 р. заслання. Звільнений 8.07. 1988.

Рафальський Віктор, нар. 1918 р., ув’язнений у 1938-41, 1954-59, 1962-64, 1967-87 рр.

Ребрик Богдан, нар. 30.07. 1938, ув’язнений 6.02. 1967 на 3 р. за ст. 62 ч.1, вдруге ─ 23.05. 1974 за ч.2 ст. 62 на 7 р. та 3 заслання. Повернувся з Казахстану влітку 1987 р. Народний депутат України І скликання.

Різників Олекса, нар. 24.02. 1937, ув’язнений 1.10 1959 р. за ст. 7 Закону про кримінальну відповідальність за державні злочини до 1, 5 р., вдруге ─ 11.10. 1971 за с. 62 ч. 1 на 5,5 р. Письменник.

Розумний Петро, нар. 07.03.1926 р., учитель. Член УГГ з жовтня 1979 р.  Увיязнений 08.10.1979 на 3 роки за звинуваченням у незаконному носінні холодної зброї.

Романюк Василь (Патріярх Володимир), 9.12. 1925 – 14.07. 1995, ув’язнений 1944 р. на 20 р., відбув 10, вдруге ─ в січні 1972 за ст. 62 ч. 2 на 7 р. і 3 заслання. Карався в Мордовії та Якутії.

Романюк Тарас, нар. 1959 р., син Василя Романюка, священик.

Сапеляк Степан, нар. 26.03 1952. Член Росохацької групи, заарештований 19.02. 1973, 5 р. увיязнення і 3 р. заслання. Карався в Пермських таборах та в Хабаровському краю. Поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка 1993 р.

Сверстюк Євген, нар. 13.12. 1928. Літературний критик, публіцист, один з лідерів шістдесятництва. Ув’язнений 14.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 5 заслання. Карався в Пермських таборах та в Бурятії. Доктор філософії, Лауреат Шевченківської премії 1993 р. 

Світличний Іван, 20.09. 1929 – 25.10. 1992. Визнаний лідер шістдесятництва. Ув’язнений 30.08.1965 на 8 міс. без суду; вдруге ─ 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання. Лауреат Шевченківської премії 1994 р., посмертно.

Сергієнко Олесь, нар. 25.06. 1932. Ув’язнений 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1 на 7 р. та 3 р. заслання. Карався в Пермськй обл., у Хабаровському краю.

Симчич Мирослав, 5.01. 1923 р.н., командир Березівської сотні УПА. Увיязнений 4.12. 1948 на 25 р., за участь у страйку повторно на 25. Звільнений 7.12. 1963 р. Без суду 28. 01 1968 увיязнений ще на 15 р., під кінець терміну – на 2,5 р. Загалом 32 р. 6 міс. і 3 доби неволі. Живе в Коломиї.

Січко Василь, 22.12. 1956 – 17.11. 1997. Ув’язнений у м. Долина 5.07. 1979 за ст. 187-1 на 3 р.,  вдруге ─ 3.12. 1981 за ст. 187 -1 ще на 3 р. Звільнений 7.07. 1985. Член УГГ, засновник УХДФ/УХДП.

Січко Петро, нар. 18.08. 1926, ув’язнений як повстанець 12.02 1947 р. на 25 р., звільнений 20.03. 1957. Вдруге як член УГГ ─ 5.07. 1979 за ст. 187-1 на 3 р., втретє ─ 26.05. 1982 за ст. 187-1 на 3 р.. Живе в м. Долина.

Сокульська (Лесів) Орися, сестра політв’язня Ярослава Лесіва, дружина Івана Сокульського.

Сокульський Іван, 13.07. 1940 – 22.06. 1992. Поет. Ув’язнений 14.06. 1969 за ст. 62 ч.1 на 4,5 р., вдруге як член УГГ ─ 11.04. 1980 за ст. 62 ч.2 на 5 р. тюрми, 5 р. особливо суворго режиму та 5 р. заслання, утретє ─ 3.04. 1985 на 3 р., звільнений 2.08. 1988.

Спілка української молоді Галичини”, (СУМГ) – підпільна молодіжна організація. Виникла в січні-лютому 1972 у с. Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Ініціатором створення Спілки був слюсар Дмитро Гриньків. СУМГ вважала себе спадкоємцем ОУН за нових умов, її метою було створення незалежної української соціалістичної держави (на зразок Польщі або Чехословаччини). Гриньків та інженер Дмитро Демидів розробляли статут і програму СУМГ, але прийняти її не встигли.  Група нараховувала 12 осіб, її члени (робітники та студенти) проводили зустрічі (своєрідні семінари), роздобули кілька ґвинтівок, училися стріляти, збирали літературу ОУН, спогади, повстанські пісні.  СУМГ був розкритий КДБ, у березні-квітні 1973 члени групи були заарештовані, п’ятеро з них засуджені (Дмитро Гриньків, Дмитро Демидів, Микола Мотрюк, Роман Чупрей, Василь-Іван Шовковий).

Стус Василь нар. 7.01. 1938 – 4.09. 1985. Заарештований 12.01. 1972 за ст. 62 ч.1, 5 р. увיязнення та 3 р. заслання (Мордовія, Магаданська обл.). Вдруге – 14.05. 1980, загинув у карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 в Кучино Пермської обл. уночі проти 4.09 1985. Член УГГ, поет, премія ім. Т.Шевченка 1993 р., посмертно. 19.11. 1989 р. перепохований на Байковому цвинтарі разом з Ю.Литвином та О.Тихим.

Сусленський Яків, нар. 10.05 1929 р. в Молдові. Учитель англійської мови. Увיязнений 1970 – 1977, карався в Пермських таборах та Володимирській вיязниці. Нині в Ізраїлі, створив “Українсько-ізраїльське товариство”. Заслужений працівник культури України (1993).

Тереля Йосиф. Нар. 27.10 1943, п/в 1962-66, 1966-76, 1977-82, 1982-83, 1985-87. Нині живе за кордоном.

Товариство політвיязнів – див. Всеукраїнське товариство політичних вיязнів і репресованих

Товариство української мови ім. Т.Шевченка (пізніше “Просвіта”) створене 11 – 12 лютого 1989 р.

Турик Андрій, нар. 14.10. 1927, повстанець, заарештований 1958 р., 25 р. увיязнення. Помер 1975 р. (?)

Українська Гельсінкська Група – Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод створена 9.11. 1976 р. з метою поширення в Україні ідей Загальної Декларації прав людини ООН від 10.12. 1948 р., вільного обміну інформацією та ідеями, сприяння виконанню гуманітарних статей Прикінцевого акта НБСЄ, домагалася безпосередньої участи УРСР в Гельсінкському процесі. Члени:засновники: Микола Руденко, Петро Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лукיяненко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката, Олекса Тихий, Іван Кандиба. 39 із 41 члена УГГ були увיязнені. 7.07 1988 р. трансформована в Українську Гельсінкську Спілку, 29.04. 1990 на її Установчому зיїзді основна маса членства створила на її основі Українську Республіканську партію.

Українська Гельсінкська Спілка створена на основі Української Гельсінкської групи 8.07. 1988 р. На Установчому зיїзді УГС 29.04. 1990 р. створено Українську Республіканську партію, куди увійшло 2/3 членства УГС.

Українська Республіканська партія створена 29.04 1990 р. на основі Української Гельсінкської Спілки. Зареєстрована 1.11 1990 під № 1. 2001 р. обיєдналася з партією “Собор” під назвою УРП-“Собор”.

”Український вісник” – перший позацензурний літературно-публіцистичний і правозахисний журнал в Україні. Видавався машинописом у Києві. 1970–1972 рр. вип. 1 – 5, головний редактор – В.Чорновіл; вип. 6 був виданий у Львові – М.Косів, А.Пашко, Я.Кендзьор. Свій варіант фактично шостого, але названого 9-м, випустили кияни Є.Пронюк та В.Лісовий. У 1973–1975 вип. 7–9 видали С.Хмара, О.Шевченко та В.Шевченко. Відновлений з № 7 В.Чорноволом 1987, виходив до 1990.

"Український Національний фронт" – підпільна організація, заснована 1964 р. в Галичині (основні діячі Д.Квецко, З.Красівський). Видала 16 чисел журналу “Воля і Батьківщина”. Арешти в березні 1967 р.

УНФ-2 викритий 1979 р.. Микола Крайник, Микола Зварич та Іван Мандрик  і ще біля 40 осіб діяли з 1974 р., зокрема, видали №№ 10 і 11 журналу “Український вісник”.

Хмара Степан, нар. 12.10. 1937, ув’язнений 31.03. 1980 за ст. 62 ч. 1 на 7 р. та 5 р. заслання, звільнений 12.02 1987. Народний депутат України І, ІІ і ІУ скликань.

Чорновіл Вячеслав, 24.12. 1937 – 25.03. 1999. Один з лідерів шістдесятництва. Ув’язнений 3.08. 1967 за ст. 187-1 на 1,5 р., вдруге – 12.01. 1972 за ст. 62 ч. 1 на 6 р. і 5 заслання, втретє ─ у квітні 1980 на 5 р., у 1983 звільнений. В Україну повернувся в травні 1985. Редактор журналу “Український вісник” (1970-72, 1987-90), член УГГ, народний депутат України І – ІУ скликання, лідер НРУ, лауреат премії ім. Т.Шевченка (1996), Герой України (посмертно).

Чупрей Роман Васильович, нар. 1.07.1948, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., чл.. „Спілки української молоді Галичини”. Заар. 15.03. 1973, засудж. за ст. 62 ч.1 (антирадянська агітація і пропаганда) та 64 (створення антирадянської організації) до 4 р. ув’язн. Карався в таборах Пермської обл.

Шовковий Василь-Іван Васильович, нар. 7.07.1950, с. Печеніжин, нині Коломийського р-ну Івано-Франківської обл. Член ”Спілки Української Молоді Галичини”. Інкриміновані ст. 62 ч.1 („антирадянська агітація і пропаганда”), 64 („створення антирадянської організації”), 140 ч. 2 („крадіжка”), 222 ч.1 („виготовлення і зберігання зброї”), 223 ч.2 („викрадення зброї”). Ув’язнений до 5 р. таборів суворого режиму. Карався в Пермській обл.

Шумук Данило Лаврентійович, нар. 1914. 5 р. в польських тюрмах, півроку в німецькому концтаборі. 1944 – 25 р., звільн. 1969, 1972-1988. Усього 42 р. 6 міс. 7 діб неволі, з них 5 р. заслання. Член УГГ.  Жив у Канаді, з 2002 р. на Донеччині у дочки. Помер 21.05 2004 в Красноармійську.

 

Фото В.Овсієнка:

Hrynkiv  Плівка 9059, кадр 14А.  8.02. 2000 р., м.Коломия.  Дмитро ГРИНЬКІВ.

Фото:

Hrynkiv-Motriuk  Дмитро ГРИНЬКІВ і Микола МОТРЮК. 1971 р.

 

 

 Share this

It may be interesting for you

Персоналії / Український національний рух

КРАЙНИК МИКОЛА МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МЕЛЬНИЧУК ТАРАС ЮРІЙОВИЧ. Овсєнко В.В.

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

РЕБРИК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧОРНОМАЗ БОГДАН ДАНИЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Ґлосарій

ЗРАДА БАТЬКІВЩИНИ

Ґлосарій

СПІЛКА УКРАЇНСЬКОЇ МОЛОДІ ГАЛИЧИНИ

Ґлосарій

СТАТТЯ 64 КК УРСР

Інтерв’ю

РІЗНИКІВ ОЛЕКСА СЕРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КІЧАК ІГОР ЙОСИПОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЧУПРЕЙ РОМАН ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

МОТРЮК МИКОЛА МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ДЕМИДІВ ДМИТРО ІЛЛІЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ШОВКОВИЙ ВАСИЛЬ-ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ЧУПРЕЙ РОМАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Організації / Український національний рух

Спілка української молоді Галичини. Борис Захаров

Персоналії / Український національний рух

ДЕМИДІВ ДМИТРО ІЛЛІЧ. С.Сапеляк, Доповнив В.Овсієнко 21.01.99. Переклад його ж.

MENU