ШІСТДЕСЯТНИКИ (Ш., шістдесятництво)

 6373106.11.2006

ШІСТДЕСЯТНИКИ (Ш., шістдесятництво).  Припинення у середині 50-х рр. масових репресій і реабілітація значної частини репресованих, нетривала і неглибока критика „згори” культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства, передусім духовного, – цього виявилося достатньо для появи цілої плеяди молодих митців і літераторів, які виступили за  розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти тотальної русифікації, відтак за оновлення й демократизацію соціалістичного  суспільства в його ідеологічних межах. Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже на початку 60-х рр. його називали шістдесятниками – за аналогією до шістдесятників у Росії ХІХ ст., які сіяти в народі „добре, розумне, вічне”. Шістдесятництво було характерне й для інших народів Радянського Союзу.

Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Миколи Вінграновського, Івана ДРАЧА, Ігоря КАЛИНЦЯ; публіцистика та літературна критика (Іван СВІТЛИЧНИЙ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ДЗЮБА), твори художників (Алла ГОРСЬКА, Панас ЗАЛИВАХА, Стефанія ШАБАТУРА) та ін.. Діючи в рамках існуючої системи, Ш. відновили суму соціально-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. Використовуючи офіційні структури, а часом іґноруючи їх, Ш. стихійно гуртувалися на літературних вечорах, у подорожах по історичних місцях, у неофіційних клубах, як-от Клуби творчої молоді в Києві та Львові, етноґрафічний музей Івана Гончара , у фольклорних колективах (хори «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка), біля пам’ятників Т.Шевченку – і то не лише в Києві. 

Це був моральний, етичний спротив блискучої когорти талановитих особистостей тоталітарному режимові. У середовищі шістдесятництва панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а майбутня демократична українська державність уявлялася ймовірним ґарантом такої свободи.

Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала – відроджувалась Особистість. "Ти знаєш, що ти – людина?" – спитав Василь СИМОНЕНКО ще не початку 60-х.

Серед Ш. практично не було відвертих противників соціалізму: майже всі вони прагнули по-своєму удосконалити його (ідея „соціалізму з людським обличчям”). Але всілякі заборони на, здавалося б, цілком законну і невинну просвітницьку діяльність, тим паче репресії з боку влади за висловлення свої думки, спричинили поступову еволюцію частини Ш. у бік її противників. Поезія В.СИМОНЕНКА була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Наростало розуміння, що основною причиною нищення української культурної самобутності є фактично колоніальне становище України в СРСР. Перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. За взірець правили сусідні країни „соціалістичного табору”, де свобод було більше, ніж в СРСР. Придушення тих свобод в Угорщині 1956 і в Чехословаччині 1968 р. теж увиразнювало світогляд Ш.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, Ш. не створювали документально оформлених організацій. У літературі самвидаву, яку інтенсивно виготовляли і розповсюджували Ш., переважно не ставилось питання про зміну ладу і національну незалежність, хоча найчастіше саме це малося на увазі. Та це, однак, не врятувало Ш. від репресій. Влада розуміла, що шістдесятництво – це середовище, у якому формується політична опозиція. І вона вдалася до випробуваного методу – завдала превентивного удару.

Але перша хвиля арештів у серпні – вересні 1965 р. замість залякати Ш., збудила цілу хвилю сміливих протестів. Підсудним кидали квіти, під судами натовпи скандували “Слава!”. Збиралися підписи на захист заарештованих, виник термін “підписанці”. Першою відкритою акцією протесту проти арештів Ш. був виступ Івана ДЗЮБИ 4.09.1965 на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” С.Параджанова. Хто найактивніше захищав заарештованих, той сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (В.СТУС), звільнення з роботи (М.КОЦЮБИНСЬКА, Ю.БАДЗЬО, С.КИРИЧЕНКО), зняття з захисту дисертацій (Є.ПРОНЮК), заборона друкуватися десяткам творчих людей. 1967 р. В.ЧОРНОВІЛ уклав книжку матеріалів про заарештованих Ш. «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців») », яка вивела український рух на світові обшири: світ дізнався про Україну, яка бореться, і став їй допомагати через висилання радіо „Свобода” , протести демократичної громадськості Заходу, офіційні запити політиків, які були названі владою СРСР „втручанням у внутрішні справи”.

Ш. апелювали до внутрішнього законодавства, покликалися на загалом демократичні конституції СРСР і УРСР, дедалі частіше – на міжнародні правові документи, насамперед на Загальну Декларацію прав людини ООН . Так, за звернення громадян СРСР до Комітету ООН у Харкові було засуджено Г.Алтуняна, А.Левіна, В.Недобору, В.Пономарьова.  Склалася парадоксальна ситуація: Ш. захищали закон від влади, а влада новими й новими репресіями намагалася довести, що порушень прав людини в СРСР нема! 

Арештанти 1965 принесли новий дух у мордовські, згодом пермські політичні табори . Вони й там продовжували боротьбу за права людини. Їх як свої спадкоємців радо привітали вцілілі борці за волю України попереднього покоління – повстанці УПА, які чесно досиджували свої 25-літні терміни і були в таборах найбільш авторитетними людьми. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: рідко хто топтав власне сумління, щоб купити волю.

Виразні тенденції у Ш. – націонал-комунізм, що виявився у високоінтелектуальній праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?” , та інтеґральний націоналізм блискучого публіциста В.МОРОЗА. Але ці тоталітарні напрямки, характерні для минулих десятиліть, що вже заводили український народ у глухий кут історії, у 60-х рр. виявилися неперспективними. Дещо окремо стоїть народний соціалізм підпільної організації «Український національний фронт» (лідер Дмитро КВЕЦКО, журнал «Воля і Батьківщина» ).

Основна ж течія Ш. найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» (1970-1972, редактор В. ЧОРНОВІЛ). Вона характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Цей журнал, а також інтенсивно продукований самвидав, фактично перетворилися на організаційну інфраструктуру руху опору. Коло причетних до поширення позацензурної літератури ставало все ширшим. Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода" , виходив іншими мовами. Він розхитував тоталітарну державу, псував її міжнародну репутацію, вона не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". І вона завдала другого, більш жорстокого удару, що виявився в нових арештах інтеліґенції 12.01.1972 і в подальші місяці  (т.зв. друга хвиля арештів ).

ЦК КПРС 28.06.1971 ухвалив таємну постанову „Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”. Політбюро ЦК КПРС 30.12.1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху опору було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4.01.1972 на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша (див.: „Справа Добоша” ), члена "Спілки Української Молоді". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та в Києві і "обмінявся інформацією" з кількома Ш. Примітивна авантюра зі "шпигунськими пристрастями" закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 р. ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання – й етаповані за межі Батьківщини – табори Мордовії та Пермської обл., потім на заслання до Сибіру та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психлікарень. Список заарештованих сягнув сотні осіб. За цим стояли тисячі обшуків; десятки тисяч людей були стероризовані допитами.

Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше (В.ЛІСОВИЙ, М.ЛУКАШ, Г.СНЄГІРЬОВ). Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Хто з Ш. хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола ХОЛОДНИЙ, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван ДРАЧ, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і занепадали духом (Григорій Чубай), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна КОСТЕНКО, Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь ТАНЮК, Павло Мовчан). Як відродження 20-х років називають розстріляним, так відродження 60-х рр. справедливо називають задушеним. Так влада остаточно розвіяла ілюзії Ш. щодо можливості порозуміння з нею: вона й надалі залишалася ворожою людині, тим паче національно свідомому українцеві.

Фізично розгромивши Ш., влада прагнула цілковито ліквідувати мовну, культурну та історичну національну ідентичність України. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, через політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Стало очевидним: у комунізм вступити українцем неможливо було в принципі. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого...

Проте арешти Ш. 1972-73 рр. не поклали край цьому яскравому явищу: вони продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв’язня , захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви "зеківського ґенерала" В.ЧОРНОВОЛА, вони відзначали 12 січня – День українського політв’язня – голодівками і протестами. Їх радо, як своїх спадкоємців, підтримали вцілілі повстанці УПА, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Ш. заприязнили з представниками інших народів СРСР і разом з ними проводили акції протесту. Згодом, у кінці 80-х, вони продовжили вироблення спільної тактики боротьби на Нарадах представників ініціативних груп національно-демократичних рухів народів СРСР .

Ш. заслужили моральної підтримки демократичного світу. Адже світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Це Ш., а через 5 р. після їх арешту Українська Гельсінкська Група , поставили українське питання у контекст протиборства тоталітарного СРСР і демократичного Заходу – і разом з ним, Заходом, подолали Імперію Зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:

...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.

Ті з Ш., що поверталися з неволі, а то й у неволі будучи, знову включалися в боротьбу як члени УГГ, діставали нові терміни ув’язнення вже як „особливо небезпечні рецидивісти”.

Ш. донині є активними громадськими і політичними діячами з високим моральним реноме. Їхні твори є найвищими зразками прояву національного духа ІІ половини ХХ ст. Рух Ш. засвідчив неперервність поривань українського народу до волі: вони в нових формах продовжили найшляхетніші традиції українського національно-визвольного і правозахисного руху.

Починаючи з 1992 р. в Києві за ініціативою Н.СВІТЛИЧНОЇ створюється Музей шістдесятництва, раду якого очолює М.ПЛАХОТНЮК. Музей, не маючи власного приміщення, вже веде велику просвітницьку роботу.

Василь Овсієнко. Харківська правозахисна група

 Share this
MENU