КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

 300406.07.2007

author: Кондрюков В.О.

ВАСИЛЬ КОНДРЮКОВ. СПОГАДИ.
Пропозиція записати на диктофон щось з мого минулого була неочікуваною. Тому записане на ньому має деякі помилки і неточності. Правда, пан Дробаха якось зателефонував і сказав, що хоче приїхати до мене з Василем Овсієнком. Але я подумав, що посидимо, поговоримо та й розійдемося, як це часто буває. Тому запропонував без диктофону записати на папері свої спогади і передати через декілька днів. На що пан Овсієнко заперечив: «Так ми ніколи нічого не зробимо». Але ж мені зараз без щоденника (я ніколи не вів щоденника) перелопачувати понад сорокалітньої давності, вже відстояні мізки, було занадто. Те, що мало осісти – осіло і закам’яніло. Те, що спливло на поверхню, давно знесене кудись течією часу безповоротно. Та й не це тепер головне. Наразі Українська Державність в небезпеці. Нависла загроза втрати незалежності. Стався переворот. До влади прийшла антиукраїнська коаліція. Треба думати, як рятувати Україну. Кому сьогодні потрібні ті спогади простого смертного ? Хто їх буде читати? Коли навіть мемуари видатних чи відомих людей ніхто не читає. А якщо й прочитає, то який з цього сенс? Що це дасть? На кого вплине? Та все ж довелося сповідуватися, давати покази, тобто відповідати на запитання пана Овсієнка.
В.Овсієнко: Прізвище, ім’я та по батькові? Де народився? Хто батьки?
Я, Кондрюков Василь Олександрович, народився 24 березня 1937 року в селі Вишне-Греково (тепер Вишневе) Ровеньківського району (тепер Антрацитівського) Луганської області. Дружина – Кондрюкова Зінаїда Тарасівна, народилася 13 червня 1942 року в селі Оріхове Антрацитівського району Луганської області. Після закінчення сільськогосподарського технікуму в селищі Успенка працювала економістом на підприємствах міста Києва. Тепер на пенсії. Старша дочка – Чорноус Ольга, народилася 26 вересня 1964 року в Києві. Має середню спеціальну освіту. Мешкає зі своєю сім’єю в Києві. Молодша дочка – Кондрюкова Тетяна, народилася 13 березня 1974 року в Києві. Має вищу освіту. Проживає з чоловіком разом з нами.
Батько мій, Кондрюков Олександр Кирсанович, працював у колгоспі, потім на шахті. Не повернувся з війни. Мати, Кондрюкова Марія Іванівна, все життя працювала у колгоспі. На початку війни лишилася з п’ятьма дітьми. Старший мій брат з 1929 року народження, Кондрюков Дмитро Олександрович. Все життя, крім служби в армії, пропрацював у шахті. Тепер на пенсії. Мешкає в місті Ровеньки, на Луганщині. Має дочку Галину, яка проживає з сім’єю в місті Севастополь. Видала свою збірку віршів під назвою «Зруйнований обрій». Видавництво «Вебер», м. Севастополь, 2006 р. (Дмитро помер 21.06. 2007). Другий брат, Кондрюков Микола Олександрович, народився 1931 року. Також все життя (крім армії) працював у шахті. Освіта 7 класів. Мешкає в селі Вишневе Антрацитівського району Луганської області, на садибі батьків. Має сина, який проживає в м. Луганськ зі своєю сім’єю, і дочку, що живе в м. Антрацит з чоловіком та дітьми. Сестра, Кондрюкова Євдокія Олександрівна, народилася 1934 р.. Закінчила 7 класів. Мешкає в м. Антрацит з донькою та онуками. Ще була сестра Алла 1941 року народження. Але померла в 40-літньому віці.
До школи я пішов у 1944 році. Війна ще не закінчилася, але німців на Донбасі вже не було. Пам’ятаю дев’яте травня 1945 року. Сидимо на уроці у великій кімнаті. Це був панський одноповерховий будинок на п’ять кімнат. Одну, невеличку, займав директор, у другій була канцелярія, а решта – класи. Коли це дорогою мимо проходить парторг, Петро Васильович, і щось кричить до наших вікон. Галина Тихонівна відчинила вікно і він їй сказав, що закінчилась війна. Відразу припинилися заняття. Нас поставили в колону, дали прапори і ми пройшли вулицею через усе село в обидва кінці. Це був день перемоги. Але тепер я думаю, що для українського народу це був День Закінчення Війни. Який так і треба відзначати. Було б кощунством у цей день веселитися, коли загинули мільйони людей. Адже для українського народу не було ніякої перемоги. Звільнившись з одного ярма, Україна потрапила в інше. У змаганні двох фашизмів – переміг сильніший.
Дитинство припало на воєнні та повоєнні роки. Ми облазили всі балки і яруги. Весною копали бузулуки, палили вогнища. Знаходили патрони, гранати, снаряди. Цікаво було дивитися, як горить довгий, як вермішель, жовтуватий порох зі снарядів. Робили самопали. Одного разу на «Харитині» (назва пустиря між садибами) розпалили велике вогнище, насипали в нього патронів та самі позалягали навколо неподалік. Цікаво було спостерігати, як бухкали патрони і свистіли кулі над нашими головами. Цього разу минулося, та не завжди закінчувалося добре. Деяких ранило, відривало пальці. А тіло Миколи Куликівського навіть не змогли зібрати докупи після вибуху снаряда. Ми з Борисом Єгоровим через декілька днів знайшли черевик зі ступнею і віднесли на цвинтар. Якось прийшов я ввечері додому. Мати за лозину: «Ти знову з Борисом снаряди розряджав?» – «Ні, я не розряджав. То Борис розряджав. А я тільки сидів дивився, що він робить» . Мати відвернулась, кинула лозину і пішла в хату.
Згадую 1947 рік. Я у розпачі, коли причину голодомору називають війну. Але ж, відразу після війни, з 1944 – 1946 рр. народ не голодував. За 1946 рік колгоспникам на трудодень нічого не дали. Пообіцяли розрахуватися з майбутнього врожаю 1947 року. В городній бригаді, де працювала моя мама, писали по 0,6 – 0,7 трудодня за світловий день. Розраховувалися за трудодні в кінці року товаром, після того, як було виконано план заготівлі державі. Сади люди повирубували, фруктові дерева не могли окупити тих великих податків, що ними обкладалося кожне деревце. Хто мав корову, молоко мусив носити в заготівлю, яйця від кожної курки-несучки також здавалися державі. Шкіру з поросяти треба було здавати. Хто намагався таємно вигодувати і зарізати порося – отримували великі штрафи. За колоски, підібрані на вже зібраному колгоспному полі, – судили. Дісталося й мені. Трактор в «Кутереві» (це кілометрів з п’ять від нашої оселі) орав зібране поле під озимину, а де ще було не зоране – я назбирав з третину відра колосків. Коли, де не візьмись, – об’їждчик на коні, швидко догнав мене і колоски довелося висипати. Справа до суду не дійшла, але я довго ходив з червоною смугою на спині від його батога.
Взимку 1947 року в нашій родині був період, що нам усім довелося три дні жити лише на квашених огірках. Ми жили впроголодь ще з грудня 1946 року. Старший брат Дмитро покинув школу (ходив до 10-го класу) і пішов працювати на шахту «Венгеровка», яка знаходилася за вісім кілометрів від села. Підземному робітнику давали карточки на 1 кг 200 г хліба. На кожного утриманця, які числилися за ним, давали 250 грамів хліба. Кожного дня Дмитро приносив 2 кг 450 г хліба – це врятувало нашу сім’ю з шести людей від голодної смерті. Хлопець, якому ще не виповнилося 18 років, зморений і голодний, після роботи відшукував на териконі брилу антрациту і ніс на плечах додому за 8 км. Так ми й перезимували. Коли настала весна – це вже був рай, особливо для дітлахів. Об’їдали цвіт верби, що розпускалася весною однією з найперших. Перекопували город, шукали гнилу картоплю, з якої у воді осідав на дно крохмаль. Потім ішла в їжу лобода, кропива, косатник і всі інші неотруйні трави.
Назва села Вишне-Греково походить від прізвища осавула Грекова. До 1782 року землі, на яких знаходиться село, належали державі і називалися вільними. Кріпаки, що втікали від поміщиків, ховалися в балках. У 1782 році між областю війська Донського і сусідніми губерніями відбулося розмежування. Всі, до того вільні землі, відійшли в область війська Донського. Був створений Міуський округ (назва річки Міус). За чинними на той час законами всім генеральським і офіцерським чинам козачих військ при виході у відставку нарізалися на вільних землях наділи. Люди, які мешкали на цих наділах, переходили у власність вельмож і автоматично закріпачувалися. Назва селу давалася за прізвищем господаря. В Ростовському обласному архіві один любитель старовини, мешканець нашого села Кондрюков Олексій Якович знайшов 1966 року деякі документи про заснування села. Зразок документу:
Комиссия Высочайше
учреждённая для
размежевания земель
Войска Донского
…………………………………….
Канцелярия
…………………………………….
Новочеркаск 26 июня
1843 г., № 663
В Войсковое правление Войска Донского. На основании решения Господина Военного Министра от 13 марта 1841 года №726, комиссия сделала дозволение Есаулу Тимофею Грекову (отзывом на имя его от 26 июня 1843 г. №662), 43 душ ревизских мужского пола крестьян его, состоящих Миусского округа в посёлке Вишневецком Грековом, переселить довольствие того же посёлка на левую сторону речки Вишневецкой по течению ея выше существующего ныне селения и основать новый посёлок при устье оврага Куханного близ устроенного им, Грековым, тока, против урочища, именуемого Большим Пристеном.
Подписали:
> Членъ. Статский Советник Воронченков
Членъ. Полковник Бахтистов
Скрепил Правитель Канцелярии Подполковник Пудавовъ
Верно секретарь (підпис нерозбірливо).

Рід Кондрюкових походить від козаків. В «акте купли и продажи крепостных крестьян» є реєстровий запис: некий хорунжий Ушатов из Донецкого округа продал пять душ мужчин Кондрюковых, розжалованых из козаков в крестьян «за неповиновение и разбой». Купившим оказался Греков. Сделка произведена в 1842 году. (Ростовський обласний архів). Що стосується прізвища Кондрюков, то існує дві версії. За першою, як стверджує Олексій Якович, слово «кондрюк» означає біженець. Звідки взялося «ов» – усім зрозуміло. Другу версію я почув від Кримської поетеси Кондрюкової Галини Дмитрівни. Вона зверталася до знавця східних мов Симферопольського університету, який сказав, що «Кондрюков» у перекладі з персидської мови означає Світлий День».
Як відомо, мешканці, що проживали на території майбутньої України, ще в шостому тисячолітті до нашої ери, винайшли колесо, осідлали коня і займалися рільництвом. Рід поширювався. В пошуках нових земель відокремлені клани через декілька століть досягли земель, на яких тепер розташована держава Іран. І, цілком можливо, що одного з прибулих старійшин місцеві мешканці обрали вождем і назвали «Світлий День» за його білу шкіру, світле волосся і, не виключно, за світлий розум. Тож нащадки «Світлого Дня» поверталися вже з прізвищем Кондрюкових. Та й сама назва «Іран» співзвучна з Оріантою, Орантою – це назва країни, що на той час існувала на берегах Борисфена (пізніше –Славутич, Дніпро) і Десни.
Семирічку я закінчив у своєму селі. Навчання велося українською мовою. Паперу не було, писали на листках, вирваних з різних книжок, поміж рядків. Чорнило робили з бузини. Восьмий – десятий класи ходив до російськомовної школи в селище Михайлівка за сім кілометрів. Після закінчення десятирічки навчався в училищі електрифікації. Через рік закінчив і влаштувався на шахту. Потім – армія 1957-1960 рр. В КПСС вступив в армії, а не в 1961 р., як пише Назаренко у «Вишгородських легендах». Тоді, не скажу щоб непокоїла, але інколи проскакувала думка: «Щоб зробити щось корисного для своїх людей, необхідно вибитися в люди. Тобто мати якусь владу. А без партії чогось досягти в той час було неможливо. Пізніше зрозумів, що це помилка. До щаблів влади допускалися лише подібні до вже керуючих. Найменший прояв вільнодумства псував кар’єру. Який би чин ти не мав – зробити добро людям не зможеш. (Навіть якщо не будеш разом з ними пити горілку, будеш виглядати білою вороною і швидко полетиш униз). Після демобілізації в 1960 році і до червня 1961 року – знову шахта.
У 1961 році я покинув шахту і поїхав «світ заочі» шукати іншої долі. Потрапив у Вишгород на будівництво Київської ГЕС. Працював електриком в управлінні Гідроспецбуд. Мешкав спочатку на брондвахтах (великі баржі, пристосовані для проживання людей). Потім жив у металевому вагончику, в якому жарко влітку і холодно взимку.
Поступово серед знайомих з’явилися люди, з якими я міг бути більш-менш відвертим. Розмовляв і російською, і українською, залежно від того, хто якою мовою звертався до мене. Збиралися по три, чотири чоловіка. При зустрічах дозволялося говорити все, що заманеться. Обговорювалися такі питання, як роль українського пролетаріату в міжнародному русі. Що дружба між народами буде міцніша, коли вони житимуть окремо. Бо в одній хаті, де кілька сімей, навіть діти сваряться з батьками. Відкидали недолугі приклади щодо СРСР про перевагу міцності зв’язаного віника перед окремими дубцями. Адже в СРСР на той час були зв’язані не окремі «дубці», а 16 «віників» (республік). І в такому стані вони не могли бути здатні до чогось, поки їх хтось не розв’яже або не перегниють їхні пута. Ампутацію України від імперії вважали загибеллю для союзу. Знали, що в шлунку імперії змішана страва засвоюється краще. Точилися розмови з національного питання – розвиток мови, літератури, культури тощо.
Все йшло самоплином. Це не була партія. Жартома ми називали себе Партією реального комунізму (ПРК), а не Партією Чесних Комуністів, як називає Олесь Назаренко у «Вишгородських легендах». У нас не було ніяких програмних документів, ні статуту. Але все ж таки ми хоч трошки над чимось замислювалися. Розвивався критичний спосіб мислення. Бачили, що в житті щось не так, але не знали, як його змінити. Це були кроки до самосвідомості. А свідомість швидко еволюціонувала до Української державності.
Коли познайомився я з Володимиром Комашковим, усі ці питання пропонувалися для обговорення. Потім він навіть написав вірш як відповідь на те, що головну роль у міжнародних відносинах відіграє не народ, а його керманичі.
«Уйдите! Станьте в стороне!
Сойдите на обочину!
Я сам дорогу проложу
К американскому рабочему!»
На ГЕС Комашков був відомий як комсомольський поет. Зрештою, він тоді таким і був. Змінив своє прізвище з Комашко на Комашков (з його розповідей). Згодом, напевно, під впливом самвидавничої літератури – внутрішньо змінився, а зовнішньо залишився таким же. Гадаю, це була на той час необхідна маска. Вже після мого звільнення, десь у середини сімдесятих років, було дуже прикро бачити його з червоною пов’язкою добровільної дружини. Коли зайшла розмова про минуле, він жартома нагадав слова місцевого кагебіста, сказані йому: «Твои десят лет у меня в кармане». Не знаю, що хотів він цим підкреслити. Швидше – вагомість свої ролі у нашій справі. Хоча, дійсно, роль Володимира як постачальника самвидавної літератури, а Назаренка як розмножувавача і розповсюджувача була незаперечною. Майже весь самвидав надходив через Комашкова до Назаренка. Виготовленням чи друкуванням машинописних текстів, фоторепродукцією, плівками я не бачив, щоб Володимир займався. Він їх діставав готовими. При зустрічі в лабораторії, де він працював, деякі матеріали лежали в нього на столі разом з газетами та журналами. З його мовчазної згоди ми самі брали ці матеріали для розмноження. Виходило, що розповсюдженням Комашков не займався. Це дало нам можливість так стверджувати на допитах. З Олесем Назаренком я познайомився трохи пізніше, ніж з Комашковим. Це непосидюча людина, постійно в русі, він швидко сходився з людьми. З паном Олесем ми завжди спілкувався українською мовою. Швидко пройнялися довірою один до одного. На той час самвидав уже набрав великих обертів. Деяка частина його лавини поглинула нас. Про масштаби матеріалів, що проходили через наші руки, можна судити з обвинувальному висновку (що додається). Тут і «З приводу процесу над Погружальським», і «Лихо з розуму» В.Чорновола, «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби, і Джилас, і Донцов, і багато іншого. Та ще не всі матеріали були вилучені. Юрій Клен залишився у Ріми Мотрук. Я його встиг їй передати перед самим арештом. Лист Раскольнікова до Сталіна передав Філатову Федору. Хоч вони й намагалися, як казав слідчий КГБ по Київській області майор Коваль, все вирвати «з корінням».
Ширшав світогляд. Виникали нові питання. Доходив висновку, що людина стверджується спочатку сама в собі, в своєму індивідуумі, потім – у сім’ї, потім – у нації, а вже потім – в інтернаціоналізмі. Інтернаціоналізм розглядався не як змішування націй, а як дружбу між вільними країнами. Якщо ж відкинути індивідуальність, сім’ю, націю і примусово накинуту народам безпідставний, нічим не обґрунтований інтернаціоналізм, то він може триматися лише на багнетах. Був свідомий того, що без своєї незалежної держави ніхто не потурбується за наш народ. Ми вже знали, чого ми не хочемо. Знали, чого хочемо. Але як цього досягти – не знали. Та метод боротьби вимальовувався сам по собі. Стихійно. Не правий, на мій погляд, пан Іван Губка, коли пише в книжці «У царстві сваволі. Спогади. Частина 1», стор. 359. «Але багатьом з тодішніх «борців» (ставлю це слово у лапках, бо боротьба не велася збройними методами) не вдалося «запалити» ідеєю державності маси, підняти їх на боротьбу. Одним з тодішніх «лідерів-невдах» був Іван Дзюба, він не мав націоналістичної підготовки, не був загартований у лавах ОУН – УПА і врешті решт не витримав шаленого тиску з боку більшовиків. Хочеться завважити, що у той час у політичній боротьбі з’явилися люди випадкові, люди, які не ставили питання державності на перший план, а лише прикривалися вимогами часткової українізації, власне, українського суспільства. Їх задовольняли: легалізація української історичної науки, зняття обмежень з літературної діяльності, зменшення цензурного нагляду та свободи слова. Про ці вимоги свідчать документи цих часів – заяви, статті, скарги таких організацій та товариств. Звичайно ми не применшуємо внеску шістдесятників (як вони себе називають) в процесі визвольних змагань, але перебільшувати цінність їх роботи на цій ниві теж не можна, особливо сьогодні, коли деякі політичні лідери ставлять їх вище героїв ОУН – УПА».
Вклад героїв ОУН – УПА у визвольну боротьбу – неперевершений. Але нелегальна збройна боротьба в шістдесятих роках була неможлива. Люди зі зброєю в той час – це зайві жертви. Відпадало будь-яке підпілля. Навіть за правозахисну групу Левка Лук’яненка, що діяв без зброї, засудили до смертної кари. Напрошувалась необхідність легалізувати боротьбу. Коли «на всіх язиках все мовчить» (Т.Шевченко), треба було починати з найменшого. Шукати слабкі місця і намагатися рвати те і там, де це було можливо. Критика існуючого ладу примушувала людей мислити. Листи на адресу влади поширювалися серед людей і потрапляли за кордон. Скородилася людська думка. Це був метод боротьби. Шістдесятники знали, що до омріяної мети, на даний момент, треба йти методом легальної критики існуючого ладу, тим самим розхитуючи його основи. Це підтверджує результат їхніх прагнень. Совєтський Союз упав без зброї. І це був, я вважаю, єдино правильний метод на той час. Між ОУН – УПА і шістдесятниками не існує ніяких непорозумінь. Навпаки, відчувається непереривність зв’язку визвольних змагань українського народу. Іван Дзюба в своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» показав протилежність тверджень комуністичної ідеології. Був підданий сумніву моноліт її непорушності. Я не повірив (і, гадаю, що кожний, хто читав цю працю), що в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» він відстоював чистоту Ленінської політики. Його каяття я не вважав щирим. Книжка розійшлася по всьому світу і відіграла надзвичайну роль у становленні свідомості людей.
Губка розуміє, що історія вивчається не з протоколів допитів, підписаних самими ж обвинуваченими, якщо пише (там же, стор 250): «Коли ми ситі, як кажуть, під краваткою, в теплій хаті і ніщо нам не загрожую, а може й хтось нами опікується, тоді добре говорити про загальнолюдські права, моральність, засуджувати когось, що мовляв «зламався», просив прощення тощо. А що робив би цей моралізатор, якби опинився в такому становищі?! Вирваний з теплої хати, відірваний від рідних і друзів, він опиняється за короткий час в одиночній камері і проти нього працює вся кримінальна машина. Його залякують – «можна схлопотать», навіть не обіцяють волі, а дають на вибір – десять, п’ятнадцять чи більше років, а ти думай. А вдома залишилась жінка, діти, котрих напевно повезуть на Сибір. Подумаймо, перш ніж когось засуджувати, а якої б ми «заспівали». Як не можна говорити про правдивість свідчень протокольних допитів (там напівправда, багато чого приховано, а дещо, під тиском, сказане зайве). Так не можна судити і про правдивість переконань шістдесятників з написаної ними літератури на підставах існуючої ідеології. Адже це було прикриттям для поширення правдивої інформації серед населення. Історія, як сказав пан Овсієнко, – не те, що було, а те, що записано. А зараз є можливість записати правду від людей, що залишилися живими, які подолали страх, бо зараз поки що більш-менш є свобода слова.
Поступово розширювалося коло знайомих: Григорій Волощук, Ріма Мотрук, Олександр Дробаха, Іван Гончар, Валентин Карпенко, Богдан Дирів та інші. З Назаренком відвідували Володимира Забаштанського, який мешкав на початку 60-х років в однокімнатній квартирі на Подолі. Ми його запрошували відвідати будівництво. Одного разу він відвідав Київську ГЕС і подарував з автографом для Кондрюкових свою збірочку віршів «Наказ каменярів», що вийшла 1967 року. Він читав свої ненадруковані вірші. Переписувати не дозволялося, але дещо запам’яталося:
«Скільки відцвіло не наших весен?!
І невже чергова теж чиясь?
Десь несе мене в човні без весел
По ріці життєвій течія.
І немає ні мети, ні долі.
Тільки ятрить душу мука з мук,
Що лежить моя Вкраїна долі,
Як бандура, вибита із рук!»
А його «…пряма дорога від кривого колеса» настільки вразила мене, що вирішив і сам щось написати. Але ж «народжений повзати – літати не здатний» (М.Горький). Та, виявляється, писати можна і без Божого дару. Тільки, щоб домогтися чогось, треба присвятити всього себе до останку, для здійснення одного чогось, тобою задуманого. Постійно вдосконалюючи його, не розпиляти себе на безліч інших поривань. Як пробу пера наведу витяг з вірша, написаного мною в середині шістдесятих років.
«…Але під дахом у штучному світлі
Весела мати дітей навчала:
Немов би сяйва усього світу
Лиш тільки звідси беруть начала.
Сокира батька лежала в сінях
І хтось тягнувся до неї нишком,
Якщо не можна рубати стіни,
То хоч би дірку у темній криші.
Вже набагато пізніше, десь 89-му чи 90-му році, Забаштанський вів літературний гурток у клубі заводу «Верстатів і автоматів», куди я потрапив на його запрошення. Мене здивувало, коли він, вислухавши критичну новелу молодого автора, сказав, що з тексту треба вилучити слово «радянський» і твір стане сприйматися краще. Так він вчив молодь високого мистецтва досконалості. Тоді мені здалося, що в ті часи вогонь, який пломенів у серцях молодих авторів, треба не плекати в печерах, а виносити на вітер, щоб бушувало полум’я, а його іскри летіли б по всій Країні, запалюючи інших. А він по інерції зберігав вогонь у печері, підкидаючи потрібну порцію дров, щоб не погасло. Мов Прометей, приховуючи від Зевса, коли той дощем залив усю Землю.
З паном Олександром Дробахою спілкувався менше, ніж із Назаренком чи Комашковим. Наскільки мені відомо, він не займався розмноженням чи розповсюдженням, але з самвидавом був знайомий. Олександр тоді був заклопотаний своїми віршами. Він готував до друку свою першу збірку «Папороть», що вийшла вже після нашого арешту. (Суд відбувся в кінці січня1969 року, а «Папороть» вийшла в серпні 1969 року). Під час відпустки їздив до Москви в бібліотеку, щоб, як він казав, ознайомитися в оригіналі з Пастернаком, Хлєбніковим і Зощенком. Повернувшись звідти, повторив вислів древніх греків, нагаданий (з його слів) В.Чорноволом у Вишгородському музеї Київської ГЕС: «Karfagen esse delendam», що означає «Карфаген буде зруйновано».
Музей задумав Назаренко, і вже дещо було зібрано. Знаходилося в нього під ліжком на брондвахті. Але «вибив» приміщення у підвалі гуртожитку і закінчував музей Дробаха. Пан Олександр організував літературний гурток під символічною назвою «Малинові Вітрила». Та не вистачило дніпровського вітру і повітря з наших легень, щоб зрушити з гравію бетонного заводу цю шхуну, в ленінській кімнаті, в якій вона розташувалася. Повіяв інший мусон. За саму назву «Малинові вітрила» гурток було звинувачено в націоналізмі і розпущено.
З Валентином Карпенком, Богданом Дирівим, Іваном Гончарем, Петром Йорданом та іншими зустрічатися доводилося менше. При зустрічах ми знали, хто що читає, чим займається. Обговорювали деяку інформацію. Передавати фоторепродукцію чи друковані тексти не було потреби. Про це турбувався Назаренко.
Григорій Волощук, про якого згадують у своїх творах Г.Касьянов «Не згодні» та В.Овсієнко «Світло людей», і Ріма Мотрук – його дружина, в 1967 – 1968 рр. мешкали у мене в квартирі майже до самого мого арешту. Плату за квартиру ми з них не брали. В одній кімнаті знаходилися ми (я з дружиною і дитиною), а в іншій, де не було ліжка, а лише письмовий стіл з двома стільцями – вони. Взагалі, це була непересічна, неординарна, емоційна, непосидюча людина. Пригадую, як він співав пісню на слова Богдана Лепкого:
«Чуєш кру, кру, кру, в чужині помру, заки море перелечу – крилонька зітру».
Часто прикладався до чарки. Але я не беруся аналізувати його вчинки. Він не зміг на повну силу реалізувати свої великі потенційні можливості, але «пропащою силою» його назвати не можна. Його діяльність бунтаря була тією краплиною, що разом з іншими потрапляла на «метал» пануючої ідеології, і роз’їдала, мов іржа, її нутрощі.
Були наміри створити партію. Бачили недоцільність її створення. Всі партії врешті-решт викривалися. І наша також буде викрита, як її не конспіруй. Обмежилися культурологічною діяльністю і критикою існуючого ладу, прикриваючись марксизмом-ленінізмом. Навіть після появи на Київській ГЕС В’ячеслава Чорновола, який першим почав відкрито критикувати владу, використовуючи найменшу нагоду на будь-яких зібраннях. Назаренко своє звернення «До всіх громадян Києва» закінчує словами: «Хай живе Ленінська національна політика!».
Кількість самвидавної літератури, що проходила через наші руки, постійно збільшувалася. Ми з Назаренком вже не встигали не те щоб прочитати її, а навіть перезняти на плівку. Олесь займався фотоплівками і виготовленням фоторепродукцій разом зі мною в моєму помешканні. Спочатку – у вагончику на Київській ГЕС, а пізніше – у моїй квартирі. Часто мені самому доводилося сидіти ночами над виготовленням фоторепродукцій. До речі, фотозбільшувач ми придбали з Назаренком за спільні кошти. Та не могли впоратися з напливом інформації. Виникла потреба знайти друкарку. Коли я домовився з Філатовою Ларисою (дружина Миколи Савченка), то передав їй друкарську машинку принесену Олесем. Спочатку Лариса відмовлялася від грошей за друкування. Та коли я сказав, що це їй може знадобитися для захисту, на випадок провалу – скажеш: «Працювала заради грошей», тоді погодилася. За кожний друкований аркуш платали 20 копійок. Олесь з Ларисою не був знайомий і тому у своїх «Вишгородських легендах» він помилково називає її Лариса Панфілова.
Про арешт навіть не думалося. З одного боку, зневажав обачність, з іншого – існував інстинкт самозбереження. Мої вчинки нагадували якусь існуючу в людях природну примітивну конспірацію.
Заарештували мене 17 вересня 1968 року. Назаренко стверджує, що був підісланий В.М.Пчолкін, який випросив у нього почитати «Велику історію України з найдавніших часів до 1923 року», написану в антирадянському націоналістичному дусі. Мені про В.М.Пчолкіна нічого не було відомо. Про методи слідства говорити не буду, вони відомі. Про них пишуть Масютко, Губка, Овсієнко та багато інших авторів, які там побували. Скажу лише, що мене не били. Ніяких фізичних тортур не застосовували. Залякування, ізмор, виклики вночі, обман, провокації, підсадні качки та інші юридичні тонкощі були на озброєнні. Як міг чинив опір слідству. Підтверджував лише те, що було їм відомо. Щоб не пійматися на провокації – вимагав доказів. Уникав звинувачень у створенні будь-якої організації, применшував свою діяльність. Казав, що читання забороненої літератури є лише природним потягом людини до пізнання чогось нового. В своєму виправдовуванні в нас не було на що опертися. Тоді ще не було Гельсінських угод, оскільки нарада з безпеки та співробітництва в Європі відбулася лише в 1975 році. Отже, покликатися на юридичні документи, щоб легально і цілком законно боротися з порушенням прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право, – ми не могли. На той час існувала Декларація прав людини, прийнята ООН у 1948 році, але ми про неї нічого не знали. Доводилося покликатися на Конституцію УРСР. Нарікати на наслідки культу особи та тоді ще не зовсім забуті наслідки беріївщини, що вгорі начебто засуджена, а на низах потребує викорінення. Слідчі не боялися цих висловлювань, але в них не було і впевненого в своїй правоті рішучого натиску. Я прагнув як можна менше втягнути людей у цей процес. Не розповідав про матеріали, які не фігурували на слідстві, тому й свідків у мене було мало. Так, у Федора Філатова залишилося «Письмо Раскольникова до И.В.Сталина», а у Ріми Мотрук – фоторепродукція «Попіл Імперій» Юрія Клена. Прикро про це говорити, але я програвав не лише в тому, що не мав ніякого юридичного досвіду, але й тому, що не знав досконало української мови. Якщо «щиколду» від «щиколотки» я ще міг відрізнити, то значення слів «небіж» і «небіжчик» я не розумів. А слова «розмноження» і «розповсюдження» мали для мене однакове значення. Слідчим набагато складніше було б звинуватити мене у розповсюдженні, якби я знав, що це не розмноження.
На слідстві Олесь Назаренко, як мені здалося (підкреслено мною), побоявся недооцінки органами нашої діяльності. Намагався перебільшити і придати більше вагомості нашій справі, хоч нічого зайвого не вигадував, а говорив правду. Можливо, він і правий. Треба було роздмухувати справу, щоб про неї дізналося більше людей.
Перед українцями завжди стояло вічне питання – чи боротися зі зброєю в руках і загинути, чи, знаючи наперед приреченість такої боротьби, «лягти на дно», зберігаючи генофонд нації на майбутнє. Чи не ця проблема роз’єднала бандерівців і мельниківців. Подібних прикладів в історії багато. Але якби не було боротьби – не було би в історії народу і боротьби за своє звільнення від окупантів. Здавалося б, що народ змирився зі своїм пригнобленим існуванням.
Якщо мою діяльність розглядати з боку існуючої тоді влади, то вся підпільна література, що потрапляла до мене, була антирадянською, а значить для неї – злочинною. Тому на суді я визнав себе частково винним перед існуючою владою. Але за загальнолюдським поняттям вільної людини, я не бачив за собою ніякої вини.
Потім етап. У січні 1969 року нас посадили в окремі «купе Столипіна» . Куди везли – ніхто не знав. З одного боку Назаренкового «купе» знаходився я, з іншого – Валентин Мороз, а за ним – Валентин Карпенко. Ми могли між собою перекинутися деякими словами, але один одного не бачили. До розмови якось приєднався і Мороз. Назаренко через охоронця передав йому текст не висловленого свого тексту на суді. Я обурено сказав, що не треба цього роботи, тому що ми не знаємо, хто там знаходиться. З Морозом ми не були знайомі і жодного разу не чули його голосу. Привезли нас до Харкова. До «воронка» треба було переходити декілька колій. Нас вивели з вагону. Там ми вперше побачили один одного після суду. Поставили по три людини в ряд разом з «битовиками». Примусили взяти один одного під лікті. Пролунала команда : «Шаг влево, шаг вправо – считаю побегом. Стреляю без предупреждения. Шагом марш».
Помістили нас на «Холодній горі» в камерах смертників, кожного окремо. Біля стінки було підвищення з бетону, на якому доводилося спати, підклавши руки під груди, щоб не застудити легені. Через декілька днів нас відправили знову невідомо куди. Опинилися на станції Рузаївка Мордовської АРСР. Тут нас, трьох посправників, помістили у велику камеру разом з «битовиками». Там можна було лежати на дерев’яних нарах. В охоронців попросили станок для гоління, але нам дали лише одну половинку леза. Я до цих пір дивуюся, як вдалося Карпенку поголити себе і нас тією половинкою леза. На другий день нас відправили за місцем призначення. Назаренка висадили на станції Явас, а ми з Карпенком потрапили на територію тюремної лікарні, що знаходилася в кінці цієї залізничної гілки. Потім лікарню відокремили парканами і ми опинилися в концтаборі №3. Тут був повний інтернаціонал: українці, росіяни, латвійці, литовці, грузини, вірмени, євреї та інші. Тут була відносна свобода: бараки не замикалися, ходили і спілкувалися вільно. Залізнична колія, якою нас доставили сюди, відокремлювала робочу зону від житлової.
Поступово познайомився з багатьма цікавими людьми.
Стеценко, під час війни – бургомістр Краснодону, що згадується в «Молодій Гвардії» Фадєєва. Кучером у нього був вітчим Олега Кошового. Він розповідав, що трійкою коней виїздив на місце події, де молоді хлопці обікрали сигаретний кіоск (ішлося про молодогвардійців). Німці, як відомо, крадіїв не милували, деяких розстріляли і кинули в шурф. Коли Стеценку підходив час звільнення, він казав, що боїться їхати до Краснодону, тому поїде з баптистом Сафроновим у Росію і там вступить у секту, щоб його ніхто не зачіпав.
Іван Покровський бував в багатьох таборах. Всюди мав велику повагу серед політв’язнів. Казав, що тут гірші умови, ніж у таборах №11 чи №19. Якось у розмові з ним я обмовився, що дуже хотів би побачити свою справу. Яке було моє здивування, коли через деякий час він приніс мій звинувачувальний висновок, надрукований на кальці. Не знаю, як йому це вдалося, але розпитувати було не прийнято.
Левко Лук’яненко – незаперечний авторитет. Коли він ознайомився з моїм звинувачувальним висновком, вражено промовив: «І це творилося в Києві, у них під самим носом! Значить наша справа не така вже безнадійна».
Усім відомий на той час Синявський після розмови сказав: «Я считал вас екстремистами».
Валентин Карпенко роздобув десь гітару та чудово компонував, знав багато пісень, які речитативом наспівував у вільний час. Напам’ять вивчив майже всього Висоцького. Навколо нього збиралися не лише українці.
Карпенко товаришував з Миколою Тарнавським – учителем з Кіровоградщини. Ми з Іваном Губкою співали «Думи мої, думи мої» Тараса Шевченка. Також я спілкувався з Миколою Береславським з Бердянська, який 10 лютого 1969 року вчинив спробу самоспалення у вестибюлі Київського університету.
Був у дружніх стосунках з латвійцем Андрісом Метра. Пригадую, коли я розмовляв з Андрісом і росіянином Дмитром Куликовим, підійшов до нас латвієць Круклінш, що відбував строк не з політичних мотивів, і з єхидною посмішкою звернувся до мене, вказуючи на Дмитра: «Это кацап, это твой враг!». На що я відповів: «Ты сначала определи своих врагов, а потом будешь определять уже моих». В суперечку втрутився Андріс, він став на мій захист.
Я спілкувався з литовцями, латвійцями, вірменами, грузинами, росіянами, євреями. У нашому таборі євреїв було мало. Вони не вступали ні в які суперечки. Своїх розуміли без слів. Знали, що їхня прихована мета – поширення космополітизму серед інших національностей – у таборі просто не можлива. І тому ставилися як до в’язнів різних національностей, так і до адміністрації табору лояльно. Розмову намагалися спрямувати в русло демократизації суспільства, свободи слова, свободи друку, права на еміграцію.
Коли росіяни збиралися разом, то переважною темою їхніх розмов була культура. Українці на перший план ставили національне питання. Кожен хотів мати те, до чого прагнув. Росіяни, як під час революції 17-го року, так і тепер, доводили, що спочатку треба разом домогтися демократичного суспільства, а національне питання потім вирішиться само собою. Революція не вирішила національного питання. Імперія не відпустила від себе жодної нації. Навпаки, намагалася завоювати як можна більше країн. Тому, разом з демократією, на перший план необхідно ставити національне питання. Кожна країна, звільнившись від окупації, будуватиме устрій, відповідний рівневі її суспільного та економічного розвитку. З усіма людьми інших національностей я був солідарний у їхньому прагненні до свободи.
У таборі було багато людей засуджених не за політику. Їх використовував оперуповноважений. Він за пачку чаю збирав від них інформацію про розмови в таборі. «Побутовців» було менше, ніж політичних, і тому ставлення їх до нас було нормальне, навіть не було крадіжок. Коли раптом бачили, що хтось відчинив не свою тумбочку, відразу чулись окрики: «Ти що там вишукуєш? Ти що, «стукач»?»
Яких тільки розповідей не ходило в таборі. На волі не кожен мозок зміг би додуматися до такого. Але то не плітки, а висловлені з глибини вимученої душі істини. Одному «побутовцю» лікар вирізав без наркозу татуїровку «Раб СССР», що була на лобі. Коли вивозили мертвих, то черговий офіцер на прохідній, проштрикував кожний труп швайкою, щоб під мерця не замаскувався хтось із живих. Один розповідав, що в таборах, коли «побутовці» ходили в цивільному, вони в зонах утримувалися разом з жінками. До нього приходила приятелька, приносила окраєць хліба, який їй вдавалося приховати. Вони ховалися під ковдру і їли, щоб ніхто не бачив. Лише завдяки цьому він і вижив. Інший розповідав, як вартовий з вишки кинув в зону пачку чаю. Вона впала, трохи не долетівши до огорожі. Перша огорожа від табору була низенька, і тому один з засуджених насмілився забрати чай, переступивши її. Він тут же був застрелений з вишки. Так вартовий заробив собі відпустку. Одного разу ми оголосили голодовку, тому що було з вишки вбито людину, яка вдень переступила перший бар’єр дроту і стала на заволочену землю. Через три доби, нічого не домігшись, вийшли на роботу.
Мені відбувати свій термін довелося від «дзвінка» до «дзвінка».
Аналізуючи боротьбу влади з дисидентством у шістдесятих роках, я прийшов до думки, що деякі дії кадебістів були непояснюваними. Щоб вирвати з корінням постійно зростаючий «буржуазний націоналізм», КДБ у шістдесятих роках минулого століття відправляв у тюрми велику кількість людей, навіть таких, які не заслуговували на позбавлення волі. Виникає питання: чи каральні органи таким чином намагалися довести необхідність існування своєї структури, чи можливо, у вищих ешелонах влади на той час з’явилися поодинокі впливові люди, які ліберально ставилися до демократичних ідей в Україні? Вони розуміли, що в таборах не перевиховувалися, а навпаки – загартовувалися, прозрівали і ставили переконаними, національно свідомими особистостями. До того ж ці процеси набирали великого розголосу в своїй країні і за кордоном. Відомо, що найкращий спосіб чогось позбутися – це замовчування. А розголошення, навіть критичне, створює популярність і завжди дає зворотній результат. Чи не з такими ж намірами було розіслано Центральним Комітетом партії працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» у всі обласні партійні організації ніби з метою осуду? А візьмімо різку критику «буржуазного націоналізму» в пресі, звідки можна було дізнатися про людей, які борються і взагалі про події, що відбувалися. Хіба результат не той самий ? Тож, напевно, не випадковими були й легенди про «Малинові вітрила». Назаренко розповідає у своїх «Вишгородських легендах», що в інституті зв’язку міста Києва було прочитано лекцію про український буржуазний націоналізм, у який лектор із ЦК комсомолу стверджував, що у Вишгороді розкрито підпільну організацію «Малинові вітрила», яка готувала збройне повстання. Навмисне перебільшення, щоб надати ваги. Таку саму лекцію було прочитано в Харківському будинку літераторів. Для чого це було роботи, коли там мало хто знав про Київську ГЕС, не кажучи вже про «Малинові вітрила»? Для чого потрібні вигадки КДБістів про з’їзд націоналістів у Вишгороді? Зі всіх цих запитань виникає одне найголовніше питання: це була їхня помилка, чи це робилося навмисно?
Звільнили мене 17 вересня 1971 року. На волі нічим антирадянським не займався, але це не була «Бочка Діогена», як я відповів Лук’яненку на питання: «Чим займався?», коли зустрілися у 1989 році на Олегівській вулиці.
Через деякий час відвідав Оксану Мешко і записав власноруч «Лист до І.Вільде» Левка Лук’яненка, який вивчив напам’ять ще в таборі. До речі, з О.Мешко доводилося зустрічатися часто. Я їй допомагав у господарстві. Потім цей «Лист до І.Вільде» переписав Івану Світличному і залишив йому деякі свої вірші. Я просив його переписати своєю рукою, щоб мій почерк ніде не значився. Після арешту Івана Світличного мене викликали в КДБ. Про «Лист» розмов не було. Можливо, він до них не потрапив. Але про вірш «Злива в Карпатах» слідчий, показуючи його мені в оригіналі, намагався дізнатися, хто його автор і як він потрапив до Світличного. Просив пояснити зміст таких рядків:
«На Говерлі здригнулася корона,
Як уздріла гору мертвих тіл –
Це мітла пролетіла червона,
Що розкраяла небо навпіл.
Не злякалися бурі по селах,
Люди в ліс потяглися возами…
Тріснув гнівом наповнений келих
І заплакало небо сльозами».

Запитав: «Чи не йдеться у вірші про «червону мітлу», коли Червона армія вимітала з Західної України німецьких прислужників? І чого це люди в ліс потяглися возами?» На що я відповів: «В поезії кожний бачить те, що він хоче бачити. Я в «червоній мітлі» побачив блискавку, а люди спішили скласти сіно, щоб не намокло. Якщо ви побачили щось інше, це ваша справа». Хочеться сказати, що в поезії на той час поширювався символізм, настільки зближений з реальністю, що описані реальні факти говорили самі про себе. Але кинути докір авторові ніхто не міг. З цього приводу анекдот. Іде п’яний вулицею і кричить: «Цар дурак». З’явилися поліцейські: «Ти що ж так на нашого царя батюшку?». «Так я ж не на нашого», – відповів той. – «Не викручуйся. Раз дурак – значить наш». І кинули п’яного в каталажку. У таких творах кожний читач ясно бачить критику існуючого ладу, але докорити авторові, що цей лад і є совєтський, не міг. Якби хто наважився звинуватити автора, тим самим він визнав би абсурд суспільних відносин, описаний в творі, радянським. Правда, з’явилися й такі, що свою сутність настільки ретушували символікою, що лише сам автор міг знати, про що йдеться в творі. Такі твори не заборонялися. Слідчий склав протокол, в якому зазначив, що я вірша пояснити не зміг. Це ставить під сумнів моє авторство. Ось так і вивчай історію з протоколів КДБ. На пропозицію працювати в КДБ – я відмовився. Жартома сказав: «Ви ж мені генерала не дасте, а стукачем – не буду». В кінці протоколу він додав про нерозголошення розмови і примусив мене підписати. Більше мене в ці органи не викликали, але слідкували декілька років. І цього не приховували. Якось (уже минуло багато років) головний енергетик заводу дитячих колясок, де я працював електриком, пожалівся, що не знає, що писати про мене в КДБ. Розповів, як йому пропонували напроситися до мене в гості з пляшкою, щоб вивідати, чим я дихаю.
До і після перебудови, нового мислення, гласності, я не пропускав жодного масового зібрання біля пам’ятника Т.Г. Шевченку, на майдані біля Республіканського стадіону, на Софійській площі та на Майдані Незалежності. Під час помаранчевої революції виносив на майдан харчі і одяг.
Помаранчева революція перемогла завдяки патріотизму людей. Ці почуття навмисне замовчувалися, і сьогодні замовчуються, а події, що відбувалися на той час на Майдані, намагаються подати як боротьбу кланів за владу. Правда, деякі клани патріотизм людей використовують у своїх цілях. Сьогодні не треба ставити на особистості. Як у Ющенка, так і в Тимошенко є багато людей, на яких не можна покластися. Якщо якийсь діяч говорить, що він зробив правильний вибір, коли його обранець переміг на виборах, то цей діяч не має ніяких переконань. Його ціль вгадати, хто прийде до влади, на кого поставити. Ним керує в душі своя ідеологія, яка пізніше реалізується через владу та збагачення. Дивно сьогодні чути, коли мусолиться думка: навколо якої ідеї об’єднуватися. Декому хотілося б об’єднатися навколо ідеї знищення української мови, навколо тимчасового покращення життя за рахунок втрати суверенітету, чи, можливо, навколо ідеї руйнації України. Але ж об’єднання українського народу можливе лише навколо національної ідеї. Патріотизмові – альтернативи немає. Ніколи українські націоналісти-патріоти не ставили свою націю вище за інших. Вони лише намагалися підняти свій народ-мученик з колін і поставити в рівень з іншими народами. Проти такої ідеї виступають шовіністи, космополіти, «п’ята колона», яничари та упереджені особистості.
Для розбудови української державності потрібна міцна українська влада. Демократично прийняті закони повинні виконуватися безвідмовно. Хто їх ігнорує – притягати до відповідальності. Якщо демократично прийняті закони не виконуються, то це вже не демократія, а анархія.
Коли в трикутнику всі кути тупі, то необхідно міняти законодавчу, виконавчу і судову владу. Бо виходить так, як каже Тетяна Коробова (кореспондент «Вечірніх вістей»), що наша влада має три голови, як змій Горинич. Коли одна голова чогось переїсть, то всім трьом погано. Тому що шлунок у Горинича один, а у влади одна Конституція. Зараз існує загроза втрати незалежності. Після сумнівного меморандуму, коли була оголошена амністія попередній владі, всі антиукраїнські сили повилазили з нір і вчинили антиукраїнський переворот.
Після помаранчевої революції люди зітхнули, думаючи, що боротьба за національне звільнення нарешті скінчилася. Залишилося вирішити лише соціальні питання. Та, як бачимо, боротьбу треба продовжувати, щоб справу Незалежності довести до кінця.
Діяльність Вишгородської групи майже не відома. В засобах масової інформації за десятки років не з’явилося жодної статті про дисидентство у Вишгороді. Лише зовсім недавно «Вишгородські легенди» Олеся Назаренка вперше торкнулися цих питань.
Вважаю, що діяльність Вишгородської групи заслуговує більшого висвітлення.

Кондрюков В. О.
Грудень 2006 року. м. Київ
Редакція В.Овсієнка 28 травня 2007 року.
Редакція автора 19 червня 2007 року.
Знаків 45.723