ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ
author: Каплун Володимир
ШЕВЧЕНКО ОЛЕСЬ ЄВГЕНОВИЧ (нар. 22.02.1940, м. Сквира Київської обл.).
Журналіст, учасник національно-визвольного руху, політичний діяч.
Батько Ш. – Шевченко Євген Степанович (1898-1989) – учасник Громадянської, Фінської і Другої світової воєн, офіцер-зброяр, уродженець Києва, закінчив заочний Московський фінансовий інститут, у КПРС не був, бухгалтер. Мати – Шевченко Лідія Петрівна, народилася 1907 в Польщі, переїхала в м. Кагарлик 1914, кравчиня, померла 1999.
З 1957 р. працював у колгоспі в с. Бровки Житомирської обл., вчився в технічному училищі в Києві, працював електриком. З 1960 до 1969 Ш. навчався на факультеті журналістики Київського держуніверситету. 1961-64 – служба в армії. Працював літредактором у рекламі, референтом відділу преси Українського товариства культурних зв’язків з зарубіжними країнами, з 1969 до арешту в 1980 – відповідальний секретар редакції “Українського біохімічного журналу” АН УРСР. Із дружиною Шевченко Лідією Миколаївною 1947 р.н. має двох дочок – Мечислава 1967 р.н., канд. архітектури, наук, співроб. Ін-ту урбаністики Унів-ту Вінніпег, Канада; Ярослава 1973 р. н., концертний виконавець, скрипка, педагог.
У 60-х рр. Ш. – учасник студентських протестів проти дискримінації української мови. Поширював самвидав. У 1973 – один з організаторів нелегального “Об’єднаного революційного фронту”, який проіснував понад рік, не бувши виявленим.
1973-1975, після арешту В.ЧОРНОВОЛА, Ш. разом з С.ХМАРОЮ, а згодом і В.ШЕВЧЕНКОМ, брав участь у підготовці 7/8, 9 і 10 випусків “Українського вісника”. Фотоплівка з випуском 7/8 була передана на Захід, де журнал вийшов друком, був перекладений англійською мовою і став одним із найважливіших джерел історії репресій середини 70-х років. Випуск № 9 не вдалося передати на Захід. Упродовж кількох років видавцям удавалося залишатися невиявленими КГБ завдяки, можливо, тому, що вони раніше відкрито не брали участі в національно-демократичному русі.
Ш. створив громадський фонд допомоги дітям українських політв’язнів. У 1976 дав згоду О.МЕШКО працювати неоголошеним членом Української Гельсінкської групи (УГГ), контактував з Московською Гельсінкською групою.
Ш. був заарештований 31.03.1980 в Київській міській лікарні № 3, де лікувався у зв’язку з загостренням виразки дванадцятипалої кишки. Упродовж слідства йому відмовляли в медичній допомозі, хоч мав хворе серце і болі в шлунку. 05.04.1980, на Великдень, під час допиту у слідчому ізоляторі КГБ стався серцевий напад, знепритомнів. Викликали “швидку допомогу”. Ш. подав заяву в прокуратуру зі скаргою на вкрай жорстокі методи слідства, на яку не дістав відповіді. Після того, як Ш. помітив, що в його однокамерника після ранкової каші заплітаються ноги, а сам Ш. став з невідомої причини втрачати пам’ять, він зрозумів, що його „готують” до експертизи у психіатричній лікарні, і тому від 10.04 Ш. почав давати покази і підписувати формулювання слідчого в межах пред’явлених йому показів інших допитаних.
Справу Ш., С.ХМАРИ і В.ШЕВЧЕНКА (в 16 томах) розглядав Львівський обласний суд 15–24.12.1980. У напівпорожній залі було кілька родичів підсудних (їх допустили тільки на четвертий і п’ятий день засідання, після допиту як свідків). Більше нікого, хто намагався б зайти до зали, не було.
Підсудному Ш. пред’явили звинувачення з багатьох епізодів: збирання, зберігання та розповсюдження документів (зокрема, віршів А.ЛУПИНОСА та біоґрафічної довідки про нього) і передача їх С.ХМАРІ для включення в УВ, контакти й обмін матеріалами з О.МЕШКО, Н.СВІТЛИЧНОЮ, В.ШЕВЧЕНКОМ та ін.. В останньому слові Ш., щоб надати своїм неповним показам вигляду щирих, розкаявся у своїй діяльності і висловив готовність зробити відповідну заяву для преси за умови спільного її обговорення підсудними. Суд засудив Ш. до 5 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму та 3 р. заслання за ч. І ст. 62 КК УРСР. Касаційний суд залишив вирок без змін, за винятком одного епізоду, що значно пом’якшило звинувачення посправника – Віталія ШЕВЧЕНКА, хоч не пом’якшило вироку. Однак розлогої касаційної заяви Ш., якою він відкидав і звинувачення, і судовий процес, у Касаційному суді в Києві навіть не було згадано.
У першій половині травня 1981 Ш. взяли на етап, у Харківській пересильній тюрмі тримали у камері смертників. 04.06 прибув у табір ВС-389/36, с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.. У таборі він брав участь у всіх групових акціях політичного протесту. Багато разів його позбавляли ларка, побачень, саджали в карцер і ПКТ („помєщєніє критого тіпа” – найсуворіша табірна тюрма).
04.09.1982 р. наглядачі здерли з застудженого Ш. куфайку і викрутили при цьому хвору руку. На захист Ш. в таборі розпочався загальний страйк політв’язнів. За це Ш. кинули в карцер, де тримали 66 діб, даючи їжу один раз на дві доби, не виводячи на роботи. Це був своєрідний каральний рекорд в СРСР. Після цього Ш. перевели в ПКТ, звідки перед Новим роком етапували в Київ. У камері слідчого ізолятора КГБ полковник Гончар повідомив Ш., що його дружина Лідія перебуває в лікарні в безнадійному стані як онкохвора. Кагебіст запропонував Ш. подати прохання про помилування, щоб залишитися виховувати своїх дітей, а спершу відзначити в камері Новий рік, як Ш. побажає. Усі пропозиції Ш. відхилив. Тоді до нього привели стареньку матір і його дітей. „Діти, хто вам потрібен – тато чи ганчірка, об яку вони витиратимуть ноги?” – „Тато...” – сказала старшенька. Ш. був етапований у табір № 37 (сел. Половинка Пермської обл.). У зоні Ш. був кинутий у ПКТ, де працював у три зміни зі священиком Глібом Якуніним і вченим-фізиком Юрієм ОРЛОВИМ. Згодом з’ясувалося, що в дружини Ш. онкозахворювання не було.
До закінчення 5-річного ув’язнення на Ш. були готові матеріали для нового засудження (про це йому повідомив начальник загону), але смерть Черненка і непевна політика Горбачова завадили цьому.
Заслання відбував у Казахстані, в аулі Жаскайрат на південних пісках Гур’євської обл.. 04.05.1985, о третій годині ночі, в сторожку буддільниці радгоспу Жаскайрат, де ночував Ш., увірвалися двоє п’яних з ножем. Ш. вдалося вискочити і сховатися в темряві. Пізніше виявилося, що один був місцевий – Житобай, другий – кримінальник-рецидивіст Ісаєв, який полишив місце заслання (за 30 км) і прибув у Жаскайрат “для знайомства” з Ш. На ці дні травневих свят місцевого міліціонера перевели на чергування в інший аул. Розглядаючи заяву Ш., прокурор Кзилкогінського району погрозливо повідомив Ш., що в нього є підстави вважати, що порізані біля буддільниці першотравневі гасла – це антирадянська акція Ш. Тому Ш. мусив відкликати свою заяву.
Звільнений від заслання 30.04.1987 за ініціативою нового кремлівського керівництва.
В 1987 Ш. працював землекопом у Подільській археологічній експедиції, згодом – відповідальним секретарем „Українського біохімічного журналу”. Ш. один із засновників і лідерів Українського культурологічного клубу (УКК). 26.04.1988 УКК організував мітинг, присвячений другій річниці Чорнобильської катастрофи, за що Ш. був заарештований на 15 діб і утримуваний без виведення з камери. Протягом 1987-1988 УКК за активної участі Ш. провів чимало резонансних публічних заходів у Києві і став фактичним детонатором майбутніх революційних подій в Україні.
У липні 1988 на русанівському шкільному стадіоні відбулися установчі збори Київської філії Української Гельсінкської Спілки (УГС), де, на пропозицію Вячеслава ЧОРНОВОЛА, Ш. обраний її головою. Наприкінці липня 1988, у день призначеного УГС пікету на площі Жовтневої Революції за звільнення з місць позбавлення волі решти політв’язнів – Л.ЛУК’ЯНЕНКА, М.ГОРБАЛЯ, Ю.БАДЗЯ, Б.КЛИМЧАКА та інших, 16 активістів УГС були схоплені опергрупами поодинці в різних місцях Києва і вивезені за межі міста. Ш. висадили з машини в лісі на Чернігівщині, за 10 км від автобусної траси. Згодом один з опергрупи, звільнений з МВС, зізнався, що мав наказ знищити Ш.
Талановитий лідер і блискучий оратор, Ш. був організатором і ведучим численних мітингів та маніфестацій. Зокрема, 19.11.1989 Ш. був координатором небаченої в Києві 20-тисячної похоронної процесії перепоховання Василя СТУСА, Юрія ЛИТВИНА, Олекси ТИХОГО; 07.11.1994 Ш. був організатором і керівником не санкціонованої владою 14-тисячної Скорботної ходи пам’яті жертв комуністичного режиму по Хрещатику та несанкціонованого мітингу на пл. Жовтневої Революції; Ш. ініціював традицію Урочистої ходи „Борітеся – поборете!” щороку 22 травня від Шевченківської церкви, відновленого храму Різдва Христового на Поштовій площі, до пам’ятника в парку Тараса Шевченка; ініціював традицію щорічного відзначення у столиці України 27 серпня дня народження Івана Франка біля його погруддя поруч із драмтеатром і 29 вересня дня народження Михайла Грушевського біля його пам’ятника поруч з будинком колишньої Центральної Ради. До речі, дружина і дочки Ш. є прямими нащадками роду Грушевських.
У виборчій кампанії 1990 Ш. був висунутий кандидатом у депутати Верховної Ради України загальною конференцією викладачів і студентів Київського університету ім. Т. Шевченка, на якій у другому турі таємного голосування переміг ректора університету В. Скопенка. 18.03.1990 Ш. обраний депутатом Верховної Ради України від Голосіївського округу (м. Київ). Працював у комісії з питань державного суверенітету, входив до фракції „Народна Рада”. На наступних виборах, 1994 р., Ш. запропонував у своєму окрузі висунутися молодому політикові В.Чемерису, а сам пішов у Таращанський округ, щоб вступити в протиборство з лідером комуністичної „групи-239” О.Морозом: „Ми настільки протилежні політики, що не можемо бути в одній Раді: або я, або він”. Проте тут у другому турі перемога була присуджена О.Морозу.
З 1990 до 1995 Ш. – член Проводу Української республіканської партії (УРП), заступник її голови, голова Київської організації. Був членом Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патріархату, головою Українського Православного Братства Андрія Первозванного. Член ОУН з 1995, заступник голови ОУН Миколи Плав’юка (1997-2000). З 1997 – член Центрального Проводу Народного Руху України, Українського Народного Руху, Української Народної Партії.
У жовтні 2002 р. нагороджений Почесною Грамотою Верховної Ради України, 26.11.2005 – орденом „За заслуги” ІІІ ступеня; 8.11.2006 – орденом «За мужність» І ступеня, 18.11.209 – орденом Свободи.
2.04 2016 р. очолив новостворену громадську організацію «Ветеранське об’єднання Українська Гельсінська Спілка».
Бібліоґрафія:
І.
Етноцид українців в СРСР / Редактор Олесь Шевченко // Український вісник. – Випуск 7-8. – Самвидав, 1974.
Наша цель – суверенная Украина // Форум. – Мюнхен, 1989. – №20. – С. 40-49.
Четыре года перестройки. Итоги. Ответы на вопросы журнала // Форум. – Мюнхен, 1989. – №21. – С. 9-13.
Украинское хельсинкское сообщество будет партией // Форум. – Мюнхен, 1990. – № 22. – С. 39-44 с фото.
Як звемося, хто ми є. – Розмову вів Георгій Мамолат. // Молода гвардія. – 1990.– 25 лютого.
Україна та ОУН в сьогоденні. //Розбудова держави. – 1996, № 11. – С. 5-9.
Я гордий з того, що народився українцем. – Інтерв’ю взяв Тарас Захарук. // Час – Time. –1996. – 2 серпня.
Інтерв’ю 21.10. 1998 р. http://archive.khpg.org/index.php?id=1362779377&w
Лук’яненко Левко. Незнищенність / Редактор і упорядник Олесь Шевченко. – Київ: Видавництво “Діокор”. – 2003. – 93 с.
Белинский Владимир. Открытие Великороссии. Роман-исследование /Общая редакция, оформление, название, послесловие – Олесь Шевченко. – Киев: Издательство “Диокор”. – 2004. – 240 с.
Київська весна. Документально-публіцистичне видання / Упорядник, редактор, автор Олесь Шевченко. – Київ: Видавництво імені Олени Теліги. – 2005. – 578 с.
Українська Гельсінкська Спілка у спогадах і документах. Упорядник і головний редактор Олесь Шевченко. – К.: Ярославів Вал, 2012. – 816 с.
ІІ.
Вісник репресій в Україні. Закорд. предст-во Української Гельсінської групи. Ред.-упоряд. Н. Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1980: 5-8, 9-19, 9-33, 10-7; 1981: 1, 2, 3, 5-17, 6-26, 7, 8-52, 9, 11, 12; 1982: 2-24, 3-16, 4-13, 4-16, 6-26, 7/8-19, 10-29; 1985: 4-19, 9-37, 10-41.
ХТС. – Нью-Йорк. – 1980: вып. 56, с. 68; вып. 57, с. 58; 1981: вып. 60, с. 54-61; 1982: вып. 62, с. 74,132; 1983: вып. 63, с. 82, 177-183; вып. 64, с. 75-81.
Вести из СССР. – 1983: 1, с.13; 1987: 3, с.1 (поступили сведения о предложении ему написать заявление о помиловании; отказался); 9, с. 1; 19/20, с. 53; 1988: 7/8, с. 43; 9, с. 21; 14, с. 2; 17/18, с. 57; 23, с. 18; 1989: 23/24, с. 8; 1990: 3, с. 38; 4, с. 9; 1991: 3, с. 1; 7, с. 1.
МС. – Вып.45/81. – АС №4497: Сообщение о… о п/з Перм.лаг. №36 Олесе Шевченко… 2-й пол. сент. 1981.
МС. – Вып.11/83.- АС №4873, 10 п/з (Г.Алтунян и др.): "Открытое письмо Президенту США… Р.Рейгану"… – Перм.лаг. №36, весна-лето 1982.
Biographical Dictionary of Dissidents in the Soviet Union, 1956–1975. – Martinus Nijhoff publishers. – Hague/Boston/London, 1982.
Краминова Наталья. Возвращение из диссидентов. Политический портрет. // Московские новости. – 1989. – 22 октября. – № 43 (3395).
Лук’яненко Левко. Слово про побратима // Українське слово. – 1994, № 11(2707).– 17 березня.
Когут Орест. Просто українська біографія // Самостійна Україна. – 1994. – 23 – 28 лютого. – № 6 (107).
Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – Київ: Либідь, 1995. – С. 147.
Русначенко Анатолій. Національно-визвольний рух в Україні. – Київ: Вид-во ім. О. Теліги. – 1998. – С. 193, 194.
Malinovski Boleslav. Oles Shevchenko. // WHAT’S ON. – 2005. – August. – No. 29. – P. 58.
Malinovski Boleslav. Return to the GULAG. // WHAT’S ON. – 2005. – December. – No. 45. – P. 38 – 41.
Українська Гельсінкська Спілка у світлинах і документах (1988 – 1990 рр.) / Концепція і упорядкування Олександра Ткачука. – К.: Смолоскип, 2009. – 224 c.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 2. – Харків: Харківська правозахисна група; „Права людини”, 2006. – C. 829–834. http://archive.khpg.org/index.php?id=1184522126
Рух опору в Україні: 1960 – 1990. Енциклопедичний довідник / Передм. Осипа Зінкевича, Олеся Обертаса. – К.: Смолоскип, 2010. – С. 718–720; 2-е вид.: 2012 р., – С. 809–810.
Володимир Каплун. Харківська правозахисна група. 29.08.2006. Останнє прочитання 27.07.2016.
Фото В.Овсієнка: Олесь Шевченко в приміщенні карцеру зони № 36. Вересень 2005 р.
It may be interesting for you
Дослідження
«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров
Інтерв’ю
До 90-річчя Михайлини Коцюбинської
Дослідження
Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант
Події
Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова
Дослідження
Особистість проти системи. Любов Крупник
Події
Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко
Спогади
О Ларисе Богораз. Евгений Захаров
Dissidents / Ukrainian National Movement
SERHIYENKO Oles (Olexandr) Fedorovych. Vasyl Ovsiyenko
Дослідження
Спогади
Лекція гідності. Тимофій Гаврилів
Події
Звернення до Президента України. Василь Овсієнко
Спогади
ОДИН ІЗ НЕСКОРЕНИХ. ВАСИЛЕВІ БІЛОУСУ – 90. Матвіюк Кузьма
Праці дисидентів
БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович
Інтерв’ю
ҐУРДЗАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.
Спогади
СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ
Спогади
Всесвіт за колючим дротом (про нову книгу Мирослава МАРИНОВИЧА). Інна Сухорукова
Інтерв’ю
СЕРГІЄНКО Олесь про Василя СТУСА
Спогади
НА ГРАНІ. Оксана МЕШКО. СЕРГІЄНКО Олесь
Праці дисидентів
МОЛОДА ПОЕЗІЯ В УКРАЇНІ 1960-1963 рр. І ЇЇ РОЗГРОМ. ЗІНКЕВИЧ ОСИП