НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ

 301106.08.2007

author: Назаренко О.Т., підготував В.Овсієнко

Олесь   Н а з а р е н к о.   Вишгородські   легенди
На будівництво Київської ГЕС я прибув весною 1962 року. Не заробітки приваблювали ме-не на велику будову. Тоді мені уявлялося, що на берегах сивого Дніпра Україна ще не зрусифіко-вана, що там ще має пульсувати українське життя, а можливо, – тішив себе думкою, – там ще тепліє дух нескореної нації. До війни в Донбасі, звідки я родом, наші люди ще не соромилися бути українцями, трималися окремішно від москалів. Найстарше покоління нагадувало собі, що вони козацького роду, а серед дітей ніхто не хотів бути кацапом, кат-цапом.
Щороку з першим снігом розпочиналися сніжкові війни між школярами українських та ро-сійських шкіл, які інколи переходили в кам’яні баталії. Серед наших людей назва "кацап" асоцію-валася з брудними п’яницями, з брутальними матюкальщиками. Після війни україномовний Донбас став швидко занепадати духом. Українська мова втрачала свою перевагу. Молоде поколін-ня не хотіло жити неперспективним життям і наввипередки кинулося вивчати "прогрессивний язик", щоб ніхто не міг обзивати „неотесаним хохлом”.
Рік 1950 для українців Донбасу став катастрофічним. Умістах і робітничих селищах всі шко-ли, начебто на прохання батьків, були переведені на російську мову викладання. Мій батько, з яким я часто вів політичні дискусії, одного разу висловив думку, чому наші люди так різко змінили свої переконання. Бо після війни, коли СРСР переміг свого найсильнішого ворога – німецький фашизм, люди зневірилися у своїх багатолітніх сподіваннях, що ненависна їм совєцька влада скоро впаде. Батьківська наука стала для мене дороговказом, бо я на власні очі бачив, як змінилися українці. До війни вони плювали на партійні празники, а вже в кінці п’ятдесятих років – на початку шістдесятих почали святкувати колись бандитські празники і навіть любити владу. Моя рідна Ясенувата, де я виріс, стала для мене чужим, задушливим містом.
Тож я й вирішив виїхати в пошуках кращої долі. Ніяк не хотілося вірити, що вже перевелися українці, що немає серед них порядних людей, яким не байдужа доля вимираючого народу. Любов до України влилася мені в душу ще в дитинстві, коли батько не раз розказував про невмирущу славу запорозьких козаків. А він, ще будучи підлітком, начитався творів популярного на той час письменника Андріяна Кащенка. (У тій книжці не знаю чому написано Кощенко, а не Кащенко.)
До Вишгороду на ГЕС з’їхалося ціле море молодих людей. Та серед цього людського кипіння мені цілих два роки не вдавалося знайти собі друзів по духу. Прибулі на будову хоча й розмовляли українською мовою, але зовсім не розуміли трагедії свого народу. Їхні думки і помисли спрямовувалися лише на добрі заробітки. Проте не хотілося втрачати надії, і я продовжував шукати друзів.
З перших днів, як тільки приїхав на ГЕС і влаштувався на роботу, я звернув увагу на рукопи-сну газету доволі великого розміру, писану українською мовою. В Донбасі такого дива ніде не зустрічав. Від читачів довідався, що її випускає подружжя Чорноволів. Хоча мені дуже хотілося познайомитися з цими омріяними людьми, але я не міг пересилити своєї вдачі, бо від природи був і соромливим, і нерішучим. Проте газета довго не проіснувала. Серед робітників поширилися чутка, що в бюро комсомольської організації ГЕС викрито замаскованого українського буржуазного націоналіста, який випускав шкідливу газету. Я тоді не міг і подумати, що подібні чутки у Вишгороді матимуть свою історію і, як снігова грудка, із року в рік обростатимуть все новими і новими вигадками, що про вишгородських націоналістів заговорить вся Україна.
З першим своїм побратимом Василем Кондрюковим я познайомився через сусіда по кімнаті, де ми разом знімали ліжка для помешкання. Він признався мені, що на їхній виробничий дільниці є робітник, який створив „Комітет справедливих комуністів”, він діє таємно. Василь виявився також родом із Донбасу, розмовляв російською мовою, але вважав себе українцем. Проблемою української нації ніколи не турбувався, але зумів швидко зрозуміти, бо на власні очі бачив, як відбувалася русифікація на Донеччині. Я тоді зумів його переконати, що хороших комуністів не може бути, всі вони перебувають на державній службі великоросійського імперіалізму, виконуючи жандармські функції – придушувати дух поневолених народів. Так ми подружилися, і він став першим моїм однодумцем.
Нам недовго довелося варитися у своєму власному соку. Сам Бог не дав зачахнути нашим намірам і послав нам Володю Комашкова, також робітника, який близько знався з В’ячеславом Чорноволом – вони жили в одному бараці. Володя став приносити нам вірші Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Миколи Холодного, Ліни Костенко та прозаїчні спогади про пережите Петра Панча. Ці спогади автор дозволяв читати друзям тільки в його присутності. З трудом вдалося винести їх з його дому тільки на одну ніч, щоб дочитати працю. Хоча там не було нічого кримінального, але письменник, наляканий кривавою радянською системою, тремтів за своє життя до самої своєї кончини. За одну ніч довелося мені зазняти на плівку грубеньку машинописну книжку.
Так поступово до наших рук стали надходити і книжки, видані за кордоном. Щоб розширити виробництво, я придбав друкарську машинку "Москва". Василь Кондрюков на Вітряних Горах у Києві знайшов платну друкарку Ларису Панфілову (Філатову. – В.О.), яка запросила по двадцять копійок за друкований аркуш. Та коли вона почала працювати, їй сподобалися наші матеріали і вона відмовилася брати плату, сказавши, що за правду грошей не бере. У неї переховувалися всі використані фотострічки і деякі фотовідбитки на папері. Цей матеріал ми з Кондрюком називали своїм архівом.
Можливо, зараз мало хто знає, яка література пройшла через наші руки. Назву лише ті, які запам’яталися. Це Дмитро Донцов – "Націоналізм", Юрій Клен – "Попіл імперії", поезії Євгена Маланюка, Юрія Липи –"Українська раса", Пилипа Орлика – "Вивід прав України", Проніна – "Українська політика і політика Москви", „Збірник на пошану вчених, знищених більшовицькою Москвою”, Валентина Мороза – "Репортаж із заповідника імені Берія", Святослав Караванський – "Українська освіта в шовіністичному зашморгу" та інші його заяви на захист української мови, В’ячеслава Чорновола – "Правосуддя чи рецидиви терору?", "Лихо з розуму, або Портрети двадцяти злочинців", Івана Дзюби – "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та інші. Одного разу Володя Комашков приніс мені рукопис "З приводу процесу над Погружальським" і попросив переписати статтю друкованими літерами та зняти на плівку для передачі за кордон. Я виконав це прохання, але зробив зауваження, що текст потребує редагування, бо непристойно буде в такому вигляді пускати документ у люди, де є такі слова як "бандити" та "партійна свинота".
Наступного разу Комашков приніс мені відредагований Славком Чорноволом текст. Володя тоді сказав, що автором документу є Борис Антоненко-Давидович, який багато років нізащо страждав у таборах і тому в такій різкій формі написав про процес. Хто був справжнім автором статті, яка пробудила творчу інтелігенцію до опору, мені докладно не відомо. Після спалення бібліотеки творча молодь була вкрай обурена диким вандалізмом радянської системи і готова була вирушити в наступ на огидну партійну диктатуру.
Я тоді відвідував республіканську літстудію "Молодь" і відчував серед присутніх цей приплив ненависті. Пізніше, коли я попав за ґрати, документ про спалення бібліотеки мене найбільше лякав. Слідчий, майор М.Коваль, став страхати мене закордонною газетою, де були мої фотознім-ки цього тексту з виправленнями моєю рукою. Слідчий тоді говорив: "Ви не хочете назвати людей, які потягнули вас на шлях антирадянської діяльності, жалієте їх – а вони вас не пожаліли, використали і кинули під танк. Тепер будете відповідати." Мені тоді думалося, що слідство може пришити мені шпигунство. Я твердо стояв на своєму – що відбитки робив для себе, для своїх друзів, а як один із них попав за кордон, мені невідомо. Мої покази було легко спростувати, бо в нашому архіві цієї плівки не було. Але слідство не здогадалося так повернути справу.
До нашої вишгородської групи поет Володимир Забаштанський не входив, але він у нашій справі не був сторонньою людиною. Хто мене з ним познайомив, я вже не пам’ятаю. Він писав гарні вірші, друкувався, навчався в університеті на філфаці і вів літературну студію "Січ". Володя з юності був покалічений вибухівкою, повністю втратив зір, обидві руки. Наші хлопці з Вишгорода частенько їздили до нього на Поділ поспілкуватися з ним, послухати його нові вірші. А я привозив для нього самвидавську літературу.
Одного разу Забаштанський нам заявив, що хоче побачити ГЕС. Ми були вражені таким ба-жанням. Побувавши в Вишгороді, він залишився дуже задоволений, начебто на власні очі побачив будову. Саме через нього студентська молодь прагнула встановити дружні контакти з гесівськими робітниками. Одного разу Забаштанський запропонував мені владнати угоду з комсомольською організацією провести у Вишгороді літературний вечір та концерт художньої самодіяльності. Секретар комітету комсомолу Василь Пчолкін з радістю прийняв пропозицію і призначив день приїзду студентів, але через два дні сповістив мене, що партком забажав попередньо ознайомитися з програмою вечора. Я привіз Пчолкіну такий документ, але він не влаштовував партійне начальс-тво, воно поставило нові умови: щоб декан факультету взяв на себе письмову відповідальність за вечір, завірену печаткою університету. Студенти були вкрай обурені і відмовилися проводити літературний вечір. Це дало привід ще більше ширитися чуткам про легендарну ГЕС. Вперше я почув цей вислів від молодої поетеси Надії Кир’ян, яку на той час виключили з університету за націоналістичні переконання. Вона писала гарні вірші, друкувалася в альманасі "Вітрила" і видала свою першу книжечку. Вона разом з Марією Овдієнко працювала робітницею в Ботанічному саду, вони разом читали самвидавську літературу, яку я приносив для Марії. У Кир’ян була вилучена фотокопія "З приводу процесу над Погружальським".
На суді як свідки ці дівчата вели себе героїчно. Надійка стверджувала, що цей кримінальний документ упав у їхню кімнату з неба, що вона не покладається на свою пам’ять і не хоче говорити неправду.
Не знаю, з яких міркувань Володимир Комашков ні разу не запропонував мені познайомити-ся зі Славком Чорноволом. Та я й не дуже прагнув попасти в коло його друзів, бо вважав себе ще слабо інтелектуально підготовленим і боявся сконфузитися перед грамотними людьми. Тільки в 1967 році ми близько побачилися на вечорі з нагоди дня народження Людмили Шереметьєвої-Дашкевич, яка на той час мешкала у Вишгороді. Чорновіл не виявив бажання підійти і познайоми-тися зі мною. На противагу Славкові, інакше поступив Іван Світличний. Коли Чорновіл був уперше заарештований, Світличний приїхав у Вишгород і забажав зі мною познайомитися. Комашков улаштував нам зустріч у лісі. Я хвилювався, сподіваючись на якусь непосильну для мене розмову, але він про справу і мої політичні переконання не питав, а тільки хотів дізнатися, звідки я родом, хто мої батьки, ким працюю на ГЕС і на якому факультеті навчаюся в університеті.
За чотири роки моєї так званої антирадянської діяльності у Вишгороді створилася ціла група однодумців. З Олександром Дробахою, вчителем української мови, я познайомився десь у 1964 році. Від когось він дізнався, що на бронвахті проживає людина, яка має музей. Олександр разом зі своїм другом Віталієм Рєзніком прийшов познайомитися зі мною. У моєму так званому музеї під ліжком зберігалося два шматки бивня та ціла купа кісток мамонтів, ріг носорога, кістяна жіноча шпилька для волосся грубої роботи – мабуть, також із кам’яного віку, та кам’яний нашийний хрестик. Усі ці експонати були вимиті земснарядом при будівництві ГЕС.
Окрім Комашкова, Кондрюкова та Дробахи, до Вишгородського товариства входили Вален-тин Карпенко, який працював майстром на будові, Богдан Дирів та Василь Ґедзь – електрики на земснарядах, робітники Петро Йордан та Іван Гончар із села Гаврилівка. З Миколою Пономарен-ком ми навчалися на одному курсі, а Марія Овдієнко працювала в Ботанічному саду. Василь Ґедзь, наприклад, брав у мене літературу не тільки для себе, а й для свого брата, який працював на партійній роботі в середній ланці в ЦК КП України. Микола Пономаренко також працював у ЦК на робітничій посаді, кур’єром у господарських справах. Він познайомив мене з вартовими і мав право заходити в приміщення ЦК без перепустки, і я мав доступ. Микола хвалився, що він довіряє деяким вартовим читати самвидав. Одного разу він приніс мені унікальну книжку "Українці" і розказав, як йому вдалося приховати її в пазусі, коли він під наглядом коменданта спалював цеківські папери та книжки. Цю книжку через Комашкова я передав Вячеславу Чорноволу для ознайомлення. Як склалася її доля, мені невідомо.
Олександр Дробаха серед нас усіх був найбільш ерудованою людиною. Від нього ми навчи-лися розуміти справжню поезію і самі пробували писати вірші. Себе він вважав геніальним поетом і був упевнений, що стане першим в Україні нобелівськім лауреатом. 
Всю самвидавську літературу, яку я виготовляв, він з охотою читав, але від себе ніякої ініціативи в розмноженні і поширенні не проявляв. Олександр вважав, що моя робота є малоефективною справою, яка не приведе наш народ до національного відродження, а тільки велика поезія світового рівня зуміє вивести Україну з московської неволі. На цьому ґрунті в нас інколи виникали суперечки.
У Вишгороді Дробаха організував літературну студію "Малинові вітрила". Та йому не довелося довго попрацювати на цій шляхетній ниві, навчаючи молодь пізнавати поетичне ремесло. Партком ГЕСу, наляканий українським націоналізмом, заборонив молодим людям збиратися на свої поетичні збори, побачивши в назві студії націоналістичний зміст. Олександр Дробаха поскаржився в Спілку письменників. Розбирати інцидент на ГЕС приїхав відомий поет Абрам Кацнельсон, але й він не зміг переконати партійців, що в назві "Малинові вітрила" і у віршах початківців немає ніякого націоналізму.
Проте брехня вже була запущена і пішла гуляти спочатку по Києву, а потім гайнула і по всій Україні. Один мій знайомий на ім’я Микола – прізвище вже не пригадую – розповів мені, що в їхньому Інституті зв’язку була прочитана лекція про український буржуазний націоналізм, в якій лектор з ЦК комсомолу стверджував, що у Вишгороді розкрита підпільна організація "Малинові вітрила", яка готувала повстання, і керував нею вчитель української мови. Прізвища Дробахи лектор не називав. Таку само вістку привіз до Києва зі Слобожанщини колишній однокурсник Дробахи, він також розповів про подібну лекцію, яка читалася в Харківському будинку літерато-рів. Ми з Дробахою були вкрай здивовані.
Наступну легенду про Вишгород спецслужби КГБ створили ще жахливішу. По Києву поши-рилася чутка, що українські націоналісти готувалися підірвати Київську ГЕС, щоб затопити всіх людей, які проживали на Подолі та в Дарниці. У своєму товаристві ми не могли зрозуміти, звідки виросли ноги в цієї легенди. Тільки тоді, коли я попав за ґрати, то дізнався, як творилася брехня. Справа полягала ось у чому. На київський полігон, де випробовували літаки АН на підйомну силу, одного разу замість металевого брухту в ящиках привезли бойові ґранати із запальниками.
Четверо вантажників набрали вибухівки додому, щоб глушити рибу в Київському мо-рі. Необачних рибалок покарали позбавленням волі.
Окрім легенд, так би мовити, стратегічного розмаху, у Вишгороді почала творитися ще одна легенда, але вона чомусь далеко не пішла. Може, тому, що була не дуже вражаюча для радянсько-го обивателя, тому швидко випустила свій провокаційний дух. Про цю легенду я дізнався від Тетяни Танкової, яка працювала інженером на ГЕС, жила з нами в одному гуртожитку і симпати-зувала нашому українському гурту. Вона повідомила мені, що її подруга спілкується з кагебістами і по секрету їй призналася, що у Вишгороді відбувся з’їзд націоналістів, їхні прізвища вже відомі в КГБ, і після жовтневих свят всі вони будуть заарештовані.
Я розповів про таке попередження Комашкову, але він тільки розсміявся, бо ніякого з’їзду не було. На Козачому острові була звичайна гулянка чорноволових друзів, які приїхали з Києва та Львова подивитися на новостворене море.
Володимир Комашков хоча і відігравав значну роль у роботі вишгородської групи, але уни-кав зустрічі з усіма іншими. Він тільки з Дробахою постійно спілкувався в справах літературної студії.
Одного разу я звернувся до Володі з пропозицією колективно обговорити назріле питання: чи не пора вишгородську групу назвати організацією? Я, Кондрюков та Дирів зібралися в нього на квартирі і вперше разом поговорили. Кондрюков запропонував зробити нашу групу дисциплінова-ною організацією партійного типу. Володя не підтримав таку ідею, Дирів також був проти. Я на якусь мить завагався, як мені поставитись, і враз збагнув, що на випадок нашого арешту слідство не зможе пришити нам зраду батьківщини, і це буде нашим порятунком. Ми далі продовжували діяти стихійно, кожен на свою відповідальність.
На початку травня 1968 року, коли Чорновіл відбував свій перший термін покарання, ми діз-налися, що на заводі "Арсенал" готують комсомольців розганяти студентів біля пам’ятника Тараса Шевченка 22 травня. З цього приводу я написав звернення до всіх громадян Києва, щоб люди не вірили шовіністичним байкам про українських націоналістів і прийшли до пам’ятника віддати шану великому Кобзареві. Своє звернення я закінчив словами: "Ганьба русифікаторам України! Хай живе ленінська національна політика!". Хоча в справедливість цієї політики я вже не вірив, але іншої форми протесту на той час ще не було. Іван Дзюба в своїй праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?" також відстоював „чистоту ленінської національної політики”.
Моя праця була першою і останньою спробою випробувати свої здібності. Окрім цього до-кумента, я передав ще листа до Івана Дзюби, щоб він виступив біля пам’ятника з новим програм-ним словом, щоб дух серед людей, посіяний його працею, не втратив своєї потенційної сили. Тоді багато хто сподівався, що прапор національного опору підніме Олесь Гончар, бо КГБ не посміє посягнути на його авторитет. Але в нього після роману "Собор" не вистачило духу стати на прю.
Як тільки Комашков приніс мені звістку, що моє звернення схвалив Дзюба, я передав його Марії Овдієнко, яка і надрукувала його понад сто примірників. Я разом з Миколою Пономаренком розіслав їх поштою у всі вищі учбові заклади України та профспілкові організації заводів міста Києва. Мені тоді здавалося, що саме таким чином, через начальство, інформація може краще дійти в маси. І, мабуть, я не зовсім помилявся, бо на слідстві дізнався, що половина наших листів не були повернені в КГБ.
Ще десь 1966 року від Комашкова я дізнався, що Чорновіл має намір створити типографію, і бідкався, як і де дістати шрифту, бо, на його думку, вже настала пора випускати друковану продукцію. На Донеччині, у моїх батьків, мною була прихована пляшка з газетним шрифтом. Колись, ще в п’ятдесятих роках, я також мав намір випускати якийсь друкований орган, але в мене нічого не вийшло, бо не вистачало знаків набрати бодай найменший текст, а деяких літер зовсім не було. Я привіз пляшку і передав Чорноволові. Володя з радістю розповідав мені, що вона окрилила Славкове товариство, всі вони були впевнені, що тепер їхня справа піде краще.
Через якийсь час Комашков приніс мені лінотипний набір летючки, автором якої був В’яче-слав Чорновіл. Моя задача полягала в тому, щоб винайти спосіб виготовляти типографічну фарбу і наробити сотні відбитків. Десь більше тижня я випробовував усякі варіанти, але відбитки виходили дуже блідими і не можна було нормально їх читати. Чи зумів хтось інший видрукувати текст, мені невідомо. Ніяких розмов про листівки типографічного виробу не доводилося чути.
Згадуючи події минулих літ, можна без перебільшення сказати, що В’ячеслав Чорновіл пер-ший започаткував національно-демократичне дисидентство, йому першому вдалося пробити імперські тюремні мури і розповісти людям, хто і за що там карається. Праця "Лихо з розуму, або Портрети двадцяти злочинців", про яких заговорив світ, розбудила в таборах замордованих в’язнів сумління, які роками мовчали, тягнули тюремну лямку і не могли подати на волю свого голосу. Чорноволова книжка дійшла за ґрати, пробудила дух непокори, і вони раптом збагнули, що й за колючим дротом можна боротися з репресивним режимом.
Цілих п’ять років, окрім родичів, ніхто не знав в Україні про львівську групу юристів, що ка-ралася у Володимирській тюрмі та мордовських таборах. Тільки тоді, коли Чорновіл, сповнений завзяття, вимостив туди дорогу через високі паркани і колючий дріт під електричним струмом, з Мордовії почала проникати табірна інформація. Першим передав на волю Валентин Мороз свою знамениту працю "Репортаж із заповідника імені Берія", яку охоче читали не тільки в Україні – вона була поширена і серед російських дисидентів у Ленінграді. Слідом за Морозом, Михайлом Горинем, Михайлом Осадчим розповіли про себе Левко Лук’яненко, Іван Кандиба та інші львівські в’язні сумління.
Оцінюючи пережите минуле, хочеться і від себе сказати, що мені поталанило в житті. Я ра-дий з того, що був співучасником вишгородського опору, і разом з невтомним борцем за волю українського народу В’ячеславом Максимовичем Чорноволом брав посильну участь у суспільній справі на зорі нової української доби.
Думаю, історія ще дасть йому об’єктивну оцінку, бо він був не лише лідером Руху, а єдиним зрілим політиком в Україні. А може й дійсно в наших борців така доля, що вміємо „самі себе звоювати” на користь московських ворогів? Прикро, коли в найвідповідальнішу хвилину, коли треба було всім разом кувати залізо, почали ділитися, поїдаючи один одного, і не змогли оцінити Славковий світлий розум. Симона Петлюру також соратники їли поїдом, але не могли всього з’їсти. Він, як Христос, піднявся над Україною і освітив правильний шлях до волі. Та тільки після його смерті зуміли правдиво оцінити його. В’ячеслав Чорновіл не кинувся творити свою амбіційну партію, бо побачив у Народному Русі реальну силу, яка зможе привести українську ідею до перемоги.
На жаль, у Русі знайшлося багато його противників, які не хотіли, щоб громадська організа-ція ставала політичною партією. Таким чином, українська революція втратила перспективу прийти до влади. Колишні комуністи, налякані Рухом, вийшли зі своїх так званих окопів, перефарбували-ся під українців, розпочали укріпляти свою розхитану промосковську владу. Для української держави і національного відродження народу настали найважчі часи. Проросійська реакція в Україні почала шалено оббріхувати лідера Руху В’ячеслава Чорновола, а це говорило про те, що він є реальною небезпекою для Росії. Український революційний човен виявився непотопаючим, бо він був заряджений чорноволівським Рухом. Для простих людей рухівці і Чорновіл було одне поняття, всі інші національно-демократичні партії не становили ворогам такої загрози. Народні маси їх не знали і не хотіли знати. Це були, по суті, нульові партії на зразок клубів прихильників хорошого пива.
Не стало в Україні великої людини, яка, починаючи з вишгородської рукописної газети, про-тягом 38 років, як Каменяр, невтомно лупала українську скалу і завчасно згоріла в русі.
Я з задоволенням згадую слова Олександра Дробахи, який любив у нашому товаристві риторично повторяти: "Спочатку Вишгород, а потім – Київ!" Думаю, це були не прості, а пророчі слова. Чорноволівський Вишгород розбудив не тільки Київ, а всю Україну.
Олесь Назаренко, Скадовськ, січень 2000 року. (Останні виправлення автора 4.07. 2006)

 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

Знайомий незнайомець Микола Горбань. Ольга Багалій

Спогади

СПОВІДЬ СОРОКАНІЖКИ (НАДІЯ КИР’ЯН). КИР’ЯН НАДІЯ

Інтерв’ю

ДРОБАХА Олександр Іванович. Інтерв’ю. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ОВДІЄНКО МАРІЯ ГРИГОРІВНА. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОРОБАНЬ АНДРІЙ МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

СІРЕНКО ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ПОКРОВСЬКИЙ ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

РЕБРИК БОГДАН ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В.

Спогади

ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ ТРАВНЯ. Плахотнюк Микола

Інтерв’ю

ШУПТА ДМИТРО РОМАНОВИЧ. Овсієнко В.В.

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛУЦИК МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

НАЗАРЕНКО ОЛЕСЬ ТЕРЕНТІЙОВИЧ. Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

КОЦ МИКОЛА ГЕОРГІЙОВИЧ (ЮРІЙОВИЧ). Овсієнко В.В.

Персоналії / Український національний рух

ДРОБАХА ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ. Овсієнко В.В., Дробаха О.І.

Спогади

КОНДРЮКОВ ВАСИЛЬ ОЛЕКСАНДРОВИЧ. Кондрюков В.О.

MENU