ГРИГОРЕНКО ОЛЕКСАНДР ЯВТУХОВИЧ

 537321.12.2007

author: Овсієнко В.В.

ГРИГОРЕНКО ОЛЕКСАНДР ЯВТУХОВИЧ (нар. 22.02. 1938, с. Бородаївка Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл. – загинув 19.08. 1962, похований у с. Бородавка).
Поет-шістдесятник.
Батько, Григоренко Явтух Антонович, голова колгоспу, разом з бригадирами і рахівником був засуджений 1932 р. до розстрілу за «розбазарювання зерна»: видали селянам хліб на трудодні. Через кілька місяців етапований на Далекий Схід. Звільнений в 1937. Тим часом його перша дружина померла з голоду, дочка Надія і син Григорій дивом вижили.
Мати, Євдокія Сидорівна (дівоче прізвище Гончар, по першому чоловіку Бондар), народилася 14.03.1905 р. на Черкащині, в с. Вереміївна Чорнобаївського р-ну. Була ув’язнена 1932 р. на 5 р. за «контрреволюційну діяльність» – насправді як дочка «куркуля». Вдома залишилися два хлопчики, 5 і 7 років. У Кременчуцькій тюрмі, де її утримували, в’язнів не годували тижнями. 20 діб тривав етап до Владивостока. На її численні листи з рідного краю прийшла вістка: «Не журись і не плач, Явдошко, бо твоїх діток Господь прийняв, і не тільки твоїх, а багатьох дітей і дорослих, половини села не стало. А чоловік твій, Іван, теж віддав Богові душу в Архангельську, написав товариш його, а в хаті вашій живе Юхим-п’яничка, і город ваш заріс бур’янами, і садок теж пропадає. З тим бувай здорова і щаслива, а додому не повертайся, бо ще раз посадять». Прочитавши таке, Євдокія намагалася накласти на себе руки, та люди одвели від гріха.
Явтух і Євдокія познайомилася на Далекому Сході, 1937 р. повернулися в Бородаївку, Євдокія стала матір’ю дітям чоловіка, народила сина Сашка. Його батько в 1941 р. був призваний у діючу армію, 1943 р. потрапив у німецький полон у Каховці, а після звільнення в січні 1946 р. знову був ув’язнений у совєтському концтаборі. Написав про це спогади.
Сашко 1956 р. закінчив Верхньодніпровську середню школу. З юних літ писав вірші, але хотів бути військовим. Вступив у Васильківське авіатехнічне училище під Києвом, але через кілька місяців подав рапорт на звільнення: вроджена інтеліґентна натура не приймала військової муштри, казарменної одноманітності, чужомовне середовище відштовхувало його. У березні 1957 року повернувся до батьківської хати. Мав намір поступити в Київський університет на мовно-літературний факультет. Але районний військкомат призвав його на дійсну строкову службу. Служив у м. Кусари в Азербайджані.
Легко і просто писав вірші, сповнені мріями про кохання, любові до матері, до України, до друзів. Деякі відсилав до київських журналів та своїм однокласникам. Написав, зокрема, вірш про окупацію Угорщини 1956 року, де був рядок: "Піднімає прапор Імре Надь!"
Імовірно, що з військового училища навздогін за Г. послали депешу, що за ним треба стежити. Його патріотично забарвлені вірші потрапили в КГБ. Заарештований 2.10.1958 р., Засуджений 16-17 січня 1959 р. Військовим трибуналом Бакинського округу за ст. 72 ч.1 КК Азербайджанської РСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 6 р. позбавлення волі. Батьки написали листа на ім’я Хрущова. Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР 2.08.1960 р. скоротила термін до 3 р.
Карався в таборі суворого режиму управління "Дубравлагу" ЖХ-385/11, сел. Явас, Мордовія. Мордовські табори часів «хрущовської відлиги» були своєрідними островами свободи. Тут Г. зустрів багатьох українців, які теж жили і дихали любов’ю до України, до її історії, культури, з інтересом спілкувався зі в’язнями інших національностей. Будучи оптимістом, від природи життєрадісним, він вважав, що в таборі йому легше і цікавіше, ніж в армії. Вивчав англійську, німецьку, французьку мови, польською пристойно розмовляв. Приятелював, зокрема, з одеситом, теж поетом, Олексою Різниківим, з яким разом займався йогою. Написав йому:
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі
Крім всього – чесними людьми!
Дружив з Миколою Кучером з Кам’янського (Дніпродзержинськ). Вони – Різників і Кучер – зберегли світлу пам’ять про талановитого юнака, його вірші, зокрема, запам’ятали вірша «Бажаній нареченій», написаного 1961 р.:
Ти мене полюбиш не за пісню,
Ти мене полюбиш не за вроду –
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Звільнився Г. 1 жовтня 1961 р. Повернувся в рідну Бородаївку. Писав вірші, написав три прозові речі: «Повернення», «Мандрівка в юність». «Весняні бажання». Працював на будівництві комбінату, збирався вступати на філологічний факультет Київського університету. Листувався з поетами Миколою Гірником, Миколою Сомом, з літературним критиком Віктором Іванисенком, зокрема, на предмет видання збірки його віршів. Надсилав вірші в «Літературну газету» Володимиру П’янову, докоряв: «Чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше… Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чесний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи»».
Г. відгукнувся на добірку віршів юної поетеси з Вінниччини Олени Задворної, які були опубліковані в травні 1962 р. разом з портретом у «Літературній газеті». Відгуків на її вірші було багато, але дівчина відповіла лише йому. Пізніше вона написала: «Перший лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й привабив особливою лаконічністю та стрункістю думок. Вірші зворушували одкровенням, емоційністю, мистецькою вправністю… Справді, я потай від усіх зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово». І скоро переконалася: «Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, вольовою особистістю, завше сповнений духовної рівноваги і цілеспрямованості». Зав’язалося листування, що переросло в дружбу. У липні 1962 р. вони зустрілися в Києві, куди вона приїхала вступати до університету. Але вже у вересні одержала через другі руки листа від 18 серпня, якого Сашко не встиг відіслати. На Спаса, 19 серпня 1962 р., він з батьком і старшим братом пішов до Дніпра. На березі відпочивали й інші люди, і ніхто не зауважив, де подівся Сашко. Пошуки нічого не дали. Селом пішли чутки, що він сховався, щоб утекти за кордон. Кагебісти почали допитувати людей. Та на дев’ятий день тіло спливло нижче села. Мати впізнала його…
Опубліковано кілька добірок віршів Г, спогади по нього. Олекса Різників та Олена Затворна-Галай готують до друку збірку творів О.Григоренка та спогадів.

Бібліоґрафія:
І.
Олександр Григоренко. (Добірка віршів). – Вітрила (альманах). – 1967. – С…
Олександр Григоренко. (Добірка віршів) «Хай ми хмарні»: Чарівникові; Обмареність; Другові; Глибінь душі. – ж. «Україна», 12. – 1993. (Публікація Ростислава Доценка)
Олександр Григоренко. (Добірка віршів): Ти мене полюбиш не за пісню; Другові; Обмарна мить; Сьогодні я, розплутавши тенета… – ж. «Визвольний шлях», книга 8 (617). 1999. – Серпень. – С. 1006. (Публікація Галини Гордасевич)
Олександр Григоренко. (Добірка віршів). Хочу. Матері. Щоденно. Олексі Різникову. Другові Павлові Фельченку. Співв’язенці // Українська культура, № 8 (970), 2007, серпень. – С. 41. (Публікація Олени Задворної-Галай).
ІІ.
Микола Кучер. Встань, поете, встань! // газ. «Придніпровський комунар», м. Верхньодніпровськ, №№ 5, 9, 10, 11. – 1993. – 21 січня, 6, 9, 10, 11 лютого.
Ростислав Доценко. «Особливо небезпечний», тим то приречений на безвість. – ж. «Україна», 12. – 1993. (Тут же добірка віршів «Хай ми хмарні»)
Микола Кучер. Дубравлаг. Спогади, оповідання. – Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1996. – С. 31-38.
Анатолій Ворфлик. «Щоби по смерті морем повним в чиїсь улитись почуття». – газ. «Жовтоводські вісті», №17 (640), 1997. – 25 квітня.
Галина Гордасевич. Ти мене полюбиш – ж. «Визвольний шлях», книга (617). 1999. – Серпень. – С. 1004 – 1006.
Інтерв’ю Олекси Різниківа ХПГ від 25 березня 2000 року.
Архів О.Різниківа: зошит віршів Олександра Григоренка.
Олена Задворна-Галай. Спогади нареченої // Українська культура, № 8 (617), 2007, серпень. – С. 38-41. (Також добірка з шести віршів).
Архів Олени Задворної-Галай.
Харківська правозахисна група. Василь Овсієнко. Останнє прочитання 21.12.2007.  Знімки: 1956 р. у Васильківському військовому училищі; 22.05. 1961 у неволі в Мордовії.