ЛІСОВИЙ Василь. Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КПУ

 423224.01.2008

author: Лісовий Василь Семенович

Василь ЛІСОВИЙ
Відкритий лист до членів ЦК КПРС і ЦК КП України

Перший варіант цього Листа був написаний мною і видрукуваний власноручно на машинці, мабуть, десь у травні 1972 р.; його прочитали Юрко Бадзьо та його дружина Світлана Кириченко, котрі висловили свої зауваження щодо змісту. Вони порадили стиснути, а то й викинути абзаци, які містили багато елементів тодішньої ідеологічної фразеології, оскільки це робило текст занадто прив’язаним до офіційного ідеологічного жаргону. Я погодився з цими зауваженнями і перший варіант Листа був мною переписаний і заново передрукований — цей другий варіант Листа і став остаточним. З тексту, поданого нижче, видно, що я все-таки залишив більшість аргументів, які можна розглядати як критику ідеології з її власної позиції. З мого погляду, такі аргументи треба було включити з огляду на людей, що приймають основні постулати ідеології комунізму. Лист, таким чином, поєднує в собі елементи як зовнішньої, так і внутрішньої критики тодішньої ідеології.
Подаючи інформацію про заарештованих, я спирався на дані, зібрані під час підготовки «Українського вісника. №7» — підготовкою цього номера Вісника керував Євген Пронюк. Як виявилось пізніше, зібрана нами інформація була не повна (про всі випадки арештів ми не змогли роздобути відомості).
Я та Євген Пронюк вирішили зібрати адреси відомих людей — партійних та державних діячів, письменників тощо — аби якимось чином вручити їм примірник листа. Було зібрано понад сто адрес і воднораз мала бути видрукувана на машинці відповідна кількість примірників. Щоправда, ще раніше п. Євген Пронюк відмовляв мене від здійснення задуму, оскільки вважав, що я кидаю свої здібності під колеса дурної машинерії комуністичного режиму. Та все ж мені вдалося переконати п. Євгена в необхідності мого протесту і він з важким серцем погодився на чергову жертву Молоху (для нього самого його арешт був питанням часу). Відступати було нікуди: якщо б страх став всезагальним і спаралізував усе суспільство, то уникнення прямого конфлікту з режимом, в надії на якусь його еволюцію, могло легко стати спонукою до розширення репресій.
На початку липня я відніс одного листа в «Експедицію ЦК КПУ» (Лист був адресований Щербицькому), другого відправив з Центрального поштамту на ім’я Брежнєва, третього віддав в партком Інституту філософії, співробітником якого в той час був. Днів за два, а саме 6 липня 1972 року, був заарештований. Пронюка заарештували, коли він повертався з тією сотнею примірників Листа від друкарки. Але ще раніше він передав один відбиток Листа комусь, хто мав змогу його передати за кордон. Там пізніше він і був уперше опублікований.
Після арешту нас двох Василь Овсієнко, який вирішив, що всі відбитки Листа були вилучені, дістав перший варіант Листа — той перший варіант зберігся завдяки тому, що Петро Ромко без мого і Овсієнкового відома за власним рішенням переписав його для себе. Овсієнко поширював текст цього першого варіанту до свого арешту.
Така, в стислому викладі, історія появи цього Листа. В Україні цей Лист публікується вперше. Передрук здійснюється за відбитком, узятим з архіву ДБУ — тобто з відбитку, віддрукованого мною свого часу на машинці; текст передруковується без будь-яких змін. У тексті, з якого здійснюється передрук, після речення «Чи тому, що при цьому не застосовується фізичне нищення?» наступне речення зафарбоване чорнилом — я не пам’ятаю, чи це було зроблено мною, чи під час слідства. Окрім того, абзац, що розпочинається словами «Часом кажуть, що література Самвидаву має «підпільний» характер і т. д. перекреслений — можливо, що не зроблено мною чи Протоком перед передруком Листа для поширення (аби друкарка опустила цей абзац) — тут його теж опущено.
27 червня 1994 року

Василь ЛІСОВИЙ
ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО ЧЛЕНІВ ЦК КПРС І ЦК КП УКРАЇНИ

Починаючи з середини січня 1972 р. протягом деякого часу органами Комітету державної безпеки при Раді міністрів УРСР серед української інтелігенції проведено обшуки і арешти. Арештовані: І.М.Дзюба — літературний критик, громадський діяч; І.О.Світличний – літературний критик, перекладач; Н.О.Світлична — філолог, працювала в бібліотеці; Є.О.Сверстюк — літературний критик, публіцист; В.С.Стус — поет, літературний критик; В.М, Чорновіл — журналіст, літературознавець; М.Г.Осадчий — поет, журналіст; Л.І.Плющ — математик, громадський діяч; З.П. Антонюк — інженер; Л.В.Селезненко — хімік, кандидат наук; С.М. Шабатура — художниця; І.О.Стасів-Калинець — філолог, поетеса; М.Г.Плахотнюк — лікар; М. Холодний — поет; Б.Ковгар — працівник Музею народної архітектури та побуту УРСР; І.А.Гель — виключений з університету в зв‘язку з арештом і ув‘язненням 1965р.; В.О.Романюк — священик та ін. Широке коло людей обшукано і допитано органами КДБ.
У нашій пресі довго не було ніяких повідомлень про підстави арештів і тільки через місяць, 11 лютого, в центральних республіканських газетах (“Радянська Україна”, “Правда Украины”, ”Вечірній Київ”) з‘явилося коротке повідомлення такого змісту: “У пресі раніше повідомлялось, що органами Комітету державної безпеки при Раді Міністрів УРСР за проведення на території республіки ворожої діяльності заарештовано підданого Бельгії Добоша Ярослава.
Попереднім слідством встановлено, що Добош Я. прибув до СРСР для виконання злочинного завдання зарубіжного антирадянського центру ОУН-бандерівців, що перебуває на утриманні імперіалістичних розвідслужб і використовується ними в проведенні підривної діяльності проти Радянської держави. За проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв‘язку з справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідальності Світличний І,О., Чорновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває.”
Сказано надміру скромно. Досить зауважити, що за тим “та ін.” мисляться десятки осіб. Фраза “проведення ворожої соціалістичному ладові діяльності і в зв‘язку з справою Добоша”, хоч і містить певну невизначеність, говорить про об‘єднання принаймні двох звинувачень: одне — “ворожа соціалістичному ладові діяльність”, а друга — також ворожа соціалістичному ладові діяльність, але вже у зв‘язку зі справою Добоша. Це об‘єднання само собою насторожує, бо складається враження, що арешти лише штучно прив‘язані до справи Добоша.
Ми всі добре знаємо, яким чином фабрикувалася “ворожа діяльність” у період культу особи. У той час багато ні в чому не винних людей було оголошено зрадниками та “ворогами” і жорстоко покарано. Знищенню майже всієї української інтелігенції протягом 30-х і початку 40-х років передувала фальсифікація звинувачень і судових процесів в атмосфері дезінформації і залякування. Звинуватити тоді кого-небудь у шпигунстві не становило ніяких труднощів: від слідчих і судових органів ніхто не вимагав обґрунтування звинувачень — проходили і найгрубіші фальсифікації. Можна було і без фальсифікацій — просто хапати і знищувати.
Нинішні арешти я розглядаю як рецидив тих небезпечних явищ. Не розв‘язуючи цілого ряду актуальних проблем, вони здатні лише загострювати їх і нагромаджувати нові.
Насамперед про характер звинувачень. У чому могла полягати “ворожа соціалістичному ладові” діяльність названих людей? У яких злочинних зв‘язках з Добошем міг бути хто-небудь із них? Підозра в шпигунстві — передача державних та військових таємниць є настільки безглуздою, що не може серйозно розглядатися. Навіть своїм становищем у суспільстві вони (переважно діячі літератури і культури) не могли мати доступу до цих даних. Не кажучи вже про те, що моральний авторитет більшості заарештованих наперед відхиляє таку підозру. Тоді що ж?
Статті КК УРСР, за якими пред‘явлено звинувачення, у пресі не називаються, але вони легко вгадуються. Хто хоч трохи цікавився судовими процесами над нашою інтелігенцією останніх років, той знає, що людей звинувачували переважно за ст. ст. 62 і 187І (де визначаються як злочинні дії поширення літератури з метою підриву чи ослаблення радянської влади (ст. 62) і “поширення завідома неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад” (ст. 187І). Статті 62 і 187І не розрізняють випадків поширення літератури (чи усних висловлювань) у межах державного кордону і передачі її за кордон. З іншого боку, статтею 57-ою (Шпигунство) визначається як карна дія лише “передача, а так само викрадення або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх агентурі відомостей, що становлять державну чи військову таємницю, а також передача або збирання за завданням іноземної розвідки інших відомостей для використання їх на шкоду інтересам СРСР , якщо шпигунство вчинено іноземцем або особливо особою без громадянства”. Якщо я, передаючи іноземцеві для опублікування чи для ознайомлення певну літературу, не здійснюю при цьому передбачуваної КК УРСР карної дії, то, ким би не був іноземець, моя дія не є злочином. Належність іноземця до тих чи інших партійних угрупувань чи якихось розвідок не може бути доказом злочинності мого зв‘язку з ним.
Висловлю насамперед ряд зауваг про статті 62 і 187І. Абсолютно ясно, що ці статті суперечать як конституційному законові Української РСР про свободу слова та друку (стаття 105), так і Загальній декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об‘єднаних націй (у статті 19-й якої говориться: “Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів”). Оскільки ніякий закон не мусить суперечити загальновизнаним міжнародним нормам, а також чинному конституційному законові, то закони, висловлені в статтях 62 і 187І, повинні бути зліквідовані. Викликає здивування, яким чином Верховна Рада УРСР може, з одного боку, визнавати існуючу Конституцію УРСР, а з іншого — приймати закони, які суперечать цій Конституції. Адже згідно з конституційним законом і названою Декларацією поширення навіть антирадянських ідей, оскільки вони можуть складати чиїсь переконання, не може вважатися злочинним.
Окрім того — і це не менш суттєво — формулювання розглядуваних статей і коментарі, що існують до них, створюють широкий простір для їх різнотлумачення. Ясна річ, не так легко відшукати точний критерій того, чи в даному разі піддається критиці лад, чи лише окремі явища нашого життя, так само як далеко не у всіх випадках ясно, де закінчується критика (чи сатира) і починається наклепництво. Будь-яке найстаранніше дослідження містить певні неточності, літературні твори послуговуються гіперболою, а все це може бути підставою для звинувачення в наклепництві. Якби в наш час хтось захотів звинуватити Гоголя за наклепництво у “Мертвих душах” на тогочасну йому дійсність, то, використовуючи статтю 187І, досить легко довести його вину. Ситуації не рятує і вживане у цій статті слово “завідомо” — те, що завідоме для одних, не є таким для інших. Адже наклепництво не є злочином, як, напр., крадіжка, зґвалтування тощо, ознаки яких легко фіксуються на емпіричному рівні. Не зважаючи на явну небезпеку різнотлумачень цих статей, отже, на можливість свавільного їх використання, терміни покарання, установлені ними, є дивовижно жорстокими (стаття 62 установлює “позбавлення волі на строк від шести місяців до семи років і з засланням до п‘яти років чи без такого”, а стаття 187І — “позбавлення волі на строк до трьох років”).
Відомо, що в окремих сучасних цивілізованих країнах існують закони, за якими можна притягти автора певного твору до судової відповідальності, але ні в якому разі за політичні ідеї чи критику суспільства взагалі, бо творець зобов‘язаний підніматися вище загальноприйнятих оцінок, мусить бути ініціатором зміни поглядів та смаків людей, і до його творчості нелегко застосувати усталені норми. Кодекси передбачають покарання тільки за поширення певних, явно антигуманних, поглядів (людиноненависництво, расизм, еротика тощо). Але, зважаючи на складність мистецького вираження дійсності, кодекси навіть у цих випадках дуже обережні і визначають лише стримувальні міри покарання (штраф, позбавлення гонорару, конфіскації тиражу книжки, заборона її перевидання тощо). Знову підкреслюю: кодекси не передбачають судове переслідування за критику того чи іншого суспільного ладу, бо ж лад існує для людини, а не людина для ладу. Лад, що оголосив би себе абсолютно досконалим, тим самим був би приреченим на занепад: критика існуючих суспільних відносин (економічних, адміністративних, культурних тощо) є запорукою їх удосконалення. Лише право франкістського характеру може визнавати справедливість законів, аналогічних висловлюваним в статтях 62 і 187І КК УРСР.
Жорстокість покарань, визнаних статтями 62 і 187І, ще більше посилює можливість сваволі.
Але якщо вже виходити із факту існування цих статей (бо ж сумнівно, чи можна досягти їх негайної ліквідації), принаймні слід зробити все, щоб попередити зловживання ними. З двох лих вибирають менше.
Єдиною надійною запорукою проти такого зловживання є гласність судових процесів. Дотримання цієї умови у всіх випадках суду над звинуваченими за статтями 62 і 187І повинно бути безвинятковим. В пресі повинен повідомлятись кожен випадок арешту і слідства, пов‘язаний із такого роду звинуваченням. Повинні публікуватись матеріали не лише ті, що задовільняють слідчі органи. Люди через радіо і газети завжди мають бути повідомлені про дату і місце суду. Чому — навіть після закінчення попереднього слідства — радянські люди не чують голосу самих звинувачених? Хіба у нас для цього немає технічних можливостей? Чи у нас немає приміщення для того, щоб на суд міг потрапити, якщо не кожний, хто бажає, то принаймні якомога більше людей? І оскільки — я в тому переконаний — суд навіть над одним чи декількома представниками нашої інтелігенції зацікавить мало не кожного громадянина, чому не транслювати судовий процес по радіо і телебаченню? Якщо суд справедливий, то хіба він не матиме виховного значення?
Тут аж ніяк не мусять виставлятися аргументи, що, оскільки погляди звинувачених мають “ворожий” характер, то з ними не можна ознайомлювати народ. Бо це означатиме, що суд не довіряє народові, а отже, перестає бути народним судом і стає антинародною установою. Адже і слідчі, і судді безперечно дотримуються того погляду, що радянський суд повинен бути виявом народовладдя. Чому ж тоді ховатися від народу з матеріалами судової справи? Чи, можливо, народ нездатний визначити, що саме відповідає його інтересові, що є радянським і соціалістичним? Смішно ж думати, що закривши перед народом зали судів можна зберегти його в святій невинності. Не можна наявністю якихось “нестійких” елементів виправдувати обмеження гласності.
Важливою умовою гласності повинне бути ознайомлення населення республіки з тими матеріалами, які кваліфікуються як антирадянські чи наклепницькі (і на основі яких суд обґрунтовує вину підсудних). Не можна справу кваліфікації матеріалів (письмових, усних) віддавати до рук слідчого — бо відтак кожний слідчий на свій власний розсуд здійснюватиме таку кваліфікацію. Так само не можна цю справу передоручати підібраним для даного випадку спеціалістам-експертам. Бо ні окремий спеціаліст, ні група їх не можуть володіти безпомилковими показниками радянського (марксистського, комуністичного) світогляду. Право установлювати такі ознаки — це суверенне право усього суспільства. Якщо, наприклад, рядовому комуністові або робітникові нав‘язується зверху кимось уже зроблена готова кваліфікація, то це не має нічого спільного з соціалістичною (і внутрішньопартійною) демократією.
Якраз оця умова гласності як єдина запорука справедливості постійно порушується під час судових процесів над українською інтелігенцією. Деякий час такі суди взагалі були закриті. потім увели в практику систему представництва: від певних установ і організацій на суд посилаються (парткомами тощо) представники, які, в окремих випадках, інформують свою організацію про хід судового процесу. Але така система, безперечно, не означає відкритість суду. І дуже несерйозно пояснювати таку практику обмеженістю приміщення. Відкритість суду означає його доступність для кожного громадянина УРСР — в наш час є багато технічних можливостей, щоб задовільнити якнайширший громадський інтерес.
Чи знає населення нашої республіки, за що змарнував довгі роки в таборах художник Панас Заливаха, засуджений 1965 року? Чи інженер Іван Русин? Чи багато інших українських громадян, засуджених в той час і пізніше. Чи знає воно, за що конкретно нещодавно засуджений колишній викладач Івано-Франківського педагогічного інституту, публіцист, людина високої духовної напруги Валентин Мороз — засуджений на неймовірно жорстокий термін: чотирнадцять років позбавлення волі? Протягом останнього місяця вже відбувся у Києві судовий процес над колишнім студентом-юристом В. Рокицьким, заарештованим з політичних міркувань у лютому ц. р. Хто і що про нього знає, коли на судові засідання не допустили навіть батька підсудного. І це при покаранні на 5 років позбавлення волі. Отже, очевидно, і цьогорічні суди проходитимуть в атмосфері нерозголошення і таємності.
Тепер про “антирадянську” і “наклепницьку” літературу. Уже стало добре відомо, що органи КДБ відносять до антирадянської пропаганди поширення так званої самвидавської, тобто позацензурної літератури. Я глибоко переконаний, що цілий ряд творів К. Маркса, В.І. Леніна, Т.Г. Шевченка, якби вони поширювалися самочинно і не було відомо їхнє походження, потрапили б сьогодні до розділу “ідеологічно шкідливої” літератури. Недаремно ж у постановах про щойно проведені обшуки вислів “самвидавська література” набрав чинності юридичного терміну: самочинно виготовлена література підлягає за цими постановами безоглядному вилученню.
Я переконаний, що проведені в цьому році обшуки й арешти були також заходом, спрямованим проти поширення самвидавської літератури на Україні.
Ось чому, незалежно від того, чи буде доведена причетність заарештованих до Самвидаву, необхідно тут сказати про характер цієї літератури і причини її появи. Без чіткого уявлення про обставини, що породили Самвидав, не можна дати об‘єктивну оцінку всім фактам, пов‘язаним з його існуванням. Що породило Самвидав і чому він виявляє стільки життєздатності?
Почати треба з того, що у нас існує цілий ряд гострих соціально-практичних проблем. Ці проблеми відомі кожному, я їх тут лише назву. Насамперед, є цілий ряд економічних проблем, що вимагають негайного розв‘язання. Навіть у тих галузях, на прискореному розвитку яких весь час наголошувалося, маємо серйозне відставання. Ми змушені купувати за кордоном якісні сорти металу, найрізноманітніші верстати (які часто не вміємо як слід налагодити й експлуатувати). Незадовільним у нас є різного виду обладнання, зокрема медичне і лабораторне. Вади в діяльності нашої легкої і харчової промисловості знані для всіх. Основним видом експорту у нас, як і раніше, залишається сировина (нафта, газ, ліс тощо). Готовий продукт не може завоювати світового ринку через низьку культуру виробництва. Однією з причин затримки розвитку інших галузей господарства є малопродуктивність нашого сільськогосподарського виробництва. Маючи дуже добрі землі (значно кращі, ніж, скажімо, Канада), ми їх не використовуємо як слід і змушені багато хліба докупляти за кодоном. Відчувається, що після невдалого експериментування з різного роду економічними реформами, розвинувся страх перед принциповими рішеннями у сфері економічної політики. Ніяк не дійдемо свідомості, що такі рішення можуть дати ефект, якщо будуть вироблені із залученням всіх інтелектуальних сил в умовах вільного обговорення економічних проблем.
Відомо, що будь-яка затримка наукового прогресу відразу відбивається на розвитку техніки і економіки. Можливо, найвирішальнішим у розвитку науки є розумний підбір і виховання молодих науковців. Тимчасом тут панує суб‘єктивізм у найгіршому значенні цього слова. Критичне мислення, особливо щодо соціальних проблем, вважається небажаним. А оскільки мислення людини є завжди чимось цілісним (якщо людина здатна критично мислити, то ця здатність поширюється на все, що її оточує), то таким чином із навчальних закладів і наукових установ виштовхується найбільш творчий елемент. У науку легко просовується бездара і кар‘єрист. Підбір педагогічних і наукових кадрів за якими завгодно ознаками, тільки не за науковими здібностями, — далеко не рідкісний. Чи можна цьому лихові зарадити з допомогою різного роду звітів і перевірок? Навіть сотні перевірок не замінять однієї принципової людини. А оскільки така людина здатна виявляти твердий характер і “непослух”, то вона опиняється в числі небажаних керівників.
Стан нашої економіки безпосередньо відбивається на добробуті людей. Довго той факт, що життєвий рівень у нашій країні нижчий від рівня більшості капіталістичних країн, пояснювали щойно перенесеною тяжкою війною, і таке пояснення знаходило розуміння. Але чим більше десятків літ відділяє нас від війни і чим більше країн, що теж перенесли війну, досягають вищого, ніж у нас, добробуту, тим менш правдоподібно звучить таке пояснення.
Украй незадовільним є становище нашої жінки. Вже давно назріла потреба прийняти закон про надбавки до зарплати жінки відповідно до кількості дітей. Це зумовлюється також потребою стимулювати нестерпно низький приріст народонаселення європейської частини СРСР. Але натомість знайшлася мудра голова, якій спало на думку установити порядок не оплачувати жінці для догляду за хворою дитиною лікарняний листок більш ніж за три дні (на решту днів видається лише довідка, що дає право не з‘являтися на роботу). А водночас догляд у дитячих яслах і садках поганий, діти часто і довго хворіють. Жінка, особливо та, що не може розраховувати на зарплату чоловіка, потрапляє просто у безвихідне становище. Така система оплати вищою мірою антигуманна.
Гостроактуальними є проблеми, пов‘язані із збереженням придатного для людини життєвого середовища. Йдеться не лише про геобіоатмосферу. Не менше значення має для людини життєпридатна психосфера. Сучасний індустріальний світ сам собою несе певні загрози для психіки людини. Уже це вимагає уважного вивчення реальних умов існування людини. Ні алкоголізм, ні цинізм не можна перебороти шляхом велемовних постанов і настанов. Їх не поясниш ні впливом буржуазної пропаганди, ні моральною нестійкістю окремих осіб. Оскільки ці явища набувають небезпечних розмірів, то необхідно шукати їхнє коріння у нашій власній дійсності. До тих коренів насамперед належить бюрократизм як культ бездушного ставлення до людини і фразерство — коли за високими словами про людяність лише приховуються низькоутробні інстинкти. Все це особливо руйнівно дії на молодь, що найчутливіша до нещирості. Без будь-якої статистики, шляхом простого спостереження, можна помітити загрозливе зростання у наших містах злодійства, ганстеризму і, зокрема, дитячої злочинності. У певної частини нашої молоді помічається відсутність будь-яких духовних засад, цинізм, нетерпимість до культурності і гуманності, жорстокість. У цих умовах різко зростає вимога гуманітарного виховання. Але таке виховання весь час паралізується хибно орієнтованою і невміло здійснюваною ідеологічною роботою. Замість того, щоб виховувати людину-творця, культивується дух вірнопідданості, некритичного, догматичного способу мислення — так ніби все це і справді зміцнює наше суспільство і державу.
Існує певна тенденція стимулювати розвиток технічних наук, тоді як гуманітарні науки розглядаються лише як додаток до ідеології. Але при такому погляді ідеологія вироджується в одне фразерство і поступово втрачає свій вплив. А гуманітарні науки, які повинні не лише на словах, а й фактично бути основою ідеології й політики, неминуче зазнають шкоди.
Рівень культурного розвитку у нас оцінюється переважно лише з кількісного боку. Кому не відомо, Україна має нижчий рівень професійної культури (не народнопоетичної), ніж більшість країн світу. Більше того, молоді африканські країни, культурний прогрес яких почався лише у ХХ столітті, мають нині цілий список імен художників, письменників, поетів, відомих усьому світові. За цифрами про кількість бібліотек, театрів, клубів, самодіяльних і професійних хорів і т.п. ми не помічаємо якісного боку. Наш театр хиріє, кіно дає тільки паростки, що пробиваються з великими труднощами. Рівень літературних журналів також низький. Архітектура наших найбільших міст уступає архітектурі великих міст Латинської Америки чи навіть Африки.
Добре відомо, що відставання гуманітарних наук, як і гуманітарної освіти взагалі, неминуче відбивається не лише на розвитку культури, а й на розвитку технічних наук. Бо тут має значення загальна інтелектуальна атмосфера в суспільстві. Ідеї філософії, соціології тощо безліччю невидимих ниток сполучені з ідеями математики, біології, медицини і т.п. У нас же над можливістю появи людини геніальних спроможностей у галузі філософії, історії, економіки, права хіба що іронізують. А відтак ми змушені від Заходу брати багато такого, що, при іншому підході, могло б бути витворене нашими власними руками. Чи не смішно думати, що геніальність класиків марксизму-ленінізму назавжди звільняє нас від потреби у появі людей універсального і глибокого розуму. Але для цього повинна існувати певна духовна атмосфера.
Навіть виходячи з ідеї конкурентноздатності СРСР серед інших країн світу абсурдно думати, що політичний вплив у світі визначається лише розмірами військового потенціалу. Навпаки, той статус-кво, що склався нині у стосунках між наймогутнішими державами світу, не може бути ближчим часом суттєво змінений гонкою озброєння. А політичний вплив чим далі тим більше залежатиме від успіхів у сфері економіки і культури.
Надзвичайно серйозно на Україні стоїть національне питання. Критика “помилок”, допущених у національній політиці в період культу особи, і певна демократизація життя, що настала після тієї критики, безперечно, знайшли свій вияв і в культурно-національних тенденціях на Україні. Люди побачили, що тим загрозам духовному життю, які несе з собою сучасний індустріальний прогрес, можна створити ефективну противагу шляхом культивування етнічної самобутності. Йдеться не про відкидання індустріального прогресу чи штучне стримування його темпів, а про такий синтез породжуваних ним змін із традиційними архетипами народної психології і культури, при якому єднання людей у народ і людство відбувається на вільній і органічній основі. У середовищі української інтелігенції зродилась надія, що після критики культу особи у здійсненні національної політики буде послідовно проводитися принцип інтернаціоналізму, а не насильна нівеляція етнічних ознак. Здавалося, що нарешті над українською інтелігенцією перестане тяжіти віковічний фатум: як тільки вона хоч трохи відійде від попереднього побоїща, як тільки в ній з‘явиться щось мужнє і чесне, її знову вирубують до кореня, даючи життя лише псевдоінтелігенції і псевдокультурі. Здавалося, що будуть реабілітовані ленінські принципи національної політики не лише на ідеологічному, а й на державно-правовому рівні. Адже той рівень національно-державної автономії, що передбачався Договором 1922 року, у період культу особи зазнав принципового перегляду. Усьому світові відомо, що всі сфери керівництва, де необхідне урахування національної самобутності (внутрішні справи, культура, освіта, побут тощо) були передані цим Договором у виключне відання республіканських держаних органів. Нині навіть ці сфери стали сферами сумісної компетенції союзних і республіканських органів. У період культу особи було майже повністю перекреслено всі ті здобутки національного самоврядування, за які народи колишньої царської Росії боролися упродовж віків і які їм приніс Жовтень. Порівняйте всі принципові документи (партійні і державні) з національної політики, що з‘явилися напередодні утворення СРСР і відразу після цього — тобто за життя Леніна — з тим станом, який склався в період культу особи і залишився незмінним до наших днів. Кожна неупереджена людина помітить принципову різницю. Для чого ж лицемірно прикривати ім‘ям Леніна те, за що він не може нести ніякої відповідальності ? Чому — замість того, щоб шукати ворожих ідей у кожному вияві незадоволення існуючою національною політикою, не спробувати тверезо обговорити реальний стан справ з участю тих незадоволених? Чому б не почати, напр., загальнопартійну дискусію з національного питання, давши можливість виступити відкрито в пресі тому ж Дзюбі, Сверстюку та ін.?
Відомо, що “націоналізмом”, якщо іменувати цим словом щось реакційне і гідне осуду, можна назвати лише ненависть до інших народів і прагнення ущемити їхній інтерес. У нас же націоналізмом став уважатися самий принцип національного самовизначення — тобто той принцип, що був одним із основних завоювань Жовтневої революції. Різного роду демагоги намагаються оголосити реакційним прагнення відстоювати ті чи інші права нації, визнані міжнародним правом і міжнародною етикою. Населенню України не дається найелементарнішого критерію для розрізнення ворожнечі до інших народів, з одного боку, і усвідомлення своїх найпростіших національних потреб, з іншого. Тому у свідомості дуже багатьох людей, особливо в зрусифікованих українських містах, націоналізмом є найскромніший вияв національної гідності і свідомості, а нерідко — і просто вживання української мови. За цих умов наша пропаганда в національному питанні має своїм наслідком двояко негативний вплив на людей: в одних вона виховує національний нігілізм і байдужість до суспільних справ, а в інших збуджує почуття ненависті до всього українського, національно визначеного.
В останній час (і зокрема у зв‘язку з святкуванням 50-річчя СРСР) все частіше з‘являються в газетах і журналах статті, в яких перспектива стосунків поміж народами СРСР тлумачиться в дусі відвертого геноциду. Хоч “теоретики” такого геноциду невтомно повторюють, що “зближення” та “злиття” націй носить добровільний характер, але на практиці кожного, хто протестує проти злиття, хапають і кидають у в‘язницю. Чи геноцид перестає бути злочинною дією тільки тому, що проводиться під прапором соціалізму? Чи тому, що при цьому не застосовується фізичне знищення? І головне — чи не компрометує така політика сам ідеал соціалізму?
Список проблем, що настирливо вимагають свого розв‘язання, можна продовжити. Але таке розв‘язання можливе тільки в умовах вільного, широкого обговорення і ознайомлення народу з дійсним станом справ. Бо ніякий соціальний лад — хай він має найбільші внутрішні потенції – не може дати автоматичних відмичок до всіх тих питань, що їх ставить розвиток суспільства.
Ми ж настільки звикли гратися у секретність, що робимо це і там, де така гра є вже просто смішною. У наших вищих партійних органах прижилося і гіпертрофувало своєрідне кабінетне мислення — вважається, що лише небагатьом утаємниченим можна знати дійсний стан справ, а в народу слід завжди підтримувати оптимістичний настрій (а то, боронь боже, здійметься паніка). Забувається при цьому, що той настрій визначається не статистичними публікаціями, а щоденним досвідом — люди і без того відчувають реальний стан справ, оптимізму такими засобами не прищепиш. Зате доб‘єшся того, що посієш недовір‘я до кожного друкованого слова.
Наші видавництва отримують письмові та усні інструкції не пропускати “небезпечної” інформації до широкого кола читачів. Мотивуючи різними, найнесподіванішими аргументами, забороняється подавати то той, то інший вид інформації. Так, лише останніми роками заборонено подавати інформацію у пресі про певні види інфекційних та епідемічних захворювань (існує спеціальна інструкція про це). По суті, стало неможливо говорити публічно про загрозливі факти отруєння життєвого середовища, про рівень дитячої й іншого виду злочинності, про розміри алкоголізму і наркоманії, про жахливий стан багатьох пам‘яток старовини (побувайте лише в околицях Чернігова) тощо. Уся ця інформація не становить державної чи військової таємниці — якщо, звичайно, не відносити до класу державних таємниць будь-які повідомлення про наші недоліки (“адже їх може використати буржуазна пропаганда!”).
Наші громадяни, в тім числі й комуністи, мусять дізнаватися про багато фактів нашого суспільного життя або із чуток, або від тих же буржуазних радіостанцій (повідомлення яких досить часто в тій чи іншій формі ми змушені підтверджувати). Пройшли, напр., чутки про мітинг євреїв у Києві. Зарубіжні радіостанції відразу повідомили про це. А наша преса та радіо вичікують. І, нарешті, заднім числом хоч частково підтверджують те повідомлення. Хіба така поведінка не збільшує популярність зарубіжних радіостанцій і не підриває авторитет і впливовість наших засобів пропаганди?
Я вже не кажу про ідеї. Якщо ти пишеш уже безліч разів переінакшені фрази, то можеш спокійно отримувати заробітну плату, спокійно спати і ходити в числі “партійно мислячих”. Спроба ж новаторства, особливо в галузі гуманітарних наук, окрім того, що буде коштувати тобі нервової тяганини з видавництвом, може легко завершитись звільненням з роботи. Гостросоціальні твори не знаходять свого видавця, їх не люблять (звичайно, не читачі!). Багато рукописів, автори яких далекі від того, щоб висловлювати якісь наклепницькі чи антирадянські ідеї, лежать у видавництвах (чи повернуті авторам) і не зможуть з‘явитися друком лише тому, що є новаторськими і творчими. Чи збірка поезій Ліни Костенко “Зоряний інтеграл” є антирадянською? Може, такими є поезії Ігоря Калинця? Чи Миколи Воробйова? Чи твори нині заарештованих Василя Стуса та Євгена Сверстюка? Може, антирадянським є твір “Інтернаціоналізм чи русифікація?” І. Дзюби? Це тільки деякі з тих витворів людського духу, яким не пощастило потрапити до читача через типографії.
Цензура, здійснення якої покладається не лише на Держліт, а й насамперед на редакторів і видавництва, а також страх автора перед звинуваченням у пропаганді ворожих ідей, вбили у багатьох бажання публікувати свої твори.
Але думку не можна зупинити, їй не можна заборонити виходити за межі догматично визначених норм. Можна вбити того, хто думає, але натомість інша людина знову зверне на ті стежки, якими ішов попередник. Фігурально кажучи, нині тиск думки на кожну клітину тих загат, що споруджуються на її шляху, небачено зростає. Люди, що шукають вирішення гостроактуальних соціальних проблем, відчувають велику відповідальність перед своїм народом і вважають за злочин мовчати і чекати, доки з‘явиться нагода висловитись у наших журналах і газетах. Автор обирає за цих умов інший шлях — віддає свій рукопис відразу до рук читача. Ясно, що хай навіть декілька десятків віддрукованого на машинці твору не зможуть охопити широке коло читачів, дія їх обмежена. Але і в автора, і в читачів немає іншого виходу. Так народжується Самвидав. Аби шляхом репресій припинити його існування, треба до такої міри заморозити суспільне життя, що про прогрес у будь-якій сфері не може бути й мови. Ті, кому період культу особи здається золотим віком, хай пригадають, як склалась у той час доля найпередовіших наукових напрямів, таких, як математична логіка, кібернетика, генетика, структурна лінгвістика, квантова механіка тощо. Думати, що такий результат попередиш різним підходом до природничих і суспільних наук, може лише невіглас. Наука — від філософії до ядерної фізики — є цільним організмом, догматизм у будь-якій з її частин неминуче відбивається на розвитку всього організму.
У нас розглядають свободу слова і друку, як розкіш (якщо не перешкоду), як щось таке, без чого можна обійтись. Тому свобода особи догматично протиставляється обов‘язку (дисципліні тощо). Але жити і поводитись як вільна істота — це чи не перший обов‘язок людини. Легко жити (для людини, що звикла так жити), коли бездумно повторюєш чужі думки, і значно важче щось говорити і думати як вільна людина. Але тільки така поведінка робить із людини самостійну творчу силу і тільки суспільство, що складається із таких людей, здатне до органічного розвитку. Свобода слова і друку — це не розкіш, не надмірність — це основна умова науково-технічного і культурного прогресу. Будь-яка спроба затиснути громадянські свободи неминуче гальмує суспільний розвиток, прирікаючи його на застій.
Треба подолати страх перед критичним словом. Це негайно дасть позитивні наслідки в усіх сферах нашого розвитку. З іншого боку, щоб уникнути свавілля, потрібно відійти від практики вважати за злочин поширення будь-якої літератури як тільки вона не видана офіційним видавництвом. Самочинно виготовлятись і поширюватися може найрізноманітніша література: художня, документально-інформаційна, публіцистична тощо. Поширення заради ознайомлення певного твору не означає, що той, хто поширює (якщо поширювач не є воднораз автором), поділяє погляди, висловлювані у поширюваному творі. Коли державне видавництво публікує твір зарубіжного автора немарксистського спрямування, то це ж не означає, що видавництво поділяє погляди цього автора. Відомо, напр., що Інститут інформації АН СРСР друкує серію інформаційних видань, у яких скорочено подаються переклади зарубіжної немарксистської філософії, соціології. політики. Чи можна на цій підставі звинуватити інститут в антикомуністичний пропаганді? Чи можна на тій же підставі звинуватити наші бібліотеки, де сьогодні можна в оригіналах читати філософів, соціологів, політиків немарксистського спрямування? Щоправда такі твори вважаються важкодоступними для більшості людей, оскільки вимагають володіння іноземною мовою і розміщені в небагатьох наукових бібліотеках, але це не міняє суті справи. Говорить про те, що боротьба у нас ведеться не за чистоту комуністичного світогляду (бо з цього погляду твір якогось екзистенціаліста стократ небезпечніший, ніж твір марксиста І. Дзюби), а боїмось відвертої розмови про ті пекучі і цілком конкретні проблеми, що їх ставить розвиток нашого суспільства. Сказане не означає, що тут пропонується боротись за чистоту комуністичного світогляду шляхом вилучення із наукових бібліотек творів немарксистського спрямування. Хіба наше суспільство стане відпорнішим до тих чи інших ідей, якщо менше їх знатиме? Навпаки, незнання завжди породжує безсилля перед тим, чого люди не знають. Хіба грифи спецфонду не є в наш час забобоном палеозойської ери? Хіба ця знахідка бюрократів не спрямована проти принципів соціалістичної демократії? Виявляється, що у нас є якісь вибрані, вищі істоти, на яких не діє буржуазна пропаганда А для всіх інших “простих смертних” вона становить страшну небезпеку. З іншого боку, яка ж це рівність перед законом: за те, що дозволяється одним, карають інших.
Якщо вже нам не сила відмовитись од статей 62 і 187І КК УРСР (хоч я вважаю, що вони, як суперечні з Конституцією, повинні бути негайно ліквідовані), то, принаймні, в ім‘я елементарної справедливості, ці статті повинні обережно і чесно застосовуватися. Щоб поширення якоїсь літератури могло кваліфікуватись як злочинна дія, потрібна, окрім всього іншого, наявність суб‘єктивного боку злочину — свідомий намір особи вчинити зло. Таким наміром, згідно зі статтями 62 і 187І, “агітація і пропаганда, проваджена з метою підриву чи ослаблення Радянської влади або вчинення окремих особливо небезпечних державних злочинів, поширювання з тією ж метою наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад... “ (підкреслення моє). Тобто, для того, щоб був склад злочину, необхідно, щоб особа, ведучи агітацію, мала свідомий намір ослабити радянський державний лад.
Я переконаний, що в середовищі української інтелігенції немає жодної людини, яка б ставила під сумнів ради як основу клітинку державності чи соціалізм як соціальну систему. Якщо критика окремих явищ суспільного життя сягає певних узагальнень, то це робиться тільки з бажання прискорити розвиток нашого суспільства по шляху реалізації високих ідеалів.
Інша справа, як розуміти ті ідеали, як розуміти ознаки радянського і соціалістичного. Це ж не таємниця, що дехто у нас розуміє соціалізм і комунізм на зразок казарменого комунізму, а то й гірше. Ці “дехто” не випадкові люди — їх подибуєш на вельми високих посадах. Декому не дає спокою мрія про соціалізм, побудований на деспотичній владі однієї чи кількох осіб. Чи не зусиллями таких людей останнім часом майже припинилася критика всіх спотворень, здійснених в період культу особи Сталіна? Може, настав час повернутися і до тогочасних методів керівництва? Відчувається, що у нас існують сили, які використовують різні обставини, у тому числі й зовнішньополітичні (загроза з боку Китаю тощо), щоб підштовхнути нашу країну в бік згортання демократичних форм життя. Не треба забувати, що в такому разі країна буде відкинена назад також у сфері науково-технічного прогресу, не лише культурного.
Тепер дещо про заарештованих. Особливістю нинішніх арештів є те, що заарештовано не просто українських інтелігентів — поетів, літературних критиків, публіцистів, науковців тощо. Заарештовано людей, добре відомих в середовищі української інтелігенції, зокрема серед найсвідомішої частини нашої української молоді. Декого із них добре знає інтелігенція зарубіжних країн. Скільки початківців — поетів і прозаїків — користувалося допомогою Івана Дзюби, Івана Світличного? Кому із нашої української творчої молоді не відомі імена Євгена Сверстюка і Василя Стуса? І не лише відомі — багато людей почуває до них глибоку повагу і симпатію. То байдуже, що лише один серед них був членом Спілки письменників. Належність до Спілки у нас, на жаль, далеко не надійний показник творчих досягнень. Ми є свідками, коли на Україні заарештовано майже всіх тих, від кого йшло принципове і мужнє слово. Заарештовано тих, хто протягом довгого часу ніс на своїх плечах нелегку справу пробудження нашої громадянської совісті і національної гідності. Заарештовані обстоювали свою громадянську позицію відверто, не приховуючи своїх поглядів. Вони викладали її у своїх зверненнях до партійних і державних установ. Свої твори вони завжди підписували власним прізвищем (не так, як сумнозвісний опонент І. Дзюби Стенчук).
Позиція, яка об‘єднує заарештованих, — це позиція чесного, сумлінного ставлення до всіх явищ нашого культурного і громадського життя. Ця позиція не є ні антирадянською, ні антисоціалістичною. У цьому легко міг би переконатися майже кожен громадянин УРСР, якби познайомився хоча б зі всім тим, що було написано заарештованими. Вони виступали і виступають проти тих спотворень, що їх у різних сферах нашого життя прагнуть здійснити сили, пов‘язані з минулим. Припустити, що такі люди, як Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Василь Стус та ін., могли здійснити якісь випадкові дії, що не випливають органічно з їх моральних та ідейних засад, неможливо. Безпідставний, безцеремонний, майже таємний арешт цих людей можна розглядати лише як вияв свавілля. Для кожного культурного українця він є також глибокою національною образою.
Відкритий лист Зіновії Франко до редакції газети “Радянська Україна”, опублікований 2 березня, при серйозному підході не може вважатися спростуванням цих характеристик. Написаний у формі самозвинувачення, він, на перший погляд, сприймається за доказ наявності в середовищі української інтелігенції людей, що займаються антирадянською діяльністю. Але перечитаємо уважно ту фразу, з допомогою якої Зіновія Франко формулює собі звинувачення. “Моя провина, — пише вона, — ґрунтується на неправильному і викривленому сприйманні та інтерпретації окремих недоліків і труднощів у нашому житті. Хоч сама я не брала участь у виготовленні різних наклепницьких та антирадянських матеріалів, але поширювала їх серед своїх знайомих. Один з цих матеріалів передала за кордон. При цьому добре усвідомлювала, що розповсюдження цих матеріалів завдає шкоди радянській державі, українському народові. Через моїх друзів та родичів за кордоном я встановлювала зв‘язки з багатьма іноземцями українського походження, що приїздили на Україну як туристи. Ряду з них я давала відомі мені інформації політичного характеру, тенденційно трактуючи ті чи інші події в житті Радянської країни. Я допускала, що моя інформація може бути використана за кордоном з метою антирадянської пропаганди, але свідомо закривала на це очі. У своєму політичному засліпленні я не помітила, що стала передавати інформацію замаскованим представникам закордонних ворожих капіталістичних центрів, зв‘язаних з розвідкою імперіалістичних держав”. Вдумайтесь у сказане тут. Хіба “викривлене сприймання та інтерпретація окремих явищ” чи “тенденційне трактування тих чи інших подій” може складати злочин? Навіть стаття 187І не розширює до таких розмірів поняття “наклепницької” літератури, виділяючи лише ту, що має завідомо наклепницький характер. Хіба взагалі можлива безтенденційна література, якщо вона хоч трохи сягає далі простої констатації фактів? Чи, може, партійна тенденційність полягає в тому, щоб під виглядом об‘єктивності позбавляти критику її пристрасного характеру? Хіба критичність погляду і навіть перебільшення тих чи інших вад становить небезпеку тому суспільному ладові, що бажає ці вади усувати? Мені здається, що найбільш небезпечним видом “викривлення” явищ нашого життя є намагання їх прикрасити. Всілякі вороги повинні б прагнути культивувати в нас самовтіху, самозаспокоєння і лакування, бо все це здатне уповільнити наш розвиток, загальмувати його. А чи багато людей у нас притягнуто до відповідальності за цей найнебезпечніший вид наклепництва?
Чи, можливо, свою вину Зіновія Франко вбачає у тому, що вона своєчасно не розпізнала “замаскованих представників закордонних ворожих центрів”? Але хіба це її обов‘язок? І хіба це можна зарахувати до її вини? Вона мусить відповідати лише за свої власні дії. Яку саме інформацію поширювала Зіновія Франко? Чому б їй не з‘ясувати той зміст, який вона приховала фразою “відомі мені інформації політичного характеру”? І хіба поширення політичної інформації є злочином? Адже навіть наш кодекс передбачає судову відповідальність за поширення лише військової і державної таємниці (а “наклепницькі вигадки”, як і агітація та пропаганда, про які йдеться у ст. 62 і 187І, просто не є інформацією).
Так само нечітко авторка листа вказує на мету своїх дій. А це є суттєвий бік справи. У листі вона так і не посміла заявити, що свідомо ставила за мету підрив радянського ладу і системи соціалізму. Бо щирості такого наміру ніхто б не повірив. Якщо ж виходить з того, що за кордоном її інформація використовувалась на шкоду радянському ладові, то до чого ж тут Зіновія Франко? З допомогою найкращих речей можна робити найгірші справи. Сокирою можна побудувати дім і вбити чоловіка. Але чи може за вбивство відповідати той, хто винайшов сокиру? Хіба лише та інформація, яку передавала Зіновія Франко, може йти на шкоду радянському ладові? Будь-яку цілком об‘єктивну інформацію можна використати з цією метою. Але страх перед тим, щоб знали правду про наші недоліки, приносить значно більше шкоди, ніж виграшу. Чи не час усвідомлювати, що ті найхвалебніші, найпатетичніші писання, які у нас так процвітають, чи не найбільше компрометують соціалізм і радянську владу.
Я б не зупинявся на розгляді листа Зіновії Франко — тим більше, що лист написаний після серії “розмов” у КДБ. Але тим він і небезпечний. Цей лист відроджує сумнозвісні самозвинувачення 30-х років, навіть фразеологія та сама. Як у відкритому листі Зіновії Франко, так і в повідомленні про виключення із СПУ Івана Дзюби, звинувачення в антирадянській діяльності (без будь-якої конкретної характеристики самої діяльності) навішується як ярлик. У цьому полягає грізна небезпека цих звинувачень.
Оскільки за соціалізму ідеологія і управління суспільними процесами повинні мати науковий характер, то визначення ознак радянського і соціалістичного мусить бути за наукою, що вільно розвивається в умовах творчого, нічим не обмежуваного обміну думок. Якраз на вироблених наукою критеріях і рекомендаціях повинні ґрунтувати свою діяльність керівні державні і партійні органи. Вироблення цих критеріїв має здійснюватися за якнайширшої участі кожного громадянина. І дуже дивно, коли визначення того, що вважати антирадянським і антисоціалістичним, віддається до рук слідчих органів, а то й окремих слідчих КДБ. Адже той чи інший слідчий діє згідно зі своїм власним розумінням соціалізму і радянської влади. Справу не рятує залучення до оцінки тих чи інших матеріалів окремих експертів — спеціалістів у галузі гуманітарних науках. По-перше, експерт переважно отримує матеріал, уже вилучений слідчими як крамольний, і це неабияк тяжіє над його психікою. А, по-друге, там, де оцінюються погляди, ідеї, — індивідуальна оцінка несе на собі вантаж суб‘єктивізму. То ж відомо, що навіть найталановитіші люди, працюючи в одній і тій самій галузі, можуть цілком протилежно тлумачити одну і ту ж ідею. Цей суб‘єктивізм тим більше посилюється, що при виборі експертів слідчі органи виходять із своїх власних уподобань.
Те, що робиться зараз на Україні, не вкладається ні в які рамки здорового глузду, я вже не кажу про елементарну справедливість. Арешти, обшуки, виклики у КДБ. Проводять “розмови“ з людьми, запідозреними в націоналізмі виключно тому, що посміли співати в самодіяльному хорі “Гомін”. Після серії таких “розмов” “Гомін” перестав існувати. Колишнього керівника хору, кандидата мистецтвознавства Леопольда Ященка хапають і кидають на деякий час у в‘язницю “за тунеядство”. До розряду підозрілого виду діяльності потрапили навіть новорічні колядки. Широко застосовуються різного роду перестороги і погрози: напередодні 22 травня — Дня поховання тіла Шевченка на Україні — проведено серію таких пересторог погрозливого характеру з вимогою не приходити до пам‘ятника Т.Г. Шевченка. Доведене до абсурду за своїми розмірами різного роду таємне висліджування. Якщо учасникам протестів проти політичних процесів 1965 р. їхня мужність коштувала вимушеного безробіття, то тепер вживають радикальніших заходів. Досить було членові КПРС, колишньому позаштатному співробітникові КДБ, працівникові Музею народної архітектури і побуту Української РСР Борису Ковгару написати свої листи до слідчого, в яких показано неприглядні методи слідства щодо нині заарештованих, як він сам був негайно заарештований і перебуває зараз під слідством. А хто знає ці листи? Чому відкритий лист Зіновії Франко міг бути надрукований, а ці листи, що мають величезне значення для правосуддя, приховуються від радянських громадян?
2 червня проведено прес-конференцію, повідомлення про яку під назвою “Українські буржуазні націоналісти — найманці імперіалістичних розвідок” з‘явилося в республіканській пресі. Усе, що стало відомим з прес-конференції, лише підтверджує сказане вище. Покази Добоша нікчемно безсилі, щоб бути доказом висуненого звинувачення в антирадянській діяльності навіть стосовно тих людей, прізвища яких він називає (Івана Світличного, Леоніда Селезненка, Зіновії Франко, Анни Коцурової і Стефанії Гулик). Що ж страшного зробили названі Добошем люди? Може, вони ставили за мету повалення радянського ладу на Україні? Готували переворот чи диверсію або видавали військову та державну таємницю? Ні, нічого такого Добош не стверджує. Усе, що на прес-конференції було сказано про діяльність ОУН, годиться хіба що для пояснення дій самого Добоша, котрий належав до цієї організації. Щоправда, зі всього ходу прес-конференції видно, що її організаторам дуже хотілося, аби склалося враження про належність названих Добошем осіб до якихось підпільних організацій ОУН, що діють на території України. Оскільки приймається за аксіому, що такі організації повинні прагнути до повалення радянського ладу на Україні і встановлення “буржуазної самостійної України” (чому термін “самостійна Україна” пов‘язується обов‘язково з “буржуазною Україною” — один бог знає), то звідси сам собою випливає висновок про антирадянську діяльність названих людей. Але тому, хто захоче довести належність нині заарештованих українських громадян до якихось підпільних антирадянських організацій, доведеться такі докази висмоктувати з пальця. Бо те, що Добош інформував когось про щось, чи комусь пропонував гроші “для підтримки”, чи навіть те, що він мав адреси і (ще страшніше!) якісь “паролі”, не може бути таким доказом. Це не може бути доказом навіть співробітництва — для того треба щось набагато суттєвіше. Усі названі факти можуть бути матеріалом для оцінки діяльності лише Добоша, а не названих ним осіб. Та й то, якщо їх взяти не самі по собі, а лише з урахуванням тієї мети, яку він ставив перед собою. А що ж конкретного зміг сказати Добош про людей, заарештованих у “справі Добоша”? Про багатьох взагалі ні слова, про названих ним лише те, що вони передавали йому “політичну та іншу” інформацію. (Який збіг найменування інформації у Зіновії Франко та Я. Добоша? Звідки така тотожність термінів?). Оце і вся конкретність! А що ж то за “політична інформація”? Хіба таку інформацію не подають відкрито щодня наші газети і журнали, висвітлюючи політику партії і держави? Чи, може, цей термін має якийсь інший, прихований зміст? Тоді який саме? Може, політичною інформацією тут називається інформація про факти порушення Конституції, про беззаконні розправи над українською інтелігенцією? Але якби така інформація і справді поширювалася кимось — чи можна вважати злочином прагнення шляхом гласності принципи беззаконня? Здається, навпаки — той, хто прагне приховати беззаконня і є справжнім злочинцем. Чи не такою має бути нормальна людська логіка?
Хоч у цьому листі я говорю переважно про порушення соціалістичної демократії і законності, але все, що тепер діється на Україні, має інший важливий бік. Названі факти, так чи інакше, мусять розглядатися насамперед як вияв національної політики на Україні. Місцевий характер репресій відразу впадає в око. У всій своїй сукупності названі (а ще більше не названі) факти є неначе вакханалією україноненависницьких сил. І це напередодні святкування 50-річчя утворення СРСР. Замість того, щоб критично оглянути наші державно-правові і партійні структури під кутом зору поліпшення національних стосунків і усунення найменшої національної несправедливості, обрано шлях безвідповідальної патетики і пустопорожнього славослів‘я. Комусь припало до серця зміцнювати дружбу народів з допомогою словесного возвеличення ролі російського народу та на різний лад повторюваних запевнень в любові до нього. Критикується нищівно «український буржуазний націоналізм» та «сіонізм», зате про великодержавний російський шовінізм та антисемітизм ні слова. Оголошуючи себе єдиними носіями соціалізму, партійності, інтернаціоналізму, безсовісні демагоги вирушають у похід проти всього національно самобутнього, культивують психологію національного, отже і морального нігілізму. Здається, що під прапором зміцнення дружби народів хтось уперто хоче пересварити ці народи поміж собою. До принципово хибних орієнтацій у національному питанні щодня долучаються дрібні образи національної гідності.
А тепер органи КДБ наближаються до давно жаданої мети довести, що на Україні існує націоналістичне антирадянське підпілля (як “довести” і кому “довести” — цього питання не торкаємось). Бо таке “доведення” розв‘яже руки для масових репресій. І, як зі всього видно, в цьому напрямі досягнено значних успіхів. Неважливо, що приховується і чому приховується. Раз приховується — значить підпілля. І підпілля антирадянське. А раз є підпілля, повинні бути підпільники і організатори підпілля. Отже, їх треба знайти.
Але, вступаючи в нову смугу політичних репресій на Україні, суддям слід засісти в бібліотеки і погортати документи, що стосуються діяльності середньовічних демонологів, вишукувачів антиамериканської діяльності часів маккартизму, виловлювачів “ворогів народу” періоду культу особи. Це буде, як ніколи, повчально. Темнота не вічна — а в наш кібернетичний вік і занадто швидко освітлюється, щоб там не казали, світлом розуму. Ініціатори беззаконня невдовзі можуть бути притягнуті до відповідальності.
Звертаючись з цим листом до ЦК КПРС і ЦК КП України, виходжу з передумови, що якраз ці партійні органи, і насамперед Політбюро ЦК ЦПРС та Генеральний секретар, несуть основну відповідальність за збереження соціалістичної законності і послідовне проведення принципів інтернаціоналізму.
Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується “справою Добоша”, після подання цього листа я безперечно опинюся в числі “ворогів”. Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а “справа Добоша” — ц е в ж е п р о с т о с п р а в а, о б е р н е н а п р о т и ж и в о г о у к р а ї н с ь к о г о н а р о д у і ж и в о ї у к р а ї н с ь к о ї к у л ь т у р и. Така “справа” дійсно об‘єднує усіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити.
Член КПРС, кандидат філософських наук,
науковий співробітник Інституту філософії АН УРСР
В.С.Лісовий.
Домашня адреса: Київ-122, Дарницький бульвар, 1, кв. 52.


 Share this

It may be interesting for you

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Праці дисидентів

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. Дорогою безглуздя. - Житомир: Рута. 2016. БАБИЧ Сергій Олексійович

Спогади

ЛІСОВИЙ ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. АВТОБІОГРАФІЯ. Лісовий В.С.

Спогади

ДОРОГА ВАСИЛЯ ЛІСОВОГО. ЛІСОВИЙ ОКСЕН

Спогади

СВІТЛИЧНА Леоніда. Перший день „Великого погрому”. Світлична Леоніда, Танюк Лесь

Інтерв’ю

АЛЕКСЕЄВА І ОРЛОВ. Овсієнко В.В.

Спогади

СЕВРУК Галина. Підготував Овсієнко В.В.

Спогади

БАБИЧ Сергій Олексійович. Дорогою безглуздя. Бабич Сергій Олексійович

Інтерв’ю

22 ТРАВНЯ 1967 РОКУ. Інтерв’ю Володимира ПЕТРУКА та Олег ОРАЧА. Овсієнко В.В.

Події

Сорок років від дня «Генерального погрому». Борис Захаров

Інтерв’ю

ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.

Інтерв’ю

ШАБАТУРА СТЕФАНІЯ МИХАЙЛІВНА. Овсієнко В.В.

Праці дисидентів

ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ: ДО ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗАХИСНОГО РУХУ. ЛУК’ЯНЕНКО ЛЕВКО ГРИГОРОВИЧ

Спогади

ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.

Інтерв’ю

«Жучки», агенти КДБ і дисиденти. Олег Стецишин

Інтерв’ю

КАМПОВ ПАВЛО ФЕДОРОВИЧ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

БАБИЧ СЕРГІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ. ДОРОГОЮ БЕЗГЛУЗДЯ. Бюлетень «Страничка узника» №№ 7 і 8 1989 року, Москва

Дослідження

ПРАВОЗАХИСНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. Овсієнко В.В.

Інтерв’ю

ЛІСОВА ВІРА ПАВЛІВНА. Овсієнко В.В.

Спогади

СТУС ВАСИЛЬ СЕМЕНОВИЧ. Овсієнко В.В.

MENU