МАР’ЯН БОРИС ТИХОНОВИЧ

 331323.02.2008

author: Мусієнко Олекса

Олекса МУСІЄНКО. Шістдесятники: звідки вони?
(Літературна Україна. – 1996. – 21 листопада. – С. 6).
У ДОЛЕНОСНУ ПОРУ так званої „хрущовської відлиги", коли на планеті шаленіла „холодна війна", далеке зарубіжжя приголомшила новина: в ізольованому від світу „залізною завісою" СРСР вибухнув духовний бунт проти постсталінського тоталітаризму, поіменований пізніше рухом опору шістдесятників. Проте ніхто навіть із наймаститіших совєтологів не міг усвідомити, що це за суспільний феномен, хто вони, оті відчайдушні молоді бунтарі, звідки взялися, наскільки реальну загрозу становлять для комуністичного режиму, які сили чаяться за їхньою спиною. На жаль, і після безславного розпаду табору соціалізму проблема шістдесятництва належно не осягнута й не вписана в контекст новітньої історії. Тільки за умови ретельного й безпристрасного вивчення ідейно-політичного становлення найактивніших учасників цього масового рушення можна дати вичерпну відповідь на численні запитання. З цього погляду неабиякий інтерес являє і життєпис одного з фундаторів руху опору шістдесятників в Україні Бориса Мар’яна, чий талант яскравого поета і романіста, перекладача й публіциста був знівечений у постберіївських гулагах.
Народився Борис Тихонович Мар’ян 27 вересня 1936 року в с. Красногорка Тираспільського району колишньої МАРСР. Як написав він в автобіографії, «родители мои по национальности молдаване. Работали в колхозе со времени его основания. В 1944 году отец был убит при бомбежке, а я с братом и матерью продолжали трудиться в колхозе. Моя старшая сестра Анна в 1947 году закончила учительский институт в Тирасполе и была направлена работать преподавательницей в с. Тараклию Кайнарского района В 1948 году после того, как старший брат уехал служить в армию, я и престарелая мать переселились в Тараклию к сестре, где я и окончил 10 классов..."
Не повідав Борис у цій автобіографії того, що змалечку виявив неабиякий потяг до літературної творчості, регулярно друкуючи в місцевій періодиці свої поетичні спроби, чітко визначив майбутні життєві перегони — робота в пресі. Але де міг набути необхідні знання, коли на той час у жодному з молдавських вузів не існувало факультету журналістики? На щастя, йому ласкаво всміхнулася доля.
1953 року наказом міністра культури СРСР № 1343 від 30 липня за прикладом Московського державного університету ім. Ломоносова в Київському держуніверситеті ім. Т.Г.Шевченка на базі відділень журналістики, які функціонували при філфаках Київського і Харківського університетів, був відкритий факультет журналістики з утвердженим контингентом прийому студентів на 1-й курс у кількості 100 осіб. Отож успішно склавши вступні екзамени в Кишинівському університеті, Б.Мар’ян послав клопотання в Москву про переведення його на навчання до КДУ. Згідно з наказом міністра культури СРСР за № 623 він був зарахований на 1-й курс факультету журналістики КДУ ім. Т.Г.Шевченка поза конкурсом від Молдавської РСР з наданням місця в студентському гуртожитку.
Як і вихідцям з інших союзних республік, навчатися Борису в Києві було ой як нелегко, оскільки на факультеті всі предмети (окрім географії СРСР та, звичайно, російської мови й літератури) викладалися мовою корінної нації. Проте з допомогою однокурсників він успішно опанував українську мову, старанно вивчав історію і культуру братнього народу, і взагалі відзначався зосередженістю, допитливістю, працелюбністю. Його не вабили ні чарка, ні «різання» в карти, ні амурні спокуси. Весь позалекційний час Борис проводив в університетській читальні за книгами та конспектами. Тому цілком закономірно, що вже після першого семестру навчання став круглим відмінником.
У повсякденному бутті Боб, як лагідно прозивали його однокурсники, був вельми комунікабельний, дотепний і життєрадісний, мав чимало друзів, проте ніхто з них сном-духом не відав, що цей сімнадцятирічний посланець сонячної Молдови привіз до столиці України статечний творчий доробок, щоденно творив нові вірші й оповідання для дітей, працював над завершенням історичної драми «Олександр Лепушняну». До того ж вів щоденник, на сторінках якого прагнув осмислити події, про які довідувався з привезеної студентами-румунами іноземної преси.
Про Бориса Мар’яна на повний голос заговорили не лише на факультеті, а й в усьому університеті після XX з’їзду КПРС. Точніше – після того, як березневого морозного дня 1956 року зірваним з лекцій студентам представниками Сталінського райкому партії була зачитана в актовому залі КДУ чотиригодинна доповідь тодішнього першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на закритому засіданні делегатів з’їзду в ніч із 24 на 25 лютого. З неї постав образ «продовжувача справи Леніна», «батька всіх народів» Сосо Джугашвілі – Сталіна, образ семінариста-недоука, патологічного людиноненависника, кровожерного монстра, що з сатанинською жорстокістю винищував мільйони співвітчизників, аби тільки втриматися біля партійного і державного керма. Для декого з підстаркуватих університетських «стовпів», які під сонцем сталінської конституції доскочили високих щаблів академічної кар’єри, той березневий день 1956 року став чорнішим найчорнішої ночі, а в той же час сотні юних студентських сердець забилися в щемливому передчутті нової ери в житті вкайданених народів червоної імперії.
Як справедливо зазначав пізніше один з ідейних вождів шістдесятників Іван Світличний, «у багатьох із нас одразу після XX з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішаться одним махом, і нам нічого не лишається, як із високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму».
Та життєві реалії дуже скоро остудили гарячі голови довірливих романтиків. Незважаючи на дозоване переслідування по партійній вертикалі окремих положень хрущовської доповіді і постанови пленуму ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків", у СРСР практично все залишилося по-старому. Як і раніше, в ленінському мавзолеї на Красній площі з почесною вартою оберігався саркофаг із забальзамованим Йосифом Віссаріоновичем, як і раніше, кремлівські крісла компартійного аеропагу преспокійнісінько гріли своїми сідницями одіозні сталінські посіпаки Молотов, Маленков, Каганович, Ворошилов, Мікоян, на чиїй совісті кров мільйонів невинних жертв, а ось жодного відкритого, показового судового процесу над єжовсько-беріївськими катами, над членами всіляких „двійок" та „трійок", які посписочно штампували смертні вироки, в жодній із совєтських республік не було влаштовано. Природно, що в чесних людей виникало запитання: чому?
Дивували й інші парадокси хрущовської „відлиги". Ще до XX з’їзду КПРС почала працювати спеціальна комісія для перегляду судово-слідчих справ сталінського кривосуддя, і з концтаборів та крайземельних зон поселень стали повертатися на „материк" поодинокі уцілілі мученики більшовицьких репресій. Та якщо до білих ведмедів їх відправляли з конвойним „почтом", то додому вони добиралися, так би мовити, в приватному порядку. Ніхто з представників властей їх не зустрічав, ніхто публічно не просив вибачення за понівечене життя, вчорашнім „зекам" тихцем надавали сякий-такий притулок, оформляли мізерні пенсії і... забували. І не було випадку, щоб когось із реабілітованих повертали, хоча б задля годиться, хоча б на тиждень-другий, на посаду, яку він обіймав до арешту, і знову виникало оте розпрокляте: чому?
На десятки й десятки ось таких „чому" не могли отримати відповіді свідомі громадяни України. Навіть найаполітичнішим із них впадало в око, що в республіці, окрім словесного шумовиння, не відбувається ніякої десталінізації. Як і в часи культу особи, на сторінках часописів, з різних трибун обливалися ідеологічними помиями не лише такі визначні історичні постаті, як М.Грушевський, В.Винниченко, О.Шумський, а й діячі культури „розстріляного відродження". У грудні 1953 року в газетах прослизнуло куценьке повідомлення про розстріл в супрязі з «агентом іноземного капіталізм» Берією міністра внутрішніх справ УРСР генерал-полковника Мешика та його першого заступника генерал-лейтенанта Мільштейна, проте не чути було, щоб зазнали заслуженої кари сотні їхніх підручних по каїновому ремеслу. Переважна більшість сталінських катів лиш поміняли службові крісла, сховавшись у такий спосіб од народного гніву...
А тим часом розбурханий убивчою критикою М.Хрущовим культу особи Сталіна табір соціалізму вступив у смугу потужних суспільних штормів. Як це не раз бувало в історії, в авангарді борців із більшовицьким тоталітаризмом виступило молоде покоління, яке рішуче не бажало жити в «раю», принесеному на багнетах сталінських „визволителів" Європи.
Першою влітку 1956 року зробила спробу вирватися із соціалістичної клітки без ґрат Польща. Очолений переслідуваним у недалекому минулому лідером польських комуністів Гомулкою масовий рух проти совєтської окупації ось-ось мав перерости у всенародну збройну кампанію. Лише ціною брехливих обіцянок і принципових поступок кремлівським верховодам пощастило відвернути революційний вибух поляків, який міг викликати детонацію в інших країнах „соціалістичної співдружності".
А в жовтні вибухнуло збройне повстання в Угорщині. Виконуючи волю свого народу, уряд Імре Надя оголосив про політичний плюралізм у країні, про вихід УНР із кошари мілітарного Варшавського договору. Щоб утримати угорців у своїх „братських" обіймах, кремлівські посадники скористалися сталінським методом упокорення „зрадників соціалізму". За наказом Микити Хрущова оплот повстанців Будапешт був узятий штурмом регулярними совєтськими військами із застосуванням важкої артилерії, авіації, моторизованих дивізій. Прагнення угорського народу до свободи і національної незалежності було нещадно розчавлене траками найкращих у світі танків Т-34.
Про ці трагічні події партійно-радянська преса не так інформувала, як дезінформувала свій народ. Все ж правда про криваві побоїща в Угорщині проникала через карпатські перевали в Україну. Особливо обізнаними тут виявишся студенти Київського університету, де в той час навчалися десятки польських, чеських, болгарських, румунських, угорських юнаків і дівчат. На них криваві події в Будапешті справляли просто гнітюче враження, змусили глибше замислитися над хрущовською „відлигою". Організаційно не згуртовані, часто навіть особисто не знайомі, молоді мислителі-бунтарі доходили одного висновку: СРСР назавжди залишиться оплотом сталінізму, поки в ньому не будуть радикально змінені основи тоталітарної системи управління безправними і заляканими терором громадянами. Щиро вболіваючи за майбутнє своєї Вітчизни, вільнодумне студентство в гуртожитках, у їдальнях, в університетських коридорах, не криючись, обговорювало найрізноманітніші варіанти соціальної перебудови СРСР. Найповніше виклав пакет назрілих реформ четвертокурсник факультету журналістики Борис Мар’ян у власноручно написаній «Програмі-мінімум". Ось найосновніші її положення:
1. Ліквідувати кастовість і привілеї членів КПРС.
2. Оголосити бюрократизм кримінальним злочином і повести з ним нещадну боротьбу.
3. Реорганізувати комсомол, надавши йому державних функцій.
4. Зміцнити й розширити суверенітет республік.
5. Наділити селян землею від одного до трьох гектарів.
6. На заводах і фабриках передати управління виборним робітничим комітетам.
7. Наполовину знизити податки з селян і на четвертину з робітників і інтелігенції.
8. Дозволити масові мітинги, демонстрації, зібрання та інші форми волевиявлення громадян, окрім збройних заколотів.
9. Скоротити до розумних меж армію.
10. Обмежити повноваження прокуратури.
11. Створити в судах Ради засідателів і наділити їх широкими повноваженнями.
12. Оприлюднити матеріали утаємничених і не зрозумілих громадянству судових процесів часів сталінізму.
13. Ліквідувати цензуру.
14. Надати періодичній пресі право оприлюднювати різні точки зору з проблем господарського та державного вдосконалення.
15. Не переслідувати за пропаганду різних філософських, естетичних та правових поглядів, окрім відверто націоналістичних та фашистських.
16. Дозволити розповсюдження й продаж зарубіжних книжок, газет, журналів.
17. У міжнародному житті продовжувати боротьбу за мир і співробітництво з усіма країнами світу.
18. Ввести в практику широку гласність усіх урядових переговорів і угод.
19. Дозволити вільний виїзд і в’їзд у країну всім бажаючим громадянам.
20. Дати цілковиту автономію університетам.
21. Забезпечити студентам таку стипендію, яка гарантувала б середній життєвий рівень.
Будучи людиною самокритичною, Мар’ян розумів недосконалість і обмеженість цієї низки заходів на оновлення СРСР, тому на одній із вечірніх лекцій в середині грудня 1956 року дав кільком однокурсникам ознайомитися з чернеткою і висловити критичні зауваження, побажання, пропозиції. Рукопис „Програми-мінімум" прочитало нашвидкуруч лише п’ятеро Мар’янових сусідів по студентській лаві, але цього виявилося досить, щоб наступного ранку Бориса нагально викликали в університетський партком.
Звичайно, якби рік тому з подібним витвором своєї фантазії він ознайомив хоча б двох «друзів», його найближчої ночі неодмінно б одтарабанили в «чорному вороні» до слідчого ізолятора КДБ. Але в грудні 1956 року в світі ще не зачахло відлуння хрущовського одкровення на XX компартійному з’їзді, і «компетентні органи» вже не наважувалися з першого-ліпшого приводу вдаватися до репресивних методів сталінської доби. Тому й доручили зайнятися вільнодумним четвертокурсником факультету журналістики університетському парткомові. Там Мар’янові запропонували показати «секретний документ», який він поширював серед однокашників. Без будь-якого перестраху майбутній поет-прозаїк-драматург вийняв із студентського чемоданчика чернетку „Програми" і поклав на парткомівський стіл, заявивши при цьому, що передає на розгляд статечної інстанції не якийсь там «секретний документ», а первинний варіант листа до ЦК КПРС, «написаний особисто мною з метою допомогти партії і особиста Микиті Сергійовичу демократизувати, удосконалити наше суспільство, підвищити до міжнародних стандартів життєвий рівень радянського народу»...
Розголос про „Програму-мінімум" вихлюпнувся із стін університету і докотився завдяки старанням штатних «навуходоносорів» до кабінету першого секретаря ЦК КПУ О.І.Кириченка. Як засвідчують сучасники, Олексій Іларіонович був типовим самодуром сталінського штибу і всі проблеми вирішував миттю, „кулаком і матюком". Ще влітку 1956-го, коли йому на стіл лягла доповідна «надпильних" посадовців про те, що в столичному університеті розвелося дуже багато буржуазних націоналістів і що основними їх розсадниками служать історичний, філософський, економічний та факультет журналістики, Кириченко в пориві шаленства зажадав від вченої ради КДУ «негайно закрити найпідліші факультети». Тоді кільком статечним ученим-партійцям вдалося остудити гнів першого секретаря ЦК КПУ застереженням: несподівана для громадськості, юридично необґрунтована ліквідація хоча б одного факультету КДУ стала б побічним визнанням того факту, що ЦК КПУ дозволив антирадянцям у себе під боком звити «вороже гніздо», а цим неодмінно скористаються й імперіалістична пропаганда, і приховані недруги керівництва ЦК КПУ... Та коли на очі Олексія Іларюновича заповзятливі помічники підсунули в середині грудня 1956 року мар’янівську «Програму-мінімум», він буквально оскаженів: університетським розумахам прагнеться повторення угорських подій?! І таємне оперативне донесення розпанахала навкіс резолюція червоним олівцем: «Разобраться до истоков!» А це означало, що шлагбаум для репресивних органів був відкритий...
Як і переважна більшість однокурсників, Мар’ян і раніше перебував під наглядом кагебістських сексотів, а після зацікавлення його персоною самим «товаришем» Кириченком потрапив у справжню облогу: таємний обшук у студентському гуртожитку, доскіплива перлюстрація кореспонденції... Проте вирішальну роль у викритті «антирадянського нутра» Б.Мар’яна мав відіграти донос. Для КДБ, який мав на факультеті журналістики цілий штат сексотів, продукування такого не склало проблеми: вже 19 грудня на вулицю Володимирську, 33 надійшло „заявление" такого змісту:
„Считаю своим долгом доложить Вам о том, что в результате наблюдений за студ. IV курса факультета журналистики Борисом Марьяном установил следующее:
1. В 1955 г. в аудитории № 367 я нашел тетрадь стихов Б.Марьяна, в которых он всячески охаивает поззию наших видных поэтов К.Симонова, С.Щипачева и др. Вся почти тетрадь проникнута духом неверия в силу нашего строя, в правдивость нашей литературы. Его стихи напоминают собой безыдейные, враждебные стихи и рассказы Ахматовой и Зощенко, которые по-должному были оценены нашей партией.
2. Замечено мной и многими студентами, что во время лекций Марьян Б. по-своему воспринимает сказанное преподавателем. Он не соглашается, опровергает сказанное...
3. Работая в составе редколлегии «Линотип», «Негатив», «Сачок сачком», Б.Марьян не раз выбрасывал лозунги: «Газета – без коммунистов!», «Да здравствует свобода стенной газеты!»
4. В период поездки на целинные земли (лето 1956 г.) Марьян и Дамаскин написали письмо Н.С.Хрущову о неправильной системе воспитания наших студентов-журналистов. Марьян считает, что парторганизация и деканат проводят политику запугивания, не дают возможности студентам развернуться.
Однако ни комсомольская, ни партийная организации факультета мер по отношению к Марьяну до сих пор не принимают.
Считаю своим долгом коммуниста долежить об этом Вам».
Під цим „документом" красувався не псевдонім якогось там замухришкуватого анонімника, а справжній підпис парторга курсу Михайла Чорного. Доречно зауважити, що М.Чорний був на десяток років старший за Б.Мар’яна, встиг шість із половиною років прослужити в армії і до КДУ вступив уже членом КПРС. Особливими успіхами в навчанні він не відзначався, проте зажив на факультеті слави майстра вчиняти на партзборах публічні нагінки однокурсникам. Тому-то студентство його відверто недолюблювало, хоча й побоювалося, вважаючи потаємним донощиком.
«Заявление» М. Чорного було змонтоване за зразками сталінських часів, у недалекому минулому воно могло б послужити для якоїсь «двійки» чи «трійки» підставою для винесення Б.Мар’яну якщо не смертного вироку, то принаймні багаторічного строку ув’язнення в концтаборах. Проте на кінець 1956-го ситуація в країні, що гордо називала себе «оплотом соціалізму», змінилася, ще з вересня 1953 року Верховний суд відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР переглядав за протестом Генерального прокурора незаконні рішення колегій ОДПУ, «особливих нарад» та військових трибуналів військ МВС; із середини 1954 року постійно діяли центральна і місцеві комісії, створені для вивчення справ громадян, засуджених у роки масових репресій за політичними обвинуваченнями; з таборів сотнями поверталися недомордовані «вороги народу». Отож донос М.Чорного за нових умов міг послужити підставою для порушення кримінальної справи проти Б.Мар’яна, але не міг бути розцінений як переконливий доказ учинення студентом протизаконних дій. Для арешту бунтівливого студента і притягнення його до суду потрібні були вагоміші аргументи.
І кадебістські аналітики дуже скоро знайшли такі «аргументи». Власне, вони їх і не шукали, а скористалися випробуваною моделлю так званої „ініціативи сормовських робітників", яку кремлівські верховоди безжально експлуатували при проведенні в життя непопулярних у народі державних заходів типу випуску чергової грошової позики, підвищення чи введення нових податків, продовження робочого тижня і т. ін. Найпотворніші дискримінаційні акції чинилися саме на «вимогу трудящих мас». У репресивному сценарії, де головним персонажем мав стати Борис Мар’ян, роль «трудящих мас» кадебістські аналітики відвели однокурсникам автора «Програми-мінімум».
Для волевиявлення таких «трудящих мас» 7 січня 1957 року був скликаний заздалегідь зрежисований комсомольсько-партійний актив IV курсу, на який «випадково» завітали відповідальні чиновники з ЦК КПУ, з Міністерства вищої освіти, з міськкому партії; прибули й ректор університету академік Швець, і половина членів парткому, і факультетське начальство в повному складі, звісно ж, і «залізні» хлопці з молодших курсів. На розгляд активу виносилося одне питання: громадсько-політична поведінка студента Мар’яна Б.Т. Щоправда, організатори цього масового дійства в гарячковому поспіху припустилися в порядку денному суттєвої юридичної помилки.
Справа в тому, що коли 28 грудня 1956 року КДБ при Раді Міністрів УРСР порушив проти Мар’яна Б.Т. кримінальну справу, керівництво факультету журналістики, не чекаючи хоча б попередніх висновків слідства, не давши належної оцінки «Програмі-мінімум», направило на ім’я ректора КДУ доповідну записку, в якій стверджувалося: «Протягом останнього часу з боку студента IV курсу Мар’яна Б.Т. мали місце неодноразові політично шкідливі заяви, спрямовані на підрив довір’я до політики Комуністичної партії і Радянського уряду, а також окремі ворожі випади, які не тільки дискредитують звання студента партійного факультету, яким є факультет журналістики, а взагалі не сумісні з високими принципами і мораллю радянської молодої людини. Негідна поведінка Мар’яна була одностайно засуджена громадськістю факультету. Деканат факультету журналістики вважає неможливим дальше перебування Мар’яна Б.Т. в університеті й просить ректорат виключити його зі складу студентів факультету як людину ідейно незрілу і не підготовлену до виконання почесного обов’язку радянського журналіста".
Прочитавши таку супліку, академік Швець 4 січня 1957 року своїм наказом за №2 задовольнив «прохання деканату факультету журналістики», виключивши Мар’яна Б.Т. із складу студентів університету з аргументацією: «як такого, що зганьбив високе звання радянського студента». Отож на час скликання комсомольсько-партійного активу, тобто на 7 січня, Борис Мар’ян для своїх учорашніх однокурсників фактично вже був людиною з вулиці, тобто вони просто не мали права обговорювати його поведінку, а тим паче приймати якісь ухвали. Проте їх чомусь не поінформували про наказ ректора №2, і робота зібрання почалася в точно визначений час.
Тон обговорення, як і слід було чекати, задав секретар факультетського партбюро доцент В.А.Рубан. Досвідчений у минулому компартійний функціонер, котрий за післявоєнне п’ятиріччя (1948 – 1953) спромігся в апараті ЦК здолати щаблі від зав. відділом літератури й мистецтва до супервпливової посади помічника першого секретаря ЦК КПУ, він буквально кількома фразами окреслив русло, в якому мали завирувати викривальні пристрасті. «Мар’ян і його однодумці пішли на повідку в наших ворогів, – увічнив слова Володимира Андрійовича протокол того унікального судилища. – Таким антисоціалістичним, контрреволюційним елементам не місце в університеті. А тим паче в комсомолі».
Рубанову естафету підхопив парторг курсу М.Чорний: «Мар’ян ще на першому курсі «проявив» себе. І його «Програма» – аж ніяк не випадкова помилка, а продуманий контрреволюційний випад, – заявив він. – Дамаскін цілковито підтримує Мар’яна, тому треба й про нього говорити, Допустити подібну гниль у нашому колективі – злочин. Треба виключити Мар’яна з комсомолу, вигнати з університету. А заодно з ним і Дамаскіна!..»
І пішло, і поїхало. Вчорашні однокашники наввипередки поспішали затаврувати політичними ярликами товариша, котрий насмілився викласти на папері те, про що багато хто з присутніх потай думав. Борис спробував було захищатися, запропонував вислухати його «Програму-мінімум», але де там — його просто позбавили слова. 17 чоловік виходили на трибуну – й рефреном кожного виступу був зловісний горьківський афоризм: Мар’ян – ворог, а ворогів знищують! За лекторську кафедру вистрибували один за одним штатні, натреновані в погромницько-викривальних баталіях комсомольчики й, ніби під копірку, нещадно таврували, не вибираючи висловів, однокурсника, якому ще вчора тиснули правицю, накликали на його голову найлютіші кари, наче вже було незаперечно доведено, що він учинив найтяжчий злочин А рядове студентство зачаєно мовчало, туплячи похмурі погляди в підлогу…
Мар’ян спробував було спростувати недолугі вигадки й інсинуації, хоча б конспективно ознайомити присутніх із своїм пакетом пропозицій до ЦК КПРС щодо реформування й поліпшення радянського суспільства, але посаджені в президію Чорний і К (прізвища можна й розшифрувати, адже збереглися і сам протокол, і люди, що його вели, — та цур їм!) негайно позбавили його слова. Понад усе організатори цього «активу» остерігалися, що зміст Мар’янової «Програми-мінімум» стане відомим студентам. Адже в переважній більшості вони були вихідцями із суспільних низів, у стінах столичного храму науки опинилися тільки завдяки непередбаченому збігові обставин – смерті Сталіна й відкриттю факультету журналістики в КДУ, – принади сталінського «раю» знали з власного гіркого досвіду і, за агентурними донесеннями, відверто бажали знищення тоталітарної системи. То де гарантія, що принаймні половина присутніх, почувши основні положення мар’янівської „Програми", не захоче поставити під нею свої підписи? А конче треба ж було зобразити Мар’яна перед громадськістю таким собі диваком, суспільним відщепенцем, який не має підтримки в студентському середовищі...
Та навіть заткнувши Борисові рота, інспіраторам цього «акту» не вдалося досягти поставленої мети. Серед ґвалту шельмування, наприклад, пролунали й розважливі слова початкуючого російськомовного поета Івана Пашкова: „Мар’яна я знаю давно як обдаровану людину. Панькатися з ним, звичайно; не треба, його треба переконувати. Він не раз мені говорив, що був би радий, якби хтось аргументовано розвіяв його сумніви стосовно нашої довколишньої дійсності. По-моєму, виключення з університету і комсомолу – занадто суворе покарання для нього. Йому треба дати час гарно подумати...» Ще радикальнішою була пропозиція колишнього слюсаря ХТЗ Володимира Дамаскіна: „Якщо, на думку начальства, Мар’ян за свої пропозиції до ЦК КПРС заслуговує відрахування з університету, то це треба зробити з 90% усіх студентів КДУ».
Аби не допустити розбурхування пристрастей, до кафедри поспішив академік Швець. «Я перед лицом ЦК нашей партии заявляю, что наша молодежь надежная, – ректор столичного університету явно адресував свої слова стривоженим виступами Пашкова й Дамаскіна представникам «високих інстанцій». – Я видел много врагов. Когда их брали за горло, они плакали и каялись. Враги – жалкие люди. У них нет родины. Гниль эту нужно решительно ликвидировать!"
Та все ж, незважаючи на відвертий заклик самого ректора до розправи, конкретних пропозицій, на які так сподівалися організатори цього „сормовського" спектаклю, на комсомольсько-партійному активі четвертокурсників не було внесено. Ніби на глум долі, саме в цей час вони прозвучали у кабінеті слідчого КДБ з особливо важливих справ Жиленкова з вуст тодішнього декана факультету і були запротокольовані буквально так: «Считаю необходимым заявить, что Марьяна необходимо немедленно изолировать, так как он своим присутствием в университете оказывает разлагающее влияние на студентов".
Втім, «трудящі маси» свою чорну справу таки зробили, і КДБ лишалося тільки почути їхні «законні» вимоги й зробити практичні висновки. Поки ошельмований Мар’ян здавав у бібліотеку книги, знімався з військового обліку та ліквідовував тимчасову прописку в Києві, збираючись якнайшвидше завіятися на освоєння цілинних земель у Казахстані, специ з держбезпеки писали «Постановление об избрании меры пресечения" крамольного студента і добивалися санкції в заступника прокурора УРСР Ардиріхіна на його арешт. А 12 січня 1957 року о 23 годині 45 хвилин прибули в «чорному вороні» до університетського гуртожитку на Солом’янці і в супроводі коменданта С.І.Іванова вторглися в кімнату №28, де мешкало шестеро майбутніх журналістів: впевнившись, хто з юнаків Мар’ян Б.Т., вони пред’явили ордер на обшук і діловито приступили до огляду його пожитків. Хоча які пожитки могли бути в бідного студента, коли всю свою власність він носив на собі... Втім, нічних візитерів цікавили не Борисові речі, а його папери. Як було зазначено в офіційному протоколі, в ході трусу оперуповноважені служби безпеки вилучили в Мар’яна Б.Т. одинадцять окремих рукописів. А саме: роман «Зелен Днестр», повість для дітей «Там, где звезды гаснут», загальний зошит із написом на червоній палітурці «Стихи», наукову працю «Житомирська партизанська дивізія ім. Щорса», інтермедію в шести картинах «Діти мої, діти», народну повість «Натка-куропатка и ее братик Витька», історичну трагедію «Александр Лепушняну», новелу «Письмо пришло с опозданием», грубий зшиток із щоденниковими записами, прозові шкіци без заголовків, записник із різними заготовками для майбутніх творів...
У слідчому ізоляторі КДБ, куди заарештованого Б.Мар’яна конвоїри доставили на світанні 13 січня, його ніхто не бив, ніхто йому навіть не погрожував: просто за діючою інструкцію вчинили особистий обшук, завели слідчу справу під №49, помістили в одиночну камеру й вельми коректно запропонували написати розгорнуту автобіографію. Саме в отій неприродній для заґратованого застінка коректності він інтуїтивно відчув заготовлену пастку, тому написав усе, що знав, про батька Тихона Федоровича:
«Мне известно, что в 1919 году он являлся начальником штаба партизанской организации в Молдавии, которая вела борьбу с коммунистами. После того, как этот повстанческий отряд был разбит войсками Котовского, мой отец из села Малаешты бежап, чтобы не нести наказания. Все же в 1930 или 1931 году он был арестован. По возвращении из ссылки выступал против коллективизации. Мой брат Александр с 1933 г, является комсомольцем и принимал активное участие в проведении коллективизации. На этой почве у него с отцом были ссоры и разногласия... Он сообщил о нем в органы ГПУ, за что отец был выслан из Молдавии в Архангельскую область. После его возврашения Александр из семьи ушел и с отцом порвал навсегда. Сейчас он работает председателем колхоза».
Не відав романтик-реформатор, яку «глибоку оранку» його родоводу вели київські слідчі. Ще до арешту в його справі-формулярі вже було підшито офіційну інформацію молдавського КДБ такого змісту:
«Марьян Тихон Федорович в 1944 г. военным трибуналом дивизии был осужден на 10 лет ИТЛ за то, что он, находись на временно оккупированной территории с марта 1942 г. по март 1943 г., состоял на службе румынских властей шефом жандармов в с. Красногорка... А также среди населения проводил антисоветскую агитацию".
Після кваліфікації середовища, з якого походив Б.Мар’ян, у слідчих одразу вичахнув інтерес до нього, хоча вони впродовж двох місяців настирливо добивалися, коли в Бориса зародився задум про необхідність соціального переустрою СРСР, хто був його ідейним натхненником, з ким із студентів чи викладачів КДУ він обговорював і складав «Програму-мінімум». До честі заарештованого, і на виснажливих допитах (а їх було 16!), і на очних ставках з однокурсниками він незмінно стверджував: завжди і всюди я спостерігав водоспад кричущих неподобств у повсякденному житті і саме для усунення отих недоліків склав пакет пропозицій для відправки в ЦК КПРС. Писав свої пропозиції самостійно, без натхненників і співавторів...
Слідчим нічого не лишалося, як чекати висновків експертної комісії про політичну й ідеологічну сутність рукопису «Програми-мінімум». Проте експерти – кандидат філологічних наук Шубравський В.Є. і кандидат історичних наук Стоян Ф.К. – не виправдали сподівань КДБ.
«Рукопись состоит из 27 пунктов, содержащих рекомендации частичного переустройства общественно-политических порядков в нашей стране, — писали вони в своєму «Заключении». – Заглавное слово «минимум» дает основание думать, что это черновой набросок лишь минимальных требований, продиктованных неудовлетворением автора некоторыми сторонами нашей жизни и желанием указать, что нужно предпринять для улучшения дела. Преобладающее большинство пунктов свидетельствует, что автор их принадлежит к числу политически незрелых и наивных людей, легко поддающихся всевозможным провокациям. Все это без разбора позаимствовано из арсенала враждебной зарубежной пропаганды и провокационных слухов».
Експерти серйозно критикували й розвінчували донкіхотство Б.Мар’яна, проте не кваліфікували його вчинок як зловмисну дію ворога народу. Навпаки, вони мужньо зробили такі «ВЫВОДЬІ»:
«1. Рукопись «Минимум» не содержит прямых выпадов против Коммунистической партии, советсюго правительства и нашего народа. Но обьективно по своему содержанию, по своей идеологической и политической направленности некоторые ее пункты выражают чуждую советскому строю идеологию, неправомерно требуя переустройства некоторых сторон общественно-политической жизни нашей страны.
2. Автор рукописи не имеет определенной, четко вьраженной программы. Его работа предстаеляет собой смесь известных ему лишь понаслышке всевозможных слухов о «зарубежье» и клеветнических измышлений реакционной печати и радио об СРСР».
Маючи в руках такі висновки статечних експертів, навіть не найвищої кваліфікації слідчий вважав би за професійну честь припинити справу Мар’яна за відсутністю складу злочину в його діях. Але ж перед внутрішнім зором зверхників українського КДБ грізною примарою бовваніла кириченківська резолюція червоним олівцем «Разобраться до истоков!» і вони наказали підлеглим шукати оті «истоки» в літературній творчості опального студента.
Для анатомування рукописного доробку Бориса Мар’яна був визначений рецензент — завідувач відділу літератури й мистецтва редакції газети «Київська правда» Ю.Скрипниченко. Та навіть він не міг не відзначити, що передані йому на політичний аналіз «вещи являютея свидетельством наличия у Марьяна литературных способностей. Отдельные места не лишены определенной художественности. Но в целом его вещи еще очень несовершенны как по форме, так и по содержанию. Автору явно не хватает крепкого, стройного мировоззрения... Стихи у Б.Марьяна получаются лучше. Попадаются в них свежие образи, язык их сочный, ритм легкий, музыкальный. Удаются автору и сатирические стихотворные вещи. И все же Б.Марьян как бы чем-то скован. Что же мешает ему петь полным голосом?» І рецензент знаходить безапеляційний діагноз: «Он предался антисоветским, контрреволюционным измышлениям, обычно распространяемым агентурой международного империализма". Як неспростовний аргумент він наводить цитату з вірша: „О черноокая Молдавия моя! Где ты? Ты маленькая и честная девченка, тебя насилуют толстопузые бюрократы, узаконенные аракчеевы и унтер-пришибеевы…»
Але справжній сказ викликає в Ю.Скрипниченка сподівання молодого поета на краще майбутнє рідного народу: «Я знаю: придет Спаситель прекрасного в эту Гоммору (прим. Гоммора – страна разврата). Пришествия жди, отупевший народ!» У запозиченому від стебунів-санових погромницькому стилі пише рецензент про Мар’янові нотатки під рубрикою «Новые политические анекдоты: «Всякую грязь, блевотину записывает он сюда. Если Сталина он рисует в отвратительнейшем виде, то и великого Ленина превращает в персонаж антисоветского анекдота». На основі власного несприйняття. ідейних засад початкуючого літератора найнятий КДБ рецензент дійшов такого висновку: «Дело не в фактах, а в тенденции. А она, к сожалению, у молодого человека от начала и до конца контрреволюционная».
Саме оце юридично неспроможне твердження лягло в підмурівок обвинувального висновку, який, після затвердження прокурором Ардиріхіним, став «обвинувальним актом» і разом з кримінальною справою був направлений на розгляд Київського обласного суду.
Як під час слідства, так і на суді, що відбувся 25 квітня 1957 року, обвинувачений Борис Мар’ян тримався гідно й безстрашно. Він ні в чому не розкаювався й не плазував перед суддями, благаючи пощади, а з гідністю відповів на фальсифіковані звинувачення: «О том, что некоторые пункты составленного мною так называемого «Минимума» содержат чуждую советскому строю идеопогию и направлены частично на переустройство общественно-политической жизни нашей страны, я признаю, но этим я хотел усовершенствовать наше обшество, демократизировать его и улучшить благосостояние народа. В «Минимуме» я изложил свое мнение и свои предложения, однако распространением их я не занимался. А то, что я давал читать свою «программу» друзьям и некоторым другим студентам, в том числе и коммунистам, то это я не считаю пропагандой, так как я давал читать с той целью, чтобы они дали мне свою оценку и помогли разобраться в этих вопросах..."
Київський обласний суд під головуванням Євтюхова за звичним сценарієм проштампував продиктований з горішніх щаблів влади вирок: ув’язнити Мар’яна Б.Т. строком на 5 (п’ять) років у виправно-трудових таборах без поразки в громадянських правах.
Адвокат підсудного Л.І.Ізаров негайно звернувся до Верховного суду УРСР із касаційною скаргою, в якій неспростовно доводив: «Если учесть, что он (Марьян) отдал эту „программу" секретарю парторганизации КГУ, то надо прийти к выводу, что у Марьяна в данном случае отсутствовал контрреволюционный умысел. Часть пунктов этого документа (борьба за мир и т.д.) не могли вызывать возражений, поэтому экспертиза и фиксирует, что только некоторые пункты выражают чуждую нам идеологию. Таким образом, мы имеем дело с идеологическими ошибками, а не с преступлением".
Одначе судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР, яка в переважній більшості складалася з примаскованих сталіністів, обрану Київським облсудом міру покарання політично свідомому громадянину Мар’яну Б.Т. залишила в силі...
Розправившись за узвичаєним ще в часи сталінського терору методом із наївним реформатором тоталітарної системи студентом Борисом Мар’яном, кремлівські зверхники (а саме за їхнім таємним наказом чинилося в СРСР за зачиненими дверима «укрощение зарвавшихся бузотеров»!) сподівалися з коренем вирвати вільнодумство в Україні. Вони не хотіли, а точніше – не могли повірити, що значно радикальніші від Мар’янових погляди виношують чимало його університетських однокашників, а найобдарованіші з них – Василь Симоненко, Василь Захарченко, Вадим Крищенко та інші – вже мали в своєму, хай і скромному, творчому доробку речі, суголосні гнівному Тарасовому слову.
Через свою ідеологічну зашореність вони знехтували тією обставиною, що молоде покоління ще в материнському лоні генетично успадкувало одвічний потяг українства до свободи й незалежності, ще з колиски переймалося всенародною печаллю при споминах про криваву віхолу громадянської війни, про масові депортації кращих хліборобів у край «білих ведмедів», про голодомор 33-го і тотальний сталінський терор, що цьому поколінню в дитинстві випало перестраждати гітлерівське нашестя, післявоєнні злигодні та люті репресії за взяту з колгоспного поля картоплину чи кукурудзяний качан, що це покоління входило в свідоме життя, уже не сприймаючи принади сталінського «раю». Та поглинуті міжусобною гризнею натхненники хрущовської «відлиги» не помітили, як на історичній арені постали не диваки-мар’яни, а ідейні сподвижники Левка Лук’яненка і Ліни Костенко, Івана Коваля з Богданом Грициною (обидва розстріляні в роки хрущовських «зазимків»), а на підході вже були Іван Драч і Микола Вінграновський, Іван Світличний і Панас Заливаха, Іван Дзюба і Євген Сверстюк, Алла Горська й сотні інших свідомих патріотів...
...Незаслужене покарання предтечі шістдесятників випало відбувати в зловісних мордовських концтаборах. Саме в тамтешніх «університетах» він остаточно позбувся хлоп’ячих ілюзій, що існуючу в СРСР тоталітарно-антигуманну систему можна хоч якось підрихтувати, демократизувати, надати їй людського обличчя. Аби ще раз упевнитися в своїх висновках, направив до хрущовського ЦК КПРС листа: „XX съезд расплавил лед страха и молчания, порожденных культом личности. Заговорили все сразу – друзья и враги, обозленные и равнодушные. Говорили обо всем, никто не думал, что за это накажут. Послабление сверху привело к трагедии Венгрии. Венгрия ужаснула меня, я стал сдержаннее, но... Для таких, как я «преступников» не хватило бы всех тюрем страны»... Ніякої відповіді, ясна річ, не надійшло.
Відкайлувавши 5 років у мордовській тайзі, Борис Мар’ян вийшов із табірної зони тяжко хворий, але без полуди на зіницях. Будучи позбавлений права проживати в столицях союзних республік, оселився в рідному селі. Звісна річ, під пильним наглядом агентури КДБ. Перебивався випадковими заробітками, а весь вільний час віддавав літературній творчості, не сподіваючись побачити надрукованим своє слово. Тільки з крахом СРСР розсипалися невидимі мури його духовної в’язниці. Він став головним редактором провідної молдавської газети, в останні роки видрукував кілька власних книжок. Але головна книга його життя про витоки руху опору шістдесятників, гадаємо, ще чекає свого часу.

Засканував і вичитав Василь Овсієнко 2 жовтня 2007 року. Фото з "Літературної України",  1996, 21 листопада.

 Share this

It may be interesting for you

Інтерв’ю

Євген Захаров: ‘...І тоді ми створили ХПГ’. Євген Захаров

Спогади

О Борисе Чичибабине. Евгений Захаров

Дослідження

«Генеральний погром»: як це було. Борис Захаров, Євген Захаров

Інтерв’ю

До 90-річчя Михайлини Коцюбинської

Події

Повернення забутих імен українського мовознавства. Борис Ткаченко. Кирило Булкін

Події

Ты помнишь, товарищ, как вместе (сражались?). Эммануил (Амик) Диамант

Дослідження

Бабий Яр, или Память о том, как в народ превращалось строптивое племя. Эммануил (Амик) Диамант

Події

Огляд історії дисидентського руху. Лекція Євгена Захарова

Інтерв’ю

Інтерв’ю Євгена Захарова про роль адвокатів у справах проти радянських дисидентів

Інтерв’ю

Відсоток виправдань у радянських судах наблизився до нуля не в 1930-ті, а в 1950-ті роки − адвокат Ілля Новіков

Спогади

Помер Михайло Хейфец

Спогади

Йосиф Зісельс: «Допитували 50 разів, але в жодному протоколі не було моїх свідчень. Брехати не хотів, правди сказати не міг». Йосиф Зісельс

Спогади

ХЛОПЦІ, ЩО ВІДКРИЛИ НАГОТУ КОРОЛЯ. Олекса Різників

Події

Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус. Василь Овсієнко

Дослідження

Роль адвокатів на судовому процесі «Спілки визволення України». Любов Крупник

Спогади

О Ларисе Богораз. Евгений Захаров

Дослідження

Єврейське питання в УРСР у добу «застою»: боротьба за право вшанування місць масової загибелі євреїв під час Другої світової війни. Кирило Каштанов

Спогади

Нащадок роду Чубинських (До 30-річчя трагічного відходу Володимира Чубинського). Сергій Цушко

Спогади

30 квітня 2019 року помер скульптор Борис Довгань. ХПГ-інформ

Спогади

Про роль адвокатів у радянських політичних справах у 60–80-ті рр. ХХ ст.. Євген Захаров, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»

MENU