ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ
author: Якубівський М.М.
Михайло ЯКУБІВСЬКИЙ
ФАБРИКА ДУШОГУБСТВА
Я народився в с. Вербівці Ружинського району Житомирської області в селянській родині. Прадіда Віцька і діда Герасима під час сталінського "великого перелому" як добропорядних господарів-хліборобів "розкуркулили": відібрали землю, викинули зі власної добротної хати, забрали реманент, збіжжя, гарних породистих коней, а самих змусили жити в землянці. Штучний, небачений досі у світовій історії голодомор 1933 року, здійснений сталінською клікою, доконав цих моїх славних предків... Батька Михаська як "ворожого елемента" забрали до трудармії (що дорівнювало ув’язненню) відразу, як вони побралися з мамою, а потім за вияв протесту проти сваволі в цій "армії" засудили на 6 років таборів та етапували до Сибіру. Батькові тоді було 22 роки. Мама лишилася з маленьким дитям на руках, яке невдовзі померло (син Коля): поневірялась по людях. Її переслідувало колгоспне начальство, накладаючи як на дружину "куркуля" непомірні податки... Мама донині пам’ятає адресу, на яку слала батькові листи: "Уссурийский край, станция Бамлога". (Мати померла 18.11. 2007. – В.О.)
Батько дивом лишився живим, хоча по дорозі до місця відбуття покарання штабелями викидали мертвих в’язнів із вагонів, у яких було так холодно, що голова примерзала до стелі, а на весь вагон кидали мерзлу, тверду, мов цегла, хлібину. Під час цього етапування в батька геть вилізло волосся ("чубчик кучерявий") на голові, а коли ступав на східці, то руками пересував ногу – одну, а потім другу... Батька врятував вроджений непересічний фах столяра, а також те, що почав працювати санітаром у доброго табірного лікаря, який дуже гарно, по-людському ставився до батька, заступався за нього, навіть дозволив носити "українського чуба", який таки відріс... Отже, завдяки сумлінній праці та заступництву лікаря-начальника батько відбув половину строку, навіть хотів маму перевезти туди, на Далекий Схід, однак потягло на Україну, до рідної Вербівки... До сумнозвісного 37-го року лишалося 24 місяці, отож батько пройшов добру "совєтську" школу і вже знав, як себе поводити. Бо коли вернувся в село, і на його очах колгоспні активісти виволікали добротного підсвинка із обійстя маминої господи, то на зауваження сусіда: "Що ж ти, Михасько, позволяєш?", відповів московською мовою: "А я здесь не хозяин". Адже у тій ситуації опір безперспективний і нелогічний: нехай подавляться тим м’ясом і салом ці жорстокі людські екзекутори-бандити, що називають себе комуністами... Бо ж уб’ють. У зграї вовків треба вити по-вовчому. Але ж вовки у немовлят хліб не відбирають, навпаки, вигодовують їх своїм молоком, а тут люди – за вовків гірші. «Не люди, а змії», – як писав Тарас Шевченко...
Батько працював у колгоспній столярні, виконував для односельців різні замовлення, донині збереглись у людей його вироби, працював для родини, для дітей... Потім ще була війна, передова, звідки прийшла похоронка, але Михасько додому вернувся живий, хоча із численними пораненнями, з медаллю "За відвагу", однак говорив, що він Л Ю Д Е Й не вбивав... Ще звів для родини нову хату, а потім занедужав і після невдалої операції в лікарні м. Бердичева помер у віці 45-ти років... Якби ж то не ті Сибіри та не ті передові лінії фронту... Мені тоді було лише три роки і я ледь-ледь пам’ятаю батька: знаю, що мені дуже добре з ним було, коли ми разом майстрували (я щось йому допомагав), донині мене бентежить запах свіжих стружок із дерева. Коли батько їхав до Бердичева, то на прощання, певно передчуваючи, що не вернеться, сказав колгоспному водієві: "Нащо ж я Мишка нашльопав?.." Згодом мене у житті добре били в часи брежнєвського свавілля і беззаконня – хитромудро, підло, із забороненими прийомами і зовсім не по-батьківському...
Батько залишив по собі сад, пасіку, столярські інструменти, новозбудовану хату і маму з чотирма дітьми. Дітей вона довела до пуття (а ще троє діток померло у важкі сталінські часи).
Мамі зараз 77 років. З них – сорок припали на колгоспну ниву. Мама як образ України. Мала замолоду гарний голос, який знало все село. Співала при нагоді старовинних тужливих українських пісень-перлин. І тепер вона пам’ятає силу-силенну давніх пісень, яких перейняла від своєї, рано померлої, мами Тодоськи (не довелось мені знати ні рідних бабусь, ні рідних дідусів, тільки ледь – батька, а все життя провідною зорею є для мене моя найдорожча і найсвятіша мама Домка)...
Великий вплив на моє виховання як свідомого українця зробив старший брат Віталій. Пам’ятаю, ще дошкільням цитував, бо знав напам’ять, вірші Т. Шевченка. Десь у п’ятому класі я на своїй учнівській карті з географії відділяв олівцем Україну від СРСР. Велике враження на мене справила книга вибраних поезій В. Симоненка, яку мені привіз із Києва брат, а також книга відомого письменника-історика О. Горбовського "Ловці привидів". Брат підкинув мені ідею, що є гіпотези, аби математичним шляхом визначити майбутнє людства. От, думаю, виросту, стану сильним математиком і вирахую, як нашу рідну Україну зробити вільною державою... Такі думки у школяра. Їм так і не судилося збутися, бо згодом, у часи розгулу брежнєвської реакції, думав, як би самому визволитись.
Переломним для мене, випускника Вербівської восьмирічної школи, став 1968 рік, коли я прочитав опальний роман "Собор" О. Гончара. Вразили мене також тодішні політичні події – окупація "миролюбною" Радянською Армією незалежної Чехословаччини: душею чистою підлітка я зрозумів, попри безугавну пропаганду, вовчу сутність СССР, КПСС і великого вождя Леніна. Мені, сільському хлопчакові, здавалося, що я один до такого додумався, адже он які гарні вірші про Леніна пишуть. Усі кричать і говорять про Леніна як про бога, а тут я таке: "Це ж він знищив незалежну Україну, Центральну Раду, що була цвітом нації, а він назвав її "центральною зрадою".
У мене, певно, настав якийсь дитячий, школярський невроз і з’явилася хвороба "антиленінізму", "антибільшовизму", «антисталінізму". Її не годен був вилікувати жоден на світі психіатр... Отож за необережне посвячення у свої думки «доброжелателей» я був хитромудро насильно відправлений "на лікування" ("Пусть вас профессор посмотрит") до Київської обласної психіатричної лікарні (с. Глеваха), маючи від роду 15 років, де мене піддавали найжорстокішим приниженням, знущанням і тортурам, залякуванням і побиттям "хворими", впорскуванням сильнодіючих нейролептиків. "Лечащий врач", лікар-психіатр Жанна Аркадіївна Корецька, прочитавши мій випускний (за 8 класів) твір про Т. Г. Шевченка, сказала: "У Вас такие мысли, такие мысли»..». І пильно дивилася мені в очі. Їй, певно, не сподобалося, що там ішлося про майбутню вільну Україну і про те, що "потече іудова кров у синє море". Але ж ішлося не про єврейську кров, а про звичайнісіньких зрадників, що продають Україну, бо ж такі й Христа продали, отже, ніякої мови про мій антисемітизм не могло бути.
Тоді ж Корецька давала мені чисті аркуші паперу і просила ще поділитися своїми думками письмово, однак я зі свого потаємного нічого не виклав...
У своїх "експериментах" кати в білих халатах зайшли надто далеко: мене довелося виводити з шокового стану за допомогою інсуліну... Отак лікували від хвороби – "українського націоналізму".
Згодом Ж. А. Корецька, "лечащий врач", випише мені "путівку на все життя", поставивши "діагноз": "Шизофрения, простая форма". Але з підстраховуючим себе дописом: "Имеет право поступать в высшие учебные заведения". Що таке "шизофрения" – я в той час навіть не знав. Пам’ятав тільки вислів О. Довженка із його "Щоденника": "Кажуть, що війна – мистецтво. Це таке мистецтво як шизофренія чи чума"...
Отак мені, сільському допитливому хлопцеві, видали у 16 років "вовчий білет" на все життя, поставивши мене, по суті, поза суспільством (за радянськими психіатричними "законами" діагноз "шизофрения" "переосвидетельствованию не подлежит"). Бо що таке "имеет право поступать в высшие учебные заведення" я переконався щойно після закінчення десятирічки: коли в студентській поліклініці Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка глипнули на гр. 1, ст. 4 "расписания болезней" у військовому ("вовчому") квитку, тож відразу показали на двері; "Ты смотри, он больной, а хочет в университете заниматься!"
Довелось підробляти медичну довідку, завдяки чому й був допущений до екзаменів, а успішно їх склавши, став студентом стаціонару філологічного факультету Київського університету. Там, окрім української філології, спеціалізувався на вивченні новогрецької мови і літератури. Однак не дали закінчити навіть три курси. У березні 1974 р. на філфаці відбулися грандіозні показові збори третьокурсників (був присутнім весь 3-й курс із усіх відділень – українського, російського, слов’янського), де мене затаврували як "ворожого елемента" і "націоналіста". Причиною цієї нелюдської розправи послужило те, що я, будучи першокурсником, мешкав разом в одній кімнаті студентського гуртожитку із п’ятикурсником-україністом Василем Овсієнком і з його допомогою ґрунтовно ознайомився з непересічною працею Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (я перечитував цю працю двічі, роблячи конспекти). Як заявила "комісар у спідниці філологічного факультету Маргарита Карпенко (професор, доктор російської філології!): "Вам потрібно було на Василя заявити, тоді б Ви були на коні... А тепер нам треба вести боротьбу за чистоту своїх рядів!" Мабуть, тут роль зіграло "частное определение" Київського обласного суду, де в грудні 1973 відбувся закритий процес над Євгеном Пронюком, Василем Лісовим і Василем Овсієнком, і де я проходив із усіх численних друзів знайомих В. Овсієнка як наймолодший "свідок", котрий своїх симпатій до старшого товариша, розумної і чесної людини, ніколи не приховував...
На все життя запам’яталися мені на вищезгаданому театралізованому, заздалегідь зрежисованому ректоратом університету судилищі під керівництвом проректора Горшкова безжальні, "класово-безкомпромісні слова" доцента О. І. Білодіда (сина віце-президента АН УССР Ів. Білодіда, теоретика славнозвісного "двуязычия" для українського народу): "У цей час, коли радянські люди плавлять сталь, добувають вугілля, ми тут говоримо про якогось Якубівського, що разом із Овсієнком захотіли, бачте, вирішити українське питання. Це паршива вівця, яка ніколи не повинна бути в нашому університеті!" (Передаю, як запам’ятав. – М. Я.)
А професор кафедри історії української літератури Валентина Поважна (нехай царствує) сказала тоді не менш знамениті слова: "Жити в одній кімнаті і не знати, що діється в сусіда в портфелі – це, вибачте, не по-комсомольському!"
Згодом мій шлях прослався до Житомира, де влаштувався в обласну комсомольську газету. Та через півмісяця мене виперли звідти як неблагонадійного. Я приховав виключення з університету: мовляв, перейшов на заочне відділення. Пощастило знайти роботу вантажника на житомирському льонокомбінаті, однак і там мене дістали житомирські кагебісти: пропонували збирати інформацію серед робітників і жителів міста, обіцяючи щедрі гонорари і "світле майбутнє". Однак я відмовився. Тоді на роботі почали влаштовувати обструкції. Я вирішив звільнитися і покинути Житомир. Однак мені вдалося вийти тільки за прохідну льонокомбінату: мене насильно, без ніяких на те підстав (я був тверезий), схопила, заламавши руки, житомирська міліція, впихнула у свій заґратований "луноход", яким допровадила на кілька годин до КПЗ, а звідти вивезли "на Гуйву" – в Житомирську психіатричну лікарню, де чекав на мене лікар-кат Павєл Васільєвич Кузнєцов. Це сталося 13 червня 1974 року. Мовляв, я у той день виступав у Житомирі біля пам’ятника Корольову з антирадянською промовою. У приймальному покої я намагався ще жартувати, коли при "оформленні анкети" на запитання "лікаря", чи чую якісь "голоси", відповів: "Ніяких, крім "Голосу Америки". Однак потім мені стало не до жартів, бо почалися найжахливіші сторінки мого життя.
Коли камеру смертників порівняти з цією палатою Кузнєцова, то та камера, певно, видасться просто курортом: кожен день сильнодіючі нейролептики (галоперідол, трифтазін, аміназін і т.п.), після яких не можна ні сидіти, ні лежати, ні ходити, ти не знаєш, на якому світі знаходишся, а кат Кузнєцов запитує: "Что, ламает?".
Я зовсім не відав, чи вийду звідти: або ж уб’ють поступово, або справді божевільним зроблять, калікою на все життя, а мені було всього 21 рік. Мої брати Віталій і Анатолій зверталися по допомогу до відомих на Україні людей, які мене знали особисто (не буду називати їхні прізвища), однак ніхто навіть пальцем не поворухнув, хоча колись плескали мене по плечу: "У вас талант!". Отак мучили й катували мене до 5 вересня 1974 року. Пам’ятаю, перед випискою головлікар Жабокрицький запитував: "А-а, "украинофил"... На БАМ поедешь?", а медобслуга – сестри, санітари, медбрати-костоломи дали мені, як їм здавалось, дражливе ім’я "Самостійна Україна": "Он Самостійна Україна пішла! Ги-ги..."
Перед випискою із цього пекла (а думав, що взагалі не вийду звідти, мене навіть прив’язували до ліжка поруч, в одній палаті, із хронічним буйнохворим, який жахливо кричав і вдень, і вночі...), мені вводили невідомі якісь ін’єкції (а кололи мене двічі на день протягом трьох місяців). Я їх, певно, років із сім (та й нині дрижаки при згадці) видихував. Коли я тоді покидав Житомир, то відповідальний працівник Житомирського КГБ Борис Васильович Завальний на моє запитання, навіщо вони так жорстоко познущались наді мною, відповів: "Це було зроблено з гуманних цілей!!". А інший кагебіст попереджував: "Дякуй, що живеш... А то зробимо й по-іншому: попід тинами з прутиком будеш ходити... гусей пасти". Коментувати тут зайве.
Проте я не здавався. І в Києві, куди я приїхав, вже трохи оклигавши, задумав зробити якусь пімстливу політичну акцію, проте стукачі, які мене весь час щільно опікали, стежили за кожним моїм кроком, а згодом знову насильно відвезли мене до лікарні ім. Павлова, подзвонивши рідній сестрі Ганні на її квартиру (я толі працював чорноробом на будівництві), що це я сам викликав швидку допомогу, що я, мовляв, звихнувся, бо ходив по гуртожитку голий і т.п. Правда, у Києві мене вже не так катували, як у Житомирі, а лікар Брандус Данило Абрамович (нині він, як мені розповіли, мешкає у США) обіцяв навіть зняти з мене всі обвинувачення як психічнохворого: "Я Вам все сделаю, Вы мне всю жизнь благодарны будете!" Але на більше в нього духу не вистачило. Він подумав, що я антисеміт, хоча то був просто наклеп на мене, бо ж перед насильним ув’язненням сюди я навіть почав обзаводитися єврейською літературою і словниками, аби вивчати ідиш, та й друзі в мене були серед євреїв. Як би там не було, але інтелігентний Брандус допровадив мене одного разу в буйну палату, що замикалася на ключ, а вікна мали подвійні ґрати, де нагородив кількома сильнодіючими ін’єкціями-нейролептиками (раніше "для лікування" призначав якісь таблетки, які я просто викидав у раковину чи каналізацію). У цій палаті треба було дивитися, як там ведуть себе буйні, по суті божевільні люди: це – жах! Отакі кари в нашому цивілізованому двадцятому віці у країні соціалізму. Отож Брандус підтвердив, що я дійсно ходив голим, записав це в історію хвороби: писав підлу брехню, писав те, що наказували. Та й діагноз підтвердив: "шизофреник".
Коли я звернувся згодом за допомогою до Дмитра Павличка, головного редактора "Всесвіту", який знав про мене ще з 1970 р. і дуже прихильно до мене ставився ("Я бачу талант!" Навіть обіцяв видрукувати мої вірші), то він відповів так: "Вас довели... Я не лікар Вам... Ідіть он – через стінку знаходиться лауреат Державної премії СССР Борис Олійник – хай він Вам допоможе..." Подібна розмова відбулася і в редакції журналу "Вітчизна", де відділом поезії завідував Б. Олійник, який відіслав мене відповідно до Івана Драча, а той – далі. Ніхто з них мені не допоміг навіть добрим словом, а я, будучи закоханим у їхню поезію, де вони клялися в любові до України, вважав їх за справжніх і добрих українських інтелігентів-шістдесятників, знав безліч їхніх поезій напам’ять, зачитувався ними, обожнював їх.
Одсахнулися від мене всі. Куди мені було подітися з тавром "шизофреника"? Я був самотній, як палець. Колишні однокурсники, що приятелювали в студентські роки зі мною, обминали мене десятою дорогою, відомий учений із класичної філології А. О. Білецький разом зі своєю дружиною Т. М. Чернишовою (студії новогрецької мови я проходив у неї), яких я дуже поважав і вважав за світочів серед української інтелігенції столичного Києва, просили мене більше не відвідувати їхню гостинну і незвичайну господу, в якій витав світлий дух давньої Еллади із унікальних фоліантів, просили більше не телефонувати їм...
Недарма Василь Стус (як згадує його товариш і співкамерник Василь Овсієнко), повернувшись на волю до Києва 1979 року, відчув тут повну ізоляцію від багатьох колишніх "друзів", що обминали його за версту. Цю задушливу атмосферу серед української інтелігенції В. Стус назвав "мертвеччиною" і волів далі боротися за волю України, отримавши нове страшне покарання в таборі особливого режиму, аніж бути цією "мертвеччиною".
Довелося мені написати 1976 року "покаянну заяву" через оту ізоляцію (нікого з майбутніх членів Гельсінської групи, окрім Василя Овсієнка, який знаходився невідомо де в ув’язненні в Мордовії, я не знав), бо зрозумів, що уб’ють, що наступного разу із психіатрички живим чи хоча б нормальним чоловіком не вийду: радянські психіатри виконають будь-яке замовлення КГБ. Пізніше я дізнався, що тільки двоє знайшлося серед психіатрів на весь СССР, що викрили злодіяння й використання радянської психіатрії в політичних цілях, за що були ув’язнені до радянських концтаборів і тюрем. Серед них – Семен Ґлузман, для якого було б ганьбою діяти так зі мною, як діяв Данило Абрамович Брандус, колишній лікар-психіатр лікарні ім. Павлова у м. Києві... Мені відомі такі слова С. Ґлузмана: "Психіатрична лікарня – дуже серйозне покарання, майже на смерть". Такі люди тяжко розплачувались за те, що рятувати честь і гідність людини.
Отож 1976 року я написав "покаянну заяву" приблизно такого змісту: "Прийміть мене на заочне відділення філфаку, поновіть, я більше не буду націоналізмом займатись". Таку заяву вимагав від мене й проректор університету Горшков, а перед тим ще й медичну довідку із психіатричної лікарні, чи маю я право навчатись у вищому навчальному закладі... Тож у майбутньому я вирішив бути "тихеньким, тихеньким" (Є. Плужник), бо знищать, це ж тільки у фільмах та брехливих соцреалістичних писаннях благородство радянської системи та їхнього вождя Брежнєва як месію показують. Пізніше вони з таким же запалом високопарним, артистичним будуть того ж Брежнєва лаяти, бо вітер подув в іншу сторону...
Мене з горем навпіл зарахували заочником КДУ, але вже того було достатньо, аби я міг улаштуватися постійним позаштатним кореспондентом газети "Київська правда". Але якось не міг виконувати роль брехливого журналіста, тож 1977 року вдалось влаштуватися на мізерну, з низьким окладом, посаду науковця в Музей народної архітектури та побуту України, де й донині працюю*. (* 17 вересня 1991 року мене скорочено зі штату як невгодного для адміністрації МНАП України. – Примітка автора).
Музей – велика частка мого життя, пора моєї духовної і чоловічої зрілості. Мабуть, оті шевченківські хати і вітряки допомогли мені, як і спілкування у відрядженнях із чесним простим українським людом, вижити в час брежнєвського мракобісся, а також бути дуже обережним до офіційних, щедро оплачених гонорарами, українських митців-патріотів...
Для мене взірцем українців стали трударі-селяни, що й зберігають чисте джерело української народності. У Музеї я фактично закінчив академію життєзнавства, де багато моїх колишніх думок набрали іншої форми. Проте я не бачив більшого тупоумства, аніж у такому, здавалося б, святому місці – серед керівників цієї, світового значення, культурної установи, їхнього "вузького кола". Але ж такі самі підтримують їх і вище. Отак гине перлина української культури – Київський скансен, за спасіння якого я воюю роками вже з третьою, за час моєї тут роботи, адміністрацією. Бо музей – це й моє спасіння.
Практично 12 років, як перестав писати вірші. Це саме збігається із роком мого одруження. Однак не це стало причиною нехіті до віршів. Головна причина – у боротьбі за Музей. І хоч я взяв собі на зарубку ще 1977 року афоризм німецького філософа XVIII століття Ліхтенберга: "Єдиний спосіб уберегтися мусі від хлопавки – це перебувати самій на хлопавці", – проте тією обережною мухою так і не зміг стати... Щодо віршів, то мене включали в особливий список, аби не друкувати, про що повідомив мені один поет. Інший поет написав мені на початку 1981 р., що мої вірші – "тематично застаріли". Але хіба можуть застаріти вірші про любов до України? Тепер, певно, застаріла тематика про славлення партії Леніна, Сталіна, соціалізм, про "убивців"-бандерівців із дерманськими криницями, про що тоді писали придворні поети-лауреати. А тепер у них нова тематика – Самостійна Україна. І слава Богу, що так вийшло. Славте Україну, тільки щиро. Так, як прославив її славетний поет-страдник Василь Стус, заодно і врятувавши честь українського поета в чорну, небачену в історії, епоху радянського тоталітаризму, заплативши за це найдорожчим – власним життям. І зробив це не задля того, аби з’явились нові "приСТУСуванці", а задля волі талановитого й багатостраждального українського народу, який нині мирним, правовим шляхом виборов Самостійну Українську Державу, за що під час "соціалістичної щасливої дійсності", тільки за бажання здійснити це, кидали до в’язниць чи до психушок.
Я хотів би нині глянути у вічі (коли вона жива-здорова) «психіатру» Жанні Аркадіївні Корецькій, яка "за такие мысли" поставила мені, допитливому підлітку і школяреві-відміннику (у 15-річному віці), діагноз "шизофрения, простая форма", фактично перекресливши все моє наступне життя. Я хотів би, аби на собі спробував галоперідол "психіатр" П. В. Кузнєцов – по двічі на день протягом трьох місяців, як він еспериментував наді мною, а також аби спробували, пройшли і відчули це на своїй власній шкурі ті кагебісти, які наказували робити такі «експерименти» – "з гуманних цілей". Не знаю, чи жив-здоров у США київський психіатр Д. А. Брандус, але не дай Боже, щоб на нього чи на його дітей та онуків писали такі "історії хвороби" та "провчали" "буйної палатою" із "сєрою" у сідницю. Не знаю, чи
жива-здорова нині "дитячий" психіатр Галина Іванівна Лащук (як я запам’ятав), яка не без консультації колеги-"психіатра" Бондаренка із м. Сквири Київської області, "за прочитанные книги" ("Собор" Олеся Гончара – М. Я.) дала вказівку восени 1968 р. без відома моєї родини і без ніяких на те підстав, відправити мене, як худобу (хоч я нікому, як і собі, не погрожував відібрати життя), брудною й огидною машиною-"воронком" Білоцерківського психдиспансеру, разом із божевільною жінкою, що кричала всю дорогу, до славнозвісної Глевахи, в обійми вже згаданого "психіатра" Ж. Л. Корецької, яка й видала мені "путівку в життя" – після кількамісячних тортур і знущань та "медичних експериментів" медперсоналу та їхніх підручних, аби застрахати, довести до шокового стану "юного националиста", а нашпигувавши нейролептиками, говорити рідним; "Видите, у него галлюцинации"…
Чи жив-здоров комсорг Микола Задорожний, що, звичайно, не без вказівки відповідних органів викликав на мене 21 жовтня 1975 року в приміщенні БМУ-15 Будівельно-монтажного тресту № 1 комбінату "Київпромбуд" (я про це навіть не відав, мирно розмовляючи з колегами по роботі, де працював плиточником-облицювальником) "швидку допомогу": медбрати в білих халатах зненацька, несподівано вийшли мені назустріч, щоб, "обійнявши" мене, відвезти до лікарні ім. Павлова... Взагалі, той день починався для мене щасливо: професор А. О. Білецький позичив мені на деякий час свого плаща поносити, бо мого "доброзичливці" позичили назавше. У той же день за якийсь півгодинний підрізок часу до запроторення у психушку, мав несподівану зустріч, а точніше – перше й поки що останнє знайомство із молодим тоді і не скомпрометованим ще Віталієм Коротичем... Отак опікав мене комсорг Микола Задорожний (!), що й, певно, телефонував моїй рідній сестрі, ніби «швидку допомогу» я викликав до себе сам. Що ж, цей Микола служив в армії на підводному човні: був підводних справ майстер... Нині мабуть, теж "самостійник".
А мене, на щастя чи на горе, ця думка осінила ще у 5 класі Вербівської школи, коли таємно від однокласників (був перший на школу відмінник) відділяв на карті у підручнику з географії з допомогою простого олівця рідну Україну від осоружного СССР.
Я дуже щасливий, що мої, ще з дитячих літ, мрії здійснилися, як і мрії багатьох мільйонів українців, що наклали за цю світлу мрію власними головами – Україна 1 грудня 1991 року де-юре і де-факто стала Самостійною Державою!!!
Дорого заплатив за цю мрію і я в своєму житті: одинадцять місяців у психушках, понад 500 сильнодіючих ін’єкцій-нейролептиків... Як згадка – шрами на венах обох рук від голок медичних катів.
Стільки прикрощів довелось звідати за свої ось уже скоро 40 років життя! Не дай таке, Боже, нікому! Отака "школа комунізму".
Хочу закінчити словами геніальної Ліни Костенко:
І сум, і жаль, і висновки повчальні,
I слово, непосильне для пера.
Душа пройшла всі стадії печалі –
Тепер уже сміятися пора!
15 квітня 1992 р., м. Київ.
Журнал «Зона», № 3, 1992. – С. 191 – 201.
Знаків 25.380.
Знімки: М.Якубівський у квітні 1974 і в січні 2005 рр.
Засканував і поставив на сайт ХПГ В.Овсієнко 27.02. 2008.
It may be interesting for you
Dissidents / Ukrainian National Movement
YAKUBIVSKYI Mykhailo Mykhailovych. Vasyl Ovsiyenko
Інтерв’ю
ОВСІЄНКО ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ. Овсієнко В.В., Захаров Б.Є.
Спогади
ЛІСОВИЙ Василь Семенович. Спогади. Лісовий В.С.
Інтерв’ю
ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Спогади
ЯКУБІВСЬКИЙ МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ. Овсієнко В.В.
Дослідження
Василь ЛІСОВИЙ. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ. Лісовий Василь Семенович
Ґлосарій
ПСИХІАТРИЧНА ЛІКАРНЯ ЗАГАЛЬНОГО ТИПУ (ПЛЗТ)
Дослідження
Список литературы по истории диссидентского движения в Украине (50-е-80-е годы)