ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ

 410811.05.2008

author: Овсієнко В.В.

ОМЕЛЬЧЕНКО ГРИГОРІЙ МИКИТОВИЧ (нар. 22.01.1911 р., с. Лоцманська Кам’янка під Катеринославом – п. 28.02. 2002, Лоц-Кам’янка, Дніпропетровськ).
Останній лоцман дніпровських порогів, педагог, краєзнавець, політв’язень.
З родини потомствених лоцманів дніпровських порогів, рибалок і хліборобів. Народився за 5 км від Кодацького порога, ріс під його шум. Змалку освоїв усі сільськогосподарські роботи. До 1921 закінчив чотирикласну школу, але через голод припинив навчання. Ще встиг прочитати книжки Андріяна Кащенка про козацтво – згодом большевики їх вилучили з бібліотек. Керував драмгуртком «Просвіти».
Зроду був дуже сильний, витривалий. З 1926 р. бував з батьком у дніпровських порогах у дубі, був плотарем гребщиком, з 19 р. був за отамана плота, а в 21 р. помічником лоцмана. Тоді познайомився з Дмитром Яворницьким. 1932 р. мав лоцманувати самостійно, але того року пороги затопили води Дніпрельстану.
У комсомол віруючий батько вступити йому заборонив. У 1929–1932 рр. О. закінчив вечірню школу, працюючи в колгоспі без будь-якої платні. Під час голоду дійшов до крайнього виснаження. 1932 р. вступив на підготовчі курси Інституту професійної освіти (де одержував 200 г хліба), вступив на соціально-економічний факультет Дніпропетровського університету. Коли 1935 р. його геолого-географічний відділ ліквідували, вступив на однойменний факультет Харківського університету. З урахуванням складених у Дніпропетровську дисциплін, закінчив його 1937 р. Одружився з учителькою Оксаною Яківною Коваленко, син Олександр 1938 р. н.
Був направлений у Мелітопольський сільськогосподарський інститут викладачем геології та географії на вечірніх курсах. Щоб мати квартиру, взяв декілька годин географії та астрономії в середній школі. Захопився краєзнавчою роботою з дітьми. Його запросили в Запорізький обласний Палац піонерів, що діяв у Мелітополі. Через три роки гурток О. вийшов на перше місце в області і третє в Україні, був нагороджений грошовою премією і двотижневою мандрівкою по Криму. Був також лектором обласного лекторію.
1940 р. О. запросили викладачем географії в Запорізький педагогічний інститут, але оскільки факультет не відкрився, то працював у школі на о. Хортиця. Написав нарис і низку статей про цей острів. Розгорнув велику краєзнавчу роботу на Хортиці, зокрема, вніс пропозицію в обласне управління освіти влаштувати учнівську експедицію від Запоріжжя до Перекопу по слідах Врангеля. Зі своїми учнями пройшов від Хортиці до села Біленького, зібрав багатющий історичний, краєзнавчий, фольклорний матеріал. Його шкільний музей був багатший, ніж обласний краєзнавчий.
Через тиждень після початку війни мобілізований. Оскільки в університеті пройшов вищу військову підготовку за спеціальністю "артилерія", то служив навідником у Севастополі. Відтак його переводили на Калінінський, Прибалтійський, 3-й Український фронти. Як командир батареї, лейтенант, 1943 р. мусив вступити в партію. Брав участь у прориві румунського фронту, пройшов з боями Румунію, Болгарію, Угорщину, Австрію. Мав медалі за взяття Будапешта і Відня, був контужений, через що надалі не чув на одне вухо. Після війни був перекинутий у Болгарію.
1946 демобілізований. Дістав призначення директором Братського педагогічного училища в Миколаївській обл.
1947 р. зі 120 заочників училища на сесію з’явилося лише 80. Вони пухли з голоду. Учитель на селі одержував 2,5 кг борошна на місяць, а на утриманців – нічого. Сам О. з дружиною-вчителькою теж жив надголодь. Поїхав на села з перевіркою роботи вчителів-заочників. Бачив пухлих від голоду вдів фронтовиків і дітей. Колгоспники мали на трудодень 60-70 г зерна. Прийшовши і облвно, О. побачив пухлу жінку з дітьми, дізнався, що дітей не приймають у притулок, і висловив обурення. Удома до нього в помешкання прийшла така ж опухла жінка, яка просила хліба, а він не мав їй чого дати. Наївний фронтовик був настільки вражений, що, відбувши уроки, того ж вечора написав листа в ЦК ВКП(б), виклавши конкретні факти голодної смерті дітей: "Не можна допустити, щоб гинули діти – це ж наша зміна, наше майбутнє. Вживіть якісь заходи".
Влада «вжила заходів» через три місяці, якраз тоді, коли О. відвіз дружину в пологовий будинок: 27.10. 1947 р. він був заарештований і в лютому 1948 р. засуджений у Миколаєві за ст. 54-10 КК УРСР («антирадянська агітація») на 10 р.. Хоча за цією статтею не передбачалася конфіскація майна, під час обшуку енкаведисти забрали і поділили між собою годинники О. і дружини, які він купив у Болгарії, золотий зуб дружини, який випав, офіцерський мундир і чоботи, іменний подарунок – рушницю.
Місяць О. сидів на пересилці в Дніпропетровську. В Омську рік працював на лісоповалі, потім бригадиром будівельної бригади. Відтак його послали на лісоповал у басейн річки Аргунь Хабаровського краю. Пиляв ліс, будував бараки й дороги. Згодом переведений на будівництво Комсомольська-на-Амурі як штукатур і маляр, потім на лісоповал на о. Сахалін. Його, як чесну і грамотну людину, поставили завлісобіржею, щоб припинити приписки і крадіжки лісу. О. впорався з цим, і начальник табору дав йому добру характеристику, запевнивши, що його звільнять достроково. Тим часом його брат-полковник, як родич «ворога народу», не міг просуватися по службі. Він пішов на прийом до С. Ковпака, заступника Голови Президії Верховної Ради УРСР, розповів про справу брата. Ковпак пообіцяв допомогти.
У таборах не було газет, книжок і радіо, тому серед в’язнів популярні були так звані «романісти», які вміли добре оповідати. О. мав широкі знання, добру пам’ять, фантазію і талант оповідача. Він оповідав про козаків, зокрема, про походи Івана Сірка, про дніпровські пороги, про Суворова, Багратіона, чим заслужив повагу в’язнів.
Як завлісобіржею, О. мав право цілодобово виходити за зону. Він приносив хворим на цингу лісові ягоди, бо й сам двічі хворів цингою. Влітку 1953 р., збираючи ягоди, звернув увагу, що в одному місці вони дуже великі. Провалився – і виявив, що тут розклалися трупи розстріляних в’язнів. Сказав у бараці: "Це такі крупні ягоди від крові наших братів". Його викликав оперуповноважений і звелів показати, де ростуть такі крупні ягоди. "Вот сволочи, – сказав. – Дело сделали, а спрятать не сумели, дурачье". І наказав: "Про это больше ни слова никому. Гавкнешь – тоже тут будешь".
За кілька днів О. позбавили права виходити за зону і взяли на етап на Колиму. Як географ, він знав, що спокійний сезон на Охотському морі вже закінчився, починаються шторми. Етапні судна часто гинули. Це підтверджували й бувалі в’язні. О. домовився з кількома друзями, що вони відмовляться йти на етап, вимагатимуть санкції прокурора по нагляду. Та в день етапу друзі зламалися. О. ж не відгукнувся на виклик. Охорона перевірила тих, хто залишився, виявила його і силою потягнула на етап. Та він схопився за дерево: двоє не могли одірвати. Коли четверо почали тягнути його, він заклав руку за корінь дерева і тримався до останнього. Коли його вкусив конвойний пес, уся зона зняла ґвалт. Начальник етапу, здивований його відчайдушною боротьбою, спитав, чому він не хоче йти. О. сказав, що його нудить навіть у машині: якщо потрібен його труп, то нехай застрелить тут. З його малим строком не повинні брати на Колиму, його скоро мають звільнити. Крім того, він передчуває, що цей етап загине в морі. Начальник конвою сказав: "Я этого человека не беру". Справді, це судно, що везло 1650 в’язнів, потонуло під час шторму.
У березні 1954 р. О. був достроково звільнений зі зняттям судимості. Повернувся у рідний край, але його ніде не брали на викладацьку роботу. Працював фізично.
Тільки 1961 р., добившись реабілітації, О. став учителем географії та астрономії вечірньої школи в рідному селі, а через два роки її директором. Та ненадовго. Одного разу на перерві до нього підійшов гурт старшокласників, які спитали, чи був гетьман Мазепа зрадником. Директор сказав: "Мазепа ніколи не зраджував Україну". Його викликали у райком партії і звільнили з посади директора. О. пішов учителем у школу № 61 Дніпропетровська, де працював до виходу на пенсію 1970 р.
О. спілкувався з творчою молоддю Дніпропетровщини, зокрема, з Іваном СОКУЛЬСЬКИМ. Коло його спілкувань – доктор філології Анатолій Поповський, краєзнавець Микола Чабан, академік Ганна Швидько, письменники, історики.
Усі роки, навіть вийшовши на пенсію, О. вів уроки та гуртки краєзнавства і народознавства у школах, ПТУ, в технікумах, читав окремі лекції студентам, виховував у дітей та молоді любов до рідної землі. За незалежності за його ініціативою школа № 107 та дитсадок № 270 у Лоцманській Кам’янці перейшли на українську мову викладання та виховання.
Ще 1985 р. О. написав "Спогади лоцмана порогів Дніпрових", уривки з яких 1989 р. публікувалися в обласній газеті «Зоря», у львівському журналі «Дзвін». Друком книжка виходила 1998 і 2000 р.. О. створив 1994 р. у Лоц-Кам’янці музей лоцманів, за що, разом з книжкою, був удостоєний премії ім. Д.Яворницького обласного відділення Спілки письменників. Підготував книжки «Воспоминания», «Степи України», «Лоцмани Дніпрових порогів». Знався на садівництві, на травах.
О. був делегатом Установчого з’їзду Товариства української мови, його активним членом. У його садибі в березні 1989 р. відбулися установчі збори Січеславського крайового руху, він був заступником голови обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, брав участь у святкуванні 500-річчя козацтва в Капулівці. Користувався пошаною, його часто запрошували на зустрічі, ім’я його занесене до «Золотої книги України».
Дружина О. померла 1995 р.. Є сини Олександр 1938 і Володимир 1947 р. н., онуки Ігор, Оксана. Лілія, правнуки Мирослав, Руслан, Леонід – передусім їм старий лоцман адресував свої спогади.
О. похований на старому кладовищі у Лоцманській Кам’янці, яка стала частиною Дніпропетровська.

Бібліоґрафія:
1.
Крізь сталінські табори смерті / Підготував М.Чабан // Прапор юності. – 1989. – 10, 13, 15, 20, 22 черв.; Також: Зона. – 1998. – №13. – С. 20-45.
33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л. Б. Коваленко, В. А. Маняк. – К.: Рад. письменник, 1991. – С. 206 – 207.
[Спогади] // Дзвін, 1993. – №№ 7, 8, 9.
Козацький куліш // Зоря. — 1997. — 17 трав.
Спогади лоцмана порогів Дніпрових. – Дніпропетровськ: Січ, 1998. – 159 с.; 2-ге вид., з передмовою: Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000. – 184 с.
Музей... чи не єдиний у світі // Джерело.– 1998.– 27 листоп. – С. 8.
Дніпрові лицарі. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000. – 184 с.
Степи України. Весняний степ нашого краю: Поетичні есе // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. Вип.4. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002. – С. 52-60.
Скарби Придніпровського степу / За ред. Г.К.Швидько. – Дніпропетровськ, 2002.– С. 61-62; Також: http://www.libr.dp.ua/region/Sicheslav_4.htm .
2.
Чабан М. Підкорялись пороги лоцману // Зоря. – 1991. – 23 січ.
Анатолійчук П. Слово про лицаря, загартованого в хвилях дніпрових порогів // Борисфен. – 1995. – №4. – С.16-17.
Достойный правнук прадедов славных // Днепров. панорама. — 1996. — 23 янв.
Квітка Б. Жива історія // Приднепров. магистраль. — 1996. — 17 ноября.
Матющенко Б. Лоцман — и этим все сказано // Днепров. панорама. — 1997. — 20 авг.
За наукою до Григорія Микитовича // Днепров. правда. — 1998. — 24 июля.
Калинова Д. Жива слава лоцманів // Наше місто. — 1998. — 24 черв.
Криничний О. І погомоніли цікаво, і пошанували гідно // Джерело. — 1998. — 27 листоп.
Василенко В.О.[Рецензія на книгу] Григорій Омельченко. Спогади лоцмана порогів Дніпрових. – Дніпропетровськ : Січ, 1998. – 159 с. // Південна Україна XVIII-XIX століття : Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 4 (5). – Запоріжжя: РА «Тандем-І», 1999. – С.275.
Швидько Г.К. Останній лоцман – лауреат літературної премії // Південна Україна XVIII-XIX століття : Записки наук.-дослід. лабораторії історії Південної України ЗДУ. Вип. 4. – Запоріжжя: РА «Тандем-І», 1999. – С. 296 – 297.
Зобенко О. Ніби ковток живої води // Зоря. — 1999. — 29 груд.
Соболь Володимир. Легендарний лоцман // Джерело. — 2000. — 14 січ.
Довгалюк Сергій. Дніпровські пороги // Україна молода, 2000. – 27 липня.
Дніпровий лоцман долає океан // Бористен. – 2000. – №9. – С.8.
Архів ХПГ: Інтерв’ю з Г. Омельченком 5.04. 2001 р.
Зобенко А. Живые свидетели славы, которая “не вмре, не загине...” // Днепр вечерний. – 2001. – 15 окт.
Чабан М. Душа відлетіла за пороги. [Некролог] // Січеславщина: Краєзнавчий альманах. – Вип. 4. – Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2002. – С.61-62; Те ж: Дніпропетровська обласна універсальна бібліотека, http://www.libr.dp.ua/region/Sicheslav_4.htm
Поповський Анатолій. Григорій Омельченко. Нарис про життя та діяльність… http://www.irp.dp.ua

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група. 11.05. 2008.
 

Григорій Омельченко зі своїм портретом студентських часів. Знімок В.Овсієнка 5.04.2001.