ЗАВГОРОДНІЙ ОЛЕКСАНДР (ОЛЕСЬ) СЕРГІЙОВИЧ

 788616.02.2009

author: Овсієнко В.В.

ЗАВГОРОДНІЙ ОЛЕКСАНДР (ОЛЕСЬ) СЕРГІЙОВИЧ (25.01. 1940, м. Кам’янське (Дніпродзер-жинськ) Дніпропетровської обл.).
Поет, перекладач з естонської та інших мов. Розповсюджував самвидав.
Народився в сім’ї письменника Сергія Завгороднього (19.03.1908 – 19.08. 1994), який 1948 – 1960 та 1966 – 1968 рр. очолював Дніпропетровську обласну організацію Спілки письменників. Від «Великого Терору» 1937 р. батько врятувався тим, що втік до Ірпеня з рукопи-сом повісті «Антон Нагнибіда», де Юрій Яновський позитивно оцінив цю річ. До 1939 р. майже вся письменницька організація була винищена. Мати, Євгенія Меркуріївна Петриши-на-Завгородня, – журналістка (6.01.1912 – 4.02.1997).
Олесь ріс у с. Любомирівка Верхньодніпровського р-ну, у с. Кринички 1947 р. пішов до школи. Бачив, як ходили і падали пухлі з голоду люди. З 1949 р. жив у Дніпропетровську. Навчався в українській школі. Олесь, як і старший брат Геннадій, під впливом батьків – українських інтеліґентів – з ранніх літ проявляв національну свідомість. 1961-62 рр. брата-студента винуватили у створенні організації, та обмежилися профілактикою.
1957 р. Олесь закінчив середню школу, працював різноробом у розсаднику, потім тока-рем на Дніпропетровському трубопрокатному заводі. Перші публікації віршів у місцевій пресі – 1957-58 рр.
У 1960 – 1965 рр. навчався на українському відділенні філологічного факультету Дніп-ропетровського університету.
На другокурсника Олеся 1962 р. справив враження материн брат Володимир, який під час війни непритомним потрапив у німецький полон, був в американській зоні окупації, виз-волений, а потім 10 р. був ув’язнений на шахтах Воркути. Він сказав: "Я Солженіцина читав, але я бачив страшніші речі, ніж у Солженіцина". З закінченням «хрущовської відлиги» поча-лося «закручування гайок», що помітно було й на факультеті.
1963 р. З. познайомився з Іваном СОКУЛЬСЬКИМ, який перевівся зі Львівського в Дніпропетровський університет, був членом літературної студії імені Володимира Булаєнка при університеті. Величезне враження на З. справила участь разом з СОКУЛЬСЬКИМ у гурті колядників у Києві в січні 1965 р..
Улітку 1964 З. їздив у складі студентського будівельного загону в Казахстан, надивився на життя казахів і став глибше задумуватись над становищем рідної мови. У місті її майже не чути, на філологічному факультеті українською викладали хіба українську мову та літерату-ру. Одного разу на зборах З. сказав: «Що це за філфак? Ми закінчуємо вуз, а в нас терміноло-гія російська, ми не засвоюємо органічно рідну мову, у нас у головах якась каша».
Коли з екранів кінотеатрів був знятий фільм "Сон" (де роль Т.Шевченка грав Іван Ми-колайчук», З. з групою студентів ходив з листом протесту до обкому КПУ. Чиновник сказав: "Вы бы лучше помолчали, иначе вы будете иметь неприятности".
Закінчив університет, працював у районній газеті у Васильківці, потім у багатотираж-ках. За ним уже тягнувся «хвіст» націоналіста.
У вересні 1965 р. на творчому семінарі біля Новомосковська разом з іншими З. активно поширював «Щоденник» Василя СИМОНЕНКА і статтю "З приводу процесу над Погру-жальським". У жовтні його прямо з редакції відвезли машиною в Управління КГБ Дніпро-петровської обл.. Були погрози: "Вы проходите по статье 62-й". Витримав декілька допитів. Хтось доніс, що З. читав книжку “Сучасна література в УРСР” Івана Кошелівця. З цього при-воду його допитували в республіканському КГБ в Києві. Звільнили з роботи. Працював у заводських багатотиражках, не мав роботи по місяцю, два і три. Бувало, домовиться – а через кілька днів відмовляють.
На згаданому семінарі З. почув з вуст Павла Тичини, що в Україні немає жодного пере-кладача з естонської мови. З. естонською зацікавився ще в дитинстві – в Любомирівці прохо-див практику студент сільгоспакадемії естонець Ян. Чужа мова викликала зачудування, ба-жання її осягнути. Вчив її самотужки. Пізніше, вже студентом, вивчав французьку, іспансь-ку, польську, перекладав із них.
Писав вірші, але жодну збірку в Дніпропетровську видати не вдалося. Місцеві чинов-ники від літератури казали: «Його не можна друкувати – у нього підтексти». Але 1968 р. в київському видавництві «Молодь» вийшла невеличка збірка віршів «Радію людям».
Батька постійно цькували за синів, переказуючи: "Хай сушить сухарі". 1968 р., коли розпочалася кампанія проти роману "Собор" О. Гончара, він був звільнений з головування в обласному відділенні Спілки письменників. Хоча З. не мав ніякого відношення до «Листа творчої молоді», та слідчий Живодер допитував його в прокуратурі, чи не зауважував він психічних відхилень у поведінці І.СОКУЛЬСЬКОГО. Батько порадив синові: «Щоб не сісти тут, їдь до Естонії». Дмитро Павличко домовився з естонською Спілкою письменників про творчий обмін молодими літераторами між Україною та Естонією. У травні 1968 р. З. виїхав у Таллінн. Тоді секретар обкому О.Ватченко кричав на бюро обкому: "Старший смылся на Кавказ, а меньший в Эстонии занимается украинским буржуазным национализмом".
З. засів за підручники. Жив по гуртожитках, у 1969 р. Спілка письменників Естонії до-моглася йому кімнати. Деякий час працював на головпошті експедитором, потім зі студента-ми їздив у колгоспи на збирання врожаю. В Естонії жив з перервами до 1972 р., до 1974 р. був там прописаний.
Уже наприкінці 1968 р. з’явилися перші публікації перекладів З. Дописував до газети "Літературна Україна", на радіо. З 1969 р. живе виключно літературною працею, ставши справжнім посередником між естонською і українською літературами. В Україні вийшли його переклади творів Юхана Саара, збірка «Естонські приказки та прислів’я» (яку редактори доповнили саморобними прислів’ями про Леніна і партію), А. Х. Таммсааре, Я. Кросса, М. Траата, Е. Рауда, Е. Ветемаа, Е. Нійт та ін. За переклад роману Пауля Куусберґа «Одна ніч», «Естонських народних казок» і «Калевіпоегу» 1976 р. йому присуджена премія ім. Юхана Смуула. Коли З. поїхав одержувати премію, сусідів опитували, як він себе поводить, чи не пиячить.
4.07. 1970 одружився з дівчиною з Полтавщини Тамарою, яка навчалася на філологіч-ному факультеті. Вона теж відвідувала літстудію, де бував Іван СОКУЛЬСЬКИЙ. Її намага-лися допитувати у першій його справі. Дружина багато важила у становленні З. як творчої особистості, вичитувала і передруковувала його переклади. Вона чудово знає українську мо-ву, перекладає з польської, 22 р. працювала у видавництві "Промінь".
Якось 1977 р. дружина, батько, мати і сам З. були викликані у різні установи. Увечері вони виявили в помешканні просвердлені дірки: це був відвертий шантаж «підсушками».
Членом Спілки письменників З. став у 1979, маючи 10 перекладних книжок.
З. багато разів кагебісти пропонували написати викривальну статтю проти «українсь-ких буржуазних націоналістів». Та він жодного слова не написав. Засторогою були приклади тих, хто написав: вони занепадали як творчі особистості, запивали, гинули. 1984 р., після викривальної статті в газеті «Зоря», де його було названо «українським буржуазним націона-лістом», мав намір написати виправдання. Тоді дружина Тамара пригрозила йому розлучен-ням. На зборах письменницької організації 1984 р. З. виступив доволі різко, але все ж таки зі Спілки його не виключили. Зате познімали рукописи з видавництв і журналів.
Оскільки З. принципово не писав «паровозів» («ідейних» віршів), то його збірки поезій змогли вийти лише в часи «перебудови»: «Перевесло» (1986) і «Із подиву і подиху» (1989). За переклад роману Я. Кросса «Імператорський божевілець» і Е. Рауда «Знову ці...» йому вдруге була присуджена премія ім.. Ю.Смуула. Двічі, у 80-х та 90-х рр., на запрошення Ін-ституту культурних зв’язків Фінляндії він їздив у цю країну.
З. активіст Народного руху України з перших днів його існування. Він один з організа-торів маніфестацій у Дніпропетровську. Дружина Тамара пошила перші в місті національні прапори, зокрема, прапор, який першим був піднятий у місті біля театру ім. Т. Шевченка в липні 1991 р. З. з групою активістів ночував біля нього. Уночі раптом погасло світло, за на-казом міського голови Валерія Пустовойтенка (згодом прем’єр-міністр України) їх розметали міліціонери, щоглу звалили, порізали на шматки і кудись вивезли. Наступного дня З. оголо-сив голодівку протесту, яку тримав біля пам’ятника Шевченку два тижні.
Вийшло понад 25 книжок його перекладів. 2004 р. видав збірку власних вибраних вір-шів. Вона відзначена премією «Благовіст». Поезії З. виходили в перекладах естонською, азербайджанською, литовською, киргизькою, польською, російською, фінською та угорсь-кою мовами. Перекладає з естонської, фінської, польської, іспанської, французької, шведсь-кої.
Працює літредактором обласної педагогічної газети "Джерело". Автор багатьох статей про українсько-естонські культурні зв’язки. 1996 року йому присуджена премія ім. Максима Рильського в галузі художнього перекладу. Укладає словник синонімів.
Дружина З. працює провідним редактором у видавництві "Січ", у приватному видав-ництві "Навчальна книга", чимало історичних праць уперше побачили світ у її перекладах.
Завгородні живуть у Дніпропетровську, останнім часом здебільшого в с. Йосипівка. Донька Оленка 1981 р. н. – бандуристка, артистка.

Бібліоґрафія:
1.
[Про себе] // Борисфен. – 1992. – №7. – С. 4.
Радію людям: Поезії. – К.: Молодь, 1968. – 60 с.
Перевесло: Поезії. – К.: Молодь, 1986. – 79 с.
Із подиву і подиху: Поезії. – К.: Рад. письменник, 1989. – 111 с.
Життя мойого птах. Поезії. – Дніпропетровськ: Ліра, 2004.
2.
Старченко В. Час мужніх // Прапор юності. – 1990. – 25 січ.
Грищенко В. Той, хто з’єднує мови // Наше місто. – 1992. – 3 берез.
EESTI KIRJARAHVA LEKSIKON, kirjastus «Eesti Raamat», Tallinn, 1995. – С. 566.
Кравченко-Русів А. Світильник духу // Собор. – 1997. – 31 січ.
Ірина Голуб. Короткий нарис життя і творчості відомого дніпропетровського поета і перекладача. / Дніпропетровщина: Регіональний інформаційний портал. – 2000 р.
Інтерв’ю Олеся і Тамари Завгородніх 3 квітня 2001 року.
Спогади О.Завгороднього. 7.08.2008 (машинопис).

Василь Овсієнко, Харківська правозахисна група, 8.04. 2008 р. Виправлення 15.02. 2009.