ГОРОХІВСЬКИЙ ЛЕВКО ФЕДОРОВИЧ. СКАРГА Прокурорам СРСР та УРСР. 10.12. 1971

 373626.02.2009

author: Горохівський Л.Ф.

Левко ГОРОХІВСЬКИЙ
СКАРГА
Прокурорам СРСР та УРСР

Пишучи цю скаргу, я, як жертва безславного судового процесу, хочу переконатись, чи справді в людях, які вели цей процес і слідство, я повинен бачити лице країни з найсправедливішим устроєм у світі? В людях, що так дико поглумились над моєю національною гідністю, гідністю людини?
Мене звинувачено в тому, що я допускав собі вільнодумні висловлювання, обернені органами КДБ на антирадянську і націоналістичну агітацію і пропаганду з метою підриву радянської влади. Але від моєї так званої «злочинної діяльності» ніхто не поніс моральних ні матеріальних збитків – не виявлено «потерпілих», а мене покарано.
Більшість звинувачувальних фактів взято з природних життєвих ситуацій, коли поведінку підсудних аж ніяк не солідно мотивувати спеціальними діями. То чи може в цивілізованій країні з розумним суспільним устроєм подібна «діяльність» вважатись політичним злочином? Чи хто-небудь буде звертати увагу на вигуки веселої компанії чи висловлювання окремих осіб у збудженому стані? І чи врешті-решт справедливо в процесі суперечки, коли обов’язково повинно бути два противники, визнати одну сторону злочинною і арештувати? Яка ж тоді може бути мова про свободу слова, коли елементарного пункту Загальної Декларації прав людини не дотримується?! («Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне висловлювання їх; це право включає свободу шукати, отримувати і поширювати інформацію і ідеї всякими засобами і незалежно від державних кордонів»(стаття 19)).
Хіба ці слова не були визнані представниками Союзу РСР, які підписали цю Декларацію і визнали її «…міжнародним актом, проголошеним Генеральною Асамблеєю ООН 10.XII.1948 року як завдання, до якого повинні прагнути всі народи і держави» («Політичний словник», в-ва АН УРСР, Київ, 1971 р., стор. 154)?..
Я виростав і виховувався при радянській владі і, природно, не міг мати і не мав іншого переконання, ніж переконання, що базується на матеріалістичній, марксистській ідеології. Інші ідеології в основі своїй були мені невідомі і з їхніх позицій я не міг виступати проти радянської дійсності. Зрештою, щоб бути агітатором чи пропагандистом, потрібно бути глибоко обізнаним з ідеями, які треба донести до свідомості інших. І, нарешті, що ж таке «агітація» і «пропаганда»? У вищезгаданому «Політичному словнику» говориться: «Агітація провадиться шляхом поширення певних ідей і лозунгів за допомогою різноманітних засобів: бесід, усних виступів, преси, радіо, кіно, телебачення, театру, образотворчого мистецтва, політичної і художньої літератури. Однією з основних форм політичної агітації є політична інформація»(стор. 13); «Пропаганда – глибоке і детальне роз’яснення ідей, вчень, поглядів, політичних, наукових та інших знань. У порівнянні з агітацією, яка є більш масовою, пропаганда охоплює порівняно вузьке коло осіб» (стор. 410).
Батьки мої селяни (мати в минулому наймичка, працюючи до сьомого поту на цукрових буряках у колгоспі, захворіла на рак і померла; батько теж селянин; працював по наймах столяром – зараз ледве зводить кінці з кінцями).
Українець (чого ніколи не старався приховувати, розмовляючи тільки рідною мовою, і вважаю, що як уродженець Української РСР повинен відбувати так звану міру покарання на території своєї республіки, якщо вона справді суверенна).
Маю вищу технічну освіту; до арешту працював керівником проектної групи інституту «Тернопільоблколгосппроект» (на роботі всю проектну документацію доводилось вести російською мовою, незважаючи на те, що вона призначалась тільки для колгоспів, тобто для сіл Тернопільської області, де живе виключно українське населення. Викликано це нібито тим, що для типових проектов, випущених російською мовою, економічно невигідно створювати якийсь перекладацький центр. А проводити русифікацію вигідно?).
Останнім часом мешкав у гуртожитку м. Тернополя, по вул. Лозовецькій, №1 (до цього часу приходилось міняти по 4-5 разів місце проживання із-за відсутності житла, що дуже відбивалось на моєму душевному стані і матеріальному становищі).
Засуджений на 4 (чотири) роки позбавлення волі…(тому хочеться свій термін покарання порівняти із таким же терміном іншого політв’язня, наприклад, судженого при голландському колоніальному режимі).
Про цей режим, про голландський імперіалізм, як про імперіалізм взагалі, я ще зі школи знав, як про реакційний і антигуманний. Звісно, що прикро вдаватись у такі парадоксальні порівняння, але радянський суспільний лад через інтерпретацію вчинків КДБ виглядає проти колоніального режиму більш антигуманним. Адже власті голландського колоніального режиму теж вважали, що їхня влада гуманна і тільки сприяє розвиткові індонезійського народу (Індонезія для них була мандатною (підопічною) територією), і одночасно карали за прояви самосвідомості в практичних діях.
«Национальная партия Индонезии уверена, что важнейшим условием реконструкции всего общественного строя Индонезии является национальная независимость. Поэтому весь индонезийский народ нужно прежде всего нацелить на достижение национальной независимости» (із книги «Индонезия обвиняет», Сукарно, Москва, 1961, стор. 71). І ці слова були проголошені на судовому процесі, який засудив промовця до… чотирьох років позбавлення волі. Та, якщо Сукарно був засуджений як справжній політичний діяч, що очолював Національну партію Індонезії і хотів революційним шляхом добитись волі для свого народу, то мої чотири роки в порівнянні з його терміном – свавілля і глум над людською особистістю.
Бо «страшнішого» я не міг нічого сказати на якійсь там вечоринці (як підкреслюється у вироці), ніж те, що Україна теж має право на самовизначення (як юридичне так і фактичне), і я, як патріот своєї Батьківщини, не проти цього права. «Найвищим виразом передбачених Конституцією СРСР суверенних прав Української РСР, як і всіх союзних республік, є право на вільний вихід з Союзу РСР. Це право переконливо свідчить про те, що об’єднання радянських республік в Союзі РСР є справді добровільним» («Історія Української РСР», том II, в-во «Наукова думка», Київ, 1967р., стор. 377). Так, ці слова не раз підкреслюються, коли потрібно лишній раз доказати справедливість ленінської національної політики. Але спробуйте вголос висловити це конституційне право… Не раджу вам цього робити, бо будете там, де я – за колючим дротом Мордовії.
Засуджений на покарання у так званій виправно-трудовій колонії…(не збираюсь говорити про своє сумлінне ставлення до праці на волі (про це красномовно засвідчують справки з місць роботи), та я ніколи не був тунеядцем, що мене збираються перевиховувати працею. Але не в цьому заковика. Із-за свого стану здоров’я я… не працюю. То ж для чого мене тут тримають?).
Режим покарання суворий…(невже ми, перший раз судимі, виявились настільки небезпечними для суспільства, що, обминувши загальний і посилений режими, нас покарали суворим? Чи це являється засобом виховання політв’язня, чи, може, одним із методів катування? На подібний лукавий акт всякі виправдувальні відповіді, що стаття 62 КК УРСР супроводжується тільки суворим режимом, – банальні і мене абсолютно не задовольняють, бо для шукача істини банальне не може бути істинним.
Про те, де я виростав і хто мене виховував, було прекрасно відомо Тернопільським органам КДБ. То ж чому півроку тероризували мене на слідстві із-за документу «Інтернаціоналізм чи русифікація?», поставивши мені його в звинувачення? Адже по касації цей документ був визнаний лояльним (була повністю знята з мене вина за утримання і користування ним)? А потім судили за наклепницькі вигадки про русифікацію, коли цей же процес русифікації переконливо доведений в документі «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Чи, може, не існує русифікації? Може, добровільно люди відмовляються від своєї рідної мови і переходять на чужу? Тоді гляньмо на деякі цифри.
За даними перепису населення 1970 р. українців в Російській Федерації живе 3 млн. 346 тисяч чоловік. Але чи є в них хоч одна українська школа, не говорячи вже про щось вище? Чи випускається на території РСФСР хоч одна українська газета? Ні! А все українське населення РСФСР перевищує населення Естонської, Латвійської, Литовської і інших республік! В цьому наша трагедія, і майже непоправна…
Але ж у США (де живе понад один мільйон українців), в Канаді (де живе їх понад 800 тисяч), в Польщі (близько 300 тис.), в Чехословаччині (понад 145 тис.) і в інших країнах є українські школи і видаються газети і часописи українською мовою («Український календар», 1969 р., в-во Варшава, Степан Демчук, стор. 113-114, стаття «Українці в світі»)…
Я запитав про це представника із Львівського телецентру, який приїжджав із делегацією в концтабір, і він мені відповів, що українці самі не бажають мати школи з рідною мовою викладання (??). Але якщо в них така низька самосвідомість (бо інакше не можна пояснити їх небажання вчитись у рідних школах), то чому уряд не подбає про їхню нормальну освіту? Адже у завдання освіти входить і виховувати самосвідомість, а не тільки надавати кваліфікацію. Надання кваліфікації – потреба часу, і така риса теж властива антигуманним суспільним устроям, адже технічний прогрес потребує кваліфікованого раба. І невже зі слів працівника телецентру я повинен зрозуміти, що радянська освіта розвивається також в цьому напрямку? А «спроби звести всю різноманітність мов до однієї мови означали б це ж саме, що і звести всі школи і напрямки, які існують в мистецтві, до одного напрямку і однієї школи. Від цього б страшенно збіднилось людство» (із журналу «Техника молодежи», №3, 1971 р., ст. «Пространство мысли», наукового співробітника А.Анісімова, стор. 45).
На суді, коли із показань свідків виявилась моя «злочинна діяльність» (бо я сказав, що в Казахстані живе більше одного мільйона українців (за даними перепису 1970 р. – 930 тис.) і немає українських шкіл), суддя сказав до свідка: «А ви питали його, чи є на Україні казахські школи(??)». Проте є багато російських!
Що ж тоді говорити про історико-етнічні території України, куди належать Ростовська область, Кубань (Краснодарський край), частина Воронезької, Білгородської і Курської областей РСФСР і Брестська область (колишня Берестейщина) на території Білоруської РСР (див. «Введение в историю русского языка», Н.Н.Дурново, в-во «Наука», Москва, 1969 р.), де споконвіку живуть українці, а про найелементарнішу освіту рідною мовою там не почуєш.
Звичайно так кожен буде забувати свою рідну мову, в чому можна переконатись на наочному прикладі. При переписі населення в 1920 р. на Кубані (Краснодарський край) було 1 222 140 українців і 980 290 росіян, по даних перепису 1926 р. українців було 1 412 276 і росіян 1 061 535, а вже за переписом 1959 р. в Краснодарському краї зареєстровано 145 592 українців і 3 363 711 росіян («Современный этнический состав населения Краснодарского края», А.С.Бежкович, Ленинград, 1967 года). Що це таке – цифри говорять промовисто.
«Меня просто ошарашило, когда я узнал, что в таком большом украинском городе, как Одесса, где 900 тыс. жителей, всего лишь… одна украинская школа» (з уст жителя Одеси) – ці слова без коментаріїв підкреслюють вищенаведений висновок.
А скільки росіян живе на Україні?! За переписом 1959р. їх було 7 091 тис., а в 1970 р. стало 9 126 тис. (приріст 22%, якщо прийняти цифру 9 млн. 126 тис. за 100%), коли українців за цей час збільшилось із 32 158 тис. до 35 284 тис. (приріст тільки 9%, якщо цифру 35 млн. 284 тис. прирівняти до 100%). І, коли в 1959 році із 100% українців за рідну мову вважали російську – 12,3%, то вже в 1970 році – 14,3% (газ. «Известия», №90, 1971 р.). Та які ж це українці?! І про що це говорить (вже навіть не беручи під сумнів достовірності даних перепису)?
Після цих даних стає зрозумілою політика рівноправності націй і лице інтернаціональної єдності, що поглинає нацменшості, які не встигли ще навіть самовиявитись. Адже до дружби і братерства, до інтернаціональної єдності народи повинні прийти тільки через усвідомлення свого «я», через економічну, політичну і духовну незалежність. І одночасно хочу додати, що допускаючи подібні категоричні висновки, які мають безпосереднє відношення до суспільно-політичних проблем, я тільки керувавсь визначенням слів «критика і самокритика»: «викриття хиб і недоліків з метою усунення їх; метод виявлення суперечностей у соціалістичному суспільстві. В соціалістичних країнах, де немає ворожих класів, критика і самокритика є однією з головних рушійних сил розвитку суспільства…» («Політичний словник», Київ, 1971р., стор. 260).
Рамки моєї скарги не дозволяють ширше охопити питання русифікації і довести, що коли б навіть на судовому процесі я відстоював, а на волі поширював вираз «в нас відбувається русифікація», я мав би рацію. Тим самим хочу спростувати звинувачення: «зводив наклеп на радянську дійсність і національну політику КПРС…», бо, перебуваючи в безперервних пошуках істини і справедливості, я ніколи не брав на озброєння для своїх власних філософських узагальнень такі брудні аргументи, як брехня і наклеп.
Але що тут говорити про національну гідність, коли елементарну людську гідність на цих (слідчому і судовому) процесах було притоптано найнегіднішими методами, на які спроможні лише садисти.
«Ви попали під гарячу руку» (тут мається на увазі рука Тернонільського слідчого КДБ майора Бідьовки Г.), – сказав мені, перебуваючи в концтаборі (учр. ЖХ 385-17, пос. Озьорний, у Мордовській АРСР) майор Пономаренко, уповноважений Верховної Ради УРСР, який приїхав з Тернопільського КДБ. – «Вас треба було викликати на партійні збори і дати доброго перцю або, скажімо, обійтись одним роком… Трохи пересолили… Але це можна справити… Напишіть помилування» (??).
Дозвольте, а ким це так клопочуться, ніби худобиною на торзі? Якщо мною, то чи можу я бути впевненим у майбутньому за своє життя, коли воно в руках таких органів і повністю залежить від їхнього настрою?
«…На прикладі вашого судового процесу треба було провчити і застерегти інших від подібних дій…» продовжував признаватись майор Пономаренко.
Так, про це я здогадувався… А тепер переконався, що наш судовий процес був сфабрикований для того, щоб травмувати психіку незалежних людей, зламати всяке самостійне мислення і посіяти жалюгідний страх перед непохитним і всесильним КДБ.
«…Мене заставили, насильно заставили написати заяву на підсудних» – майже в істериці кричала під час судового процесу свідок Кольцова (Ткаченко) Алла М.. І після цього запанувала німа пауза. Суддя, прокурор, адвокати – всі мовчали…
«Чому ви не купили собі політекономію або портрет Леніна, а цікавились всякими історіями, Калнишевськими, Мазепами?» – на початку слідства, коли не було ще найменших доказів моєї «діяльності», мовив прокурор Хращевський В.Б.
Та я, прошу вас, мав 80 журналів «Україна» в період обшуку, в кожному з яких було по п’ять портретів Леніна.
«…А нащо вам було писати вірші про той п’яний місцевком, що збирав по людях молоко? Хай собі збирають, – продовжував прокурор. – І якщо ви такий герой, то признайтесь у всьому…», – чомусь спішив представник закону, а я ще до сьогодні не знаю, в чому ж це мені признаватись.
«Ви, «друзья», втратили вже всяку міру. Ми слідкували за вами, слідкували і не витримали…» – з перших днів арешту, в припадку відвертості, признався один із співробітників КДБ. Але, коли на другий день (ще раз в ізоляторі відтворивши в уяві всю сцену арешту), я запитав, чому не визвали і не попередили нас, якщо слідкували за нами (адже функції слідчих органів не тільки викривати і карати за злочин, а й не допускати – попереджувати його), то всі відмовились від вищенаведених слів (робили з мене дурня).
А ось ще такий приклад. Коли в майора Бідьовки щось не виходило із слідством, коли я відповідав «не пам’ятаю», то він посилав мене «русским» утертим матом… в ізолятор і грозив «повною котушкою», ще і ще раз зупиняючи мене біля дверей запитанням: «Будеш нормально говорити?»(?).
«Повага до людської гідності потерпілого і свідка, підозрюваного і обвинувануваченого повинна бути нормою поведінки слідчих і судових органів. Грубість і безтактовність, зарозумілість і формалізм недопустимі в судовій і слідчій діяльності. Недоречними є також насмішки і іронія, образливі вирази і передчасні оцінки», – зауважує доктор юридичних наук І.Перлов.
Атмосфера крайнього нервового напруження довела мене під час слідства до п’ятьох припадків із втратою свідомості. Хіба не по-варварськи вести допити затриманого із таким станом здоров’я і використовувати цей стан в своїх цілях? Чи визначення В.І.Леніна, що “социализм против насилия над націями, это бесспорно, но социализм вообще против насилия над людьми…» (том 28, стор. 262-263, вид. 4) не стосується органів КДБ?
Лиш притаманно садизму доводити людину до відчаю, а потім добиватись від неї показань; тішитись, коли жертва іде на компроміс (зводить на себе наклеп) заради обіцяної волі, яку в неї відібрали. Бо людина, яка ще огорнута облудними ілюзіями про справедливі і співчутливі органи КДБ, вірить їхнім запевненням (і не розуміє, що це якраз один із основних методів незаперечного і вигідного звинувачення, але до неймовірності підступного).
І напрошується: чи може порядна і шляхетна людина (такими хотів бачити чекістів Дзержинський) взяти на своє сумління слідство, де людину мають за худобу, де поняття честі і гуманності не існує, лиш існує жадоба до забезпеченого життя?..
Ф.Е. Дзержинський повсякчас боровся за чистоту органів Надзвичайної Комісії. Він, зокрема, писав: «…слабі на спокуси товариші не повинні працювати в Надзвичайній Комісії, …хто впав в спокусу і зловживає своєю владою задля своєї користі – злочинці «трикратно» (із кн. «На защите революции», Політвидав України, 1971 р., стор. 216).
І якщо породження сумнівів і стихійний протест індивідуума проти несправедливості являється злочином, то як назвати цілеспрямовані дії групи людей, що приховують у собі глум і насильство? Може я і помиляюсь, але мене вперто переслідує думка, що люди з таким утилітарним поняттям гуманізму, бездушно використовуючи закон, могли б одинаково прислужитись і царизму, і фашизму, і іншим порочним устроям.
І після цього всього писати помилування? Бо, бачте, ще замало наглумились, коли хочуть змити із себе всю відповідальність, таким цинічним робом. Щож, частково це вдалося їм зробити, звільнивши з половини терміну Саманчука Михайла Дмитровича, який йшов по одній справі і був засуджений на однаковий зі мною строк. Але ж вина в нас однакова?! Чи він спокутував свою «вину», витерпівши останній глум і розвіявши в співробітників КДБ небезпідставну тривогу за своє майбутнє?!
«Не будьте таким гоноровим», – просто вирішує цю проблему майор Пономаренко, намагаючись мені довести, що на волі все таки краще, ніж у концтаборі, хоч… і в концтаборі не так вже погано, адже після війни йому ще гірше приходилось. Але, товаришу.., перепрошую, громадянине майоре, я не розумію, для чого використовувати такі заяложені аргументи, адже війна вже давно закінчилась, і це явище вимушене – всім було погано, а декому ще гірше, ніж вам, громадянине майоре. І ви не врахували, що я хворий – тяжко хворий, із запущеним туберкульозом легень, який при такому злиденному харчуванні, як у концтаборі, може привести до катастрофічних наслідків. І хворію я ще, громадянине майоре, невиліковною хворобою епілепсією, яка своїми частими припадками із втратою свідомості (дуже почастішали після нервових потрясінь на слідстві), приносить мені більше страждань і мук, ніж саме ув’язнення (і ще без найелементарнішого лікування!).
Невже і цей вид покарання (це вже, громадянине майоре, катування!) передбачений статтею 62 КК УРСР? Невже в мирний час XX ст., і ще в країні, яка щоденно підкреслює свій гуманізм, можуть повторюватись злочини, які, на мою думку, в принципі, нічим не відрізняються від злочинів у Бухенвальді?
Дійшовши до твердого висновку про абсолютну сфабрикованість і антизаконність нашого процесу і не йдучи ні на найменші компроміси із своєю совістю, висловлюю рішучий протест проти кричущої несправедливості та вимагаю негайного звільнення від пут ув’язнення і повної компенсації (як моральної, так і матеріальної), за марно розтрачені літа!

10 грудня 1971 р. Л. Горохівський

Мордовська АРСР, ст. Потьма, сел. Лісне, учр. ЖХ 385-19-5.